5. Недійсні правочини. Підстави та наслідки визнання правочинів недійсними.

Стаття 215. Недійсність правочину

1. Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

2. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

3. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Стаття 216. Правові наслідки недійсності правочину

1. Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

2. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

4. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

__________________________________

Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину. Такі вимоги встановлені ст. 203 ЦК, яка передбачає, що:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;

5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;

6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся. У випадках, коли сторони ще тільки ведуть переговори про укладення угоди, їхні дії не вважаються правочином. Питання про юридичне значення цих дій вирішується за правилами, що регламентують порядок укладення правочинів, а не їхню недійсність.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Саме про такий вид недійсних правочинів ідеться у ч. 2 цієї статті. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Але існують деякі випадки, коли навіть нікчемні правочини за поданням сторін або зацікавлених осіб можуть бути визнані дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст. 219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладено з порушенням нотаріальної форми (див. коментар до ст. 219).

У ч. З даної статті йдеться про інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.

Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними, згідно з роз'ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про визнання правочинів недійсними", слід виходити з того, що визнання правочину недійсним можливе і в інших випадках ущемлення правочином особистих або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для них не встановлені окремі правила визнання правочинів недійсними.

Разом із тим, у разі визнання правочину недійсним, суд обов'язково має вказати у рішенні ту норму права, вимогам якої правочин суперечить.

Частина 1 ст. 216 передбачає ті негативні наслідки, які настають для сторін у випадку, коли вони уклали правочин, що не відповідає вимогам закону.

Загальним правилом є двостороння реституція, котра полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину, незалежно від наявності її вини у визнанні правочину недійсним, повертає іншій стороні все отримане за таким правочином. Якщо ж повернути в натурі отримане за правочином неможливо (наприклад, предметом правочину було надання послуг, виконання роботи тощо), то вартість одержаного відшкодовується грошима. При цьому оцінка одержаного провадиться за цінами, що існують на момент відшкодування. Зростання або зменшення цін, що існували на момент укладення правочину, визнаного недійсним, на розмір відшкодування не впливає.

2. Як зазначалося вище, двостороння реституція є загальною санкцією за порушення умов і порядку укладення правочину, визнаного внаслідок цього недійсним. Ця санкція застосовується незалежно від наявності вини сторін правочину. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

3. Разом із тим, вказані наслідки настають тільки у тих випадках, коли спеціальними нормами не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (обмежена відповідальність однієї із сторін тощо).

4. Частина четверта коментованої статті фактично розмежовує у наслідки нікчемного та оспорюваного правочину. Оскільки дійсність чи недійсність визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, то й наслідки його в імперативній формі визначаються безпосередньо законом. З цієї ж причини правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

5. Ці положення розвинуті у наступній частині ст. 216. Оскільки захист від вчинення нікчемних правочинів та їхніх наслідків має публічно правовий характер, то вдатися до нього і вимагати застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може будь-яка заінтересована особа. Крім того, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Це означає, що суд з власної ініціативи, на свій розсуд, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.