- •І. Розділ. Державний лад та устрій Литовсько-Руської держави.
- •1.1. Формування Литовсько-Руської держави та утворення Речі Посполитої.
- •1.2. Cуспільний лад Литовсько-Руської держави.
- •1.3. Державний устрій Литовсько-Руської держави.
- •Іі Розділ. Право Литовсько-Руської держави.
- •Джерела права і право Литовсько-Руської держави.
- •2.2. Судовий устрій і судова система.
- •2.3. Цивільне право.
- •2.4. Кримінальне право
- •2.5. Шлюбно-сімейне та спадкове право
- •Висновок
- •Список використаної літератури
2.3. Цивільне право.
У литовсько-руському праві оформились і були грунтовно врегульовані інститути власності, договірне та зобов'язальне право, користування чужими речами, заставне право тощо. Одна з головних засад права полягала в закріпленні феодальної власності на землю, первинною формою якої було "феодальне держання": князь роздавав землю своїм васалам за умови несення ними служби, а основним обов'язком васала була його явка за першою вимогою господаря "конно, збройне і оружно". Феодали, які відмовлялися йти в похід, каралися конфіскацією маєтків.
Феодальна земельна власність формувалася на основі розпаду общинної власності, захоплення общинних земель або освоєння пусток. Одним із видів такої власності були гак звані данини або держання — земельні пожалування князя своїм васалам з умовою служби, що надавалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто у спадкове володіння. Були ще успадковані чи куплені землі, власник яких мав право розпоряджатися ними на свій розсуд. З метою запобігання розпаду та роздрібненості феодальних володінь статути обмежували свободу розпорядження власністю, зокрема щодо заповідання та дарування землі.
Застосовуючи рецепцію римського права, статути врегульовували сервітутне право — право користування чужим майном, зокрема, чужим лісом (брати дрова на паливо, збирати гриби та ягоди, полювати), право використовувати сіножаті, пасовиська, водопої тощо. Водночас власнику чи утримувачу землі можна було заборонити змінювати русло річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло якось зашкодити сусідам.
У галузі зобов'язального права помітно вирізнявся такий його елемент,як договори. Не зважаючи на те, що всі вони укладались у письмовій формі, іноді ще вимагались реєстрація їх у суді або укладення в присутності свідків. Найпоширенішими були договори позички, купівлі-продажу, найму. Подальшого розвитку набуло заставне право, добре відоме ще з часів Давньоруської держави. Так само в "Руській Правді" та інших джерелах княжої доби, застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно переходило у володіння кредитора. Водночас закон стояв на сторожі майна власника, застерігаючи, що навіть у випадку несплати боргу лихвар чи інший кредитор не мав права продати закладене майно. Він повинен надати час і можливість боржникові викупити свою власність і повернути борг .[3, ст. 120-121]
2.4. Кримінальне право
Кримінальне право дістало достатнє поширення в усіх редакціях статутів та в інших джерелах. Воно мало становий характер: життя, честь, гідність, майно привілейованих станів захищалися посиленими заходами кримінальної репресії. І навпаки, деякі злочини, вчинені феодалами, карались м'якше або зовсім не карались. Так, у випадку завдання рани шляхтичем шляхтичу винного карали позбавленням руки, а за поранення простої людини передбачався лише грошовий штраф.
Литовсько-руське кримінальне право під злочином розуміло "кривду" або 'шкоду'. Пізніше до цього виду небезпечних діянь стали відносити порушення певних суспільних устоїв: "виступ", "гвалт", "злочинство". Привілей 1457 р. встановив принцип особистої відповідальності, яка наставала спочатку з 7-річного віку, а за Другим статутом — з 14 років. Щоправда, покарання для дітей не були дуже жорстокими.
Серед злочинів розрізнялись умисел, необережність і рецидив. Найтяжчими були злочини проти держави і релігії, особливо "образа маєстату" (посягання на главу держави), бунт, зрада, віровідступництво, вихід з християнства, чаклунство, язичництво, за які передбачалася, як правило, смертна кара. Додатковими покараннями були конфіскація майна та позбавлення честі. Артикул 6 першого розділу Статуту 1566 р. передбачав смертну кару і позбавлення честі та майна для злочинця, який вчинив державну зраду, перейшовши на бік ворога. Однак діти та дружина злочинця переслідувань не зазнавали.
Значна увага приділялась у статутах злочинам проти особи та майна. Крадіжка майна каралась надзвичайно суворо — аж до застосування смертної кари. Зокрема такі вироки виносилися у випадку рецидивної крадіжки коня, челяді, підпалу. За таємне навмисне вбивство шляхтичем особи^рівної до нього, закон передбачав четвертування чи посаження на палю та позбавлення честі. Крім цього родині вбитого сплачувалась головщина _у_подвійному розмірі. За навмисне покалічення шляхтича винного чекала смертна кара і нав'язка з його майна.
Як і кожне феодальне право, закони Литовсько-Руської держави передбачали відповідальність за вчинений злочин відповідно до соціального стану обох сторін. Так, при звинуваченні кількох панів у вбивстві шляхтича смертній карі піддавався лише один із них — той, на кого присягнуть інші. Співучасники повинні були виплатити головщину у_розмірі 100 коп грошей і відбути тюремне ув'язнення терміном півтора року. Коли ж такий злочин вчинили особи "простого звання", всі вони карались на смерть. Щоправда, до страти за голову шляхтича могли засудити не більше трьох чоловік. Тільки за навмисний напад на панський маєток і вбивство шляхтича всі винні піддавались смертній карі.
До тяжких злочинів, передбачених статутами, належало вбивство дітьми своїх батьків, навмисне позбавлення батьками життя своєї дитини, вбивство пана слугою, зґвалтування. Так, батьковбивця позбавлявся честі, його майно передавалось родичам, а сам він піддавався ганебній кваліфікованій смертній карі з додатковими болісними покараннями: його водили по ринковій площі, кліщами рвали тіло, а потім садили у шкіряний мішок разом із собакою, півнем, вужем та котом і топили. До такого самого покарання засуджувались співучасники. Навмисне вбивство дитини каралось тюремним ув'язненням на один рік і шість тижнів, а після цього вбивця повинен був 4 рази на рік при церкві чи костьолі приносити покаяння і сповідатися в гріху "перед прихожанами. За навмисне вбивство чи навіть поранення свого пана слуга карався четвертуванням. Смертна кара застосовувалась і за зґвалтування, але лише в тому випадку, коли потерпіла звала на допомогу і два-три свідки могли достеменно вказати на факт насилля. У випадку, коли жінка виявила бажання одружитися з насильником, покарання не застосовувалось.
Публічне виконання страти та тілесних покарань мало на меті залякати та застерегти населення від злочинних дій.
Дрібні злочини проти особи та її майна здебільшого карались грошовим штрафом на користь казни і компенсацією потерпілій стороні. Пережитком минулого залишався принцип таліону (в тому числі за наклеп, коли наклепникові завдавали такої самої шкоди, якої міг зазнати звинувачений), а також символічного таліону. Слузі, який ризикнув оголити зброю перед паном, відрубували руку. ~
У другій половині XVI ст. поширилося покарання тюремним ув'язненням. З цією метою передбачалась наявність вежі при замкових судах, регламентувався порядок утримування в ній злочинців. Термін такого ув'язнення був від трьох тижнів до декількох років. Тюремне ув'язнення застосовувалося за незначні злочини.
Особливим каральним заходом, що застосовувався лише до представників привілейованих верств, було "виволання" — публічне оголошення вироку," яке, власне, означало громадянську смерть засудженого. Згодом виволання замінили "опалою", що передбачала не лише втрату громадянських прав, й примусове вигнання за межі держави.
Характерною рисою системи " покарань була їх невизначеність. Тим самим створювалися умови для зловживань з боку суддів, використання покарання з метою залякування, у класових чи станових інтересах. .[3, ст. 122-124]