Українсько-російські відносини
Усвідомлення існуючого стану та подальших перспектив українсько-російських відносин потребує врахування всього комплексу проблем, пов'язаних як з внутрішньополітичною ситуацією в Російській Федерації (РФ), так і її зовнішніми завданнями. Характерною ознакою останніх є намагання РФ домінувати або принаймні утримувати контроль за ситуацією у межах пострадянського простору. Красномовним свідченням збереження керівництвом РФ таких підходів до міжнародних відносин може стати теза з "Послания Президента РФ Федеральному Собранию": "Нас тревожат раздающиеся в ряде стран призывы к игнорированию, а то и прямому противодействию законным российским интересам в СНГ".
Усвідомлення Українською державою власних геостратегічних інтересів, інтенсифікація протягом останніх років відносин з європейськими та євроатлантичними структурами, поглиблення двосторонніх відносин з країнами, геополітичні інтереси яких збігаються з інтересами України, створили передумови для проведення керівництвом держави більш незалежної політики на пострадянському просторі.
Орієнтації України на Захід, реальні кроки у напрямку європейської інтеграції призводять до руйнування геополітичного простору, в якому РФ ще донедавна зберігала монопольні позиції. З існуванням же такого простору, за домінуючої ролі в ньому Російської Федерації, російські політичні еліти пов'язують як відновлення її статусу наддержави, так і запобігання процесам дезінтеграції. РФ, на відміну від інших країн колишнього СРСР, не є національною державою, і тому проблема внутрішньої інтеграції ще довго залишатиметься однією з нагальних проблем, яка істотно впливатиме на зовнішньополітичну поведінку.
Слід враховувати, що саме із зменшенням традиційної сфери впливу - а розширення НАТО також розглядається як один з елементів цього процесу - провідні російські аналітики пов'язують появу згубних для Росії відцентрових тенденцій за логікою етнодержавного дроблення та регіоналізму. Останнє для РФ є не менш небезпечне, ніж перше.
Ряд офіційних документів, а також заяв представників російського керівництва засвідчує, що стимулювання реінтеграційних процесів у межах пострадянського простору багато в чому зумовлене явищами внутрішнього порядку, насамперед необхідністю запобігання дезінтеграційним процесам у самій РФ.
За таких умов стратегічні інтереси України, яка не зацікавлена у відтворенні в тій чи іншій формі імперського простору, кардинально відрізняються від стратегічних інтересів РФ (як вони усвідомлюються більшістю її нинішніх політичних еліт).
Також потрібно врахувати і те, що поле збігу інтересів обох країн, яке мало місце за часів перебування в складі СРСР, поступово стає все меншим, оскільки економічні комплекси обох країн у міру їх самостійного розвитку з часом стають більш незалежними або й конкурентними (звичайно, за окремими винятками).
Це викликає закономірне занепокоєння з боку Москви, оскільки суперечить її стратегічним намірам, а тому спонукає до відповідних протидій.
Традиції російської державності у контексті економічної скрути в сучасній РФ залишають у цьому відношенні небагатий набір можливостей. Фактично вони зводяться до одного - впровадження лінії жорсткого реагування по декількох напрямках. Ця теза підтверджена авторами відомої доповіді "СНГ: начало или конец истории?", серед яких - члени Ради з зовнішньої та оборонної політики РФ. Доповідь містить окремий розділ "Испытание Украиной", серед положень якого є й таке: "...следует признать, что без жесткой терапии российско-украинские отношения не выздоровят... Хотя распад Украины - проблемный для России вариант, но лучше способствовать ему, чем терпеть постоянный вызов Украины и эррозию наших усилий в ближнем зарубежье". Серед засобів згаданої "терапії" авторами, зокрема, пропонується "не затягивать, а форсировать установление реальной границы с Украиной".
Ці поради побачили світ наприкінці березня цього року, а вже через два місяці, наприкінці травня, президентами двох країн було підписано довго очікуваний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Ним, зокрема, розблоковується проблема демаркації та делімітації державного кордону, з вирішенням якої незважаючи на неодноразові звернення української сторони РФ зволікала.
Можна вказати на ряд українських зовнішньополітичних орієнтирів, які об'єктивно суперечать російським стратегічним інтересам. Серед них, зокрема, такі:
- визначення Україною як основних пріоритетів векторів європейської та євроатлантичної інтеграції, поглиблення відносин з європейськими країнами і поступовий вихід з євразійської зони впливу РФ;
- вихід у відносинах із США на рівень стратегічного партнерства на тлі посилення протиріч між Вашингтоном і Москвою;
- фактична підтримка Україною просування НАТО на Схід, інтенсифікація відносин України з Альянсом;
- дисонуюча з російською позиція України в СНД;
- послаблення латентних механізмів російського впливу на політику України (нормалізація ситуації в АРК, стабілізація внутрішньополітичної ситуації в Україні у зв'язку з прийняттям Конституції).
Слід відзначити, що внутрішньополітична ситуація в РФ змушуватиме керівництво цієї держави принаймні демонструвати твердість. До відповідних внутрішніх чинників можна віднести:
- травму російської національної свідомості, викликану фактичною поразкою російської військової машини у чеченській війні, що потребує певної моральної-психологічної компенсації (у цьому відношенні ситуація після зняття РФ претензій на місто Севастопіль ще більш ускладнилася, оскільки кримська тема перманентно використовувалася як "компенсаторне" поле для російських зовнішньополітичних невдач);
- радикальні позиції переважної більшості у російському парламенті, що відповідним чином впливатиме на дії виконавчої влади;
- зростання націонал-патріотичних настроїв серед широких верств російського населення, культивування і використання яких стає однією з умов політичної легітимності, у тому числі вищого політичного істеблішменту;
- невдоволення угодою, укладеною між РФ та Північно-Атлантичним Альянсом щодо розширення НАТО, яка інтерпретується як чергова поразка російської дипломатії і російське приниження у суперництві із Заходом.
Враховуючи те, що стратегічні інтереси України переважно не збігаються з російськими, її політика у сфері двосторонніх відносин мусить бути особливо виваженою, націленою на відстоювання власних інтересів та врахування інтересів тих країн, стратегічні цілі яких адекватні українським. Саме така позиція дасть змогу запобігати ідентифікації Заходом України як держави-сателіта РФ, сприятиме підвищенню рівня національної безпеки.
Слід звернути увагу на те, що критично високий рівень незбігу інтересів двох держав супроводжується збереженням критично високого рівня залежності України від РФ, у першу чергу в економічній, військово-промисловій та енергетичній сферах. Така залежність вже сама по собі спонукатиме РФ до відповідної лінії поведінки щодо України. Плани розвитку співробітництва у зазначених сферах не враховують рівнів політичних ризиків.
Беручи до уваги перманентно нестабільну ситуацію в РФ та її політичний курс щодо України, не можна виключати критичного загострення відносин України з РФ. Це вимагає розробки і реалізації комплексу заходів превентивного характеру з метою запобігання загострення двосторонніх відносин. Вони мають бути спрямовані на зменшення рівнів залежності від РФ у ключових для життєзабезпечення країни сферах.
У цьому контексті знову-таки не можна перебільшити значення підписаного перзидентами обох країн широкомасштабного Договору, яким створено головне - запроваджено правові засади для поступового здійснення зазначеного комплексу заходів. Адже досі залишаються нереалізованими, всупереч прийнятим державним рішенням та відповідним міждержавним угодам, проекти диверсифікації енергоресурсного, зокрема нафтового, забезпечення України. Викликає занепокоєння, за відсутності замкненого ядерно-паливного циклу в Україні, орієнтація на отримання тепловиділяючих елементів з РФ.
Критично високий рівень залежності України від РФ у виробництві військової продукції та у космічній галузі. Виваженості й обережності потребують процеси створення спільних з РФ фінансово-промислових груп у зазначеній сфері, оскільки вони можуть сприяти відтворенню структур ОПК колишнього СРСР. Особливого підходу потребує процес створення Митного союзу (МС) СНД.
Згідно з "Перспективным планом интеграционного развития СНГ" (України цей план стосується в частині, яка не суперечить чинному національному законодавству) формування МС є першочерговим завданням і не випадково саме РФ у рамках СНД активізує цю проблему. Це пов'язано з її геокомунікаційним положенням, в якому вона опинилася після розпаду СРСР. Смуга нових незалежних держав відокремлює РФ від традиційних європейських та азіатських ринків.
Для України, через територію якої йде левова частка російського експорту в Європу та європейського в РФ, така ситуація є вигідною, причому не тільки в економічному, але й у геополітичному контексті. Прокладення "геокомунікаційного коридору" між Заходом та Сходом, Північчю та Півднем реально працює на статус незалежної і самостійної держави. Передача Україною контролю над власним митним простором міждержавному органу СНД є одним з етапів поступової втрати інтересу до неї з боку провідних країн як до повноцінного правового суб'єкта міжнародних економічних відносин.
Важливим є аспект національної безпеки, зокрема безпеки економічної, оскільки з утворенням МС виникають додаткові умови для збереження орієнтації української економіки на російський ринок, питома вага якого в загальному обсязі зовнішньоекономічних зв'язків є й без того критично високою.
Якщо, за умови існування єдиного експортного мита, РФ застосує протекціоністські заходи з метою сприяння національним виробникам, то це значно погіршить конкурентоспроможність аналогічної української продукції на ринках третіх країн, що може призвести до істотних втрат валютних надходжень та збільшення від'ємного сальдо зовнішньої торгівлі і зниження платоспроможності України по зовнішніх боргах.
Слід зазначити, що приєднання України до Митного союзу відповідає певним корпоративним інтересам, які ототожнюються з державними і ущемлюють економічні інтереси держави.
В умовах гіпертрофованої залежності економіки України від РФ доцільно здійснювати курс на диверсифікацію зовнішньої торгівлі з метою зменшення залежності від російського ринку. У зазначеному контексті слід звернути увагу на досвід центральноєвропейських країн (членів колишньої РЕВ) та країн Балтії, які свідомо позбулися надмірної торгово-економічної залежності від РФ або оптимізували свої зв'язки з Росією.
Приймаючи рішення про розширення та поглиблення економічного співробітництва з РФ, як критерій використовується принцип економічної доцільності. При цьому ігнорується інший, не менш важливий критерій - економічної безпеки держави.
Отже, одним з найважливіших державних пріоритетів у сфері національної безпеки слід вважати курс на послаблення залежності від РФ.