1. Закони, що приймаються національним законодавчим органом, але дія яких поширюється лише на частину території держави (наприклад, надання статусу автономії, введення режиму надзвичайного стану на частині території тощо).

2. Закони, що приймаються представницькими установами суб'єктів федерації.

3. Закони, що приймаються представницькими органами авто­номних утворень (Іспанія, Італія, Португалія і ін.).

За характером правових норм, що в них містяться, тобто за ступенем узагальненості правового регулювання, закони по­діляються на звичайні, закони-принципи або закони-рамки, програмні закони і кодекси.

Звичайні закони містять норми-правила, регулюючі окремі конкретні суспільні відносини (наприклад, закон про політичні партії).

Закони-принципи або закони-рамки встановлюють загальні принципи організації системи органів державної влади і місце­вого самоврядування (наприклад, Закон від 28 серпня 1995 р. "Про загальні принципи організації місцевого самоврядування в Російській Федерації")

Закони-програми приймаються, як правило, з питань еконо­мічного і соціального розвитку.

Кодекси — це закони, які зазвичай містять норми, які ре­гулюють комплекс відносин, що складають основу того або іншого правового інституту.

За способом прийняття закони поділяються на прийняті державними органами: парламентом, колегіальним органом виконавчої влади (президії парламентів соціалістичних країн), що є постійно діючим, військовою радою, Ті підрозділом (в умовах військового режиму) і прийняті на референдумі.

Нормативно-правові акти виконавчої влади. їх можна класи­фікувати за різними підставами. Головними критеріями є місце, займане тим або іншим органом в апараті виконавчої влади і юридична сила нормативно-правових актів, які видаються цим органом.

Акти глав держав (укази, декрети, ордонанси) приймаються ними як за прямим приписом конституції, так і за уповно­важенням парламенту. Наприклад, ст. 87 Конституції Італії надає право президенту видавати декрети, які мають силу закону. У іншому випадку парламент може делегувати главі держави свої законодавчі повноваження на певний строк і щодо певних питань (Казахстан, Мадагаскар, Фінляндія).

Акти урядів, інколи відомств приймаються, як правило, за аналогічними підставами. їх буде детальніше описано у від­повідній темі. Слід зазначити, що особливо в країнах конти­нентального права досить поширеною є практика делегування законодавчих повноважень парламентом саме уряду, а не главі держави.

Нормативно-правові акти органів конституційного контролю (наприклад, рішення конституційного суду). їх специфіка зале­жить від моделі конституційного контролю, що діє у відповідній

країні.

Регламент парламенту (норми, що визначають порядок діяль­ності палат і інших внутрішніх структур парламенту).

Рішення органів місцевого самоврядування належать до джерел

конституційного права в тих випадках, коли вони регулюють суспільні відносини, пов'язані із здійсненням публічної влади. Судові прецеденти — рішення суду у конкретній справі,

шо визнається обов'язковим в подальшому при розгляді ана­логічних справ (широко застосовується в США, Великобри­танії, Індії і інших державах з англосаксонською системою

права).

Міжнародні договори є джерелами конституційного права у

випадках, коли регулюють конституційні питання і їх безпо­середнє застосування передбачено.

Нині практично створюється конституційне право Євро­пейського співтовариства, іменоване комунітарним, формується єдиний правовий простір Західної Европи.

Внутрішньодержавні договори — є джерелами конституцій­ного права в тому випадку, якщо вони регулюють конститу­ційні питання і коли суб'єкти, які їх уклали, є на це уповнова­женими (наприклад, територіальні громади між собою або з центральною владою).

У окремих країнах діють зводи релігійних правил, які заміня­ють конституції або що визнаються за правовим статусом вище конституцій. У деяких країнах до джерел конституційного права належать доктрини відомих учених-юристів (мусульманські країни, частково Великобританія).

Неформалізовані джерела конституційного права — це, перш за все, конституційні звичаї і угоди.

Конституційний звичай — це норма, яка регулює суспільні відносини, пов'язані із здійсненням державної влади, форму­ється в результаті тривалого і одноманітного застосування учас­никами відносин, може бути прямо або побічно санкціонована державою.

Як видно з визначення, те чи інше правило (норма), форму­ється без участі держави і набуває якості конституційного звичаю лише за наявності наступних умов:

— повторення відповідного правила протягом тривалого часу;

— постійність правила, тобто випадки застосування правила, що повторюються, не повинні суперечити один одному;

—- визначеність правила;

— погодження заінтересованих конституційних органів щодо юридичної природи правила, тобто звичай набуває юридичної

сили тільки в тому випадку, якщо відповідні сторони вважають його правовим;

— юридичної сили звичай набуває також в результаті його санкціонування державою.

Конституційний звичай має 2 різновиди:

• звичай, шо складається в практичній діяльності консти­туційного механізму, на основі конституційних (законодавчих) положень (наприклад, конституційні угоди або конвенційні норми);

• звичай, що складається поза рамками конституційного механізму і лише санкціонується державою (традиційний пра­вовий звичай).

Конституційні угоди характерні для Великобританії. На відміну від конституційних угод традиційний правовий звичай є джерелом конституційного права лише в дуже невеликій групі держав, що розвиваються, з монархічною фор­мою правління, де складаються сильні позиції родоплемінної або феодальної знаті, діє родоплемінна структура і організації (Свазіленд, Непал). Особливий різновид традиційних звичаїв складають звичаї, що діють у ряді монархій Персидської затоки (наприклад, порядок престолонаслідування в Омані і ОАР).

Різні види джерел конституційного права існують не ізольо­вано один від одного, а знаходяться в певній підпорядкованос­ті, утворюючи систему, засновану на ієрархічному принципі. Ця система є частиною загальної системи джерел права, яка закріплюється Конституцією. Таке закріплення може здій­снюватися в 2 формах: шляхом перерахування видів джерел при визначенні нормотворчої функції окремих державних органів (більшість конституцій) і шляхом включення в кон­ституцію положень, спеціально присвячених системі джерел права (рідкісне явище).

Ієрархія писаних джерел права визначається 3 моментами: