10.2. Рух технологій на світовому ринку

Усі речі навколишнього світу являють собою об'єк­ти-носії технологій: природних, виробничих, суспільних. Об'єкти СРТ виступають в уречевленому та в неуречевленому виглядах.

До перших належить абсолютно переважна в міжнародній тор­гівлі за кількісними й вартісними показниками найрізноманітніша номенклатура товарної продукції виробничої сфери. Ці товари є матеріальними носіями втіленої в них технології продукту. У США, наприклад, у структурі загальних витрат на промислові вдосконалення і розробки в останні десятиріччя на виробництво нових товарів припадало 35 %, удосконалення існуючих товарів — 45 %, нових технологій — 20 %.

Товари класифікуються згідно з розробленим ЮНКТАД коефі­цієнтом технологічної місткості торгівлі (ТМТ), який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на ви­робництво товарів і торгівлю ними. Так, у країнах ОЕСР ви­сокотехнологічномісткими вважаються аерокосмічне устаткуван­ня (22,7 %), комп'ютери (17,5 %), електроніка (10,4 %), ліки (8,7 %) тощо; середньотехнологічномісткими — автомобілі (2,7 %), хімікати (2,3 %), різна промислова продукція (від 1,6 % до 1,8 %) і т. д; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали (0,9 %), продукти харчування (0,8 %), судна (0,6 %), горні метали (0,6 %), текстиль, одяг, взуття (0,2 %).

Загалом середній коефіцієнт ТМТ для першої групи товарів становить 11,4 %, другої — 1,7 %, третьої — 0,5 %.

Є й інші — якісні критерії віднесення продукції до високо-технологічної (наукоємної): частка зайнятих у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР) — не менш ніж 2,5 % загальної чисельності працівників, досягнення світового рівня якості продукції, висока експортна квота, використання високих технологій (hi-tech) тощо.

Об'єкти СРТ у неуречевленому вигляді представлені результа­тами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нема­теріальними носіями технологій продуктів, процесів та управ­ління.

Класифікувати їх через внутрішню цілісність можливо лише умовно на:

• позаринковї: інформаційні масиви друкованої спеціальної пе­ріодики, довідників, підручників, науково-технічних видань; знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо;

• потенційно ринкові: патенти, «ноу-хау»-, науково-технічна до­кументація, копірайт, управлінський консалтинг тощо. Ймовір­ність ринкового використання цих об'єктів СРТ дуже невелика. За статистикою, з усього числа новацій, що патентуються у світі, використовується не більше 3—5 %, відсів ідей на стадії їх утілення в продукт чи процес сягає 99 із 100, а з кожних 100 нових товарів ринок частково чи цілком відкидає до 90! Але навіть за такої жорсткої селекції новацій технологічний прогрес суспільства динамізується — настільки невичерпним є потен­ціал інтелекту;

• ринкові: патентні й безпатентні ліцензії, інжиніринг, лізинг, копірайт, франчайзинг, наукоємні послуг: у сферах вироб­ництва, обігу та управління, підготовка персоналу тощо.

Як випливає з наведеної класифікації, об'єкти (технології) СРТ можуть набирати як товарного, так і нетоварного вигляду. Іншими словами, рух технологій на СРТ здійснюється у двох видах: комер­ційному і некомерційному.

Основне місце в комерційному трансфері технологій належить, як зазначалось, купівлі-продажу уречевлених технологій (засобів виробництва і предметів споживання), опосередкованій торго­вельними угодами і контрактами.

Найбільше притаманним і специфічним для СРТ є ко­мерційний трансфер неуречевлених технологій, який створює ос­нову сучасних міжнародних науково -технічних відносин.

Основні форми трансферу і правового захисту інновацій та технологій:

Патентна угода — міжнародна комерційна угода щодо ус­тупки власником патенту права на його використання покупцеві.

Патент — свідоцтво про право власності автора новації, яке підтверджує її новизну, виключне право автора на використан­ня; видається державним органом на строк до 15—20 років і діє тільки на території даної країни; потребує періодичних патент­них сплат.

Ліцензійна угода — міжнародна комерційна угода щодо надан­ня власником патентів, непатентних знань і досвіду, технологій покупцеві права на їх використання у визначених межах. Ліцензії надаються в неуречевленому або в уречевленому з іншими скла­довими технологій вигляді. Ліцензійні угоди є найпоширенішою формою комерційного трансферу технологій на СРТ.

Ліцензія — дозвіл власника патентів, непатентних знань і до­свіду, технологій покупцеві на їх використання у визначених ме­жах. Можуть бути патентними, непатентними, а також невиключними, виключними і повними, залежно від умов та обсягу прав на ліцензію, що надаються покупцеві.

Інші форми комерційного трансферу технологій:

• передання «ноу-хау» — прикладних знань, досвіду та «секретів»

технологій, що не патентуються, але мають практичну цінність;

• лізинг — довгострокова оренда устаткування, насамперед ви­сокотехнологічного, з метою його прибуткового використання за мінімальних стартових витрат;

• договори з приводу копірайту — уступка виключного права автора на інтелектуальну власність, зокрема друковану про­дукцію;

• франчайзинг — використання для збуту товарів торговельної марки (індивідуального символу) їх виробника зі збереженням за останнім права власності на технологію їх виготовлення;

• надання наукоємних послуг у сферах виробництва, обігу та управління, включаючи інжиніринг, консалтинг, інформінг, ме­неджмент, підготовку персоналу тощо.

На практиці зазначені форми трансферу технологій доповню­ють одна одну, особливо в масштабних проектах, у міждержавних угодах про промислово-інвестиційне співробітництво, науково-технічну та виробничу кооперацію та ін.

Некомерційні форми руху технологій опосередковують процеси відтворення позаринкових об'єктів СРТ. Саме вони становлять «кореневу систему» розвитку міжнародного технологічного об­міну, посилення інтелектуального потенціалу й пріоритетності «людського капіталу» як продуцента інновацій. Сучасні «соціальні технологи» дифузії власності, дивізіоналізації управління, делегу­вання повноважень, мотивації творчої праці можна порівняти з найрадикальнішими виробничими технологіями.

До некомерційних (квазікомерційних) форм трансферу і дифузії технологій належить міжнародне технологічне сприяння (допомога). Його цільова функція — через сферу технологій процесів, продуктів та управління допомогти країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою посилити ринкові основи економіки. Між­народне технологічне сприяння надається у формах:

• технологічних грантів, тобто безоплатного передання технологій і устаткування, у вигляді консалтингу та підготовки національ­них кадрів;

• співфінансування, а саме реалізації спільних проектів з по­криттям певної частини витрат за рахунок країни-реципієнта.

Таке технологічне сприяння може здійснюватися на двосто­ронній, багатосторонній (міжурядовій чи за участі регіональних організацій) та міжнародній (за участі міжнародних організацій) основі. В регулярних бюджетах більшості розвинутих країн, про­відних міжнародних організацій (ПРООН, ЮНІДО, ЮНКТАД, МВФ, МБРР та ін.) передбачаються спеціальні кошти на міжна­родне технологічне сприяння.

На сучасному СРТ функціонують суб'єкти всіх струк­турних рівнів світової економіки:

• на моно- і мікрорівнях — університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, на частку яких припадає до 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;

• на мезорівні — ТНК і МНК, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами, впроваджувачами, що забезпе­чують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обся­гу інновацій;

• на макрорівні — держави і національні науково-технічні сис­теми, роль яких в еволюції СРТ є визначальною;

• на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні угрупо­вання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих клю­чових напрямах НТР;

• на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких особливо слід вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій), а також формування світового ринку еко­логічно безпечних технологій.

Ще раз підкреслимо, що вирішальна роль продуцента інно­вацій і технологій на СРТ залишається за національними науко­во-технічними системами.

Одна зі складових такої системи — науково-технічний по­тенціал. Він характеризується рівнем забезпеченості вченими і спеціалістами, матеріальними та інформаційними ресурсами, а також механізмом управління. Його продуктивність визначається як «виробництвом» знань, так і, ще більшою мірою, можливос­тями їх технологічного відтворення. Адже відомо, що саме вели­кий часовий лаг «від ідеї до продукту» створює повсюдно най­гострішу проблему.

Друга складова — національна науково-технічна та іннова­ційна політика. Вона формує технологічну «траєкторію» розвитку країн і є нині для більшості з них по суті транснаціональною. Її цілі, завдання, функції, механізми визначаються загальними тен­денціями НТР і СРТ.

Процес формування державою своєї науково-технічної та ін­новаційної політики охоплює прогнозування розвитку науки й техніки, вибір пріоритетних напрямів НТП, розробку національних програм фундаментальних і прикладних досліджень тощо. З огляду на визначальний, вплив технологій на міжнародну конкурентоспроможність, можливості «подвійного призначення» (в тому числі військового), соціальні наслідки їх використання держави здійснюють пряме і непряме втручання в процеси вивозу — ввозу технологій як засіб гарантування національної безпеки.

Географія поширення досягнень НТР є вкрай нерівномірною і має чітку залежність від науково-технічних потенціалів країн. 9/10 світового обсягу патентів та ліцензій, а також витрат на науково-дослідні та проектно-експериментальні розробки при­падає на десятку ринково розвинутих країн.

Як свідчать наведені в табл. 10.1 дані, домінуючі позиції нетто-експортера технологій на СРТ належать США. Надходження в цю країну за продаж патентів та ліцензій зросли в 1975—1995 рр. вдесятеро і сягають 27 млрд. дол. США, тобто 56 % загально­світового обсягу (48 млрд. дол. США).

Наступні місця зі значним відставанням займають Японія, Велика Британія, Німеччина, Франція, а також Італія, Нідер­ланди, Швеція, Швейцарія. Хоча ці країни є основними «поста­чальниками» технологій на СРТ, більшість із них зостається нетто-імпортерами, їхні платежі за придбані патенти і ліцензії значно перевищують надходження за продаж власних. Позитивне сальдо ліцензійної торгівлі мають протягом останніх десятиріч лише США, Велика Британія та Швеція. Характерним, як можна помітити з наведених даних, є надвисокий ступінь монополізації СРТ, що набагато вищий, ніж в інших сегментах міжнародної торгівлі. До 90 % нових технологій спрямовуються внутрішньокорпоративними каналами, відповідна частина платежів надходить від закор­донних філій до материнських компаній. «Внутрішній трансфер» є усталеною формою маскування і максимізації прибутку ТНК, збереження їхнього технологічного лідерства.

Зазначені країни утворюють своєрідний «високотехнологічний полюс» сучасної світової економіки. Його найближче оточуюче середовище становлять науково-технічні системи:

• інших розвинутих держав - членів ОЕСР;

• «нових індустріальних країн»;

• Китаю та кількох колишніх соціалістичних країн, що подолали кризу ринкової трансформації.

Ці групи країн-суб'єктів СРТ мають власні технологічні наробки в деяких сферах НТР, для них характерні «нішеві прориви» на СРТ, адаптування до національних умов та імітація (реверсивна інженерія) інновацій і технологій, що генеруються «полюсом».

«Периферію» СРТ становлять країни, що розвиваються. На ці, найбільші за кількістю та чисельністю населення, країни припадає лише 4 % світових витрат на НДДКР, 10 % інженерно-технічних кадрів. У більшості з них науково-технічні потенціали перебува­ють у зародковому стані і виступають, як правило, в ролі ре­ципієнтів міжнародної технічної допомоги. Деякому пожвавленню їх діяльності сприяла стратегія ТНК, спрямована на залучення до технологічного пошуку місцевих дослідницьких центрів і персона­лу, хоч обсяг відповідних витрат не перевищує 10 % власних витрат цих країн на НДДКР. Платежі країн, що розвиваються, за технології сягають 1/3 зростання їхньої величезної зовнішньої заборгованості, не перевищуючи водночас 20 % світового обсягу платежів за ліцензії.

Діяльність суб'єктів СРТ спрямовується такими основними каналами трансферу інновацій і технологій, як:

• міжнародна торгівля інноваційноємною продукцією — найдина­мічніша складова світового товарообміну, яка віддзеркалює тен­денцію переходу суспільного виробництва від предметного до технологічного поділу праці;

• ліцензійна торгівля, яка, не перевищуючи за обсягом кількох відсотків зовнішнього товарообміну ринково розвинутих країн, відіграє ключову роль у комерційному трансфері «чистих» тех­нологій, формуванні сучасного СРТ;

• наукоємний сервіс надання високопрофесійних послуг у сфері виробництва, обігу та управління (інжиніринг, консалтинг, інформінг, підготовка кадрів та ін.) найдинамічніша складо­ва всієї сукупності міжнародних економічних відносин;

• міжнародне науково-технічне співробітництво (комерційне й некомерційне) при здійсненні замовлених, кооперованих чи спільних досліджень і розробок на міжвідомчому, міжурядо­вому, міждержавному рівнях, в інтеграційних угрупованнях і ТНК; при обміні досвідом, друкованою та комп'ютеризованою інформацією;

• комплексний трансфер технологій (стосовно країн, що розвива­ються, дифузії вже «зрілих» технологій) може охоплювати вище­ зазначені та деякі інші різновиди господарських взаємовідносин суб'єктів СРТ і формується у вигляді:

1) прямих зарубіжних інвестицій, які забезпечують контроль прямого інвестора за об'єктом;

2) дво- або багатостороннього підприємництва (співробітництва) зі спільним контролем за об'єктом;

3) підрядних, контрактних угод та операцій (управлінських, будівельних, лізингових, «під ключ», «ринок у руки», «товар у руки», франчайзингу, технічного сприяння та ін.) з контролем за об'єктом країни-реципієнта.