32 Нема

33. Принцип «мінімального рівня жорстокості».

1. Градація жорстокості поводження

У статті 3 та Суд розрізняє три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

34. Обов’язки держави, що випливають зі ст. 3 Конвенції.

Стаття 3

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходить до витлумачення положень статті 3. Далі пит. 33

35. Справа «Хохлич проти України»: загальна характеристика мотивації Суду.

1.Справа ґрунтується на заяві (№ 41707/98), поданої в Суд проти України Миколою Хохлич, польської національності (далі - “заявник”) 09 лютого 1998 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав і основних свобод людини

Заявник стверджував, між іншим, що умови, у яких він утримувався в “коридорі смерті” у тюрмі м. Хмельницького, можна вважати нелюдським та таким, що принижує людську гідність, поводженням.Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому випадку пояснити та виправдати окремі умови утримання, які у параграфі 178 були визнані неприйнятними у цій справі.

Таким чином, відповідно, відбулося порушення ст. 3 Конвенції.

Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинне досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти в сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною;Суд погоджується, що утримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, призводить до поводження, що принижує людську гідність всупереч статті 3 Конвенції.Суд вважає, що у цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи збентежити заявника.Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психологічного страждання і принизити його людську гідність.У світлі цих обставин Суд вирішив, що заявник не був об’єктом жорстокого поводження, яке заборонено ст. 3 Конвенції, в частині його хвороби на туберкульоз у слідчому ізоляторі м. Хмельницького. Таким чином, не було порушення ст. 3 Конвенції в цій частині.Заявник скаржився що більше 8 місяців він не мав можливості на візит нотаріуса із метою засвідчення його підпису на довіреності.

Суд розуміє цю частину заяви як скаргу, що в результаті відмови від надання дозволу на візит нотаріуса заявник не мав можливості надати засвідчену довіреність своєму представникові та, таким чином, був обмежений в отриманні належного доступу до ефективного засобу захисту у відношенні до скарг відповідно до Конвенції. Тому вважається за необхідне розглянути скаргу у рамках ст.13 Конвенції, яка встановлює:

“Кожний, чиї права і свободи, викладені у цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинено особами, які діяли як офіційні особи.”

Суд :Відхиляє попередні зауваження Уряду;

1. Постановляє, що було порушення ст. 3 Конвенції щодо умов утримування у яких знаходився заявник у камері смертників;

2. Постановляє, що не було порушення ст.3 Конвенції щодо заявленого поганого поводження по відношенню до заявник у тюрмі м. Хмельницького у зв’язку із його зараженням туберкульозом;

3. Постановляє, що було порушення ст. 8 Конвенції щодо права заявника на повагу до його приватного та сімейного життя та його кореспонденції щодо зазначеного періоду з 11 вересня 1997 р. до 11 липня 1999 р.

4. Постановляє, що не було порушення Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного та сімейного життя та його кореспонденції у період після 11 липня 1999 р.;

5. Постановляє, що не відбулось порушення ст. 13 Конвенції;