- •Світогляд та його роль в житті людини Поняття світогляду
- •Структура світогляду. Буденний і теоретичний, індивідуальний і масовий світогляд
- •Міфологічний світогляд
- •Особливості релігійного світогляду
- •Поняття науки
- •Особливості наукового світогляду. Філософія і наука. Основні функції філософії. Філософія як теоретична форма світогляду
- •Антична філософія
- •Досократівська філософія
- •Мілетська школа філософії
- •Філософія Геракліта (Ефеського)
- •Піфагор та філософія піфагорійців
- •Ксенофан та Елейська школа філософії. Парменід. Зенон Елейський
- •Філософські погляди Емпедокла
- •Філософські погляди Анаксагора
- •Атомістика Левкіппа-Демокріта
- •Грецька класична філософія
- •Філософія софістів
- •Філософія Сократа
- •Філософія Платона
- •Аристотель
- •Елліністично-римська філософія
- •Епікуреїзм
- •Стоїцизм
- •Скептицизм
- •Філософія середніх віків Філософія патристики
- •Східна донікейська патристика. Оріген
- •Західна донікейська патристика. Тертулліан
- •Післянікейська патристика. Діонісій Ареопагіт
- •Латинська патристика. Августин Аврелій (Гіппонський)
- •Від патристики до схоластики. Северин Боецій
- •Філософія схоластики
- •Іоанн Скот Еріугена. Вчення про чотири природи
- •Філософський реалізм Ансельма Кентерберійського
- •Філософський концептуалізм п’єра Абеляра
- •Філософія Фоми Аквінського
- •Номіналістична філософія Вільяма Оккама. “Бритва Оккама”
- •Філософія епохи відродження і реформації
- •Лоренцо Валла
- •Християнський неоплатонізм Ніколи Кузанського
- •Пантеїзм Джордано Бруно
- •Філософування Мішеля Монтеня
- •Гуманізм і релігія. Еразм Ротердамський
- •Ніколо Макіавеллі
- •Утопічні ідеї Томаса Мора
- •Філософські погляди Томмазо Каманелли
- •Нова філософія XVI – XVIII ст. Історико-філософське означення європейської філософії Нового часу
- •Філософія Френсіса Бекона
- •Філософія Рене Декарта
- •Філософія Джона Локка
- •Філософія Томаса Гоббса
- •Філософія Бенедикта Спінози
- •Філософія Джорджа Берклі
- •Філософія Девіда Юма
Філософія Джорджа Берклі
Джордж Берклі (1684 – 1753 рр.) був одним з тих філософів Нового часу, котрі намагались помирити нові філософські концепції (Декарта, Бекона, Локка) з догматичним християнським богослов’ям. Він народився в Ірландії, закінчив університет у Дубліні, після чого у 22 роки почав викладати теологію. Через певний час здійснив тривалу подорож Європою, під час якої докладно ознайомився з найновішими філософськими тенденціями.
Повернувшись до Англії, Берклі склав проект заснування коледжу на Бермудських островах, для чого поїхав на три року до Північної Америки. Саме тоді він сказав відомі слова: “Розвиток імперії спрямований на Захід”, за які його ім’ям назвали невеличке містечко у Каліфорнії, де і до цього дня розташований відомий своїми фізико-математичними дослідженнями Беркліївський університет. Повернувшись до Ірландії, Берклі став католицьким священиком. У 1734 р. він був посвячений у сан єпископа міста Клойн у Ірландії.
У 1709 р. Берклі вперше заявив про себе як про серйозного мислителя у трактаті “Досвід нової теорії зору”, де він намагався сформулювати початкові положення своєї філософської системи. На відміну від Локка, який поділяв властивості речей на залежні від наших органів сприйняття і незалежні, Берклі стверджував, що у речей немає властивостей, сприйняття яких нами не залежало б від наших органів сприйняття. Ми не можемо, доводив він, навіть точно стверджувати, які розміри має той чи інший предмет. Адже один і той же предмет на великій відстані здається маленьким, а при наближенні – збільшується. Отже, ми нічого не можемо знати про речі до того часу, поки ми їх безпосередньо не відчуваємо. Світ є лише те, що я сприймаю – таким є принцип Берклі. Іншими словами, речі в світі з’являються перед нами тільки як сукупність наших відчуттів. “Бути”, вважав Берклі, означає – “бути сприймаємим”. У “Трактаті про принципи людського знання” він стверджував: “...цілком виключено, щоб речі мали якесь існування поза думкою або мислячою істотою, котрі їх сприймають”.
Матерія, вважав Берклі, не існує поза духовною субстанцією, котра мислить. Джерелом такої субстанції є Бог. Решта світу, всі речі, котрі здаються нам реальними, насправді, казав Берклі, є лише “комплексами наших відчуттів”. Іншими словами, світ існує лише з точки зору нашого суб’єктивного сприйняття. А свого роду інстанцією, що забезпечує це сприйняття, виступає ідеальна духовна субстанція – Бог. Тому система Джорджа Берклі називається суб’єктивним ідеалізмом.
Берклі наголошував на тому, що у філософії замість терміну “річ” необхідно віддати перевагу терміну “ідея”, який включає в себе всі речі, оскільки вони існують лише як усвідомлені ними. Противники Берклі намагались спростувати його теорію. Що ж, казали вони, значить, наприклад, дерево, що росте в цьому дворі, не існує тоді, коли в дворі нікого немає? На це Берклі відповів: “Бог завжди сприймає все і завдяки цьому і скелі, і каміння, і дерева існують постійно”.
У своїй останній філософській книзі “Сейріс”, виданій у 1744 р., Берклі намагався узгодити свою систему суб’єктивного ідеалізму з системою об’єктивного ідеалізму, створеною ще Платоном. Основне протиріччя між цими системами полягало в тому, що Берклі підходив до пізнання світу з сенсуалістської позиції, тобто позиції чуттєвого сприйняття. Платон же вважав, що Ідеї речей існують поза нами і незалежно від нас, самі собою, об’єктивно, і, навіть всупереч нашому чуттєвому сприйняттю, можуть мислитися нами.
Берклі звернувся до “останнього філософського аргументу”, тобто до поняття Бога. Бог є єдина основа всього сущого, відповідно він є і джерелом нашого чуттєвого пізнання, і джерелом тих ідей (або ідей речей), котрі ми сприймаємо. Тому, прийшов до висновку Берклі, наше сприйняття лише здається нам суб’єктивним, насправді ж воно походить з єдиного об’єктивного джерела – Бога.
Оригінальність філософії Берклі полягала в тому, що він переставив акценти у пізнанні. Що для нас важливіше, скажімо, у яблуні? Те, якими чином і чому вона росте, чи те, що на ній визрівають яблука? Іншими словами, Берклі пропонував розглядати речі такими, якими вони вже є, якими вони вже створені, а не намагатись розібрати їх на частини, щоб подивитись, як вони влаштовані. Для нас, вважав Берклі, важливо те, які кінцеві цілі (фінальні причини) визначають існування і дії тієї чи іншої речі.
Час і простір здавались в епоху Берклі абсолютними, реально існуючими речами, і тому ніхто майже і не помітив твердження філософа про їх відносність: простір є лише наше специфічно впорядковане чуттєве сприйняття, а час – вираз їх взаємної послідовності. Берклі, напророкував можливість “теорії відносності” за 200 років до того, як її сформулював у вигляді наукової доктрини Альберт Ейнштейн.