54.Політика коренізації в україні в радянський період

Коренізація-це надання громадянам СРСР можливості розвивати власні культури,мови,готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії у національних районах.

Квітень 1923-проголошення 12 з’їздом РКП(б) курсу на коренізацію.

В Україні коренізація набула характеру українізації.Складові:

-підготовка та залучення кадрів із представників української національності до партійних і державних органів та установ.

-запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови.

-видання газет,журналів,книжок українською мовою.

-усебічний розвиток української мови і партійне керівництво нею.

-глибоке вивчення національної історії,відродження традицій.

-створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин,які мешкали в Україні.

Українізацію підтримували М.Скрипник,О.Шумський,В.Затонський,Г.Гринько.

Українізації чинили опір верхівка КП(б)У,чиновники,керівники великих підприємств,трестів,російські та зрусифікована міщанства,пролетаріат,інтелігенція (М.Горький,А.Лчарський),священники Російської православної церкви

55.Поняття цивілізації в суспільстві і науковій думці.

Цивілізація — людська спільнота, яка протягом певного періоду часу (процес зародження, розвиток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, технологіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світогляд).

Цивілізація — (від лат. civilis - громадський, суспільний, державний, громадянський) - визначення, введене у науковий словник французьким просвітником Мірабо в 1756 р. Під цим визначенням французькі просвітяни мали на увазі суспільство, засноване на засадах розуму та справедливості.

Цивілізація — це така ступень розвитку людства, коли власні соціальні зв'язки починають домінувати над природними і коли суспільство починає розвиватися і функціонувати на своєму власному грунті.

Наприклад, Єгипетській цивілізації властиві спорудження пірамід, муміфікація померлих, своєрідне ієрогліфічне письмо тощо. Інколи в одну цивілізацію об'єднують людей однакової віри (Християнська цивілізація, Буддистська та ін.). Дикість - Варварство - Цивілізація.

56. Пореволюційний національно-культурний розвиток в Україні (1917-1930 р)

Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з’їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з’їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал „Вільна українська школа”.

Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з’явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам’янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф.Кричевський (див.іл.№10), професорами були українські художники М.Бойчук, В.Кричевський, Г.Нарбут, О.Мурашко (див.іл.№6) та інші.

Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об’єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам’яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.

Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.

Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.

Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід’ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як „культурна революція”. Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.

У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури.

Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову „Про боротьбу з неписьменністю”, згідно з якою все населення республіки віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати

У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932–34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.