Проблема суспільства: соціальна філософія та філософія історії План
Природа суспільства у філософській традиції.
Онтологія соціального.
Форми організації суспільного буття.
Матеріальне та духовне виробництво. Утилітарне та безкорисливе.
Діяльність та потреби. Види діяльності й потреб, предмет діяльності.
Перетворювальна діяльність людини: практика і теорія.
Пізнавальна діяльність людини. Проблема істини та її критеріїв. Істина й правдивість.
Ціннісно-орієнтаційна діяльність людини. Цінності та їх різновиди.
Комунікативна діяльність.
Репродуктивна та продуктивна діяльність. Поняття творчість (креативність).
Ключові слова, поняття, терміни: аксіологія, безкорисливе, духовне виробництво, духовні потреби, заблудження, істина, матеріальне виробництво, матеріальні потреби, потреби, правда, практика, продуктивна діяльність, репродуктивна діяльність, соціальна група, соціальна роль, соціальна спільність, соціальний атомізм, соціальний універсалізм, суспільство, творчість, теорія, утилітарне, цінності.
Література:
Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія: Курс лекцій. – 2-е вид. – К., 1996.
Бергер П. Понимание современности // социологические исследования. – 1990. - №7.
Классы и социальные слои: исторические судьба. – М., 1990.
Лоб’є Патрик де. Природа соціального феномена: альтернатива “Аристотель - Маркс” // Філософська і соціологічна думка. – 1999. - №5.
Скуратівський В.А. Етносоціальна культура як саморегульована система. – К., 1993.
Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.
Тойнби А.Дж. Постижение истории. – М., 1991.
Франко І. Що таке поступ? // Зібр. тв.: У 50т. – К., 1978.- Т.45.
Фролов И.т. Перспективы человека. – М., 1983.
Фромм Э. Иметь или быть? – М., 1986.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
Природа суспільства у філософській традиції
В сучасній науці існують різноманітні погляди у теоретичному розумінні суспільства та його сутнісних засад. Суспільство – найвища форма, найвищий ступінь розвитку живих систем, яка проявляється у функціонуванні соціальних організацій, інститутів, класів, груп тощо. Поняття суспільство доречно лише тоді, коли мова йде про людину.
Принципи кожного філософського напряму досить часто використовувалися для осягнення поняття “суспільство”, а також розв’язання проблеми “людина-суспільство”. Першими були античні філософи (Платон, Аристотель, Епікур тощо) зі своїми теоретичними уявленнями про соціум як систему співжиття людей.
Платон вважав, що держава – “велика людина”, своєрідна самостійна реальність, що має внутрішню гармонію, особливі закони власної рівноваги. У праці “Держава” Платон обґрунтував стабільність ідеальної держави-суспільства (абсолютної монархії), в основу якої поклав поділ населення на 3 верстви (класи): керманичі – філософи, що керують державою; стратеги – воїни, завданням яких бути на сторожі безпеки держави, утримувати її від хаосу; виробники – землероби і ремісники, які забезпечують задоволення життєвих потреб.
Належність до певного класу не успадковувалась. Ідеалом Платона було суспільство, де кожній дитині надається можливість здобути той найвищий ступінь освіти, який вона має осягнути відповідно до своїх природних можливостей, і де кожний індивід може зайняти ту найвищу посаду в державі, яку дозволять його особисті досягнення (здібності, освіта і досвід).
Для Аристотеля ідеальною держава є “суспільством рівних, об’єднаних однією метою – досягти найкращого життя, наскільки це можливо”. Він вважає верховенство закону (конституційне правління) ознакою доброї держави.
Для стоїків суспільство є зразком світлої, космічної єдності, яка проникає й охоплює будь-яку множинність. “Суспільство – держава богів і людей”. Тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності було названо “соціальним універсалізмом”.
В історії філософії існує й інша точка зору: Епікур вважав, що люди, відчуваючи потребу одне в одному, об’єдналися в суспільство, розподіливши між собою окремі суспільні обов’язки, особливо ті, що стосувалися безпеки, і затвердивши правила стосунків між собою. Суспільство, на його думку, постає результатом свідомої угоди між окремими людьми про устрій їх спільного життя, що має полегшити стосунки між ними і створити взаємну безпеку. Подібна інтерпретація суспільства на суто раціональних засадах одержала назву “соціальний атомізм”. Відтоді обидва узагальнюючі погляди на суспільство – соціальний універсалізм і соціальний атомізм – пронизують всю історію соціально-філософської думки.
В епоху домінування середньовічного християнського світогляду поза конкуренцією в поглядах на суспільство був соціальний універсалізм, а філософською основою був неоплатонізм. Суспільство ототожнювалось з “тілом Христа”.
Проте в 17-18 ст. відновлюються ідеї Епікура про суспільство. Мислителі Нового часу Т.Гоббс, Дж.Локк і Ж.-Ж.Руссо знову актуалізували ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування громадського життя.
Уявлення деяких філософії щодо поняття “суспільство”:
Б.Паскаль: уявлення про людство як єдину Людину.
Г.Гегель: суспільство – Світовий Дух, Абсолют,
К.Маркс: суспільство – спосіб виробництва матеріальних благ, який визначає всі аспекти людської життєдіяльності.
На підставі аналізу різних підходів до соціального суспільного, а отже і суспільства як з боку прибічників соціального універсалізму, так і соціального атомізму, можна дійти висновку щодо двоаспектності сучасного тлумачення суспільства. З одного боку, це суспільство постає як система зв’язків і стосунків, у якій люди, взаємодіючи між собою і природою, здійснюють свою життєдіяльність. У такій інтерпретації поняття “суспільство” означає не просту сукупність індивідів, що проживають спільно, а систему зв’язків і стосунків, у які вступають індивіди, виявляючи свою сутність. А з іншого боку, суспільство – це особлива форма інтеграції життєдіяльності індивідів у цілісність як реальність, що може успішно функціонувати тільки завдяки участі духовної енергії кожного індивіда. Тобто суспільство є певною єдністю і спільністю, яка виявляє себе в об’єднаності, спільності, упорядкованості життя й функціонує як єдине конкретне ціле.
Однак єдність суспільства не однорідною єдністю, а скоріше єдністю різнорідною в людях та їх житті. Це підтверджує проблема одвічного конфлікту між сумлінним і лінивим, талантом і сірістю, добрим і злим, а також проблеми, пов’язані з людським егоїзмом, жорстокістю, заздрощами тощо. Тому суспільна єдність двоаспектна: з одного боку, їй властива внутрішня онтологічна єдність “ми”, що забезпечує інтуїтивне усвідомлення особою своєї причетності суспільного буття, а з іншого – зовнішній аспект єдності, де вона поділяється навпіл, - протидія.
Природно, що суспільна система за таких обставин має свої підсистеми, функціонування яких і забезпечує розвиток суспільства, суспільне відтворення. Серед таких підсистем виокремлюють:
- “матеріальну”, або економічну, сферу (сфера – реальний процес людської життєдіяльності) суспільного життя як сферу спеціалізованого виробництва, розподілу, обміну і споживання “речей”;
- “соціальну” – сферу виробництва і відтворення безпосереднього людського життя, або “світ соціальних груп”;
- “організаційну” (політичну) – як сферу спеціалізованого виробництва суспільних відносин та ідей;
- “духовну” – як сферу спеціалізованого духовного виробництва, інформації.
Усі сфери суспільного життя як складові суспільного цілого тісно взаємопов’язані. В основі їх єдності людина з її потребами, інтересами, цінностями – суб’єкт і головна дійова особа суспільства загалом.