Варіант №1 1.Походження термінів «етика» і «мораль».Етимологія терміна «етика», тобто його походження і споріднені зв'язки з іншими словами тієї самої чи інших мов, сягає глибокої давнини. Слово «етика» виникло з давньогрецького — , яке у різні часи мало різні значення. Спочатку воно означало місцеперебування, спільне житло, потім — звичай, темперамент, характер, стиль мислення, а також усталену природу якогось явища. Пізніше видатний мислитель античності Аристотель (384-322 рр. до н. е.) узявши за основу значення етосу як характеру, темпераменту, утворив прикметник — «етичний» для позначення особливої групи людських чеснот — мудрості, мужності, помірності, справедливості тощо — відрізняючи їх від доброчинностей розуму. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав етика. Так у IV ст. до н. е. етична наука дістала свою назву, яку носить і сьогодні.За аналогією, у латинській мові від терміна mos (moris) — крій одягу й мода, звичай і порядок, вдача і характер людини — давньоримський філософ Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) утворив прикметник — «моральний», тобто такий, що стосується характеру, звичаю. І в ІV ст. до н.е. виникає термін мораль.Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча у повсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність).

2.Структура предмета етики.Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття. З'ясування й окреслення предмета етики передбачає принципово інше бачення моделі людського буття, ніж традиційне. Центром її є людина як суверенна одиниця буття, своєрідна монада (найпростіша неподільна єдність), цілісна суверенна особистість, здатна до саморегулювання, самовдосконалення, самореалізації, самостимулювання. Соціальна реальність розглядається як зовнішнє щодо людини утворення, що постійно вривається в її буття, пред'являючи численні вимоги у формі юридичних законів, адміністративних розпоряджень, норм, правил, приписів. Усі вони відчутно впливають на діяльність, поведінку, духовний світ людини. Попри те, кожна людина є безмежним, індивідуальним, унікальним світом, світом-космосом.Етика найменше переймається безпосередньо детермінованою діяльністю і поведінкою людини за відсутності вибору. Її передусім цікавить реалізація людиною свободи своєї волі, тобто діяльність, за якої людина керується не практично-утилітарними, політичними чи іншими локальними (що не виходять за певні межі) мотивами, а мотивами, орієнтованими на безумовні, абсолютні вселюдські цінності, які осягаються і переживаються з допомогою уявлень і почуттів, позначених терміном «добро». Саме ця діяльність і процес інтеріоризації особистістю моральної вимоги в самовимогу (моральний обов'язок), що передує цій діяльності, становлять епіцентр етичних учень. Цей складний, суперечливий, тривалий і нерідко болісний процес можна описати лише за допомогою системи категорій етики. Усі інші питання, що належать до предмета етики, є похідними.

3.Співвідношення етики і моралі. Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: «мораль у собі» (уявлення, почуття, емоції, суб'єктивні вияви волі) — «мораль для нас» (мораль, «одягнена» в матеріальну оболонку мови і мовлення, тобто «омовлена» мораль і моральність) — етика як теоретична модель моралі, її інтерпретація (тлумачення) та обґрунтування. Серцевиною цієї моделі є система категорій.Ілюзія тотожності моралі й етики виникає у зв'язку з тим, що етика використовує ті самі терміни, що й «омовлена» мораль. Безпосередньо ця наука пов'язана з мовою моралі (прийомами і засобами обґрунтування моральних норм), а опосередковано — з «мораллю в собі» (відповідними уявленнями, почуттями, емоціями, вольовими актами, сутність і значущість яких розкривається шляхом інтерпретації термінів, якими позначають вияви моралі).Щоб збагнути сутність відношення моралі й етики, необхідно взяти до уваги: якщо в судженнях моралі моральні поняття, наприклад «добро», «зло», виконують роль логічних присудків (предикатів), тобто відомого, то в етиці вони посідають місце логічних підметів (суб'єктів), тобто невідомого. Отже, судження етики часто є дефінітивними, тобто судженнями-визначеннями. Однак те, що в системі моралі вважають відомим і завдяки чому будь-який вчинок людей набуває визначеності, в системі етики розглядають як невідоме, що потребує відповідного дослідження.Збереглася в сучасній мові філософії і науки надмірна змістовна близькість понять "етика" і "мораль", що виявляється, зокрема, в тому, що "етика" майже завжди визначається через "мораль", призводить, з одного боку, до невиправданого звуження предмету етики , а з іншого - до так само невиправданою розширювальної трактуванні моралі, до розмивання її специфіки. 

4.Сучасне визначення етики.Сучасність призводить з одного боку до релятивізації етики (нігілізм), а з іншого боку — до розширення поля «етичного»: поняття добра поширюється на взаємовідносини з природою (біоцентрична етика, див. також живу етику Реріха) та наукові експерименти (біоетика). Кризові явища, пов'язані з розвитком існуючої цивілізації, глобальні проблеми, які на весь голос заявили про себе люд­ству (екологічні, демографічні, проблеми війни і миру, голоду, хвороб, культури тощо) можуть бути вирішеними людьми з гуманістичними орієнтирами, які б прагнули будувати світ і своє життя на загальнолюдських моральних цінностях. За та­ких обставин зростає роль морального чинника в усіх сферах життєдіяльності суспільства і людини. У минулому (та й сьо­годні) існувало немало чинників, які обмежували або за допо­могою яких обмежувалася дія морального чинника. Тому за сучасних умов етичні знання стають важливим чинником розвитку духовної культури суспільства і морально­го світорозуміння особистості, а до етики як науки ставляться нові вимоги. Сьогодні інтерес до вивчення моралі виявляють соціологи, політологи, правознавці, що посилює вимоги, які ставляться до етики — послідовно впроваджуючи свій специ­фічний підхід до вивчення моралі, виявляти її власну природу, специфіку і роль у житті людини, закономірності функціону­вання і розвитку, джерело походження моральних цінностей. Усе це має важливе значення як для самої етики, так і для то­го, щоб підкріпити інші науки, які мають справу з мораллю, науковим розумінням її особливостей, а також для коорди­нування досліджень моралі соціальними і гуманітарними нау­ками.На даному етапі головним завданням етики є обгрунту­вання й розуміння моралі як явища загальнолюдського на противагу класовому, національному, корпоративному, як за-гальнородової базисної основи усіх форм духовного життя.

Варіант №2 1.Етична думка давньої Індії.Матеріальному світу давньоіндійська філософія приділяла значно менше уваги, вважаючи його предмети і явища мінливими, минущими, неістинними, своєрідним міражем. У центрі уваги етичних учень Давньої Індії була людина, її психіка, моральні аспекти буття. Непересічною цінністю для утвердження моральних вимірів особистості в давньоіндійському суспільстві, а відповідно, і для історії етики, є міркування про те, що пізнання світу вона має починати із самопізнання, яке є найвищою формою знання, джерелом щастя. Веданти релігійно-філософська школа є однією з найпоширеніших в Індії. Моральні критерії веданти сповідує і релігійно-філософська школа йоги. Вона вимагає від людей активності й відповідальності за свої вчинки, пропонує практичний шлях до звільнення людини через систематичне тренування тіла й душі, своєрідний автотренінг, психотерапію, що ґрунтується на визнанні зв'язку між фізичним і психічним станами людини. Метою етики йоги є звільнення розуму від усіх хибних уявлень. Правила моральної поведінки йоги сформульовані відповідно до таких засобів, як приборкання (не заподіяння шкоди живому), правдивість у словах і думках, не злодійство, не користолюбство, стриманість почуттів, бажань та ін. Йога довела невичерпність потенцій самовдосконалення людини.Йога обіцяє звільнення людини за життя.Джайнізм. Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не роз­глядалася як така, що може втручатися у людські справи). Засновником однієї із трьох світових релігій — буддизму — був індійський принц Гаутама, який пізніше отримав ім'я Будди, тобто пробудженого, просвітленого. Характерною особливістю буддизму є його етико-практична спрямованість, а стрижнем змісту — проповідь Будди про чотири благородні істини: існує страждання; причина страждання; звільнення від страждань; шлях, що веде до звільнення від страждань. (Етика локаяти, черваки. Локаята (санскр. лока — спрямований тільки на цей світ) —Згідно з етичною концепцією локаяти мета буття полягає у турботі про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонізмі.

2.Основний моральний принцип даосизму.Засновником даосизму вважають напівлегендарнога мудреця Лao-цзи. Головний трактат філософії даосизму «Шлях доброчесності» («Дао де-цзин»).Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього існуючого — дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як «головне в усіх речах», «корінь», «мати землі й неба», «першооснова світу», «творець усього сущого», яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від себе.Основний моральний принцип даосизму — у вей (недіяння): людина, яка пізнала дао — бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання. Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не «благородство» (соціальний статус), а природність доброчесності.

3.Етика конфуціанства.Його засновник китайський мислитель Конфуцій (Кун-цзи, Кун Фу-цзи, Кун Цю, Кун Чжунні), За переконаннями Конфуція, поведінка, суспільне становище людей, їх моральні норми залежать від неба, вищої духовної сили, яка діє свідомо, є творцем і водночас частиною природи. Людині слід беззаперечно виконувати волю неба, оскільки воно карає за провини.Основною ідеєю конфуціанства є непорушність установлених небом порядків у Піднебесній (Китаї). Етика конфуціанства проголошує верховенство добра над злом, основним поняттям, своєрідним моральним законом якої є «жень» — гуманність, людинолюбство, людяність. Учення про жень було на той час новою мораллю, що ставила під сумнів засади патріархально-родових звичаїв, намагалася регулювати стосунки між незнайомими, не з'єднаними родинними зв'язками між людьми у великих містах, які у своїй взаємодії переслідували різні, а часом протилежні інтереси Обумовлюючи відносини людей у суспільстві і сім'ї, моральний принцип жень перебуває в органічному зв'язку з принципом сяо — шанування рідних і старших: Моральним ідеалом, за Конфуцієм, є благородний муж (цзюн-цзи), якому властиві відданість, щирість, вірність, справедливість. Керувати державою слід мудрим людям, які мають кожного ставити на своє місце («виправляти імена»), оскільки «государ повинен бути государем, сановник — сановником, батько — батьком, син — сином».Конфуціанство не обминає увагою людських вад, яких можна позбавитись шляхом самовдосконалення. Адже, хоч би як людина цінувала правдивість, відвертість, мужність, твердість, людинолюбство, вона повинна їх навчитися, тобто виховувати в собі ці якості. Інакше їй не минути тупості, баламутства, грубості. А не виробивши любові до навчання, людина нанесе собі непоправної шкоди.За словами Конфуція, впродовж життя необхідно керуватися одним словом — «взаємність», та послуговуватися настановою: «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не ставитимуться вороже».Після смерті Конфуція у лоні його вчення визріло вісім шкіл, найвідомішими з яких є школи Мен-цзи і Сюнь-цзи.

4.Внесок Платона у розвиток етики.Згідно з ученням Платона існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Світ ідей для людини як чуттєвої, тілесної істоти недоступний. Проте в ній існує безсмертна душа, розумна і вища частина якої причетна до світу ідей. Пізнання є нагадуванням того, що закладено в людині. Тобто людина розвиває одвічно притаманні своїй душі потенції, якості, а виховання лише оформляє, розкриває їх.Визнання вродженості чеснот дало змогу Платону обґрунтувати становість моралі. Найвища чеснота, мудрість властива філософам, тому саме вони здатні найефективніше управляти державами. Хоробрість, сила духу є вродженою чеснотою воїнів, захисників держави. Землеробам і ремісникам, на його погляд, властива помірність. Справедливість він вважав найважливішою чеснотою держави, що уможливлює її існування.Ідеальна держава Платона не передбачала місця для свободи та індивідуальності навіть для воїнів. Правителі мали вирішувати все (зокрема, належність людей до певного стану, їхні смаки тощо), тобто громадяни були позбавлені можливості морального вибору.Найважливішою, за Платоном, у світі ідей є ідея блага як передумова всього правильного і прекрасного. Платон виокремлював систему благ, у якій зовнішні блага підпорядковані тілесним, тілесні — душевним, а душевні — інтелектуальним. Благо він трактував як те, заради чого людина живе і працює, як мету прагнень, «найдосконаліше», красу, співмірність та істину.Основою моралі і моральним зразком, за твердженнями Платона, є божество, тому людині слід уподібнюватися Богу наскільки це можливо. Головне завдання морального виховання полягає в тому, щоб домогтися від громадян добровільного підкорення законам. Платон цінував правдивість, розумність і розсудливість громадян.Земне життя, на його думку, відволікає людину від головного — потягу до істинного блага, тобто потойбічного світу

Варіант 3 1.Етика СократаЩодо ролі Сократа в історії етики побутують різні думки: одні вважали його першим великим моралістом, інші (зокрема, Г.-В.-Ф. Гегель та Ф.-В. Ніцше) — руйнівником канонів етики. Етична філософія мислителя мала практичний, прикладний характер, оскільки він не бачив сенсу вивчати те, що не зумовлює корисних практичних змін. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Основними джерелами про його життя і вчення є твори учнів Сократа, зокрема Платона і давньогрецького історика Ксенофонта. Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке. Спільним для всіх чеснот, на його думку, є знання. На цій підставі він доходить висновку, що справедливість, як і всі чесноти, є мудрістю. Завдяки мудрості людина пізнає загальне в найрізноманітніших предметах, явищах, вчинках людей.. Ототожнення Сократом доброчесності зі знаннями передусім означає свідоме й відповідальне ставлення індивіда до способу свого життя, моральної поведінки. Вважаючи розум рушійною силою, Сократ визнавав суверенність індивіда, тобто моральні норми, авторитет яких традиційно ґрунтувався на зовнішніх силах. Розум індивіда є основним критерієм і суддею щодо моралі. Доброчесність означає здатність керуватися своїми переконаннями і протистояти хибним думкам інших людей, хоч би якими вони були і скільки б їх було. Боятися слід не зовнішнього осуду, головне — не вступити в суперечність із собою. Сократ був переконаний у можливості витлумачення загальних понять моралі, оскільки, на його погляд, усі чесноти є різновидами знання. Крім того, він намагався з'ясувати основу основ усіх чеснот — сутність поняття «добро» взагалі. Проте витлумачити це він так і не зміг. Очевидно, істину Сократ розумів не як завершений результат пізнання, а як процес її пошуку. Загалом учення Сократа було закликом і вимогою критично ставитися до реальних моральних стосунків (моральності) та моральної свідомості, громадської думки.

2.Трактування етичних чеснот АрістотеляНа противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв'язує етичну чесноту з бажанням, хотіння, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, тим не менш, вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше - хотіти слідувати доброму. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє розумові чесноти, пов'язані діяльністю розуму, і етичні - чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті, і інші чесноти не дані нам від природи, нам можна придбати їх. Етична чеснота є знаходження належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їх надлишком і нестачею. Для того,щоб визначити незалежну середину за Аристотелем необхідно або мати практичної мудрістю, розважливістю, або наслідувати приклад або повчанням доброчесної людини. З питання про природжене або придбаному характері вищих психічних здібностях людини Стагирит пише, що, хоча чеснота - придбане якість душі, однак "адже і правосудними, і розсудливими, і мужніми, і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження ... "(Арістотель.« Нікомахова етика », VI 13, 1144 у 5). Разом з тим Аристотель говорить, що придбані вихованням чесноти вище дару природи, природжених здібностей. Доброчесність вимагає навичок, звички, практики. "Доброчесність є свідомо обирається склад (душі), що складається у володінні серединою по відношенню до нас, причому визначеної таким судженням, яким визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома (видами) порочності, один з яких - від надлишку, іншої - від недоліку. Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним. Мало досконалих людей і багато посередніх. Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види. Діалоетіческіе (розумові чи інтелектуальні) і етичні (моральні). До перших належать дві - розумність чи мудрість, і розсудливість, практична мудрість, придбана шляхом навчання. Другі - чесноти волі, характеру; до них відносяться мужність, щедрість, моральність. Останні виробляються шляхом виховання звичок.

3.Основна характеристика середньовічної мораліЕпоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні війни, збільшення кількості вільних жителів міст, становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в яких виявлялася криза феодального ладу. Крім того, воно перебувало і під певним впливом ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі. Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості, культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для молодої буржуазії. Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і потворних ознак. На хвилі заперечення йому використовувалися далекі від високої моралі зразки поведінки в побуті, особистому житті. Розгул ницих пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування, про її необхідність творити «свою міру»; визріли наснажені гуманістичним потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство, рівність людей, духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у просторі світського буття. Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів духовність.

4. Вчення Т.АквінськогоСистематизатор ортодоксальної схоластики Фома Аквінський (1225/1226—1274) Ф. Аквінський підсумував теологічно-раціональні пошуки зрілої схоластики, спрямовані на вироблення віровчення, заснованого на здоровому глузді. Згідно з ним «існуюче» і «благе» є тотожними, а індивід — особистісним поєднанням душі і животворимого нею тіла. Душа людини нематеріальна і самосуща, проте сама по собі не є «повною» людиною, вона реалізується завдяки тілу. Вище благо Ф. Аквінський вважав ціллю цілей. У змістовому плані вище благо можна розуміти як цілковиту тотожність з Богом, крім того, його конкретизують як блаженство, щастя. Людині благо доступне настільки, наскільки вона здатна до богоуподібнення, а блаженство досягається завдяки інтелектуальному спогляданню Бога. Цим твердженням Ф. Аквінський заперечував можливість безпосереднього споглядання Бога. Блаженство в його розумінні недоступне людині, оскільки вона як соціально-природна істота здатна робити висновки про Бога тільки на основі наслідків його буття. Діяльність людського розуму обмежена чуттєвістю. Людина, як і будь-яка реальність, загалом є благом, проте вона знаходиться на такому ступені досконалості, на якому можливий відхід від благості, тому її діяльність пов'язана і з недоліками, зломНеобхідною ознакою доброчесного вчинку вважав довільність. Проте не всі вчинки людини залежать від її волі, оскільки вона може сковуватися примусом, страхом. Людський рівень свободи у вчинках починається тоді, коли їх детермінує розум. Пристрасті (любов, ненависть тощо) самі по собі не є ні злом, ні добром: вони набувають негативного чи позитивного морального значення залежно від того, наскільки їх контролює розум. Розум людини Ф. Аквінський вважав обмеженим, оскільки йому недоступні істини божественного розуму, які є предметом віри. Дія людського розуму не може гарантувати справді вільну, орієнтовану на добро поведінку, тому для доброчесного життя людині необхідна допомога Бога, яка виявляється у законах і благодаті.

Варіант 4 1.Етика Аврелія АвгустинаВидатний мислитель, діяч (єпископ) християнської церкви Августин Аврелій (354—430) за свої заслуги був названий Блаженним (святим). Тридцятитрирічним прийняв християнство і розпочав роботу зі створення оригінального вчення, вибудовуючи його на вірі у святість Біблії. Власний життєвий досвід здавався йому неприродною подією, дивом, яке можна пояснити лише дією благодаті Божої. Цей висновок істотно вплинув на його етичну концепцію. Для Августина Бог є абсолютною творчою силою, вищим благом, блаженством, справедливістю, моральним законом. Благо і добро не можуть існувати над ним чи поряд з ним. Благо не можна відокремити від Бога, оскільки благо — це Бог, а вище благо — воля Божа. Створена Богом природа ієрархічна організована, а її вершиною є людина. Однак Бог і створений ним світ різняться між собою, як творець і результат творення. Августин не заперечував земних благ для людини, але вважав їх другорядними. Він різко протиставляв земне і небесне, доводячи, що створені вони двома родами любові: земне царство, створене любов'ю людини до себе, любов'ю, доведеною до презирства до Бога; небесне царство (церква), створене любов'ю до Бога, доведеною до презирства до себе. Хто живе «за людиною», а не «за Богом», той іде шляхом дияволаПрирода заважає людині реалізувати її схильність до добра., що йому робити. Як тільки людина відчула себе настільки вільною, що може самостійно розрізняти добро і зло й відповідно діяти, вона стала на шлях зла, скоїла гріх. Загалом Августин виокремив три види гріхів (похоті): похіть плоті (потяг до чуттєвих насолод), похіть гордині (жадоба самоутвердження через різні види діяльності) і похіть очей (потяг до пізнання доступних лише Богу таємниць). Етика Августина містить численні суперечності, основною з яких є несумісність людської моралі з визнанням божественної благодаті.

2.Етичні вчення епохи ВідродженняСередньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділяло­ся темі Бога і людини. Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Загальні нормативні принципи християнської етики зво­дяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога . Гуманізм (узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм по­чинається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства заміню­ється визнанням творчих здібностей людини, розуму, нама­ганням досягти людського щастя. «Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), який намагався поєднати культурні на­дбання «золотого віку» античності і досягнення сучасних йому філософів. На його думку, людина має виключне право на те, щоб створю­вати свою особистість, своє існування за особистою волею і відповідним вибором. Таким чином, людина займає особливе місце у природі й крокує до «Божого вдосконалення». Мож­ливість прагнення до цього вдосконалення не задана спочатку, людина сама її формує. Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Його мораль втрачає самостійність, виступає як залежна від політики і спрямована на збереження і зміцнення держави. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «матсіавельма», взяло на озброєння тезу про чіткість розпо­ділу моралі й політики та підлеглість моралі політичним зав­данням.

3.Етика ПросвітництваУ XVIII ст. на європейських теренах постав ідейний рух, що виражав інтереси молодої буржуазії, — Просвітництво, прихильники якого вірили у щасливе майбутнє людства, що наука і технічний прогрес забезпечать благоденство на землі. На таких засадах провідні мислителі-просвітники обґрунтовували систему етичних принципів. До цієї когорти належав і французький філософ Поль-Анрі Гольбах (1723—1789). Він вважав себелюбство, прагнення до задоволення особистого інтересу найсуттєвішою якістю людської природи. Однак він виступав проти крайнього егоїзму, захищав ідею узгодження особистого інтересу індивіда й інтересів суспільства. На його думку, соціальне середовище відіграє визначальну роль у процесі формування особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Ж.-Ж. Руссо мріяв про суспільство, в якому кожен громадянин володітиме рівною часткою власності. Проте, на його думку, гуманістично налаштована людина ніколи не погодиться з державним устроєм, за якого одні володіють мільярдами, а інші голодують. Тому вважав, що сучасне йому суспільство необхідно вивести зі стану загальної зіпсованості. Мораль, стверджував Руссо, взаємопов'язана з політикою, суспільним ладом Неприйнятним для Руссо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство — це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло. Великого значення в моральному вихованні Руссо надавав формуванню національної самосвідомості. Був переконаним, що любов до людства наділяє людей багатьма чеснотами, зокрема лагідністю, справедливістю, поміркованістю, милосердям, поблажливістю, проте не надає їм мужності, твердості, не наділяє силою, яка породжується любов'ю до батьківщини.

4.Етичний раціоналізм Нового часуОдним із найяскравіших представників раціоналізму був Р. Декарт, який, застосувавши закони механіки для пояснення фізичних та елементарних психічних функцій, істотно змінив традиційні уявлення про мораль. Він намагався розглядати пристрасті як фізик, тобто природничо-науково витлумачити мораль, виокремивши в людині тілесну і духовну функціональні сфери, які начебто протистоять одна одній. Між ними розташована сфера дії емоцій, до яких належать почуття любові і ненависті, радості і смутку, бажання і здивування. Завдяки емоціям душа, яка мислить, піклуючись про самозбереження, узгоджується з предметним світом. Моральне виховання передбачає пізнання відповідних істин і вироблення позитивних звичок. Загалом самовиховання здійснюється шляхом просвітлення душевних порухів людини. Абсолютизація природничо-наукових методів унеможливила осягнення Декартом суспільно-історичної сутності людини і моральних стосунків. Здогадуючись про вразливість своєї етичної концепції, він зазначав, що хоч кожна людина — неповторна особистість, її можливості діяти морально вільно обмежені настільки, наскільки вона є часточкою Всесвіту. Нідерландський філософ Б. Спіноза дотримувався принципів раціоналізму і навіть намагався розкрити зв'язок між рівнями пізнання і моральної досконалості. Визнаючи егоїстичну сутність тогочасного суспільства, він був змушений зважувати на реальність та індивідуалізм ізольованого суб'єкта, який ставиться по суспільства як до зовнішнього і часто ворожого середовища, засобу задоволення своїх інтересів. Б. Спіноза також прагне перебороти етичний індивідуалізм шляхом синтезу ізольованого суб'єкта з родом. У працях Б. Спінози простежуються думки, близькі до епікуреїзму. Він цінував насолоди, доводив, що вільна людина ні про що так мало не думає, як про смерть, а її мудрість полягає саме в роздумах про життя. Вважаючи афекти причиною інтелектуальної і моральної обмеженості людини, він спрямовував вістря своєї етичної концепції на їх приборкання. Його етична теорія опирається на вчення про вічну і нескінченну природу, яку він ототожнював з Богом. У ній поєднуються принципи раціоналізму з пантеїзмом

Варіант 5. 1.Розвиток етичних вчень в епоху Античності.Античність увійшла в історію етичної науки як початок її становлення. Тут уперше була зроблена спроба вирішення моральних проблем, а також обгрунтування власне проблеми моральності (її основ, сенсу, обов'язковості). Навіть уведення терміна «етика» є заслугою античного філософа Арістотеля, який створив першу етичну систему і по праву вважається батьком етичної науки. Аналіз особливостей етичної думки розглядуваного етапу передбачає розуміння генезису етичного знання, що, в свою чергу, прямо пов'язане з необхідністю осягнення особливостей античної культури, яка на основі цивілізації, що сформувалася на той час, зуміла виробити новий тип відносин між індивідом і соціальною спільністю. Саме цей тип відносин і послужив вихідною передумовою становлення теоретичної самосвідомості, а в її межах — етики.Етика в Античну епоху була різноманітна і весь час розвивалася. Тому історію етики в даний проміжок часу можна розділити на кілька періодів і течій. Так само існує кілька великих мислителів і філософів, які мали чимось схожі, але все-таки різні погляди на мораль, моральність і філософію. Щоб уявити картину Античній етики, необхідно розглянути докладніше кожне перебіг і кожного найбільш яскравого представника. Епоха античності в історії розвитку етики починається з великого мислителя Сократа. Його прийнято вважати «батьком» етики, першим учителем європейського людства, тому що він першим спробував сформулювати основні моральні принципи. Навчання Сократа полягали в його бесідах, в його розмовах, у спілкуванні з людьми, у всій його життя. Він не писав філософських книг, він просто жив так, як учив своїх послідовників.

2.Етика представників німецької класичної філософії. Етика Платона.Згідно з ученням Платона існують надприродний світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним він вважав світ вічних, незмінних, самодостатніх (божественних, мудрих, досконалих) ідей-сутностей, а вторинним, похідним — чуттєвий світ, окремі предмети якого є блідими копіями відповідних ідей: прекрасні речі існують тому, що є ідея прекрасного; благо існує, оскільки є ідея блага і т. д. Етика Сократа. Сократ був проповідником і теоретиком моралі. Щоправда, не залишив по собі жодної філософської праці. Основними джерелами про його життя і вчення є твори учнів Сократа. Критикуючи етичні погляди софістів за релятивізм, абсолютизацію особливого, специфічного і навіть випадкового, він абсолютизував загальне і тривке..Етика Арістотеля. Навчаючись у Платона, Арістотель так і не визнав себе його учнем, що засвідчує загальновідомий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча». Саме його погляди зумовили орієнтацію на загальне: істину, право, мораль. Арістотель першим назвав етикою науку, що вивчає сферу людських стосунків, поведінку індивіда як розумної і суспільної тварини, визначив її місце в системі інших наук (між психологією — наукою про індивіда, його душу і політикою — вченням про державу). В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідного та вільного в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність — уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно — в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. Моральний закон, який дається лише розумові, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

3.Два типи моралі Фрідріха НіцшеМораль панів і мораль рабів. Відмінності моральних цінностей виникли або серед пануючої касти, яке усвідомлює своя відзнака від нижчих людей - або серед підвладних людей. Мораль панів, пише Ніцше, спочатку виходило з відчуття надлишку сили, з відчуття володіння владою. Поняття хороший і поганий означало теж саме, що знатний і ганебний. Презирством таврують людину боязкого, дріб'язкового, думаючого про дрібну користь, такого, що принижується, одним словом "собачу" породу людей. Люди знатної породи відчувають себе мірилом цінностей, вони є джерелом цінностей. Все хороше, благородне є висота їх походження, як людей аристократичного типа. Вони усвідомлюють себе тим, що тільки і дає одні достоїнства. Будь-який вчинок досконалий ними вважається за хороший самим по собі так, як він здійснений рукою творця цінностей. Знатна людина допомагає нещасною, але не з відчуття співчуття,а з відчуття що б'є через край надлишку потужності. Знатна людина шанує в собі людину, яка охоче проявляє жорстокість і нещадну, і благоговіє перед всім строгим і суворим. Отже погано все те, що йде від слабкості. Інакше йде справа з другим типом моралі, з мораллю рабів, яка як вважає Ніцше є мораллю пригноблюваних, насилуваних, страждаючих, скованих, невпевнених в самих собі. Очевидно, що на перший план виходять такі якості, які полегшують їм існування. Це – співчуття, послужлива, готова на допомогу, рука, теплота, терпіння, дружелюбність і лагідність. Внаслідок цього, добрим стає той, хто може допомогти, який може щось дати. Тобто, в добрих зараховуються ті, які можуть принести користь, а саме вище перераховані якості і є наиполезнейшими і майже єдиними засобами що дозволяють існувати.

4.Етика французьких просвітників.Французький філософ Поль-Анрі Гольбах Він вважав себелюбство, прагнення до задоволення особистого інтересу найсуттєвішою якістю людської природи. Однак він виступав проти крайнього егоїзму, захищав ідею узгодження особистого інтересу індивіда й інтересів суспільства. На його думку, соціальне середовище відіграє визначальну роль у процесі формування особистості. Розвиток суспільства Гольбах пояснював діяльністю уряду, видатних особистостей, розвитком освіти. Мислителем, який репрезентував Просвітництво і в якому визрів протест проти його ідейних засад, що став духовною предтечею французької революції, був Ж.-Ж. Руссо. Його етична концепція ґрунтується на ідеї рівності людей і свободи особистості. Рівність він вважав природним станом, а головну причину переходу від природної рівності до нерівності вбачав у приватній власності. Мораль, стверджував Руссо, взаємопов'язана з політикою, суспільним ладом. Жодна дитина не має вроджених порочних нахилів і рис, однак у несправедливому суспільстві, в якому панують беззаконня, деспотизм і нерівність, її кращі задатки, нахили пригнічуються.Неприйнятним для Руссо був принцип самолюбства. При цьому він розрізняв самолюбство і любов до себе як різні за природою і дією пристрасті. Любов до себе, на його думку, є природним почуттям. У людини воно спрямовується розумом і стримується співчутливістю, породжує гуманність і доброзичливість. А себелюбство — це похідне, штучне явище, що виникає лише в суспільстві, змушуючи кожного індивіда надавати собі більшого значення, ніж усьому іншому. Воно спонукає людей чинити одне одному всіляке зло. За його словами, на душу людини впливають клімат, пори року, стихії, звуки, кольори, їжа, рух і спокій, шум і тиша, темрява і світло, враховуючи які, можна керувати своїми почуттями.

Варіант №6 1.Суть і значення поняття моралі. Морáль – система поглядів, уявлень, норм та оцінок, що регулюють поведінку людей у суспільстві. Мораль завжди носить соціально-груповий характер: мораль сім'ї, мораль соціальної групи, класова мораль. Мораль наказується особистості ззовні у формі певних норм та правил. Оцінка моральної поведінки виходить із соціального оточення.Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер. Пояснення необхідності моралі, її сенсу для людського розвитку пов'язане зі знаходженням джерела, котре породжує моральний спосіб освоєння людиною дійсності. Вирішення цього питання аж ніяк не вичерпується встановленням суспільного характеру моральності, виведенням її зі змін, що відбуваються в суспільному житті. За всієї само-очевидності такого зв'язку визначення сутності моральності пов'язане з аналізом її генезису, зі знаходженням джерела само-руху моральності, того, що за всіх змін моральності в історично-конкретні періоди визначає логіку її розвитку як моральності, й стосовно чого ми говоримо про все-історичний характер моральності, визначаємо, попри всю її мінливість, особливості, в яких розвивається її специфіка, та її внутрішню структуру. В цьому полягає завдання даного параграфу, а його вирішення пов'язане з сутнісним аналізом моральної діяльності й сягає своїми коренями в підмурки специфічно людського способу буття.

2.Моральні норми, принципи, мотиви, ціннісні орієнтації. Моральні цінності в усіх сферах життя людини регламенту¬ються моральними нормами й принципами. Моральні норми і принципи — це певні вимоги та заборони, що регулюють діяль¬ність, поведінку людей, їхню взаємодію та спілкування. Ці норми та принципи, встановлені людьми в суспільстві па певному етапі його розвитку, є певним взірцем поведінки та обов’язкові для виконання. Принципи моралі мають загальне соціальне значення і поширюються на всіх людей, уособлюючи те загальне, основне та первинне, що уможливлює ці вимоги та становить ціннісний базис суспільства, взаємовідносин людей. Моральні принципи підтримують і санкціонують в узагальненій формі суспільні підвалини життя, соціальний устрій, спілкування. Вони претендують на абсолютність, не допускають винятків. Будучи узагальненими, моральні принци¬пи відбивають соціально-історичні умови буття людини, її сутнісні потреби. Поряд з іншими сферами життєдіяльності людини моральні принципи та норми регулюють процес спілкування людей, бо саме під час спілкування люди погоджують власні та суспільні інтереси. Більше того, спілкування людей має відбуватися за цими моральними прин¬ципами та нормами. Проте для індивідуального життя та поведінки людини вони є лише передумовою формування гуманістичних уста¬новок спілкування. Гуманізація спілкування — це насампе¬ред розвиток і зростання потреби людини в такому спілкуванні. Воно передбачає здатність людини відчувати та співчувати, переживати і співпереживати, вміння розрізняти добро та зло, справедливість і не¬справедливість, вияв таких її якостей, як милосердя, порядність, доб¬родійність і совість, а також морально-естетичні потреби, оцінки, смаки, ідеали, мотиви, вчинки. Тому не менше значення у процесі спілкуван¬ня людей відіграють також моральні знання, здатність до раціональ¬ного осмислення моральних ситуацій та дій.У житті людини моральні цінності відіграють дуже важливу роль.

3. Функції моралі. Серед найважливіших функцій моралі виокремлюють регулятивну, оцінно-імперативну, комунікативну, пізнавальну, виховну, орієнтуючу та ін. Цей поділ умовний, оскільки перелічені функції часто перетинаються. Так, регулятивна функція включає в себе оцінно-імперативну й орієнтуючу, а виховна — мотиваційну й деякі інші. До того ж суто функціональний підхід до вивчення моралі таїть у собі загрозу її недооцінювання: мораль, а водночас і найвищі вселюдські цінності, можуть розглядатися як засіб досягнення локальних цілей — прагматичних, політичних тощо.Регулятивна функція моралі. Цю функцію моралі здебільшого вважають головною, доводячи, що основний зміст моралі становлять відповідні вимоги (норми, правила, приписи). Саме завдяки їм мораль виконує регулятивну роль. Оцінно-імперативна функція моралі. Суть її полягає в тому, що мораль осмислює дійсність такою, якою вона повинна бути, тобто як ідеальну модель належного. Комунікативна функція моралі. Справжнього морального значення будь-який вчинок людини може набути тільки в міжособистісних стосунках, у контексті спілкування. Пізнавальна функція моралі. Завдяки моралі індивід одержує перші уявлення про норми поведінки, які пред'являє йому суспільство (не тільки інформацію про норми, а й про те, як ними керуватися), про добро і зло, честь і гідність тощо. Виховна функція моралі. Мораль не лише збагачує індивіда інформацією про людське буття, а й допомагає йому орієнтуватися в житті як системі цінностей. Орієнтуюча функція моралі. Пізнавальна функція моралі не тотожна науковому пізнанню. Вона збагачує людину не просто знаннями об'єктів самих по собі, а орієнтує у світі культурних цінностей, допомагає ставитися до них диференційовано, віддаючи перевагу вищим цінностям, які відповідають її потребам, інтересам і смакам.

4.Моральні відносини. Сукупність вчинків, моральних аспектів діяльності соці­альних суб'єктів складає своєрідну тканину, сітку моральних відношень суспільства, спільнот. Моральні відносини є одним із видів суспільних відносин. їх специфіка у тому, що: 1) вони виникають і реалізуються не стихійно, а свідомо, цілеспрямо­вано, вільно стосовно вищих моральних цінностей; 2) у про­цесі моральних відносин реалізуються моральні цінності; 3) моральні відносини не існують у стерильному, чистому ви­гляді, вони пронизують економічні, політичні, етнічні, релігій­ні та інші відносини. Тому у них відбиваються особливості культури етносів, націй, релігій, політики держав. Стійкість, повторюваність окремих складових моральних відносин зна­ходить відображення у звичаях, традиціях, ритуалах тощо. Та­ким чином, моральні відносини — це ті зв'язки і залежності, у які включаються люди у процесі життєдіяльності на основі вироблених суспільством вимог і особистих переконань. Тому моральні відносини — це система цінностей, що реалізується у суспільстві. їх зміст визначається системою моральних норм, принципів, оціночних уявлень, що реально панують у відповідній сфері життєдіяльності чи суспільстві взагалі. Як особливий тип суспільних відносин моральні відносини можна класифікувати за основними видами (сферами) жит­тєдіяльності людей: у економічній чи професійно-трудовій, суспільно-політичній, науково-пізнавальній, сімейно-побуто­вій та інших сферах. Моральні відносини можуть відрізнятися залежно від об'єкту: ставлення до дітей, жінок, людей похи­лого віку, до праці, до держави, її інституцій тощо. У мо­ральних відносинах людина є і суб'єктом їх, оскільки реалізує свої ціннісні орієнтації, цілі, вчинки, і об'єктом, тому що вони існують незалежно від неї, і накладають на неї певні обов'язки.

Варіант 7 1.Добро-зло — вихідні етичні категорії.Співвідношення понять "добро" і "зло" наявне уже в ранніх культурах. Поняття добра пов´язується також із діяльністю творення корисного і красивого. Добре — це те, що корисне для життя у всьому багатстві його проявів. Воно і є благо.. Утверджуючись в творенні добра, суб´єкт, по-перше, знищує в собі зло — перемагає над ним. Творча сила добра виявляється в здатності організувати духовні структури особистості. Дійсність добра, по-друге, ви­значається не лише задоволеним моральним сумлінням суб´єкта. Навпаки, зло, на тій підставі, що воно — руйнівне начало стосунків, неминуче рухається до самозаперечення. Нормаль­ність життя, тобто його налаштованість на добро, визначається тим, що зло не сприймається іншими, а відкидається. Інтерес до зла розкрив ще Августин, характеризуючи його як вид гріха. З´ясовуючи причини зацікавлення людей явища­ми зла, він виділяє дві сторони у ставленні до зла. З одного боку, воно лякає і приголомшує, збуджуючи почуття і уяву. З іншого, викликає інтерес, оскільки відкриває в людині не­знані, потаємні властивості Суб´єктивно визначене добро знаходить свій предмет не у сфері духовного а в ближньому і чуттєво даному предметно-речовому світі — в матеріальному багатстві та чуттєвих задоволеннях. Тобто знаходить "добро" там, де культура зав­жди бачила зло. Правда, в народному розумінні поняття "доб­ро" означає, в першу чергу, матеріально-речову предметність.Важливо розрізняти зло, що є наслідком переконань, та зло, до народжене від незнання шляхів до добра, тобто відсутністю досвіду творення стосунків. Так звана дитяча жорстокість зна­ходиться саме у цій площині.. Педагогічний про­цес покликаний озброїти дитину моральнісним досвідом пере­живання життя як найвищої цінності.

2.Поняття "сором".Поняття сорому ще не утвердилося в категоріальному зна­ченні й лише деякими теоретиками розглядається як категорія етики. Становлення почуття сорому стало першою ознакою якіс­ної відмінності людини від тварини на тій підставі, що тварини не мають сорому. Почуття сорому розкрилося моральною цінністю не лише в тому, що воно сприяло витісненню тваринних інстинктів у глибини безсвідомого людської психіки. Воно сприяло станов­ленню культури відношення до тілесної природи людини. Інстинкт продовження роду зумовлює небайдужість до тіла як осердя життя і джерела його продовження. Завдяки свідомому регулюванню стосунків суто природна функція живого була піднята людством на вищий рівень моральної красиЛюбов звільняє людину від почуття сором´язливості влас­ної природи, оскільки є гарантом чистоти стосунків. Закохані навіть у думках не можуть зрадити одне одного, оскільки почуття кохання набуває реальності лише тоді, коли знаходить свій предмет — іншу людину, єдину і неповторну. Тому любов є гарантом вірності. Художня культура сприяла становленню естетичного відно­шення до тіла. Вона трансформувала біологічний інстинкт в естетичне милування гармонійною довершеністю прекрасно збудованого людського тіла., а давньогрецька скульптура — особливо.Удосконалюючи культуру ставлення до себе як носія фізич­ної життєвості, людство вчилося осягати поняттям "сором" також інші сфери життя. Воно зрозуміло, що соромно бути байдужим до світу і до себе самого, адже за байдужістю кри­ється відсутність людської гідності та усвідомлення особливого призначення людини в бутті. Соромно бути нечесним, підступцим, зрадливим, адже своїми якостями їх носій соромить увесь людський рід. Зрештою, можна сказати, що будь-які прояви людини, що принижують моральну сутність її природи, осяга­ються поняттям "сором.

3.Категорія обов´язоку, відповідальності, справедливості. Почуття обов´язку, спрямоване на пошану і збереження в собі людини, — найбільш ефективний засіб протистояння слабкостям власної природи та звабливим обставинам. Сказане свід­чить, що людина зобов´язана, в першу чергу, перед собою самою. Зобов´язана реалізувати природою закладений у ній творчий потенціал, щоб зробити буття дійсним. Виконуючи обов´язок перед собою, що є обов´язком утвердитися людині, особа разом із тим виконує свій обов´язок перед людством. Кант називає обов´язок "великим словом", адже обо­в´язок дає змогу усвідомити себе, зосереджуючись на самоудосконаленні з метою викорінити вади характеру, недоліки пове­дінки, небажані схильності тощо. Очевидно, що моральнісне розуміння суті обов´язку, в яко­му міститься вимога вдосконалення роду, має бути принципом відношен­ня людини до себе самої, до суспільства і до людства. Отже, категорія обов´язку відображає розумне самовизначен­ня суб´єкта, що власним буттям утверджує цінності людського роду та цінність власної особи. Своєрідне смислове поле, в якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має два виміри, що визначаються тим, за що відповідає людина – і перед ким вона.В арсеналі загальників сучасної моральної свідомості існують усталені, наче самі собою зрозумілі відповіді на зазначені питання, відповіді, на які, проте, варто поглянути критичним оком.Ці відповіді такі: справді морально свідома людина відповідає, по-перше, за все – або мусить відповідати за все – і, по-друге, відповідає головним чином перед самою собою. Категоріальний статус поняття "справедливість" пов´язу­ється переважно з рівнем моральності соціальних відносині Згодом поняття "справед­ливість" коригує стосунки майнової нерівності, закріплюючи їх у правових кодексах.В етиці Арістотеля поняття справедливості відображає най­різноманітніші аспекти моральних та правових стосунків.

4.Моральний ідеал.Категорія етики «моральний ідеал»— найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього.Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття. За іншою точкою зору, моральний ідеал вважають незалежним від реальності, даним людині безпосередньо в її життєвому досвіді як вияв божественного одкровення, інтуїтивного прозріння чи голосу совісті. Тобто моральний ідеал як належне протиставляють реальності. Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

Варіант 8 1.Категорія совісті. Поняття "совість" відображає самооцінку суб´єктом мораль­ної цінності власних намірів та дій, а отже, і цінності власної особи.Совість є вищим уособленням духовних чеснот людини. В ній найяскравіше втілюється людяність особистості, а саме такий рівень співпричетності до буття інших, при якому чужа біда сприймається і переживається як власна.Совість — великий рушій вчинків. З почуття совісті особа здатна покладати на себе відповідальність за долю інших, що потребу­ють її допомоги. Вона здатна навіть на подвиг самозречення в ім´я інших. У феномені совісті виявляє себе вища міра розвитку людяності в суб´єкті.Феномен совісті коригує сто­сунки людини з іншими людьми. Він спонукає людину свідомо утверджувати в собі якості людяності й викорінювати усе, що суперечить цьому поняттю. скоєний негідний учи­нок викликає муки совісті та обурення людини проти себе самої.Феномен совісті базується на визнанні іншої людини як рівної собі.Здатність особи до діалогу з собою, до рефлексії над власни­ми намірами та учинками — ознака розвинутого почуття совісті.Чиста совість створює відчуття гармонії людини з соціальним цілим і світом взагалі. Масштаб почуття розгортається саме так, осягаючи буття як цілісність, у тому числі гармонію духовних структур особи. Совість не є щось незмінне, раз і назавжди данеСовість розкриває вищість людини з-поміж усього живого, оскільки вона є свідомим суб´єктом вибору ді­яльності та здатна бути найсуворішим суддею власних дій. Совість — це джерело піднесення людини над владою обставин. Вона — джерело моральної величі людини.

2.Категорія честі і гідності людини.Категорія честі — це категорія, що відображає соціальність людини, її належність до конкретного типу спільноти і усвідом­лення себе суб´єктом життєвості, в першу чергу, через на­лежність до цієї спільноти.Історично поняття "честь" складається як надіндивідуальне Утворення. Індивід починає усвідомлювати себе як "орган роду" і реалізує свою суспільність шляхом утвердження престижу роду. Поняття "рід" щоразу в історії конкретизується в напрям­ку розширення.Згодом поняття честі охоплює і професійну діяльність лю­дини. В умовах станового поділу суспільства більшість його членів, що не мала привілею знатності походження, була по­збавлена права бути носієм почуття честі ("фамільної" честі)-Люди нижчих станів виробляли власне поняття честіюПоряд із названим поняттям честі, що осягається моральни­ми критеріями, завжди мало місце позаморальне уявлення про сенс честі. Захист честі професії часто хибно уявляється як захист окремих некомпетентних представників професії. Таке уявлення має позаморальний зміст. Воно шкодить, а не сприяє престижу професії. Скажімо, некомпетентний лікар може стати вбивцею, на совісті якого сотні людей, що назавжди втратили здоров´я або взагалі пішли з життя внаслідок неправильного лікування.Отже, поняття "честь" відображає один із напрямків розвит­ку моральної свідомості суспільства та особистості, що бачить себе невід´ємною складовою більш загального, ніж одиничне існування, соціального цілого.Категорія "гідність" належить до сутнісних характеристик Людини. Поняття "гідність" різниться від поняття честі на підставі індивідуалізації досвіду відношення людини до світу та до себе самої. В епоху Відродження утверджується моральне поняття "гідність" не як корпоративне чи станове, а як родове за тою ознакою, що людина має нести в собі цінності людства, щоб гідно представляти увесь рід людський, а отже, бути гідною звання людини. Гід­ність людини визначається, по-перше, здатністю приборкати пристрасті й підпорядкувати чуттєву природу розумному воле-вияву.. По-друге, гідність спирається на уміння формувати досконалий предметний світ та досконалі стосунки, утверджу­ючи творчу сутність людини.

3.Сенс життя.Сенс життя набувається та усвідомлюється як його наявність у вільному розгортанні здібностей особи довкола особистісно визначеної потреби. Причому сповнити життя сенсом не може щось другорядне, несуттєве, обмежене і буденне. В кращому випадку воно здатне на певний час зосередити на собі увагу. Сенс буття не є щось стале, раз і назавжди здобуте й незмінне. Йому властива процесуальність, що є атрибутивною характе­ристикою духовності: зупинка в русі до самопошуку, до твор­чої взаємодії зі світом — це початок духовної смерті.Відчуття повноти буття дається не лише власними творчими досягненнями. Повнотою сповнює здатність радіти і захоплю­ватися моральним талантом інших людей, досягненнями твор­чого генія минулого та сучасності. В історії етичної думки проблеми сенсу життя та щастя роз­глядаються як взаємозв´язані на засадах взаємозумовленості. У виховному процесі актуальною є мета сформувати у мо­лоді наснагу облаштування суспільного життя в усіх його лан­ках: соціально-економічній, морально-правовій, культурній. У виховному процесі важливо виходити з наявності двох типів орієнтації особистості на смисложиттєві цінності. Перший опер­тий на виражені особистісні якості, що стимулюють активний Пошук, мобілізуючи для цього волю та природою закладені здібності. Другий тип — це молодь, зорієнтована на життєвий успіх безвідносно до засобів його досягнення. Тут актуальною у вихованні є проблема зацікавлення смисло-життєвими цінностями в умовах відчутного зростання амораліз­му стосунків. Важливо прищепити розуміння того, що почуття самоповаги, привілей почувати себе людиною досягається лише моральним шляхом.

4.Щастя. Початково слово "щастя" означало сприятливий для люди­ни перебіг обставин, сприяння вищих сил людським справам.Поняття щастя конкретизується залежно від того, в чому людина бачить сенс життя, тобто воно завжди індивідуально визначене. Поняття самоутвердження як умова щастя об´єктив­но покладає два основні аспекти. Перший — самоутвердження людиною себе як носія природної життєвості. Фізичне здоров´я і спосіб життя, що сприяє його збереженню та покращенню природних задатків організму, — явище моральнісного ставлен­ня до феномена життя та до себе як його носія..Другий аспект самоутвердження — духовне, в першу чер­гу, моральне самоутвердження. Якщо перший аспект реалі­зує цінність людського життя в його природності, то другий Пов´язаний з її суспільністю і отже, має сутнісний характер. В історії етики мали місце численні спроби розв´язати пи­тання щодо шляху досягнення людиною щастя. В етиці гедоніз­му сенс щастя бачиться в фізичних насолодах. Представники етики евдемонізму, зокрема засновник цього напрямку Епікур, бачить щастя в душевному спокої, безтурботності духу. Поняття щастя — одне з основних в етиці Арістотеля. Філософ розглядає щастя як наслідок тривалої і неухильної діяльності душі згідно з вимогами доброчесності. Щастя, згідно з його визначенням, — це "вище і найпрекрасніше благо, що дає найбільше задоволення". Сенс задоволення пов´язується з діяльним життям — з діяльністю душі, що узгоджена з розу­мом. Як наголошує філософ, діяльне життя, що відповідає при­значенню людини, згідно з її родом і тотожне поняттю добро­чесності — це і є щастя. Для щастя потрібна і повнота доброчес­ності, і повнота життя.

Варіант 9. 1. Зміст понять етноетика, «золоте правило» моральності. Етноетика – самоствердження в сенсі етично вкоріненої культурної ідентичності.З ліберального, як із універсалістського погляду, вони визнають рівні права людей на самоутвердження нормативно – етично визнаються права людини на збереження культурної ідентичності, отже, так само визнається також і належність до етнічної чи квазіетнічної традиції певної спільноти. Саме тут зявляється можливість взаємо доповнення  деонтологічного універсалізму та комунітаристського партикуляризму, тому що право на культурну ідентичність можна розглядати як значуще для всіх людей індивідуальне право. Щоправда, саме по собі визнання їх формальної доповнювальності навряд чи забезпечує конкретну сумісність усталених традиційних цінностей певної спільноти, її етноетики, з одного боку, та універсалістської етики рівних прав і обов’язків усіх індивідів і усіх локальних спільнот – з іншого. Ця проблема має вирішуватися, скоріше, на грунті сучасної загальнолюдської етики, яка потребує зустрічного руху обох позицій за принципом формальної доповнювальності. Якщо взяти до уваги, що в теперішній політичній дійсності – за браком реально діючого світового громадянського правового ладу – право на утвердження індивідом або громадою своєї культурною. Золоте правило моральності каже «Як хочете, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть відносно них»Перші згадки про З.п.м. датуються серединою 1 тисячоліття до н. е. Це правило зустрічається в «Махабхараті», у висловах Будди.Конфуцій вчив «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі»[1].В «Одіссеї» Гомера і «Історії» Геродота.В Біблії З.п.м. згадується в апокрифічній книзі Товіта (Тов. 4:15) і двічі в Євангеліє при викладі Нагірної проповіді (Лк 6:31; Мт 7:12). «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви. Бо в цьому Закон і Пророки.»

2. Етика міжнаціональних стосунків.Найзапекліші національні суперечки й конфлікти нерідко виникають на ґрунті елементарного порушення «золотого правила», тобто нормивзаємності — коли якась із сторін вважає можливим для себе те, що вважала б неприпустимим відносно себе з боку інших. Розглядаючи міжнаціональні стосунки як проблему моральну, ми,безсумнівно, маємо запроваджувати в цю сферу й відповідні етичні категорії. В сучасному житті нація безперечно постає як моральна суб'єктивність, що має (точніше, повинна мати) власну гідність, власне відчуття обов'язку й відповідальності, власне сумління; суб'єктивність,що повинна з повагою (коли не з симпатією і співчуттям) ставитися до співчуттям) ставитися до інших подібних суб'єктивностей, інших націй. Тільки за умови обопільноїреалізації всіх цих якостей і конкретних вимог, що з них випливають, ми можемо говорити про задовільний моральний стан міжнаціональнихстосунків. Проте далеко не всі зазначені риси набувають у сучасній національній моральній свідомості належного розвитку. Навряд чи навіть у роки застою комусь у нас спало б на думку заперечувати наявність у кожної нації особливого національного характеру. Справа, однак, у тому, що, подібно до людськоїіндивідуальності, будь-яка нація виявляє свою моральну сутність зовсім не косметичним піклуванням про миловидність власної зовнішності, а вактах глибинного вибору, що зачіпають долі інших народів і навіть загальне становище у світі, утверджують в останньому певний порядок цінностей. Природно, що такий вибір і практичні дії, котрі випливають із нього, не завжди виявляються бездоганними, і в досвіді наційнагромаджуються результати непоправних учинків та подій, які утворюють своєрідний реальний базис уявлень про національну провину.

3. Біоетика.Біоетика або етика життя — це розділприкладної етики, філософської дисципліни, що вивчає проблеми моралі насамперед стосовно людини, визначає, які дії щодо з морального погляду є припустимими, а які — неприпустимими. Або іншими словами: біоетика — це органічне поєднання новітніх досягнень біологічної науки та медицини з духовністю. У сучасному суспільстві вона стала ознакою цивілізованості. Утвердження засад біоетики внесе відповідну частку в практичну реалізацію в суспільстві основних засад християнського буття, побудові цивілізації любові та формування здорового способу життя громадян. Дані біоетики є додатковим імпульсом для поглиблення богословського розуміння гідності людської особи, бо висвітлюють досі невідомі аспекти людського існування. Біоетика як біологія духовності застерігає молодь перед загрозами для життя, які часто проявляються як егоїстичні задоволення. Біоетика — це сукупність понять і принципів, направлених на моральне вдосконалення людства, охорону прав і достоїнств людини у зв'язку з революційними досягненнями сучасної біології, особливо молекулярної генетики, генетичної інженерії, розшифрування генома людини і тварин. Біоетика старається визначити рубежі медичного втручання людини, а також визначити моральну вартість медичних діянь, які розглядаються. «Становлення і все ширший розвиток біоетики сприяє рефлексії і діалогу — між віруючими і невіруючими, а також між прихильниками різних релігій — про основні етичні проблеми, пов'язані з людським життям». Біоетика закладає глибокий фундамент «цивілізації любові та життя», без якої існування осіб і суспільства втрачає свій найбільш людський сенс.Біоетика спричиняється до зростання інтересу до якості життя, а також до екології, що особливо актуально в суспільствах з високим ступенем розвитку, в яких люди прагнуть вже не тільки до запевнення собі основних засобів до життя, скільки до глобалістичного покращення умов життя. В сучасному суспільстві людство стоїть перед надлюдським, драматичним змаганням між злом і добром, між смертю і життям, між «культурою смерті» і «культурою життя».

4. Біоетика в Україні. Бурхливий розвиток біотехнологій на тлі світової екологічної кризи зумовлює необхідність постійного пошуку нових підходів до оцінки цих процесів. Беззастережне застосування сучасних досягнень біологічної науки може призвести до небажаних наслідків навіть тоді, коли вони використовуються з найкращими намірами. Нині ведуться активні дискусії щодо використання стовбурових клітин, допоміжних репродуктивних технологій, генетично модифікованих організмів. Одне з завдань біоетики — передбачення та запобігання небажаним наслідкам, пов’язаним із реалізацією наукових розробок. Усі вчені повинні усвідомити, що справжній прогрес без високої моралі неможливий. Для вирішення цих важливих питань при Президії НАН України у 1998 р. було створено Комітет з біоетики. В останні роки стало обов’язковим проведення біоетичної експертизи наукових проектів та дисертаційних робіт в установах НАН, впроваджується викладання цієї дисципліни у вузах. Вже майже 3 роки діє Комітет з питань біоетики при Кабінеті Міністрів, який координує цю роботу на національному рівні. Біоетика, основний принцип якої — повага до життя, покликана визначити ті межі, які не повинні переходити ані лікарі, ані науковці у ставленні до людей і тварин. З метою активного впровадження біоетичних принципів у роботу наукових установ при Президії АМН створена Комісія з біоетики.

Варіант 10. 1. Етика як філософська наука про мораль. Спочатку значення термінів «етика» й «мораль» в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку, зокрема розвитку науки і суспільної свідомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику почали розглядати як науку що вивчає мораль. Хоча уповсякденному слововживанні цієї різниці у значенні не завжди дотримуються. Поняття «мораль» і «моральність» часто ототожнюються, і для цього є достатньо підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, приписів, правил поведінки, а моральності — як втілення цих принципів, правил і норм у реальній поведінці людини й стосунках між нею та іншими людьми. Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика — це наука про мораль (моральність). Що ж являє собою мораль як соціальне явище і яку предметну сферу моралі вивчає етика? Відомо, що жодна людська спільнота не могла існувати і розвиватися без узгодження різноманітних суперечливих (часто протилежних) інтересів людей, дотримання певних взаємних обов'язків, правил поведінки, які поступово стали звичними, загальноприйнятими, перетворювались на звичаї, традиції, стійкі норми моральної поведінки. Отже, суспільство у процесі історичного розвитку виробило особливий соціальний інструмент для регулювання і спрямування поведінки кожної людини, щоб вона не тільки не руйнувала, а навіть зміцнювала суспільний організм. Цим інструментом (соціальним інститутом) суспільної самоорганізації і є мораль. Мораль існує у двох формах: особистіші моральні якості (милосердя, відповідальність, скромність, чесність тощо) і сукупність норм суспільної поведінки й оціночних уявлень (наприклад, «не вкради», «не вбий» тощо і «справедливо», «порядно», «доброзичливо» тощо).Моральні якості характеризують особистість з точки зору її здатності до спілкування з собі подібними і співіснування з ними. Вони виступають як риси характеру і виявляються у взаємовідносинах з іншими людьми.

2. Етика і мораль.Термін «мораль» використовують як у загальному, так і в особливому, вузькому значенні. У висловлюванні «етика — наука про мораль» він мислиться в загальному значенні, а в судженні «мораль є формою індивідуальної і суспільної свідомості» — у вузькому, оскільки з моралі в її широкому розумінні вилучено моральність — реальну поведінку людей і відповідну діяльність. Загалом етика є наукою, яка досліджує мораль, своєрідною теорією моралі, що з'ясовує її сутність, природу, походження, історичний розвиток, місце в системі суспільних відносин, сутність та особливості моральної свідомості, моральних відносин, досліджує суспільно-політичні, психологічні механізми, завдяки яким реалізуються моральні норми, судження, оцінки. Етика (лат. ethika, від грец. ethos — звичай) — філософська наука, яка досліджує природу, сутність, виникнення, розвиток, структуру, функції моралі, її прояви у різноманітних сферах діяльності. Предметом етики є мораль як форма індивідуальної та суспільної свідомості, загальні закономірності їх буття.На рівні буденної свідомості надто поширеним є ототожнення моралі з етикою. Однією з причин їх нерозрізнення є психологічна схильність людей ототожнювати те, що представлене в їх свідомості, з реальним, а непредставлене — з неіснуючим. Цю точку зору намагаються аргументувати твердженням про недоцільність роздвоєння світу. Проте філософія (етика є філософською наукою) свідома того, що пізнаване (в цьому разі — мораль) принципово відрізняється від знання про нього (етики) за способом буття. Пізнаване існує об'єктивно, а знання про нього — суб'єктивно, тобто у свідомості. Відрізняється пізнаване від знання про нього і за змістом, щоправда непринципово: пізнаване має безліч властивостей, а його теоретична модель репрезентує лише деякі з них, у кращому разі — загальні та істотні, що є підставою для визнання пізнаваності світу, зокрема й морального феномену. Однак найдовершеніше знання моралі, осягнення глибин етичної науки не можуть замінити людині саму мораль. Співвідношення моралі й етики можна передати такою моделлю: «мораль у собі» (уявлення, почуття, емоції, суб'єктивні вияви волі) — «мораль для нас» (мораль, «одягнена» в матеріальну оболонку мови і мовлення,

3. Значення етики.Буття людини як істоти, що уявляє, радіє, страждає, зокрема й під впливом моральних ситуацій, істотно відрізняється від буття, яким його знає розум, теоретичне мислення. Та якщо почуття людини є байдужими до теоретичної картини буття як системи абстракцій, то розум не може собі цього дозволити. Людина все виносить на суд розуму. Його суд над моральною свідомістю породжує моральні конфлікти, трапляються випадки, коли мораль «не спрацьовує». За таких обставин розум намагається з'ясувати причину неефективності моралі. Численні прояви недосконалості моралі й зумовили появу етики, яка виконує такі функції:— з'ясування необхідного і загального в нескінченній багатоманітності виявів моралі, визначення сутності моралі;— обґрунтування на основі знання сутності моралі ідеалів, орієнтуючись на які можна критично оцінити існуючу мораль і запропонувати нові досконаліші моральні орієнтири. Та оскільки ідеал може існувати лише у формі художнього образу, доречніше твердити про теоретичну модель зразкової моралі; — поступовий вплив на зміну способу життя, вироблення звичок, що сприяє моральному вдосконаленню людини. Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;— аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з'ясування сутності та історичних перспектив моралі;— формулювання принципів етики — її фундаментальних вихідних положень.Однак значення етики для людства і знання етики для самовдосконалення моралі особистості не варто переоцінювати. Найдосконаліші знання моралі не можуть замінити людині мораль, бути мораллю, не мають безпосереднього впливу на неї. Мораль значно багатша від її теоретичної, абстрактної моделі, яку створює етика. Ця модель подає лише загальні й необхідні властивості, грані моралі. До того ж елементи моралі, які ще не знайшли мовного вираження, залишаються поза увагою етики. Враховуючи ці особливості, деякі автори прагнуть їїдосконалити нетеоретичними засобами.

4. Функції етики.Численні прояви недосконалості моралі й зумовили появу етики, яка виконує такі функції:— з'ясування необхідного і загального в нескінченній багатоманітності виявів моралі, визначення сутності моралі;— обґрунтування на основі знання сутності моралі ідеалів, орієнтуючись на які можна критично оцінити існуючу мораль і запропонувати нові досконаліші моральні орієнтири. Та оскільки ідеал може існувати лише у формі художнього образу, доречніше твердити про теоретичну модель зразкової моралі; — поступовий вплив на зміну способу життя, вироблення звичок, що сприяє моральному вдосконаленню людини. Безумовно, знання етики не впливає безпосередньо на мораль людини, проте воно включає силу розуму, волю у регулювання поведінки людини;— аналіз суміжних проблем, зокрема питання походження моралі, виникнення й розвитку етичної теорії, що є необхідною умовою з'ясування сутності та історичних перспектив моралі;— формулювання принципів етики — її фундаментальних вихідних положень.

Варіант 11 1.Сенс поняття релігійна етика.Релігія у свій класичний період дає людині не тільки світогляд, все її розумне буття, вона дає їй також етику, мету, волю і діяльність, вказує зразок, критикує заповіді і закони. Подібно тому, як пояснення природи опирається на вплив надприродних сил, етика опирається на відвертість, бачить залежність людини від надприродних сил, що направляють долю її в цьому, а може і в майбутньому світі. Етика має, таким чином, своєю базою історію людини.Релігійна етика всією системою поглядів впливає на людину, на мету її буття, на сенс існування, формує особливу поведінку людини. Якщо говорити про самі основи поведінки, дуже багато з її моральних заповідей співпадають з науковими принципами, які людина повинна була б покласти в основу своїх дій навіть без релігійних джерел. Така, заповідь про любов до ворогів — важкий для науки і військової справи принцип поведінки. Однак людина, що керується розумом (а не ідеологією), визнає його етичну велич. Окрім того, більшість моральних принципів, з якими зустрічаємося в Біблії, стають повністю зрозумілими, оскільки проголошують милосердя, співчуття, допомогу. І тут треба відмітити, що вже дві тисячі років теологи намагаються додати науковості відкритій етичній істині. Так, Хома Аквінський увів ідеї Аристотеля в межах християнської етики.У просвітницькій діяльності церква по обов'язку служіння займається моральними питаннями, піднімає свій голос, коли виникають етичні проблеми Розглядаючи релігійну етику, не повинні забувати її особливість, що деякі етичні норми доповнені в релігійних писаннях істинами надприродними. Ці істини приймаються на віру, і розум може бути з ними не згодний (наприклад, істиною про освячуючу душу благодать, і істиною про єднання з Богом у вічному житті тощо). Необхідно наголосити, що постійно виникають нові проблеми в змісті етики, в її предметі відбуваються зміни. Особливо це характерне для західної етичної думки. Інтерес виявляється до нормативної етики, прикладних галузей етики. Почали активно розвиватися такі її різновиди, як медична етика, екологічна, педагогічна та ін. У сучасності етика вийшла за межі однієї тільки науки, наприклад, медицини і здобула комплексний характер.

2. Моральні принципи християнства. Християнські філософи-богослови вважають біблійні за­повіді богооткровенними за походженням і загальнолюдсь­кими за їх морально-естетичним значенням, адже Бог один.Незважаючи на істотні розбіжності у кодексах моралі різ­них класів, можна знайти певні загальні вимоги до поведінки особистості в будь-якому співтоваристві, найпростіші норми моральності й етикетних правил, без дотримання котрих не­можливе існування жодної людської спільноти.У 5 главі Повторення закону Мойсей формулює десять мо­ральних заповідей християнської етики й форми її етикету:1. Я Господь, Бог Твій: не матимеш інших богів крім Мене.2. Не взивай намарне імені Бога Твого.3. Пам`ятай День святий святкувати.4. Шануй батька й матір твоїх, щоб тобідобре було і щоб довго ти прожив на землі.5. Не вбивай.6. Не чини перелюбу.7. Не кради.8. Не свідчи неправдиво на ближнього твого.9. Не пожадай жінки ближнього твого.10. Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твогоІ чим більше вкладає людина у Бога, тим більше залишається в ній самій. Так, наприклад, у п´ятій заповіді про шанування стар­ших під "батьками" варто мати на увазі не тільки батька і матір, а й усіх тих, хто "заступає місце батьків", тоб­то "начальників, керівників як цивільних, так і духов­них. Коритися владним особам не стільки зі страху, скільки за совістю; / шоста заповідь — "не вбивай!" не може кимось запе­речуватися, євангельський Ісус Христос, Бог підтвер­джує й посилює заповідь, засуджуючи не тільки убив­ство, а й навіть думку про нього або просто почуття гніву на "брата свого" Чоловіку й дружині Бог забороняє порушувати взаємну вірність і любов. Сьома за порядком у десятислів´ї заповідь закону Бо­жого "Не вкради" стала воістину загальнолюдською нормою християнського етикету.Вимога "не свідчи неправдиво" є елементарним загальнолюдським правилом. "Не бажай жони ближнього свого, і не бажай будинку ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці йо­го, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого!"

3. Функції подружжя.Сім'я - це мала соціальна група, заснована на шлюбі та кровній спорідненості. Члени сім'ї об'єднані емоїцйними зв'язками, спільністю побуту, моральною відповідальністю, взаємодопомогою. Сімейні взаємини є офіційними за формою та неофіційними за змістом. Психологія сім'ї вивчає закономірності виникнення, становлення й руйнування родини як специфічної малої соціальної групи, умови та механізми її функціонування. Психологічному аналізові підлягають різні аспекти сімейного життя: витоки утворення сім'ї; формування готовності до шлюбу й подружніх стосунків; загальні тенденції розвитку сім'ї, особливості шлюбно-сімейних міжособистісних взаємин та інші соціально-психологічні проблеми. До них можна віднести наступні функції:1. репродуктивна — в будь-якій сім'ї найважливішою є проблема дітонародження. 2. господарсько-економічна — включає харчування сім'ї, придбання й утримання домашнього майна, одягу, взуття, благоустрій житла, 3. регенеративна — (лат. regeneratio — відродження, відновлення). Означає спадкування статусу, прізвища, майна, соціального становища. 4. освітньо-виховна — (соціалізація). 5. сфера первинного соціального контролю — моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності6. рекреативна — лат. recreatio — відновлення. членів сім'ї.7. духовного спілкування — розвитку особистостей членів сім'ї, духовне взаємозбагачення;8. соціально-статусна — надання певного соціального статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури;9. психотерапевтична — дозволяє членам сім'ї задовольняти потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.

4. Моральна основа шлюбно-сімейних стосунків.У шлюбно-сімейних стосунках найбільш повно реалізу­ються цінності любові, дружби, товариськості. І шлюб, і сім'я:— явища історичні, які залежать від суспільних відносин, що змінюються,   і   впливають   на   конкретно-історичний   стиль життя суспільства.Шлюб — це історично обумовлена, санкціонована су­спільством форма відносин між чоловіком і жінкою, яка вста­новлює їх взаємні права й обов'язки. Головна ознака шлюбу—  суспільна санкція статевого спілкування. Залежно від інте­ресів суспільства шлюб може виступати у моральній, право­вій, релігійній та інших формах. Сучасний шлюб базується на добровільному єднанні, визнанні рівних прав чоловіка і жін­ки. Шлюб і кровна спорідненість є основою і фундаментом сім'ї.Сім'я — мала соціальна група суспільства, члени якої пов'язані шлюбом і кровною спорідненістю, спільним побу­том, веденням господарства і взаємною моральною відповідальністю. Вона є найважливішим елементом відтворення суспільного життя. Історично сім'я з'являється значно пізніше шлюбу. Суспільство через сім'ю як соціальний інститут забез­печує фізичне відтворення і соціальне існування людини Шлюбно-сімейні стосунки, їх форма, соціальне призначення визначаються характером конкретно-історичних суспільних відносин.Виділяються економічні, правові й моральні основи шлюб­но-сімейних стосунків. Єдність любові, дружби, обов'язку, відповідальності, подрркньої вірності, поваги чоловічої і жі­ночої гідності складають моральну основу шлюбно-сімейних стосунків і відіграють важливу роль у збереженні і зміцненні сім'ї протягом усього життя подрркжя. Взаємна любов, вза­єморозуміння, відповідальність, довіра, постійна взаємоповага — гаранти тривалості й стійкості сімейних стосунків. Сімей­не щастя — не дар богів і не доля, воно створюється спільни­ми зусиллями усіх членів сім'ї, та, перш за все, подрркжя, і потребує не лише любові (кохання), а й дисципліни, здатнос­ті знаходити компроміси, розвинутого почуття сімейного обов'язку. Слід пам'ятати, що сімейне життя — це постійне самовиховання і самовдосконалення кожного учасника сімей­ного колективу

Варіант 12 1. Поняття і функції подружжя .Сім'я - це мала соціальна група, заснована на шлюбі та кровній спорідненості. Члени сім'ї об'єднані емоїцйними зв'язками, спільністю побуту, моральною відповідальністю, взаємодопомогою. Сімейні взаємини є офіційними за формою та неофіційними за змістом. Психологія сім'ї вивчає закономірності виникнення, становлення й руйнування родини як специфічної малої соціальної групи, умови та механізми її функціонування. До них можна віднести наступні функції:1. репродуктивна — в будь-якій сім'ї найважливішою є проблема дітонародження. Цілісність сексуальної потреби, що забезпечує продовження роду, і любові як вищого почуття унеможливлює відділення одного від іншого. Подружня любов значною мірою залежить від характеру задоволення сексуальних потреб, особливостей їх регулювання та відносини подружжя до проблеми дітонародження, самим дітям; 2. господарсько-економічна — включає харчування сім'ї, придбання й утримання домашнього майна, одягу, взуття, благоустрій житла, створення домашнього затишку, організацію життя і побуту сім'ї, формування і витрачання домашнього бюджету; 3. регенеративна — (лат. regeneratio — відродження, відновлення). Полягає у задоволенні потреб у батьківстві та материнстві, контактах з дітьми, їх вихованні, самореалізації в дітях; 5. сфера первинного соціального контролю — моральна регламентація поведінки членів сім'ї в різних сферах життєдіяльності, а також регламентація відповідальності і зобов'язань у відношенні між подружжям, батьками і дітьми, представниками старшого і середнього поколінь;6. рекреативна — лат. recreatio — відновлення. Пов'язана з відпочинком, організацією дозвілля, турботою про здоров'я іблагополуччя членів сім'ї.7. духовного спілкування — розвитку особистостей членів сім'ї, духовне взаємозбагачення;8. соціально-статусна — надання певного соціального статусу членам сім'ї, відтворення соціальної структури;9. психотерапевтична — дозволяє членам сім'ї задовольняти потреби в симпатії, повазі, визнанні, емоційній підтримці, психологічному захисті.

2. Вірність і відданість. Ві́рність (Trustworthiness) — моральна категорія, що досить часто розглядається як чеснота. Вірна людина є та, в якій розміщена наша довіра, і по замовчуванню припускається, що довіра не буде в подальшому зраджена. Вірна людина може довести свою вірність наповнюючи ділом призначену їй відповідальність, і як певне розширення цього — не спростовувати наші чекання/сподівання. Відповідальність може бути підтверджена як матеріально (своєчасна відповідь на поштовий лист), так і не матеріально (іраціонально/духовно), наприклад, нерозповсюдження якогось секрету (важливого для вас). Вірною людиною буде та, якій ми можемо довірити наші турботи/хвилювання та секрети, знаючи наперед, що вони не вийдуть за межі нашого кола спілкування/взаємовідносин.Категорія вірності не є статична, тому з плином часу виникає перманентна необхідність в її підтвердженні.Сучасне суспільство все частіше намагається витіснити поняття вірності, обминути його, мовляв, це вже не модно і потрібно жити, "створюючи свої правила". Стало популярним шукати вигоди й задоволення лише для себе, не звертаючи уваги на інтереси оточуючих, часто навіть близьких людей; завжди слідувати тільки своїм бажанням і забаганкам, не зважаючи на те, чи відповідають вони нормам моралі. Зберегти подружню вірність, бути відданим другом, залишитися вірним своєму покликанню, – все це, як не сумно, перестає вважатися актуальним у нашому прогресивному світі. Свобода стосунків призвела до того, що зрада, непокірність, підлість, обман, недовіра стали нормою людських відносин. Це вже стало небезпечною проблемою сучасності.Незважаючи на таку ситуацію, кожен очікує по відношенню до себе відданості, чесності, порядності й вірності. Я думаю, що кожному з нас хотілося б, щоб йому довіряли. Кожен бажає усвідомлювати себе цінним, заслужити визнання з боку інших. Улаштувавшись на роботу, потрібно проявити відданість своїй справі, відповідальність у виконанні отриманих завдань. Безсумнівно, у цьому виявляється наша вірність, і це неодмінно буде поціновано керівництвом.

3. Спілкування. Спілкування – складний процес взаємодії між людьми, що полягає в обміні інформацією, а також у сприйнятті і розумінні партнерами один одного. Суб'єктами спілкування являються живі істоти, люди. У принципі спілкування характерне для будь-яких живих істот, але лише на рівні людини процес спілкування ставати усвідомленим, зв'язаним вербальним і невербальним актами. Людина, що передає інформацію, називається коммунікатором, що одержує її – реципієнтом.Спілкування є однією з центральних проблем, через призму якої вивчаються питання сприймання і розуміння людьми одне одного, лідерство і керівництво, згуртованість і конфліктність, міжособистісні взаємини та ін. Спілкування допомагає глибше розглянути процес міжособистісної взаємодії та міжособистісних взаємин. Інтерес до спілкування виявляють представники різних наук, бо воно є багатовимірним, багаторівневим феноменом. Філософи, наприклад, аналізують спілкування як спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб’єкт-суб’єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Саме вони зробили наголос на необхідності усвідомлення значущості Іншого і цінності звернення до нього як до рівноправного та відповідального суб’єкта. Дослідження проблеми спілкування в загальнофілософському плані є методологічною основою, на якій базується вивчення цього феномену в інших наукових дисциплінах, наприклад, в етиці, психології, соціології, медицині, педагогіці. Із розуміння ролі й значення механізмів спілкування виник менеджмент як функція керівництва людьми і галузь людського знання, що допомагає здійснити цю функцію. Спілкування стало основою маркетингу і його головним методом. Спеціалісти з маркетингу повинні знати запити та бажання споживачів тільки з перших рук, зустрічатися особисто з клієнтами, кожен з яких має риси характеру, темперамент, звички тощо. Головне гасло маркетингу: «Споживачі вимагають від виробників спілкування. Вони хочуть, щоб з Вами було легко спілкуватись»

4. Честь . Повага.Честь  — поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання цього значення з боку суспільства.За своїм змістом і природою відображеного в ній морального відношення поняття честі аналогічне поняттю гідності. Будучи формою прояву відносиниіндивіда до самого себе й суспільства до індивіда, честь, як і гідність, відповідним чином регулює поведінку людини й ставлення до нього з боку оточуючих. Але на відміну від поняття гідності поняття честі ґрунтується не на принципі рівності всіх людей у моральному відношенні, а на їхній диференційованій оцінці (залежно від соціальногостану особистості, релігійної,расової, національної, класової, професійної й колективної належності або репутації).Критерій цієї оцінки й вимоги до людини, що зв'язують із його честю змінювалися історично.Однієї з різновидів професійної честі є військова честь — внутрішні моральні якості й принципи воїна, що характеризують його поведінку, відношення до виконання військового обов'язку; одна з категорій етики військової.Повага — абстрактна соціальна категорія, що відображає оцінку почуття гідності/вищості/більшої ідеальності того, на кого направлена дана оцінка. Вона базується на визнанні високих якостей кого-небудь, чи чого-небудь, відносно яких проводиться ця соціальна оцінка.Категорія поваги так само, як і категорія довіри дуже сильно залежна від соціальної категорії влада. Тому в ієрархічній спільноті, що має пірамідальну структуру управління семантичне розумуння категорії поваги залежить від соціального статусу/рангу того, на кого розповсюджується повага. Наприклад, взаємовідношення поваги між суб'єктами одного рангу в основному відображають об'єктивну оцінку тих, хто оцінюється (вартий, чи не вартий поваги). Проте, при взаємовідношеннях суб'єктів різних соціальних рангів реальнішу оцінку може зробити лише той, хто належить до вищого рангу. На оцінку суб'єкта нижчого рангу впливає вищий статус об'єкта оцінки, не залежно від природних якостей останнього.

Варіант №13 1.Моральна основа шлюбно-сімейних стосунків.Чоловік і жінка, які кохають одне одного, можуть прийняти рішення створити сім’ю. Беручи шлюб, майбутні чоловік і дружина заключають угоду, згідно з якою вони присягаються бути вірними одне одному усе життя, народжувати і виховувати дітей. Втішатися взаємним товариством, розумно користуватися подружніми правилами і виконувати сімейні обов’язки.Моральну основу шлюбно-сімейних стосунків складають поєднання любові, взаєморозуміння, вірності, відданості,відповідальності,взаємодопомоги, довіри. Ці чинники мають велике значення для збереження єдності подружжя протягом усього сімейного життя. Гарантами подружнього щастя є також міцна дружба між партнерами, толерантність, повага, співчуття, взаємопідтримка, виконання сімейних обов’язків. В родині задовольняються важливі потреби в інтимному спілкування, любові, турботі, дружбі, материнстві, батьківстві, захисті, затишку. Цим виявляється моральна цінність сім’ї.

2.Толерантність.Термін «толерантність» походить від латин. дієслова loiero, що означає терплю, витримую, несу. Живучи в суспільстві, люди насамперед повинні вміти співіснувати один з одним, миритися з неминучими розбіжностями уподобань, цінностей, способів життя. Хоч як би важко не було в тих чи інших конкретних ситуаціях, члени сім’ї мають зносити, витримувати іншого, такого, яким він є. Визнавати за ним право мислити, жити і чинити по своєму – означає бути толерантним.Маючи велике суспільне значення, толерантність не може забезпечити всього того, що люди бажають для себе і своїх ближніх. Людина потребує, щоб визнавали її гідність, цінували її самобутні прояви, захоплювалися нею, симпатизували їй, а не лише з необхідності дозволяли бути собою, їй потрібна повага, співчуття, любов. Ці чесноти не може змінити толерантне ставлення. Його призначення інше. Навіть за відсутності перелічених високих моральних чинників толерантність забезпечує людям можливість жити разом.Легко бути толерантним до особи, котра першою виявляє толерантність до нас. В цій ситуації жодних труднощів не виникає. Однак, навіть за підозри, що для наших партнерів толерантні стосунки – не більше, ніж хитрість або гра, «золоте правило» моральності зобов’язує нас бути толерантних до них.

3.Повага. Співчуття.Повагу розуміють як почуття шани, прихильне ставлення. В Біблії дається порада християнам: «Випереджайте один одного пошаною». Якщо людину шанують, з нею поводяться люб’язно, поважають її гідність і погляди, будуть готові виконати будь-яке її розсудливе прохання.Виявляти повагу до свого обранця – означає дбати не лише про свої інтереси, але і про потреби подружнього партнера, визначити, що є для нього найкращим. Повага допомагає членам сім’ї визначити розбіжності і поглядах. Чоловік і дружина можуть мати різні пріоритети і уподобання. Але кожному слід поважати вибір іншого, якщо при цьому не порушуються суспільні норми. Крім того, кожен повинен поважати гідність партнера і не принижувати його словами чи жартами.Повага базується на визнанні людської гідності, особистих чеснот іншого, толерантності, рівності прав і свобод, орієнтує на довіру і уважне ставлення до людей, вимагає чуйності,ввічливості, доброзичливості у партнерів подружнього життя. З повагою не сумісні жорстокість, брутальність, насильство,гноблення, придушення свободи.Співчуття – це здатність людини відгукуватись на переживання інших, помічати інших у внутрішньому стані шлюбного партнера і адекватно реагувати на них. Переживати разом з людиною її успіхи та невдачі, розділяти з нею радість і смуток, пристрасть або страждання, захоплюватися її досягненнями чи жаліти в болю, неприємностях – означає співчувати. Поняття співстраждання є глибшим від співчуття. Співстраждаючи, людина добровільно морально залучається до тієї структури людського самопочуття, котра в реальному житті людини найбільшою мірою сприймає усю її уразливість, стражденність.Моральне почуття спів страждання залишається незмінно актуальним для кожної людської істоти з серйозним ставленням до життя і світу. Уникати страждань неможливо. Однак, маючи велике духовно-моральне значення, спів страждання, як таке, залишає людину нещасною. Воно ще не знає і не може дати саме по собі того внутрішнього просвітлення, тієї наново здобутої радості повноти спільного буття, що їх дарує людям кохання.

4.Любов.Глибинним джерелом і моральною основою сімейних стосунків постає любов. Вона одна з найвищих моральних цінностей. Справжня любов завжди моральна. Давні греки виділяють 4 типи любові: романтичне кохання до особи іншої статі «ерес»; глибоку приязнь, викликану родинними зв’язками «строге»; сердечну прихильність, прив’язаність, яка існує між близькими друзями «філія»; і ніжну, жертовну, безкорисливу любов «арапе».Значною мірою цінність любові виявляється в творенні людини. Під впливом любові поширюється морально-ціннісний вимір всієї життєдіяльності, змінюється світовідчуття. В статевому коханні з максимальною яскравістю розкривається щось зовсім унікальне, загадкова і неповторна сутність любові. Любов долає відчуження між близькими, її визнають вершиною морального ставлення до людини.Подружнім партнерам слід остерігатися таких негативних властивостей, як егоцентризм, грубість, утриманство, алкоголізм, ледарство, заздрість, прагнення збагатитися, нереалістичні сподівання; захищати сім’ю від поганого впливу, що надходить зі світу розваг, засобів масової інформації, друзів, знайомих тощо. Вони завдають шкоди сім’ї, можуть призвести до окремого проживання подружніх партнерів і розлучення. Однак близьким людям у такому випадку краще помиритися, поліпшити відносини і лагідно жити разом.Таким чином, дотримання моральних принципів поведінки в родині дозволить зберегти добрі стосунки, отримувати радість від сімейного життя, досягнути подружнього щастя.

Варіант №14 1.Проблеми війни і миру в етиці.Проблема миру і війни у контексті етичного бачення, привертають увагу вчених, науковців, організаторів численних політичних і суспільних рухів. Накопичено великий обсяг знань про мир як мету, як фактор розвитку виживання людства, про складну систему взаємозв’язків війни і миру та її особливостях у сучасну епоху, про можливі шляхи досягнення миру без війни.ХХ ст. принесло людству наймасштабні світові війни, ще більш загостривши «військовий інстинкт» - людини. Відтак, у епоху сьогодення світове суспільство знаходиться у постійному русі, переживаючи свого роду «нове народження», що зумовлює виникнення постійних локальних військових конфліктів. У цих конфліктах ціллю стає саме суспільство, і передусім, його духовна складова, а не територія або економіка тієї чи іншої держави. Вчені виокремлюють такі головні моральні проблеми війни: 1) чи може бути війна визнана справедливою і за яких умов? 2) якими мають бути засоби проведення справедливої війни? 3) яким є моральний сенс існування війська взагалі? Разом з цими головними проблемами повинна бути вирішена і головна моральна суперечність війни: за яких умов людина має моральне право вбивати іншу людину?Аналіз різноманітних концепцій миру потребує нових зусиль, що передбачає побудову нової, достатньо глибокої і послідовності етики миру, найважливішою складовою якої повинна стати діалектика війни і миру в їхньому історичному розвитку. У той же час ця проблема потребує активізації дослідницької д-сті та звернення до політики та ідеології.

2.Етика у контексті глобалізаційних процесів.Поступ глобалізації все більше вносить свої корективи у буденний світ, змінюючи свідомість та характер життєдіяльності людини. Ми все частіше стаємо свідками кардинальних за своєю сутністю і масштабних за своїм значенням перетворень в усіх сферах життя до постіндустріального суспільства, яке характеризується: використанням інформації як основного в-чого процесу; обробкою як провідною виробничою д-стю; наукомістким характером базових технологій.Революція у галузі комунікації багатократно збільшила швидкість обміну інформацією, а разом з тим і швидкість прийняття рішень, динаміку економічних культурних і політичних явищ самостійність і рішучість стають необхідними якостями нової епохи. Необхідність оперативно орієнтуватися в інформаційному просторі, що постійно змінюється, здатність швидко аналізувати, приймати рішення і сприяти їх втіленню дедалі більше стають ознаками нових зрушень.З позицій етичного бачення слід зауважити, що суспільна свідомість населення країн посткомуністичного табору знаходиться ще досить далеко від усвідомлення сутності і значення ідей глобалізації а постіндустріального суспільства. Об’єктивними причинами такого стану є значна відірваність у розумінні головних проблем сьогодення старшим і новим поколінням, деградація й занепад усталених цінностей та відсутність нових ідеалів, вузьке мислення, зумовлене посткомуністичним станом свідомості, брак приватної ініціативи, самостійності у прийнятті рішень. Вихід з даної ситуації потребує застосування такої освітньої парадигми, що сприяла б змінам у менталітеті особистості і соціуму, де втілюються глибинні засади світосприйняття, світогляду й поведінки людини.Сучасні наукові дослідження наголошують на тому, що одне з головних завдань етики у ХХ ст.. – це навчити людей любити себе. До цього завдання входить і уміння зберігати і підтримувати здоровий спосіб життя, сприяти зміні їх свідомості і реального темпу життя. Крім того, важливо врахувати наступний чинник: при постійному зростанні інформації в умовах постіндустріального суспільства надзвичайно зростає вміння її правильного подання та наукової інтерпретації

3.Проблеми морального ставлення до природи в етиці.Необхідність відповідального (правового і морального) ставлення людини до природи набула загального визнання лише в другій половині XX ст.Екологічна (грец. oikos — оселя, середовище і logos — слово, вчення) етика — галузь етичних знань, предметом якої є моральне ставлення людини до живої і неживої природи.Питання про моральне ставлення людини до рослин і тварин набуло в останні десятиліття, особливо на Заході, актуальності. Про увагу людства до цього питання свідчить хоча б занесення рідкісних видів рослин до Червоної книги. Однак жорстоке ставлення людини до тварин упродовж багатьох століть не піддавалося моральному аналізу й громадському осуду. Безперечно, у первісному суспільстві суворі закони виживання змушували людину бути жорстокою у ставленні не тільки до тварин, а й до людей, насамперед іноплемінців. З часом стосунки між людьми пом'якшувались, а їх ставлення до тварин ставало ще жорстокішим. Якщо первісні люди вбивали тварин для харчування або захищаючись від них, то згодом їх стали вбивати і без потреби, часто для забави.Унаслідок варварського ставлення людини до природи було знищено тисячі видів тварин і рослин, завдано непоправної шкоди флорі й фауні Землі.Лише під впливом екологічної кризи, реальної загрози загибелі життя на Землі людство схаменулося і визнало свою відповідальність не тільки за відносини між людьми, а й за природу, її охорону, збереження, гуманне до неї ставлення. Йдеться про активізацію громадської думки щодо захисту природи.

4.Головні завдання екологічної етики.Екологічна етика — вчення про належне у відносинах людини з природою, що сприйма-ється як суб'єкт, заснованих на визнанні морального статусу природи, високому оцінюванні її внутрішньої і нематеріальної цінностей, повазі прав природи й обмеженні прав людини. Екологічна етика пропонує і захищає систематичну і всебічну концепцію моральних взаємовідносин між людьми і природою. Екологічна етика припускає, що людська поведінка стосовно природи може спрямовуватись і спрямовується моральними нормами. Теорія екологічної етики в цьому випадку повинна: 1) пояснити, що це за норми; 2) пояснити, стосовно кого чи до чого люди несуть моральну відповідальність; 3) показати, чим обґрунтована ця відповідальність.Корінне питання екологічної етики — яке наше відношення до природи: як до об'єкта (речі) чи суб'єкта (тобто до рівного собі, що має моральний статус і права). Екологічна етика існує лише тоді, коли ми відносимось до природи як до суб'єкта. У цьому випадку шкода, нанесена природі, буде розглядатись з погляду нанесення збитку самій природі. Головним напрямком в екологічній .етиці є екобіоцентризм, що націлює людей на збереження якомога більшої кількості видів живих істот і ділянок дикої природи в безвідносній користі від цього людині чи навіть їй на шкоду.

Варіант №15 1. Етика і політика.Етика і політика, політика і мораль. Чи є щось між цими поняттями спільного? Щоби могти на це питання відповісти, треба спочатку визначити, що згадані поняття означають.Поняття “етика” (від грецького to ethos, що означає “звичай”, “душевний склад”, “нрав”, “натура”, “характер”) стосується сфери добра і зла, сфери, до якої належать такі поняття як совість, провина, заслуга – поняття, які чітко відрізняються від усіх інших аспектів людського життя. Як тільки постає моральне питання, ми відразу розуміємо, що це – “зовсім інший світ”, відмінний від повсякденної рутини, світ незрівнянно серйозний та пов’язаний з особливим зобов’язанням. Як і у всякій сфері людського життя, тут є свої поняття та категорії, свої “дані”. Вони не даремно звуться “даними” – ці поняття та категорії не є довільним витвором окремої людини, не є продуктом історичного розвитку, чи суспільної угоди. Вони дані нам у повсякденному моральному досвіді. Добро, справедливість, любов, чесність, милосердя, шляхетність, прощення, чеснота відкриваються нашому духовному зорові у своїй внутрішній правдивості та своєрідності, як тільки ми входимо у пізнавальний контакт із ними – як “саморозкриття” їхніх сутей.Слово “політика” походить від грецького he polis, що означає “місто”, “громада”, “суспільство”, “населення”, “країна”. Отже, ta politika (дослівно: “суспільні справи”), це – діяльність, спрямована на зорганізування такої суспільної форми життя, її збереження та зміцнення, захист від зовнішніх ворогів та забезпечення прав і добробуту окремих індивідуумів, які творять дану спільноту. А оскільки люди, будучи істотами тілесними, займають певне місце в просторі, то невід’ємним правом кожного індивідуума, а отже – і їхньої спільноти, є територія, на якій вони могли би жити. Тому до “політики” належить також забезпечення та збереження території, необхідної для життя спільноти. Таким чином, політика, загально кажучи, є служіння окремим індивідам, зорганізованим в спільноту – інших цілей політика не має.

2.Етика і право.Етика і право мають чимало спільного, проте багато в чому різняться між собою. І етика, і право регулюють поведінку як окремої людини, так і великих спільнот. Однак роблять це по0різному. Якщо право повністю побудовано на писаних нормах і на примусі (що передбачає обов’язкове покарання за порушення норм права), то етика ґрунтується переважно на неписаних нормах, які вироблялися роками в процесі накопичення досвіду. Звісно, існує чимало кодексів етики, але є вони досить різноманітні. Значно слабший в етиці є елемент примусу. Якщо в правовому полі виконання законів забезпечують спеціальні державні інституції, які мають, зокрема, й каральні функції, то в етиці примус має моральний характер, і найсильнішим є, умовно кажучи, не позбавлення волі, а моральний осуд.Завдяки ліберальнішому регулюванню моральні норми охоплюють значно ширший зріз люської поведінки. Правові норми ніколи не зможуть регулювати моральний спектр поведінки. Етичні норми відрізняються від правових ще й тим, що кожен представник професії повинен розуміти, чи дотримується він моральних засад у своїй роботі, тобто чи сповідує етичні норми, незалежно від зовнішніх чинників.

3.Етика і культура. Е́тика- наука, що вивчає мораль, норми поведінки, сукупність моральних правил певної суспільної чи професійної групи. Є важливим фактором свідомого підтримання правопорядку в суспільстві. Культу́ра — сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Вже в ранньому віці в дитині закладаються основи її культури, зокрема культури поведінки та спілкування. Маючи такий базис, людина протягом свого життя прагне підвищувати свою культуру. До цього її стимулює бажання постійно відкривати для себе щось нове в навколишньому світі з тим, щоб адекватно в ньому орієнтуватися. Базис особистісної культури відповідає загальнолюдським духовним цінностям, які непідвласні часові й є надбанням усіх людей, бо створені протягом усієї історії людства. Тому те, що ми називаємо культурою, є людяність світу, зашифрована в усьому багатстві цінностей, норм, традицій, звичаїв тощо. І саме це нагромаджене людством багатство кожна окрема людина може й хоче зробити своїм надбанням.Культура, до якої людина долучається з дитинства, багатогранна. Це художня культура, культура життєвого самовизначення, економічна культура, культура праці, культура політична та правова, інтелектуальна та моральна, екологічна та фізична, культура спілкування та сімейних взаємин. Аналіз свідчить, що саме культура спілкування тісно переплітається з усіма іншими компонентами, а культура психічної діяльності безпосередньо пов'язана з культурою життя особистості загалом. Чим вища у людини загальна культура, тим вища моральна та психологічна культура її спілкування. Чим менше людина взяла для себе від загальнолюдської культури, тим менше в неї розвинута мотивація до гуманних, доброзичливих взаємин з іншими, тим менше вона користується загальноприйнятими нормами поведінки і тим менше готова до підвищення своєї культури загалом. Важливою складовою загальнолюдської культури є моральна культура, яка відіграє значну роль в життєдіяльності людини. Розкриваючись у реальних діях і вчинках людей, у яких втілюються їхні прагнення, цілі, внутрішні потреби та інтереси, моральна культура облагороджує особистість.

4.Право і мораль як соціальні регулятори. Мораль та право є найважливішими різновидами соціальної регуляції. І мораль, і право як форми суспільної свідомості необхідні, перш за все, для ціннісної орієнтації людини в складному, різноманітному, багатому на протиріччя світі між-людських стосунків, допомагають індивіду усвідомити своє місце в них, стати вольовою та відповідальною особистістю. Як соціальні норми вони вказують, як потрібно поводити себе людям у різних життєвих ситуаціях, у стосунках людей між собою. І мораль, і право є продуктом цивілізації та культури, створюються в результаті свідомої діяльності людей, їх спіль­нот та соціальних інституцій. Так, правові норми приймають­ся спеціально уповноваженими державними органами — парламентом та іншими правотворчими суб'єктами. У норма­тивній формі мораль і право відображають прагнення а,о врегулювання між учасниками суспільних відносин, впорядкова­ності соціального життя. Моральні та правові норми відобра­жають врешті-решт досягнутий рівень соціального та духов­ного розвитку суспільства і людини.

І право, і мораль зорієнтовані на свободну волю людини і її відповідальність. Але між ними, як різновидами соціальних регуляторів, є суттєві відмінності. Перш за все, норми моралі відображають уявлення людей і суспільства про добро і зло, честь і гідність та інші моральні цінності і є відповідно їх нор­мативним виразом, тобто їх своєрідною мірою. А норми пра­ва відображають узгоджену суспільством і підтриману держа­вою міру соціальної рівності й свободи у стосунках між учасниками суспільних відносин й заснований на цій мірі формально визначений і забезпечений державою порядок. То­му, якщо право виступає як соціальний інститут, як форма, перш за все, практичного освоєння соціального буття, то мо­раль більш тісно зв'язана з духовністю, зі світоглядом людини, зі ставленням як до людей, до світу в цілому, так і, врешті-решт, до самої себе. У праві відображаються моральні погляди людей і суспіль­ства: право кожного на повагу особистості, на вільний розви­ток своєї особистості, на невтручання в особисте і сімейне життя, на свободу думки й слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань.

5.Формування культури моральної поведінки.Культура моральної поведінки — складова частина культури людини, вона виступає зовнішнім проявом духовного багатства особистості та її внутрішнього світу; це сукупність форм повсякденної поведінки людини (у праці, побуті, спілкуванні з іншими), в яких знаходять зовнішнє відображення моральні та естетичні норми поведінки. Якщо моральні норми визначають зміст вчинків, мотиви поведінки, то культура поведінки розкриває, як саме здійснюються у поведінці вимоги моральності, яке «обличчя» поведінки людини, наскільки органічно, природно і невимушено такі норми злилися з її способом життя, стали повсякденними життєвими правилами.У широкому плані даного поняття культура поведінки об’єднує всі сфери зовнішньої і внутрішньої культури людини: етикет, правила поводження з людьми і поведінки у громадських місцях; культуру побуту, що включає характер особистих потреб та інтересів, відносини людей поза роботою, організацію особистого часу, гігієну, естетичні смаки у виборі предметів споживання (вміння одягатися зі смаком, прикрашати житло), естетику властивої людині міміки і пантоміми, вираз обличчя і рухів тіла (грація). Окремо виділяють культуру мови, вміння грамотно, ясно й красиво висловлювати думки, не вживаючи вульгарних виразів, і т. ін. «У людині повинно бути все прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки», — писав А.П. Чехов, і ці слова якнайкраще виражають сутність культури поведінки, що становить гармонію внутрішніх і зовнішніх начал людини.Тільки за умови такого цілісного підходу до розуміння культури поведінки, тільки при аналізі ставлення до праці, природи, мистецтва, до колективу й окремих людей і зливаються воєдино основне поняття етики «добро» і поняття, яким користуються, щоб висловити естетичну оцінку, — «красота». Моральна й естетична грані культури поведінки існують у тісній єдності і взаємодії. На жаль, і раніше, і тепер можна зустріти людей, які протиставляють естетичне етичному, і навпаки. Трапляється так, що чуйна людина виявляє свою доброту незграбно, грубо, а інша, залишаючись у душі егоїстичною, черствою, бездушною, поводиться бездоганно, але тільки для того, щоб справити на оточення добре враження.

Варіант №16 1.Специфіка професійної моралі і етики.Професійна мораль є наслідком поділу праці. Той, хто робить те, чого не роблять, а часто й не вміють робити інші, змушений перебирати на себе обов'язки стосовно тих, хто послуговується плодами його праці. Кожна професія ставить до людей, які її обрали, відповідні моральні вимоги, породжує специфічні моральні проблеми. Проте одні професії не потребують істотних коректив звичайних норм і правил поведінки людей, а інші настирливо вимагають цього. Йдеться насамперед про види діяльності, в яких об'єктом впливу є людина (освіта, медицина, юриспруденція). Проте й відносини між людьми професій інших категорій теж істотно залежать від їхніх моральних стосунків (альпіністи, полярники, які часто перебувають в екстремальних ситуаціях). Отже, крім уселюдських моральних вимог, існують специфічні норми поведінки спільнот і груп людей, зокрема професійних. Професійна етика — вчення про професійну мораль. Її змістом є передусім відповідні моральні кодекси (лат. codex — книга) — зводи моральних норм і правил, які необхідно виконувати. Вони приписують певний тип відносин між людьми, що вважаються оптимальними з точки зору виконання людиною своїх професійних обов'язків. Роль професійних моральних кодексів не зводиться суто до моральної функції. Вони покликані захищати традиції людей відповідного фаху, сприяти підвищенню професійної культури, солідарності і репутації професійної групи обстоювати практично-утилітарні, соціальні, політичні та інші інтереси корпорації.Моральні кодекси вибудовують за певними принципами, які називають то моральними, то етичними. Їх ототожнення вносить плутанину в етичну науку.Принцип (лат. principium — начало, основа) — основа певної сукупності (чи усіх) фактів або певної (чи будь-якої) системи знань. Нині перше значення поняття «принцип» позначається терміном «закон». Багатозначність поняття «принцип» помітна в етиці. Наприклад, у висловлюванні «Ця людина — принципова» не завжди йдеться про людину, яка керується принципами у своїй діяльності. У буденному слововжитку принциповими називають послідовних у своїх судженнях і діях людей, в яких слово не розходиться з ділом.

2. Етика бізнесу. Етика бізнесу (комерційної, підприємницької, будь-якої іншої дозволеної законом діяльності задля отримання прибутку) є складовою етики ділових відносин. Ці відносини охоплюють не тільки виробничу, організаційну, правову сфери, бо навіть дуже близькі люди (рідні, друзі, кохані) час від часу є їх суб'єктами, наприклад при розподілі спадщини, спільному придбанні житла, транспортних засобів або співпрацюючи в одній організації.Загалом етика ділових відносин досліджує безособистісні, практично-утилітарні відносини людей з метою їх гармонізації, гуманізації, узгоджує їх з моральними вимогами. Проблемне поле етики бізнесу є вужчим і конкретнішим, ніж етики ділових відносин, оскільки її наукові інтереси обмежені сферою підприємницької, комерційної діяльності.Етика бізнесу — складова етики ділових відносин, яка досліджує особливості функціонування і розвитку моралі у сфері підприємницької, комерційної діяльності і формулює для цієї сфери відповідні рекомендації.Функціонування етики бізнесу пов'язане з неоднозначним трактуванням такої філософської проблеми, як сумісність (несумісність) бізнесу і моралі, а відповідно, і науки про неї. Уже не одне століття у західному світі вважають нормальним (природним) суспільство з ринковою економікою і нормальною (природною) поведінку людини — ринкову поведінку. Неринкова поведінка розцінюється як ненормальна, неприродна, штучна, як потворний наслідок втручання у приватне життя особи зовнішніх щодо неї сил, передусім держави.Теоретико-методологічною основою наукового розуміння співвідношення етики і бізнесу є вчення про людину, її сутнісні сили, різноманітні відношення до світу (практично-утилітарне, моральне, естетичне тощо). Вступаючи у певне відношення, людина орієнтується на відповідні цінності: за естетичного відношення — на красу; за морального — на своє уявлення про добро; за практично-утилітарного — на користь, матеріальну вигоду. Йдеться про локально-ситуативні відношення людини до дійсності, в яких вона постає переважно в одній зі своїх ролей, виявляючи при цьому одну із своїх сутнісних сил.

3. Моральні аспекти у ставленні фірми до найманого працівника.Найбільше суперечностей і конфліктних ситуацій проявляються у структурі відносин «фірма — найманий працівник». Постає ця проблема уже в момент найму на роботу. Моральний її аспект передбачає необхідність поваги гідності працівника, дотримання справедливих його відносин з роботодавцем, менеджерами та іншими співробітниками. Менеджер, який відповідає за роботу з персоналом, не повинен допускати дискримінації, порушень контракту, ухвалення рішень, які заважали б ефективній діяльності фірми. Працівника беруть на роботу для забезпечення функціонування фірми. Наймаючи кращих із претендентів, менеджер діє згідно з нормами моралі, якщо він не порушує трудового законодавства, кадрової і фінансової політики фірми, своїх повноважень із цих питань. Релігійна належність, стать, раса, етнічне походження, вік не повинні бути істотними критеріями для найму на роботу і звільнення з неї, а послуговування ними є свідченням суттєвих недоліків у роботі фірми, в тому числі і моральних, оскільки це може ображати гідність людини.Важливим критерієм оцінювання претендента на вакантне місце є його кваліфікація. З'ясування її пов'язане з оцінюванням відповідності передбачуваній роботі, здатності удосконалювати свої знання, вміння і навички для просування на вищий щабель. Під час звільнення працівника з роботи дії роботодавця мають бути підпорядковані таким вимогам:а) працівника може бути звільнено лише з поважної причини;б) при звільненні працівника необхідно дотримуватися «належного процесу»;в) звільнення з роботи повинне мати якомога менше шкідливих наслідків для працівника і роботодавця.Звільнивши працівника з роботи, роботодавець наносить йому шкоду, тому він зобов'язаний використати прийнятні засоби для зменшення цієї шкоди. Основним засобом при цьому є допомога у зв'язку з безробіттям. Пом'якшенню шкідливих наслідків може сприяти і завчасне повідомлення про звільнення, внаслідок чого працівник матиме більше часу на пошуки нової роботи, подання апеляції тощо.Від роботодавця, менеджера залежить дотримання законодавчих, моральних норм щодо обґрунтованості заробітної плати та інших виплат працівникам фірми.

4. Культура спілкування та етикет під час професійної діяльності. Етикет означає форму, манеру поведінки, правила чемності і ввічливості, церемонії, прийняті в тому чи іншому суспільстві. Діловий етикет - найважливіша сторона професійної поведінки ділової людини, підприємця, а знання етикету виявляється необхідним професійною якістю, що вимагає постійного засвоєння, повторення і вдосконалення. Діловий етикет регламентує поводження людей, пов'язане з виконанням ними службових обов'язків, і є найважливішою стороною моральної поведінки ділової людини. Складовими етикету є: привабливий імідж, культура мови, витончені манери, вміння керувати своїми негативними емоціями, уважність, люб'язність. Розглянемо основні правила ділового етикету: 1)будьте пунктуальні.2)не говоріть зайвого іншим.3) не будьте егоїстом.4) одягайтеся так, як заведено у суспільстві.5) слідкуйте за чистотою мови.Все, що ви говорите і пишете, має бути викладена красивою мовою, правильно. Уміння спілкуватися, грамотно вести дискусію і переконувати опонента є дуже важливим для ведення переговорів. Слідкуйте за своєю вимовою, дикцією та інтонацією. Ніколи не вживайте нецензурної лексики і образливих виразів. Однак не забувайте, що вміння слухати співрозмовника є не менш важливим аспектом спілкування. Діловий етикет вимагає особливої ​​поведінки в спілкуванні з клієнтами. Тут потрібні хороші психологічні знання, досвід і певний емоційний інтелект, який включає не тільки розуміння самого себе і управління власними емоціями, а й уміння розпізнавати емоції інших людей. Дуже важлива коригування спілкування по телефону. Аналіз показує, що в телефонній розмові близько 40% займають повторення слів, паузи. Зайва інформація, тому до телефонної розмови треба заздалегідь готуватися, підбирати потрібний матеріал, документи, пропозиції, адреси. Слід скласти план бесіди, якщо телефонна розмова для вас важливий, записати питання, спрогнозувати ймовірні відповіді та пропозиції ділового партнера, тримати в пам'яті чи на папері дати і номери документів, матеріалів, що мають відношення до справи.

Варіант №17

1. Етикет як загальноприйнята форма поведінки.

Термін "етикет" означає форму, манеру поводження, правила чемності й ввічливості, прийняті в тому або іншому суспільстві.Особливістю того, що називається етикетом, є сполучення формальних правил поведінки в заздалегідь певних ситуаціях зі здоровим глуздом, раціональність вкладеного в них змісту.Етикет є форма суспільного контролю за поводженням кожної людини, і порушення етикету викликає ті або інші санкції. Вони можуть бути різними: починаючи від осудливого здивування й кінчаючи штрафом за порушення громадського порядку.Основи етикету досить прості. Це: культура мови, що припускає не тільки її граматичну й стилістичну правильність, але відсутність вульгарних слів, нецензурних виражень, слів-паразитів й елементарна ввічливість, що припускає вміння здороватися, прощатися, говорити "будь ласка", "будьте ласкаві"та ін.. Без дотримання цих норм неможливі політичні, економічні, культурні відносини, тому що не можна існувати, не поважаючи один одного, не накладаючи на себе певних обмежень.Норми етикету, на відміну від норм моралі є умовними, вони носять ніби характер неписаної угоди про те, що в поводженні людей є загальноприйнятим, а що ні. Кожна культурна людина повинна не тільки знати і дотримуватися основних норм етикету, але і розуміти необхідність визначених правил і взаємин. Отже, етикет - дуже велика і важлива частина загальнолюдської культури, моральності моралі, виробленої протягом багатьох століть життя всіма народами відповідно до їхніх представлень про добро, справедливість, людяність - в області моральної культури і про красу, порядок, благоустрій, побутовій доцільності - в області культури матеріальної.

2. Етикет спілкування з клієнтом.

Ділове спілкування - це процес взаємозв'язку і взаємодії, в якій відбувається обмін діяльністю, інформацією і досвідом, що припускає досягнення певного результату, рішення конкретної проблеми або реалізацію певної мети.Службовий (діловий) етикет, це є сукупність правил, пов'язаних з умінням тримати себе в суспільстві, зовнішньою охайністю, правильністю побудови бесіди і ведення листування, письменністю і ясністю викладу своїх думок, культурою поведінки за столом і в інших ситуаціях ділового і світського спілкування.Однією зі сторін службового етикету є взаємовідносини установи з клієнтами. Етика та етикет службових взаємовідносин зобов'язують працівників бути однаково ввічливими і уважними до будь-якого клієнта, щиро готовими взяти участь у вирішенні його справ. Від того, як кожний працівник ставиться до людей, з якими він має справу, залежить імідж установи. Байдуже ставлення до клієнта з боку працівника фірми викличе в нього роздратування та неприязнь, а це може призвести до втрати вигідного замовлення. Не можна демонструвати перед клієнтом свою надмірну зайнятість, безперервно розмовляючи по телефону, виходячи в інші кабінети і т. ін. Якщо призначено зустріч, то не можна на неї запізнюватися. Будь-які зустрічі мають починатися вчасно. На всі телефонні дзвінки та листи треба обов'язково і своєчасно давати відповідь. Неабияке значення у відносинах з клієнтами має зовнішній вигляд працівника установи. На роботі треба бути в діловому костюмі (і чоловікам, і жінкам) спокійного кольору. Гарний та охайний одяг будь-якого працівника підкреслює повагу фірми до тих, з ким вона спілкується. У цьому проявляється повага людини до інших і до себе, а це також сприяє встановленню довготривалих взаємовідносин з діловими партнерами. Отже, діловий етикет вимагає особливої поведінки в спілкуванні з клієнтом. в кожному виді послуг, які надаються клієнтам є свої пріоритетні тонкощі в поведінці. Але завжди слід пам'ятати, що найголовнішими правилами поведінки є: клієнт найдорожчий і найбажаніший гість в вашому офісі (крамниці, підприємстві).