1.Політ.історія – це самостійна істор.дисципліна, яка вивчає закономірності і тенденції розвитку політ.життя суспільства в конкретних формах і просторово-часових вимірах, характер, структуру і зміни в політ.системах, діяльність держ.інститутів, політ.партій і громадських організацій, а також визначних політ.діячів.

Предмет вивчення політ.історії складає сукупність об’єктів і суб’єктів. Об’єктом вивчення політ.історії є сфери політ., правової, соціальної та міжн.діяльності.

Всі суб’єкти політики і політ.історії є політ.діячі, соц.групи, нації, партії.

Методологія істор.науки – це теорія пізнання істор.процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що застосовуються та реалізуються в практиці істор. пізнання. Методи істор.досліджень:

• загальнонаукові

• порівняльно-історичний

• ретроспективний

• статистичний

Функції історії:

• пізнавальна або інтелектуально-розвиваюча

• практично-політична

• аксіологічна

• виховна

Періодизація політ.історії:

1. стародавній період – процес утворення держав на Сході, Римі, перший період стародавньої епохи 476р. до пол.ІVст.

2. середньовічний – V- кінець XVст.

3. Новий – XV-поч.XXст.

4. Новітній – ХХст.

2. Національна проблема існувала завжди. А гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба властиві були ще рабовласницькому ладові й тривали в епоху феодалізму. Проте гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин. При з´ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов´язані з їхнім розвитком: «народ», «нація», «етнос». Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Так, етно-логічно «народ» і «нація» — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Звісна річ, складно встановити, коли народ історично стає нацією. Отже, нація формується з етносу.

Народ — біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв´язками.

За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначенні нації й досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільні мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Однак чимало політологів стверджують, що мова, територія, господарські зв´язки і культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Нація — політично, державно організований народ.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяев, стверджуючи, що буття нації не визначається і не вичерпується ні мовою, ні релігією, ні територією, ні державним суверенітетом, хоча ці ознаки і суттєві для національного життя. Рацію мають ті, хто визначає націю як єдність історичної долі. Усвідомлення цієї єдності є національною свідомістю. Нація — вічно живий суб´єкт історичного процесу. Державність, на думку М. Бердяева, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це — здоровий інстинкт нації.

Етнос — стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території.

Що ж таке "етнічна група" та ще й реальна? Які її характерні ознаки і риси? Чим вона відрізняється від інших етнічних спільнот, зокрема етносу'? Одразу зауважимо, що проблема визначення поняття "етнічна група' є набагато складнішою, ніж видається на перший погляд. Пояснюється це, по-перше, тим, що термін "етнічна група" дуже часто вживається як синонім термінів "етнічність"' та "етнічна ідентичність", "нація", "національна група", "етнічна" та "національна меншина" тощо. По-Друге, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. По-третє, у міжнародному праві терміни "етнічність", "етноси", "етнічна група" та деякі близькі їм -відсутні взагалі, замість них вживаються терміни "нація", "народ" та 'національна меншина". Проте, на нашу думку, це не найкращий підхід, оскільки у багатьох випадках важко або й зовсім не зрозуміло, про що конкретно йдеться. Тим більш, що за кожним із цих термінів стоять Далеко не однакові феномени. Не знати, не враховувати багатьох їх особливостей при виробленні й втіленні в життя етнонаціональної політики " Це свідомо послаблювати її ефективність або прирікати на невдачі.

Етнічні групи здебільшого характеризуються тими ж самими рисами, що й етнічності /в широкому розумінні/ та етноси.74 Наведемо кілька найбільш типових для західної етнології визначень етнічної групи. "Етнічна група, - стверджує Е.Кешмор, - жодною мірою не є сукупністю людей або частиною населення, а є самосвідомим зібранням людей, об'єднаних або тісно пов'язаних спільним досвідом".75 Під досвідом тут мається на увазі спільність походження та інтересів.

Націоналі́зм — специфічний стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю.Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини.Суспільство - складна структура, елементами якої є різні соціальні спільноти. Основу суспільства становлять соціальні групи - спільноти людей зі стійкими взаємодіями, очікуваннями та солідарністю щодо спільних цілей і культурних зразків. Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Слід розрізняти малі, середні й великі соціальні групи.Класи. Цей тип (ратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму. її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками ї суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності. В. Ленін застосовував багатофакторний аналіз класоутворюючих ознак: місце в системі суспільного виробництва, відношення до власності на засоби виробництва, роль у суспільній організації праці, розміри доходів та ін.Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П'єр Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).Вищий клас. Середній клас.

3. Виникнення держави як соціально-політичного інституту та головного структурного елементу політичної системи було зумовлено процесами ускладнення суспільного життя і диференціацією економічних, соціальних, культурних та інших інтересів і потреб соціальних груп та індивідів. Як політичний інститут держава має ряд суттєвих відмінностей /ознак/ від партій, рухів та інших політичних утворень, які вказують на його величезний вплив на суспільство.По-перше, держава – це єдина територіальна організація політичної влади в масштабі всієї країни. Державна влада розповсюджується на все населення певної території; цілісність суспільства і взаємозв’язок його членів забезпечують інститут громадянства і підданства. Просторові /географічні/ межі держави визначаються державними кордонами, які відділяють держави одну від одної. У цих межах держава володіє верховенством і повнотою законодавчої, виконавчої і судової влади над населенням. Серед зовнішніх функцій треба виділити оборонну, функцію підтримки світового порядку /характерна для великих держав/, функцію взаємовигідного співробітництва в економічній, торгівельній, технологічній, культурній, соціальній та інших галузях з іншими країнами. Державний устрій – це система відносини, що виникають на основі норм, закріплених у конституції і конституційних законах і діяльності органів, що складаються в процесі формування і, держави, регіонального і місцевого самоврядування. Організація державного устрою заснована на принципах поділу державної влади на законодавчого, виконавчого і судову, розмежування компетенції між центральною владою, місцевими радами й ін. органами самоврядування на основі верховенства Конституції і законів України.Відомо, що за формою державного устрою держави поділяються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні (складні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав. Полі́тика -Цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків;визначена частина, програма або напрямок такої діяльності;Сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб'єктами політичної системи, а також різними неформальними угрупованнями за допомогою правових і політичних норм.

Політична влада здійснюється на трьох рівнях:

- державою;

- політичними партіями та громадськими обєднаннями;

- органами місцевого самоврядування.

Типологія політичної влади: а) Характер примусу:- насильницький примус;- узаконений;- правовий.

б)Публічність:- прозора;- напівприхована;- прихована.

в)Інституціональність:- абсолютна;- конституційно обмежена;- централізована;- децентралізована.

г)Джерела формування:- монархічна;- аристократична;- олігархічна;- демократична.

д)Розподіл влади:- єдина;- поділена на кілька гілок (наприклад, законодавчу, виконавчу та судову владу). Політична еліта - це сукупність осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих політичних якостей. Політична еліта складається з правлячої еліти та контреліти (перебуває в опозиції до правлячої верхівки).

Термін "еліта" введений на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето.

Термін "еліта" у перекладі з французького означає "кращий", "вибраний", "відбірний". Цим поняттям позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Залежно від функцій, які виконує еліта у суспільстві, її поділяють на економічну, господарську, духовно-інтелектуальну, політичну, військову, наукову тощо.

За ідеологічними цінностями еліти бувають авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні. За видами політичної діяльності еліти поділяються на державну (адміністративну, депутатську), муніципальну, партійну та еліту громадських організацій. За основними сферами життєдіяльності суспільства виділяються політична, економічна, соціальна, культурна, релігійна еліти.

Системи формування і зміни політичних еліт. У світовій політичній практиці є дві основні системи формування політичних еліт: антрепренерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).

Лі́дер політи́чний — глава держави, керівник політичної партії, громадської організації, народного руху тощо, який має високий авторитет, реальну владу і здатний здійснювати її задля розв'язання соціальних і політичних завдань.

4. Політи́чна па́ртія — це зареєстроване добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Термін “партія” (лат. pars/partis -- частина, галузь, відділ) існує ще з давньоримських часів, поняття “політична партія” як ми розуміємо його зараз -- витвір новітньої доби. Звичайно, різноманітні політичні групи, клуби та кліки такі ж старі, як і сама політика, але політичні партії у сучасному їх значенні тісно пов’язані зі становленням і розвитком представницької демократії та основного її елементу -- парламентаризму як форми і методу організації та здійснення влади.

Політична партія ставала практичним засобом, що відкриває канали зв’язку, комунікації серед різних соціальних груп, виявляючи і представляючи їхні інтереси; інструментом, який виражає під спільним знаменником об’єднаний політичний вибір її членів і прихильників.

Функції партій:Представництво інтересів Комунікативна функція Формування і підбір політичних еліт та соціалізація Розробка політики та здійснення політичного курсу Функції соціальної інтеграції

Ідеологічні типи політичних партій:КомунізмСоціал-демократія, або демократичний соціалізм Лібералізм Консерватизм Націоналізм Фашизм Неофашизм

Політи́чна систе́ма — впорядкована сукупність державних, політичних, громадських організацій та інститутів, сфера політичного життя суспільства. Політична система конкретного суспільства визначається його класовою природою, соціальним ладом, формою правління, типом держави, характером політичного режиму, політико-ідеологічними та культурними відносинами у суспільстві, політико-правовим статусом держави, історичними та національними традиціями політичного устрою.

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири основних групи елементів: політичні інститути; політичні відносини; політичні норми; політичну свідомість і політичну культуру. Відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна (або організаційно-інституціо-нальна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи:тоталітарні;авторитарні; демократичні.2. за характером взаємодії з зовнішнім середовищем:відкриті системи;закриті системи.

Прикладом закритої політичної системи була політична система кол. СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соц.табору.

3. в історичному аналізі використовуються характеристика систем з позицій формаційного підходу:рабовласницькі;феодальні;капіталістичні;командно-адміністративні.4. досить поширене виділення традиційниx (доіндустріальних) і модернізованих політичних систем. Для перших характерне нерозвинуте громадянське суспільство, підданська або патріархальна політична культура, влада у формі диктатури (прикладом виступають більшість країн, що розвиваються). У других системах існує розвинуте громадянське суспільство, раціональний спосіб обґрунтування влади, диференціація політичних ролей.б. традиційні системи характеризуються слабкою диференціацією політичних структур і культурою підпорядкування. Підкорюючись владі, людина чекає від неї благ, гарантій, 7. за характером цінностей:англо-американська з секулярною, плюралістичною і гемогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

континентально-європейська характеризується взаємодією політичних субкультур з модернізованими інститутами; доіндустріальні та частково індустріальні передбачають поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень;

тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністю плюралізму і можливості реалізації власного інтересу.

Оригінальну типологію політичних систем запропонував Г. Алмонд. Залежно від особливостей політичної культури і характеру взаємодії різних політичних інститутів він розрізняв чотири типи політичних систем: англо-американський; континентально-європейський; доіндустріальний або частково індустріальний; тоталітарний.

Політи́чний режи́м — тип, характер влади в країні; сукупність засобів і методів здійснення політичної влади, яка відображує характер взаємовідносин громадян і держави. Визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод. Розрізняють демократичні, авторитарні, тоталітарні, ліберальні, диктаторські, фашистські, екстремістські, парламентські, президентські, монархічні, республіканські, надзвичайного правління, абсолютистські та інші політичні режими.

Революція (від лат. revolutio - обертання, розвертання) — швидка зміна встановленого політичного, соціального чи економічного порядку суспільства здебільше насильницьким способом .

Серед них в Україні:

Українська революція 1917-1921Помаранчева революція 2004 р. в Україні, коли під тиском масових протестів було відмінено результати виборів Президента України та проведено повторний тур виборів. Розрізняють революції в природі, в розвитку суспільства, в тому числі економічному, і політичному, в науках. Іноді «революціями» традиційно називають ті чи інші соціально-політичні явища, які, строго кажучи, не носять революційного характеру. Революцію як якісний стрибок у розвитку, розрив поступовості відрізняють і від еволюції, де розвиток відбувається поступово, і від реформи, в ході якої проводиться зміна будь-якої частини соціальної, політичної і т. п. сфери, без зачіпанням існуючих основ системи. В історичній науці, соціальної філософії і політології революції поділяються на соціальні і політичні.

5. Пе́рвісне суспі́льство — тривалий період в історії людства: від виникнення людини розумної (близько 2,5-2,8 млн. років тому) і до виникнення цивілізації і державності. Період в історії людства до винаходу писемності, після чого з'являється можливість історичних досліджень. У різних народів цей процес відбувався в різні історичні терміни, а деякі народи живуть в умовах первісності до сьогоднішнього дня. У сучасній науці прийнято розрізнювати власне первісну культуру, яка існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IV—початок III тис. до н. е.) ітрадиційну первісну культуру.У марксизмі використовувався термін первіснообщинний лад, який означав найпершу суспільно-економічну формацію. На думку марксистів, всі члени суспільства в цей час знаходилися в однаковому відношенні до засобів виробництва, та спосіба отримання частки суспільного продукту, який вони називали «первісного комунізму», був єдиним для всіх. Від наступних за ним етапів суспільного розвитку первіснообщинний лад відрізнявся відсутністю приватної власності, класів і держави. Марксистська теорія розвитку первісного суспільства викладена в роботі Ф.Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави».Епосі первісності властиві наступні особливості:відбувався антропогенез — біологічна еволюція людини, що завершилася, на думку різних вчених від 40 до 100 тисяч років тому, виникненням виду «людина розумна» (Homosapiens), а також основних людських рас — надалі глибоких еволюційних змін в біологічній природі людини вже не відбувалося;йшло формування мислення (або інтелекту) людини, її мови — в подальші періоди вони лише розвивалися;людство розповсюдилося по всіх континентах;люди переходять до відтворювального господарства (від полювання і збирання до землеробства і скотарства)поряд з антропогенезом розвертається соціогенез — формування суспільних форм життя у вигляді родової, а потім родоплеменної організації;складаються перші світоглядні уявлення, ранні форми релігійних уявлень, міфологічних систем.

Серед цих найважливіших процесів, що заклали фундамент історії людства, стоїть і складання культури як специфічної сфери людського суспільства. Причому для ранніх етапів історії характерна єдність закономірностей, спільність виявів становлення культури у різних народів.

Специфічною рисою первісної культури був її синкретизм (нерозчлененість), коли ні форми свідомості, ні види діяльності, ні форми культури не відділялися і не протиставлялися один одному. Будь-який вид діяльності передбачав і містив в собі всі інші.

У первісному суспільстві в головному занятті людей — полюванні — були поєднані:технологічні прийоми виготовлення знарядь працістихійні знання про звички тварин,соціальні зв'язки, що виражаються в формі полювання (індивідуальна, колективна),релігійні уявлення — магічні дії по забезпеченню успіху, які в свою чергу включали елементи художньої культури: пісні, танці, живопис.

Саме внаслідок такого синкретизму характеристика культури первісного суспільства передбачає цілісний розгляд явищ його матеріальної і духовної культури, чітке усвідомлення умовності такого розподілу.

Передумови виникнення держави а) історичні передумови виникнення держави. На певному етапі розвитку у суспільстві виникають проблеми взаємовідносин між новостворюваними прошарками населення, його верствами і між окремими особами. Тим самим виникає потреба у вирішенні цих питань і як наслідок зароджується нова специфічна окрема організація суспільства, яку в подальшому ми назвемо державою. Втрачаючи соціальну неоднорідність, суспільство розділяється на частини, які відрізняються місцем і роллю в системі суспільного виробництва і розподілу матеріальних благ, способом життя, духовною культурою, соціальним і майновим станом тощо.б) соціальні засади виникнення держави Сучасна матеріалістична наука пов’язує процес виникнення держави безпосередньо з виникненням права. А, взагалі, зародження державного ладу є одночасним до розвитку виробництва, переходу, як ми назвали вище, від привласнюючої до виробничої економіки.

В результаті еволюційного розвитку людина для задоволення своїх потреб поступово перейшла від привласнення готових тваринних і рослинних форм до справжньої трудової діяльності, направленої на перетворення природи і виробництво знарядь праці, їжі і інше. Саме перехід до виробничої економіки послужив поштовхом до трьох великих розділень суспільної праці – відділення скотарства від землеробства, розділенню ремесла і шару людей, які зайняті в сфері обміну – торгівлі (купців).аким чином, причинами виникнення держави є: необхідність удосконалення управління суспільством , пов´язана з його ускладненням у результаті розвитку виробництва, поділу праці, зміни умов розподілу продуктів, зростанням чисельності населення і розшаруванням суспільства на соціально неоднорідні групи (класи); необхідність підтримання в суспільстві порядку, який забезпечує його соціальну усталеність , що досягається за допомогою загальнообов´язкових соціальних ( насамперед юридичних) норм; необхідність придушення опору експлуатованих мас, які виникли в результаті розшарування суспільства на соціально неоднорідні групи (класи); необхідність захисту території та ведення війн, як оборонних, так і загарбницьких; необхідність організації значних суспільних робіт, об´єднання з цією метою великих груп людей ( у ряді країн Азії й Африки).

6. Теорії утворення держави.

Перші держави на нашій планеті з'явилися біля п'ятдесяти сторіч тому назад. У цей час існує досить широке коло теорій, що пояснюють походження держави. До числа основних з них ставляться наступні:

- Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї. Держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером.

- Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою.

- Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей.

- Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом.

- Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших.

- Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами.

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх зав­дань і реалізації функцій повинна мати різноманітні дер­жавні організації, які у своїй сукупності утворюють меха­нізм держави.

Механізм держави - це система всіх державних органі­зацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції.

7. Про суспільство Єгипту доби Раннього Царства мало що відомо. Того часу в країні існувало Велике багатогалузеве царське господарство й, можливо, господарства вельмож, але хто працював у них і на яких умовах — про це джерела мовчать. Тогочасне єгипетське суспільство було соціально стратифікованим. Соціальна еліта складалася з фараона, царедворців, які майже поголовно вербувалися з царських родичів, номової знаті, жрецької верхівки, яка займала особливе місце в соціальній ієрархії. Купецтва в Єгипті не існувало. Фараону належали обширні маєтності, набагато більші, аніж ті, що їх мали месопотамські володарі. Він роздавав значну частину їх своїм вельможам у службове користування, причому разом із селянами цих маєтків, зобов’язаними працювати на вельмож. Нерідко вельможі додатково обзаводилися власним господарством, яким вони могли розпоряджатися вільніше, ніж службовою нерухомістю.Трудовий люд у господарствах фараона, храмів та вельмож офіційно називався терміном мерет. Це були хлібороби, ремісники, рибалки, пивовари, птахолови тощо. Виконавці польових робіт об’єднувались у робочі загони і працювали під наглядом чиновників. їм задавали уроки — норми виробітку, за невиконання яких частували бамбуковими киями. Власних господарств мерет не мали, а жили на повному утриманні своїх власників.Активізація воєнної політики фараонів в епоху Середнього Царства сприяла майновому та соціальному розшаруванню суспільства. Воєнна здобич розподілялася нерівномірно, левова пайка її діставалася знаті, простим єгиптянам майже нічого не перепадало. До того ж участь у воєнних походах, воєнні тягарі призводили до зубожіння багатьох трудівників. Тодішні тексти називали зубожілих єгиптян неджесами, тобто "маленькими людьми", протиставляли їм уру, тобто "сильних людей" — представників розбагатілої верхівки, з якої рекрутувалися дрібні чиновники, писці, жерці.Існували в Єгипті доби Середнього Царства й баку, однак їхня праця, як і раніше, відігравала скромну роль у суспільному виробництві. Баку не підлягав державній практиці обліку й розподілу робочої сили. Його можна було придбати на ринку, одержати в подарунок від фараона, що, на думку деяких єгиптологів, створювало умови для зародження в Єгипті работоргівлі.Фараони пригонили до Єгипту чимало військовополонених, які за своїм соціальним статусом займали проміжне місце між баку та "царськими хемуу". Так, для них також складали наряд на роботу, проте використовували їхню працю не в полі, а в домашньому господарстві.Трудова повинність на державу в епоху Середнього Царства збереглася. Це були будівельні та земляні роботи, включаючи іригаційні, каторжна праця в каменоломнях, веслування на суднах тощо. "Царські хемуу" відбували цю повинність незалежно від того, в якому господарстві вони працювали. Якщо виникала нагальна потреба (здебільшого під час сівби чи жнив), то частину робітників, залучених до виконання "царських робіт", тимчасово перекидали в господарства вельмож. Єгиптяни сахалися "царських робіт", бо умови життя в трудових таборах, вочевидь, були нестерпні.В епоху Нового Царства штатних робітників царсько-храмового господарства чомусь називали вже іншим терміном — іхуті (іхутіу). Реальне становище їх не змінилося: той же примусовий характер праці, та ж урочна система, та сама порція київ за невиконання норми виробітку. Як і раніше, якась частина селян — їх називали "великими людьми поселення" — не належала до іхутіу. Очевидно, це були приватні земельні власники, хоча прямих доказів існування в Стародавньому Єгипті приватного та общинного землеволодіння немає.Окремим соціальним прошарком у Новому Царстві були воїни, на той час — уже професіонали. Основна маса їх озброювалася з царського арсеналу, проте найзаможніші з них купували собі бойові колісниці. Командири та власники колісниць жили безбідно, одержуючи за службу пристойну платню та свою пайку з військової здобичі. Рядовим воїнам жилося значно гірше вже тому, що в мирний час їх використовували на каторжних роботах у каменоломнях. В єгипетському війську панувала жорстока палична дисципліна. В епоху Нового Царства воно значною мірою поповнювалось іноземними найманцями (переважно лівійцями та шерденами), яким надавалося єгипетське громадянство.Елітний прошарок у Новому Царстві ще више піднявся над простим людом, завдяки напливу військової здобичі він буквально купався в розкошах. Матеріальний добробут знаті залежав також від царських щедрот. Найбільше збагачувалась жрецька верхівка (настоятелі храмів та їхні замісники), особливо жерці фіванського храму Амона та мемфіського храму Птаха. У Новому Царстві досягла апогею бюрократизація єгипетського суспільства. Країна стала по суті єдиним державним господарським комплексом, у ній навіть храмові господарства контролювалися царською адміністрацією й були особливою формою державного майна. Держава регулювала кількісний склад і соціальну структуру громадських служб і закладів, причому робила це, як і раніше, за допомогою системи нарядів та регулярних переписів населення й майна. Напрямки завойовницьких походів єгиптян за доби Середнього і Нового царствПоходи на Синайський півострів,де видобували багатоміді – Схід. Походи проти племен лівійців,які володіли великимиотарами корів, овець, кіз – захід. Завоювання Сирії, Фінікії та Палестини – північ. Війни з Нубією, яка славилася копальнями золота, слоновою кісткою й цінною деревиною-південь Послаблення Єгипетської держави наприкінці ІІ тис. до н. е. Тривалі завойовницькі походи єгипетських фараонів проти сусідніх держав і народів: Розорення єгипетських селян, що були головною силою армії фараонів, Напади сусідніх племен Занепад Єгипетського царства, Єгиптяни втрачають завойовані території в Азії та Нубії й переходять до оборони своїх рубежіввід нападів войовничих сусідів.Передня Азія (Західна Азія) — частина Азії, яка охоплює півострів Мала Азія, Вірменське і більшу частину Іранського нагір’я, Аравійський півострів, Дворіччя (Месопотамію) і землі, прилеглі зі сходу до Середземного моря. Дворіччя (Межиріччя, грецькою мовою «Месопотамія») — територія, розташована в середній та нижній течії річок Тигру та Євфрату, що беруть початок на Вірменському нагір’ї і впадають до Перської затоки. За своїми природними умовами поділяється на дві частини: Північну частину називали Верхнім Дворіччям, а після заселення — Ассирією, Південну частину називали Нижнім Дворіччям, або Вавилонією, яка, у свою чергу, поділялася на Шумер на півдні та Аккад на півночі. 5000 р. до н. е. Стародавні шумери розпочали обробляти землю в Убейді, у Південному Дворіччі (сучасний Іран) 4000 р. до н. е. Початок історії шумерського міста-держави Урук. Шумери навчилися плавити метал і використовувати вітрильники на річках Тигр і Євфрат 3500 р. до н. е. Поселення землеробів-шумерів зростали й перетворювалися у квітучі міста, якими керували ради старійшин. Шумери винайшли писемність («клинопис»), колесо, навчилися робити бронзу з олова та міді 2900—2400 рр.до н. е. Ранній династичний період. У великих шумерських містах розпочинається правління царів. 2400—2100 рр. до н. е. Шумерські міста-держави завойовують аккадці, а пізніше кутії 2300 р. до н. е. Панівне становище у Дворіччі переходить до Аккаду 2100 р. до н. е. За правління царя Ур-Намму місто Ур досягає своєї найбільшої могутності 2000 р. до н. е. Створення «Поеми про Гільгамеша». Місто Ур зруйноване еламітами. Завершення історії шумерських міст-держав. Вавилонія — одна з найдавніших держав Стародавнього Сходу, яка виникла в міжріччі Тигру та Євфрату, а в період свого розквіту займала повністю або частково території сучасної південної Туреччини, Сирії, Лівану, Ізраїлю, Йорданії, Саудівської Аравії, Іраку та Кувейту. Основні верстви населення: Авілум - Повноправні громадяни-власники. Мушкенум -Особи, що отримували землю й знаряддя праціза умови, що працюватимуть на державу. Вардум-Безправні раби.Ассирія — стародавня держава у Північному Дворіччі. Народ і держава отримали свою назву за ім’ям верховного бога Ассура (Ашшура). Область Ассирії розташовувалася у верхній та середній течії річки Тигр (територія сучасного Іраку). У VIII ст. до н. е. ассирійці першими в стародавньому світі оснастили свою армію залізною зброєю Було створено постійну армію, що перебувала на повному державному забезпеченні й нічим не займалася, крім ведення війни Основу ассирійської армії складала важка і легка піхота. Важка піхота озброювалася списами й мечами, мала захисні панцирі, шоломи й щити. Легка піхота воювала з луками і пращами для кидання каміння Головну ударну силу ассирійської армії становили бойові колісниці. Їх екіпаж складався з лучника й візничого, який був озброєний списом і захищав великим щитом лучника В ассирійській армії були спеціальні загони для спорудження доріг, мостів і переправ; розвідники, що з’ясовували кількість ворожого війська і його розташування Ассирійці вперше стали використовувати кінноту, озброєну довгими списами і луками, із яких вони стріляли на повному скаку Ассирійці одними з перших стали використовувати спеціальні пристрої для облоги міст і фортець. Вони будували міцні тарани, пересувні башти для облоги, метальні машини, які кидали кам’яні ядра або горщики з палаючою смолою на обложене місто. Близько 2000 р. до н. е. Ассирійці звільняються від залежності шумерців та аккадців 2000—1450 рр. до н. е. Стародавня Ассирійська імперія 1813—1781 рр. до н. е. Правління Шамшиадада — великого ассирійського полководця й засновника імперії 1363—1000 рр. до н. е. Середня Ассирійська імперія 1298 р. до н. е. Ассирійський цар Ададнерарі І приймає гучний титул «Царя Всесвіту» 1000—612 рр. до н. е. Нова Ассирійська імперія. Унаслідок завоювань виникає величезна держава, яка об’єднує народи, підкорені асирійцями 900—625 рр. до н. е. Ассирія та Вавилон постійно ворогують і ведуть жорстокі війни один з одним 883—859 рр. до н. е. Правління царя Ашшурнасірпала ІІ, котрий збудував легендарний палац у місті Німруд 745—727 рр. до н. е. Правління царя Тіглатпаласара ІІІ. Найбільший розквіт Ассирії. Підкорив Сирію, Фінікію, частину Мідії, приєднав до своєї держави Вавилонське царство і коронувався як цар Вавилона 721—705 рр. до н. е. Правління царя Саргона ІІ. Підкорив Ізраїль, знищив його міста і переселив євреїв на нові місця. Завдав остаточного удару державі Урарту. Збудував нову столицю Дур-Шаррукін (сучасний Харсабад) із великим царським палацом 668—627 рр. до н. е. Царювання Ашшурбаніпала. Здійснював військові походи до Єгипту, Еламу, Фінікії. Своєю столицею зробив Ніневію, яку прикрасив новими палацами 612 р. до н. е. Зруйнування Ніневії військами вавилонян і мідійців. Падіння Ассирійської держави. Фінікія — стародавня держава, розташована в північній та центральній частині східного узбережжя Середземного моря. Фінікія розташовувалася на перехресті морських торговельних шляхів. Сюди виходили суходольні шляхи купців із Дворіччя, а з фінікійських портів кораблі вирушали до Єгипту, Греції та інших далеких земель. Фінікія не була єдиною державою. Кожне місто мало власного царя. Найбільш багатими містами були Тир, Сидон, Бібл Велику роль у житті фінікійців відігравала торгівля. Вони продавали вироби своїх ремісників і перепродавали товари, привезені з інших земель У фінікійських містах жили вправні ремісники. Вони виготовляли прикраси із золота та срібла, посудини з кольорового скла, одяг із тканини, пофарбованої пурпуром, займалися різьбленням по дереву та слоновій кістці У тих землях, де фінікійці вели торгівлю, вони засновували свої поселення — колонії, чимало з яких перетворилися в майбутньому у квітучі міста Фінікійці здобули також славу найбільш жорстоких і підступних піратів у всьому Середземному морі. Вони промишляли «живим товаром», вважаючи работоргівлю найприбутковішою справою. Близько 600 р. до н. е. Єгипетський фараон Нехо ІІ найняв фінікійську команду й карфагенського мореплавця для здійснення морської подорожі навколо Африки. Експедиція тривала три роки 332 р. до н. е. Александр Македонський завойовує Фінікію 146 р. до н. е. Рим підкоряє Карфаген унаслідок третьої Пунічної війни. Ізраїльско-іудейське царство — стародавня держава, заснована ізраїльсько-іудейськими племенами на території Північної і Південної Палестини. Близько 1700 р. до н. е. До Ханаану (Палестини) з-за річки Євфрат переселилися єврейські племена кочових скотарів Близько 1500 р. до н. е Унаслідок завоювань Тутмоса ІІІ Палестина стала єгипетською провінцією, а частина єврейського народу була взята в полон єгиптянами і переселена до Єгипту Близько 1250 р. до н. е. Фараон Рамзес ІІ був вимушений дозволити євреям, очолюваним пророком Мойсеєм, залишити Єгипет і повернутися на батьківщину Близько 1030 р. до. н. е. Вожді південних колін (так називались єврейські племена) проголосили Саула царем Ізраїлю. Утворення в південній частині Палестини Ізраїльського царства. Дещо пізніше на півночі Палестини його зять Давид заснував Іудейське царство 1004 р. до н. е. Давид, після смерті Саула, об’єднав Ізраїльське та Іудейське царства в єдину державу. Правив до 965 р. до н. е. Захопив Єрусалим, який зробив своєю столицею 965—928 рр. до н. е. Правління царя Соломона. «Золота доба» Ізраїльсько-Іудейського царства 928 р. до н. е. Розпад єдиної Ізраїльсько-Іудейської держави на Ізраїльське (928—722 рр. до н. е.) зі столицею в Самарії та Іудейське (928—588 рр. до н. е.) зі столицею в Єрусалимі царства 722 р. до н. е. Ізраїльське царство було розгромлене Ассирією, а його населення було забранов полон 588 р. до н. е. Вавилонський цар Навуходоносор ІІ завоював Іудейське царство. Єрусалим було зруйновано, а євреїв переселено до міст Вавилонії. Початок вавилонського полону євреїв 539 р. до н. е. Після загибелі Вавилона євреї повернулися на батьківщину.

8. Індія — декілька історичних областей і країн, об’єднаних спільною історією, культурою і розташованих на півдні Азії, на території півострова Індостан; осередок однієї з найдавніших цивілізацій на нашій планеті. Варна — замкнена група людей, місце якої в суспільстві визначається звичаями і релігійними нормами. Поділ на варни формувався у ведійський період історії Індії. Кожна варна мала свої права й обов’язки, можливості до певних занять. Індійці вважали, що людей поділив на варни бог Брахма і вони створені з частин його тіла. З уст Брахми Створені жерці — брахмани, і тому лише вони мають право промовляти від імені Брахми. Їхній обов’язок — вивчати священні книги, повідомляти людям волю богів і приносити їм жертви Із рук Брахми Створені воїни — кшатрії. Їхній обов’язок — воювати, захищаючи людей від ворогів, й управляти державою. Головний кшатрій — цар Зі стегон Брахми Створені вайшії — селяни, ремісники і купці. Їхнім обов’язком було працювати Із ніг Брахми Створені слуги — шудри, обов’язком яких є прислуговувати представникам трьох вищих варн. Замкненість — людина не могла перейти до іншої варни Суворе обмеження контактів з представниками інших варн Шлюби могли укладатися лише між представниками однієї варни Люди з різних варн відрізнялися кольором одягу: брахмани вдягали біле вбрання, кшатрії — червоне, вайшії — жовте, шудри — чорне. Існувала також група людей, котрі не належали до жодної варни і фактично залишалися поза суспільством,— недоторкані. Їм заборонялося жити в містах і селах, вони носили особливий одяг (після померлих). Обов’язком недоторканих було виконання брудної роботи — прибирання нечистот, обдирання шкури з убитих тварин тощо. У випадку, якщо їх (або їхніх речей) торкався представник варн, то він оскверняв себе.Стародавній Китай — одна з провідних цивілізацій Стародавнього світу. Виникла на великій Східно- китайській рівнині, яка розташована за високими горами на північному сході від Індії. ІІІ тис. до н. е. У долині річки Хуанхе з’явилися перші поселення землеробів Близько 2000 р. до н. е. Перші згадки про китайських правителів, які будували канали та дамби 1766—1022 рр. до н. е. Китаєм правила династія Шань-Інь. Перша династія, докази існування якої визнані істориками вірогідними Кінець ІІ тис. до н. е. Держава Шань-Інь поступово занепала, і близько 1000 р. її завоювали племена західних кочовиків — чжоу 1022—720 рр. до н. е.

Китай за часів правління династії Чжоу Близько середини VIII ст. Чжоу під тиском нових кочових племен змушені були залишити свою столицю місто Хао і переселитися на схід, де утворили невелике царство. Китай розпадається на півтори-дві сотні маленьких самостійних держав на чолі з колишніми царськими намісниками

481—221 рр. до н. е. Доба Чжан Го («Ворогуючих царств»). За панування в країні в тривалій і кровопролитній

війні змагалися правителі семи китайських держав 221 р. до н. е. Ши Хуанді, правитель царства Цінь, об’єднав Китай і поклав початок пануванню династії Цінь. Він став першим імператором об’єднаного Китаю. Чжоуська держава була політично зрілішою за шанську.і Свого царя чжоусці вже обожнювали — вважали родичем верховного божества (Неба) й називали "сином Неба" (Тянь-цзи). Вони створили систему міфів і легенд, які наділяли царя та його рідню надприродною силою. "Цю містичну силу,— зазначає китаїст В. В. Малявін,— в Китаї називали де. Завдяки володарю, запевняла китайська традиція, проростає зерно й визрівають плоди, зникають шкідливі впливи у світі й живе щасливо народ. І, навпаки, неврожай чи вороже нашестя, моровиця чи міжусобиця — все це ознаки немочі володаря, і за все це він має відповідати". Щоб протиставити царя простим смертним, було розроблено архіскладний двірський ритуал, жертвою якого став, у першу чергу, сам володар.Держава Західне Чжоу не могла похвалитися своєю внутрішньою стабільністю. В ній раз у раз спалахували руйнівні народні повстання проти чжоуських володарів. Якщо чжоусці й справді були тибето-бірманцями, то вони могли виглядати в очах китайців окупантами, в такому разі причина нуртування політичних пристрастей у країні лежить, як то кажуть, на поверхні. Особливо грізне народне повстання спалахнуло в середині IX ст. до н. е., за царювання Лі-вана — рідкісного самодура (за оцінкою Сима Цяня). Лі-вана мучив страх за своє життя, тому він так завзято викорінював крамолу в державі, що його підлеглі боялися навіть рота розтулити, при зустрічі лише обмінювались поглядом. Повстанці вбили цього тирана й вирізали увесь його рід. Уцілів лише наслідник трону, бо якийсь царедворець віддав замість нього на поталу осатанілому натовпу власного сина. Владу в державі захопили двоє вельмож, які проголосили себе регентами чудом врятованого неповнолітнього царевича. Коли царевич підріс, він назвався Сюань-ваном і під цим іменем посів царський трон. Сюань-ван марно намагався віднадити від Китаю кочівників, які чинили спустошливі напади на країну, а 822 р. до н. е. навіть пограбували чжоуську столицю. Кочівників використовували також, зводячи свої рахунки з ваном, удільні князі. В 770 р. до н. е. чжоусці, не витримавши їхнього натиску, залишили свою столицю — м. Хао і в районі нинішнього Лояна створили своє карликове царство. Невдовзі в Китаї виник ряд інших удільних князівств. Китай перестав існувати як єдина держава і вступив у тривалий період політичних смут і братовбивчих воєн.

9. Стародавня Греція.

Полісний етап історії Стародавньої Греції поділяється на три періоди:

1. Гомерівський період (XІ–ІX ст. до н.е.) – характеризується пануванням родоплемінних відносин, які починають розпадатись на кінець даного періоду.

2. Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.) – відбувається формування класового суспільства і держави у формі полісів.

3. Класичний період (V – ІV ст. до н.е.) – характеризується розквітом давньогрецького рабовласницького суспільства, полісного ладу.

У гомерівський період держави ще не було. Це був період військової демократії. Управління суспільством здійснювалось за допомогою наступних органів. Постійно діючим органом влади була рада старійшин (буле). Гомерівська Греція була країною, роздробленою на багато самостійних округів, з яких пізніше виросли перші міста-держави або поліси.

На рубежі ІX – VІІІ ст. до н.е. в історичному розвитку Стародавньої Греції відбулися законні зміни : родовий лад перетворюється на рабовласницький. Йде процес розвитку приватної власності. Багато простих землеробів позбавляються своїх ділянок, які зосереджуються в руках родової знаті. Формується велике землеволодіння. Розвиток ремісничого виробництва і торгівлі ще більш прискорював процеси соціально-правової нерівності. Стародавні форми об’єднання родів – філи і фратрії – ще деякий час продовжують зберігати своє значення, але скоро поступаються місцем новим формам поділу, що базувались на майнових і територіальних ознаках. Так, на базі родових і сільських общин виникли нові соціально-політичні організації, що одержали назву полісів.

10. Населення Афінської держави у VIII— VI ст. до н. е. поділялося на три групи. 50 знатних сімей, нащадки давніх родів, складали аристократію (тобто «владу найкращих»), які мали виключне право керувати державою. Раді старійшин, або ареопагу (отримала назву за назвою пагорба, присвяченого богу Аресу, де збиралася Рада старійшин), належала вища влада в Афінах. Для керівництва державою Рада обирала дев’ять архонтів — голову, верховного жерця, командуючого військом і шістьох суддів. Демос (тобто «народ») — друга група населення. Це були незнатні вільні люди — селяни, ремісники, купці й воїни. Вони не мали права участі в управлінні державою. Третьою групою населення були раби, які не вважалися громадянами держави, були невільниками і взагалі не мали ніяких прав. Солон (між 640 і 635 — близько 559 р. до н. е.) — афінський державний діяч, воєначальник і поет. Здійснив важливі реформи в управлінні Афінською державою. Антична

традиція вважала Солона одним із «семи грецьких мудреців». Розряд Хто належав Обов’язки Права

Пентакосіомедімни Власники господарств, які мали прибуток у 500медімнів (мір зерна, вина або олії) За свій кошт споряджати кораблі під час війни Обирати й бути обраними на посади архонтів, стратегів і скарбників

Вершники Власники господарств, які мали прибуток у 300медімнів За свій кошт служити в кінноті, купуючи коней, зброю і колісниці Обирати й бути обраними на всі виборні посади Зевгіти Власники господарств, які мали прибуток у 200медімнів Несли військову службу як гопліти — важко озброєні піхотинці, купуючи

необхідне спорядження Обирати й бути обраними лише на нижчі посади Фети Усе інше вільне населення Служили гребцями на воєнних кораблях або легкоозброєними воїнами в піхоті Брати участь у виборах посадових осіб на народних зборах шляхом голосування і бути обраними до гелії. Еклексія — народні збори всіх дорослих афінських громадян-чоловіків, були вищим органом державної влади. На них обиралися архонти

і члени геліеї — суду присяжних. До складу буле (ради чотирьохсот) входило по сто представників від чотирьох філ (об’єднань родів) Аттики. Ареопаг залишався, як і раніше, радою голів родів, але його повноваження обмежувалися розглядом важких злочинів і контролем за діяльністю посадових осіб. Спарта (Лакедемон) — давньогрецька держава, яка виникла у долині річки Еврот (область Лаконіка) в VI—I ст. до н. е. в південній частині Пелопоннесу на основі міста з тією ж назвою. Разом з Афінами була наймогутнішою державою Стародавньої Греції. Як державне утворення Спарта мала назву Лакедемон. Кінець ІІ тис.

до н. е. Початок переселення дорійських племен на Пелопоннес. Поступове витіснення або підкорення ахейського населення. Склад населення Спартанської держави в V ст. до н. е.Спартіати 9Періеки 40Ілоти 140. Геронти обиралися апелою зі складу найбільш заможних і уславлених спартіатів. Вони мали право засуджувати за кримінальні злочини. Рішення й пропозиції з питань державного життя затверджувалися або відхилялися апелою. Царі були суддями, верховними жерцями і головнокомандувачами, мали право оголошувати війну та укладати мир, їм підпорядковувалася зовнішня політика. Під час війни

мали права життя і смерті над воїнами. Ефори були наглядачами за виконанням законів. Були першими

за значенням посадовими особами. Могли усунути від влади царя, будь- яку посадову особу, стратити без

суду періека або ілота, наглядали за вихованням дітей. Контролювали діяльність царів, а з VI ст. до н. е. головували в герусії. Перікл (бл. 490 р. до н. е. — 429 р. до н. е.) — відомий політичний діяч Афін, у 444(443)—429 рр. до н. е. обирався стратегом й наділявся крім цього особливими повноваженнями.Запровадив грошовівиплати для громадянза виконання ними суспільних обов’язків:участь у судочинстві у ролі присяжних, перебуванняна різних посадах, службу в арміїта флотіЗа громадські кошти було відбудовано зруйновані

персами АфіниБуло перебудовано афінський Акрополь, котрий набув значення не лише фортеці, а релігійного й культурного центру державиЗміцнив флот, який вважав головною силоюАфін. Запровадив щорічні морські маневридля підтримки боєздатності афінського флотуДля зміцнення Афінського союзу і посиленнязалежності союзників від Афін наказав перевестиз острова Делоса до Афін скарбницю союзу

457 р. до н. е. за його наказом було збудованоДовгі стіни, які захищали шлях, що поєднувавАфіни з торговим портом Пірей. Пелопоннеська війна та її значення для розвитку Афін Пелопоннеська війна — боротьба за панування у Греції між союзами грецьких полісів — Делосським, очолюваним Афінами, та Пелопоннеським, очолюваним Спартою, що відбувалася у 431—404 рр. до н. е. Причина За твердженням грецького історика Фукідіда, війну спричинило зростання могутності Афін, яке викликало занепокоєння у Спарті. Привід Військові зіткнення між Афінами та їхнім торговельним суперником Корінфом, а також конфлікти

Афін з містами Пелопоннеського союзу. Сили і плани сторін: Афіни Мали міцний флот і розраховували використати своє панівне становище на морі; Спарта Мала добре озброєне сухопутне військо і надавала

перевагу воєнним діям на території Греції. Особливості війни: На початковому етапі війни, у 431 р. до н. е., спартанці витіснили афінян з Аттики. Проте афіняни залишалися непереможеними, зберігаючи свою перевагу

на морі У 415 р. до н. е. афіняни здійснили великий морський похід на Сицилію й узяли в облогу місто Сіракузи.

Сіракузький похід афінян завершився катастрофою: спартанці розгромили афінський флот У наступні роки афінський флот завдав декілька поразок спартанцям Вирішальну роль у переломі війни на користь спартанців мала допомога, яку їм надали перси. У 405 р. до н. е. в морській битві при Егоспотамах афіняни втратили майже весь свій флот і їхня капітуляція стала неминучою. Результати війни: Афіни повинні були розпустити Делосський морський союз Морський флот афінян скорочувався до 12 кораблів Афіняни повинні були знищити

всі свої фортечні мури й укріплення Афіни відмовлялися від усіх своїх заморських володінь В Афінах установлювалася влада підтримуваної Спартою «тиранії тридцяти», усі демократичні порядки скасовувалися.

11. Встановлення македонської гегемонії та створення імперії О.Македонського. Елліністичні держави.

Александр III Македонський — дев'ятнадцятий цар Македонії, син царя Філіпа ІІ Македонського, та Олімпіади, царівни Епіру. Засновник великої держави, що охоплювала Македонію, Грецію, завойовану Перську імперію та Єгипет. Його походи позитивно вплинули на розвиток античної науки і культури (еллінізм).

З 336 до н. е. (з 20-річного віку) правитель Македонії. Забезпечив міцність свого правління перемогами над фракійцями та іллірійцями. Перемоги над перським царем Дарієм III біля Граніка (334 до н. е.), Ісси (333 до н. е.) відкрили йому шлях до Єгипту, де він коронувався короною фараонів і заснував місто Александрію. Після вирішальної перемоги над Дарієм при Гавгамелах (331 до н. е.) повністю підкорив імперію Ахеменідів — Вавілон, Парса і Сузи здалися йому без опору.

Далі Александр повів своє військо до Середньої Азії (329 до н. е.), а потім повернув до Індії, але виснажені частини відмовилися переходити Ганг, і він мусив повертати через пустелі до Вавілону, який зробив столицею найбільшої в стародавньому світі імперії. Невдовзі помер від лихоманки, після чого його імперія розпалася, але завдяки його військовим досягненням були відкриті двері на схід для грецької торгівлі, мови і культури.

Елліністичний період, або Еллінізм — етап в історії країн Східного Середземномор'я з часу походів Александра Македонського (334-323 до н. е.) до завоювання цих країн Римом, що завершився 30 до н. е. підпорядкуванням Єгипту.

Півстолітній період боротьби між діадохами був по суті періодом становлення нового елліністичного суспільства зі складною структурою і новим типом держави. Нові елліністичні монархії поєднували в собі елементи східної деспотії з елементами полісного ладу. Характерні для полісів земельні відносини — приватна власність громадян і власність міста — ускладнювалися тим, що до міст приписувалися сільські території. Населення цих територій не ставало громадянами міста, але продовжувало володіти своїми ділянками, сплачуючи податки містам або приватним особам, які отримали ці землі від царя, а потім приписали їх до міста. На території, не приписаних до міст, вся земля вважалася царською. За даними єгипетських папірусів, вона ділилася на дві категорії: власне царську і «землі, якими поступились» землі, тобто передані царем у дар своїм наближеним, а також невеликі ділянки, надані воїнам царя, клерухам, — клерухії. На цих землях могли знаходитися також місцеві села, жителі яких продовжували володіти своїми спадковими наділами, сплачуючи подушне або податки.

Складність земельних відносин зумовила багатошаровість соціальної структури елліністичних держав.

12. Періодизація історії Стародавнього Риму753—509 рр. до н. е. Епоха царів 509—30 рр. до н. е. Епоха Республіки 30 р. до н. е. — 476 р. н. е. Епоха Імперії. Організація влади в Стародавньому Римі за правління царів (753—509 рр. до н. е.) Цар Верховний жрець, суддя і воєначальник, який правив довічно Сенат -Рада, до якої обиралося по одному сенатору (старійшині) від кожного з римських родів. Разом із царем затверджував або відхиляв рішення Народних зборів Народні збори- Зібрання римлян-чоловіків по куріях, кожна з яких мала один голос. Приймали або відхиляли нові законопроекти, обирали всіх вищих посадовців, оголошували війну, як вища судова інстанція приймали остаточні рішення з питань смертних вироків римлянам. Римський народ - Складався з усіх мешканців Риму, що об’єднувалися в 300 родів. Кожні 10 родів об’єднувалися в курію, а кожні 10 курій у трибу. Старійшини родів обиралися всіма їхніми членами. Патриції (від латин. «батьки») — члени 300 римських родів, які були привілейованою повноправною частиною населення Стародавнього Риму. Плебеї (від латин. «простий народ ») — переважна більшість вільного населення Риму, котра не мала права брати участь в управлінні державою на відміну від патриціїв. 494 р. до н. е. Плебеї відмовилися брати участь у військовому поході, у повному озброєнні, разом із сім’ями залишили місто і розташувалися табором на сусідній Священній горі, погрожуючи заснувати окреме місто-державу. Патриції змушені були піти на поступки. Плебеї отримали право обирати народних трибунів, котрі захищали

їхні інтереси 449 р. до н. е. Прийняття Законів дванадцяти таблиць. На дванадцяти мідних дошках було викарбувано і виставлено для загального огляду закони, які гарантували плебеям і патриціям рівні права. 449 р. до н. е. Прийняття закону, за яким рішення плебейських зборів за трибами (плебісцити) набували значення загальнодержавних законів 445 р. до н. е. Скасовано давню заборону на шлюби між патриціями та плебеями 367 р. до н. е. Прийняття закону, згідно з яким один із двох консулів повинен обов’язково обиратися від плебеїв. У 509 р. до н. е. римляни прогнали царів і встановили нову систему влади, яку назвали республікою (від латин. «спільні права»). Організація влади Римської республіки поєднувала риси монархії (влада консулів), аристократії (влада сенату) і демократії (влада Народних зборів).

13. Продовження. Римська Республіка була встановлена приблизно в 509 р. до н. е., була сформована система правління, яка базувалася на щорічних виборах магістратів і різних представницьких зборах. Конституція встановила систему стримувань і противаг, а також розподіл влади. Двома найважливішими магістратами були два консула, які разом представляли орган виконавчої влади у формі верховного правління та військове головнокомандування. Консули мали працювати в Сенаті, який спочатку був консультативною радою, що складалася з патриціїв, але згодом набрав сили і влади. Іншими посадовими особами (магістратурою) в Республіці були претори, еділи і квестори. Республіканські виборчі збори включали центуріатські комісії.Римська армія була народним ополченням, яке комплектувалося з римських громадян, починаючи із 17-річного віку й до 60 років Усі римляни були зобов’язані пройти службу в армії, без цього неможливо було отримати будь-яку державну посаду. За ухилення від військової служби позбавляли громадянських прав і продавали в рабство Римська армія поділялася на легіони кількістю від 4 200 до 5 000 осіб. Легіон, як тип військової організації, був найкращим за ті, що існували до цього Високий моральний дух римської армії обумовлювався тим, що вона складалася з вільних, глибоко патріотичних громадян У римській армії панували суворий порядок і висока

професійність завдяки набутому бойовому досвіду, суворій військовій дисципліні та постійним навчанням Римляни завжди надавали перевагу сміливим наступальним операціям, навіть у найбільш складних ситуаціях Очолювали римське військо два консули. Кожен з них мав окрему армію. У разі об’єднання армій вони командували по черзі Крім легіонів, які складалися виключно з римських громадян, у складі римської армії були війська союзників, які набиралися з підкорених римлянами народів Одним із важливих римських воєнних нововведень стало будівництво укріплених таборів, що відігравали роль опорних пунктів у всіх воєнних операціях Поступово римляни підкорили інші народи Італійського півострова, включаючи етрусків. Останньою загрозою римській гегемонії в Італіїї став Тарент.

Після завдання поразки македонцям та імперії Селевкідів у II ст. до н. е., римляни стали домінуючим народом Середземномор'я.

У середині I ст. до н.е., троє людей, Юлій Цезар, Помпей та Красс, уклали секретний пакт - Перший Тріумвірат - задля контролю Республіки. Після завоювання Цезарем Галлії, протистояння між Цезарем і Сенатом призвело до громадянської війни з силами Сената на чолі з Помпеєм. Цезар здобув перемогу і зробив себе довічним диктатором. Гракхи, брати Тиберій (163— 133 рр. до н. е.) і Гай (153—121 рр. до н. е.) — римські народні трибуни. Походили зі знатного плебейського роду. Намагалися шляхом реформ зупинити розорення селян, подолати бідність, корупцію і зловживання владою з боку сенаторів. Загинули в боротьбі з сенатською знаттю, яка виступила проти перетворень. Тиберій Гракх Обмежити розміри громадської землі, яка може перебувати в руках окремих осіб Землі, які будуть повернуті державі в результаті цих обмежень, надати малозабезпеченим у спадкову і невідчужувану оренду

Розподілити захоплені скарби пергамського царя Аттала серед плебса, щоб забезпечити тих, хто отримає землю, засобами для придбання сільськогосподарського реманенту. Гай Гракх Малозабезпеченим плебеям хліб повинен продаватися державою за зниженою ціною Створити переселенські колонії за межами Італії Зрівняти всіх італійців у правах з римлянами Забезпечувати воїнів одягом за кошти держави й призивати на військову службу із 17 років Надання вершникам права займати посади суддів (раніше на це мали право лише сенатори) Закон про будівництво доріг в Італії давав можливість заробити міській бідноті й сприяв розвитку торговельних зв’язків

14. Історичні передумови створення Римської імперії: Октавіан, перемігши Антонія, фактично став найпопулярнішою особою в Римській державі та зосередив у своїх руках після завоювання Єгипту величезні багатства Ветерани армії, яким Октавіан надав щедру винагороду, та його наближені, що стали володарями величезних земельних маєтностей, прагнули забезпечити й зберегти отримане За роки громадянських війн втратила значення або була знищена та частина нобілітету, яка виступала за збереження республіки Населення Італії, котре особливо постраждало від громадянських війн, прагнуло відновлення миру і порядку. Імперій (від латин. «повнота влади ») — верховна військова, судова та адміністративна влада, що перейшла від римських царів до вищих римських посадовців. В епоху республіки імперій надавався народними зборами. Імперій перших римських імператорів — принцепсів — включав верховне командування

всіма збройними силами, управління провінціями, керівництво скарбницею, право вищого цивільного й кримінального суду, право головування в сенаті та на народних зборах. Пізніше імперією стали називати й ту територію, на яку поширювалася влада принцепса. Звідси й виникла назва Римської держави доби імператорів. Октавіан Август, залишаючи видимість збереження

республіки, прийняв титул принцепса, першого серед рівних Август і його наступники постійно переобиралися консулами, довічними народними трибунами, цензорами, верховними жерцями тощо. Проте вибори були суто формальними Усі інші посадовці обиралися Народними зборами з осіб, рекомендованих принце псом Головним знаряддям влади принцепса стала підпорядкована йому постійна наймана армія. Август створив особливі преторіанські когорти, які, на відміну від легіонів, розміщених на кордонах імперії, перебували в Римі та Італії й захищали владу прицепса Прикордонні й найбагатші провінції підпорядковувалися особисто принцепсу, а давні провінції, де майже не було військ, керувалися призначеними сенатом намісниками Діяльність намісників контролювалася спеціальними наглядачами, призначеними Августом. Принцепс міг скасувати будь-яке розпорядження намісника На імператорському монетному дворі карбувалися єдині для всієї держави срібні й золоті монети. Завдяки цьому здійснювався контроль над торговельними операціями і надходженням податків з усієї держави Прибутки з провінцій принцепса надходили до особистої скарбниці Августа, а з провінцій, підпорядкованих сенату, — до його окремої скарбниці. Активно розвивалися торговельні зв’язки всередині імперії. Невід’ємною частиною кожного міста були торговельні лавки і численні склади для збереження товарів. Лавки займали нижні поверхні будівель і простягалися уздовж вулиць. На відміну від попередніх часів торгували не лише предметами розкошу, а й товарами повсякденного використання. Формувалася торговельна спеціалізація провінцій. Східні провінції імперії підтримували жваву торгівлю з країнами Сходу — Аравією, Індією та Китаєм. Її обсяг за рік досягав 100 млн сестерціїв. На Сході закуповувалися пахощі, прянощі, шовк, коштовності. Зовнішня торгівля була прибутковішою за внутрішню. Римські купці скуповували товари в сусідніх країнах за безцінь, а продавали в імперії набагато дорожче. Існували міцні торговельні зв’язки з Ольвією, Херсонесом і племенами, котрі заселяли Північне Причорномор’яПравління династії Юліїв Клавдіїв (14—68 рр. н. е.) Тиберій

(14—37 рр. н. е.) Ліквідував народні збори, вважаючи їх непотрібними. Відновив дію закону про образу римської величі (існував в епоху громадянських війн), перетворивши його на закон про образу власної персони й членів своєї сім’ї та інструмент терору. Чимало видатних політиків і вчених за цим законом було страчено Гай Калігула (37—41 рр. н. е.) Запам’ятався римлянам своїм свавіллям, убивствами тисяч безвинних людей, непомірними витратами зі скарбниці на свої розваги і поведінкою, типовою для людини з ознаками психічного захворювання. Зокрема, за наполяганням Калігули, імператорського коня було «обрано» сенатором. Убитий змовниками-преторіанцями Клавдій (41—54 рр. н. е.) Мав завжди репутацію нешкідливого дивака і тому врятувався у попередні роки. Цікавився стародавньою історією і не залишив цього захоплення на посаді імператора. Припинив масові страти, увійшов в історію як завойовник Британії, Фракії та Мавританії. Започаткував створення величезного бюрократичного апарату з різними підрозділами, котрі фактично керували внутрішньою та зовнішньою політикою імперії Нерон (54—68 рр. н. е.) Називали «імператором поетом». Обіцяв відновити порядки, встановлені Октавіаном Августом, але фактично виявив відсутність будь-якої зацікавленості державними справами. Двома визначальними захопленнями Нерона були нічні бійки і пиятика в Римі та всепоглинаюча жага до мистецтва. Убив власну матір, дружину і сина, відновив масові страти підозрілих у змовах проти імператора. Проти Нерона виступили воєначальники, командувачі легіонів і намісники провінцій. Після того як сенат позбавив Нерона влади, він покінчив життя самогубством. Правління династії Флавіїв (69 —96 рр. н. е.) Веспасіан (69—79 рр. н. е.) Був добрим організатором, навів порядок у державному господарстві й відновив фактично зруйновану своїм попередником систему громадських фінансів. Запровадив нові податки, установив режим економії в державних видатках. Здійснив заходи з покращення дисципліни в армії та скорочення її складу, включив до складу сенату представників областей Італії та західних провінцій. Був прихильником простих звичаїв, жорстоким до ворогів, але поблажливим до критиків. Тіт (79—81 рр. н. е.) Здобув народне визнання і любов своєю державною діяльністю: припиненням конфіскацій чужого майна, скасуванням закону про образу величності, щедрими роздачами хліба й завершенням розпочатого батьком будівництва Колізею. Карав донощиків і заприсягся нікого не вбивати, навіть своїх ворогів. Правління династії Антонінів (97 —192 рр. н. е.) Нерва

(96—98 рр. н. е.) Проголосив політику примирення і корисних реформ. Було збільшено постачання Риму хлібом, відремонтовано акведуки, скасовано податки на спадок, перетворено італійську пошту на державну. Біднякам безкоштовно надавалася земля. Нерва дозволив повернутися всім, кого його попередник відправив у вигнання, і повернув їм конфісковане майно. «Усиновив» і зробив своїм наступником популярного полководця Траяна Траян (98—117 рр. н. е.) Останній і найбільш уславлений завойовник в історії Риму. Забезпечив період розквіту імперії. За його указом кожен сенатор повинен був укладати третину своїх статків у розвиток сільського господарства Італії. Було припинено використання провінцій для потреб Риму. Імператор велику увагу приділяв розвитку провінцій, надавав їх мешканцям права римського громадянства. На завойованих землях створив дві нові провінції — Дакію та Аравію. Збудував багато нових громадських споруд у Римі й перший постійний міст через Дунай завдовжки в 1 км Адріан (117—138 рр. н. е.) Одним із перших імператорів відмовився від завоювань і збільшення кордонів імперії. Почав будувати на кордонах імперії захисні споруди (лімеси), щоб захиститися від нападів варварів. Покращив роботу державних установ. Мав надзвичайну пам’ять і особисто перевіряв усі прибутки і видатки скарбниці, діяльність намісників у провінціях. Заборонив власникам рабів вбивати їх без суду.