§ 7 Фізична особа — підприємець

Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фі­зичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти під­приємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»').

Таким чином, право на здійснення підприємницької діяльності ма­ють юридичні і фізичні особи, причому це стосується фізичних осіб тільки з повною цивільною дієздатністю за умови їх державної реєс­трації в порядку, встановленому законом (ст. 50 ЦК). На сьогодні державна реєстрація фізичних осіб-підприємців здійснюється на під­ставі Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців»2. Якщо фізична особа почала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати останні на тій під­ставі, що вона не є підприємцем.

Обмеження права фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності встановлюється Конституцією та законом. Зокрема, ч. 2 ст. 42 Конституції передбачає: підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місце­вого самоврядування обмежується законом.

До підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нор­мативно-правові акти, які регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (ст. 51 ЦК).

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юри­дичної особи, а також володіння корпоративним правом не є підприєм­ницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством.В силу ст. 52 ЦК фізична особа-підприємець відповідає за зобов'я­заннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, крім того, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Це майно зазначене у Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, котрий є додатком до Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.3. До нього, зокрема, належать: носильні речі і предмети домашнього вжитку, необхідні боржникові та особам, які перебувають на його утриманні, у певній кількості; і продукти харчу­вання, потрібні для особистого споживання боржнику, членам його динної особи1; виявити її суттєві ознаки2, слід констатувати, що повною мірою їм цього не вдалося. Пояснення вказаному лежить на поверхні і пов'язано з тим, що юридична особа залежно від тієї соціально-економічної формації, у якій вона функціонує, постійно трансформується, змінюючи свої основні функції. Свого часу на це звертав увагу О. Камінка, підкреслюючи, що правовий інститут неза­лежно від того, якого розквіту він не досяг би у певний історичний момент, є лише однією з фаз у процесі послідовного розвитку охоп­люваних ним відносин, результатом попереднього розвитку, що несе у собі зародок розвитку майбутніх видозмін3.

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми за­кріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність відмінного від фізичної особи учасника цивільних правовідносин, встановили межі його цивільної правоздатності і дієздатності, визна­чили порядок створення і припинення, врегулювали також низку пи­тань, що загалом дають можливість визначити правове становище та­кого учасника.

Категорія юридичної особи доволі чітко визначає межі прав і від­повідальності будь-якої організації, забезпечуючи при встановленні з нею договірних відносин іншими учасниками цивільних відносин, впевненість у тому, що вона має необхідну для цього правоздатність ідієздатність.Інститут юридичної особи з самого початку грунтувався на само­стійності даного об'єднання і неможливості його зведення до простої сукупності учасників і вкладеного ними майна4. Якщо брати майнову сферу, то юридична особа з'явилась як форма задоволення суспіль­них потреб в механізмі централізації капіталу, який був потрібним для реалізації великих господарських проектів. У нематеріальній сфері поява юридичної особи пов'язувалась зовсім з іншою метою -із захистом інтересів окремих прошарків і верств населення. Виходя­чи з того, що юридична особа, перш за все, виконувала функцію цен- тралізації капіталу, правники при її характеристиці ставили на перше місце ознаку організаційної єдності такої особи, що на сьогодні знай­шла підтвердження у доктрині цивільного права України.

Між тим категоріальний склад теорії права не може бути незмін­ним, раз і назавжди даним. Він не тільки все глибше відображає діа­лектику свого предмета, а й сам змінюється на цій підставі: до нього входять нові правові категорії, змінюється зміст раніше сформульо­ваних понять, виключаються, відпадають поняття, які себе вичерпа­ли1. Теоретики права виділяють декілька варіантів таких змін: фор­мування нових правових категорій; уточнення, поглиблення і розви­ток існуючих категорій; відгалуження від теорії права категорій, які не відповідають її логічному рівню; виключення застарілих катего­рій, що себе вичерпали2.

Така категорія як юридична особа постійно трансформується. Можна вказати тільки на один з етапів цього процесу - зміну підходу до суб'єктного складу засновників, як до якісного його складу, коли спостерігається надання можливості юридичним особам поруч з фізичними виступати засновниками інших юридичних осіб, так і до кількісного складу, коли визнається існування юридичних осіб, що за­сновуються однією особою. А звідси можна дійти висновку, що транс­формація юридичної особи спричиняє зовсім іншу розстановку акцен­тів і у функціях, і у ознаках, що притаманні їй в сучасних умовах.

Таким чином, юридична особа, як учасник цивільних правовідно­син, «живе» за певними законами, постійно удосконалюючись у зв'яз­ку із зміною соціально-економічних формацій.