4. Моделі економічного зростання

Неокласична модель економічного зростання

В основу неокласичної моделі економічного зростання покладено припущення про те, що кожний фактор виробництва „вносить“ свою частку у вироблений національний продукт.

Виробнича функція передбачає визначення найбільш доцільних комбінацій різних факторів виробництва для досягнення максимального обсягу продукції. Тому виробнича функція може бути використана як аналітичний інструмент при плануванні темпів економічного зростання та інших можливих макроекономічних пропозицій.

В основі неокласичної теорії економічного зростання лежить ряд положень, серед яких основними є такі:

1) вартість продукту створюється факторами виробництва і перш за все працею і капіталом, кожний з яких робить свій внесок у його створення;

2) цінами виробничих факторів є зарплата і прибуток, які дорівнюють їх граничним продуктам;

3) зв'язок між збільшенням факторів виробництва і зростанням продукту описується за допомогою виробничої функції.

Неокейнсіанська модель мультиплікатора-акселератора

Акселератор – це співвідношення приросту інвестицій і зумовленого ним приросту національного доходу, готової продукції або споживчого попиту.

Акселератор є кількісним вираженням „принципу акселерації“, згідно з яким будь-який приріст чи скорочення доходу, кількості готової продукції або попиту вимагає ще більшого приросту чи скорочення інвестицій. Цей принцип сформулював у 1913 р. французький економіст А.Афтальйон, а у 1919 р. – американський економіст Дж.Кларк, повніше він був обґрунтований у працях англійського економіста Дж. Хікса.

Згідно з неокейнсіанською макроекономічною моделлю необхідною умовою економічного зростання є рівність інвестицій заощадженням, тобто повна реалізація коштів, що йдуть на накопичення. Нерівномірність цих величин розглядається як ознака порушення економічної рівноваги. Перевищення інвестицій І над заощадженнями S означає нестачу коштів для інвестиційного попиту, а перевищення S над І - неповну задіяність ресурсів. Завдання економічного регулювання полягає у досягненні повного використання національного доходу як джерела ефективного попиту.

Модель макроекономічного зростання Р. Харрода - Е. Домара

В економічній літературі роботу американського економіста Е. Д. Домара (ця модель зростання була розроблена наприкінці 40-х pp.) та модель англійського економіста Р.Ф.Харрода (розроблена у 1939 р.) часто розглядають як одну модель, яку іменують моделлю Харрода - Домара, це найпростіші моделі економічного зростання.

Модель описує динаміку доходу Y, який є сумою споживчих С та інвестиційних витрат І. Економіка вважається закритою, тому чистий експорт дорівнює нулю, а державні витрати у моделі не вирізняються. Основними факторами зростання є нагромадження капіталу.

Він прямо пропорційний нормі заощаджень та граничній продуктивності капіталу. Інвестиції (І) та споживання (С) в моделі Харода - Домара зростають з таким же постійним темпом (S* МРК).

Однак передумова про те, що праця не є дефіцитним фактором, технічний прогрес, якісні характеристики праці й капіталу, їхня взаємодія не враховуються у цій моделі, тому теорія зростання Харрода - Домара, за якою основним джерелом зростання є фізичне нагромадження капіталу, а основним інструментом регулювання росту – норма заощадження, поступово відійшла на другий план і поступилася місцем більш прогресивній моделі Р. Солоу.

Модель економічного зростання Роберта Солоу

Ця модель була розроблена у 1956 р. Робертом Солоу. Вона дає змогу дослідити, як основні фактори виробництва – праця, капітал, технологічні зміни – впливають на динаміку обсягу виробництва, коли економічна система перебуває у рівноважному, сталому стані. Перевагою моделі є розмежування цих факторів і поступове дослідження впливу кожного з них на процес довгострокового зростання національного доходу.