- •1. Застосування системного підходу у методології наукового пізнання і в практиці
- •3. Наукові теорії та технології навчання
- •4. Основні відомості про дидактичні теорії
- •Державні стандарти – один із шляхів удосконалення навчально-виховного процесу в початковій загальноосвітній школі
- •Зміст початкової освіти
- •Вивчення інтегрованого курсу «я і Україна»
- •Особливості вивчення навчальних предметів у початкових класах, що здійснюється за базовими програмами відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти(читання, позакласне читання).
- •11. Особливості організації навчально-виховного процесу на уроках математики в початкових класах
- •12. Особливості навчальної програми з трудового навчання для учнів початкових класів.
- •13. Реалізація освітньої галузь "Мистецтво"в навчальних предметах «образотворче мистецтво» і «музика»
- •15. Забезпечення реалізації змісту предмета “фізична культура”в початковій школі
- •16. Підготовка майбутнього вчителя початкової школи до творчого впровадження дидактичних технологій.
- •17. Місце фахової методики у процесі формування педагогічного мислення майбутніх учителів початкових класів
- •18. Визначення якості навчальних досягнень у системі підготовки фахівців з початкової освіти
- •20. Визначення загально методичної компетентності студентів з методики викладання української мови
- •22. Теоретико практичні засади індивідуально- диференційованого підходу майбутніх учителів початкових класів
- •23. Контроль умінь майбутнього вчителя початкових класів проводити уроки, вести їх обговорення, давати оцінку і самооцінку проведених занять
- •1. Загальна структура уроку.
- •2. Реалізація основної дидактичної мети уроку.
- •3. Здійснення розвитку учнів у процесі навчання.
- •4. Виховання в процесі уроку.
- •5. Дотримання основних принципів дидактики.
- •6. Вибір методів навчання.
- •7. Робота вчителя на уроці.
- •8. Робота учнів на уроці.
- •9. Гігієнічні умови уроку.
- •10. Деякі спеціальні завдання.
- •24. Активізація пізнавальної діяльності студентів лекції, практичному і лабораторному заняттях з методичних дисциплін
- •25. Сутність професійної компетентності вчителя початкових класів
- •26. Особливості особистісно орієнтованої професійної підготовки вчителя початкових класів
- •28. Організація самостійної роботи студентів в умовах кредитно-модульного навчання
1. Застосування системного підходу у методології наукового пізнання і в практиці
Системний підхід в теперішній час проник в усі галузі наукового знання та людської діяльності як загальний та найбільш ефективний метод вирішення складних проблем. Він насамперед придатний для дослідження соціальних інститутів, де, на наш погляд, має найбільшу перспективу.
Отже, спочатку закцентуємо увагу на понятті "системний підхід”.
Що таке система? За тлумачним словником – це відповідний порядок в діях, у розміщенні і зв’язку частин. Це форма організації чогось.
"Системний підхід, – за визначенням Ю.А. Конаржевського, – це методологічна орієнтація в науковому пізнанні об’єктивної дійсності і практика управління складними системами”.
Системний підхід – це загальний метод (сучасна за-гальнонаукова методологія) дослідження та пізнання складних об'єктів (систем), який використовується в усіх сферах науки, техніки, управління та ін.
До основних принципів системного підходу у методології наукового пізнання слід віднести:
– підхід до досліджуваного об'єкта-системи як до цілого і випливаючі звідти уявлення про середовище системи та її елементи;
– наявність системоутворюючих зв'язків, які представляють певну структуру системи, що дозволяє бачити ряд рівней системи та їхню ієрархію;
– можливість реалізації управлінських впливів на систему.
Структура системного підходу. Пізнання на основі системного підходу передбачає:
1 – визначення елементів системи;
2 – визначення зв'язків елементів у системі;
3 – дослідження функціонування елементів у системі;
4 – дослідження функціонування системи в цілому;
5 – дослідження історії системи;
6 – інтеграція знань з метою:
7 – створення теорії функціонування системи та управління нею;
8 – розроблення програми управління системою.
Управління на основі використання системного підходу на практиці містить три послідовних етапи:
на першому етапі визначається сфера системного підходу, встановлюються (орієнтовно) адекватні сфері, галузі та масштабам діяльності інформаційні потреби;
на другому етапі здійснюються необхідні дослідження (системний аналіз);
на третьому етапі розробляються альтернативні варіанти розв'язання певних проблем та здійснюється вибір оптимального варіанта по кожному завданню (використовуються експертні оцінки, в тому числі незалежна експертиза).
Отже, системний підхід-це спосіб мислення стосовно організації й управління, а система - деяка цілісність, що складається із взаємозалежних частин, кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого. Теорія систем дає змогу створити концепцію організації як цілісності, що складається з взаємозв'язаних частин: цілей, задач, структури, технології та людей. Однак теорія систем не визначає конкретно основні змінні, які впливають на функцію управління. Не визначає вона і того, що в зовнішньому середовищі впливає на управління, і того, як середовище впливає на результати діяльності організації.
Теоретичною основою системного підходу є загальна теорія систем, з погляду якої системність дослідження об'єкта природи - це розгляд об'єкта як деякої системи у повній її різновидності та у взаємодії зі зовнішнім середовищем. На практиці складність сучасних систем, яка визначається багатократністю їх функцій, неоднорідністю структурних елементів, багатогранністю форм їх існування на всьому періоді життєвого циклу, робить неможливим їх системний розгляд одним дослідником. Це призводить до багаторівневої та багатоетапної декомпозиції складної системи при аналізі різних її аспектів
2. Основні концептуальні напрямки дидактичних теорій Процес навчання ґрунтується на психолого-педагогічних концепціях, які часто називають також дидактичними системами. Дидактична система - це сукупність елементів, які утворюють єдину цільну структуру, що слугує досягненню завдань навчання. Узагальнюючи існуючі дидактичні концепції, необхідно виділити три найвизначніші: традиційну, педоцентричну і сучасну. Кожна з них складається з ряду напрямів, педагогічних теорій. Поділ концепцій на три групи здійснено на основі того, як трактується процес навчання, об'єкт і предмет дидактики. В традиційній системі навчання визначальна роль належить викладанню, діяльності вчителя. її визначають дидактичні концепції таких педагогів, як Я.А.Коменський, Й.Г.Песталоцці і особливо И.Ф.Гербарт, а також дидактика німецької класичної школи. В педоцентричній концепції головна роль у навчанні належить діяльності дитини. Основою цього підходу є система Д.Дьюї, трудова школа Г.Кершенштейнера, В.Лая – теорії періоду шкільних реформ початку XX ст. Сучасна дидактична система ґрунтується на положенні про те, що викладання і навчання є невід'ємними складовими процесу навчання, а їх дидактичний взаємозв'язок у структурі цього процесу є предметом дидактики. Сучасну дидактичну концепцію визначають такі напрями, як програмоване, проблемне, розвиваюче навчання (П.Гальперін, Л.Занков, В. Давидов), гуманістична педагогіка (К.Роджерс), когнітивна психологія (Дж. Брунер), педагогічна технологія, педагогіка співробітництва вчителів-новаторі в 80-х pp. в СРСР. Традиційну дидактичну систему пов'язують з іменем И.Ф.Гербарта, який обґрунтував систему навчання, що використовується в Європі донині. Метою навчання за Й.Гербартом є формування інтелектуальних умінь, уявлень, понять, теоретичних знань. Навчання повинно бути виховуючим, пов'язувати знання з розвитком почуттів, волі. Сьогодні це називають мотиваційно-потребнісною сферою особистості. Виділяється, перш за все, педоцентрична дидактика. Її називають також прогресивістською, реформаторською, навчанням за допомогою дії, педагогікою дії і появу пов'язують з іменем американського педагога Д.Дьюї, праці якого мали великий вплив на західну школу, особливо американську. Назву "педоцентриська" вона отримала тому, що Д. Дьюї запропонував організовувати процес навчання на основі потреб, інтересів і здібностей дитини. Метою навчання мав бути розвиток загальних і розумових здібностей, різноманітних умінь дітей. Педоцентризм є напрямок у педагогіці, який розробляє проблеми навчання й виховання, беручи за основу особливості дитини. Педоцентриська дидактика стала реакцією педагогів XX ст. на гербартіанську модель навчання, яку педацентристи називали "школою книжного навчання" і протиставляли їй "школу праці, життя". Безсумнівно, такий підхід сприяє активізації пізнавальної діяльності, розвитку мислення, уміння вирішувати проблеми, дозволяє всебічно розвивати учнів, робить процес навчання цікавим. Таким чином, дидактика має дилему: або забезпечувати систематичну, загальну фундаментальну освіту на високому академічному рівні методом директивного навчання - і втратити індивідуальність, психологічну своєрідність і розвиток особистості, або надати вільну ініціативу дитині в навчанні, висуваючи на перший план її потреби, практикуючи навчання за допомогою дії, і втрачаючи систематичність у знаннях учнів, знижуючи рівень освіти в школах. Наявність проблем у педоцентричній і традиційній концепціях змушують шукати шляхи їх вирішення. Друга половина XX ст. характеризується розвитком дидактичної думки як у колишньому СРСР і, зокрема в Україні, так і за рубежем. Поступово вимальовуються контури сучасної дидактичної системи. І хоча єдиної дидактичної системи в науці поки що немає, є ряд теорій, у яких є дещо спільне. Мета і завдання навчання в більшості підходів передбачають не лише формування знань, але й інтелектуальних, трудових, художніх умінь, загальний розвиток учнів. Зміст освіти практикується переважно предметний, хоча мають місце інтегративні курси і в початкових, і в старших класах. Процес навчання повинен адекватно відповідати меті й змісту освіти і тому трактується як двобічний і керований учителем. |