Проблеми прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в україні

Згідно з принципами, проголошеними в Статуті ООН, у Загальній декларації прав людини та Міжнародних пактах про права людини, кожна людина має володіти всіма зазначеними у них правами і свободами без будь-якої різниці за такими ознаками, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майновий стан, народження або інші обставини.

Найменші громадяни мають права, які держава у своїй Конституції зобов'язалася виконувати. Оцінка ситуації в сфері захисту прав дитини в Україні постійно здійснюється державними структурами. Україна повинна також звітувати перед світовою спільнотою про те, як вона забезпечує права своїх громадян: 15 травня 2003 року наша держава підписала Конвенцію ООН про права дитини. Цей міжнародний документ містить всеосяжний комплекс міжнародних правових стандартів щодо захисту і забезпечення належних умов для виховання дітей. Кожна держава, яка підписала цю Конвенцію, зобов'язана підготувати національний звіт щодо становища дітей у своїх державах, використовуючи однакові індикатори. Крім того, відповідні дані надають недержавній організації національного та регіонального рівнів для того, щоб можна було об'єктивно оцінити виконання прав дитини у конкретній державі.

На сьогодні в Україні найголовнішими проблемами, які потребують особливої уваги суспільства, є діти-сироти та діти, позбавленні батьківської опіки. Українські діти потребують захисту.

За останні п'ять років в Україні визначилася стійка тенденція до щорічного збільшення кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Державного комітету статистики України на кінець 2010 року налічувалося близько 100 тис. дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За даними Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту із загальної кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, відсоток власне дітей-сиріт незначний (за різними даними від 8 до 10%).

Одна з найактуальніших проблем дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – проблема житла. Попри те, що за законодавством кожен з таких дітей має право на власну домівку, практично отримують її одиниці.

Влада за місцем знаходження такого житла повинна нести відповідальність за його збереження та повернення дітям-сиротам по завершенню їх перебування у спеціальних закладах чи прийомних сім'ях. Поки що в Україні ситуація далека від ідеальної. Для того, щоб урегулювати питання і надати кваліфіковану юридичну допомогу цим дітям, запровадили спеціальний проект.

У рамках проекту почала діяти так звана "Громадська експертиза", яка дозволяє контролювати дотримання законних прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Кожна дитина, яка цього потребує, може особисто звернутися за допомогою до органу опіки та піклування, служби у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб та інших уповноважених органів за захистом своїх прав, свобод і законних інтересів.

За даними, наведеними у Державній доповіді про становище дітей в Україні у навчально-виховних закладах, закладах для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки, виховується близько 25 тисяч дітей, з них приблизно половина у школах-інтернатах, близько 5 тисяч осіб – у будинках дитини системи Міністерства освіти і науки, 3 тисяч – в дитячих будинках системи Міністерства охорони здоров'я, 3,2 – в будинках-інтернатах Міністерства праці та соціальної політики України.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, – це ті завдання, які ставлять перед собою дитячі соціально-виховні заклади. У справі виховання та утримання дітей в інтернатах наша держава має певні напрацювання: впроваджуються нові навчально-виховні технології; вихованці інтернату залучаються до навчання у загальноосвітніх школах; при інтернатах створюються міні-підприємства, цехи, міні-пекарні, що частково допомагає вирішити фінансові проблеми, відкриваються профорієнтаційні центри. Проте значна частина дитячих будинків та шкіл-інтернатів має слабку матеріально-технічну базу, потребує ремонту житлових та службових приміщень. Вихованці інтернатних закладів забезпечені одягом і взуттям на 60–70%. Матеріальні потреби дітей адміністрація дитячих закладів змушена вирішувати за рахунок спонсорських коштів, отримати які дуже непросто.

Існують також проблеми із влаштуванням дітей після закінчення навчання. Для більшості вихованців намір продовжити навчання означає, передусім, можливість отримати місце в гуртожитку, фінансову підтримку у вигляді стипендії, інші пільги, встановлені державою. Для 41 % вихованців найголовнішим при працевлаштуванні є вирішення житлової проблеми. Відповідно до цього Верховна Рада України прийняла Закон "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки".

Отже, певною мірою проблеми самостійного життя вирішуються для тих, хто йде вчитися до професійно-технічних та вищих навчальних закладів. Складніше тим, які мають розпочати трудове життя відразу після закінчення школи. Забезпечення таких дітей житлом та робочим місцем законодавчо визначено, однак реально ці гарантії практично не реалізуються. До речі, у разі відмови в прийомі на роботу молодих громадян у межах встановленої квоти державна служба зайнятості, відповідно до ст. 5 Закону України "Про зайнятість населення", може застосовувати штрафні санкції за кожну таку відмову у п'яти десятикратному розмірі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Наприклад, у 2002 році на підприємствах, в установах і організаціях виявлено 455 порушень, за якими накладено штрафні санкції на загальну суму 334,6 тис. гривень. Проте ці кошти йдуть на користь держави, а не вихованців інтернатів, які залишаються і без грошей, і без роботи.

Таким чином, проблема дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні є однією з найбільш загострених соціальних проблем нашого суспільства, яка потребує виняткової уваги з боку державних структур, громадських організацій та посиленого правового захисту.

V секція

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ

ТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

Андрій Андрійович Бова,

Державний науково-дослідний інститут

МВС України (м. Київ)

abova@yandex.ru

ПРОТЕСТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ

Протест проти політичного режиму, особливо у масових формах, може бути обумовлений рядом чинників: економічних (наприклад, соціальне розшарування, значне погіршення умов життєдіяльності, розходження між потребами та можливостями їх задоволення), політичних (конфлікти на ідеологічному, конфесійному, етнічному ґрунті), правових (порушення прав громадянина). В кінцевому випадку явні або латентні конфлікти відбиваються у масовій свідомості та поведінці. При оцінці протестного потенціалу ми будемо спиратися на результати моніторингового опитування населення України, що здійснює Інститут соціології Національної академії наук України (ІС НАНУ) з 1992 р. Вибіркова сукупність кожного (N=1800) репрезентує доросле населення України. Опитувальник містив ряд запитань (на основі яких побудовані інтегральні показники), що відбивають соціальне напруження та протестний потенціал населення України [Паніна Н. Українське суспільство 1992-2006: соціологічний моніторинг / Н. Паніна. – К.: Інститут соціології НАН України, 2006. – 94 с.].

Шкала соціальної напруженості та побудований на ній Індекс дестабілізаційного протестного потенціалу (ІДПП) включає перелік акцій соціального протесту, серед яких людина визначала лише ті, в котрих вона готова брати особисту участь у разі порушення прав та інтересів. Кожна із акцій протесту має свій коефіцієнт дестабілізаційності, розрахований на підставі опитування експертів. Поширеність в суспільстві індивідів з високим рівнем дестабілізаційності протестного потенціалу є показником соціальної напруженості. Цей показник дає підстави судити про рівень стабільності системи влади, чинної на момент вимірювання. У таблиці 1 подано дані ІС НАНУ, які свідчать про зниження ІДПП, що ґрунтується на відповідях респондентів на ряд запитань щодо заходів, у яких вони готові брати участь, обстоюючи свої права та інтереси у випадку їх порушення (від участі у законних мітингах до створення незалежних від уряду збройних формувань).

Інтегральний індекс 2008 р. становив 3,7 бала (значення ІДПП в 4,4 бала пов'язане з участю в масових акціях протесту). Найвищих значень ІДПП досягав у 2001 р. і 2005 р. – 4,6 бала (див. таблицю 1). Зокрема у 2008 р. лише 1,3% респондентів висловили готовність створювати незалежні від влади збройні формування, 7,3% – пікетувати державні установи, 1,7% – захоплювати будівлі державних установ, блокувати шляхи сполучення, 6,1% – вдатися до бойкоту, 1,8% – вдатися до несанкціонованих мітингів та демонстрацій.

У 2008 р. понад половини населення України (54% респондентів) вважало малоймовірним масові виступи (мітинги, демонстрації) на захист своїх прав та проти падіння рівня життя в своєму населеному пункті (така сама частка була зафіксована у 2002 р.). Протилежної точки зору дотримувалися 26% опитаних (зниження порівняно з 2005 р. на 9%). Порівняно з 2005 р. зменшилася кількість бажаючих брати участь у мітингах та демонстраціях. Так, якщо в 2005 р. 352% респондентів відмітили, що братимуть участь в акціях протесту, то у 2008 р. таких було вже 29%.

За результатами Міжнародного соціального дослідження (ІSSP) 2009 р. (N=2012) соціальна піраміда в оцінках респондентів (63%) виявляється як мало чисельна еліта на верхівці, небагато людей в середині та більшість внизу. При цьому 49% респондентів відмічає наявність гострого та дуже гострого конфлікту між людьми на верхівці суспільства та людьми з низів суспільства, 44% – між багатими та бідними, 31% – між керівниками та найманими робітниками [Бабенко С. Соціальна нерівність в оцінках населення України (за результатами міжнародного дослідження ІSSP 2009 року): [за ред. О. Іващенко] / C. Бабенко. – К.: Інститут соціології НАН України, Київський міжнародний інститут соціології, Інститут політики, Центр "Соціальні індикатори", 2009. – С. 27].

Таблиця 1. Припустимість участі в заходах для захисту прав, %

	1994	1995	1996	1997	1998	1999	2000	2001	2002	2004	2005	2006	2008
Участь у передвиборних кампаніях	15,5	14,8	13,7	10,1	15,4	18,3	20,1	20,2	16,5	-­	23,7	20,3	25,7
Збір підписів під колективними петиціями	17,0	16,7	12,7	11,3	16,9	18,6	17,4	20,1	15,6	21,8	24,6	22,4	25,4
Законні мітинги та демонстрації	16,6	16,2	15,2	14,8	22,4	23,8	19,9	26,6	20	19,2	34,2	27,9	24,7
Погрожування страйком	7,9	7,9	7,4	6,9	9,1	6,9	6,7	9,2	5,2	3,8	6,0	5,2	5,4
Бойкот (відмова виконувати рішення адміністрації, органів влади)	7,1	7,0	6,6	5,1	7,5	7,1	7,2	8,7	5,2	2,7	6,2	5,0	6,1
Несанкціоновані мітинги і демонстрації	2,2	2,6	2,2	2,7	4,4	3,2	3,3	4,3	2,6	1,3	3,2	2,6	2,6
Незаконні страйки	1,6	1,8	1,9	2,3	2,5	2,2	2,4	2,4	1,1	0,9	1,6	1,8	1,7
Голодування протесту	2	1,9	2,9	2	3,4	2,6	2,6	3,9	1,7	1,5	3,7	2,3	2,1
Пікетування державних установ	4,4	4,0	5,9	4,3	7,7	7,3	6,5	8,4	5,6	5,1	9,9	7,1	7,3
Захоплення будівель державних установ, блокування шляхів сполучення	1,0	1,2	0,9	1,4	2	1,7	1,7	1,8	1,0	1,6	2,4	1,2	1,7
Створення незалежних від Президента та Уряду збройних формувань	2,0	2,9	1,6	2,5	2,7	2,9	2,4	2,5	1,7	0	0,9	1,0	1,3
Інше	1,1	1,1	0,7	0,7	1,2	1,4	1,1	1,0	0,8	1,2	1,4	1,0	0,9
Жоден із заходів не здається мені ефективним і припустимим настільки, щоб я взяв(ла) в них участь	31,9	36,9	33,5	37,3	29,8	29,9	34,2	30,3	37,1	36,6	25,2	31,2	34,1
Важко сказати	29,8	27,2	33,3	33,4	30,5	27,5	26,9	26,6	21,8	19	19,6	18,5	17,3
Не відповіли	0,6	0,1	0	0,1	0,2	0,1	0,1	0,1	0,2	0,2	0,1	0	0
"Індекс Дестабілізаційності Протестного Потенціалу" (ІДПП)	3,2	3,2	3,0	2,9	4,2	4,0	3,7	4,6	3,0	2,6	4,6	3,7	3,8

Високий рівень довіри, здатність встановлювати контакти для конструктивного співробітництва, свідоме відстоювання прав – усе це приводить до формування громадянського суспільства та інститутів демократії. Дані соціологічного моніторингу ІС НАНУ показують з року в рік невисоку довіру населення до інститутів влади. Недовіра до органів влади переважає, баланс довіри-недовіри є від'ємним. Найбільшу довіру респонденти виявляють до себе та своєї сім'ї. Показник довіри до неурядових інститутів і неполітичних об'єднань (церкви, засобів масової інформації, профспілок) є вищим, ніж до політичних партій та інститутів державної влади (крім армії). Довірою українців користуються, насамперед, інститути приватної сфери – сім'я, колеги, церква. Міжособистісний вимір довіри має особливе значення в перехідний період як для підтримки свого статусу, так і для мобілізації певних груп інтересів. Довіра до основних інститутів безпеки (армії та міліції) в Україні в цілому є нижчою за загальносвітовий рівень і поготів за рівень довіри до них жителів Євросоюзу.

Можна констатувати, що у 2005 р. збільшився рейтинг таких соціальних інститутів і спільнот як: Президент, Уряд, Верховна Рада України, місцеві органи влади, сусіди, співвітчизники, колеги, церква та духовенство, банки. З 2006 р. рівень довіри до державних інститутів почав знижуватися. Зменшення довіри може бути пов'язано з тим, що надії на суттєве поліпшення у політичній та економічній сферах життєдіяльності суспільства виправдалися не повністю. В економіці відбулося ряд криз, а у владній команді – конфліктів.

Основні проблеми українського суспільства пов'язані з недоліками державного управління, поширенням корупції та тіньової економіки. В оцінках респондентів "мафія, злочинний світ" випереджає всі інші соціальні групи за домінуючою роллю у житті українського суспільства (від 33% до 49% респондентів в різні роки відмічала першість цієї соціальної спільноти).

З початком політичних й економічних реформ в українському суспільстві відбулися докорінні зміни ціннісної системи, поширилася нормативна неузгодженість або аномія. Аномія пов'язана з переходом суспільства до капiталiстичного способу виробництва з його вільним ринком, конкуренцією, особистим розрахунком, занепадом традиційних життєвих цілей, норм, взірців поведінки й одночасним формуванням нових норм, що регулюють контрактно-економiчнi відносини. Деформація ціннісних орієнтацій, послаблення нормативного регулювання певних суспільних відносин сприяють підвищенню рівня різних форм девіантної поведінки.

Індекс аномійної деморалізованості, котрий відбиває психологічну реакцію людей на соціальну ситуацію, коли одну систему норм і цінностей, що об'єднує людей в спільноту, зруйновано, а іншу ще не сформовано. Так, зокрема, у 2005 р. 7% населення характеризувалося низьким рівнем аномійної деморалізованості, 30,1% – середнім, а 63% – високим. У 2006 р. 67% респондентів були згодні з тим, що більшість людей може піти на нечесний вчинок заради вигоди, 77% – більшість людей спроможні збрехати, щоб просунутися по службі. У соціальній психології простежується поступове зростання категорії осіб, які висловлюються на користь того, що декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії. Зокрема, якщо в 1994 р. таких було 40,5%, то у 2006 р. – 65,7% (максимальне значення за історію соціологічного моніторингу), 2008 р. – 62,4%.

Іншим інтегральним показником, що характеризує соціальну психологію, є Індекс соціального самопочуття (ІСС). Шкала охоплює пункти, що стосуються різноманітних соціальних благ, кожне з яких оцінювалося респондентом так: вистачає чи бракує йому цього блага. Достатність більшості соціальних благ свідчить про високий рівень соціального самопочуття людини, загальний рівень соціально-психологічного благополуччя населення. Соціальне самопочуття українців є доволі невисоким, оскільки переважають негативні оцінки достатності тих чи інших благ. За останні 12 років у жодному році позитивні оцінки не перевищували оцінки негативні. Водночас, у 2006 р. ІСС був найвищий за всю історію соціологічного моніторингу. Так, у 2006 р. 61% респондентів вважали, що їм не вистачало керівників, здатних управляти державою, та дотримання в країні прав людини, 72% – стабільності в державі та суспільстві, 77% – державного захисту від зниження рівня життя, 74% – порядку в суспільстві, 70% – дотримання в країні законів, 77% – заощаджень, які б підтримували добробут принаймні впродовж минулого року, 67% – впевненості у власному майбутньому. Таким чином, основною проблемою є недотримання державою соціальних гарантій, неналежне забезпечення нею прав та інтересів громадян.

Серед інших індикаторів соціального самопочуття й суспільних настроїв слід відмітити задоволеність людини своїм становищем у суспільстві на теперішній час. З 1999 р. частка скоріше задоволених поступово зростає, а частка скоріше не задоволених зменшується. У 2006 р. 49% населення були не задоволені своїм становищем, 31% – було важко визначитися, задоволені вони чи ні, 20,2% – були скоріше задоволені (у 1992 р. таких було лише 16%). Розподіл населення за шкалою задоволеності загалом своїм життям має сталу тенденцію у часі. У 2006 р. кількість незадоволених своїм становищем у суспільстві перевищувала кількість задоволених на 14%.

У 2006 р. порівняно з 2005 р. зросла кількість осіб, що мають негативні почуття при думці про майбутнє України. Зокрема в 2006 р. 25,5% опитаних відчували оптимізм (у 2005 р. – 33,8%), 4,8% – радість (11,7%), 11,2% – безвихідь (6,1%), 9,8% – впевненість (19,5%), 16% – розгубленість (10,5%), 7,2% – песимізм (2,8%). Таким чином, за рік частка тих, хто з оптимізмом дивиться на розвиток країни, зменшилася.

Шкала ситуативної тривожності відбиває рівень тривожності як реакцію на стресові ситуації. Ця шкала дозволяє відстежувати динаміку загального рівня психічного здоров'я населення. У 2006 р. 2,8% населення мало низький рівень, 50,2% – нормальний, 15,3% – підвищений, 25,4% – високий рівень тривожності, а 5,2% відчували гіпертривожність. Аналогічні дані були отримані і в 2005 р. Відмічається поступове зростання (з 1999 р.) кількості осіб, які мають нормальний рівень тривожності. Водночас четверта частина населення України вичерпала свої психологічні ресурси та не може перебороти стреси.

Розглянемо розподіл міжособистісних конфліктів між громадянами, що вивели їх з душевної рівноваги. У 2006 р. близько половини респондентів впродовж місяця не опинялися в такого роду конфліктах. Конфлікти, які відбувалися, мали місце, насамперед, на вулиці, у транспорті (11,9%), у магазинах, в установах побутових послуг (8,1%), з чиновниками різних установ (5,7%), з керівництвом свого підприємства (6,8%), з колегами по роботі (8,6%), з дружиною (чоловіком) (11,1%), дітьми (9,3%) й людьми інших переконань (6,1%).

Різноманітні суспільні конфлікти можуть бути обумовлені злиденністю населення. У цьому контексті слід констатувати поступове збільшення рівня самооцінок соціального становища населення України, зростання заробітної плати та сукупного доходу на одного члена сім'ї. Збільшуються частки респондентів, які, оцінюючи матеріальний стан своєї сім'ї, зазначають, що їм вистачає загалом на прожиття (у 2006 р. таких було 36,2%) та вистачає на все необхідне, але не до заощаджень (15,7%). Переважна більшість населення має постійну роботу. Поряд з тим у своїй більшості населення України залишається бідним.

З проаналізованих даних (які обмежуються загалом 2006-2008 роками) можна дійти висновку, що невелика довіра до інститутів державної влади ймовірно пов'язана із зниженням ефективності роботи цих інститутів, матеріальною диференціацією населення, поширенням подвійної моралі та тіньової практики розв'язання питань, коли відчувається розрив між цінностями суспільства та легальними засобами їх досягнення. Населення змирилося з вкрай обмеженим впливом на дії місцевої та центральної влади, адаптувалося до низького матеріального рівня. Потенціал виникнення конфліктів між різними соціальними групами, населенням в цілому та органами державної влади є низьким на сьогодні. Водночас ряд проблем у суспільстві у довготривалій перспективі може зумовити збільшення протестного потенціалу. В цьому зв'язку соціологія дає інструмент для вчасного виявлення та прогнозування конфліктних ситуацій в країні та її регіонах.

Ілона Олександрівна Дмитрієва,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка(м. Київ)

ilonka-dmitrieva@yandex.ru