Інформаційна потужність держави, як складова національної безпеки.

By AndrewZ - Posted on October 26th, 2007

Tagged: it-неравенство

Розвиток світового суспільства, загально політичні і економічні тенденції, та поглиблення глобалізації дедалі більше формують передумови для суттєвого перегляду поглядів на національну безпеку та її основні напрямки.

В сучасній політичній, політологічній та міжнародній полеміці дедалі гучніше лунають думки про розвиток інформаційного суспільства, про необхідність підвищення рівня інформаційної захищеності держави, важливість інформації в сучасному суспільстві, тощо.

В той же час більшість поглядів на розвиток інформаційних технологій, захист національних інтересів, інформаційну безпеку держави походять з часів холодної війни та залізної завіси.

Одночасно зростання питомої ваги інформації в майже всіх сферах життєдіяльності людини надають можливість говорити про входження в нову інформаційну епоху. Питання національної безпеки нерозривно пов'язані із врахуванням інформаційних складових. Таким чином однією з найважливіших складових національної безпеки є інформаційна політика держави, яка в свою чергу створює умови для належної присутності держави на світовій арені.

Важливою складовою участи держави в сучасному глобальному світі є її адекватне інформаційне представлення, здатність до наповнення власного інформаційного поля а також до продукування експортного інформаційного продукту.

Інформаційне поле країни наповнюються не залежно від того в достатній мірі виробляється національний інформаційний продукт чи ні, наповнення інформаційного простору держави та задоволення інформаційних потреб населення бізнесу тощо обмежується виключно можливостями інформаційних мереж.

Необхідною умовою існування суспільства є наявність інформаційного простору, в якому накопичуються суспільні знання, регламентуються суспільні відносини між особистостями, спільнотами та країнами. Всесвітній інформаційний простір є композицією інформаційних ресурсів, які утворені, окремими державами, міжнародними організаціями, регіональними спільнотами, транснаціональними корпораціями, релігійними та культурними течіями, збоченнями різного ґатунку, кримінальними та терористичними угрупуваннями тощо.

Наразі, збільшення народонаселення, розподіл і спеціалізація виробничих відносин, урізноманітнення номенклатури комплектуючих виробів, товарів і послуг вимагають нових інформаційних ресурсів, вичерпують наявні можливості суспільства реєструвати нові реалії та взаємини, що виникають на тлі суспільного розвитку. Без надбудови і модернізації інформаційних технологій суспільство наражається на інформаційну кризу, головними ознаками якої є консервація суспільних укладів, стабілізація урізноманітнення суспільних відносин, централізація управління і розподілу ресурсів, обмеженість номенклатури уживаних товарів і послуг, сировинна спрямованість експорту, рівність у зубожінні більшості громадян, значне майнове розшарування населення, соціальна маргіналізація працездатного населення .

Держави, що не спроможні утримувати стан інформаційної безпеки власного інформаційного простору на рівні розвинутих країн, опиняються у несприятливих умовах, насамперед у міжнародних конкурентних змаганнях за розподіл ринків, ресурсів, добробуту власного населення тощо. Як свідчить історія, навіть потужні у минулому імперії, зникли з сучасної мапи саме через неспроможність ефективного управління на власній території, недовідність власного інформаційного простру новим потребам.

І навпаки, широке запровадження новітніх інформаційних технологій є необхідною умовою економічного зростання окремих країн і навіть континентів. Наприклад, середньовічному ренесансу Європи сприяло в першу чергу запровадження книгодруку, як революційної на той час інформаційної технології просування знань на більш широкий загал та законодавчому унормування суспільних відносин.

Це особливо гостро відчувають країни третього світу, намагаючись привернути увагу до загроз глобального дисбалансу між "інформаційно багатими" та "інформаційно бідними" країнами. Президент Південної Африканської Республіки Нельсон Мандела ще 1995 р. у промові на церемонії відкриття виставки "Телеком 95" в Женеві відзначив: "Подолання розриву між "інформаційно багатими" та "інформаційно бідними" країнами є вирішальним для подолання економічної та інших нерівностей між Північчю і Півднем, а також для поліпшення якості життя всього людства [...] Але реальність сьогодення - це те, що технологічний розрив між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, швидко збільшується"[1].

Традиційно інформаційна безпека розглядається спираючись на такий порядок переліку об'єктів інформаційної безпеки: "особистість, суспільство, держава"[2]. Виходячи з цього ми розглядатимемо поняття "інформаційна безпека" саме в широкому розумінні цього концепту, розмірковуючи і про мінімізацію рівня загроз комунікаційним та інформаційним правам і свободам людини[3], і про базові інтереси і національні цінності держави.

Сутність цього переходу полягає у тому, що "інформація у різних видах і формах стає найважливішим виробничим ресурсом, який дає змогу економити всі інші види ресурсів, а стрімко зростаючі технічні можливості інформаційно-комп'ютерних технологій, систем і мереж є головним каталізатором швидкого розвитку і широкого впровадження в різні галузі економіки наукоємних, екологічно безпечних енергозберігаючих і ресурсозберігаючих технологій"[4]. Також слід додати, що нові інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) набувають пріоритетного значення самі по собі, перетворюються на найсуттєвіший компонент економічної і фінансової сфери[5]. Вони стають вирішальними й в усіх інших сферах, включаючи ідеологію, політику, науку, освіту, культуру, релігію, а також, - що є прикметним саме для інформаційного суспільства, - владно втручаються у приватну сферу людини.

Хотілося б, між тим визначити загальні засади інформаційної присутності держави в сучасному світі, та основні напрямки по захисту національних інтересів інформаційній сфері. Та показати важливість саме інформаційних технологій як головної компоненти національної безпеки в найближчому майбутньому.

Законом України [6] визначені основні типи загроз в інформаційній сфері:

• прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації;

• поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості, порнографії;

• комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм;

• розголошення інформації, яка становить державну та іншу, передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави або спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави;

• намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Інформаційну зброю здебільшого розглядають, як сукупність технічних, організаційних, політичних і подібних засобів, за допомогою яких реалізуються інформаційні загрози.

Негативні впливи втручання закордонних держав на інформаційний простір можна сгрупувати в чотири основні типи:

• засоби впливу на інформаційну інфраструктуру;

• засоби розвідки, отримання інформації з інформаційних, телекомунікаційних і подібних систем;

• засоби впливу на інформацію, яка обробляється в інформаційних системах, наприклад, на програмно-математичне забезпечення цих систем;

• засоби впливу на суспільну свідомість[7].

Безпосереднім результатом негативних інформаційних впливів є перекручення інформації, що призводить до пошкодження чи деформації інформаційного середовища держави і інформаційних ресурсів, неможливості функціонування важливих державних, виробничих, наукових, фінансових систем і веде до втрати національного інформаційного суверенітету[8].

Нарешті, до інформаційної безпеки слід віднести і забезпечення права фізичних і юридичних осіб, всього населення своєчасно отримувати повну інформацію. Реалізація права на доступ до інформації із різних джерел можлива тільки при розвинутій інформаційній інфраструктурі. Під нею слід розуміти єдність таких систем: виробництва і доставки інформаційних продуктів до споживача; виробництво засобів виробництва інформаційних продуктів та їх доставки; виробництво інформаційних технологій; накопичення та зберігання інформаційних продуктів, сервісного обслуговування та підготовки кадрів[9].

Таким чином, можна бачити, що як основний напрямок інформаційної безпеки держави розглядають інформаційні війни. Так дійсно не можна не погодитись, що багато держав в захисті власних національних інтересів використовують методи інформаційних війн та інформаційних спец операцій, більш того ми можемо стверджувати про зростання обсягів таких дій, та вдосконалення методів, за яками вини здійснюються. В той же час маємо наголосити, що загальний обсяг інформації (даних) в сучасному світі дедалі збільшується і зростає він за експоненціальним законом. Зростають також швидкості передачі інформації і відповідно її обсяги з якими доводиться працювати. На цьому тлі частка так званих інформаційних війн в загальному обсязі інформаційних процесів зменшується за тим самим експоненціальним законом.

Інформаційні потоки і їхні напрями в еру інформації стали вирішальними факторами світового порядку. В інформаційну еру інформаційна рівність має таку ж вагу, як політична, економічна та воєнна влада. Така супердержава, як США, розглядає глобалізацію у сфері інформації і комунікації як наріжний камінь своєї зовнішньої політики. "Для Сполучених Штатів головною метою зовнішньої політики інформаційної доби повинна бути перемога в битві світових інформаційних потоків, домінування над радіохвилями, як колись Велика Британія правила морями"[10]. Визнаючи, що в сучасному світі є різні інформаційні потоки, американський політик Д.Роткопф, котрий сповідує ідею світового культурного панування США, зазначає, що вони домінують в глобальному русі інформації та ідей: "Американська музика, американські фільми, американське телебачення, американське програмне забезпечення є настільки домінуючими, настільки продуманими і настільки очевидними, що тепер вони доступні, можна сказати, всюди на Землі. Вони впливають на смаки, життя та прагнення по суті кожної держави-нації[11]. Американський політик доходить промовистих висновків і аналогій: "Так само, як Сполучені Штати є єдиною воєнною супердержавою, вони є єдиною в світі інформаційною супердержавою"[12].

В межах вище названого пропонується ввести поняття інформаційна потужність держави - тобто здатність держави до заповнення власного інформаційного простору та впливу на інші країни

Наступні кроки розвитку вже глобального інформаційного простору поки що не визначені остаточно. Потенційна ємність новітнього інформаційного простору поки що суттєво перевищує наявні можливості суспільства по його змістовному наповненню та контекстній структуризації. Гальмівною властивістю сучасного інформаційного є скоріше його гігантськи обсяги та гетерогенність фізичної реєстрації. Це обтяжує процедури пошуку необхідної інформації її аналітичної обробки, вилучає у споживачів все більше часу і зусиль що часто зводить нанівець потенційні можливості новітніх інформаційних технологій.

Тобто виникає комплексна проблема розробки нових принципів актуалізації національного інформаційного простору, зокрема фактографічного ґатунку, з унормованим сенсом, достовірністю, періодичністю і щільністю для розв'язання задач обліку, прогнозування, оптимального планування тощо. Для цього потрібні концептуальні цілеспрямовані зусилля держав щодо переводу сучасного інформаційного простору з засад масмедійного звалища, розваг і просування реклами у суспільну свідомість на засади точного механізму управління, автоматичного посередника кожного з кожним. Закон України Про основи національної безпеки. .

Це дає змогу висунути гіпотезу про те, що чим далі, тим більше інформаційна безпека ставатиме важливим структурним компонентом усіх інших сфер національної безпеки і в цілому вирішальним фактором системи національної безпеки держави, навколо якої вона утворена.

Необхідність забезпечення інформаційної безпеки зумовлюється, по-перше, потребою забезпечення національної безпеки України в цілому, по-друге, існуванням таких загроз інформаційній сфері країни, які можуть завдавати значної шкоди загальним національним інтересам, по-третє, врахуванням того, що за допомогою інформації можна впливати на зміну свідомості і поведінку людей. Завдання інформаційної безпеки це створення системи протидії інформаційним загрозам та захист власного інформаційного простору, інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів держави [13].

При дослідженні інформаційної діяльності держави важливе розуміння балансу співвідношення компонентів інформаційних систем - обладнання, програмного забезпечення та власне інформаційного наповнення., бо дуже часто, розуміючи провідну роль, яку відіграють провідні гравці в інформаційному полі як державні так і бізнес імперії (CNN, BBC, America Online Тіme Warner, Microsoft, Yahoo!), спостерігаючи контроль медіа-корпорацій в царині ЗМК, більше уваги необхідно приділяти мехвнізмама наповнення інформаційного простору понад засобами передачі та обробки інформації (тобто фізичними компонентами комунікаційної системи), в той же час роль програмних компонентів також є суттєвим компонентом у всьому процесі виробництва і дистрибуції повідомлень і їхнього впливу на масову свідомість. Х.Моулана підкреслює в ряді своїх праць[14], що абсолютна суверенність у формуванні та розповсюдженні повідомлень забезпечується тільки тоді, коли держава контролює і інформаційні канали, через які повідомлення розповсюджуються, і необхідні механізми та технології для для ефективної дистрибуції повідомлень.

В той же час, Характерною рисою поточної української політики у сфері інформації є те, що в ній акцент робиться на інформаційній безпеці. Зусилля суб'єктів інформаційного поля зосереджуються на розробці систем захисту від інформаційних експансій, а не на розробці власних конкурентноздатних інформаційних продуктів. Принципи інформаційної безпеки зумовлюють осмислення розвитку інформаційної сфери у категоріях " свій - чужий", "вони-ми", "ворог - друг". Тобто нормативні документи на перший план ставлять обмеження, а не сприяння, контроль, а не свободу, дозвіл, а не вибір. Отже, запорукою продуктивної участі України у глобальному інформаційному середовищі є зміна засад інформаційної політики.

В розрізі вище викладеного пропонується переранжувати складові інформаційної безпеки держави.

Перша і найважливіша, це обсяг інформаційного продукту, що виробляється в державі і державою.

Друга, це здатність мереж витримувати зростаюче інформаційне навантаження

Третя це можливість держави керувати розвитком вироблення та розповсюдження інформації.

Четверта, це можливість доступу народонаселення до усіх можливих інформаційних джерел, а також відкритість більшості з них.

Національне інформаційне поле складається з усіх інформаційних джерел які споживає населення країни, а також нерезиденти, що володіють мовами держави та мають доступ до інформаційної продукції національного виробництва.

Як можна бачити традиційно інформаційний аспект національної безпеки здебільшого розглядався як необхідність захистити інформацію від витоку, або захистити національне інформаційне поле від впливу інших держав. В сучасному світі і те і інше є надскладними завданнями, які мають свій розв'язок в декількох окремих випадках.

Загалом на нашу думку в сучасному світі, основною діяльності держави в інформаційному полі (як власному так і світовому) є створення умов для вироблення у власному інформаційному просторі надлишкового і якісного інформаційного продукту, що мав би витісняти зовнішні інформаційні інтервенції, а в ідеальному випадку ще й мав вплив на споживачів інформації з інших країн.

Сучасна демократична держава має 3 основні важелі впливу на власний інформаційний простір 1. безпосередній - вироблення інформаційного продукту державними джерелами інформації, 2. ринковий - застосування ринкових інтервенцій в інформаційному просторі. 3. адміністративний - адміністративно правове регулювання продукування та імпорту інформації в національному інформаційному просторі.

В той же час сучасний стан української держави свідчить про 3 ключові проблеми національного інформаційного простору, нерозвиненість мереж передачі інформації, обмежена кількість джерел інформації, низька розвиненість інформаційного бізнесу.

Рішенням на сьогоднішній момент є ринкове стимулювання розвитку мереж, законодавче впорядкування поведінки гравців в інформаційному просторі держави, та заохочення усіх причетних до вироблення власного інформаційного продукту.

Основними напрямками діяльності держави у сфері суспільних інформаційних відносин є:

• забезпечення права на достовірну, повну та своєчасну інформацію, свободи слова та інформаційної діяльності в національному інформаційному просторі, недопущення втручання в зміст та внутрішню організацію інформаційних процесів, крім випадків, визначених законодавством відповідно до Конституції України;

• збереження та вдосконалення вітчизняного національного інформаційного продукту та технологій, національно-духовних та культурних цінностей України;

• інформаційна та національно-культурна ідентифікація України у світовому інформаційному просторі;

• всебічна державна підтримка та розвиток ресурсів науково-технічної продукції та інформаційних технологій.

Для захисту національного інформаційного простору та ресурсів мають використовуватися адекватні методи і засоби, які базуються на відповідних сучасних інформаційних та інформаційно-аналітичних технологіях, а саме:

• правове регулювання та контроль;

• економічне (податкове, тарифне, митне тощо) регулювання та контроль;

• державне ліцензування та сертифікація суб'єктів національного інформаційного простору України, об'єктів інформаційної інфраструктури;

• технічний та програмний захист.

Ці заходи повинні супроводжуватися застосуванням дисциплінарної, цивільно-правової, адміністративної або кримінальної відповідальності за порушення, що містять загрозу інформаційному суверенітету та інформаційній безпеці України, її національним інформаційним ресурсам, та науково-технічній інформації, як її невід'ємній складовій частині.

В Україні всі види інформаційних технологій, їхнього виробництва та засоби забезпечення цих технологій становлять спеціальну сферу діяльності, розвиток якої визначається державною інформаційною політикою та Національною програмою інформатизації. Визначення завдань Національної програми інформатизації, пріоритетних напрямів розвитку інформатизації, обсягів, джерел і порядку їх бюджетного фінансування покладається на Кабінет Міністрів України і щорічно затверджується Верховною Радою України[15].

Тому, можна зробити висновки, що актуальність та необхідність формування відповідних організаційних та правових засад побудови національного інформаційного простору, його сучасної технологічної підтримки визначаються наступними цілями:

• подальше зміцнення інформаційної безпеки України, загалом її національної безпеки за рахунок більш ефективного використання національного потенціалу;

• підняття рівня і значення вітчизняного інформаційного продукту та технологій, національних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційної інфраструктури України у відповідності до її національних інтересів на засадах державного суверенітету України;

• упорядкування інформаційних відносин у національному інформаційному просторі України, особливо зміна співвідношення розповсюдження в країні вітчизняної та зарубіжної інформаційної продукції та інформаційних технологій на користь вітчизняних;

• державна підтримка вітчизняних суб'єктів національного інформаційного простору, забезпечення інформаційної та духовної, культурної ідентифікації України в міжнародних інформаційних відносинах, піднесення міжнародного авторитету вітчизняного інформаційного продукту та технологій, його виробників.

Утворення потужного, привабливого та прагматичного національного інформаційного простору, як головного аспекту присутності держави в світовому інформаційному просторі, має стати стратегічним і амбіційним політичним завданням інформаційної безпеки України та захисту її національних інтересів. Саме розвиток інформаційної потужності держави, який стосується загальнодержавного рівня, має трансформуватись зі стану національної ідеї в програмні документи внутрішньої політики сучасної постіндустріальної країни. Парадигмою такої концепції подальшої розбудові національного інформаційного простору є особливе сприяння зростанню добробуту, іміджу успішності тих прошарків середнього класу, які працюють у сфері новітньої інформаційної індустрії, програмного забезпечення, створення інформаційного контенту тощо. Досягнення цієї мети має забезпечувати не лише досконале законодавство, раціональна податкова політика, структурна і технологічна модернізація виробництва, а, в першу чергу, поліпшення якості і розширення номенклатури інформаційних послуг, які держава надає своїм громадянам.

Цей рух має бути підкріплений розвитком людських ресурсів, що здатні відповісти на вимоги інформаційної доби. Кожен повинен мати можливість доступу до інформації та систем телекомунікації Всі громадяни повинні мати можливість набувати й удосконалювати ІТ- грамотність та навички шляхом освіти й по життєвого навчання. Необхідно дедалі обладнувати комп'ютерами з підключенням до Інтернету школи, класи й бібліотеки, готувати викладачів з ІТ та засобів мультимедіа. Важливою складовою є підтримка малого та середнього бізнесу, індивідуальних підприємців й допомоги їм у приєднанні та ефективному використанні Інтернету. Потрібне створення умов з використання ІТ для надання громадянам протягом усього життя можливостей для творчого навчання, особливо тим, хто інакше не мав би доступу до освіти та професійної підготовки.

Інформаційні технології відкривають величезні можливості для становлення й розвитку економік. Країни, що досягли успіху і нарощувані власної інформаційної потужності, можуть сподіватися подолати перепони, що звичайно виникають у процесі розвитку інфраструктури, та вирушити назустріч ефективнішій реалізації своїх цілей, на зразок скорочення бідності, охорони здоров'я, покращання санітарних умов, удосконалення освіти, а також використання усіх переваг сучасного світового досвіду використання інформаційних та комунікаційних технологій.

Геополітика і економіка: політична логіка та логіка товаропотоків.

В успішному вирішенні за­вдань державотворення і розвитку держави одним з першочергових завдань є формування незалежної зовнішньої політики. Водночас ефективна зовнішня політика можлива лише при об'ємному баченні світу, постійній аналітичній роботі, відмові від імпульсивних рішень. Інтереси народу, держави ма­ють бути визначальними в політиці Неза­лежність, як відомо, стає реальною цінністю лише тоді, коли вона сприяє створенню кращих умов жит­тя народу, забезпечує реальні права і свободи люди­ни, процвітання, Незалежність України має бути напов­нена реальним змістом, тобто мати стійке підґрунтя, насамперед, економічне! Отже, міцна економічна основа є важливим чинником забезпечення незалежної зовнішньої політики. Водночас зовнішня політика, своєю чергою, може і повинна бути важливим чинником вирішенні економічних завдань, оскільки однією з основних і функцій є створення сприятливих зовнішньополітичних умов для налагодження всебічного співробітництва з іншими країнами} в тому числі і в економічній сфері. Взагалі, функції і завдання зовнішньої політики є надзвичайно багатоманітними. Це передовсім:  *підвищення авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;  *забезпечення  національної безпеки  країни,:  територіальної цілісності і недоторканності; о створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань:  *активне співробітництво і взаємодія з усім суб'єктами світового політичного процесу з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації;  *участь у міжнародних інтеграційних процесах зокрема у сфері економіки, у міжнародному поділі праці і пов'язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами і духовними цінностями:  *спільний з іншими  суб'єктами  міжнародної спілкування захист прав людини;  *об'єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму;  Виходячи з аналiзу сучасної геополiтичної ситу­ацiъ, розстановки сил на мiжнароднiй apeнi, своїх об'єктивних можливостей i геополiтичного положен­ня, Укpaїнa має реальнi передумови угвердитися в ролi регiонального полiтичного лiдера. Для цього, разом з урахуванням закономiрних амбiцiй i нацiо­нальних iнтepeciв, їй треба поступово посилювати конструктивний вплив на загальну ситуацiю в ре­rioнi. Важливу роль туг може вiдiграти активне cniвробiтництво й лiдерство України у Балто-Чорно­морському napтнеpcтвi. 3 огляду на своє геострате­гiчне положення, Yкpaїнa є природним посередником мiж регiонами Балтiйського i Чорного мopiв. Розширення зв'язкiв мiж Пiвднем i Пiвнiччю €вpо­пи сьогоднi настiльки вiдповiдає потребам часу, що за пасивностi України роль посередника може пере­брати на себе iнша держава. Спiвробiт­ництво по вici Північ-Пiвдень сприятиме змiцнен­ню безпеки в частинi €вропи мiж Балтiйським i Чор­ним морями. Це надзвичайно важливо для України як у полiтичному, так i в економiчному аспектах.  Незалежність України об'ективно потрiбна новiй Європi, новiй системi континентальних мiждержав­них вiдносин. Без неї неможливе створення системи колективної безпеки в Євponi, що, безперечно, є фактором пiдвищення iнтepecy до неї. Але поки щоУкpaїнa, як зауважував з цього приводу М. Михаль­ченко ще не «міст», не «санiтарний кордон», а тим бiльше не «центр» якихось спiвтовориств. Поки що, Українa - лiмiтроф для Росiї i Європи, промiжний цивiлiзацiйний простiр мiж захiдною i росiйсько­євразiйською цивiлiзацiями, причому лiмiтроф з подвiйною оцiнкою. Для  Європи (нaтiвcької) східні кордони України є лiнiєю розлому мiж Європою i Росiєю... А Росiя вбачає в захiдних кордонах Ук­раїни лiнiю розлому мiж НАТО та СНД - просто­ром, який вважає «зоною своїх особливих iнтepeciв». Для того, щоб не бути марионеткою у чужих іграх, потрiбнi глибокi полiтичнi й еко­номiчнi трансформацil в укpaїнcькoму суспiльствi, перетворення Украlїни на європейську державу не тiльки за мicцeм географiчного положення, а й за вiдповiдними стандартами внугрiшньої та зовнішньої стабiльностi. Для цього потрiбне чiтке визначення геополiтичних прiоритетiв i таке ж чiтке самовизна­чення як cувepeннoі держави iз власними геополi­тичними i нацiональними iнтересами. Вирiшення цих завдань передбачає вироблення науково обгрунто­ваної геостратегії, одним iз головних принципiв якої єпринцип.багатовекторностi.  Отже, Укpaїнська геостратегiя  має грунтуватися на чiтко визначених геополiтичних прiоритетах i жорстко окресленому колi стратегiчних партнерiв. Виходячи особливостей геополiтичного положення України М. Михальченко вважає, що Україна має визначитися як у прiоритетному в одному iз трьох можливих геостратегiчних напрямiв: або обрати шлях до європейськоro спiвтовариства, або забезпе­чити гарантiI незалежноro розвитку як вiд Заходу,так i вiд Росiї, або ж обрати позицiю динамiчної piв­новаги мiж Сходом i Заходом, яка пiдтримується мiжнародним спiвтовариством i є, на йоro думку, найбiльш перспективною.  Дещо iнакше визначає сутність сучасної Української геостратегії С.Пирожков, який вважає, що у XXI ст. для України будуть актуальними тaкi зав­дання:  у короткостроковому плані  - недопущення iзоляцiї на основних стратегiчних напрямах (США, Європа, Азiя);  у середньостроковому плані  - сприяння формуванню регiональних систем  - безпеки i спiвробiтництва в сусiднiх perioHax;  - iнтеграцiя в мiжнароднi економiчнi i полiтичнi структури;  - участь в урегулюваннi мiжнародних конфлiктiв, боротьбi з мiжнародним тероризмом i злочин­ністю у вирішенні єнергетичної та інших  глобальних проблем.   у довгостроковому плані  - збереження i змiцнення позицiй нашої держа­ви у свiтовiй полiтицi;  - активна участь у формуваннi демократичної глобальної системи мiжнародного порядкуll. 

Глава 1. Співробітництво з країнами Європейського союзу.  Сьогодны Україна вuзначuла як однозначну cвою стратегiчну мету iнтеграцiю до Європейського Сою­зу. Прагнення України до повномасштабної участi у полiтuчному та економiчному жuттi Європи логiчно вuплuває з геополiтuчного положення й icmopї нашої державu. Як одна з найбiльших кpaїн континенту України об'ективно приречена бути важливим чинником тих процесiв, що вiдбуваються в Європi i не може залишатися осторонь тих динамiчних iнтеграцiйних процесiв, якi сьогоднi визначають її обличчя. ­  Будучи в геополiтичному вимiрi європейською державою, Україна заiнтересована також у процесах, що сприяють зміцненню регіональної безпеки, стабiлiзацiї та розширенню структур колективної безпеки в Європi. До стратегiчних iнтe­peciв України в Європi належать необхiднicть тех­нологiчної модернiзацiї вiтчизняного виробниuтва, можливість оволодіння наукомісткими техно­логіями, адже національна стратегія розвитку, за­снована на традиційному індустріальному характері, сьогодні вже неприйнятна, навіть більше, вкрай не­безпечна.  Для європейських країн Україна є потенційним партнером, і не лише з політичної точки зору, як важливий фактор формування систе­ми колективної безпеки на континенті, а й з еко­номічної — як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочої сили, як країна з невико­ристаним повною мірою інтелектуальним, науково-технічним і виробничим потенціалом.  Слід зауважити, що перспективи входження Ук­раїни в європейський інтеграційний процес залежать, насамперед, від неї самої, від того, наскільки ради­кально і швидко в ній відбуватимуться демократичні перетворення в усіх сферах життєдіяльності, на­скільки рішуче здійснюватиметься реформування її економіки. Інтеграція економіки України в євро­пейський простір вимагає також створення особли­вого «інвестиційного середовища» для залучення й утримання у країні глобальних високотехнологічних інвестицій, реінвестування отримуваних прибутків.  Ключовими критеріями, що впливають на роль нашої держави у новітній європейській спільноті, мають бути: відкритегромадянське суспільство, ефективне функціонування ринкової економіки, верховенство права, цивільний демократичний кон­троль над військовою сферою, послідовність і передбачуваність у зовнішній політиці. Наших стра­тегічних партнерів на Заході непокоїть високий рівень невизначеності щодо перспектив реформу­вання господарської системи, політична не­стабільність у країні, недосконалість законодавства, відсутність достатніх гарантій приватної власності, розгул корупції, невирішеність багатьох соціальних проблем, недостатня розвиненість демократичних інститутів, відсутність належної системи гарантії прав і свобод громадян.  З іншого боку доводиться констатувати, то прагнення України до європейської інтеграції, що перетворилося на магістральний напрям української зовнішньої політики, не зустрічає відповідної очіку­ваної реакції з боку країн—членів ЄС не лише внаслідок невирішеності в Україні багатьох проблем демократичної трансформації, а й тому, що в їхній позиції виявляються елементи певної байдужості щодо перспектив входження України до європейсь­ких структур.  Геополітичні реалії не дають мож­ливості Україні зосереджуватися лише на європейсь­кому геополітичному векторі. Визначена стратегічна мета не применшує можливість інших пріоритетних напрямів, а саме — розвитку дружніх і партнерських відносин з Росією та поглиблення стратегічного партнерства із США. 

Глава 2. Зовнішньополітичні відносини з Росією  Розбудова стосунків стратегічного партнерства з Росією, поряд з реалізацією курсу на інтеграцію в Європу, займає одне з ключових місць у структурі геополітичних пріоритетів України. Росія є природним партнером України, і не лише через економічнувзаємозалежність двох країн, спільність історичної долі, багатовіковий досвід культурного обміну і взаємопроникнення, сімейно-родинні зв'язки і т. ін. Не можна забувати й про те, що Росія є досить могутньою у військово-політичному плані і вельми впливовою й авторитет­ною у світі державою, яка справляє значний вплив на розвиток міжнародних подій. Не випадково більшість західних політологів, незважаючи на значне послаблення Росії внаслідок розпаду СРСР, називають її одним із силових центрів сучасної гео­політики і досить високо оцінюють її потенціальні можливості. Збігнев Бжезинський виділяє серед країн Євразії дві основні кате­горії, що впливають на розвиток геополітичної си­туації в даному регіоні й у світі в цілому: 1) геостратегічні дійові особи; 2) геополітичні центри.  Україну, разом з такими країнами, як Азербайджан, Південна Корея, Туреч­чина та Іран, Бжезинський відносить до геополітичних центрів, то Росію поряд із Францією, Німеч­чиною, Китаєм та Індією він включає до числа ключових геостратегічних дійових осіб. Хоча при цьому позицію Росії в сучасному геополітичному просторі він вважає «надто слабкою, щоб бути партнером Америки, але занадто сильною, аби стати лише її пацієнтом». Проте варто зауважити, що після подій 11 вересня 2001 р. США виявили бажаннявключити й Росію до числа своїх стратегічних партнерів.  Нарешті, слід пам'ятати й про те, що Росія є постійним членом Ради Безпеки ООН і володіє правом «вето» в цій організації при вирі­шенні міжнародних проблем.  Все це свідчить про необхідність розвитку стра­тегічних партнерських стосунків України зі своїм могутнім сусідом, з яким вона географічне й істо­рично приречена жити поруч. Тому не випадково, що відносини з Росією займали і займатимуть цен­тральне місце в українській геостратегії. Тим більше, що вплив російського чинника постійно відчувається і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя. Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні, адже багато суб'єктів політичної діяль­ності пов'язують з ним і вирішення внутрішньопо­літичних проблем, і власні політичні інтереси й на­магання. Тим більше, що в Україні, як відомо, вель­ми значна російська діаспора, а майже 40 % насе­лення є російськомовним.  Варто зауважити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи історичну і культурнублизькість двох народів) принципових перешкод для того, щоб визнавати Росію своїм стратегічним партнером. Певна напру­женість у стосунках між нашими країнами значною мірою є штучною. Ні в економічному, ані в політичному чи у військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Таку ситуацію політологи визначають як феномен «залишкової ідеологізації», яка, на жаль, має місце з обох сторін. З одного боку, в Росії ще й досі є певні політичні сили, які ніяк не можуть змиритися з самим фактом існування незалежної України і прагнуть домогтися всебічної і повної «інтеграції» України з Росією на основі утворення якогось нового союзу, маючи на увазі фактичне підкорення першої другій. Чимало російських науковців намагаються обґрунтувати саме таку позицію.  Щоправда, з іншого боку, і в Україні є чимало політиків, які всупереч об'єктивним вимогам виступають проти налагодження партнерських відносин з Росією, схильні бачити в ній лише споконвічного ворога України і поклали в основу своєї діяльності гасло «Геть від Москви!»  Звичайно, Росія, як і будь-яка інша держава, має свої власні інтереси і, зрозуміло, ставить їх ви­ще за інтереси інших країн. Проте Україні немає чого боятися Росії, коли вона мудро, розважливо вестиме свою внутрішню і зовнішню політику. Тим більше, що останнім часом у Росії домінує думка, згідно з якою Україна розглядається як самостійний суб'єкт міжнародної політики, з яким необхідно налагоджувати добросусідські партнерські відноси­ни на рівноправній основі. Для російської сторони сьогодні найважливішою проблемою стосунків з Україною стає урегулювання всіх суперечливих питань, вирішення всіх спірних проблем, успадко­ваних з розпадом СРСР, на двосторонній договірній основі.  З іншого боку, стратегічні інтереси України по­требують стабільних дружніх, рівноправних взаємовідносин із Росією. За визначенням експертів, у найближчі роки українсько-російські стосунки стануть найбільш важливими в Європі і набудуть геополітичного значення, оскільки на їх при­кладі вироблятиметься модель взаємовідносин не­залежних супердержав, їх входження у стабільну, цілісну Європу. Відповідно, є досить значні розходження між нашими країнами й у питанні про характер взаємовідносин з ЄС. Росія веде свою гру на євро­пейському полі, намагаючись створити достатньо надійну опору для реалізації своїх геостратегічних задумів і використовуючи для цього той очевидний факт, що для провідних європейських країн Росія є стратегічним партнером, якого, до того ж, можна використовувати у боротьбі за зменшення впливу США в Європі. Метою європейської політики Росії як держави, що прагне стати самостійним центром сили, є співробітництво з Європою як іншим цент­ром геополітичного впливу, в той час як стратегіч­на мета України в європейському інтеграційному процесі означає, по суті, прагнення зменшити тиск Росії у пострадянському просторі.  І все ж, незважаючи на розходження щодо стратегії стосунків з Євросоюзом, Росія так само, як і ' Україна, заінтересована у розвитку своїх відносин з ним не лише в економічній, а й у політичній сфе­рах, у будівництві спільного європейського дому. Таке прагнення Росії цілком відповідає інтересам України. Більше того, можна стверджувати, що гар­монізація відносин Росії із Заходом є досить жорст­ким імперативом для України, оскільки, по-перше, це сприяє певному переплетенню взаємних на­ціональних інтересів обох країн, а по-друге, відпо­відає намірам західноєвропейських країн «прив'яза­ти» Росію до Європи і їх прагненню залучити до цього процесу Україну як найближчого і системно рівного партнера Росії. Слід визнати, що в Європі та й у євроатлантичному просторі в цілому досі не вдалося створити систему загальної безпеки, як це було задумано в рамках ОБСЄ. Це, насамперед, пов'язано з тим, що дві найбільші держави колиш­нього Радянського Союзу — Росія і Україна — досі не увійшли до нової системи безпеки, що ство­рюється. І основна проблема полягає в тому, що не­можливо створити надійну систему європейської безпеки без російської участі. Той факт, що між Росією і Європою досі не створено надійних відно­син, містить у собі величезну потенційну загрозу. Для України — держави, що розташована між ци­ми двома центрами сили, налагодження стосунків між Європою і Росією має ключове значення і в плані безпеки, і в плані вибору курсу розвитку. 

Характеризуючи розвиток взаємовідносин між Україною і Росією, слід зазначити, що обидві вони мають суттєві взаємні інтереси, основними з яких є підтримання миру і стабільності. Незважаючи на іс­нуючі суперечності і проблеми, є всі підстави ствер­джувати про можливість їх успішного подолання і подальшого розвитку взаємовигідних українсько-російських відносин, встановлення між нашими країнами (оскільки між народами вони і так існу­ють) справді доброзичливих, добросусідських, рів­ноправних партнерських стосунків.  Найбільш оптимальним варіантом розвитку та­ких стосунків є так звана модель «кооперативної не­залежності» — міждержавних відносин, що базують­ся на зміцненні стабільних і самостійних держав, які кооперуються, співробітничають на двосторонній ос­нові. Таким чином, слід визнати, що для України було б украй нерозважливо робити ставку виключно на Європу. Оптимальний варіант для України — це взаємовигідні контакти як із Заходом, так і з Росією, а не альтернатива: Захід — Схід.  Глава 3 Стратегічне партнерство з США  Не менш важливим є питання про встановлення відносин стратегічного партнерства між Україною і Сполученими Штатами Америки. Національні інтереси України в розвиткові парт­нерських відносин із США визначаються тією особ­ливою роллю, яку відіграє ця країна в геополітичному ракурсі. Адже йдеться про наймогутнішу дер­жаву світу, єдину наддержаву, статус якої визна­чається економічним і військовим потенціалом, впливом на міжнародні фінансові організації, лідер­ством у розробці і впровадженні новітніх технологій та багатьма іншими чинниками. Твердження 3. Бжезинського про американську гегемонію у світовій політиці ґрунтується на реальних фактах. США, на його думку, займають домінуючі позиції у сферах світової влади, що мають вирішальне значення.  Сполучені Штати на сьогоднішній день є єдиною світовою наддержавою у повному розумінні цього слова. І як би болісно не сприймалася американсь­ка гегемонія у світовій політиці деякими іншими країнами, вона все одно залишається незаперечним фактом, з яким кожній державі слід рахуватися. Зрозуміло, що за таких умов будь-яка держава заінтересована у встановленні партнерських стосунків із Сполученими Штатами, і Україна у цьому відношенні не є винятком. Своєю чергою і Сполучені Штати заінтересовані у розвиткові партнерських стосунків з Україною, враховуючи особливості її геополітичного положен­ня і розглядаючи її як своєрідний геополітичний центр Центрально-Східної Європи. До того ж, як уже згадувалося, Сполучені Штати плекають надію використати «українську карту» у розвиткові своїх, стосунків із Росією.  Об'єктивно США заінтересовані в тому, щоб Україна розвивалася як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер, зберегла незалежність. Після терористичного нападу на США у вересні 2001 р., Україна, яка різко засудила цей варварсь­кий акт і висловила підтримку Сполученим Штатам у проголошеній ними боротьбі проти міжнародного тероризму, почала розглядатися США ще й як партнер і союзник у цій боротьбі. Таким чином, стратегічне партнерство між Ук­раїною і США означає спільність інтересів та підхо­дів до основних міжнародних проблем, прагнення до взаємного розуміння й урахування інтересів кож­ної держави. Сторони вбачають одна в одній рівно­правних партнерів і поважають позиції одна од­ної». Погоджуючись у цілому з цим висновком; варто, однак, зазначити, що реальні процеси розвитку українсько-американських відносин далекої не завжди свідчать про прагнення США розвивати ці відносини як дійсно рівноправні і партнерські. І це є болючою проблемою у стосунках між обома державами, оскільки час від часу досить виразно проявляється прагнення США втручатися у внутрішні справи нашої країни, що порушує прин­ципи рівноправності і не відповідає національним інтересам України. І цю обставину, безсумнівно, слід ураховувати у розбудові наших відносин із США, рішуче відстоюючи власні інтереси і власний суверенітет. 

Глава 4. Україна та міжнародні організації.  Здобуття Україною незалежності надало її громадянам нові права та свободи. Тепер вони мають право звертатися до таких міжнародних судо­вих установ, як Європейський суд з прав людини. Було налагоджено контакти з багатьма європейськи­ми структурами. Україна стала повноправним учас­ником Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ), підписала документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом (ЄС), НАТО, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС). Чимало зусиль довелося докласти аби стати повноправним членом такої впливової міжнародної регіональної ор­ганізації, як Рада Європи (РЄ). Українська держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним фон­дом, Міжнародним банком реконструкції та розвит­ку. Успішно розвиваються двосторонні міжнародні відносини, особливо з європейськими державами. Наприкінці XX ст. Україна стала учасником і чле­ном 66 міжнародних організацій і форумів.  Все це створило навколо України принципово новий геополітичний простір, розширило можли­вості щодо застосування досвіду демократичних країн у вирішенні проблем державотворення й соціально-економічної трансформації суспільства.  Особлива увага приділяється співробітництву з ООН. Нині в ООН позиція України досить помітна. Про це свідчить, зокрема, обрання у 1998 р. міністра іноземних справ України головою чергової сесії Генеральної Асамблеї ООН. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна дер­жава почала виконувати функції непостійного чле­на Ради Безпеки ООН. І надалі Україна намагається впливати на діяльність ООН шляхом розробки й висунення кон­кретних ініціатив і пропозицій, які підтримували б тенденціїполітичної діяльності ООН, й водночас відповідали б інтересам самої України.  Україна бере активну участь у миротворчій діяльності ООН. Підвищенню міжнарод­ного авторитету України сприяла також її активна діяльність у складі Ради Безпеки ООН як не­постійного члена. Загалом Україна бере участь у діяльності більше як 60 організацій ООН (МАГАТЕ, ЮНІ ДО, МОП, ВПС та ін.)  Своє співробітництво з ООН Україна викорис­товує для сприяння власним ринковим перетворен­ням в економіці, активнішого залучення міжнарод­них програм і фондів для вирішення завдань соціально-економічної трансформації і формування громадянського суспільства.  У 1992 р. Україна офіційно оголосила про свої бажання стати постійним і рівноправним членом Ради Європи. Процес входження до неї був непростим і до сить тривалим, і завершився у 1995р.  Увійшовши до РЄ, Україна тим самим зобов'яза­лася приєднатися до більше як 150 конвенцій з прав людини. Співпраця проходить у цілому успішно, хоча виникали і виникають проблеми. Зокрема, з пи­тання  про  заборону застосування  смертної  кари.  Важливою складовою геополітики України стало налагодження співробітництва з воєнно-політичною Північноатлантичноюорганізацією — НАТО.  Перші кроки співробітництва України з НАТО зафіксовані Програмою «Партнерство заради миру» (1994), що відкрило можливості для організації співробітництва. У 1995р. Українська держава під­писала з керівництвом НАТО індивідуальну «Прог­раму заради миру», згідно з якою почали проводи­тися спільні військові навчання, моделювалися ми­ротворчі акції.  Ефективно працює з 1999 р. комісія НАТО — Україна. Нею розроблено Меморандум про поро­зуміння щодо планування заходів навипадок над­звичайних ситуацій.  Україна бере активну участь у засіданнях Ради Євроатлантичного партнерства на рівні міністрів за­кордонних справ, міністрів оборони, начальників генеральних штабів. У рамках програми «Партнерство заради миру» на території України постійно проводяться спільні навчання української армії і військ НАТО («Кооперейтив нейбор — 97», «Си-Бриз—97», «Щит миру—99» і т. ін.).  Активізуючи співробітництво з НАТО, Україна дотримується позаблокового курсу в зовнішній політиці і не ставить питання про безпосереднє вхо­дження до альянсу. Разом з тим існує наукова і гро­мадська думка про те, що послідовна геополітична орієнтація України в європейському напрямі може привести нашу державу до складу НАТО  Найголовнішою складовою геополітичного про­цесу інтеграції України до Європи є розширення її співробітництва з найбільшим європейським між­державним утворенням — Європейським Союзом (ЄС).  Природно, що Україна вважає вступ до цієї міжнародної організації стрижнем європейського вектора своєї геополітики. Керівництво держави наголошує, що особливе значення має послідовна політика України щодо зближення з Європейським Союзом, набуття статусу асоційованого, а згодом повноправного члена ЄС. Проте для вступу до ЄС Україні необхідно подолати дуже високий «поріг» — досягти в політичній та економічній сферах певних європейських стан­дартів. Реалізації цього завдання сприяв проведений у Києві (1997) саміт «Україна—ЄС», у якому взяли участь керівники Єврокомісії та нашої держави. Були обговорені перспективи втілення в життя Угоди про партнерство та співробітництво, шляхи взаємодії у подоланні наслідків аварії на ЧАЕС, пи­тання торгівлі, освіти тощо.  Про труднощі цього інтеграційного процесу для України свідчить," зокрема, той факт, що Угода про партнерство між Україною і державами ЄС була ра­тифікована лише в 1998 р. Економічна співпраця, що передбачена в Угоді, спрямована на розвиток про­мисловості і кооперації, агропромислового комплек­су, активізацію зв'язків у галузі науки та освіти тощо. І все ж активні дипломатичні дії дали певні ре­зультати. Україна отримала фінансову допомогу об­сягом в 4 млрд. екю. Товарообмін з країнами ЄС зріс за останні роки більше як у два рази. На тре­тьому саміті «Україна—ЄС» (1994 Київ) у спільно­му комюніке сторони підтвердили свою при­хильність курсові на подальше зміцнення незалеж­ності та суверенітету України, її демократичний  Важливою загальноєвропейською структурою, з якою від початку своєї незалежності Україна вста­новила тісні зв'язки, була Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (з 1995 р. — ОБСЄ). У лю­тому 1992 р. Україна підписала Гельсінський за­ключний акт, в якому викладені перевірені практи­кою принципи міждержавних стосунків, безпеки і співробітництва європейських країн.  Досить успішно співпрацює Україна з такими європейськими кредитно-фінансовими установами, як Міжнародний валютний фонд(МВФ), Євро­пейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Світовий банк тощо.  ЄБРР, зокрема, надає Україні вигідні кредити, близько 60 % яких спрямовано на кредитування приватних та акціонерних товариств.  Співпраця з МВФ корисна не тільки з огляду на те, що той виділяє дешеві кредити під здійснення різних соціально-економічних проектів, а й надає відповідну консультативну допомогу в розбудові ринкової економіки.  На тлі труднощів, що склалися у відносинах з ЄС, дедалі актуальнішою для України стає регіо­нальна геополітика. У здійсненні важливих завдань геостратегії помітну роль відіграють такі регіональні міждержавні утворення, як ЦЄІ, ОЧЕС, Балто-Чорноморське співробітництво, ГУУАМ тощо.  Нині представники України беруть участь у засіданнях всіх форумів ЦЄІ. Утверджено Міжві­домчу комісію з питань Співробітництва у рамках ЦЄІ. Розроблено комплексний план взаємних кон­тактів та співпраці з відповідними робочими орга­нами об'єднання. Враховуючи особливу заінтересо­ваність у розвитку своєї транспортної інфраструкту­ри, Україна підключається до співробітництва в рамках Мариборзької угоди (Італія—Словенія—­Угорщина), одним із основних завдань якої є здійснення проекту побудовитранспортного кори­дору Трієст—Любляна—Будапешт—Київ.  Надзвичайно важливе місце в сучасному житті України відводиться євразійському і південному векторам її геополітики, а в них особливу роль відіграє співробітництво із Союзом Незалежних Дер­жав (СНД). Необхідно наголосити на активізації діяльності України в рамках Співдружності Незалежних Дер­жав, а також з окремими державами—учасницями цієї організації. Україна у своєму ставленні до СНД виходить, передусім, з реалій економічної доціль­ності існування Співдружності, прагнучи трансфор­мувати ЇЇ в ефективний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі, оптимізацію її структури, сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір. Проте, Україні потрібно активізувати свою роль у СНД, насамперед з метою посилення економічних інтеграційних процесів усе­редині цієї організації і не відмовлятися від спів­праці з іншими членами СНД у політичній сфер. Україна ставить питання про необхідність ре­формування СНД, створення раціонального ме­ханізму економічного співробітництва, поглиблення міжнародної виробничої кооперації та прямих зв'язків між підприємствамикраїн-учасниць, ре­алізацію угоди про вільну торгівлю. В переліку органів СНД у галузі військового співробітництва налічується 29 назв підрозділів, у більшості яких Україна участі не бере. Зокрема, на­ша держава не підписала документи військово-політичногохарактеру, що стосуються створення сил і органів колективної безпеки, миротворчих формувань, утримується від будь-яких кроків, пов'язаних із залученням її до воєнних союзів у рамках СНД. Не підтримала вона також ідею створення спільних прикордонних військ, вважаючи, що такі питання слід вирішувати відповідно до загально визначених норм міжнародного права.  На всіх самітах СНД українське керівництво на­голошує на необхідності вирішення передусім еко­номічних завдань, зокрема створення більш сприят­ливих умов для товарообміну на ринку СНД. Взаємний експорт держав—учасниць співдружності майже в чотири рази менший, аніж їх експорт у треті країни.  У політичній та економічній сферах Україна на­дає пріоритетного значення двостороннім стосун­кам у рамках СНД. Геополітичні інтереси нашої країни продиктовані тут необхідністю забезпечити правову базу торговельно-економічних зв'язків з країнами співдружності, доступу українського капіталу до ресурсів та ринків збуту СНД. Адже на ці ринки припадає близько 80 % українського екс­порту.  У середині 90-х років у СНД склалося угруповання ГУУАМ, до складу якого увійшли Грузія, Узбекистан, Україна, Азербайджан іМолдова. Його учасники поставили своїми основ­ними цілями відновлення «Великого шовкового шляху» (проект ТК-АСЕКА), боротьбу з міжнарод­ним тероризмом і організованою злочинністю, спільне використання каспійських енергоресурсів (проект ШОСАТЕ). Остаточне організаційне оформлення цього об'єднання знайшло втілення в Хартії, підписаній президентами країн-учасниць у 2001 р.  Реалізація проекту, що передбачає видобуток і транспортування каспійської нафти, не тільки б відкрила для України, як і для інших членів ГУУАМ, доступ до світового «нафтового пирога», а й стала б додатковим фінансово-політичним інстру­ментом на підтримку незалежності та геополітичного впливу на південному напрямку.  Внаслідок реалізації проекту для членів ГУУАМ, особливо України, відкриються сприятливі можли­вості для включення у світову систему економіки як для країн—транзиторів товаропотоків великого Євразійського простору. 

Висновки.  Таким чином можна зробити висновок, що покладена в основу геостратегії  України багатовекторність, яка чітко визначає пріоритетні напрямки зовнішньої політики, у повній мірі відповідає інтересам та можливостям нашої держави, та виступає чинником зростання його міжнародного авторитету. Отримання Україною політичної незалежності, її перетворення на самостійну державу є найважливішим позитивним чинником, який сприяє покращенню та стабілізації геополітичної ситуації у світі. Та дивлячись на реалізацію української геостратегії, є багато проблем та труднощів, вирішення яких дуже необхідне з метою забезпечення національної безпеки та реалізації її національних інтересів.  Вихідним для політичного керівництва України має стати усвідомлення того, що майбутнє залиша­ється за тим способом життя, який забезпечує кра­щу суспільну організацію, сталий розвиток науки й економіки, права людини.  У площину найважливіших завдань має бути по­кладене набуття державою якостей вигідного, на­дійного в економічному й політичному вимірах парт­нера, як на європейському, так і на світовому ринках. 

Роль і місце України у сучасній геополітиці.

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає в політиці держави визначальну роль географічних чинників, за глобальних політичних змін, які гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення і змісту. Це пов'язано насамперед із невідповідністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Просторове розташування України, розміри її території, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні з її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу і право мати статус великої європейської держави з відповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Україна на тлі глобальних політичних трансформацій

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військово-політичного протиборства Схід — Захід, падіння комунізму і переорієнтація низки держав на засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світ із двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав і народів. Тісно пов'язані між собою процеси подолання розколу Європи й Німеччини, ослаблення полюса сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав і національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєнно-політичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава.

Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні. Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога З. Бжезінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати, нарешті, демократичною та європейською.

Був час, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Але згодом усі, а надто в Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини і з однією, і з іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України з європейською сім'єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві й далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, а й руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як "детонатора" у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так, американський політик і вчений Д. Мойніхен найсуттєвішим чинником розвалу Радянського Союзу вважає "небажання слов'янської України продовжувати жити в режимі домінування слов'янської Росії".

Віднині Україна після тривалого періоду перебування у складі Російської імперії, а потім СРСР, коли вона могла дивитися на світ лише крізь "московські окуляри", почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб'єкт. Підписанням Україною на початку 1992 р. гельсінського Підсумкового акта було увінчано самовизначення й визнання державності українського народу іншими країнами. Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

Наведені факти, і не лише вони, свідчать про наявність глобальних трансформацій. За цих умов варто звернути увагу й на те, що у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків і сотень мільйонів людей континенту і світу відбувається еволюція поглядів, моральних орієнтирів і спонукальних мотивів. Головним принципом змін можна назвати демонтаж конфронтаційних підходів і рецидивів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. покликане було стати етапним періодом, який визначить розвиток Європейського континенту на роки й десятиріччя вперед. За всієї невизначеності майбутнього, з твердим переконанням слід наголосити, що Європа і світ перебувають на перехідному етапі розвитку. Нині закладаються підвалини тих нових відносин, того становища, яке стане визначальним, якщо не вирішальним, для майбутньої долі континенту.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські країни докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло та стриманість у розвитку відносин із Заходом, то надалі вони "повернулися обличчям" до ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації країн східного блоку, незважаючи на стурбованість СРСР питаннями безпеки; уряди Польщі, Угорщини, Чехословаччини дистанціювалися від Москви. Кремль сподівався, що союзники з ОВД заперечуватимуть входження об'єднаної Німеччини до НАТО, але саме у Варшаві та Празі недвозначно підтримали таке рішення. Підкреслимо, що входження НДР до складу ФРН як завершальний процес само ідентифікації німецького народу спонукав до завершення політичного вибору країн Центральної та Східної Європи на користь західної системи демократії.

Суттєвими в цей час поряд з іншими стають власні геополітичні чинники новоутворених держав і країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. Складові нового геополітичного становища та оточення стають для цього кола країн інструментом пошуку й забезпечення національних інтересів.

Новим і природним явищем геополітичного становища Європи постала об'єднана Німеччина. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центральне і східноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема об'єднану Німеччину, як жаданого партнера та вагомий чинник міжнародної політики. Водночас голос ФРН у ЄС на "східному напрямі" — це те, що вирізняє позицію Бонна в європейській спільноті.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та новоявлених країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, які відкрили б нові можливості для реалізації національних інтересів і завдань національної безпеки.

Європейські країни, а з ними й Україна, на початку 90-х рр. повернулися до природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносин були геополітичні фактори — територія, матеріальні ресурси, національна структура населення, а також національно-релігійні характеристики, що діяли протягом багатьох століть. Саме вони стали обґрунтуванням національних інтересів, коаліційних і військово-політичних союзів тощо.

Для України, яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не тільки внутрішню, а й міжнародну вагу Стратегічна мета нашої країни полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За умов збереження багатовекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір обумовлюється не сьогоденною кон'юнктурою, а національними інтересами. Об'єднана Європа вже перебрала на себе частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, пов'язані з "невизначеністю" і "непередбачуваністю" України.

Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси України, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС.

З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки вже не е визначальними для держави чи нації, яка існує в системі складних взаємовідносин глобального й регіонального рівнів. Безпека кожної країни має й конкретно-історичний характер, вона детермінована як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів і консолідуючої політики влади.

Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкретно-історичні питання безпеки мають безпосереднє відношення до трансформацій у значно ширших масштабах, аніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом і взаємодія їх у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступала Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були: проміжним простором, "санітарним кордоном" або сферою подіту впливу сильніших сусідніх імперій, об'єднань.

Отже, досить суттєвим геополітичним фактором постає і зняття з політичного порядку денного німецького питання, що І є однією з головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи. Віднині мирний порядок на континенті має будуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб'єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, стабільної та впливової німецької держави. Якщо для України, як, власне, і для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи постають пріоритетними під будь-яким кутом зору, то для Німеччини ці проблеми не мають такої гостроти, а економічні досягнення є привабливим чинником для її сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають: розширення політичного діалогу, зниження рівня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів та ін. Важливу роль має відіграти зростання довіри між країнами молода! демократії та іншими державами континенту і світу, створення нової надійної системи колективної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського і світового загалу на засадах цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових дво- та багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Наріжним каменем цього процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політична сила не висуває територіальних претензій до наших сусідів. Розширення відносин Києва з більшістю європейських і міжнародних організацій має не лише дружній, а й передбачуваний характер.

Принципово важливим новим виміром геополітичного становища в Центральній і Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною і виконане нею зобов'язання про без'ядерний статус держави. Вивезення і знищення в 1996 р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує межу безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно є внеском України в безпеку кожної держави, людської спільноти взагалі.

У середині 90-х рр. наш континент став безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Але тепер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом і етнічною напруженістю в регіонах Європи з однією суттєвою різницею: на Сході вони мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній і політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антидемократичної, анти західної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду повинен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб'єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд з іншими чинниками привело до порушення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не дивно, що загальною спрямованістю більшості країн, які постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії з Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися "парасолькою НАТО". Цю прагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впливові економічні й військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати участь в європейських інтеграційних процесах, але підтримують не пряму участь, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію з ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині й тодішній Чехословаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. В 1994 р. було підписано угоду про співробітництво з Україною. Хоча ця угода й не надає статусу асоційованого членства, вона сприяє розширенню взаємодії обох сторін.

Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подолати дуже високий "поріг", який буде ще вищим для пострадянських держав. Один із перехідних варіантів — створення спеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та міністрів закордонних справ і оборони країн молодої демократії.

Для сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні об'єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держава докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому напрямі стало набуття нашою державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учасниками цього об'єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр. характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що відбувалися в рамках ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках з СНД. Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є те, що Україна заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, і вирізняє позицію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на Схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини й Чехії. Таким планам чинився опір із різних напрямів. Так, у Парижі не погоджувалися, щоб "парасолька НАТО" прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні роки у сфері взаємин країн молодої демократії з НАТО сталася значна еволюція. У НАТО вже схвалено рішення про розширення альянсу на схід, з урахуванням позицій Вашингтона і Москви. Керівництво блоку вирішило паралельно з розширенням союзу встановити тісні стосунки з Росією.

За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам і врегулюванні криз, а не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом з іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки і стабільності, від яких залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим і показовим, під кутом зору трансформації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН з боку альянсу щодо приборкання агресії Іраку в 1990 р., а також діями НАТО і країн — не членів альянсу з налагодження миру в колишній Югославії. В миротворчих операціях брали участь і військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпраці, згідно з мандатом ООН, було досягнуто миру в Боснії та Герцеговині.

Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавлений у співробітництві з Росією, Україною та іншими державами СНД.

Україна, зі свого боку, може обстоювати умови приєднання до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без'ядерного "коридору". За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність "планів і намірів та причин" розміщення в країнах-претендентах ядерної зброї.

Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у країні, що не входить до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справи в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася структуризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їх офіційні особи називають особливим партнерством, яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО з Україною. На цій церемонії були присутні міністри всіх 16 країн — членів НАТО, які брали участь у засіданні Північноатлантичної Ради. Президент України та глави держав і урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на самміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності й недоторканності

кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже з боку окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним із визначальних чинників нового геополітичного становища в цьому регіоні. Конкретний вклад нашої держави у справу безпеки полягає в тому, що вона не успадкувала "ядерного менталітету" СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпеку. Цей виважений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепція національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документів нашої держави з безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень і ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж досить тривалого часу відносини України з Росією лишалися центральним питанням політичного життя Києва і невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів знаменує формування якісно нових політико-правових засад відносин між двома найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв'язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу.

Не менш важливими для геополітичного становища є спільні заходи України з іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р., підписання 1997 р. договорів із Білоруссю про державний кордон та з Румунією про відносини добросусідства і співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише в 1996 р. з сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових і ЗО міжвідомчих угод і документів. Тобто, Україна по всьому периметру своїх кордонів, у новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи партнерські й добросусідські відносини.

Особливість геополітичного становища України полягає в тому, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, які виникли після другої світової війни. Перша з них — межа між країнами колишнього Варшавського Договору й рештою Європи, що розмивається і зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що часом сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНД, яка віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об'єднаннями з'явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку.

Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї "Партнерство заради миру" дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного становища України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні

обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв'язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного характеру.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки:

• Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких і віддалених — як бажаних, так і небажаних, але потенційно можливих змін у регіоні й поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави й континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу і співробітництва на дво- та багатосторонній основі в рамках загальноєвропейського процесу, заходи з подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

• Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засад, корекція стратегічних пріоритетів з урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного й геоекономічного становища, врахування складних умов перехідного періоду Європейського континенту.

• Долаючи труднощі об'єктивного й суб'єктивного порядку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в 1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі більше перетворюється на реального та активного суб'єкта міжнародних відносин відмінності.

Геополітика і війна: питання взаємозв'язку та взаємодії.

Якщо результати війни в Іраку не ліквідують тріщину в євроатлантичних відносинах, перед усієї Європою постане неприємне питання. Чи НАТО — союз, який грунтується на спільних геополітичних інтересах і спільному баченні світу, оплот спільних цінностей, чи він уже перетворився на сукупність мереж, механізмів та програм, які тримаються купи головним чином завдяки бюрократії, звичці й інституціональній риториці? Серйозність цього питання поступається хіба що серйозності сьогоднішніх подій. Кілька років тому в цілком іншій ситуації постало питання: чи єльцинську Росію слід розглядати як державу — чи просто як територію, на якій сильні гравці борються за владу та вплив? Чи перетвориться нинішнє НАТО на лише територію? Понад те, чи не втратить альянс статус території, на якій формуються ключові коаліції та приймаються ключові рішення?

Відповіді на ці запитання важко передбачити. Проте вони матимуть виняткове значення для України. З часу набуття незалежності Україна розглядала альянс, відповідно до тексту Державної програми співробітництва між Україною і НАТО (1998 р.), як «найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі». Понад десять років українці наближалися до цієї реальності, одні — з ентузіазмом, інші — з приреченістю. Проте це була реальність. Якщо вона зникне, доведеться не тільки переглянути свої геополітичні орієнтири «реалістам»; істотно постраждає внутрішня політика України, а саме: привабливість демократичного «західного» впливу всередині країни.

Із цих причин саме час точно й виважено оцінити наслідки конфлікту в Іраку для євроатлантичного співтовариства. Понад п’ятдесят років воно булоспівтовариством, а не просто альянсом, і було б необачно, особливо тепер, забути про ті підвалини, які дають йому єдність і життєву силу. Про підвалини, які, всупереч поширеній у Східній Європі думці, лише зміцнюють і розширення, і численні природні зв’язки між НАТО та Європейським Союзом, хоча й залишаються в тіні. Проте в цьому співтоваристві немає сталості. Сьогодні його здатність до самооздоровлення сильніша від здатності до самознищення. Завтра може бути інакше.