23. Варшавський договір унр з Польщею та його наслідки

С. Петлюра вже на початку 1919 року розумів, що двох агресорів – Росію та Польщу – Україні не подолати. Через наступ Згодом, переконавшись, що найбільша загроза виходить з боку Росії, Петлюра вирішує підписати мирний договір із Польщею, добитися від неї визнання суверенітету УНР і отримати збройну допомогу від Польщі. Та й звільнити Наддністрянщину від російської окупації.

22 січня 1919 р. було проголошено злуку ЗУНР та Унр. Але суперечки лише загострювалися, бо ні Петлюра, ні Петрушевич не хотіли поступатися місцем лідера. Але більшовицький наступ, що почався на початку 1919 року, примусив Петлюру піти на співробітництво з Петрушевичем, створити коаліційний уряд.

Прибувши до Варшави, Петлюра займається формуванням нових частин української армії, шукає союзників для продовження боротьби.

Галицькі діячі сприйняли варшавські переговори вкрай вороже, вважаючи їх безперспективними і шкідливими для української справи. Але вони не могли протиставити договору реальної альтернативи, котра давала б шанс на відновлення української державності. Галицькі соціал-демократи. Вони загалом позитивно сприйняли той пункт договору, що фіксував визнання Польщею незалежності УНР. На їхню думку, це стало „першим кроком до уладнання українсько-польських взаємин”.

Отже, причинами підписання Варшавської угоди були: а) бажання не допустити встановлення влади більшовиків та бажання зберегти незалежність УНР зі сторони С. Петлюри б) Польща бажала розширити свої території, а також не допустити приходу до влади більшовиків на Україні.

Західноукраїнські землі були важливим об’єктом переговорів у квітні 1920 р.

Тому 21 квітня 1920 року голова дипломатичної місії УНР Левицький і міністр закордонних справ Польщі Домбський підписали загальну і торгівельну економічну конвенції. З відома С. Петлюри дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким таємно від уряду УНР підписала Варшавський договір, який включав у себе політичну та воєнну конвенцію. За першою з них польський уряд визнавав незалежність УНР, Директорію та Головного отамана Петлюру верховною владою на Україні. Директорія в свою чергу погодилася на встановлення східних кордонів Польської держави так, що у межах Польщі залишалися Холмщина, Підляшшя, Посяння і Лемківщина, Західна Волинь і частина Полісся по Збруч і Горинь та вся Галичина. 24 квітня 1920 року було укладено таємну військову конвенцію. Наслідком підписання варшавського договору стала інтервенція польських військ з військами Петлюри, Польща на декілька місяців захопила Білорусію, Правобережжя України та Київ. В наслідок чого політичний авторитет Петлюри дуже впав.

Варшавський договір викликав незадоволення серед української громадськості. Наприкінці травня 1920 р. у Празі відбулася конференція українських ессерів, у якій взяли участь М. Грушевський, О. Жуківський, М. Шаповал та інші представники еміграції. Вони заявили, що Варшавський договір є незаконним.

Уряд Є. Петрушевича стояв на принциповій позиції: жодного порозуміння з Польщею, поки не буде відновлено його владу у Східній Галичині. На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. Використати частини УГА польський уряд не погодився. У поході брали участь дві дивізії УНР: одна під командою полковника Удовиченка йшла на Білорусь, друга під командою полковника Безручка йшла на Київ. Увесь шлях відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення.

Прибувши до Києва, поляки виарештували і вивезли чимало людей, серед них кількох старих православних священиків (С. Трегубова, Н. Гроссу та інших) арештували їх під час Богослужби, у вівтарі. Це викликало обурення серед населення.

Польські частини відійшли за Збруч а українські ще протягом місяця вели бої з большевицькими військами.

Головні пункти Варшавського договору були такі:

1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території 2) встановлювалися кордони між Польщею та УНР. 3)Польща визнає за УНР територію до кордонів 1772 року. 4) Польський уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародних угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР. 5) Національно-культурні права забезпечуються для обох національностей. 6) Аграрна реформа в Україні буде розв'язана конституантою. 7) Укладається військова конвенція. 8) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 9) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.

24. Ризький мирний договір та його наслідки для України

12 жовтня 1920 року польський і радянський уряди підписали прелімінарний договір, в якому зазначені були кордони між Україною та Польщею річкою Збручем, далі Волинню через Остріг до впаду Горині в Прип'ять. Радянську Україну представляли — Йоффе та Мануїльський. На три тижні (з 19 жовтня до 9 листопада) встановлено було перемир'я.""

Радянський уряд використав перемир'я для підготовки наступу по всьому фронту.

Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 pоків, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920. Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу у серпені 1920 в Мінську, а згодом від 21 вересня 1920 в Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ.

Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які реґулювали різні економічно-правові питання. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся діст. Ризький мирний договір та його наслідки для України

алися Польщі, Східня Волинь — радянській Росії. Доля Галичини не була вирішена: року 1923 Конференція Амбасадорів у Парижі ухвалила прилучити Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав. РСФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національности. РСФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. У Ризькому договорі обумовлено заборону перебувати на території Польщі антибільшовицьким організаціям. Таким чином Директорія, уряд УНР і всі їх організації втратили право легального існування в Польщі. Вони продовжували свою діяльність нелегально.

Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.

25. Зовнішня політика УСРР у 1920-1922 рр.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них країни Балтії, Польща і Фінляндія — стали справді самостійними. В усіх інших, в тому числі й в Україні, утвердилася радянська форма державності. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. В офіційних документах того часу постійно робився акцент на незалежності, суверенітеті УСРР на початку 20-х років радянських республік і зокрема України. Водночас в тих же документах підкреслювалося, що ці республіки є частиною радянської федерації.

На початку 20-х років більшовики виробили нову модель діяльності соціалістичної держави у капіталістичному оточенні. Ця модель ґрунтувалася на двох засадах: принцип всебічної підтримки комуністичного та національно-визвольного рухів у світі, та нормалізація міждержавних відносин із країнами капіталістичного світу.

Починаючи з 20-х років, українська дипломатія розпочала реалізацію цих завдань. Першу мирну угоду радянської України було укладено з Литвою 14 лютого 1921 р. про встановлення дипломатичних відносин. Згодом Україна уклала мирний договір із Латвією, потім з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського. Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. Одним із перших кроків у здійсненні цієї мети стало укладення договору між Україною і Німеччиною 22 квітня 1920 р. про обмін військовополоненими та інтернованими Німецький уряд фактично визнав право України на самостійне представництво в Німеччині. Згодом, 8 квітня 1922 p., представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини.

Значним успіхом міжнародної діяльності України стало укладення на початку 1922 р. договору про дружбу та братерство між УСРР та Туреччиною. Зміст його відповідав договору, укладеному між Росією і Туреччиною у березні 1921 р. З цього часу в усіх випадках, коли РСФРР здобувала дипломатичне визнання з боку якої-небудь країни, його намагалися поширити і на Україну. Договір з Туреччиною мав велике значення для становлення та активізації зовнішньої торгівлі республіки.

На початку 20-х років напруженими залишалися відносини УСРР з великими державами. І все ж таки дипломатичний прорив здійснити вдалося.

Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих відносин із Польщею. 18 березня 1921 р. було укладено з Польщею Ризьку мирну угоду. Державним кордоном сторони визнали лінію розмежування до початку радянсько-польської війни, за Польщею зберігався контроль над українськими землями по р. Збруч і р. Горинь. Українській стороні нормалізація відносин з Польщею значною мірою була необхідна для нейтралізації дій уряду УНР у вигнанні, що перебував у Тарнуві поблизу Кракова.

Активність України у сфері зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому з боку московського центру все чіткіше вимальовувалася тенденція обмеження дипломатичної активності УСРР. Спільні делегації формувалися у спосіб, який забезпечував перемогу росіянам. Стало очевидним, що московське керівництво не бажало, щоб Україна була суб'єктом міжнародного права. З огляду на це деякі керівники України наполягали на тому, що республіка має право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу.

У Москві питання дипломатичних зв'язків України з іншими державами залишалось невирішеним. Передусім це зумовлено тим, що Москва подвоїла свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики московського центру. Тривалий час керівництво Росії не виконувало домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, що передбачалося договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство. У квітні 1922 р. уряд УСРР змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії.

26. Зовнішньополітична лдіяльність урядів в екзині в перші повоєнні роки.

Закінчення Першої світової війни і формування Версальсько-Вашингтонської системи договорів привели до кардинальних змін у системі міжнародних відносин.

Впродовж чотирьох років визвольних змагань Україні не вдалося здобути перемогу і міжнародне визнання. На більшій частині території України було запроваджено радянську владу; Західна Волинь і Східна Галичина опинилися у складі Польщі, Бессарабія й Північна Буковина були захоплені Румунією, а Закарпаття відійшло до Чехословаччини. Становище України погіршувалося наявністю як мінімум трьох урядів: УСРР у Харкові, Української Народної Республіки у Тарнові та Західної Області Української Народної Республіки у Відні.

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах. З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

На початку 20-х років XX ст. міжнародні умови стосовно подальшої боротьби за відновлення української державності виявилися менш сприятливими, ніж в умовах революції. Становище Державного центру (ДЦ) УНР в екзилі ще більше ускладнювалося після підписання Ризького мирного договору між Польщею та радянськими Росією й Україною. У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу.

Не виявила великого зацікавлення "українським питанням" Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. Негативно до незалежності України відносилися США.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою уряд УСРР 5 червня 1921 р. призначив представником у Варшаві Олександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначалося і на його позиціях в інших європейських країнах. Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР не погоджувався на її офіційне визнання. Становище місії М. Славинського істотно погіршилося навесні 1921 p., коли між Харковом і Прагою відбувся обмін торговельними представництвами.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль.

На початку 20-х років XX ст. інтерес до українського руху виявляли певні політичні кола в державах, що зазнали поразки в Першій світовій війні. Ці держави, передусім Німеччина, були незадоволені результатами післявоєнного мирного врегулювання й шукали можливих союзників для зміни Версальської системи. Німецький уряд підтримував морально та матеріально гетьманський рух і виділив грошове утримання для гетьмана П. Скоропадського, виявляв інтерес до Державного центру УНР в екзилі. Однак "українське питання" у нових умовах вже не мало в німецькій політиці такого значення, як у 1918 р.

Поступове зміцнення позицій радянських урядів Росії та України й очевидна втрата перспектив повернення Директорії в Україну в умовах стабілізації міжнародних відносин у Європі також не сприяла збереженню позицій її уряду.

Західні країни, шукаючи шляхів економічного зближення з радянською Росією, почали дивитися на український повстанський рух як на перешкоду до налагодження відносин із Москвою. У цих умовах Державний центр УНР, що розташовувався у Тарнові, вже не міг одержувати достатньої зовнішньої підтримки та допомоги. Більшість членів уряду УНР, очолюваних С. Петлюрою та А. Лівицьким, виїхала до Варшави, решта - до Праги.

27. Карпатська Україна на міжнародній арені у повоєнний період

Вважалося, що єдиним уникнути утворення Карпатської України це її поділ між Польщею та Угорщиною. Радянська ж влада робила все для того, щоб позбавити Захід адекватної інформації про становище на Україні. Згодом почалася зневага до Карп.У., коли без її згоди президент Чехословаччини Е.Гаха 16 січня призначиш чеського генерала Л.Прхалу міністром внутрішніх справ крайового уряду. Волошин запротестував, проте Німеччина заявила про невтручання. Німці не погодилися на візит Волошина до Берліна

Варто сказати, що навіть фюрер кинув оком на КУ. Але не маючи сил на війну з Рад. Союзом, німці хотіли мати ресурси України екон. шляхом і почали торгівельні угоди з Москвою. Але нічого доброго не вийшло.

6 березня Празький уряд реорганізував владу КУ: замінив Ревая на посаді міністра Клочурака і збільшив повноваження генерала Прхали.

12 березня німці дали дозвіл на окупацію КУ Угорщиною за умови, що керівники переслідуватися не будуть. За цих обставин 14 березня Волошин оголосив по радіо про незалежність КУ 15 березня було проведено 6 засідань і ухвалив Конституційний закон про створення республіки на чолі з президентом, якого обирає парламент. До того ж, було затверджено державний статус укр. мови, гімн, прапор, герб.

Голова уряду телеграфував міністрові з.с. Німеччини прохав про захист, до угорці наступали, але німці сказали, що ми не чинили опору. В Хусті Прхала не хотів дати зброю українцям і наказав чеський воякам атакувати їхній штаб. Карпатський уряд оголосив мобілізацію.

За п’ять днів запеклих боїв із стрільцями КСічі угорське військо окупувало Україну. Це були перші жертви ІІ світової.

Знищення КУ задовольняло Сталіна. Третій рейх використовував Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань жертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль. Захід напередодні війни був байдужим до України, а Німеччина та Рад. Союз вбачали в ній тільки джерело ресурсів.