14

Тема: Панас Мирний (1849 – 1920) План

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху Панаса Мирного. Естетичні погляди письменника.

2. Рання творчість. Суспільні проблеми та заглиблення в психологію героїв у оповіданнях “Лихий попутав”, “П’яниця”. Психологізм як основний художній засіб для роз­криття морально-етичної проблематики. Тема “малої людини” в оповіданні “П'яниця”.

3. Твори з життя інтелігенції. Повість “Лихі люди”. Образи “нових людей”, засоби характеротворення. Новаторство Панаса Мирного у розкритті проблеми пози­тивного героя з інтелігенції (соціальний і національний аспекти).

4. Новаторство письменника в оповіданнях і повістях 80 – 90-х р.р.:

• Оповідання з селянського життя “Морозенко”, “Серед степів”, “Сон”.

• Тема кріпацького лихоліття, боротьби за волю у повістях “Лихо давнє і сьогочасне”, “Голодна воля”. Зіткнення бунту (В.Кучерявий) і покірливості (дворовий люд), свободи і рабства у повісті “Голодна воля”.

5. Соціальний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”:

• Історія написання, джерела, проблематика.

• Сюжет і композиція.

• “Крива стежка” бунтарства Чіпки, головного персонажа роману. Сутність “пропащої сили”. Образ Максима. Образи селян, по­міщиків, чиновників, людей соціального “дна”. Жіночі образи.

• Стиль і мова роману.

6. Соціально-психологічний роман “Повія”. Багатоплановість тво­ру (соціальне, психологічне, побутове втомивування вчинків героїв). Образ Христі. Засоби характеротворення (образи-уявлення, видін­ня, художній час, асоціації, монологи, внутрішнє мовлення). Засоби індивідуалізації мови.

7. Драматичні твори Панаса Мирного. Драма “Лимерівна”. Приро­да конфлікту, особливості композиції. Викриття панівних верств в комедії “Перемудрив”.

8. Значення творчості Панаса Мирного в розвитку національної і світової літератури.

1. Загальний огляд життєвого і творчого шляху Панаса Мирного. Естетичні погляди письменника

Панас Якович Рудченко – літературний псевдонім Панас Мирний – народився 13 (1) травня 1849 року в Миргороді, який на той час був більше величеньким селом, ніж містечком, в родині бухгалтера повітового скарбництва.

Дід Григорій Іванович Рудченко брав участь у Вітчизняній війні 1812 р., був поранений. Дослужившись до прапорщика, повернувся додому, придбав маєток у с. Біликах Миргородського повіту і, полишивши дружину і троє дітей, рано помер, десь 1824 – 1825 р.р., коли Якову (23.04.1823) було 3 роки. Сестра Агапія (Ганна – по іншим документах), брат Андрій – канцелярист.

Батьки Панаса зростали тут, у Миргороді на Полтавщині. Батько, Яків Григорович Рудченко, народився 23 квітня 1823 р. у с. Біликах Миргородського повіту і походив з роду простого козака, що дослужився до першого офіцерського чину. У 1838 р. закінчив Миргородське повітове училище. Він ріс без батька. Його брат у цей час уже працював у Миргородському казначействі, і саме він прилучив до цієї установи молодшого Якова. В 1841 р. Андрій Рудченко поїхав працювати до іншого міста, а замість себе залишив свого брата, як видно, виявив похвальні канцелярські здібності. Частина маєтку була продана, а решта – закладена. Яків Григорович ретельно взявся до служби, переведений на посаду бухгалтера в 1842 р.

У Миргороді в 21-річному віці Яків Григорович одружився з Тетяною Іванівною Гординською 5 вересня 1844 р. – дочкою невеличкого містечкового чиновника, виводила рід свій по матері від якогось захожого грека, що й прозивався Грековим, мав чин штабс-капітана і за свою службу був нагороджений землею і кріпаками.

Хоча батько був дуже строгою людиною, мати – дочка миргородського дрібного чиновника Гординського — компенсувала в сім'ї своєю увагою, привітністю і чуйним ставленням до п'яти дітей. Жінка знала народну медицину і часто допомагала селянам, чим могла, до неї зверталися за медичною допомогою, зокрема з опіками і більмами. І сперечалася вона тільки українською мовою, вміла цікаво розповідати.

21 серпня (2 вересня) 1845 р. народився Іван, 2 березня 1847 р. – донька Олександра, 1851 р – Лука, 1859 р. – Георгій (Юрась).

Рудченки мали кількох кріпаків: двох дівчат та вдову Оришку з малоліт­нім сином, якого Яків Григорович не вніс до реєстру, щоб не платити подушне. Оришка – Ірина Костянтинівна Батієнко – була нянькою Пана­сові і пізніше стала прообразом багатьох його героїнь художніх творів. Змалку Панас (звали вдома – Фонеком) дивував всіх своєю недитячою спокійністю і замкненістю. Навколо саду шукали Фонека. Думали, що потонув. Чують, що хтось співає. Він впав у канаву і там гуляв і співав.

Старший брат Панаса Іван ще школярем писав вірші, а в юності в “Полтавських губернских ведомостях” опублікував ним зібрані народні пісні про Палія та Мазепу. Вплив Івана на молодшого брата незаперечний. Малі Рудченки знали “Кобзар” Т.Шевченка напам'ять і боготворили цього автора.

Панас був здібний, мріяв вчитися в гімназії та університеті, але матеріальна скрута і погляди батька нате, що сини рано повинні служити, вирішили долю підлітка. Ретельно й успішно навчався Панас у пара­фіяльній школі в рідному Миргороді (1 рік), потім – у Гадяцькому повітовому училищі (закінчив 1862 р.), одержавши п’ять похвальних листів. Так як весною 1857 р., батька перевели виконуючим обов’язки повітового скарбничого в м. Зіньків, а через 20 днів (23 травня) – у м. Гадяч. Перший рік Я.Рудченко свою родину не забирав, залишив у Миргороді, де старший закінчував повітове училище. Головними враженнями цієї пори було знайомство з родиною Драгоманових, з “Кобзарем” Та­раса Шевченка й “Народними оповіданнями” Марка Вовчка.

Влітку 1858 р. родина Рудченків перебирається до Гадяча і оселяється на Середній вулиці у найнятій хаті. Через рік (20.07.1859) Рудченки купують двір на 1 десятину на Садовій вулиці поблизу повітового скарбництва і зводять будинок, в якому батьки й доживуть свій вік.

Разом з Іваном ходив до 1 класу Гадяцького училища і Панас. Навчався дуже добре, з усіх предметів мав відмінні оцінки. І дуже приємно слухати батькові повні і вичерпні відповіді, батьки мали право бути присутніми на екзаменах. 18 (30).04.1859 р. – нагороджений похвальним листом і переведений до 2 класу, який теж закінчив з похвальним листом. Восени 1861 р. почався другий рік у 3 класі, був останнім у повітовому училищі. У червні 1862 р. Панас одержує вже п’ятий похвальний лист і свідоцтво про закінчення повітового училища (з 8 предметів – 8 п’ятірок). Збирає і записує фольклор. Вів для себе зошит, в 1863 р. заведено і словник української мови.

Та й батько, хоч і походив із давнього козацького роду, вважав найкращою для синів чиновницьку службу. 28 червня 1863 р. Я.Рудченко пише прохання про зачислення свого сина канцелярським служителем другого розряду в гадяцький повітовий суд, 28 жовтня 1863 р. П.Рудченко приступив до виконання обов’язків чиновника-писаря у Гадяцькому повітовому суді.

Пише власні вірші російською мовою. Перший вірш датований 22.01.1864 р. розповідається про зародження першого кохання до панночки О.По-вої (Олена Олексіївна). Він її любив.

31 серпня 1864 р. його було зараховано канцелярським служителем Гадяцького повітового скарбництва. 20 листопада батько пише подання на переведення сина на посаду помічника бухгалтера, а 23 грудня був зарахований на цю посаду наказом Полтавської казенної палати. Своє дозвілля заповнює самоосвітою.

31 грудня 1865 р. – переміщений у Прилуцьке скарбництво “письмоводителем”, сходиться з людьми нижчого рангу, за їх допомогою збирає фольклор.

21 серпня надійшло розпорядження про переведення П.Рудченка помічником бухгалтера в Миргородське повітове скарбництво.

До 20-річчя, 1 травня 1869 р. був введений у перше чиновницьке звання – колезького реєстратора – і мав право носити кашкет з гербом на нижньому околиші і круглою кокардою на верхньому. 19 жовтня 1869 р. брат Іван одружився з В.М.Вітковською, шлюб виявився довголітнім, але не щасливим. Весь господарський клопіт лежав на П.Рудченку по миргородській садибі.

Влітку 1970 р. дістав звістку від Івана про народження першої дитини разом із запрошенням приїхати на хрестини і разом з матір’ю вирушив у ту подорож до Житомира.

23 грудня 1870 р. пише прохання на ім’я царя про переведення його до Полтавського скарбництва. Його щоденникові записи за квітень 1871 р. сповнені ревнощами, тривогою, тяжкими роздумами про своє кохання. П.Рудченко закохався в наймичку В. і зійшовся з нею. Він нарікає на її поведінку.

У 1871 році юний П.Рудченко знайшов собі роботу в Полтаві й залишився и цьому містечку до кінця життя, оселився в будинку спадкоємців Гординських на вулиці Монастирській. Його брат Іван, взявши в літературі псевдонім Білик, в цей час займався фольклорною працею і критикою. У І869 – 1870 роках вийшли впорядковані Іваном два випуски казок. До цих збірників доклав частину матеріалу й Панас. І.Білик став і першим читачем власних творів молодшого брата, прискіпливим критиком, хорошим наставником.

Готує клопотання про введення у рангом старше звання – губернського секретаря з 1 травня 1872 р.

Львівський журнал “Правда” через І.Білика запросив до і співробітництва й Панаса. У 1872 році на сторінках цього видання появився вірш “Україні”, а згодом – оповідання “Лихий поплутав”, підписані псевдонімом Панас Мирний. 1872 рік для автора виявився надзвичайно плодотворним. Письменник переклав українською мовою “Слово о полку Ігоревім...”, написав драму “Лимерівна”, ночами працював над давно задуманими “Голодними годами”.

Під впливом свіжого враження тоді ж Мирний написав нарис “Подоріжжя од Полтави до Гадячого”, а також повість “Чіпка”. Ось чому 1872 можна вважати роком народження нового автора як письменника. Письменник вважав, що найголовніше в людині – її моральний стержень, порядність. Ось чому письменникові не давала спокою проблема очерствіння, перетворення яскравих характерів, непересічних особистостей у злу, “пропащу силу”. Написану раніше повість “Чіпка” він поглибив і дав їй надзвичайно влучну назву – “Пропаща сила”. Пізніше брати – Панас Мирний та Іван Білик — у співавторстві видали роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. У 1873 році були написані оповідання “Палійка”, повість “П'яни­ця”. Своє авторство письменник зберігав у великій таємниці. З приводу цього М.Лисенко пояснював редакції журналу у Львові: “Певно, не хоче, щоб його прізвище було відоме... В нас на Україні доволі одного погуку, щоб чоловіка з місця скасувати і пустити без шматка хліба. Вважайте на це”.

Пробував себе Мирний, як перекладач. Він першим з українців переклав українською мовою оповідання І.Тургенєва “Тхір і Калинович”, “Біжин луг”, п'єсу О.Островського “Прибуткове місце”. Художній переклад – справа досить нелегка, і мусимо визнати, що Панас Мирний чудово справився з роботою.

У 1873 році в Полтаві, як і всюди в Україні, інтелігенція почала масово “йти в народ”. Створювалися таємні гуртки, громади. У Полтаві була заснована “Унія”, в яку входив і Мирний. За “Унію” ніхто, фактично, не постраждав тільки тому, що поліцейське та жандармське управління ворогували між собою, і коли поліцейський пристав Ларіонов написав донос на таємну громаду губернатору Мартинову, полтавській жандармерії прийшлося рятувати честь мундира і доводити, що ніякої організації не було і що Ларіонов та Мартинов беруться за справи, в яких некомпетентні. Але через два роки на квартирі Панаса Мирного таки провели обшук. Отже, Мирний був на волосинці від звільнення з роботи, але на службі обшук не відбився.

З 28 липня П.Рудченко бере відпустку на 2 місяці і їде до Києва на III Археологічний з'їзд, який торкався багатьох питань фольклору, етнографії, мистецтва. На цьому зібранні Панас Мирний познайомився з П.Житецьким, М.Лисенком, М.Старицьким. Брат Іван не раз манив Панаса в Київ, але Мирний відмовлявся. Зав­дяки вродженій працьовитості й сумлінності Панас швидко просувався по службі: став секретарем, згодом секретарем відділу казенної палати.

1 травня 1875 р. на нього зроблено чергове подання у вищий чин – колезького секретаря. Є думка, що в квітні 1875 р. – у вірші “Її я бачив оченьки...” – П.Рудченко знався з дівчиною В. І от тепер вона відкинулася від нього, її серце знайшло іншого обранця. Суперника він називає москалем, передбачає сумні наслідки для коханої.

Літо, осінь 1876 р. – низка тяжких ударів життя, що влучали в саме серце письменника. З 1 травня 1878 р. поданням уводився за вислугу років у звання титулярного радника, з ним живе на квартирі А.Борисенко – племінник Олександри. На початку 1879 р. П.Рудченка переводять бухгалтером у ІІІ відділ казенної палати.

У 1881 році Мирний завершив “Повію” – один з найсильніших своїх, творів.

Своїм службовим становищем був задоволений (відмовився переїхати в Київ, на посаду столоначальника в канцелярію генерал-губернатора). Вже було зроблено чергове подання на чиновницьке звання та на нагороду орденом Анни ІІІ ступеня. Начальник ІІІ відділу покладав на нього виконання обов’язків у свою відсутність (з 22 травня по 7 червня і з 10 по 14 серпня 1881 р.). 1 травня 1882 р. – переведений у секретарі казенної палати.

18 січня 1885 р. – помер А.Борисенко від сухот.

У кінці 1885 року Панас Мирний ризикнув видати свої твори в Східній Україні у двох книгах під назвою “Збираниця з рідного поля”. Щоб збагатити мову й культуру нашої нації. Мирний також взявся за переклади “Короля Ліра” В.Шекспіра, “Думи про Гайявату” Г.Лонгфелло, “Орлеанської Діви” Ф.Шіллера і здійснив їх блискуче.

З 27 січня 1886 р. надвірний радник П.Рудченко був призначений начальником І відділу казенної палати (4 лютого приступив до виконання обов’язків) – 34 роки перебував на цій посаді.

16 квітня 1889 року Панас Мирний одружився із вродливою дочкою поліцейського чиновника Олександрою Михайлівною Шейдман, німкенею за національністю. Сорокарічним начальником відділу казенної палати він назавжди пов'язав долю зі значно молодшою від себе Олександрою Шейдеман. Дуже любив свою інтелігентну врод­ливу обраницю з німецького роду. Глибоко тривожився, коли дружину переслідували часті на­пади істеричної хвороби. “Дорогая Шурочка”, як звертався до неї в листах, з часом стала матір'ю трьох його синів. Шлюб виявився довговічним, але не особливо щасливим. Неприязнь матері до невістки. Вона продовжувала педагогічну діяльність 1889 – 1891 р.р. до народження сина Віктора. До роботи більше не поверталась.

Батько П.Рудченка помирає 12 листопада 1890 р.

Очікуючи поповнення сім’ї, він змінив свою квартиру, проживши 20 р. З 30 червня 1891 р. письменник поселився в кам’яному будинку Милевської, на Малосадовій вулиці.

На цій посаді нагороджений орденами – 5 квітня 1887 р. – Орденом Станіслава ІІ ступеня, 21 квітня 1891 р. – орденом Анни ІІ ступеня.

20 вересня 1892 р. сина назвали Віктором, який народився – 11 вересня. Їде до Гадяча. Примирення свекрухи з невісткою. Ціле літо пробула вона там у бору через хворобу. 6 листопада народився 2 син – Михайло (Миня). 9 травня 1899 р. народився Леонід.

1894 р. – загострення хвороби дружини, серія страшних припадків істерії, близьких до божевілля. 23 вересня відвозить її до лікаря І.Платонова.

2 квітня 1895 р. – орден святого Володимира IV ступеня. В 1990 р. має намір залишити посаду в Полтаві і переїхати до Києва. Невідомо, що розладнало плани П.Рудченко, але він не поїхав. Подає заяву у дворянське зібрання, щоб його за заслуги ввели в дворянський стан (останній орден надавав йому пільги).

В 1903 р. – одужання дружини.

Та письменник і громадський діяч не покла­дав рук, активно працював у 90-ті роки. П.Рудченко прислужився вшануванню пам'яті І.Котляревського в Полтаві, куди на відкриття пам'ятника автору “Енеїди” 1903 року прибули діячі української культури, виступив співорганізатором журналу “Рідний край”, у якому друкував і власні твори. При тім завжди уникав слави, цінував не себе в літературі, а примноження “доброї, корис­ної праці, щоб наша мова не занікчемніла, не про­пала”.

В 1905 р. пе­редчасна смерть брата Івана від інфаркту.

У 1903 – 1907 р.р. вишило тритомне зібрання творів Мирного. Але для читачів письменник особисто був маловідомий. Один-єдиний раз в житті він тільки зважився показатися публіці: у 1890 році, коли в Полтаві трупа М.Садовського грала “Лимерівну”, рукопис якої автор з дарчим підписом подарував Марії Заньковецькій, а тому акторка під оплески переповненого залу вивела П.Рудченка на сцену і поклала йому на голову лавровий вінок.

Панас Мирний був одним з найактивніших співробітників “Рідного краю” від самого задуму створення тижневика і до останнього засідання редакції журналу 23 травня 1907 р. у Полтаві. Перевели редакцію журналу у Київ.

До кінця життя письменник багато працював. Він встигав справитись з роботою на службі, але здоров'я вже було не те, щоб встигати писати ночами. У зв'язку з п'ятдесятилітнім стажем роботи П.Рудченка чиновника було нагороджено золотою табакеркою з діамантовими прикрасами, але на вимогу дружин і з огляду на матеріальні труднощі ювілянт відіслав дарунок у міністерств фінансів, прохаючи оплатити вартість цієї цінної речі.

У січні 1910 р. – помирає матір на 88 році життя, яку він любив і поважав. В цьому році Віктор успішно складає вступні екзамени і вступає у Московський університет на юридичний факультет.

Влітку 1913 р. відвозить дружину до Києва, в санаторій професора Латинського (250 крб. за місяць).

Підвищення по службі – до 50-річчя державної служби – дійсний статський радник – 11 вересня 1913 р.

Перед війною Віктор закінчив університет і став офіцером армії. Середній син навчається у Варшавському політехнічному інституті, не міг продовжити навчання, через створену сім’ю, змушений підробляти.

Страждання письменника поглибила Перша світова війна. 17 вересня 1915 року прийшла телеграма, що в Рівному загинув син Віктор найздібніший з дітей (16.09 о 7.00), який уже закінчив університет і служив офіцером. Батько, поховавши сина, купив собі місце поряд, щоб після смерті бути улюбленцем. Леонід загинув в 1919 р.

А в цей час Панаса Мирного наполегливо розшукувала поліція розсилаючи по всій Полтавщині оголошення, чи серед службовців ж працює Рудган. Чому аж тепер схопилися за Панасом Мирним і чому ж могли знайти? Очевидно, під час розрухи, викликаної воєнним станом якісь листи, адресовані в Львів, потрапили в руки поліції. У цих документах вказувався псевдонім, але підпис, напевно, виявився нерозбірливим. До речі, міфічного Рудгана так і не було знайдено. Чи то поліційний режим уже аж настільки був ненависний всім, чи ініціювали письменника, але щось таки завадило високопоставленим полтавським начальникам видати митця.

У 1918 році Панас Мирний зробив усе для того, щоб заснувати у Полтаві товариство наймолодших читачів – "Зірка". Письменник май­же без сторонньої допомоги підготував театралізоване свято до ювілею І.Котляревського – “Батькове свято”, розроблене І.Петриком. І справа навіть не в тому, що за цю каторжну працю Мирному ніхто не платив ні гроша. Річ у тім, що 150-річчя з дня народження І.Котляревського відзначали в часи денікінського терору і що за це можна було поплатитися головою, адже денікінці зневажали українську культуру, а мову називали “собачою”.

У радянський час (в грудні 1919 р.) Панас Мирний працював на посаді завідуючого II відділом безпосередніх податків Полтавського губернського фінансового відділу. Матеріальні нестатки, залишив службу.

19 січня він востаннє пройшовся від служби додому. Останній вечір провів в родинному колі. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року (5.30) від крововиливу в мозок – інсульту, засвідчив лікар Мороз. Був великий мороз, але тисячі полтавчан і приїжджих проводжали в останню дорогу великого українця. Національний хор співав жалібні пісні. Труну везли на санях, двома парами волів. Накрита труна була козацькою китайкою. Похований митець 30 січня у Полтаві на військовому кладовищі. У його будинку діє меморіальний музей, перед яким спо­руджено пам'ятник Панасу Мирному.

2. Рання творчість. Суспільні проблеми та заглиблення в психологію героїв у оповіданнях “Лихий попутав”, “П'яниця”. Психологізм як основний художній засіб для роз­криття морально-етичної проблематики. Тема “малої людини” в оповіданні “П'яниця”

Про теоретичні основи власної літературної праці письменник висловлювався принагідне – в щоденнику й листах. Скажімо, щоденникова но­татка від 27 лютого 1870 р. акцентує намір “показати безталанную долю життя людського, висо­кую його душу, тепле серце, як вони є у мирі... Через це я і пишу, і пишу, пробую – а ось, може, і вдасться”.

Панас Мирний залишив близько семисот віршів. Не вважав свою поезію головним надбан­ням свого літературного життя, а лише школою для вдосконалення прози. У день 3 роковин смерті Т.Шевченка (26 лютого 1864 р.) складено перший твір “Мучить, давить моє серце...”, “Ну що з того, що шістнадцять мені вже минуло...” (2 травня 1865 р.) – невиправдане епігонське наслідування Кобзаря. Перші вірші були переважно інтимного характеру. Вірші Панаса Мирного-поета виявляють його демократичну і патріо­тичну позицію, активну участь у громадському і культурному житті Полтави й усієї України, близькість до національно-народного скарбу пісень рідного краю. Любов до батьківщини (послання “Україні”) – перший друкований вірш, відданість обраному творчому ремеслу (“До музи”), мотиви безталання народу (вірші з елементами сюжетності “На волі”, “Жіноцька доля” та ін.), журби на чужині (“Ой залетів соко­лонько...”) та достатній їх художній рівень характеризують цю поезію як добротно-традиційну.

Спромагалася муза поета й на незвичні акор­ди. Таким є, наприклад, вірш “Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців” – римоване зіставлення спорідненої долі двох віддалених країв та вислів віри в краще прийдешнє їх народів.

Мирний-лірик вправно й щедро віршував “із нагоди”. Він розвинув таку форму літературного спілкування, як ювілейні вітання (М.Драгоманову, М.Лисенкові, М.Заньковецькій), відгуки (на роковини Т.Шевченка, смерть І.Карпенка-Карого, вшанування пам'яті І.Котляревського). При потребі вправно володів із уже архаїчною бурлеск­ною манерою (“різдвяна віршівка” під назвою “Розмова двох кумів про земські діла”).

На жаль, поет не визнавав за лірикою ширшо­го суспільного значення (хоч і любив її) й тому не дбав про друк. Окрім оригінальної лірики, так і не представленої хоч би однією збіркою, Панас Мирний чимало переспівував і перекладав – із російської поезії, літературні містифікації чеха В.Ґанки (“Зеленогірський рукопис”) “Думу про військо Ігореве”, “Рейнеке-Лиса” Й.-В.Ґете та “Думу про Гайявату” ГЛонгфелло.

Панас Мирний виступав за опрацювання “на­шого”, тобто українського, а не “чужого життя”. До того ж “більше нашою, народною мовою”. У цьому він вбачав оригінальність українських письменників. Прозаїк орієнтувався на розробку художніми за­собами “серйозних сучасних тем”, створення “но­вих типів” – як чоловічих, так і жіночих, праг­нув “заглянути у душу чоловіку глибоко-глибо­ко”. Письменницькі дебюти Панаса Мирного за­явили про новий “свіжий і сильний талант” (І.Франко) епіка-людинознавця.

Поеми “Продана”, “Безталанна” належать до раннього періоду творчості. Драма “Гни-Біда” (“Гнибіда”), збереглося багато драматичних начерків раннього періоду. Працюючи в Гадячі і в Миргороді розгортає фольклористичну діяльність. Записує казки, чумацькі пісні (“Чумацкие народные песни” (1874)).

Оповідання “Лихий попутав”, варіант теми по­критки, вперше друкувалося у львівському журналі “Правда” 1872 р. Щоб показати “всю люди­ну”, Панас Мирний побудував його як монолог героїні, сироти Варки Луценкової. Вона була най­мичкою в місті, народила й утопила позашлюбну дитину (від лукавого й цинічного підмайстра Ва­силя, що одурив Варку). Потім – тюрма, монастир і знову найми. Всі ці перипетії відтворено в безпосередньому вияві почуттів скривдженої ге­роїні, зі співчуттям до вічної заробітчанки. Єдиним полегшенням у бутті змученої жінки, “ли­хим попутаної”, у фіналі твору виведено щиру молитву “Господу милосердному”.

Оповідання “П’яниця” (опубліковане в “Правді” через два роки – 1874 р.) у ранній редакції називалося “П’я­ниця-скрипач”. Продовжуючи традиції прози М.Гоголя і Є.Гребінки, автор зосередився на розкритті трагедії “маленької людини” – дрібного чиновника. Герой цього психологічного етюду Іван Левадний – чесна, розумна, обдаро­вана, але не бойова людина. Тому він і спиваєть­ся серед оточення, де знущаються з людської гідності, помирає в шпиталі. На прикладі долі Івана прозаїк утілив ідею, сформульовану ним так: “...показать, как погибают лучшие й симпатичнейшие сторони нашей души и сердца среди дурных обстоятельств”.

Герой має деякі риси самого автора, зокрема, критичне ставлення до нещирості чиновників. А Левадного-батька певною мірою “спи­сано” з Якова Рудченка. Письменник показав мо­ральні вади суспільства у протестному листі Івана. Цей лист сконденсував ідейний зміст оповідання, розкрив аморальність таких людців, як брат Петро, що безчесно повівся з небайдужою Іванові Наталею: “...квіточку рожеву, що розпуска­лася в закинутому городі, немилосердно зірвав і кинув на поталу лихим людям”. Оповідання “П'яниця” засвідчило творчий прогрес автора, вміння компонувати епічний твір на основі протистав­лення характерів і життєвих шляхів.

3. Твори з життя інтелігенції. Повість “Лихі люди”. Образи “нових людей”, засоби характеротворення. Новаторство Панаса Мирного у розкритті проблеми позитивного героя з інтелігенції (соціальний і національний аспекти)

1875 р. Панас Мирний написав повість “Лихі люди”, уперше видану М.Драгомановим у Женеві 1877 року. У Росії вона розповсюджувалася нелегально. Назва твору зумовлена ставлення автора до персонажів. Телепень і Жук – “лихі люди” з погляду лояльних мешканців імперії, а насправді “лихими” і безчесними є її вірні захисники. Повість не стільки продовжила традиції української прози, скільки започаткувала поглиблене реалістичне дослідження шляхів формування су­часників.

Найбільше автора повісті цікавили причини і наслідки формування характерів, ті чинники, що розвели різними життєвими дорогами чотирьох шкільних приятелів із не випадковими прізвищами. Інтелігентами-демократами, опозиційне налаш­тованими до самодержавного ладу, виростають Телепень і Жук. Охоронцями режиму, стають Шестірний (товариш прокурора, він допитує Те­лепня в тюрмі) та Попенко – “тюремщицький батюшка”-цинік. Майбутнє бурсаків заявило про себе виразно ще під час шкільної суперечки, яка ви­явила різні життєві настанови: Попенка – настарати добра, Шестірного – пролізти в правлячий клас, а Жука – віддати себе “всього своєму наро­дові”. Прозаїк вніс нове в змалювання героя, показавши завзяття й активність Жука.

Багатоплановою є наскрізна контрастність повісті, символічним – її підтекст (будинок тюрми як символ Російської імперії). Розкриттю внут­рішнього світу дійових осіб сприяє використання засобів умовності. Наприклад, спогади-марення письменника Телепня вивільняють його свідомість і підсвідомість, вражають чи­тача його емоціями з приводу народного і влас­ного лиха. Виразними й характеротворчими є ху­дожні деталі твору. Наприклад, одна з них, порт­ретна харктеристика – “жаб'ячі” очі й гострі зуби Шестірного – промовисто натякає на хижість бурсака-донощика. Все це свідчить про суголосність повісті європейській “новішій реаліс­тичній школі” (М.Павлик).