54. Проблема безпеки на Близькому Сході у сучасних міжнародних відносинах.

Трансформація проблем безпеки Близького Сходу на сучасному етапі і її врахування Україною. Аналітична записка Анотація

Метою аналітичної записки є комплексний аналіз трансформації традиційних та структурних проблем безпеки Близького Сходу на сучасному етапі.

У записці реалізовано наступні завдання:

виявлено основні фактори, що зумовлюють нестабільність регіональної системи відносин на Близькому Сході та надано їхню системну класифікацію;

детально досліджено структурні проблеми безпеки, що стали основною причиною масових заворушень в арабських країнах та зміни режимів у Тунісі та Єгипті на початку 2011 р.; виявлено вплив цих подій на ситуацію на Близькому Сході;

проаналізовано сучасний стан традиційних проблем безпеки регіону та надано прогноз щодо їхньої еволюції із урахуванням сучасних подій у регіоні;

встановлено вплив нестабільності близькосхідного регіону на національні інтереси України та представлено рекомендації щодо української політики у зазначеній сфері.

І. Загальна характеристика проблеми.

Близький Схід посідає особливе місце серед регіонів світу з огляду на його роль у сучасній системі міжнародної безпеки. Впродовж багатьох десятиліть він зберігає своє “лідерство” за сукупністю наявних тут конфліктних і кризових ситуацій та за ступенем непередбачуваності розвитку ситуації. Це один з регіонів, де взагалі відсутні загальнорегіональні інструменти підтримки стабільності, і де так і не почалося формування системи колективної безпеки.

Сучасні проблеми нестабільності Близького Сходу можна умовно розділити на дві основні категорії. До першої групи традиційних або “жорстких” проблем відносять такі, що зумовлені воєнним чи будь-якими іншими методами силового тиску. Найбільш важливі серед них – регіональні конфлікти (насамперед, арабсько-ізраїльський), проблема гонки озброєнь тощо.

Крім того, близькосхідному регіону також притаманна ціла низка так званих “м’яких” або структурних проблем, а саме – проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону, демографічна, соціально-економічна, освітня, водна, продовольча та інші. Вищеназвані проблеми не спричинені воєнним фактором, втім, враховуючи їхній всеохоплюючий та довгостроковий характер, вони становлять ще більшу небезпеку у порівнянні із традиційними. Загострення саме структурних проблем близькосхідного регіону стало основною причиною масових протестів в арабських країнах на початку 2011 р., наслідком яких стала дестабілізація ситуації в багатьох арабських країнах.

Розвиток відносин з країнами Близького Сходу посідає важливе місце серед пріоритетних напрямків зовнішньої політики України. Важливість цього регіону для нашої країни зумовлена низкою наступних факторів:

географічною наближеністю до України;

ключовою роллю близькосхідних країн в структурі світової торгівлі енергоносіями;

наявністю значних фінансових ресурсів в ряді країн регіону та місцем останніх в міжнародних валютно-кредитних та фінансових відносинах;

ємністю ринку товарів та послуг більшості країн Близького Сходу.

Таким чином, важливість регіону для нашої держави і бажаність активнішої в ньому присутності ставлять на порядок денний необхідність комплексного аналізу трансформації проблем безпеки, що відбувається зараз на Близькому Сході, а також її врахування у близькосхідній політиці України.с

ІІ. Структурні джерела нестабільності як джерело «арабських революцій» 2011 р.

Сучасний етап розвитку Близького Сходу характеризується значним загостренням структурних проблем безпеки. На центральне місце серед них вийшла проблема демократизації та політичної лібералізації країн регіону. Авторитарний характер більшості режимів Близького Сходу, тотальна корупція, проблеми громадянського суспільства, відсутність багатопартійної системи та політичних свобод, помножені на затяжну економічну кризу призвели до потужних масових протестів у січні-лютому 2011 р. Їхнім результатом стало повалення режиму Бен-Алі в Тунісі та Х. Мубарака в Єгипті, громадянська війна у Лівії, а також дестабілізація ситуації у Ємені, Сирії, Бахрейні, Йорданії, Іраку, Судані та інших арабських країнах.

Ситуація в кожній із зазначених вище країн відрізняється як за перебігом подій, так і за специфічними наслідками. Так, зміна влади у Тунісі та Єгипті пройшла у досить стислий термін, мирним шляхом і обидві держави вже стали на шлях державного реформування. Навпаки, події у Лівії набули форми затяжної військової конфронтації між лівійським урядом та повстанцями, при втручанні позарегіональних сил, яке було підтримане рішеннями Ліги Арабських Держав та Радою Безпеки ООН. У Бахрейні протести набули релігійного забарвлення, адже основною масою невдоволених виявилися шиїтське населення країни, що виступило проти багатолітнього правління сунітської династії. Заворушення у Ємені, зумовлені специфікою його етноконфесійного складу, створюють загрозу децентралізації країни. Етноконфесійні конфлікти є основною причиною соціальних заворушень також в Лівії, Сирії та Іраку. Однією з причин громадянської війни в Лівії є боротьба різних племен за владу. В Сирії сунітська більшість населення виступає проти алавітської меншості, яка контролює усі владні структури в цій країні. В Іраку вже багато років боротьба точиться між сунітами, шиїтами і курдами.

Незважаючи на всі вищевикладені відмінності, із метою подолання соціальної напруги, всі без винятку арабські режими сьогодні постали перед необхідністю модернізації владних структур. Цей складний та довготривалий процес приховує в собі низку ризиків. Він буде неминуче супроводжуватись загостренням боротьби між представниками різних політичних сил, створюючи значну загрозу як внутрішній безпеці цих країн, так і загальній ситуації в регіоні.

Зокрема, структурні зміни політичного ландшафту, що відбуваються зараз у Єгипті, Тунісі, Лівії та інших країнах, відкривають нові можливості для активізації прибічників ідеології ісламського фундаменталізму та екстремізму. Сьогодні вона набирає силу не тільки в країнах, що зіштовхнулися з комплексом нерозв’язних соціально-економічних проблем, як наприклад в Тунісі і Єгипті, але і в таких благополучних у соціально-економічному відношенні країнах, як Лівія, Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, Оман та ін.

Ліберальна, демократична опозиція в арабських країнах досить слабка: вона не має значної народної підтримки, чіткої програми, загальновизнаних харизматичних лідерів. В умовах відсутності в більшості країн регіону “демократичної альтернативи”, занепаду світських концепцій арабського націоналізму та панарабізму, а також посилення антиамериканських та антизахідних настроїв, саме ісламський радикалізм набуває все більшої популярності і перетворюється на масову ідеологію, що мобілізує «арабську вулицю». За таких умов не можна виключати можливість приходу до влади ісламістів в тій чи іншій державі регіону, що неминуче призведе до посилення екстремізму й радикалізму як у внутрішній, так і зовнішній політиці, що значно підвищить конфліктний потенціал регіону.

Поряд із проблемою політичної лібералізації ключовою причиною соціального вибуху в регіоні стала проблема економічного розвитку країн Близького Сходу. Сьогодні третина населення регіону живе менш ніж на 2 дол. на день. В окремих країнах частка населення, що живе за межею бідності, складає 44 - 45%. Однак, найбільш загрозливим аспектом вищезгаданої проблеми є нерівномірний соціально-економічний розвиток близькосхідних країн. Безумовними лідерами за показниками ВВП на душу населення є Ізраїль та арабські країни-експортери нафти. Наприклад, у 2000 р. ВВП Катару на душу населення (25 595 дол.) перевищив ВВП Англії (24 024 дол.), Австрії (23 357 дол.) та багатьох інших розвинених країн Західної Європи. У той же час, аутсайдерами соціально-економічного розвитку залишаються Ємен (465 дол.), Судан (370 дол.), Мавританія (351 дол.) та Ірак (211 дол.), що входять до зони так званого “четвертого світу”. Це, безумовно, є серйозною передумовою як для внутрішньополітичної дестабілізації режимів цих малозабезпечених країн, як вже яскраво засвідчили події в Тунісі та Єгипті, так і для озброєного протистояння між країнами регіону.

Не менш негативний вплив на загальну ситуацію на Близькому Сході має демографічна проблема та ціла низка пов’язаних із нею факторів нестабільності. Населення ряду арабських країн зростає надзвичайно високими темпами - біля 3 % відсотків на рік. Так, за оцінками експертів, динаміка зростання населення Єгипту з 57,7 млн. у 1995 р прогнозувалася до 77,3 млн. осіб у 2015 р., але вже сьогодні населення цієї країни становить 80 млн. чол. До 2015 року населення Іраку відповідно зросте - з 21,0 до 36,6 млн., Ірану - з 64,8 до 106,6 млн., Саудівської Аравії - з 18,6 до 34,4 млн. Згідно із даними ООН, у 2100 р. населення Близького Сходу сягне 1,7 млрд. чол.

Зазначені вище темпи росту населення перетворили проблему працевлаштування на одну з найгостріших на порядку денному. Рівень безробіття в арабському світі становить у середньому 12,7 % , що є одним з найвищих показників серед країн, що розвиваються. Безробіття серед молодих людей у віці від 15 до 24 років (60% від усього населення) становить в середньому по регіону понад 30%, а в окремих країнах перевищує 40%. Саме проблема безробіття дала поштовх революційним подіям в Тунісі у січні 2011 р., які потім перекинулися на весь арабській світ. Стрімкі темпи приросту населення разом із безробіттям, конфліктами та бідністю перетворили регіон у один із найважливіших центрів світової нелегальної міграції з усіма негативними наслідками цього процесу - мільйонами незареєстрованих трудових мігрантів, біженців та жертв торгівлі людьми.

Малопередбачувані сьогодні наслідки для соціально-політичного майбутнього близькосхідного регіону матиме проблема водних ресурсів, що стрімко загострюється. Близький Схід, на долю якого доводиться близько 9,6% поверхні земної кулі та 5% населення світу, володіє тільки 0,9 % від світового запасу прісних вод і є одним із найбільш посушливих у світі. Сьогодні в арабських країнах лише 70% населення забезпечено якісною питною водою. Близький Схід належить до найбільш посушливих районів світу|світу|. Велика частина|частка| території багатьох країн регіону зайнята|позичати| пустелями і напівпустелями. Так, в Єгипті пустелі покривають понад 90 % території, в Йорданії – 85 %, у Саудівській Аравії, Кувейті та - ОАЕ близько 95 %, у Судані понад - 70 %, у Сирії|Сирії| - 70 %, в Ізраїлі - 60 %. Загальний|спільний| поновлюваний запас води в регіоні складає 2,4 млрд. куб. м|м-код| в рік, тоді як споживання|вжиток| перевищує 3 млрд. куб. м. Існуючий дефіцит компенсується за рахунок видобування води (без компенсації) з|із| ґрунтових і підземних джерел. Дослідження показують, що до 2025 р. більшість країн Близького Сходу зіткнуться з|із| браком|нестачею| чистої прісної води, а до 2050 р. вчені передбачають|пророчать| зменшення в два рази норми споживання|вжитку| води.

Проблема водних ресурсів має безпосередній вплив на продовольчу проблему в країнах регіону. Так, забезпечення їжею мешканця Близького Сходу є набагато меншим, ніж у середньому по всьому світу, і досягло критично низького рівня. Країни Близького Сходу є|з'являються| одними з найбільших імпортерів продовольства у світі: за рахунок імпорту вони задовольняють приблизно 50% власних потреб у продовольстві. Сільське господарство тут зіштовхується з багатьма ризиками, у тому числі із скороченням природних факторів землеробства, таких як оброблювана площа на душу населення, що зменшується через зростання населення й використання землі під забудову при низьких темпах освоєння нових угідь.

Поліпшення соціально-економічного становища, створення нових робочих місць та підвищення якості життя є ключовою вимогою учасників масових акцій протесту в арабських країнах. Втім, реалізація цих вимог вимагає глибинного реформування економічних систем країн регіону, що в умовах політичної нестабільності та демографічного вибуху є надзвичайно складним завданням. Навіть у випадку вироблення ефективних програм економічного розвитку, їхня імплементація потребує часу. Таким чином, подолання структурних проблем безпеки є довгостроковою перспективою, що не дає підстав для стабілізації ситуації у найближчому майбутньому.

ІІІ. Трансформація традиційних проблеми безпеки Близького Сходу.

Процеси, що відбуваються зараз у регіоні, мають безпосередній вплив не тільки на внутрішню ситуацію в окремих країнах, але й можуть суттєво прискорити трансформацію всієї системи регіональних відносин на Близькому Сході.

Сучасна дестабілізація ситуації в Єгипті, Сирії та Саудівській Аравії, що є традиційними лідерами Арабського Світу, значно послаблює їхні регіональні позиції та відкриває додаткові можливості для активізації неарабських країн Близького Сходу, передусім Ірану і Туреччини. Сьогодні ІРІ проводить активну зовнішню політику виступаючи з позицій “універсальності ісламу”, яка передбачає підпорядкування всіх мусульманських держав принципу ісламської солідарності та єдності на основі іранської суспільної моделі.

Арабські держави, зі свого боку, розглядають такий курс Ірану як спробу створення іраноцентристської системи міждержавних відносин, що суперечить арабським інтересам. Зокрема, помірковані арабські режими побоюються можливої підривної діяльності Ірану проти тих арабських країн регіону, де знаходиться значна шиїтська громада (Ірак – 60%, Бахрейн – 70%, Кувейт – 24% та ін.). Сьогодні використання «шиїтського фактору» у Бахрейні надає Ірану шанс посилити свої позиції не тільки в цій країні, але й в зоні Перської затоки загалом. Такий розвиток подій може призвести до загострення відносин Ірану із сунітськими аравійськими монархіями, насамперед, Саудівською Аравію, і до загальної дестабілізації ситуації у регіоні.

Останніми роками нинішнє керівництво Туреччини надає великого значення підтримці політичного діалогу і розвитку економічного співробітництва з арабськими країнами в рамках концепції „неоосманізму”. У зв’язку з виникненням проблем на шляху реалізації євроінтеграційного курсу Туреччини близькосхідний напрям стає основним напрямом зовнішньої політики Туреччини. Намагаючись переконати європейських партнерів в необхідності прийняття Туреччини в ЄС, Анкара прагне завірити Брюссель в тому, що вона може сприяти поширенню демократії в арабо-мусульманскому світі.

Реалізація доктрини „неоосманізму” в арабських країнах починає приносити перші позитивні результати. Можливості Туреччини грати роль регіонального лідера на Близь