1.2. Український театр доби класичності

Історію українського театру з другого десятиліття ХIХ ст. до другого десятиліття ХХ ст. можна розділити на дві доби: до 1881 року, коли український театр не відокремився ще від польського та російського (всі три театри працювали спільно й актори змушені були грати трьома мовами), й від 1881 року, коли український театр визволився від цього й вийшов на свій самостійний шлях.

Змішання мов української, польської та московської в театрі на Україні треба вважати одною з ознак українського театру тієї доби, доби класичності. Власне кажучи, треба поставити знак рівності між поняттям «український театр» і «театр на Україні», оскільки, ясна річ, цей театр не приїздив на Україну з чужини на короткий час. Але, забігаючи наперед, мусимо зазначити цікаве явище: театри на Україні, що були кочовими, не виїздили до Польщі чи Московщини, а театри звідтіля дуже рідко приїздили на Україну. В той же час, мимо труднощів кордону, контакт з театром Австрійської України був дуже малий, і не тільки театри Житомира та Кам’янця на Поділлі були в постійному контакті з театром у Львові, але незвичайно велике число акторів-виконавців працювало по всіх українських театрах у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Житомирі, Херсоні, Кам’янці на Поділлі, Таганрозі тощо, і то працювали як чільні актори. Зрозуміло, не доводиться поважно говорити про їх уміння московської мови, але це їм зовсім не вадило. Зайвий доказ, що не мова визначала національність театру. Але здвиг, можна сказати, різкий перелом в еволюції театру з переходом від доби рококо до доби класичності все-таки стався, й то такий великий, що його навіть важко зрозуміти. Річ у тім, що старий шкільний театр на Україні не здолав у своїй еволюції відкинути від себе деякі пережитки середньовіччя — театру містерій, міраклів та мораліте.

Шкільний театр, як ми знаємо, був театр закритий, театр обмеженого кола глядачів і винятково інтелігентної верстви виконавців, театр вибраних для вибраних. З добою класичності ця замкнутість і, так би мовити, свого роду аристократичність театру впала, і театр став всенародно приступним видовищем.

Цей здвиг ще більше реформує театр, ніж зміна його змісту, бо це вже не тільки літературна реформа, а перебудова цілої театральної організації до самих основ.

Перші кріпацькі театри на Україні було заложено, ще коли доживав свого віку шкільний театр. Але про ті театри ми мало знаємо, а крім того, кріпацьких театрів на Україні взагалі було дуже мало, щоб їм надавати самостійне значення. Фактично може бути, що на цілій Україні організований кріпацький театр був тільки один, — це театр Дмитра Ширая в с. Спиридонова Буда на Чернігівщині. Але цей один театр ще в кінці XVIII ст. плекав репертуар, зовсім відмінний від репертуару шкільного театру й цьому останньому не звісний; хоч репертуар цього театру і був переважно оперно-балетний, все-таки він був зовсім не той, що культивувався в шкільному театрі. Далі, виконавцями цього театру були вже не освічені й здібніші із студеїв та школярів, а зовсім неосвічені кріпаки, головніше кріпачки, селяни-кріпаки пана Ширая. Не кажучи про те, що на сцену тут вже виходили жінки, чого не знав шкільний театр, контингент виконавців виступав хай і добре вимуштруваний, але в основі зовсім неосвічений. Нарешті, глядачі: хай на виставах в маєтку Ширая глядачі спеціально запрошувалися й були люди теж більш-менш вибрані, але Ширай посилав свій театр на вистави до Києва, до Чернігова тощо, і тоді цей театр давав свої вистави публічно і прибути до театру міг кожен, хто хотів і міг заплатити за вступ. Отже, факт соціального здвигу доконано в цілому масштабі, і ми вже маємо театр не вибраних для вибраних, а театр вимуштруваних професіоналів для всіх. Зрозуміло, від цього вже один і то не мудрий крок до того, щоб знайшовся підприємець, який зібрав би вимуштруваних лицедіїв і на власний ризик давав прилюдні вистави. Цього не могло бути, поки театр був шкільний, бо школяри й гадки не припускали, щоб іти в професійні актори, ремесло яких було б нижче їх гідності, але вимуштрувані кріпаки не тільки охоче йшли працювати в приватному театрі, але бувало, що пан сам їх наймав до підприємців, за що діставав платню; в Московщині бувало, що кріпаків-акторів часто навіть продавали до театральних підприємств — іноді поодинці, а іноді й цілими колективами.

Не знаємо, коли й де на Україні з’явився перший підприємець приватного театру (думаю, що він приїхав із Галичини), але знаємо, що під кінець XVIII і в перших роках XIX ст. вже такі підприємці з приватними театрами мандрували по Україні, головно по ярмарках, а більші міста навіть уже мали свої постійні будинки для театральних вистав. Підприємців, що збирали свої театральні дружини, зразу знайшлося чимало, але дуже рідко який із них зробив на тому фортуну. Здебільшого, навпаки, вони все втрачали і рідко хто з них міг довший час із своїм театральним підприємством утриматися. До таких більше щасливих, а може, більше умілих і здібних, належали: Рекановський у Києві, Змієвський у Житомирі, Жураховський та Зелинський, що зі своїми театральними дружинами кочували по Лівобережній та Південно-Східній Україні, й, нарешті, Штейн у Харкові. Мав свою театральну дружину, але недовго, і Квітка-Основ’яненко. Виконавців до своїх театрів вони набирали з-серед нижчих верств міської людності — з міщан, купців тощо, або з кріпаків; але цікаво, що в перших десятиліттях XIX ст. цих елементів не вистачало, й дуже багато виконавців було з Австрійської України. Між акторами, люди аристократичного походження були як білі ворони.

Виставляли ці театри все підряд: опери, трагедії, комедії, водевілі, балети, дивертисменти тощо. Мова в цих виставах була польська, українська та російська, а більше — мішанина цих мов, яка в жах приводила туристів, що подорожували на Україну з Росії. Вистави обставляли бенгальськими вогнями та різними ефектами, щоб привабити глядачів видовими моментами. Течія сентименталізму та романтизму відбивалася на театрі тим, що спочатку зайшла мода на слізливі мелодрами, а з романтизмом прийшла мода на театральні твори з різними страшними і фантастично вражаючими подіями: розбійники в лісах, криваві злочинці, мертвяки, що повиходили з гробів, чарівники із страшними чарами, німфи, русалки, лісові духи, — це все були улюбленими персонажами романтичного театру. Того самого театрального твору в тому самому місті по двічі майже ніколи не виставляли, а для кожної вистави заготовляли новий театральний твір, щоб привабити глядачів новинкою; тому театральний підприємець, маючи на увазі цензурні труднощі, мусив заздалегідь запастися великим числом дозволених до вистави театральних творів. Переходило їх через театр тисячі, але майже всі їх зразу після вистави і забували. Самих українських театральних творів перейшло через цензуру або в цензурі застряло за перше півстоліття, рахуючи від «Наталки Полтавки», більш як три тисячі. Ми тепер не знаємо іноді навіть найвидатніших із них.

В той же час, історію виникнення українського театру – мистецтва синтетичного, одного з найбільш видовищних, яке вимагає поєднання і тексту, і дії, створення ансамблю – простежують у зв’язку з обрядовими діями, вертепом, але вважають формою запозиченою. Дослідники пов’язують виникнення театру, як мистецтва, що не розвинулося “органічно, з бігом часу з драматичних елементів обрядової поезії національної, як у греків, а прийшов пізніш уже в готових формах із іншими здобутками європейської культури” [13, с. 44]. Навіть якщо пристати на цю точку зору, то подальший розвиток українського театру необхідно, зважаючи на тенденції привнесення, розглядати в контексті розвитку інших елементів української культури, одним з основоположних серед яких є кобзарство. Яке по суті являє собою поза сценічне дійство, моно-театр. Як явище кобзарство виникає задовго до створення професійного театру і співіснує з ним практично до ХХ століття.

Нову епоху в історії українського театру – епоху мистецької української драми – почав Іван Котляревський своєю "Наталкою-Полтавкою" та "Москалем-чарівником".

Перший український репертуар був дуже нечисленний і обмежувався творами І. Котляревського, Квітки-Основ’яненки, Гоголя (батька), Ващенка-Захарченка, пізніше дещо Т. Шевченка, Кухаренка, Стороженка, Костомарова та ін. Але довгий час в Україні не було організованої постійної театральної трупи. Твори ставились любителями театрального мистецтва або приватними трупами багатих поміщиків (таких як Трощинський, Ширай), або мандрівними польсько-українськими трупами (Рикановського, Молотковського, Журавського і Щепкіна). Новий театр, за європейськими зразками, Україна побачила вже при кінці ХVІІІ ст., та він був неукраїнський. У Харкові відбувалися вистави російські, а в Кам’янці-Подільському – польські. В Харкові давав перші вистави балетмейстер Іваніцький. У 1789 р. за часи правління губернатора Кішенського побудували постійний театр, в якому дирекцію в 1812 р. очолював наш письменник Гр. Квітка-Основ’яненко, який на той час робив постановки теж виключно російських творів. В Харкові на бенефіс Щепкіна за спеціальним дозволом генерал-губернатора Репніна вперше було поставлено "Наталка-Полтавку" І. Котляревського. Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Основ’яненко, основоположник художньої прози у новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру (1812 р. – його директор). [13, c. 92]

Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ’яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838). Комедія "Сватання на Гончарівці" написана українською мовою, відзначається багатством жанрових сцен, народним гумором, тут вперше в українській літературі виведено образ кріпака-робітника. "Шельменко-денщик" – комедія інтриги і характерів (написана російською мовою, центральний персонаж Шельменко говорить українською мовою), викриває типові явища кріпацької дійсності, зокрема самовдоволене невігластво панства. З новою українською драматургією і театром пов’язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788-1863) і К. Соленика (1811-1851). Від М.Щепкіна і К.Соленика бере початок в історії вітчизняного сценічного мистецтва реальне відтворення образу простої української людини (селянина). Український театр першої половини ХІХ ст. був переважно побутовим, ґрунтувався на драматургії І. Котляревського й Г.Квітки-Основ’яненка. В українському театрі 70-80-х років домінують тенденції побутовізму, романтизму, сентименталізму. Реалістично (з нахилом до етнографізму) зображувалися явища народного життя.

Передумови появи професійного театру в Україні пов’язані, передусім, з діяльністю численних українських театральних гуртків, що створювалися в містах та містечках силами української інтелігенції, університетської молоді, студентів, робітників. Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники – є театр у с. Сидорівка, при цукроварні відомого підприємця і мецената, українського модернізатора-підприємця Василя Симиренка. Глядачами сидорівського театру були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл. По неділях, задовго до початку вистави, під театром збиралися люди, потім приїздили екіпажі. Театр, за свідченням сучасників, був "не лише повний, але переповнений". Учасником цих аматорських вистав був наприкінці ХІХ ст. син відомого історика В.Антоновича, Д.Антонович. Відомий діяч студентського українського руху, згодом мистецтвознавець, вважав, що вистави сидорівського аматорського театру мали не лише художнє, але й культурно-громадське значення, сприяли пробудженню національного почуття, як і український театр в цілому.

В 1859 р. у Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М.Лисенка, де ставилися "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, "Ревізор" М.Гоголя, п’єси О.Островського та ін. [19]

У Чернігові також виникає аматорський театр під назвою "Товариство люблячих рідну мову", активними учасниками якого були місцеві культурно-громадські діячі, байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, С.Ніс, О.Лазаревський.

У містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав першу п’єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю".

В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". До речі, Єлисаветргад можна вважати духовною колискою українського театру. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. [19]

В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п’єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського.

В першій половині 70-х рр. ХІХ ст. студентський театральний гурток М.Старицького перетворився на центр театрального життя Києва. В 1871 р. М.Старицький організує українську трупу – "Товариство українських сценічних акторів". Він і М.Лисенко беруть участь у діяльності Старої Київської громади, організаційним центром якої виступав Південно-Західний відділ Руського географічного товариства.

Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Ємський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот". [19]

Та все ж таки 80-90 рр. ХІХ ст. були позначені переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об’єднань до створення українського професійного театру.

Умови діяльності першого українського професійного театру були складні. Губернська адміністрація мала право заборонити гастролі, впливати на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялися лише в супроводі з п’єсами російських або європейських авторів класичного репертуару). Перший український театр не мав стаціонарного приміщення і змушений був працювати у "мандрівному режимі". В 1893 р. заборона на вистави українською мовою була скасована, але місцева адміністрація всіляко перешкоджала українському театру. В цей період починає формуватися національна акторська школа.

Процес професіоналізації українського театру був пов’язаний з виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл.

З театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1885 р. театральна трупа під антрепризою М.Старицького та режисера М.Кропивницького розпалася на два окремі колективи.

В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський створили "Товариство малоросійських акторів". З гастролями цей театральний колектив побував на Півдні України, Бессарабії, Кубані й на Дону.

В 1890 рр. власну трупу організував П.Саксаганський – "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського". Трупа проіснувала до 1898 р.

Окрім цих провідних українських театральних колективів у Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також у російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).[19]

Розділ 2. Творча спадщина українського театру корифеїв у контексті світової культури