3.Загальна характеристика філософії Стародавнього Китаю

Вивчаючи давньокитайську філософію, слід звернути увагу на:

1. Характер давньокитайської мови:

Давньокитайська мова порівняно з західними менш схильна до вираження абстрактних понять. Всі символи в цій мові вкорінені у цілком конкретну практичну ситуацію, тобто цим символам притаманна більша дієвість. Вимовити якесь поняття для цієї мови – це фактично наочно продемонструвати його, змушуючи змінити поведінку.

2. Характер знання

Давньокитайські філософські школи – це не прості школи. Цзя – цим словом позначали сукупність прийомів, якою володіє якийсь майстер, та цим же словом позначали певний тип поведінки, якого дотримується той чи інший вчитель. І це є головним: давньокитайські філософські школи – це школи, де знання досягались внаслідок тривалих тренувань, а допомагали у цьому певні тексти. Жоден з китайських філософів не прагнув висловити свої погляди, оскільки головним вважався певний стиль життя. Тому, читаючи ці твори, спочатку потрібно зрозуміти поведінку, яка ними керувала, а потім стає зрозуміло, що намагались пояснити ці вчені.

Особливості давньокитайської філософії:

1. Полягає у наявності фундаментального погляду філософських шкіл за ознакою співвіднесеності їх ортодоксів, тобто сукупності поглядів, що домінують в наслідок звичаю або офіційного визнання. Інакше кажучи філософія не була індивідуальною справою, а навпаки, ознакою належності певної людини до певного соціального інституту, які відповідали за збереження писемних документів.

2. Всі давньокитайські філософи намагалися виглядати не як новатори, а як відновники старовини. Всі їхні твори – це тлумачення більш давніх творів, і їх думки, ніби продовження більш давніх.

3. Сам характер філософства. В давньокитайських філософських творах історичні аргументи мали перевагу перед логічними. Давньокитайська філософія не була схильна до високого ступеня абстракції. Тому література була дещо філософська.

4. У давньокит. філос. притаманне панування натуралізму. Інакше кажучи, вся давньокит. філос. виходить з того, що людина, суспільство та природа- це невід’ємні частини одне-одного, тому слід не протистояти природі, і не вивчати її з певної дистанції, а навпаки – впорядковувати життя суспільства за законами, які єдині і для природи, і для суспільства. Тому не було науки як соціального інституту, оскільки на перше місце вони поставили етикет життя, що позволяє, осягнувши певні закони, впорядкувати і живе життя, і питання всесвіту. 5) Давньокит. філос. вкорінена в соціально-політичну практику, тобто вона спрямована не на осягнення проблематики буття, а на вирішення актуальних політичних завдань.

6. Даосизм: загальна характеристика. Вчення про Дао та Ву-вей.

Основами даосизму, виступають поняття доброчесність і благодать (дао і де). Даосизм зосереджується на природі і світі. Основним поняттям даосизму є дао – шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває у безперервному русі. Даосизм говорить про існування двох дао- дао, що породжує буття і дао, що породжує небуття. Дао - благочестя і благодать, дійове, доступне сприйманню і пізнанню, виражається в імені, знаках, понятті і символі, породжує наявне буття, тобто буття речей. Даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ речей на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі і існує в речах. Таємниця Дао відкривається не всім, а тільки тим, хто вільний від пристрастей, бачить чудесну тайну Дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в кінечній формі. Мудрець, який пізнав є бездіяльним. Священне недіяння (ву-вей) стало символом невтручання у природний порядок речей. Ву-вей передбачає специфічну активність у вигляді здійснення недіяння. Ідеальне управління за принципом недіяння можливо лише в маленькій державі з малим населенням. Нехай люди до кінця життя не переселяються далеко від місць проживання. Інакше кажучи, Лао Цзи пропонує засобом недіяння повернутися до того первісного стану сус-ва, що існувало до виникнення культури, до завоювань і досягнень досконаломудрих, до появи правил і норм соціального життя. Необхідно, щоб правитель сам не мав бажань, і тоді народ, природно стане простодушним. Щоб добитися відсутності бажань або відсутності знань, необхідно відмовитися від шанування мудрих і не цінувати рідкісних предметів, тобто ліквідувати все, що збуджує бажання і викликає суперечки.

5.Соціально-політична та етична спрямованість конфуціанства.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція – це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь). Центральним принципом моралі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманним" – означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним –означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами. Таким чином, філософія Конфуція – це яскраве відбиття тенденції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба. Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, – це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі). Найдавнішим зібранням його афоризмів є трактат «Лунь юй». Чільне місце у ньому посідає правитель-мудрець, який втілює досконалі знання ритуалу, культури, демонструє поважність, м'якість і поступливість, вірність і відданість, повагу до старших, освіченість, чесноти, любов до людей і сумлінність, завжди дотримується справедливості, істини, вірного шляху. Головне для нього — турбота про благо підданих, яких треба спершу нагодувати, а потім навчити, виховати у високій моральності. Концепція Конфуція містить засади «правильного державного управління», конкретні поради правителям щодо завоювання довір'я народу, мистецтва комунікації; обґрунтовує стрижневі принципи управління суспільством, забезпечення всезагального щастя. Вважаючи людей рівноправними від природи, Конфуцій ніколи не був демократом. Він вчив, що трудящих треба відмежовувати від панівної верстви, а жінок ставив значно нижче чоловіків. Йому не подобалося політичне управління за допомогою писаних законів. Він надавав перевагу управлінню на основі вдосконалення людської природи, а покарання закликав замінити-вихованням.