Міністерство освіти і науки України

Вінницький технічний коледж

Лекція 5

з дисципліни „Політична економія”

на тему:

«Відносини власності в економічному житті суспільства»

Викладач: Домішкан О.С.

2009 р.

1. Сутність власності як економічної та юридичної категорії.

2. Форми власності в сучасних умовах.

3. Роздержавлення і приватизація як методи реформування відносин власності в Україні.

1. Сутність власності як економічної категорії

Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопичен­ням наукових знань уявлення про власність змінювалось.

Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.

Власність – це не річ, а відносини з приводу привласнення речей (засобів і результатів виробництва).

Власність в економічному розумінні – це відносини між людьми з при­воду привласнення засобів виробництва та його результатів.

Основою всієї системи економічних відносин є відносини влас­ності.

Відносини власності – відносини між людьми, пов’язані з майновими правами володіння, розпорядження, управління, використання і присвоєння як засобів виробництва, так і результатів їх використання.

Привласнення – це повна економічна влада суб’єкта над об’єктами і пов­на відповідальність суб’єкта за результати їх використання.

Привласнення вказує, кому належать блага, як вони розподіляються і з якою метою використовуються. Але привласнення не може існувати без виробництва, оскільки неможливо привлас­нити те, що не вироблено, чого не існує в природі. Саме під час виробництва створюється об’єкт власності і його вартість.

Одночасно з привласненням блага відбувається його відчуження.

Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом влас­ності.

Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчужен­ня його від іншого суб’єкта.

Поняття власності знаходить свій прояв в її об’єктах і суб’єктах.

Об’єкти власності – все те, чим володіє суб’єкт власності.

Рис. 5.1. Об’єкти власності

Суб’єкти власності, або власники – це люди чи групи людей, які володі­ють, розпоряджаються та користуються об’єктами власності.

Рис. 5.2. Суб’єкти власності

Власники поділяються на два види:

• фізична особа – людина як суб’єкт майнових прав;

• юридична особа – організація (об’єднання осіб), що є суб’єктом майнових прав.

Власність виступає також як юридична категорія, яка реалізується через пра­во власності.

Право власності – це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юри­дичних осіб, які складаються між ними з приводу привлас­нення й використання об’єктів власності.

Повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв’язку відносин володіння, користування й розпорядження.

• Право володіння – це фізичне володіння певним економічним благом.

Цей факт зовсім не вимагає, щоб власник знаходився з нею у безпосередньому кон­такті. Наприклад, їдучи в тривале відрядження, власник продовжує залиша­тись власником речей своєї квартири. Власник готелю може в ньому ніколи не жити.

• Право користування – це процес вилучення корисних властивостей з об’єкта власності для задоволення певних потреб (особисте використання речі).

Власник може передавати своє майно в користування іншим особам на якийсь час і на певних умовах. Права користування визначаються законом чи іншою правовою підставою (заповіт).

Так, швейну машинку можна використовувати для пошиття одягу не тіль­ки своїй сім'ї, але і для пошиття одягу на замовлення за певну плату.

• Право розпорядження – це прийняття власником рішен­ня про те, хто і як може використовувати річ.

Дане право реалізується найчастіше шляхом укладання різних угод (купівлі-продажу, обміну однієї речі на іншу, дарування тощо).

В сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих кра­їн застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів (пучок прав):

• право володіння;

• право користування;

• право розпорядження;

• право на дохід (право на володіння результатами викори­стання благ);

• право на відчуження (споживання, зміну або знищення речі);

• право відповідальності (можливість стягнення блага на сплату боргу);

• право на безпеку (право на захист від пошкодження в навколишньому середовищі);

• право на передачу благ у спадок;

• право на безстроковість володіння благом;

• право заборони шкідливого використання речі;

• право на відновлення порушених за якихось обставин прав.

Таким чином, власність характеризує взаємо­зв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, а юридичні – вто­ринними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами.

2. Форми власності в сучасних умовах

Існують два підходи до класифікації форм влас­ності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний.

Згідно першої класифікації кож­ному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна фор­ма власності.

Рис. 5.3. Еволюція форм власності

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на головний об’єкт власності – зем­лю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується зосередженням прав власності у рабовласника на засо­би виробництва, результати праці та на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосереджен­ням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особи­сту свободу.

Згідно з другою класифікацією існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

1. Приватна власність – це такий тип власності, коли ви­ключне право на володіння, користування і розпорядження об’єк­том власності та отримання доходу належить приватній (фізич­ній чи юридичній) особі.

Приватна власність може проявити себе як:

• трудова приватна власність;

• нетрудова приватна власність.

Трудова приватна власність – приватна власність, яка формується за ра­хунок власної праці і для власних потреб. Джерело – переважно фізична праця. Приклад: продукти городництва, фермерства.

Нетрудова приватна власність – формується у результаті привласнення продуктів як своєї праці, так і чужої. Приклад: власник за­воду, на якому працюють робітники.

Серед країн з розвиненою ринковою економікою нема жодної з 100% приватною власністю.

Рис. 5.4. Сучасні форми приватної власності

Індивідуально-трудова власність: одноосібна характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одноосібно володіє і управляє об’єктами індивідуальної власності.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (на­приклад, фермерське сімейне господарство, магазин, майстерня).

З найманою працею:

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (наприклад, на се­зонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб з метою здійснення спільної підприємницької діяльності.

Корпоративна (акціонерна) власність – це капітал, утво­рений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, є також інше майно, придбане в результаті гос­подарської діяльності.

2. Суспільна власність – це тип власності, коли засобами виробництва і результатами праці володіє більша частина суспільства.

Оскільки суспільна власність – це спільне володіння, то вона урівнює всіх стосовно засобів виробництва. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колек­тивній.

Рис. 5.5. Сучасні форми суспільної власності

Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і му­ніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється між окремими учасниками економічного процесу.

Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні за­клади, оборонні та космічні об’єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Колективна власність:

Власність трудового колективу – спільна власність, пере­дана у розпорядження колективу підприємства (наприклад, на умовах оренди).

Кооперативна власність – це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управлін­ня та дохід.

Власність громадських і релігійних об’єднань створюєть­ся за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи орга­нізацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, цер­кви та інші громадські організації.

Приватна і суспільна власність не виключають одна одну, а доповнюють. Одночасно існування цих двох форм власності збагачує економічне життя будь-якої країни.