37. Києво-Могилянська академія та відродження перекладацької діяльності. Вільний переклад «Енеїди»

Значний прорив в українській перекладацькій діяльності відбувся у 17 ст. Це було спричинено заходами, які проводилися у Києво-Могилянській академії (заснованій у 1632р.), де переклади використовувалися, в першу чергу, для подальшого навчального процесу. Таким чином, у першій половині 17 ст. було виконано переклади з грецької (праці Григорія Богослова в перекладі Скульського та Д. Наливайка) та з латини (праці Л.А. Сенеки в перекладі К. Саковича). 17 ст. також відзначилося появою праці Андреаса Кессалійського (1625) «Одкровення (Апокаліпсис)» в перекладі Лаврентія Зизанія. В 17 ст. в Україні з’явилися віршовані переклади італійських та польських поетів епохи Пізнього Ренесансу, таких, як Торквато Тассо (10 глав його поеми «Звільнений Єрусалим» були перекладені з польської версії твору П. Кохановського), а також віршований переклад (виконаний Куликом) одного з оповідань «Дкамерону» Дж. Боккаччо. У другій половині 17ст., після того, як панування над Україною було розділено між Росією та Польщею (згідно з Андрусіївським перемир’ям 1667р.), перекладацька діяльність продовжувала розвиватися лише у Києво-Могилянській академії. Деякий час активним був Симеон Полоцький (1629-1680), який зробив кілька вільних перекладів польських віршованих Псалмів,   написаних П. Кохановським, і Д.Туптало (1651-1709), який переклав поеми анонімних польських поетів. Невелика кількість перекладів була зроблена С. Мокиєвичем, який належав до послідовників Мазепи. Він створив вільні віршовані переклади Старого и Нового Заповітів, а також і Євангеліє від Матвія.  Окрім цих вільних перекладів, було перекладено кулька епіграм англійського поета Оуена поетом І. Величковським (?-1701). Кінець 17 – початок 18 ст. були досить несприятливими для української культури і перекладу. На сьогоднішній день збереглася мала частина відомих віршувань, які в основному були написані випускниками Києво-Могилянської академії Іваном Максимовичем (1651-1715) та його племінником-тезкою І. Максимовичем (1670 - 1732).

“Енеїду” Івана Котляревського (1769—1838) розглядають як твір, що відкрив нову епоху в нашому письменстві, поклав початок новій українській літературі. При цьому, на жаль, не­рідко забувають,що це не що інше, як поетичний переклад. Безсумнівні ознаки переробки-травестії, які зумовили всім відоме художнє обличчя “Енеїди” Котляревського. Шедевр Котляревського — це саме переклад у прямому значенні цього слова. Залежність Котляревського від Осипова простежується на різних рівнях. Передусім Котляревський запозичив у російського поета загальний план поеми. Як відзначав Микола Зеров у своїй монографії “Нове українське письменство”, український поет “всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської “Енеїди”... Все це Котлярев­ський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик... І не тільки характеристики, не тільки гумо­ристичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі “словоизвития”, макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова” Втім, сказане про точ­ність не стосується української “Енеїди” в цілому: І. Котляревський, безперечно, наділений більшим поетичним хистом, ніж його російсь­кий попередник, почував себе досить вільно і загалом не прагнув підпорядковувати свої творчі зусилля нині призабутому

38. Англійський переклад 19ст.

Тайлєр. Вбачав мету перекладу в створенні „природного” й „прозорого” перекладного тексту, що нівелює лінгвістичні та культурні розбіжності: „Я б описав гарний переклад як той, що настільки повно передає цінності оригіналу іншою мовою, що вони сприймаються й відчуваються жителем країни, мовою якої перекладається твір, так само чітко і сильно, як і тим, хто розмовляє мовою оригіналу”. 

Россетті. Россетті заперечує суспільну функцію літератури, визнаючи за мистецтвом одну естетичну цінність. Його поезія просякнута містико-еротичним змістом, відштовхується від позитивізму, ідеалізує минуле, естетизує католицизм. Россетті цурається будь-якої соціально-політичної проблематики. Ігноруючи революційно-чартиста і соціал-реформістську поезію 1830-50-х рр., Він шукає для себе зразки у романтиків типу Кітса і Кольріджа. Характерними рисами поезії Россетті є: описовість (ретельна вимальовування деталей) при загальній містичної налаштованості, химерність синтаксичних конструкцій (присудок у нього завжди передує підлягає, суперечачи правилами англійської ладу мови); установка на співучість, пристрасть до алітерація і рефрену. У нього ми зустрічаємо (то, що потім використовує Оскар Уайльд) опис дорогоцінних каменів і металів, фарб, запахів, умовну екзотику. Єдиним твором Россетті на сучасну тему є вірш «Jenny», де естетизується продажна любов і знаходить своє вираження «культ гріха» . Сучасник Россетті Уолтер Патер так оцінював його поетична творчість:     «У ті дні, коли в Англії поетична оригінальність, як здавалося, набула найширшого розповсюдження, з'явився якийсь новий поет з побудовою і мелодикою вірша, словником і інтонацією неповторно своєрідними, проте очевидно відмовився від будь-яких формальних хитрувань, покликаних привернути увагу до автора: його інтонація сприймалася радше як свідчення достовірності живої природної мови, а сама ця мова представлялася зовсім невимушеним вираженням всього того воістину чудесного, що поет реально побачив і почувст овал ». [8] Кращими з балад Россетті вважаються «Води Страттона», «Трагедія короля» (англ. King's tragedy), «Сестра Олена» (Sister Helen), «Посох і ладанка» (The staff and scrip) і «Остання сповідь» (A last confession ). Незаперечні тонка мелодика, технічна досконалість його вірша. Найбільший успіх Россетті мав в епоху символізму, зокрема, в Росії.