2. Місце економічної історії в системі наук

Економічна історія є джерелом фактичного матеріалу для

всіх економічних наук, перш за все для економічної теорії

(політекономії). Вона забезпечує тісний зв'язок історичних

знань з економікою промисловості, сільського господарства,

іншими галузевими і функціональними економічними наука-

ми. У системі економічних наук історія господарства відіграє

фундаментальну роль. Вона є ключем до пошуку генетичних

залежностей та історичних закономірностей в економічному

житті держав і народів.

Важливою є взаємодія економічної історії з конкретними

соціологічними дисциплінами. Адже вплив на розвиток еко-

номіки таких факторів, як соціальний склад працівників, управ-

ління виробничими колективами, задоволеність працею, настрій,

поведінка працівників тощо, також повинен враховуватися

історією господарства. Економічні результати — це результа-

ти насамперед діяльності людей, виробничих колективів.

Існує тісний зв'язок історії господарства з історичними

науками, насамперед з загальною історією, яка певну увагу

приділяє й історії економіки. У свою чергу економічна істо-

рія не може обійти найважливіші події загальної історії, так

як зрозуміти економічний розвиток суспільства, не враховуючи

ідеології, політики та інших факторів, неможливо.

Економічна історія обов'язково включає вивчення внутрі-

шньої і зовнішньої політики держави, суспільних рухів, війн,

національних і етнографічних особливостей, законів, релігій-

них культур, науки і мистецтва тощо. Але всі ці проблеми

вивчаються не самі по собі, а тільки з точки зору їхньої ролі в

розвитку економіки.

3. Критерії періодизації курсу

З часу виникнення історії господарства як науки робилися

численні спроби її періодизації. Російський історик-економіст

Л.І. Мєчніков в основу періодизації поклав географічний фак-

тор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький економіст

Б. Гільдебранд застосовував для цього історію грошей. Інші

дослідники історії господарства брали за основу торгівлю й

обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, аме-

риканець Є. Хентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі

— культуру, релігію.

У 60-х роках XIX ст. популярними стали теорії "індустрі-

ального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадії

економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.

Продовженням цих узагальнень стала теорія про постін-

дустріальне суспільство. Найвидатніші її представники —

Д. Белл, Г. Кант, 3. Бжезінський (СІЛА), Ж.Ж. Серван-Шрейбер

і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії (в т.ч.

й економічної історії світу) вони поклали поділ на доіндустрі-

альне (аграрно-ремісниче, традиційне) та індустріальне (про-

гресуюче) і постіндустріальне суспільство. В основу цього по-

ділу покладено рівень розвитку виробництва, а також галузе-

вий і професійний поділ праці. У концепції "постіндустріаль-

ного суспільства" стверджується, зокрема, що залежно від тех-

нічного рівня суспільства в історичному аспекті послідовно

домінує "первинна" сфера господарської діяльності — сільське

господарство; "вторинна" сфера економічної діяльності —

промисловість, а на сучасному етапі — "третинна" сфера —

сфера послуг та інформатики, в якій провідна роль належить

науці та освіті.

Формаційний (марксистсько-ленінський) підхід до періоди-

зації історії, в т.ч. історії господарства, не виправдав себе.

Для періодизації економічної історії світу й України авто-

ри обрали схему, яка, на їхній погляд, найповніше відповідає

потребам і запитам історико-економічної науки, а саме:

І. Господарські форми первісної доби та перших цивілізацій

(від найдавніших часів — V ст. н.е.).

II. Господарські форми доби середньовіччя (VI — XV ст.).

III. Господарські форми періоду формування індустріаль-

ного суспільства (XVI — перша половина XIX ст.).

IV. Господарські форми індустріального та постіндустріаль-

ного суспільства (друга половина XIX — XX ст.).

Звичайно, це найбільш узагальнена схема періодизації еко-

номічної історії світу, яка дозволяє зрозуміти внутрішню логі-

ку розвитку господарської діяльності. Більш повно форми цієї

діяльності розглядаються у відповідних лекціях.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Яку роль відіграє економічна історія в системі вищої

економічної освіти?

2. Наведіть приклади практичного застосування знань з

економічної історії у повсякденній діяльності людини.

3. Які завдання стоять перед економічною історією на

сучасному етапі?

4. Охарактеризуйте зв'язки економічної історії з іншими

науками.

5. Назвіть основні критерії періодизації економічної іс-

торії.

ЧАС І'ЙНА ПЬНША

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ СВІТУ

ЛЕКЦІЯ II

ГОСПОДАРСТВО СТАРОДАВНЬОГО

СВІТУ (від найдавніших часів

до V ст. н. е.)

1. Періодизація та основні риси господарства

первісного суспільства

Первісна доба — найтриваліша в історії людства. Вона існу-

вала від появи перших людей до виникнення стародавніх

цивілізацій (IV — III тис. до н. е.). Первісне суспільство по-

діляється умовно на кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-

бронзовий і залізний віки. Кожному із цих етапів світової

історії були притаманні певні риси, особливості, здобутки ма-

теріальної культури, заняття та знаряддя праці.

Так, палеоліт (давній кам'яний вік) був найдовшим пері-

одом. Для нього були характерними примітивні знаряддя праці,

збиральництво, мисливство, рибальство як основні види госпо-

дарювання, що свідчило про привласнювальний характер цієї

епохи. У цей час людина навчилася видобувати і підтримува-

ти вогонь — одне з найвизначніших її досягнень. З'явилися

постійні житла. Палеоліт збігається із найважчим в історії

людства льодовиковим періодом.

У мезоліті (середньому кам'яному віці) вдосконалювалися

знаряддя праці первісних людей. Були винайдені лук і стріли.

З'явився найдавніший транспорт — водний (плоти, човни).

Під час перехідного періоду від мезоліту до неоліту (прото-

неоліт) зароджуються відтворюючі форми господарювання у тва-

римництві. першими прирученими тваринами Оули сооака, свиня

і бик. Виникають землеробство, перші постійні поселення людей.

Для неоліту (новий кам'яний вік) притаманне утверджен-

ня відтворювальних форм господарювання. Відбувається "нео-

літична революція". Відтворююче господарство стає доміную-

чим. Основні заняття людей — землеробство, тваринництво,

гончарство та інші. Згодом з'являється наземний транспорт

— віз, сани. Худоба використовується як тяглова сила. Фор-

мується система обміну.

Визначальними рисами мідно-бронзового віку були існу-

вання відтворюючого господарства, швидкий розвиток орного

землеробства, тваринництва, посилення поділу праці на зем-

леробство, скотарство, ремесло. Обмін набуває постійного харак-

теру, стає регіональним.

Ранній залізний вік характеризувався співіснуванням брон-

зових і залізних знарядь праці. Відбувається перехід від мо-

тики до сохи та плуга, з'являються залізні ножі, серпи, лемеші,

круглі жорна. Бурхливо розвиваються ремесла — ковальство,

гончарство. Зростає продуктивність сільського господарства,

розвивається птахівництво. Для раннього залізного віку ха-

рактерний швидкий розвиток торгівлі.

У цілому господарство первісної доби мало натуральний

характер. Головною господарською формою цього часу була

громада — колектив із повною або частковою спільною влас-

ністю на засоби виробництва та узвичаєними формами само-

управління.

Вдосконалення знарядь праці, суспільний поділ праці, а

також торгівля привели до розкладу первісної господарської

системи. Відбувається поступовий перехід від родової до сусід-

ської, територіальної громади. Створюються передумови для ви-

никнення державних утворень — центрів світової цивілізації.

2. Господарство та соціально-економічні

відносини у країнах Стародавнього Сходу

До країн Стародавнього Сходу відносяться Стародавній Єги-

пет, державні утворення Межиріччя (Шумер, Ур, Вавилонське

царство), Стародавня Індія, Китай та інші.

Господарство перших цивілізацій в історії людства мало

багато спільних рис, разом з тим відзначалося певними особ-

ливостями, що відрізняли їх від країн античного світу

давня Греція та Рим), які виникли і розвивалися на госпо-

дарській та духовній основі Сходу, але значно пізніше.

Країни Стародавнього Сходу були розташовані у вигідних

географічних та кліматичних умовах. Саме ці обставини спри-

яли інтенсивному розвитку землеробства на високоурожайних

поливних землях долини річки Ніл у Єгипті. Єгиптяни винай-

шли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечни-

ки стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським до-

сягненням стала зрошувальна система землеробства, яка пе-

ретворила Єгипет у могутню централізовану державу, квіту-

чий оазис світу. Згодом стародавні єгиптяни навчилися ви-

плавляти бронзові вироби, виробляти тонке лляне полотно, при-

краси з золота і срібла. Особливо високого рівня розвитку

досягли обробка каменю і будівельна справа, свідченням чого

є єгипетські піраміди, інші архітектурні пам'ятки, які зберег-

лися до наших днів.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на

півдні землеробство, то між цими регіонами велася жвава тор-

гівля. Згодом у торгівлю з Єгиптом були залучені сусідні

держави та народи. Єгипетські купці торгували зерном, золо-

том, сріблом, міддю, оловом, шкурами, слоновою кісткою, дере-

виною. У країні існували невільничі ринки, де вільно купува-

ли і продавали рабів.

До країн східного рабства, а саме так називають історики

країни Стародавнього Сходу, належали також державні утво-

рення Межиріччя (Месопотамії). У долинах рік Тигр і Євфрат

місцеві жителі успішно займалися землеробством, споруджу-

вали греблі, канали, інші іригаційні споруди. Найпоширеніши-

ми сільськогосподарськими культурами тут були ячмінь, про-

со, льон, горох, цибуля, часник, огірки, виноград, яблуні. Зрос-

тання сільськогосподарського виробництва стимулювало роз-

виток ремесел і торгівлі. З ремісничих професій поширеними

були каменярі, теслярі, ковалі, металурги, пекарі. У часи існу-

вання могутнього централізованого Вавилонського царства

значного розвитку набула зовнішня та внутрішня торгівля.

Вавилонські купці вивозили фініки, інжир, зерно, вовну, реміс-

ничі вироби, а ввозили рабів, предмети розкоші, ліс, метали,

камінь. Як свідчить кодекс законів царя Хаммурапі, у Вави-

лонському царстві існувало лихварство.

землеробство високого рівня, а також тваринництво були

основними видами господарської діяльності в Стародавньому

Китаї та Індії. У долинах рік Інд і Ганг в Індії та Хуанхе і

Янцзи у Китаї зрошувальне землеробство зародилося вже у

IV тис. до н.е. На високоурожайних полях землероби збирали

по два рази в рік урожаї бавовни, цукрової тростини, рису, пше-

ниці, проса, льону та інших культур. Високого рівня розвитку

досягли ремесла — ковальство, ткацтво, гончарство, ювелірна

справа тощо. Бурхливо розвивалася торгівля, яка мала регіо-

нальну спеціалізацію.

Для суспільно-економічного устрою країн Стародавнього

Сходу характерним було так зване східне рабство. Особ-

ливість його полягає у тому, що основною продуктивною си-

лою суспільства тут були селяни-общинники, землероби, а та-

кож вільні ремісники. Раби становили незначний відсоток

населення, належали в основному державі, використовувались

як домашня прислуга в господарствах царів, деспотів, числен-

них чиновників, при храмах.

Рабів використовували також на будівництві пірамід, храмів,

доріг, палаців, іригаційних споруд. Лише частково рабська

праця використовувалася для обробітку землі, як правило, в

системі царського і храмового господарства. Головними дже-

релами рабства були війни, піратство, заборгованість селян

общинам.

Отже, в країнах Стародавнього Сходу рабство мало патріар-

хальний характер, сільська община була домінуючою в еко-

номіці цих країн.

3. Економічні причини розквіту та занепаду

країн античного світу

Стародавня Греція. У першій половині І тисячоліття

до н. е. колись могутні Вавилонське царство та Єгипет внаслі-

док внутрішніх та зовнішніх обставин занепадають. У світовій

історії розпочинається новий період, відомий під умовною

назвою античний (давній). В авангард світового прогресу стає

Стародавня Греція, яка була розташована на межі трьох кон-

тинентів — Європи, Азії та Африки, що сприяло взаємодії

різних культур. Через Середземне та Чорне моря проходили

важливі торговельні шляхи. Греція, маючи зручні оухти, пре-

красні кліматичні умови, значні природні багатства, вбирає

матеріальні, духовні, інтелектуальні здобутки різних культур

і цивілізацій.

Численні острови, оточені гірськими хребтами, затоки і га-

вані визначали відокремленість, автономію економічного життя

грецьких общин. Внаслідок цього антична громада, на відміну

від сільської східної громади, виступала в основному як місто

(поліс). Саме це зумовило перевагу грецького міста над селом.

Сільське господарство, внаслідок гострої нестачі землі мало

другорядне значення.

Грецькі поліси становили окремі держави, центром кожної

з яких було місто, оточене муром, йому належали довколишні

долини чи острови. Формування грецьких міст-полісів розпо-

чалося у VIII — VI ст. до н.е. Згодом такі міста як Афіни,

Мілет, Корінф, Халіке та інші, перетворилися у важливі реміс-

ничо-торговельні центри, стали осередками політичного, куль-

турного життя Греції. Значне місце в господарстві країни зай-

мали ремесла, виплавлення металів зокрема. У рудниках, що

іноді мали глибину до 100 м, добували руду, з якої виплавля-

ли мідь, залізо, виготовляли бронзу. Із цих металів, а також із

золота, срібла, виробляли зброю, колісниці, ювелірні вироби. Роз-

роблялися поклади мармуру, глини. Добротним і красивим

був посуд, дахівка, інші керамічні вироби, які славилися на весь

тогочасний світ. Грецькі тканини, одяг мали попит далеко за

межами країни. Військова могутність Афін призвела до роз-

витку кораблебудування, яке було під контролем держави.

Ремісники працювали у невеликих майстернях по 3—12

чол., хоча в деяких із них кількість працюючих сягала ЗО—

100 чол. Особливо успішно в Стародавній Греції розвивались

будівельна справа, обробка каменю, завдяки чому міста краї-

ни перетворилися у прекрасні ансамблі архітектурних ше-

деврів — храми, палаци знаті, театри, стадіони, інші громадські

споруди, які вражали світ своїми завершеними формами. Роз-

виток ремесел призвів до спеціалізації виробників. Стали

спеціалізованими окремі міста-держави.

Повільніше розвивалося сільське господарство. Це було

зумовлено рядом вказаних вище факторів, а також тривалим

пануванням двопілля. Орна земля, угіддя, інші природні ба-

гатства спочатку належали громаді, згодом перейшли до ро-

дової аристократії. Греки спеціалізувалися на вирощуванні

пшениці, ячменю, розведенні садів, виноградників, оливкових

гаїв. Оливкова олія використовувалася у харчуванні, парфу-

мерії, для освітлення, а також була головним експортним

товаром. В Єгипет, Рим та Причорномор'я вивозилось вино.

Приміські селяни займалися городництвом, бджільництвом.

Добре розвивалося тваринництво.

У IV ст. до н. е. греки удосконалили агротехнічні прийо-

ми в землеробстві. Вводилося трипілля, ширше застосовува-

лися добрива, використовувалася борона з дерев'яними зуба-

ми, молотильна дошка тощо. З'явилися наукові трактати з

сільського господарства.

Перенаселення Греції і гостра нестача землі у VIII — VI ст.

до н. е. зумовили колонізацію та утворення грецьких міст-

колоній на берегах Мармурового, Чорного та Егейського морів,

на південному узбережжі Апеннінського півострова, в Сицилії

та Північній Африці. Міста-колонії стали центрами торгівлі

греків із сусідніми народами.

Широкого розвитку набули в Стародавній Греції торгівля

і товарно-грошові відносини. Більші міста країни, перш за

все Афіни, Пірей та інші, стали центрами середземноморської

торгівлі, транзитною базою між різними регіонами. Внутріш-

ня сухопутна торгівля була менш розвиненою. Торгівля зосе-

реджувалася в руках купців, які були власниками великих

складів, кораблів. Грошовий обмін здійснювали лихварі, які

володіли обмінними пунктами — трапезами. Поступово вони

ставали крупними банкірами, посередниками у торгових опе-

раціях, власниками значних капіталів. Наявність великої кіль-

кості міст-держав, кожна з яких мала свої гроші, гальмувала

розвиток товарно-грошових відносин у Греції.

Однією з основних причин розквіту Стародавньої Греції

було широке використання праці величезної кількості рабів.

Джерелами рабської праці були постійні війни, які проводила

Греція із сусідніми народами, мало місце боргове рабство.

Праця рабів використовувалася в різних сферах матеріально-

го виробництва. Більшість рабів працювали в копальнях, ка-

меноломнях, на будівництві доріг. У Греції були й привілейо-

вані раби — учителі, лікарі, купці, ремісники, поліцаї. Деякі

філософи, поети були рабами. Рабів використовували як при-

слугу в домашньому господарстві знатних людей, незначна

деяким із рабів (купцям, ремісникам) дозволялося мати сім'ї.

Експлуатація рабів сприяла досягненню високого економіч-

ного і культурного розвитку держави. Отже, в античному

рабстві, на відміну від східного, рабська праця стала основ-

ною продуктивною силою суспільного виробництва.

Однак поступово продуктивність невільничої праці пада-

ла. З'явилися цілі покоління людей, які народилися, жили і

працювали в умовах рабства. Такі люди не хотіли і не могли

ефективно працювати. Це стало особливо відчутним, коли Гре-

ція почала зазнавати поразок у війнах, внаслідок чого припи-

нився приплив нових рабів. Нескінченні конфлікти між грець-

кими містами, боротьба демосу з аристократією, рабів з рабо-

власниками паралізували економічне життя країни.

У 338 році Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Бал-

канський півострів став легкою здобиччю Римської держави.

Античний Рим. Історія Стародавнього Риму — одна з най-

цікавіших сторінок розквіту і занепаду рабовласницького госпо-

дарства, яке досягло класичних (завершених, найповніших) форм.

В економічному житті Стародавнього Риму вирішальна роль

належала сільському господарству. Юридичним власником

землі виступала держава. Проте з часом відбувався процес

передачі її у приватну власність — патриціям (сенаторам,

консулам, трибунам, квесторам), а також вершникам (замож-

ним людям, які займалися торгівлею, лихварством тощо).

Форми земельної власності пройшли складну еволюцію від

вілли (земельного маєтку площею 25—100 га) до величезних

латифундій з десятками тисяч гектарів землі і на початку н. е.

трансформувалися у невеликі ділянки землі (парцели), які

надавалися колонам — землеробам, вільновідпущеним рабам

та іншим дрібним власникам на основі оренди. Право при-

ватної власності на землю гарантувалося римським законо-

давством ("Закон XII таблиць") та державою.

Сільське господарство було багатогалузевим. У Римській

державі провідна роль належала виноградарству, городницт-

ву, садівництву. Успішно розвивалося тваринництво, птахів-

ництво, вирощувалися зернові культури (пшениця, ячмінь,

просо, овес), а також технічні (льон, коноплі).

Значну роль у господарстві відігравали території, завойовані

Римом внаслідок тривалих воєн в Малій Азії, на африкан-

землі оголошувалися державними і передавалися римській

знаті, ветеранам воєн, здавалися в оренду.

Впродовж існування Стародавнього Риму сільськогоспо-

дарські знаряддя праці та агротехніка постійно вдосконалю-

валися і досягли високого рівня. В І ст. н. е. римляни вико-

ристовували не тільки косу, серп, а й жатку з широким захва-

том, колісний плуг, мінеральні добрива, водяний млин, мали

досконалу іригаційну систему зрошення полів. Успішно роз-

вивалася агротехнічна наука. У трактаті Луція Колумелла

"Про сільське господарство", в працях інших мислителів ви-

кладалися раціональні способи господарювання на землі.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Археологічні

знахідки свідчать про його високий розвиток і професійну

майстерність римських ремісників. Міські фортеці, храми,

палаци, громадські споруди, водопроводи, лазні, каналізація,

іригаційні системи вражали сучасників своєю досконалістю.

Відомими далеко за межами Римської держави були зброярі,

які виготовляли найсучаснішу зброю (мечі, шоломи, щити то-

що). Римська держава славилася будівництвом та утриман-

ням доріг (деякі з них збереглися до наших днів), які зв'язу-

вали Рим із провінціями. Успішно розвивалося суднобудуван-

ня. Високого рівня досягла технологія виплавки металів, ви-

готовлення різних предметів з міді, бронзи, заліза та благород-

них металів. Обробка каменю, граніту, мармуру, а також різьба

по них були предметом гордості римських майстрів.

Ремесло Стародавнього Риму мало географічну та галузеву

спеціалізацію. Місто Капуя було відоме виготовленням сві-

тильників, інших побутових товарів. Керамічними виробами

та вишуканим посудом славився Аррецій. У містах Падуя,

Мілан, Парма виготовляли дахівку, посуд, вовняні тканини.

Компанійські міста спеціалізувались на виробництві скла. Рим

був відомий текстильними та шкіряними товарами.

Розкопки м. Помпеї, знищеного виверженням вулкану Ве-

зувій (79 р. н. е. ), дають реальну картину ремісничого роз-

витку римської держави. У місті була велика кількість май-

стерень, в яких виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи

і глини, залізні та скляні вироби, різноманітні інструменти —

хірургічні, ковальські, столярні, слюсарні тощо. У Помпеї ар-

хеологи виявили ювелірні, парфумерні, скульптурні майстерні.

об'єднання майстрів-виробників за професіями. У II — III ст.

н. е. ремесло римських провінцій своєю майстерністю пере-

важало над загальнодержавним.

У Римській державі успішно розвивалася торгівля, яка

приносила більше прибутків, ніж ремесло. Добре розвинутою

була внутрішня торгівля, зосереджена в містах на місцевих

ринках, які згодом стали спеціалізованими. Поступово в містах

сформувалися великі ярмарки. Після об'єднання під владою

Риму всього Середземномор'я успішно розвивалася зовнішня

торгівля. Цьому сприяли також географічний поділ праці,

успіхи у кораблебудуванні та будівництві доріг, спеціалізація

виробництва та розвиток товарно-грошових відносин. Надзви-

чайно активною була морська та караванна торгівля з про-

вінціями. З Сірії привозили дорогі тканини, скло, ювелірні

вироби; з Єгипту — лляні тканини, пшеницю, папірус; з Пів-

нічної Африки — пшеницю, диких звірів, слонову кістку, зо-

лото; з Іспанії — срібло, олово, залізо, мідь; з Галлії — вино-

град, вино, кераміку; з Германії, Британії — рабів. Незважаючи

на складні умови (піратські напади, розбій), успішно розвива-

лася торгівля Риму з Індією та Китаєм. Поступово римські

купці проникли на північ Європи. В III — IV ст. н. е. в обмін

з Римом втягуються народи Північного Причорномор'я, в т. ч.

й України. Торгівля сприяла впливу високорозвинутої рим-

ської культури на тогочасний світ.

У Стародавньому Римі існувала досить розвинута грошова

система. Наслідуючи греків, римляни відливали мідні моне-

ти. Однофунтова монета називалася ассом, 1/2 фунтова — со-

місом, 1/12 — унцією. Поруч з римськими використовували-

ся срібні монети — драхми грецької чеканки з римською пе-

чаткою. В III ст. до н. е. з'явився римський срібний денарій

вартістю 10 ассів. Найпоширенішою грошовою одиницею був

сестерцій, який дорівнював 2,5 асса. В останній період існу-

вання Римської держави в обіг були введені золоті монети —

ауерси та соліди.

Рим поступово перетворився у світовий центр грошових

операцій. Успішно розвивалася банківська справа. Римські

банкіри виступали торговельними посередниками, здійснюва-

ли всі грошові операції, використовували чеки, переказні вексе-

лі, відкривали безготівкові, поточні, активні і пасивні рахунки.

рівня в І — II ст. н. е. Попит на гроші постійно зростав, вони

ставали потрібні всім категоріям населення, що підлягало

оподаткуванню і змушене було сплачувати грошові податки.

Фінансова система Риму була добре розвинена і трималася на

експлуатації римських провінцій, в першу чергу неіталійських.

Існує багато економічних та інших причин, які зумовили

розквіт античного Риму. Слід виділити деякі з них. Багатство

та сила Римської імперії були зумовлені ходом історичного

розвитку. Рим підкорив собі Грецію, Єгипет, успадкував їхню

культурну спадщину. Наступні завоювання ще більше поси-

лили його. Важливе значення мали внутрішні фактори: три-

вале існування правової системи, республіканського устрою,

сильної держави, які гарантували права і свободи значної

частини населення, перш за все право приватної власності.

Велике значення в житті античного Риму мала освіта та на-

ука, римляни були найосвіченішими людьми тогочасної доби.

Не останню роль в економіці Риму відіграла експлуатація

рабської сили, що сприяло вивільненню певної частини лю-

дей від важкої праці і заняттям їх наукою, освітою, мистецт-

вом, літературою, поезією.

У III — IV ст. н. е. господарство Стародавнього Риму по-

чинає занепадати. Причиною кризи стало загострення вну-

трішніх суперечностей та конфліктів. Вичерпала себе рабо-

власницька система господарювання. Масові повстання рабів

розхитали підвалини Римської імперії. Знизилася продук-

тивність праці. Дешева, разом з тим малоефективна праця

рабів стримувала технічний прогрес. Економічні засади су-

спільства підривало витіснення з господарського життя дріб-

них власників. Різко зросла кількість паразитуючих елементів

з вільного населення, з міського плебсу, що вимагало додатко-

вих витрат держави і, як наслідок, посилення податкового

пресу.

Криза рабовласницького господарства в аграрному вироб-

ництві виявилася у зменшенні площі оброблюваних земель,

нерентабельності вілл та латифундій, поширенні екстенсивних

форм ведення господарства, його застої. Обмежувалася абсо-

лютна власність рабовласника над рабами. Заборонялося їх

вбивати, передавати сільських рабів без землі. Раби дістали

право церковного захисту.

/

мою виробничих відносин у сільському господарстві став ко-

лонат — латифундії дробили на парцели, до яких стали при-

кріпляти колонів — дрібних землеробів та рабів, відпущених

на волю. Колони займали проміжне становище між вільними

і рабами і мали певну зацікавленість у результаті своєї праці.

Економічний занепад охопив також ремесло і торгівлю.

Зменшилося населення міст. Ремісники і купці, професії яких

стали спадковими, закріплювалися за колегіями, державні за-

мовлення для них стали обов'язковими. Ремесла поступово

переміщувалися з міст у села. Ремісничі майстерні виникали

у маєтках великих землевласників. Вілли і латифундії пере-

творювалися на економічно замкнені господарства. Скороти-

лася зовнішня і внутрішня торгівля, грошовий обіг.

Зазнала краху завойовницька політика Риму, внаслідок чого

припинилося регулярне поповнення господарств рабами. Рим-

ська імперія об'єднувала різні народи, поступово почав про-

являтися сепаратизм провінцій, ними ставало дедалі важче

управляти, збирати податки і т. ін. Римська імперія втрачала

свою економічну єдність. Постійно посилювався натиск вар-

варів.

Стародавні римляни залишили людству величезну спадщи-

ну, якою уміло скористалися перш за все європейські народи.

На руїнах Стародавнього Риму виросла згодом європейська

християнська цивілізація.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте основні етапи господарської еволюції

первісного суспільства.

2- Перелічіть фактори, що зумовили перехід від привлас-

нюючого до відтворюючого господарства в період первісної

доби.

3. Які ви знаєте країни східного рабства? Розкрийте його

особливості.

4. Які галузі виробництва розвинули стародавні греки?

Якого рівня досягли їхня торгівля, фінанси, кредит?

родавньою Грецією нових земель.

6. Чому господарство Стародавнього Риму називають кла-

сичним?

7. Що вам відомо про римське сільське господарство, ремес-

ло, внутрішню і зовнішню торгівлю?

8. В чому полягала суть колонату?

9. Якими були економічні причини занепаду античного

рабовласницького суспільства?

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇН

ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ЕПОХУ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V — XV ст.)

1. Основні риси та періодизація феодального

господарства

Господарство епохи середньовіччя (феодальне господарство)

характеризується перш за все пануванням приватної власності

на землю. Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди

отримували від землі, яка вважалася головним багатством.

Особи, які нею володіли, як правило, панували в суспільстві.

Ієрархічна структура земельної власності, що ґрунтувалася на

васальних зв'язках, призводила до протиріччя між великою

власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке

зберігалося. Селяни знаходилися в особистій, поземельній, су-

дово-адміністративній і військово-політичній залежності від

землевласників. Домінувало натуральне господарство. Обмін

відігравав другорядну роль. Майже всі багатства суспільства

створювалися ручною працею. Знаряддя праці були примітив-

ними. Енергія вітру і рік, вугілля і деревини почала викорис-

товуватися лише в пізньому середньовіччі і спочатку дуже

обмежено.

Місце людини в суспільстві, як правило, визначалося не її

особистими якостями чи заслугами, а походженням: син сеньйо-

ра ставав сеньйором, син селянина — селянином, син ремісни-

ка — ремісником.

Отже, в основі середньовічного господарства лежала влас-

ність феодалів на землю і їх неповна власність на виробників

— закріпачених селян. Селяни наділялися землею і мали своє

господарство. Користуючись землею феодала як наділом, вони

зобов'язані були за це обробити панську землю за допомогою

своїх знарядь або віддавати йому додатковий продукт своєї

праці — ренту (з лат. — повертаю, сплачую). Відомі три фор-

ми феодальної ренти: відробіткова (панщина), продуктова (на-

туральний оброк), грошова (грошовий оброк).

Основними формами господарської діяльності були: фео-

ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграр-

но-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх циві-

лізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до

кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство — традиційним.

Розвиток господарства епохи середньовіччя можна поділити

на три періоди. У ранньому середньовіччі (V — X ст.) сфор-

мувалися і утвердилися визначальні риси феодального госпо-

дарства (період генези). XI — XV ст. — період зрілості фео-

дального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст,

ремесла і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі

(XVI — перша половина XVIII ст.) зароджується ринкове гос-

подарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації. (Про

останній період — в наступному розділі.)

2. Форми землеволодіння та соціально-еконо-

мічні відносини в епоху середньовіччя

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньо-

вічній Європі мали універсальні ознаки. Вони формувалися в

основному на соціально-економічній спадщині Римської імпе-

рії та господарських досягненнях германських племен.

Становлення середньовічного господарства яскраво просте-

жується на прикладі Королівства франків (V — IX ст.), яке

було створене германськими племенами франків на території

колишньої римської провінції — Північної Галлії (сучасної

Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

У V — VI ст. у Франкському королівстві відбувався про-

цес трансформації родової землеробської громади на сусідську

— марку, в якій переважало індивідуальне сімейне госпо-

дарство — основна виробнича ланка франкської общини. Вся

земля знаходилася у колективній власності громади. У спа-

док (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі,

сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце

приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадиб-

ною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були

спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільно-

го розпорядження) землі франки не знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у фран-

ків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації

Галлії. Значну частину землі та інших багатств отримали

королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення

господарства тих членів громади, які загинули на війні, а та-

кож внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилював-

ся дуалізм між колективною власністю та парцелярними (ін-

дивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи

збільшувалися і перетворювалися на алод — приватну сімей-

ну власність, яка вільно відчужувалася — продавалася, обміню-

валася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (мар-

ки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності

на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці

її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-

римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське

законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зроста-

ло землеволодіння франкських королів та знаті.

У VIII — IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини

пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні

війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскіль-

ки війни та військова служба були надто обтяжливими для

селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчен-

ня втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба

в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-

рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714—

751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала

у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів —

бенефіцїів — за умови виконання ними військової служби і

васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові. Частину

отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм ва-

салам. Так склалося бенефіціальне — умовно-службове, тим-

часове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-

васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося

за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмо-

ви від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади,

обмежуючи права і обов'язки її членів: звільняла від військо-

вої служби, участі в суді, в місцевому управлінні. У часи прав-

ління династії Каролінгів (з 751 р.) надання бенефіціїв стало

системою. В IX ст. васальна служба стала спадковою. Бе-

нефіцій перетворився на феод (лен) — основну, найпоширені-

шу форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне гос-

подарство утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-

сеньйорії. Королівськими грамотами феодалам надавався іму-

нітет — привілей здійснювати у своїх володіннях функції

державної влади: фіскальні та судово-адміністративні. Зем-

ля поділялася на домен, де господарював сам землевласник,

та селянські наділи. Сеньйорії звичайного типу мали значні

розміри (кілька сотень гектарів). Орні землі домену із зерно-

вим виробництвом становили майже третину його загальної

площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражало-

ся у принципі "немає землі без сеньйора".

Одночасно зі зростанням великого землеволодіння форму-

валося феодальне залежне селянство. До нього належали сер-

ви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в осо-

бистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян по-

ступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-

римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різни-

ми обставинами — великими податками, боргами, війнами та

усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке

ставило людей у залежність від природних умов та унемож-

ливлювало інші заняття. Були поширеними прекарні угоди,

відомі з римських часів, згідно з якими алод вільного дрібно-

го землевласника відчужувався на користь сеньйора чи церк-

ви, а потім повертався селянинові в пожиттєве користування

як прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії

стали спадковими, взаємовідносини селян і землевласників

обумовлювалися сплатою натуральної чи грошової ренти, вико-

нанням селянином повинностей на користь феодала та обов'яз-

ків сеньйорів щодо селян. Існували інші шляхи переходу в

селянський стан та форми їхньої залежності. Селяни різних

категорій, походження та залежності відрізнялися забезпе-

ченням землею, обов'язками щодо землевласника. Більшість

селян не були спадково залежними, їхні обов'язки зберігалися

доти, доки вони користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни

не були прикріплені до землі, а спроби Карла Великого (768—

814 рр.) заборонити відхід селян від землі не мали успіху.

Отже, протягом V — IX ст. у Франкській державі сформу-

валася класична форма феодального службового землеволоді-

ння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господар-

ство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіс-

нив феодальний маєток-сеньиорія — замкнуте натуральне гос-

подарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на

своїй території.

Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та

інших країнах Європи, досягли зрілості в XI — XV ст. В XI

— XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів

— королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура зем-

леволодіння (власність верховна, сеньйоріальна і васальна)

обмежувала права окремого феодала на землю. Однак у пері-

од політичної роздрібленості менші володіння стали відчужу-

ватися. Зросли значення та розміри сеньйоріальної власності,

перш за все за рахунок лісів, луків, пасовищ. Розширилися і

зміцніли сеньйоріальні права.

З XIII ст. у Франції, а потім і в інших країнах починаєть-

ся криза панщинної системи. Натуральне господарство фео-

дального маєтку вичерпує свої можливості. Тому феодали здій-

снюють масовий перевід закріпачених селян із панщини на

натуральний, а згодом і грошовий оброк. Цей процес отримав

назву "комутації ренти". Його економічною основою була

вища продуктивність праці у селянському господарстві, ніж

на панщині. Зростання міст і розвиток товарно-грошових відно-

син сприяли поширенню грошової ренти. Феодалам було ви-

гідно отримувати від селян саме гроші, переносячи у сферу селян-

ського господарства і проблему реалізації додаткового продукту.

У XIV — XV ст. феодальні господарства все більше втягу-

ються у товарно-грошові відносини. Одночасно змінюється

правовий та майновий статус селян, які поступово виходять

з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна власність.

З'являються нові економічно-правові форми взаємовідносин

між феодалами і селянами — оренда, найм тощо, орієнтовані

на ринок. З допомогою податків, інших засобів, посилює свої

економічні позиції держава.

3. Середньовічні міста. Ремесла. Цехи

У країнах Західної Європи найдавніші міста завдячували

своїм початком римлянам. Міста виникали скрізь, куди доходи-

ла влада Стародавнього Риму, навіть до меж римських про-

вінцій над Рейном і Дунаєм, особливо там, де довгий час сто-

яли легіони. Пізніше міста стали виникати біля стін великих

замків, монастирів, які давали населенню захист від небезпе-

ки, а також на перехресті торгових шляхів, над великими річка-

ми, біля копалень, на узбережжі морів тощо.

Відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж,, Генуя,

Ліон, Лондон) і утворення нових (Гамбург, Любек, Лейпциг,

Магдебург) розпочалося з XI століття. Основними причина-

ми процесу урбанізації було загальне економічне піднесення,

успіхи в сільськогосподарському виробництві та вивільненні

частини населення для занять ремеслом, зростаючі потреби

людей у промислових виробах; розвиток торгівлі, обміну, то-

варно-грошових відносин. З кінця XI ст. зростанню і про-

цвітанню західноєвропейських міст сприяли хрестові походи.

Особливо успішно розвивалися середземноморські міста —

центри левантійської торгівлі.

Від інших людських поселень місто відрізнялося тим, що в

ньому був торг (ринок). Торги відбувалися в означені дні тиж-

ня, а великі торги — кілька разів на рік. У центрі міста на

ринковій площі знаходилася ратуша — адміністративний осе-

редок. Від центральної площі на всі сторони розходилися го-

ловні дороги. У містах жили ремісники, купці, люди вільних

професій (художники, лікарі, аптекарі). Значна частина місько-

го населення була зайнята у сільськогосподарському вироб-

ництві.

Спочатку середньовічні міста (крім старих римських цен-

трів) були власністю феодалів. Король, князі та інші вельможі

надавали міським жителям деякі права, виконували певні

обов'язки. Вони судили, накладали і збирали податки, встанов-

лювали митні збори, дні торгу, шляхи проїзду купецьких ка-

раванів. Феодали захищали місто та його жителів від нападів

і грабежів.

В XI — XII ст. міста Європи досягли значного економічно-

го розвитку, зріс добробут їхніх жителів, майже повністю зникла

зовнішня загроза. Відтоді міщанство почало домагатися біль-

ших прав, що призвело до загострення протиріч між жителя-

ми міст і феодалами. В XI — XIII ст. у країнах Західної Євро-

пи прокотилася хвиля комунальних революцій, внаслідок

яких міста добилися незалежності та самоврядування. Утво-

рювалися міста-комуни або міста-держави, які мали повну

свободу, власні органи управління (виборний муніципалітет,

судівництво тощо). Провід у місті мала рада, яку виоирали

мешканці міста. Вона складалася найчастіше з 12 або 24 рад-

них і бургомістра або мера. Рада видавала закони для міста,

вела адміністрацію, дбала про оборону, розвиток промисловості

й торгівлі, підтримувала зносини з іншими містами. Судівниц-

тво вела колегія, що складалася з війта і присяжних суддів,

також вибраних міщанством. Міста мали свої правні кодек-

си. Так, наприклад, у Німеччині були відомі "Саксонське дзер-

кало", "Швабське дзеркало", "Магдебурзьке право" й ін.

Доступ до міст був широко відкритий для нових громадян.

Хто проживав у місті один рік і один день, той міг розрахову-

вати на охорону з боку міського уряду. Економічно розвинені

міста Італії, Німеччини, Франції та Англії в XI — XIII ст. до-

сягли значного розквіту. Збільшилася чисельність міського

населення, розвивалися ремесла і торгівля.

Міста стали осередками промисловості. Найбільш поширені

галузі міського ремесла — текстильне виробництво (виготов-

лення вовняних, лляних і шовкових тканин), виплавка і об-

робка металів. Серед галузей текстильного виробництва домі-

нувало виготовлення сукна і грубих вовняних тканин. Основ-

ними центрами вовняного виробництва в середньовічній Європі

були район Фландрії і Флоренція. Шовковиробництво, запо-

зичене в країнах Сходу, розвивалося в північноіталійських

містах і деяких містах Франції (Ліон).

Значного розвитку досягло виробництво зброї. Безперервні

війни вимагали великої кількості зброї і металевих обладунків

(кольчуг, панцирів, щитів, шоломів). Попит на метал зумовив

прискорений розвиток металургії. Відбувся перехід від відкри-

тих горнів до закритих печей, які забезпечували високий тем-

пературний режим і дозволяли виготовляти залізо із туго-

плавких руд. У XV ст. доменні печі мала більшість західноє-

вропейських країн.

Великих успіхів досягла гірнича справа. Найбільш відоми-

ми були альпійські, чеські, надрейнські, французькі, англійські

й шведські копальні. Залізна руда мала збут для потреб місько-

го життя і особливо для потреб війська. Соляні копальні були

власністю держави і приносили великі прибутки.

Характерною рисою середньовічного ремесла була його це-

хова організація — об'єднання ремісників однієї чи ряду

професій в межах міста у спілки — цехи. Таке об'єднання було

обумовлене всією системою середньовічних соціально-еконо-

мічних відносин, феодально-становою структурою суспільства.

Серед основних причин їхнього виникнення слід виділити такі:

необхідність згуртування проти об'єднаного розбійницького

дворянства, потреба ремісників у спільних ринкових приміщен-

нях (ремісники були одночасно й купцями), зростання конку-

ренції з боку сільських ремісників. В умовах політичної не-

стабільності і залежності від сил природи ремісничі корпорації

створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх

членів, забезпечували їм особисту свободу, права і вольності,

взаємодопомогу і захист, оберігали майно.

У першу чергу цехи були об'єднаннями економічного ха-

рактеру, які виконували завдання організації виробництва і

збуту продукції, а також охорони економічних інтересів реміс-

ників. Ремісничі цехи вели боротьбу за встановлення так зва-

ного цехового примусу, тобто визнання за їхніми членами мо-

нопольного права на виготовлення і збут даного виду реміс-

ничих виробів у межах міста або його округи, що зумовлюва-

лося в основному вузькістю ринку, обмеженістю попиту на ре-

місничі вироби.

Ремісничий цех як корпорація володів звичайно сумою прав

і привілеїв, закріплених у відповідних документах: пожалу-

ваннях, постановах міських властей, статутах. Внутрішні пра-

вила ремісничих об'єднань, у відповідності із загальними прин-

ципами корпоративності, були спрямовані на підтримання

економічної рівності серед їхніх членів шляхом як отриман-

ня збагачення, так і недопущення збідніння окремих майстрів.

Збагаченню майстрів перешкоджала регламентація виробниц-

тва (контроль за виконанням та обсягом робіт, кількістю під-

майстрів та учнів тощо). На недопущення крайнього збідніння

членів цеху був спрямований механізм взаємодопомоги.

Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні

й обороні міста і виступала окремою бойовою одиницею місько-

го ополчення. Він мав свою церкву, каплицю чи ікону в церкві,

будучи своєрідною релігійною організацією. Кожне ремісни-

че об'єднання мало свою атрибутику й символіку: емблеми із

зображеннями знарядь праці, прапори, цехову печатку, скринь-

ку, де зберігалися документи й гроші.

Соціальна структура середньовічного ремісничого цеху ха-

рактеризувалася феодальною ієрархічністю. Цех поділявся на

соціально-вікові групи (учні — підмайстри — майстри — стар-

ші майстри). Кожна така група мала свої чітко визначені права

і обов'язки, а також юридичний статус, зафіксовані в цехово-

му статуті. Членами цехів офіційно вважалися лише майстри,

які також поділялися на дві групи — власне майстрів (молод-

ших майстрів) і старших майстрів. Справами цехів керували

виборні посадові особи. На чолі об'єднання цехів стояв цех-

містер, посада якого не оплачувалася, але була дуже почесною.

Цехова організація була економічно-раціональною в XIII —

XV ст. і мала тоді прогресивне значення в розвитку середньо-

вічної промисловості. Вона сприяла виробництву високо-

якісної продукції, вихованню ремісничої молоді. Згодом цехи

стали стримувати розвиток продуктивних сил. Зусилля цехів

увіковічнити дрібне виробництво, поставити всіх в однакові

умови гальмувало технічний прогрес. Сувора регламентація

виробництва і збуту призвела до застою у розвитку науки, тех-

ніки і, як наслідок, до занепаду промисловості.

У XIV — XV ст. у Європі виникла нова, вища форма ви-

робництва — мануфактура. На зміну кустарям-ремісникам

прийшли більше організовані великі робітничі майстерні.

4. Внутрішня і зовнішня торгівля. Фінанси

В XI — XV ст. в країнах Західної Європи інтенсивно роз-

вивалася торгівля, чому сприяв розвиток ремесла та урбаніза-

ція. Особливо жваво вона провадилася у могутніх міських рес-

публіках Північної Італії — Флоренції, Венеції, Генуї та інших.

Швнічноіталійські купці витіснили з середземноморських

торгових шляхів візантійців та арабів. Генуезці, венеціанці,

володіючи торговими і військовими кораблями, будували свої

торгові факторії на східному узбережжі Середземного моря та

в чорноморському басейні. Генуезці поступово закріпилися в

пониззях Дону і Дніпра, на узбережжі Криму і Кавказу. Важ-

ливими їхніми колоніями були: Кафа (Феодосія) з її ринком

рабів, Балаклава, Солдайя (Судак) та деякі інші. Не відстава-

ли від генуезців венеціанці. Між північноіталійськими міста-

ми-республіками йшла гостра конкурентна боротьба.

Італійські купці торгували в основному із країнами Леван-

ту (Сходу), тому їхня торгівля й отримала назву левантійської.

ЗІ Сходу привозили передусім південні овочі та фрукти (дакти-

лі, фіги, помаранчі), а також пахуче коріння, ліки, перець, цукор

та ін. Великий попит у Західній Європі мали дорогі тканини,

скляні вироби, зброя, слонова кістка, ювелірні прикраси. З країн

Причорномор'я поступали риба, ікра, сіль, зерно, хутро, невільни-

ки. У Єгипті найбільшим портом була Александрія, яка здо-

була славу "торгу двох світів": з одного боку сюди приходили

каравани з індійським крамом, а з другого — італійські купці.

Європейці торгували також із Багдадом, з країнами Середньої

Азії, столицями монгольських ханів.

Важливе значення для Західної Європи мала також торгівля

з Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шель-

дою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою,

Німаном, Реною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займала-

ся переважно продажем східних товарів, то північна — виробів

місцевої промисловості, продуктів сільського господарства.

Провідна роль у північній торгівлі належала Гамбургу, Лю-

беку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом вони об'єдналися у союз

приморських міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою

діяльність союз розпочав у XII і діяв до XVII ст. У XIV —

XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у т. ч. Новго-

род Великий, Гданськ, Рига. Керівництво Ганзи знаходилося в

Любеку. Купці союзу мали ряд привілеїв. У них на ярмарках

ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати

за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відпові-

дав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджати-

ся майном купця, який помер на ярмарку. Ганзейський союз

охороняв своїх членів від грабежів та насильства з боку фео-

далів, піратів, місцевих властей. Купці союзу монополізували

торгівлю Північної Європи.

Товари середньовічних торговельників зустрічалися на чи-

сельних ярмарках Західної Європи. Найбільшою популярні-

стю користувався ярмарок у м. Шампань, який тривав майже

цілий рік. Ярмарковій торгівлі завдавали великої шкоди без-

перервні війни.

У середні віки розвивалася і сухопутна торгівля. На її пе-

решкоді була відсутність битих шляхів, натуральний харак-

тер господарювання, хижацька поведінка феодалів — власників

земель, через які проходили торговельні каравани, чинені ними

різні обмеження, митні побори. Значною перепоною були роз-

інтересів та з метою монополізації ринку об'єднуватися у

торгові гільдії. Вони мали свої статути і, як правило, спеціа-

лізувалися на торгівлі одним чи кількома товарами.

Значною перешкодою у розвитку середньовічної торгівлі

була багатоманітність грошових одиниць та часте фальшування

їх. Купці змушені були користуватися послугами міняйлів, які

орієнтувалися в грошових системах і відрізняли повноцінну

монету від фальшивої, обмінювали гроші, здійснювали інші

операції. Діловим людям було незручно і небезпечно перево-

зити велику кількість золотих, срібних чи мідних грошей. Тому

вони могли отримати їх від агентів міняйла, які знаходилися

там, де пролягали торгові шляхи, пред'явивши його розписку

(вексель). Поступово міняйли перетворилися на банкірів. Впер-

ше вони з'явилися в північноіталійських містах, у провінції

Ломбардії.

Разом з появою банківської системи виник кредит. Рівень

позичкового проценту був досить високим — 15—25% . У XIV

— XV ст. кредитно-лихварська система найуспішніше розви-

нулася у Флоренції.

Отже, V — XV ст. стали важливим етапом у розвитку за-

хідноєвропейського регіону. У цей період сформувалась і вдос-

коналювалася феодальна структура, спостерігався прогрес в

аграрному секторі. Значних успіхів досягли міста, які стали

динамічними центрами господарського розвитку.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте шляхи формування, форми і типи

власності в добу середньовіччя.

2. Якими загальними рисами характеризувалося феодальне

господарство? Назвіть його основні виробничі форми.

3. Розкрийте особливості становлення феодального госпо-

дарства у країнах Західної Європи.

4. Як і чому відбувалася еволюція феодального маєтку

протягом XI — XV ст.? Яким чином змінювалися сеньйорі-

ально-селянські відносини в цей час?

ної Європи в XI — XV ст.

6. Опишіть цеховий лад середньовічного ремесла, покажіть

його економічну доцільність у XII — XV ст.

7. Охарактеризуйте риси, характер європейської торгівлі

в середні віки, Ті головні шляхи і райони. Проаналізуйте про-

цес утворення національних ринків.

МАНУФАКТУРНИЙ ПЕРІОД

СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

1. Передумови і наслідки Великих географічних

відкриттів

В економічному становленні новоєвропейської та світової

макроцивілізації важливу роль відіграли Великі географічні

відкриття кінця XV — початку XVI ст. їхньою передумовою була

криза левантійської торгівлі, яка виникла після загарбання

турками Константинополя у 1453 р. Континентальна торгів-

ля теж занепадає. З XV ст. посилюється попит Західної Євро-

пи на благородні метали, екзотичні товари, сільськогосподар-

ську продукцію та деякі види сировини. Відчувалася нестача

грошей у товарному обігу. Все це було спричинене збільшен-

ням кількості людей, безпосередньо не пов'язаних із харчо-

вим виробництвом, подальшим соціально-майновим розша-

руванням та підвищенням рівня престижного споживання

привілейованих та взагалі заможних верств.

Географічні відкриття були підготовлені господарськими і

науково-технічними досягненнями. У Європі з'явилися нові

типи кораблів (каравели, баржі), зросла їхня вантажність (від

500 до 2 тис. т), поліпшилися мореплавні характеристики. Було

сконструйовано барометр, гідрометр, вдосконалено компас. Був

виданий географічний атлас.

Великим географічним відкриттям сприяв розвиток абсо-

лютизму. Європейські монархи прагнули розширення своїх

володінь, їм потрібні були великі кошти для утримання війська,

чиновників, двору. До далеких подорожей вабили мотиви на-

вернення невідомих народів до християнства. Географічні

пошуки мали велике значення для європейської торгівлі, най-

головнішу роль у якій відігравала Індія. Ця країна з найдав-

ніших часів доставляла Європі спеції, ліки, слонову кістку,

тканини.

Перші експедиції, що поклали початок Великим географіч-

ним відкриттям, споряджалися за рахунок держави. Успіш-

ною була подорож 1497—1498 рр. португальця Васко да Гами,

ЯКИЙ відкрив

тичний океан. Генуезець Христофор Колумб, підтриманий Іспа-

нією, у 1492 р. рушив на захід через Атлантичний океан і

відкрив Америку. Колумб здійснив ще три експедиції до Аме-

рики в 1493—1496, 1498—1500, 1502—1504 рр. Першу навко-

лосвітню подорож здійснила експедиція Магеллана в 1519—

1521 рр.

Великі географічні відкриття мали важливе значення для

господарства Західної Європи. Виникли економічні зв'язки

між найвіддаленішими землями і народами різної матеріаль-

ної культури. Торгові шляхи перемістилися з Середземномо-

р'я на океан. Зовнішня торгівля у XVI — XVIII ст. стала світо-

вою. З американського континенту в Європу були завезені

кукурудза, картопля, тютюн, какао, ваніль, індики. Європа віддя-

чилася Новому Світові збіжжям, овочами і фруктами, різного

роду тваринами. Почалося формування світового ринку, склад-

ної макроцивілізаційної системи, основою якої були новоєвро-

пейська цивілізація, і в яку поступово втягувалася Америка,

Східна Європа з підвладними Росії просторами Євразії та

африканський континент.

Небачений приплив до Європи благородних металів зумо-

вив так звану революцію цін. Вона почалася насамперед в

Іспанії, яка отримувала значну частку колоніального золота і

срібла. Зросли ціни на товари в Іспанії, Португалії у 4 рази, а

на хліб — навіть у 5 разів, у Франції — в 2,3, а в Англії —

2,5 раза. Одночасно почалося здешевлення дорогоцінних ме-

талів. Внаслідок революції цін найбільше збагатилися купці,

що займалися посередницькою торгівлею, збільшилися прибут-

ки промисловців. Прискорився перехід до мануфактурного ви-

робництва.

Одним із результатів Великих географічних відкриттів було

створення світової колоніальної системи. Найбільшими коло-

ніальними державами спершу були Іспанія та Португалія.

Дещо пізніше у світовий колонізаційний рух вступили Анг-

лія, Франція й Нідерланди, поступово перетворюючись у мо-

гутні колоніальні імперії. Нещадне пограбування колоніаль-

них народів призвело до нагромадження величезних багатств

у країнах Західної Європи.

спи л

суспільства. Мануфактури

Розклад феодального господарства був пов'язаний з таки-

ми процесами, як розвиток товарного господарства; посилен-

ня майнової та соціальної диференціації; формування вели-

ких капіталів і розвиток розширеного відтворення; перетво-

рення феодальної земельної власності на об'єкт купівлі-про-

дажу; використання найманої робочої сили тощо.

Значну роль у занепаді феодального господарства та станов-

ленні індустріального суспільства відіграло мануфактурне

виробництво. Оскільки від ролі мануфактури в економічній

структурі країн залежав розвиток їх у цілому, господарство XVI

— XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурне.

Мануфактура — підприємство, засноване на ремісничій

техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія

промисловості, що історично передувала великому машинно-

му виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна

(децентралізована) та централізована.

Розсіяна мануфактура, що розвивалася в основному в XVI

— першій половині XVII ст. , ґрунтувалася на сільських про-

мислах і дрібному ремеслі. Робітники при даному типі вироб-

ництва, не дивлячись на їхню просторову відособленість, були

пов'язані поділом праці: одні робили з сировини напівфабри-

кат, інші доводили його до необхідної кондиції.

Централізована мануфактура характеризувалася тери-

торіальною єдністю виробництва і утвердилася в другій поло-

вині XVII ст.

Мануфактури виникали в тих галузях, де рівень спеціалі-

зації та технічного розвитку створював умови для реоргані-

зації виробництва. Такі умови в XVI ст. були в сукняному

виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Од-

ночасно в промисловості зберігалося ремесло і дрібне товарне

виробництво.

Передумови індустріалізації сільського господарства фор-

мувалися у трьох основних напрямах: створення буржуазних

форм земельної власності, перетворення феодальної ренти на

капіталістичну, зростання товарності.

Відбулися значні зрушення в сфері торгівлі, обігу та розпо-

ділу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, по-

глиблювався міжнародний поділ пращ, формувалися

нальні, європейський та світовий ринки товарів і грошей. З'я-

вилися монопольні торгові компанії, вдосконалилися товарні

біржі. Панівну роль відігравали Голландія і Англія. Євро-

пейські феодальні країни практично були вилучені зі світово-

го ринку і перетворилися на країн-продавців продукції своїх

аграризованих економік.

Значну роль у процесі генези індустріальної цивілізації

відіграли буржуазні революції в Нідерландах, Англії, Північній

Америці, Франції.

3. Соціально-економічні передумови і наслідки

Нідерландської революції (1566—1609 рр.)

У першій половині XVI ст. господарство Нідерландів до-

сягло високого рівня розвитку. У північних провінціях насе-

лення займалося хліборобством, розведенням худоби. Біль-

шість селян були вільними. Питома вага феодального земле-

володіння становила лише 20—25%. Створювалися фермерські

господарства, райони "торговельного землеробства", що спеці-

алізувалися на вирощуванні певних культур. Успішно розви-

валося рибальство, а нідерландська риба мала великий попит

і збут у багатьох країнах.

Південні провінції крім хліборобства мали розвинуту про-

мисловість мануфактурного типу. Фландрійські ткацькі вер-

стати були відомі ще з часів середньовіччя і відзначалися

високою досконалістю. Виробляли тут сукно, полотно, шовкові

тканини. Значного розвитку досягла залізорудна промисло-

вість. Сформувався національний ринок.

Успішно розвивалася торгівля Нідерландів з Італією, Фран-

цією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим пор-

товим містом був Антверпен. Сюди причалювало по кілька

тисяч кораблів, іноземні фірми мали тут своїх представників,

антверпенська біржа займала одне з перших місць у Європі.

Важливою передумовою Нідерландської революції і станов-

лення нового типу суспільства була реформація, ідеї якої знай-

шли у Нідерландах добрий ґрунт. Саме вона розбудила дух інди-

відуалізму, раціоналізму і прагматизму в матеріально-практич-

ній діяльності людей. Релігійне освячена установка на працю

при п.аісіч_цлачпиту иріл сі; І амтип», оді у

сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття

особистої свободи представників підприємницьких кіл.

Хід економічного розвитку Нідерландів гальмувала феодаль-

на католицька Іспанія, яка в середині XVI ст. перетворила

країну у свою провінцію. Жорстока інквізиція щодо населен-

ня протестантських північних провінцій Нідерландів, високі

податки щодо купців, промисловців, обмеження у торгівлі та

підприємництві призвели до масового невдоволення і врешті

до революції, яка мала національно-визвольний характер.

Революція та визвольна війна перемогли тільки у північних

провінціях, які 26 липня 1581 р. проголосили свою повну не-

залежність (Іспанія визнала незалежність Нідерландів лише

у 1609 р.).

Звільнення від іспанського феодального панування стало

додатковим стимулом для економічного зростання Голландії.

У середині XVII ст. голландські мануфактури (кораблебудівні,

текстильні та ін.) були кращими у Європі. Успішно розвива-

лися парусні, канатні, паперові, цукрорафінадні, миловарні,

скляні, пивоварні мануфактури. Більшість були централізова-

ними. На них працювало до 100 робітників. Почала зростати

кількість міського населення, питома вага якого у першій

половині XVII ст. становила від 35 до 50%.

Розвиток сільського господарства Голландії мав компроміс-

ний характер. Революція не знищила остаточно феодальну зе-

мельну власність, проте пріоритет в аграрному секторі отримала

фермерська селянська власність, яка зміцнювалася за рахунок

розподілу монастирських земель, осушування (польдерізації).

Фермерство Голландії було орієнтоване на вирощування культур,

що давали найбільший прибуток — льон, коноплі, тютюн, хміль,

рослини-фарбники. Ефективно розвивалося тваринництво.

Голландський сир і масло знаходили консумента у всій Європі.

Торгівля стала найбільш прибутковою сферою діяльності

голландців і охоплювала весь світ. У 1602 р. створена акціо-

нерна компанія — приватна акціонерна спілка, значну кіль-

кість акцій якої контролювала держава.

У зовнішню торгівлю і морські перевезення вкладалися

великі капітали. Голландія володіла найбільшим у Європі

морським торговим флотом, на її долю припадало приблизно

75% загальної кількості кораблів європейських країн. Гол-

ландці, витіснивши португальвдв, створили величезну Імперію,

яка простягалася від Мозамбіка до Японії. Вони з надзвичай-

ною енергією закладали торгові факторії, монополізували по-

стачання прянощів та східних товарів, займалися каботажни-

ми перевезеннями. Великі прибутки давали работоргівля і

піратство. Зовнішня торгівля та морські перевезення стали

настільки вигідними, що Ост-Індійська компанія у 1606 р.

виплатила своїм членам 67% дивідендів. У 1699 р. капітал

компанії становив 4 т золота.

У кінці XVI ст. найбільшим портовим містом Нідерландів

стає Амстердам. Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими

обмінювалися Піренейський півострів і Північна Атлантика.

Голландці зайняли панівне становище у торгівлі Португалії з

Іспанією.

Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської спра-

ви та кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався гро-

шовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовува-

ли векселі (письмові боргові зобов'язання) на пред'явника.

Борги та кредити поступали на ринок. Векселі були в обігу

замість готівки, переходили з рук в руки, поки не анулювалися.

Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигна-

цій), що встановлювала відповідальність кредиторів. У 1598 р.

було засновано Страхову палату. Упродовж XVII ст. Амстер-

дам перетворюється у найбільший міжнародний фінансово-

кредитний центр, цьому сприяли низькі проценти (5%) на

позичковий капітал.

На кінець XVII ст. Голландія, що базувала своє господар-

ство на нестійкому фундаменті посередницької торгівлі, поча-

ла втрачати торгову першість на користь Англії, яка перева-

жала її у промисловому розвитку. Внаслідок цього капітал

Голландії все більше ставав лихварським, переміщався з тор-

гівлі і мореплавства у банківську сферу.

4. Англійська революція 1640—1660 рр.:

економічні причини і наслідки

На початку XVI ст. Англія залишалася невеликою за кіль-

кістю населення державою. Переважна частина її мешканців

проживала у сільській місцевості; в містах — 20% жителів

країни. Більшість галузей промисловості у своєму розвитку

/

флот значно відставав від голландського.

Розвиток океанської торгівлі та перші морські перемоги

створили сприятливі умови для господарського поступу Англії.

Королева Єлизавета вела цілеспрямовану політику підтрим-

ки землеробства, заборонила заміну орних ґрунтів на пасови-

ща, чого прагнули сільські землевласники.

Збільшилися площі орних земель. Протеговані королевою

текстильні майстерні почали швидко розвиватися, збільшив-

ся вивіз англійського сукна, яке успішно конкурувало із флан-

дрійським. В Англії знайшли притулок емігранти із Нідер-

ландів, які втікали в результаті релігійних переслідувань.

Королева здійснила реформу цехів, надавала великого значен-

ня якості ремісничих виробів, особливу увагу звертала на ре-

місничу молодь. Все це позитивно вплинуло на розвиток анг-

лійської промисловості.

Промислове піднесення спричинило незвичайний розвиток

англійської торгівлі. Вже у 1553 р. в Лондоні виникла "Гіль-

дія відважних купців" — товариство, яке почало здобувати

чужоземні ринки для англійської вовни та сукна. Поступово

торгові факторії було відкрито у Гамбурзі, Антверпені. Засно-

вано Балтійську, Московську торгові компанії. Торговельна

експансія Англії на півночі Європи підірвала монополію Ган-

зи і призвела до її занепаду.

Англійський торговий флот з'явився й на Середземному

морі, внаслідок чого утворилися Левантійська, Турецька й

Марокканська торгові компанії. Із Середземних вод англійці

перекинулися на океани. Перші шляхи проклали тут моря-

ки-пірати Дрейк, Кавендіш, Рейлі та інші. Волтер Рейлі засну-

вав у 1584 р. північноамериканську колонію і назвав її Вірджі-

нією. Упродовж XVI — XVIII ст. Англія у боротьбі з Нідер-

ландами, Францією здобула значні території у Північній Аме-

риці, перетворивши їх у сировинний придаток та ринок збуту

своїх товарів.

Для майбутнього розвитку Англії велике значення мало

створення Вест-Індійської та Ост-Індійської торгових ком-

паній. Значні прибутки Англія отримувала від піратства та

работоргівлі, у якій займала монопольне становище.

Важливу роль у господарському піднесенні Англії відіграв

аграрний переворот, який відбувся у XVI — XVIII ст. То-

, /

варно-грошові відносини, зростаючий попит на текстильні ви-

роби спричинили розвиток вівчарства, перетворення орних

угідь на пасовища. Широко застосовувалося огороджування

земель. Почала формуватися земельна власність буржуазного

типу. З метою створення великих пасовищ для овець і вико-

ристовуючи право власності на землю, великі землевласники

виганяли селян із своїх наділів, перетворювали їх на орендарів-

фермерів. Фермерські скотарські господарства ставали товар-

ними, ринковими, підприємницькими.

Формуванню земельної власності буржуазного типу в знач-

ній мірі сприяла Реформація, в результаті якої в країні було

закрито понад 3 тис. католицьких монастирів, їхні землі підля-

гали конфіскації на користь держави і продавались на ко-

мерційній основі дворянам. Монастирські приміщення часто

використовувались для створення ткацьких мануфактур. Ро-

зореш селяни, рядові монахи та інші категорії населення ста-

ли основним джерелом найманої робочої сили для масово

створюваних мануфактур.

Для переходу від дрібнотоварного виробництва були потрібні

значні кошти. Процес так званого "первісного нагромаджен-

ня капіталу" найбільш яскраво проявився в Англії. Його ос-

новними шляхами були: аграрний переворот та Реформація;

система державного боргу, в результаті якої надзвичайно зба-

гатилися ті лихварі, купці і підприємці, котрі позичали дер-

жаві гроші під великі проценти; протекціоністська політика

уряду щодо національної буржуазії; колоніальна система, пірат-

ство тощо.

У результаті змін, які відбулися в XVI — першій половині

XVII ст., в Англії нові капіталістичні відносини проникли у

всі галузі економіки. Сформувався клас нових власників —

дворян-джентрі, підприємців, купців-торговельників, заможних

фермерів, які володіли значними капіталами, але з ряду при-

чин були позбавлені політичної влади. На середину XVII ст.

в Англії загострилися релігійні суперечності. Саме вони й ста-

ли основним приводом для революції 1640—1660 рр.

Внаслідок революції було ліквідовано феодальну власність

на землю. Нові класи та стани отримали доступ до державної

влади. Було проголошено свободу промислового й торгового

підприємництва, усунено основні перепони для господарсько-

го піднесення.

1 СІ 1 *•! ЧД_/*_*Л1 \ЛЛ1 С* 1 \л СЛЛ

робництва, яке стало панівним у промисловості Англії. Тре-

тина промислового населення була зайнята у сукновиробни-

цтві. Успішно розвивалися бавовняні, паперові, скляні, мета-

лургійні, кораблебудівні мануфактури. За темпами і масшта-

бами англійська промисловість у кінці XVIII ст. зайняла пер-

ше місце в Європі.

У ході аграрного перевороту було ліквідовано дрібні се-

лянські господарства, утверджувалась велика земельна влас-

ність лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло

значних успіхів в агрокультурі та агротехніці; зросла вро-

жайність зернових культур. У XVIII ст. Великобританія ви-

возила 20% урожаю. Вона стала країною класичного фермер-

ського господарства.

У мануфактурний період торговельний капітал переважав

над промисловим. Головними сферами вкладення капіталів у

Великобританії залишалися зовнішня торгівля і морські пе-

ревезення. Велику роль в економічному зростанні Англії віді-

грав Навігаційний акт (1651 р.), згідно з яким зовнішньотор-

гові операції країни могли здійснюватися лише англійськими

кораблями або кораблями тієї країни, звідки імпортувався то-

вар. Цей закон підірвав посередницьку торгівлю і мореплавство

найбільшого супротивника Англії — Голландію. Він сприяв

розвитку англійського суднобудування і мореплавства. Англія

обігнала за масштабами колоніальної і торгової експансії Ні-

дерланди, відвоювала у Франції її найважливіші володіння, за-

хопила Індію і перетворилася на світову колоніальну імперію.

У XVIII ст. англійський фінансовий капітал почав пану-

вати у діловому світі. В 1694 р. був утворений Англійський

банк, білети якого до 1797 р. обмінювалися на золото. Фор-

мувалися приватні лондонські банки. В 1807 р. їх було 73. У

провінціях з'явилися сільські банки або банки графств.

На відміну від великих ярмарків, що збиралися кілька разів

на рік, банки регулярно проводили клірингові розрахунки

(залік взаємних вимог та зобов'язань). Сконцентровані у бан-

ках гроші перерозподілялися і використовувалися у промис-

ловості, торгівлі.

1

о. исооливості генеаи Індустріального

суспільства у Франції

До половини XVIII ст. Франція була однією з наймогутні-

ших держав світу. Такого становища вона досягла в значній

мірі за рахунок високої культури французького народу. Важ-

ливою силою, що утримувала Францію на високому рівні, була

монархія. Абсолютизм, творений зусиллями кардиналів Рі-

Іпельє і Мазаріні та вивершений Людовіком XIV, "королем-

сонцем", з'єднав в моноліт розрізнені провінції та різні соці-

альні верстви держави, сприяв розширенню її кордонів.

За рівнем промислового розвитку Франція нічим не посту-

палася Англії, проте тут переважало ремісниче виробництво, а

цеховий устрій активно підтримувався державою. У містах

країни у XVI ст. проживало 15—17% населення. Кількість

мануфактур була незначною і займалися вони в основному

виробленням предметів розкоші: шовку, атласу, оксамиту, меб-

лів, килимів, військових обладунків тощо. Франція займала

провідне місце в Європі з виробництва полотна, яке виготов-

ляли сільські жителі. Організаторами і власниками розсіяних

текстильних мануфактур були, як правило, купці та лихварі.

Політика протекціонізму (захист державою національної

промисловості й сільського господарства за допомогою митної

політики) та меркантилізму (політика, спрямована на нагро-

мадження золота і срібла в країні шляхом обмеження вивозу

їх та збільшення вивозу товарів) захищала вітчизняних това-

ровиробників від іноземних конкурентів.

Повільними темпами розвивалися аграрні відносини. У XVI

— XVIII ст. у Франції зберігалося велике землеволодіння, яке,

щоправда, втратило становий характер. Людина будь-якого

статусу могла володіти і вільно розпоряджатися землею. Збе-

рігалися рентні відносини, утверджувалися такі форми вза-

ємовідносин як оренда та найм. Відносно невисокий еконо-

мічний потенціал Франції, пасивність буржуазії зумовили

відставання країни у колоніальній експансії та зовнішній

торгівлі.

З половини XVIII ст. занепадає військова могутність Фран-

ції. Було втрачено ряд володінь у Європі, частину територій в

Америці та Індії. Проте важливішими були ознаки внутріш-

нього занепаду держави. Король Людовік XV не відзначався

/

Та ОЄЗВ1ДПОВ1-

дальний. Своєю марнотратністю він знищив державну скарб-

ницю. Лише у 1751 р. на утримання королівського двору,

численні банкети, лови тощо було витрачено 60 млн ліврів, що

становило четверту частину річного прибутку держави. Коро-

ля наслідувала французька аристократія та духовенство —

привілейовані стани суспільства. Внаслідок цього зростав по-

датковий тягар, який падав на плечі третього стану — селян,

ремісників, купців, банкірів. Небачених розмірів досягнув дер-

жавний борг. Все це, а також безперервні війни, негативно

вплинуло на економічне життя, компрометувало владу в очах

суспільства.

У середині XVIII ст. Франція опинилася на межі економі-

чного банкрутства. У цей же час загострюються соціальні су-

перечності. Велике невдоволення існуючими порядками став

проявляти третій стан, домагаючись, за прикладом Англії, зрів-

няння у правах з привілейованими станами. Поступово це

невдоволення вилилося у революцію (1789—1794 рр.).

Внаслідок цієї революції відбулися радикальні зміни у

Франції. Вона суттєво вплинула на економічне життя в країні.

Було ліквідовано середньовічні порядки — феодальні привілеї,

селянські повинності, інші особисті примуси селян, а також їхні

борги феодалам. Підлягали знесенню: данина, чинші, феодальні

суди, продаж урядових посад тощо. Було скасовано цеховий

устрій та державну регламентацію промислового виробницт-

ва. Проголошувалася свобода торгівлі. Відмінено рабство у

французьких колоніях.

26 серпня 1789 року ухвалено Декларацію прав людини і

громадянина. Власність оголошувалася святою і недоторканою.

Докорінно змінювалася податкова політика — оподаткуван-

ню підлягали всі громадяни. Церковне майно проголошено

власністю держави. Під час революції було введено єдину

систему мір і ваги (метр і кілограм), лівр замінено на франк,

що ділився на 100 сантимів.

У ході та після революції почала успішно розвиватися про-

мисловість, особливо сталеварна. Революційні війни, які вела

Франція, сприяли розширенню виробництва зброї, селітри, по-

роху, шкіри, взуття, текстилю. Аграрне законодавство періоду

революції сприяло перетворенню селян на дрібних власників

індустріального суспільства.

У цілому Французька демократична революція І <ОУ—11 УЧ рр.

мала великий вплив на подальший розвиток Європи і світу,

стала переломним фактором у переході від традиційного, аг-

рарно-ремісничого суспільства до індустріального, прогресу-

ючого.

6. Соціально-економічні передумови і наслідки

війни північноамериканських колоній

за незалежність

Колонізацію Північної Америки європейці розпочали ще у

XVI ст. Найбільших успіхів у цьому процесі досягла Англія,

яка створила ряд колоній на Атлантичному узбережжі мате-

рика. У боротьбі з Нідерландами та Францією володіння Англії

у Північній Америці значно розширилися.

Щодо господарства, то у північних колоніях (Нова Англія)

успішно розвивалися різноманітні промисли (перш за все хут-

ряний), а також рибальство, скотарство та примітивного типу

мануфактури. Тут переважали дрібні та середні фермерські

господарства товарного характеру, а земля вільно відчужува-

лася. Північні колонії виникали з вільних союзів людей, гна-

них владами за релігійні переконання. Серед перших посе-

ленців було багато сепаратистів, квакерів, пуритан, індепен-

дистів, гугенотів. Всі вони відзначалися підприємливістю та

енергійністю. Попит на рибу та хутро у Європі був великий,

тому торгівля ними стала важливою сферою діяльності коло-

ніальних бізнесменів. Оскільки промисловість в цілому роз-

вивалася повільно, провідне місце в суспільстві посідав торго-

вець, що було характерно для більшості країн мануфактурно-

го періоду.

Перші південні колонії були засновані, як правило, англій-

ським урядом і торговими компаніями. Тут розвивалися вели-

кі плантаційні господарства, що займалися вирощуванням тю-

тюну, рису, бавовни, цукрової тростини. На тютюнових, рисо-

вих плантаціях використовували працю рабів. Тютюн та рис

стали головними експортними товарами і приносили величезні

прибутки землевласницькій аристократії, яку підтримувала

королівська влада.

Незважаючи на те, що колонії (особливо північні) мали свої

органи самоуправління — законодавчі зюрання, ради при гу-

бернаторах, вони вважалися частиною Англії, а їхні жителі —

підданими короля. Англія гальмувала економічний розвиток

колоній. Так, ще у XVII ст. на основі навігаційних актів ко-

лонії позбавлялися права вільної торгівлі. Існувала заборона

створення власних фабрик. Англійські королі дивилися на

Північну Америку як на ринок, куди метрополія може збува-

ти продукцію обробної промисловості. У самих колоніях си-

ровину (зерно, худобу, залізну руду, хутро) обробляти заборо-

нялося, її можна було лише вивозити. З 1699 р. заборонялося

вивозити вовняні вироби і займатися залізоробним виробниц-

твом (крім первинної обробки). У 1770 р. було суворо забо-

ронено вивозити до Північної Америки щойно винайдені ма-

шини. Колоніям дозволялося торгувати лише з Англією. По-

стійно збільшувалося мито на іноземні товари. Внаслідок цього

зростала контрабандна торгівля і невдоволення жителів ко-

лоній. Особливо посилюється тиск Англії на колонії після

Семирічної війни, коли різко зріс державний борг і парламент

країни в котрий раз підвищив податки. У колоніях з'явилася

велика кількість призначуваних посад і армія, утримання яких

важким тягарем лягло на плечі колоністів. Такими діями

Англія демонструвала свою рішучість знищити свободи пів-

нічноамериканців. Проте люди, для яких релігійні та політичні

свободи були над усе, з цим примиритися не могли. Саме це й

•привело у 1775 р. до війни за незалежність, яка закінчилася

перемогою північноамериканських колоній і створенням Спо-

лучених Штатів Америки у 1776 р. Війна одночасно була

буржуазною революцією. Вона знищила феодальні маєтки,

конфіскувала і розподілила землі прихильників Англії. Було

сформовано фонд державних земель на Заході, що створювало

сприятливі умови для розвитку фермерства. Революція при-

скорила розвиток промисловості та торгівлі.

Проте здобуття незалежності не до кінця розв'язало соці-

ально-економічні проблеми у СІЛА. Економічні інтереси Пів-

ночі та Півдня розходилися дедалі більше. У південних шта-

тах зберігалося рабство. Землі Заходу внаслідок високих цін

були недоступними для більшості бажаючих їх придбати. Ці

та інші суперечності зберігалися довгий час і були розв'язані

у другій половині XIX ст.

Запитання І завдання оля самоперевірки

1. Назвіть економічні причини і наслідки Великих геогра-

фічних відкриттів.

2. Обґрунтуйте положення про те, що зародження інду-

стріального суспільства у країнах Західної Європи почалося

в XVI ст.

3. Дайте визначення мануфактури, її типів. Розкрийте

особливості мануфактурного періоду в розвитку промисло-

вості у країнах Західної Європи та США.

4. Розкрийте значення буржуазних революцій XVI —

XVIII ст. для становлення індустріального суспільства.

5. Якими були наслідки аграрного перевороту в Англії? Які

факти свідчили про прогресивний розвиток сільського госпо-

дарства у країнах Західної Європи?

6. Охарактеризуйте процес первісного нагромадження ка-

піталу, його джерела, методи та результати.

7. Як здійснювався процес формування і розвитку вну-

трішніх національних і світового ринків?

ПРОМИСЛОВИЙ ПЕРЕВОРОТ

У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

Промисловий переворот — це перехід від ручного, реміс-

ничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-за-

водського виробництва. Важливою складовою промислового

перевороту було впровадження у виробництво і транспорт

робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю лю-

дей; парових двигунів, створення самостійної машинобудівної

галузі.

Промисловий переворот — це світовий процес. Для нього

були характерними як загальні закономірності, так і специ-

фіка та особливості у кожній окремо взятій країні.

1. Промисловий переворот в Англії:

передумови, хід, наслідки

Батьківщиною першого промислового перевороту була Ан-

глія — в останній третині XVIII — середині XIX ст. Соціаль-

но-економічні передумови для його здійснення визріли в цій

країні у середині XVIII ст. Важливим чинником промисло-

вого перевороту стала буржуазно-демократична революція

середини XVII ст., яка ліквідувала основні перепони розвит-

ку підприємництва, розчистила шлях для становлення індус-

тріального суспільства.

Цьому сприяв і аграрний переворот XVI — XVII ст., вна-

слідок якого прискореними темпами розвивалося високотоварне,

базоване на фермерській основі, сільське господарство. Ан-

глійські фермери інтенсивно господарювали, поліпшуючи аг-

ротехніку і агрокультуру. Поширилася сівозмінна система,

травосіяння. Широко застосовували парові плуги, машини,

дренажні роботи, використовували мінеральні добрива. Аграрні

зрушення сприяли вивільненню великої кількості людей і

створили резерв дешевої робочої сили, необхідної для розвит-

ку фабрично-заводської промисловості.

До другої половини XVIII ст. в Англії завершилося фор-

мування нації — важливого політичного чинника, який мав

великий вилив на становлений економічної основи

нового типу. У цей же час у країні відбулося становлення єди-

ного національного ринку, який стимулював розвиток госпо-

дарства в цілому.

Зовнішньоекономічні передумови промислового переворо-

ту в Англії полягали у безоглядному пограбуванні колоній.

На кінець XVIII ст. Англія перетворилася у найбільшу мор-

ську і колоніальну державу світу. Величезні прибутки, які за-

безпечувалися пануванням у світовій торгівлі, використанням

незліченних багатств Північної Америки, Індії та інших ко-

лоніальних володінь, вкладалися в англійську промисловість.

Надзвичайно сприятливими для промислового перевороту

було географічне розташування Великобританії та природно-

економічні умови країни — водні комунікації, зручні гавані,

великі поклади залізної руди та вугілля, наявність сировини

для текстильної промисловості.

Зовнішньоекономічні умови — постійний попит в Європі

на англійські вироби, викликаний безперервними війнами, забез-

печував їм ринок збуту і теж сприяв здійсненню промислово-

го перевороту. Не останню роль в цьому відіграла і політика про-

текціонізму та меркантилізму, яку проводив англійський уряд.

Важливим фактором промислового перевороту був вихід

на якісно новий технічний рівень англійської бавовняної про-

мисловості, що забезпечувався поступовим впровадженням у

текстильне виробництво нових машин і механізмів.

Механік Джон Кей у 1733 р. удосконалив ткацький вер-

стат "летючим човником". Винахідником — ткачем Джейм-

сом Харгривсом у 1764 р. була винайдена механічна прядка

"Дженні", на якій можна було працювати з 16—18 веретена-

ми. В останній третині XVIII ст. С. Кромптон створив "мюль-

машину", яка базувалася на принципах роботи прядки "Джен-

ні", але виготовляла тонку і міцну бавовняну пряжу. Вона

поширилася у виробництві і стала технічною основою механі-

зованого прядіння.

Процеси ткацтва деякий час відставали від механізованого

прядіння, але ця невідповідність була ліквідована винаходом

механічного ткацького верстата Е. Картрайта у 1785 р. Він

заміняв роботу 40 ткачів. Так в англійській промисловості

з'явилися перші машини і фабрики. У 60—80-х роках XVIII ст.

вони з'явилися в інших галузях промисловості.

ОГЮ.1СЛПЛ

ди шотландського механіка Джеймса Уатта, який у 1769 р.

винайшов першу парову машину. У 1782 р. Дж. Уатт удос-

коналив її, і з цього часу парова машина стала основним дже-

релом енергії британської текстильної промисловості. Це дало

змогу широко використовувати вугілля як основне паливо,

ліквідувало залежність від водяного двигуна, відкрило для

промисловості нові регіони країни. Невдовзі, після відкриття

заводу парових машин (неподалік Бірмінгема), парові машини

почали застосовуватися у різних галузях промисловості. У 1820 р.

у Великобританії працювало 320 парових машин Дж. Уатта,

їхня кількість та потужність постійно зростала.

Застосування машин прискорило розвиток металургії, ву-

гільної промисловості. Виникло машинобудування, основу якого

складали винахід і широке застосування токарного верстата

та свердлильної машини. Зростання промислового виробниц-

тва зумовило появу нових досконаліших та швидкісніших

транспортних засобів. Наявність парової машини зробила мож-

ливим її застосування на залізничному і морському транс-

порті. У 1812 р. в Англії пущено пароплав на р. Клайд. У

той же час розпочалися експерименти на залізницях. Р. Трев-

тик збудував декілька моделей парових повозок. Продовжив

його пошуки Дж. Стефенсон, який створив самохідну пароси-

лову установку на основі стаціонарної парової машини. Ло-

комотив Стефенсона у 1829 р. пройшов перші випробування

і розвивав швидкість 22 км/год. У 1830 р. була збудована

перша в Англії та світі залізниця, яка з'єднала Манчестер і

Ліверпуль та мала велике господарське значення. Будівницт-

во залізниць викликало докорінні зміни в економіці Англії,

створивши стабільні комунікації між різними районами та га-

лузями промисловості.

Промисловий переворот змінив економічну географію Ан-

глії. Виникли нові промислові райони, які спеціалізувалися

на виробництві окремих видів товарів і продуктів. Значно

зросли обсяги промислового виробництва. На середину XIX ст.

Англія перетворилася у "майстерню" світу, виробляючи близь-

ко половини світової промислової продукції, і зайняла винятко-

ве становище в світовому господарстві й міжнародній політиці.

Промислово-торговій гегемонії Англії сприяла економічна

політика держави. До 40-х років XIX ст., коли індустріаліза-

Ц1Я ЩЄ НЄ Оула Завершена, В ЛЛГЛІІ панували високі митш ои^^І

на іноземні товари. Коли ж англійська промисловість наскіль-

ки зміцніла, що перестала боятися іноземної конкуренції, бур-

жуазія проголосила необмежену свободу торгівлі — так зване

фрітредерство (від "фрі тред" — вільна торгівля). Його суть

полягала в повному звільненні від мита майже всіх товарів,

що завозилися в Англію, і була розрахована на взаємне спри-

яння, тобто зустрічну відміну чи значне скорочення мита на

ввіз англійських товарів в інші країни. Це забезпечувало Ан-

глії як вільний збут за кордоном своїх товарів, так і дешеву

імпортну сировину та продовольство.

Перемога машинного виробництва в Англії дала поштовх

до формування соціальної структури індустріального суспіль-

ства. Промисловий пролетаріат становив 45,5% зайнятого

населення. Урбанізація перетворила Великобританію на країну

міст і фабричних поселень. На кінець XIX ст. у містах про-

живало майже 75% населення.

2. Особливості промислового перевороту

у Франції

Промисловий переворот у Франції мав свої особливості і

специфіку. Він розпочався пізніше, ніж в Англії, і був затяж-

ним. На думку деяких вчених, у т. ч. французьких, велика

демократична революція 1789—1794 рр. негативно вплину-

ла на хід економічного розвитку країни. Незважаючи на про-

голошені свободи, у країні тривалий час панував економічний

хаос та дезорганізація, що дало підстави французькому вчено-

му М. Леві-Лебуайє вважати революцію в економічному плані

"національною катастрофою".

Перші машини тут з'явилися ще в кінці XVIII ст., але не

мали широкого застосування. Промислове піднесення відбу-

лося у 1805—1810 рр. в часи правління Директорії та Напо-

леона, які активно підтримували промисловість і торгівлю. У

цей же час у Франції знайшли поширення англійські винахо-

ди. Особливу роль у текстильній галузі промисловості відіграли

верстат Жаккара, створений у 1804—1808 рр., який виготов-

ляв тканини з візерунком, та машини Жирара (1810 р.), що

здійснювали хімічно-механічну обробку льону. Щоправда, ці

вості лише у 40-х роках. У цілому інженерно-технічна думка

у Франції відставала від англійської.

Континентальна блокада Англії, яку проводив Наполеон

у 1806 р., закрила французький і європейський ринки для ан-

глійських промислових товарів, створила великі економічні

труднощі для Англії. Вона прискорила становлення і розви-

ток деяких галузей французької промисловості (суконної, хі-

мічної, металообробної). Проте ті галузі промисловості, які

працювали на колоніальній сировині (бавовняна, цукрова),

переживали занепад. У цілому прагнення Наполеона створи-

ти умови для панування французької промисловості на кон-

тиненті негативно позначилися на ході промислового розвит-

ку. Франція на довгі роки була позбавлена англійських ма-

шин, металовиробів та вугілля, необхідних для механізації

виробничих процесів. Сільське господарство Франції страж-

дало через припинення експорту зерна, вин та інших продуктів.

Континентальною блокадою були невдоволені союзники На-

полеона.

На другому етапі промислового перевороту (1815—1848 рр.)

хід економічного розвитку Франції прискорюється. Зростають

темпи механізації виробництва. Розвивається текстильна, ме-

талургійна, поліграфічна, керамічна та інші галузі промисло-

вості. У 20-х роках зароджується французьке машинобуду-

вання. За обсягом виробництва промислової продукції в се-

редині XIX ст. Франція займала друге місце у світі після Ве-

ликобританії. Однак її технічний рівень і конкурентоспро-

можність залишалися низькими. У Франції зберігалися неве-

ликі мануфактури та дрібне кустарне виробництво. Такий стан

деякі історики пояснюють антикапіталістичною атмосферою

французького суспільства, характером підприємця: дрібного

ділка, людини консервативної, обережної. Торгово-промисло-

ва буржуазія не мала достатнього впливу на формування дер-

жавної політики. Уряд ігнорував її інтереси.

Вже на етапі промислового перевороту у Франції сформува-

лися фінансова буржуазія, яка відігравала значну роль в держа-

ві, зате мало опікувалася розвитком промисловості. Вона збага-

чувалася за рахунок лихварства, фінансових та біржових спе-

куляцій. Грошовий капітал зростав швидше, ніж промисловий.

У Франції XIX ст. повільними темпами зростало населен-

тивна тенденція поглиблювалася відносинами на селі, склад-

ною та суперечливою структурою аграрного сектора економі-

ки країни. У сільському господарстві Франції домінували

дрібні селянські господарства, які з ростом сільського насе-

лення все більше подрібнювалися. Переважання дрібних се-

лянських господарств стримувало капіталістичний розвиток

французького села. Навіть незважаючи на державну митну

політику, яка більше сприяла аграріям, ніж підприємцям, і тим

самим гальмувала розвиток промисловості, рівень розвитку

сільського господарства порівняно з іншими європейськими

країнами залишався низьким.

Третій етап промислового перевороту у Франції відбувся

після революції 1848—1849 рр. і тривав до кінця 60-х років.

У цей період фабрично-заводське виробництво охопило біль-

шість галузей промисловості. Загальний обсяг промислової

продукції за 1851—1865 рр. зріс майже вдвічі. Кількість па-

рових двигунів у промисловості й транспорті збільшилася з

7,7 до 27,8 тис. Протяжність залізниць досягла 17,4 тис. км.

За прикладом Англії було проголошено свободу торгівлі,

ліквідовано обтяжливі мита. Успішно розвивалася кредитна

справа, а біржа, банки і акціонерні товариства досягли небува-

лої сили і значення. Такі успіхи у розвитку економіки краї-

ни були досягнуті завдяки зваженій ліберальній політиці На-

полеона III та його уряду.

Отже, в результаті промислового перевороту французька

економіка остаточно перейшла на шлях індустріального роз-

витку. Однак на відміну від Англії у господарстві Франції

значну роль відігравало лихварство.

3. Особливості промислового перевороту

у Німеччині

Німеччина вийшла на шлях капіталістичного розвитку піз-

ніше, ніж Англія та Франція. Промисловий переворот тут роз-

почався лише в 30-х роках XIX ст. і тривав до 70-х років. Най-

важливішою причиною такого відставання була наявність фео-

дальних середньовічних порядків в сільському господарстві, збере-

ження цехів у промисловості та політична роздробленість країни.

ц.сі дІдіУііпу ьід .м.пгл.11 та ч^ранци, становлення суспільства

нового типу в Німеччині відбувалося не революційним, а ево-

люційним шляхом. Середньовічні порядки: панування фео-

дального землеволодіння та повинності селян ліквідовували-

ся поступово, шляхом реформ. Навіть після революції 1848 р.

у Німеччині зберігалася феодальна монархія і політична та

економічна влада великих землевласників-юнкерів. Щоправ-

да, монархія стала обмеженою, і деякі політичні права отри-

мала національна буржуазія.

Запізнення промислового перевороту було зумовлене ізольо-

ваністю країни від світових торговельних шляхів, відсутністю

власного флоту. Політично роздрібнені німецькі держави бу-

дували свою власну економічну політику. Кожна з них мала

власні гроші, метричну систему, митні кордони і норми госпо-

дарського законодавства, які гальмували створення єдиного

національного ринку. Основні промислові райони країни —

Пруссько-Сілезький, Саксонський і Рейнсько-Вестфальський

— були економічно слабо зв'язані між собою.

У Німеччині довгий час панувало середньовічне ремісниче

виробництво, основною формою якого були цехи. Мануфакту-

ри появилися у кінці XVIII ст. і були розташовані, як прави-

ло, у сільській місцевості. Панування міських цехів було пі-

дірване німецьким законодавством лише у 60-х роках XIX ст.

Ремісниче виробництво було малоефективним. Промислова

продукція не була конкурентоспроможною на зовнішньому

ринку. Більше того, внутрішній ринок країни заполонили деше-

ві вироби французької та англійської фабрично-заводської про-

мисловості. Німеччина в першій половині XIX ст. була аграр-

ним придатком промислове розвинутих Англії та Франції.

Перші парові машини в німецькій промисловості знайшли

застосування у 30-х роках XIX ст. Проте їх було небагато — у

1837 р. у промислове розвинутій Сілезії працювало всього 8

парових двигунів (у той же час на бавовняних фабриках Лан-

кашира (Англія) діяло 714 парових двигунів.

Промисловий переворот прискорюється у 50—60-х роках,

коли німецька промисловість переходить від мануфактурної

стадії до фабрично-заводської. Впродовж 60-х років різко збіль-

шується загальна потужність парових двигунів. Особливо висо-

кими темпами розвивається важка промиловість.

Особливістю запізнілого промислового перевороту в Шмеч-

чині було те, що він базувався на основі вітчизняного маши-

нобудування, на власних інженерно-технічних досягненнях. У

Німеччині відразу будувалися величезні на той час машино-

будівні підприємства, оснащені найновішим обладнанням.

Саме це забезпечило небачені у XIX ст. темпи промислового

виробництва. Структура німецької фабричної промисловості

теж вигідно відрізнялася від англійської та французької. У

Німеччині було здійснено ряд винаходів (барвники), внаслідок

чого почала успішно розвиватися хімічна промисловість.

Для розвитку аграрних відносин у Німеччині характерною

була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин,

яка затягнулася до 80-х років XIX ст. Індустріалізація сіль-

ського господарства тут також відбувалася повільно, темпи його

розвитку відставали від промисловості. Факторами, що стри-

мували цей процес, були обезземелення і малоземелля більшості

селян, їхня низька купівельна спроможність, висока земельна

рента, заборгованість.

Боротьба за об'єднання Німеччини та підготовка до війни

із Францією стали важливим стимулом промислового зрос-

тання країни у 50—60-х рр. У зв'язку з цим прискореними

темпами розвивалася воєнно-промислова база, в якій особли-

ву роль відігравали сталеплавильні, артилерійські заводи Круп-

па (Рейнська область). Велике значення надавалося залізнич-

ному будівництву, яке набуло загальнонаціонального характеру,

ліквідувало економічну розрізненість країни, сприяло консо-

лідації внутрішнього ринку.

Господарському піднесенню та прискоренню промислового пе-

ревороту сприяв також митний союз німецьких держав (1867 р.),

який очолювали союзна митна рада і митний парламент. Ця

господарська організація значною мірою спричинила пізніше

політичне об'єднання держави.

4. Промисловий переворот у США

Поява у Північній Америці сильної самостійної держави

створила сприятливі умови для економічного зростання. Про-

мисловий переворот розпочався у північних штатах в остан-

ньому десятилітті XVIII ст. Його особливість полягає у відсут-

ності тих докапіталістичних пережитків, які мали місце у

країнах західної Ьвропи, цехових порядків зокрема. Здійснен-

ню промислового перевороту сприяло вигідне територіально-

географічне розташування країни. Створення незалежної дер-

жави давало змогу американцям відмежуватися від боротьби

Англії та Франції за гегемонію у Європі. Більше того, період

наполеонівських воєн став "золотим віком" американської

торгівлі. Посередництво у торгівлі зброєю, боєприпасами і т. ін.

приносило великі прибутки. Почали розвиватися американські

міста — важливі торговельні центри. П'ятий за чергою пре-

зидент СІЛА, Джеймс Монро, у славетному маніфесті від 2 груд-

ня 1823 р. заявив, що Сполучені Штати не допустять, аби євро-

пейські країни втручалися у внутрішні справи американців.

"Америка для американців!" — гасло, висунуте Дж. Монро,

яким американці керуються до сьогоднішніх днів. Доктрина

Монро сприяла консолідації американської нації, її збагачен-

ню, примусила світ рахуватися з її інтересами.

Важливу роль у здійсненні промислового перевороту відіграє

демографічний фактор. Жодна країна світу не знала таких

темпів росту населення. До середини XIX ст. кількість жите-

лів США збільшилася у 4,5 раза, в основному за рахунок пе-

реселенців із Європи — людей підприємливих, енергійних, які

в першу чергу спричинили економічний поступ США.

Перші прядильні машини у США появилися в кінці 80-х

років. Вони були завезені з Англії, незважаючи на заборону

вивозу машин і технічних інновацій з боку англійського уря-

ду. Перші парові машини з'явилися в останньому десятилітті

XVIII ст. На початковому етапі промислового перевороту вони

використовувалися слабо. Більшість текстильних фабрик пра-

цювали на енергії води. Саме наявністю дешевої енергії водя-

них двигунів пояснюється запізніле впровадження парових

машин. Промисловий переворот у США відбувався за раху-

нок європейської робочої сили, інтелекту і капіталів. У цьому

теж одна із його особливостей. Однак в американській про-

мисловості з великим успіхом застосовувалися власні оригі-

нальні винаходи — циліндр для механічної набивки тканин

тощо. У 1807 р. на р. Гудзон з'явився колісний пароплав, збудо-

ваний Р. Фултоном, швидкими темпами прокладалися канали,

які мали велике господарське значення. Прискорено розвива-

лася текстильна фабрична промисловість, яка в середині XIX ст.

за обсягом виробництва поступалася лише англійській. Про-

те найбільших успіхів США досягли у будівництві залізниць

та використанні паровозів. За два десятиліття (1830—1850)

довжина залізниць зросла у 300 разів.

Розвиток залізничного будівництва сприяв прискореному

росту металургії, добувної та машинобудівної галузей промис-

ловості. У 40-х роках широко застосовуються пудлінгові печі.

Виробництво чавуну в 1830—1850 рр. зростає у три рази.

Спочатку машинобудування розвивалося повільними тем-

пами. На початку XIX ст. американська промисловість пра-

цювала в основному на англійських машинах. Проте в сере-

дині XIX ст. у США вже існували власні машинобудівні заво-

ди. Особливо швидко розвивалося сільськогосподарське маши-

нобудування. У цей же час активно впроваджуються в життя

оригінальні досягнення американської інженерно-технічної

думки. Серед найвидатніших винаходів того часу були швей-

на машина Зінгера, ротаційна типографська машина, телеграф

Морзе, револьверний, шліфувальний, фрезерний верстати, ко-

сарка Мак-Корміка, комбінована молотилка-віялка Хейрема та

багато інших.

Незважаючи на високі темпи промислового розвитку в пер-

шій половині XIX ст., США залишалися в основному аграр-

ною країною, промисловий переворот завершився лише на

Півночі.

Розвиток промисловості гальмували південні штати, в яких

панувало рабовласницьке плантаційне господарство. Рабовлас-

ництво було основною перепоною на піляху розширення внут-

рішнього ринку — ринку товарів і робочої сили, освоєння зе-

мель Заходу, інтенсивного розвитку сільського господарства.

Суперечності між північними і південними штатами ви-

кликали Громадянську війну в США (1861—1865 рр.), яка

водночас була буржуазною революцією. Війна закінчилася

перемогою Півночі. Важливими її наслідками було скасування

рабства, ліквідація політичної та економічної роз'єднаності

США, остаточне завершення промислового перевороту.

Ліквідація рабства в ході Громадянської війни, Акт про

гомстеди (поселення), прийнятий у 1862 р., активізували зро-

стання аграрного сектора економіки. Гомстед-акт давав пра-

во кожному громадянину США після сплати 10 доларів реєстра-

ційного збору отримати 160 акрів землі, що ставали власністю

після п'яти років проживання на ній, обробітку та забудови.

.'

Сільське господарство СІЛА мало товарний характер і роз-

вивалося на основі індустріалізації, що забезпечило його пере-

ваги в світовому сільськогосподарському виробництві. СИТА

стали одними з головних експортерів збіжжя і м'яса на світо-

вий ринок. З 1862 по 1901 р. експорт пшениці збільшився

майже у 5 разів, кукурудзи — в 16. Це призвело до європейсь-

кої аграрної кризи 1875—1896 рр., коли ціни на пшеницю

впали майже вдвічі. Завоювання зовнішнього ринку було зу-

мовлено тим, що американський фермер обробляв землю, вільну

від ренти, тоді як європейські селяни і фермери були змушені

платити значні рентні платежі. На початок XX ст. колоніза-

ція вільних земель завершилася. Ціни на землю зросли, США

в конкурентній боротьбі втратили переваги і, як наслідок, аме-

риканський експорт значно скоротився.

Отже, завершення в другій половині XIX ст. промислового

перевороту в провідних країнах світу створило сприятливі

умови для їхнього подальшого індустріального розвитку.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. У чому полягає суть промислового перевороту? Які його

наслідки?

2. Якими були особливості промислового перевороту у Ве-

ликобританії, Франції, Німеччині та США?

3. Складіть порівняльну таблицю ходу промислового пере-

вороту в провідних країнах світу.

4. Як вплинула континентальна блокада Англії, яку про-

водив Наполеон Бонапарт, на економічний розвиток Франції?

5. Назвіть економічні причини і наслідки Громадянської

війни у США.

6. Що собою являв Акт про гомстеди? Яке значення він

мав для аграрного розвитку США?

7. Поясніть зміст політики протекціонізму, меркантиліз-

му, фрітредерства.

ЛЕКЦІЯ VI

ГОСПОДАРСТВО ПРОВІДНИХ

КРАЇН СВІТУ в останній третині

XIX — на початку XX ст.

Після завершення промислового перевороту розвинуті краї-

ни світу вступають в добу індустріалізації. Вона характери-

зується структурними змінами в господарстві окремих країн.

На основі науково-технічних і технологічних винаходів вини-

кають нові галузі виробництва, модернізуються старі. Збіль-

шується доля промислових підприємств у виробництві вало-

вого національного продукту (ВНП) і національного доходу

(НД). Під час індустріалізації відбувається концентрація вироб-

ництва та капітальні зміни в організації й управлінні вироб-

ництвом — виникають монополії, акціонерні товариства. У кін-

ці XIX — на початку XX ст. завершується формування світо-

вого ринку, разом з тим поглиблюється нерівномірність у роз-

витку окремих країн, загострюються міждержавні суперечності.

1. Прогрес науки, техніки і технології виробни-

цтва в останній третині XIX ст.

Індустріалізація в розвинутих країнах відбувалася на ос-

нові науково-технічної революції. Відкриття в галузі мате-

матики, фізики, хімії, інших наук сприяли технічному прогре-

сові, створенню оригінальних машин, механізмів, приладів, які

масово запроваджувалися у виробництво. Найважливішим

винаходом останньої третини XIX ст. було створення техніч-

ної лінії з виробництва, передачі і споживання електричної

енергії. Це стало можливим після винаходу динамомашини

(В. Сіменс — Німеччина, 1867 р.), генератора електричного

струму (Т. Едісон — США, 1883 р.), трансформатора для пе-

редачі електричного струму на відстань (1891), електродвигу-

на. Розпочалася електрифікація виробництва, транспорту і по-

буту. Парова енергія стала витіснятися електричною. Були ви-

найдені електрична плавильна піч (1877), електричне зварю-

вання металів (1887), електрична залізниця — трамвай (1879),

електрична лампа (1886) та багато інших винаходів.

У 80—УО-х роках було відкрито І вдосконалено викори-

стання інших видів енергії. Серед них виділяються винаходи

двигунів внутрішнього згоряння — карбюраторного (Н. Отто,

Німеччина, 1887 р.) та дизельного (Р. Дизель — Німеччина,

1893 р.).

У 80-х роках двигуни внутрішнього згоряння були вдоско-

налені. На їх базі німецькі винахідники Г. Даймлер і К. Бенц

створили автомобіль, який мав велике техніко-економічне зна-

чення.

Відкриття в галузі виробництва хімічної продукції (синте-

тичні барвники, кислоти, фарбувальні, лікарські, парфумерні та

інші вироби) дали поштовх для прискореного розвитку хі-

мічної промисловості.

Велике економічне значення мали технічні вдосконалення

в металургії — конверторний спосіб виробництва сталі, впро-

вадження мартенівських печей, які значно підвищували про-

дуктивність праці.

Цьому сприяли також технічні і технологічні новації в

металообробці. Був винайдений автоматичний револьверний

верстат (СІЛА), вдосконалений токарний та інші металорізальні

механізми.

Важливі вдосконалення були зроблені в технічній сфері

легкої, поліграфічної та інших галузях промисловості (авто-

матичний ткацький верстат, лінотип, автомат для виробницт-

ва пляшок тощо).

Темпи технічного прогресу були вражаючими, їхні результа-

ти важко переоцінити. Технічні та технологічні відкриття

різко підвищили ефективність праці, почалося масове вироб-

ництво товарів, знизилася їх собівартість.

Структурні зрушення останньої третини XIX — початку

XX ст. зумовили зміни у галузевій структурі машинної ін-

дустрії, її провідними галузями стало виробництво електро-

енергії, продукції органічної і неорганічної хімії, добувної, ме-

талургійної, машинобудівної, транспортної промисловості. Роз-

вивалися нові галузі: сталеливарна, нафтодобувна і нафтопе-

реробна, електротехнічна, алюмінієва, автомобільна.

Значне зростання продуктивних сил, виникнення нових

капіталомістких галузей і нової технології вимагали істотно-

го укрупнення виробництва, створюючи для цього технічні

умови. Так, нова сталеливарна технологія вимагала переходу

від окремих дрібних доменних печей до великих заводів з

повним металургійним циклом. Впровадження електроенергії

замість пари дозволило збільшити розміри промислових під-

приємств.

Але розширення виробництва вимагало великих капіталь-

них вкладень. Тому якісно нові зміни відбувалися і в органі-

зації та управлінні виробництвом. Провідне місце належало

товариствам на основі акціонерної колективної власності,

завдяки яким залучалися вільні капітали. Посилився процес

концентрації виробництва і централізації капіталу, що охопив

усі розвинуті країни й основні галузі їхньої економіки. У

промисловості, банківській сфері виникають і розвиваються

монополістичні об'єднання. Банки перетворюються на фінан-

сові центри, що контролювали як грошовий капітал, так і про-

мислове виробництво. Зрощення банківського капіталу з про-

мисловим зумовило формування фінансової олігархії. Капі-

талізм вільної конкуренції почав переростати в монополістич-

ний капіталізм.

Монополія (від гр. топо — один і роїео — продаю) — крупні

підприємства, об'єднання підприємств, які виробляють пере-

важну кількість продукції певного виду, завдяки чому обме-

жують конкуренцію, посідають домінуюче становище на рин-

ку, впливають на процес ціноутворення і отримують високі

(монопольні) прибутки. Основними формами монополій є:

— картель — об'єднання декількох підприємств однієї

галузі виробництва, учасники якого зберігають власність на

засоби виробництва і виготовлений продукт, виробничу та ко-

мерційну самостійність, а домовляються про частку кожного

у загальному обсязі виробництва, ціни, ринки збуту, обміню-

ються патентами на нову техніку тощо;

— синдикат — об'єднання підприємств, в якому розподіл

замовлень на купівлю сировини і реалізацію продукції здій-

снюється через єдину збутову контору або інший аналогічний

орган. Учасники синдикату зберігають виробничу, але втрача-

ють комерційну самостійність;

— трест — об'єднання підприємств однієї або кількох

технологічно пов'язаних між собою галузей промисловості,

учасники якого втрачають свою комерційну і виробничу са-

мостійність, підкоряючись єдиному контролю. Юридичне ство-

рення тресту означає передачу контролю над колись незалеж-

ними підприємствами (у формі контрольного пакета акцій або

особливого довірчого сертифіката) його засновникам. Нерідко

трест очолює холдинг — держательська компанія, яка зосере-

джує у своїх руках акції учасників цього об'єднання і здійснює

контроль за їхньою діяльністю;

— концерн — об'єднання підприємств різних галузей про-

мисловості, транспорту, торгівлі, банків, науково-дослідних та

навчальних центрів тощо зі спільною власністю і єдиним

фінансовим контролем, метою якого є здійснення спільної

діяльності. Оперативне керівництво здійснює рада директорів.

2. Економічне піднесення США та Німеччини

США. У кінці XIX ст. високими темпами розвивалася еко-

номіка США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом

промислової продукції, обігнали Великобританію, яка втрати-

ла роль "фабрики світу". Прискорений розвиток США пояс-

нюється рядом факторів, серед яких важливе місце займають

політичні, соціальні, географічно-кліматичні, природні. (Про

них було сказано у попередній лекції).

Науково-технічна революція знайшла добрий ґрунт на аме-

риканській землі. Тут активно впроваджувалися власні та

європейські винаходи. У зв'язку із запізненням промислово-

го перевороту, в США використовувалися найновіші досягнення

інженерії, застарілого обладнання практично не було. Після

Громадянської війни в країні сформувався широкий внутріш-

ній ринок, розширювалася географічна спеціалізація.

Економічному зростанню сприяли зовнішня політика дер-

жави — високі митні тарифи на ввіз готової продукції і по-

вна свобода для ввозу іноземних капіталів, яка підтримувала-

ся високою нормою прибутків. Це приваблювало європейські,

в першу чергу англійські, капітали.

США у 1867 р. розширили свої володіння шляхом купівлі

у Росії Аляски за 6,7 млн доларів. Згодом було анексовано

Гавайські острови. Колоніями США стали Куба, Гуам, Пуерто-

Ріко, Філліпіни, частина островів Самоа. Водночас посилюєть-

ся економічно-торговельна експансія в країни Латинської Аме-

рики, які втягувалися в орбіту економічної діяльності США.

Вражаючими були темпи економічного розвитку країни.

Національний дохід з 1870 по 1913 рр. виріс у 5 разів, а націо-

нальне багатство — майже у 7 разів. Найвищими темпами

зростало промислове виробництво. Доля промисловості і будів-

ництва напередодні першої світової війни складала 75% сукуп-

ного суспільного продукту.

Важливе значення в економічному розвитку США мало

залізничне будівництво. Довжина залізниць країни з 1870 по

1913 рр. збільшилася у 8 разів. Будівництво залізниць стиму-

лювало ріст виробництва у металургійній, металообробній та ву-

глевидобувній галузях промисловості, сприяло освоєнню родю-

чих земель західних штатів, зміцнило економічну єдність країни.

Кардинальні зміни відбулися в галузевій структурі промис-

ловості — значно збільшилася частка важкої промисловості,

яка розвивалася надзвичайно високими темпами. Вперше в

історії США була досягнута перевага частки важкої промис-

ловості над легкою і харчовою. Вже у 1900 р. питома вага

галузей важкої промисловості перевищила половину загаль-

ного об'єму промислової продукції. Такого рівня інші розви-

нуті країни досягли лише перед другою світовою війною. Особ-

ливо швидкими темпами розвивалися нові галузі важкої про-

мисловості — нафтова, алюмінієва, гумова, електротехнічна,

автомобільна, сталеплавильна.

У 1882 р. на р. Ніагара була збудована перша у світі гідро-

електростанція. Напередодні першої світової війни потужність

американських електростанцій була понад 5 млн кВт (по-

тужність англійських, німецьких і французьких в сумі не пе-

ревищувала 3 млн кВт).

Легка та харчова галузі промисловості переходять на ви-

робництво стандартизованої продукції, чого не було ще в інших

країнах. У США вперше отримало розвиток масове серійне

виробництво, при якому застосовувались раціональні методи

організації виробництва. Поточний, конвейєрний метод впер-

ше було запроваджено на автозаводі Г. Форда у 1913 р. і отри-

мано вражаючі результати: монтаж магнето для автомобіль-

ного двигуна замість 20 хв зайняв всього 5. Раціоналізація

виробництва сприяла небаченому росту продуктивності праці.

У кінці XIX — на початку XX ст. відбулися якісно нові

зміни в управлінні виробництвом, викликані ростом концен-

трації виробництва і централізації капіталу. Почали виника-

ти акціонерні товариства, монополістичні об'єднання. Перші

і ще у чи—Іи-А рок-ал.. <^диа а наиОІЛЬШИХ

— "Стандарт-ойл Компані" — була створена Дж. Рокфелле-

ром у 1872 р. Згодом вона приєднала ще 14 компаній з ви-

добутку та переробки нафти. У 1882 р. була реорганізована у

трест і монополізувала виробництво понад 90% очищеної на-

фти у країні. На початку XX ст. у США було близько 800

трестів, у які входило понад 5 тис. підприємств з капіталом у

7 млрд доларів. Монополізація сприяла ефективнішому управлін-

ню виробництвом, однак поступово монополії зосередили у сво-

їх руках велику економічну владу. Уряд США був змушений при-

ймати антимонопольні закони, втручатися в економічні процеси.

Німеччина. Індустріалізація кінця XIX — початку XX ст.

вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та пер-

ше місце у Європі. Цьому сприяло ряд факторів, серед яких

найголовнішим можна вважати перемогу у франко-прусській

війні 1870—1871 рр. Після завершення війни відбулося об'єд-

нання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації.

Було ліквідовано політичну роздрібненість, митні бар'єри, сфор-

мувалася єдина грошово-фінансова система, прийнята загально-

державна система міри і ваги, залізничного і поштового права.

Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни.

Перемога над Францією, аннексія Ельзасу та Лотарінгії

(промислове розвинутих провінцій), контрибуція у розмірі 5

млрд франків сприяли економічному зростанню Німеччини.

Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово вини-

кають нові заводи і фабрики.

Як і в США, економічному піднесенню Німеччини сприяв

фактор часу. Внаслідок запізнення промислового перевороту

та індустріалізації у промисловості запроваджувалися най-

новіші науково-технічні досягнення. Інженерно-технічна дум-

ка Німеччини в кінці XIX — на початку XX ст. за кількістю

та якістю впроваджень та нових розробок поступалася лише

американській.

Особливістю індустріалізації у Німеччині було те, що при-

скорений розвиток промисловості, особливо важкої, був спрямо-

ваний у мілітарне русло. Державні замовлення на зброю, боєпри-

паси у значній мірі зумовили ріст галузей важкої індустрії.

Велике залізничне будівництво (у 1870—1875 рр. щоріч-

но вводилося 1500—2000 км шляхів) стимулювало розвиток

металургії, добувної промисловості. Німецька металургія по-

ступалася лише американській, важлива роль належала ма-

шинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього

згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості:

хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.

У процесі індустріалізації змінилася структура господар-

ства Німеччини: промисловість почала домінувати в еконо-

мічній системі країни. Німеччина напередодні першої світо-

вої війни стала індустріально-аграрною, частка населення, зай-

нятого у промисловості, складала майже 50% від загального

числа працюючих. Темпи економічного зростання були най-

вищими у Європі.

Сповільненими темпами розвивалася галузь легкої промис-

ловості, її відставання пояснюється відсутністю достатньої

сировинної бази, високими цінами та низькою закупівельною

спроможністю населення. Крім того, заробітна плата у Німеч-

чині була нижчою, ніж у Франції та Англії.

Монополізація економіки Німеччини теж мала свої особ-

ливості. На відміну від США процес монополізації відбувався

тут на основі картелів та синдикатів. Найбільше їх виникло у

вугільній, хімічній, електротехнічній, суднобудівній та вій-

ськовій галузях промисловості. Напередодні першої світової

війни у Німеччині було близько 600 монополістичних об'єд-

нань. Небаченої економічної сили досягли Рейнсько-Вест-

фальський вугільний синдикат, Фарбеніндустрі та деякі інші.

Незначна кількість колоніальних володінь примушувала

німецьких підприємців підвищувати продуктивність праці,

знижувати собівартість продукції, добиватися високої її якості,

щоб перемагати на світовому ринку товарів. Відсутність ринків

сировини і збуту зумовили агресивність Німеччини.

3. Основні фактори промислового відставання

Англії та Франції

Англія. В останній третині XIX ст. в Англії почали зни-

жуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний про-

цес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив

виникнення нових центрів промислового виробництва. Анг-

лійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту.

Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі

за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.

^ —^„^^^ и^ітцгиіч.іи оі^^ісігхяппл лягли чуло ПОСТуПОВе

фізичне і моральне старіння виробничої бази британської

промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані

ще в кінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені ма-

шинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони

неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої

якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефек-

тивнішій виробничій основі, створеній науково-технічним про-

цесом останньої третини XIX ст.

Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай

необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вона вима-

гала додаткових капіталовкладень. Англійські підприємці та

банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в

колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої

сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіталу був

бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній

сировині — нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.

Тим не менше, в англійській промисловості поступово відбу-

валися структурні зміни. Як і в СИТА та Німеччині, в Англії

високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості,

особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони ви-

передили традиційно розвинені галузі — видобуток вугілля,

виплавку чавуну, переробку бавовни. На розвитку англійської

промисловості позначалась слабка енергозабезпеченість країни.

Процес монополізації промисловості в Англії проходив по-

вільніше, ніж в США та Німеччині, тут тривалий час зберіга-

лися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал

випереджував промисловий за темпами концентрації і цент-

ралізації. Напередодні першої світової війни 27 великих бан-

ків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий капітал

Англія інвестувала в економіки своїх колоній, які на початку

XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії.

Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу —

будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські

монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важ-

ливого механізму переливання капіталів і технологій, будува-

ли транспортні комунікації, створювали соціальні інституції,

готували місцеві кадри для підприємницької діяльності.

Незважаючи на окремі випадки (спроба задушити розви-

ток індійської текстильної промисловості), політика Англії

ЩОДО ЗаЛеЖНИХ Країн снринла Ілпоиту схх<_>піл«.і-іііиі.і^ ^і^»л„„

ленню, формуванню сучасної макроцивілізації взагалі.

Франція. Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце

у світі за рівнем промислового виробництва, поступаючись

лише Англії. Однак в кінці XIX ст. вона опинилася на чет-

вертому місці.

Причиною цього була, перш за все, поразка у франко-прусь-

кій війні та її наслідки. Мирний договір 1871 р. був невигід-

ним для Франції. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині

5 млрд франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала

частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію. Ці

землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду,

вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі про-

мисловості. Втрата Ельзасу та Лотарінгії примусила Францію

ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.

Сировинна база Франції й без того була недостатньою. Вона

змушена була імпортувати половину необхідного їй вугілля.

Таким чином росла собівартість французьких металовиробів,

зменшувалася їхня конкурентоспроможність.

У французькій промисловості також необхідно було міня-

ти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало

значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали

експортувалися і становили 30% світових інвестицій. За да-

ними на 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було

вкладено 9,5 млрд франків, в облігації та закордонні цінності

—104,4 млрд франків. Вивіз капіталу в колонії та напівко-

лонії давав величезні прибутки.

Відсталою у порівнянні із СІЛА та Німеччиною була й струк-

тура французької економіки. Скорочувалися потужності ме-

талургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно

розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою

війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною.

Існування гострих проблем у сільському господарстві також

стримувало розвиток економіки.

Аграрні реформи середини XIX ст. не змогли ліквідувати

наявні в сільському господарстві суперечності. Парцелярність

(роздрібненість) селянських господарств і низький технічний

рівень зумовили нерозвиненість внутрішнього ринку, затриму-

вали "зайве" населення у землеробстві, зменшували ринок

робочої сили, приріст населення.

виявилася конкуренція американського зерна та інших про-

дуктів, що призвело до гострої кризи і необхідності структур-

ної перебудови аграрного сектора країни.

На світовий ринок Франція виходила в основному з доро-

гими тканинами, парфумами, косметикою, одягом, ювелірними

виробами та іншими предметами розкоші.

4. Становлення індустріального суспільства

в Японії

Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся

пізніше, ніж в країнах Західної Європи та СИТА, і мав ряд особ-

ливостей. До середини XIX ст. Японія була типовою аграрною

країною, в якій панувала феодальна система господарства, фор-

мувалося мануфактурне виробництво.

Політична роздрібленість країни, складна соціальна струк-

тура суспільства, в якій панівне становище займали самураї

(біля 7% всього населення) гальмували становлення індустрі-

ального укладу. Селянство країни становило 80% від загаль-

ної кількості населення, купці та ремісники були малочисель-

ним станом і не виявляли підприємницької активності. Краї-

на перебувала у самоізоляції від зовнішнього світу.

Зміни у розвитку Японії почали відбуватися з 1853 р., коли

невелика американська ескадра під командуванням комодо-

ра Перрі ввійшла у Токійську бухту і змусила Японію відкри-

тися для торгівлі із СИТА, а потім і з іншими державами.

Торгівля з економічно розвиненішими країнами мала не-

гативні наслідки для японської економіки, викликала соціаль-

не невдоволення, яке вилилося у революцію "Мейдзі" — дер-

жавний переворот 1868 р., внаслідок якого було ліквідовано

феодальний режим Токугава і започатковано процес модерні-

зації. Важливим результатом революції була ліквідація фео-

дальних володінь та привілеїв. Однак аристократія отримала

відшкодування готівкою та облігаціями, які були інвестовані

у виробництво, в індустріалізацію. Була проведена аграрна

реформа, яка змінила систему землеволодіння, модернізувала

тогочасне аграрне японське суспільство, створила умови для

розвитку промисловості.

створював свої власні підприємства — взірцеві фабрики та

корабельні, що діяли як державні із широким залученням

іноземних експертів для їхнього керівництва. Згодом уряд

передав ці підприємства у приватні руки за низькими ціна-

ми. Уряд виконував функції науково-дослідної і дослідно-

конструкторської установи для нових підприємців і поступо-

во перестав брати безпосередню участь у виробничому процесі.

Ліквідація феодальних відносин в Японії створила ринок

вільної робочої сили, люди всіх станів стали вільними, а при-

ватна власність і приватне підприємництво стали захищени-

ми від сваволі старої аристократії. Крім цього, уряд всіляко

сприяв розвиткові системи загальної освіти.

В Японії починає формуватися стан підприємців. У нього

вливалися колишні воїни-самураї, які привнесли в нову діло-

ву етику традиції старого самурайського кодексу — чесність,

відданість справі та дисципліну. Самураї відіграли вирішаль-

ну роль в утворенні нового підприємництва.

Важливу роль в індустріалізації Японії відіграв іноземний

капітал, але в цілому японці покладалися на власні заоща-

дження. Це хоч і затримувало "злет" економіки, але робило її

стійкою та надійною у наступні десятиліття.

Становленню індустріального суспільства в Японії сприя-

ла аграрна та інші реформи 70-х років XIX ст. Вони ліквіду-

вали феодальні права самураїв на землю, закріпили земельні

наділи за селянами. Правда, значна частина селянства зали-

шилася мало- та безземельною.

У країні почався промисловий переворот і одночасно інду-

стріалізація, які проходили прискореними темпами. Разом з

тим, доцільно відзначити, що напередодні першої світової війни

Японія залишалася аграрно-індустріальною країною, 60% її

населення було зайняте в сільському господарстві.

5. Міжнародні економічні відносини

У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок

як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за ме-

жами національної економіки та валютно-фінансовим забез-

печенням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків

порті, в будівництві доріг остаточно утвердилася як складова

частина загальносвітової ринкової господарської системи.

Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися

світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція тру-

дових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного рин-

ку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних

відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових гос-

подарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу

були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоні-

альної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ

на промислове розвинені й економічно відсталі країни.

Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних

надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг погли-

нути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження

панування на внутрішньому ринку національні корпорації

повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.

Важливим фактором формування світового ринку було

утворення колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній

промислове розвинених держав становила 85 млн кв. км з

населенням 560 млн осіб. Найбільшими колоніальними імпе-

ріями стали Великобританія, про яку казали, що в ній ніколи

не заходить сонце, та Франція.

Основою формування світового ринку став міжнародний

поділ праці (МПП) зі спеціалізацією окремих країн у вироб-

ництві певних видів продукції для задоволення потреб світо-

вого ринку. Протягом XIX ст. переважаючою формою МПП

була міжгалузева предметна спеціалізація. Великобританія як

"майстерня світу" спеціалізувалася на виробництві та прода-

жу машин і устаткування, а також взуття, шкіргалантереї,

виробів харчової промисловості. Німеччина зайняла чільне

місце у світовому виробництві сільськогосподарської техніки,

залізничного устаткування, парових котлів, картоплі, спирту,

цукру, виробів хімічної промисловості, Франція — текстиль-

них машин, шовкових і суконних тканин, Бельгія — зброї та

інструментів. Колоніальні країни спеціалізувалися на вироб-

ництві бавовни, прянощів, кави, цукру, натурального каучуку.

З другої половини XIX ст. набула розвитку така форма

МПП, як внутрішньогалузева спеціалізація. Так, у металур-

гійному виробництві експортерами чорних металів були Вели-

КООрИТаШЯ, Г>ЄЛЬІ'1Я,

щина, Франція.

Провідною і найстарішою формою світогосподарських зв'яз-

ків була міжнародна торгівля, до якої були залучені всі не-

залежні та колоніальні країни, її характерною ознакою був

імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найрозви-

неніші країни, за винятком США, були мінімально забезпечені

сировиною.

З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі властивою була

тенденція зростання протекціонізму і встановлення монополь-

них цін. Країни укладали торгові договори, підписували інве-

стиційні угоди.

З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років,

дедалі більшого значення набував експорт капіталу, який спря-

мовувався головним чином у колонії та залежні країни. Най-

більшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеч-

чина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.

Важливою формою зовнішньоекономічних зв'язків були

міжнародні міграційні процеси, пов'язані з переселенням

європейців до Америки. З 1816 по 1856 р. з Європи до США

емігрувало 5 млн, а в другій половині XIX ст. — 18 млн осіб.

Економічним наслідком міжнародної міграції робочої сили

було прискорення розвитку промисловості та сільського гос-

подарства в країнах імміграції, посилення міжнародного по-

ділу праці, збільшення експорту товарів з цих країн і одночасно

імпорту товарів у країни імміграції.

На початку XX ст. співвідношення сил між великими дер-

жавами зайшло у винятково гостру суперечність з тим поді-

лом світу, який склався в кінці XIX ст. Зокрема, одна з най-

більш економічно розвинутих країн Європи — Німеччина —

виявилася обділеною колоніями. На порядок денний стало

питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збу-

ту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому

поклала перша світова війна.

7. Назвіть основні здобутки науки, техніки, технології

виробництва в останній третині XIX ст., вкажіть їхні на-

слідки.

2. Розкрийте основний зміст процесу індустріалізації та

його наслідки.

3. За допомогою порівняльної таблиці покажіть динаміку

та особливості індустріального розвитку США, Німеччини,

Великобританії, Франції.

4. Які структурні зміни відбулися в економіці провідних

країн світу протягом останньої третини XIX — на почат-

ку XX ст.?

5. Якими були передумови та наслідки створення моно-

полістичних об'єднань? Назвіть основні форми монополій.

6. Що було характерним для економічного розвитку Японії

в другій половині XIX ст.?

7. Коли завершилося формування світового ринку? Дайте

визначення поняття "світовий ринок". Які зміни відбулися

в світовій економіці в кінці XIX — на початку XX ст.?

8. Доведіть, що на зламі XIX — XX ст. сформувалося

світове господарство.

9. Якими були економічні причини першої світової війни?

Л ПІП. 1-І, 1,71. V И

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

1. Економічні наслідки першої світової війни

Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 рр.

Вона принесла людству важкі економічні, матеріальні й мо-

ральні втрати, численні людські жертви, призвела до загост-

рення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація

економіки воюючих країн, їхня господарська замкнутість, за-

міна ринкових господарських зв'язків не ринковими, держав-

не регулювання економіки досягли небаченого рівня.

Основні бойові дії першої світової війни відбувалися на

європейському континенті, де були розташовані головні цент-

ри фінансового життя, промислового та сільськогосподарсько-

го виробництва.

Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня

1917 р.) вступили у війну. Воювали США на боці країн Ан-

танти. Зазнали незначних людських втрат. Підтримували тор-

говельні відносини з усіма воюючими країнами. У зв'язку зі

зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини —

зброю, боєприпаси, продукти харчування, США перетворилися

у економічно найрозвиненішу державу світу. Тут сконцент-

рувалось 1/2 світового запасу золота. Успішно розвивалась

промисловість, сільське господарство, фінансово-кредитна си-

стема. Із країни-боржника СИТА перетворилися на найбільшого

кредитора. Втричі зріс експорт продуктів і товарів. У США

продовжувало розвиватися ринкове господарство, на відміну

від інших індустріальних країн, в яких економіка перетворю-

валася у ринково-регульовану.

Англія. Належала до країн-переможниць, проте війна зне-

силила її економіку, збільшила відставання від США. Англія

зазнала значних людських і матеріальних втрат — 1/3 націо-

нального багатства. Збільшився державний борг. Світовий

фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк.

Удвічі зменшився експорт товарів, натомість зріс імпорт.

Продовжувалося відставання від США у розвитку окремих

- —-., - --- — г---———.~~„, „„„—л*ід_.^ 3 І і^піі-і^м^^^ппіи, сталепла-

вильній, текстильній, суднобудівній, обладнання яких було

застарілим. Водночас Англії вдалося збільшити свої колоні-

альні володіння. Вона частково компенсувала свої втрати за

рахунок німецьких воєнних репарацій.

Франція ще більше, ніж Англія, постраждала в роки війни.

Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Фран-

ції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське облад-

нання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% пра-

цездатного населення, під німецькою окупацією опинилися

кращі сільськогосподарські райони. Видатки на війну підір-

вали стабільність французької валюти.

Разом з тим, під час війни розпочалася індустріалізація

економічно відсталих південних районів Франції, що не були

окуповані Німеччиною. Тут успішно розвивалася промисло-

вість, будувалися електростанції, військові підприємства. У

південних департаментах країни розпіирювалося сільськогос-

подарське виробництво. Нестача сировини, енергоресурсів зму-

шували промисловців дбати про інтенсифікацію виробничих

процесів, запроваджувати механізацію, нові технології, що піз-

ніше дало позитивні результати.

Японія під час війни зміцнила свій економічний потенці-

ал. Виступаючи на боці Антанти, вона фактично не брала участі

у бойових діях. Змогла розширити свої колоніальні володін-

ня, нав'язала невигідні економічно-торговельні умови Китаю.

Все це дозволило за роки війни подвоїти промислове вироб-

ництво, втричі збільшити експорт промислових товарів у Ки-

тай та країни тихоокеанського регіону.

Однак відновлення після завершення війни конкуренції на

зовнішніх ринках з боку колишніх союзників по Антанті, еко-

номічна криза 1920—1921 рр. та надзвичайно руйнівний зем-

летрус, який завдав великих людських жертв (загинуло 140

тис. чоловік) та руйнувань, поставили японську економіку

перед цілим рядом серйозних проблем.

Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому ста-

новищі. Версальський мирний договір, підписаний між краї-

нами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справ-

жньою катастрофою для країни та народу. Згідно з договором,

Німеччина повертала Франції Ельзас—Лотарінгію, значні те-

риторії поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві,

під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися

у власність Франції. Німеччина була позбавлена всіх своїх

колоній, її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збит-

ки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти.

Розміри відшкодувань, встановлені спеціальною Репараційною

комісією, сягали суми у 132 млрд золотих марок.

Таким чином економіка Німеччини збанкрутувала. Вже за

перші два роки після завершення війни держава повинна була

виплатити країнам Антанти 20 млрд золотих марок. Оскіль-

ки таких грошей Німеччина не мала, то контрибуція сплачу-

валася паровозами, вагонами, фабрично-заводськими верстата-

ми, автомобілями, сільськогосподарською сировиною тощо.

Зазнала краху фінансово-кредитна система. Внаслідок цих

явищ різко погіршився життєвий рівень людей. Німеччина

опинилася на грані катастрофи.

2. План Дауеса та його наслідки

Становище Німеччини викликало занепокоєння урядів кра-

їн Антанти. Саме тому СИТА, Франція, Англія вирішили допо-

могти в оздоровленні німецької економіки. Цьому сприяло те,

що господарство країн Антанти вийшло із кризи, породженої

війною, і поступово стабілізувалося. Так, з 1922 по 1929 роки

економіка США невпинно зростала, країна стала процвітаю-

чою. З 1924 р. успішно розвивається господарство Англії та

Франції.

Новий репараційний план для Німеччини був розроблений

міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарль-

за Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській

конференції представниками країн-переможниць у першій

світовій війні і прийнятий Німеччиною.

Основна мета плану — відновлення промислового потен-

ціалу Німеччини і забезпечення виплат репарацій країнам-

переможницям. План, зокрема, передбачав надання Німеччині

позики у сумі 200 млн дол., в т. ч. 100 млн дол. виділяли

американські банки. Вважалося, що відбудова, піднесення гос-

подарства, оздоровлення фінансів сприятиме регулярній сплаті

репарацій Франції та Англії, які, у свою чергу, покриватимуть

-і-- - — —— --— — —— -• ""«.і ґ-^~з~^^, ІТІІУІІ д^пшит, ІІередоа-

чав, що основна маса німецької промислової продукції повинна

спрямовуватися в СРСР, щоб не витісняти англійські та фран-

цузькі товари з міжнародних ринків. Згідно з планом, СРСР

повинен був постачати сировину в Німеччину.

План встановлював розміри платежів Німеччини на перші

п'ять років по 1—1,75 млрд марок у рік, а потім — по 2,5 млрд

марок у рік. Для забезпечення платежів передбачалося вста-

новити контроль союзників над німецьким держбюджетом,

грошовим обігом і кредитом, залізницями. Контроль здійсню-

вався спеціальним комітетом експертів, який очолював гене-

ральний агент з репарацій. Цей пост займав представник СИТА,

спочатку О. Юнг, а згодом П. Гілберт.

У зв'язку з прийняттям плану Дауеса, між Францією і Бель-

гією з одного боку, і Німеччиною — з другого, було підписано

угоду про припинення окупації Рурського басейну і виведен-

ня звідти французьких і бельгійських військ.

План Дауеса діяв до 1929 року. Він відрегулював репа-

раційні платежі, сприяв ввозу іноземного капіталу в Німеччи-

ну. До вересня 1930 р. сума іноземних (головним чином аме-

риканських) капіталовкладень в Німеччині склала 26—27

млрд марок, а загальна сума німецьких репараційних платежів

за той же період — дещо більше 10 млрд марок. Ці капітали

сприяли відновленню промислового виробництва, яке вже у

1927 р. досягло передвоєнного рівня. Частка Німеччини у

світовому експорті збільшилася з 5,73% у 1924 р. до 9,79%

у 1929 р.

Внаслідок виконання плану Дауеса США отримали великі

прибутки у вигляді процентів від позик і дивідендів від пря-

мих інвестицій у промисловість.

3. Господарство розвинутих країн у 20-ті роки

США раніше від інших високо розвинутих країн вступили

у період стабілізації, а у 1922—1929 рр. економіка США була

на піднесенні. На кінець 20-х років тут виробляли майже

половину промислової продукції світу, на 10% більше, ніж

Англія, Франція, Німеччина, Японія та Італія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поши-

диційних видів палива (вугілля) електрикою і нафтопродукта-

ми. Виняткове значення мала стандартизація та уніфікація.

Високого рівня досягла механізація виробництва та побуту

американців. У країні різко збільшилася кількість автомобілів,

з якими почав асоціюватися американський спосіб життя.

У 1922—1929 рр. автомобільні заводи США виготовили (у

готовому і незібраному вигляді) понад 39 млн автомашин.

Посилена автомобілізація сприяла бурхливому розвитку ряду

галузей: будівництва доріг, сфери послуг, туризму та ін.

Інтенсивно розвивалися також машинобудівна, електротех-

нічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. При зменшенні

загальної кількості банків (з ЗО до 24 тис.), їхні капітали збіль-

шились на 21 млрд доларів. Значно зріс експорт товарів, який

у 20-х роках переважав імпорт. Американські капіталовкла-

дення за кордоном з 1920 по 1931 рр. склали 11,6 млрд до-

ларів, причому 40% від цієї суми припадало на Європу, а 22%

— на Латинську Америку.

Економічне піднесення 20-х років у США справедливо на-

зивають роками "просперіті" — процвітання. Однак у цей

же період в економіці почали проявлятися явища, які згодом

вилилися у найбільшу в історії США кризу.

Економіка Англії на відміну від США розвивалася повіль-

ніше. Лише в кінці 20-х років було досягнуто передвоєнного

рівня розвитку. Ряд галузей промисловості (металургійна, вуг-

ледобувна, суднобудівна, текстильна) переживали спад. Держа-

ва вкладала значні інвестиції в авіаційну, автомобільну, елек-

тротехнічну та деякі інші галузі, завдяки чому вони успішно

розвивалися. Нові галузі давали, однак, всього 10% обсягу

промислового виробництва країни. Спостерігалося технічне

відставання ряду галузей, що призвело до збільшення собівар-

тості та зниження конкурентоспроможності англійських то-

варів на світовому ринку. Великобританія залежала від імпорту

сільськогосподарської продукції та промислової сировини, що

також негативно позначалося на економіці країни.

Франція вступила в період економічного піднесення у 1924 р.

Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний

приріст до 1930 р. складав у середньому 5 відсотків. Швид-

кому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу

і Лотарингії з їхніми металургійними і текстильними підприєм-

и*~и.І.*,м ^і^і^^л,^ ^сісц/^, осліпчсопс иудІнги/ІДТВО у рОЗОреНИХ

районах; репарації з Німеччини (8 млрд золотих марок).

Успішно розвивалися нові галузі виробництва: автомобільна,

авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна. Франція

перетворилась на індустріально-аграрну країну. Важливим

прибутком країни залишалось лихварство. Так, у 1929 р. вся

промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папе-

ри — у 3 рази більше.

Мільярдні репарації сприяли стабілізації франка, що спри-

чинило ріст капіталовкладень. Темпи зростання промислово-

го виробництва у Франції були найвищими серед розвинутих

країн.

Німеччина на початку 20-х років переживала політичну та

економічну дестабілізацію. Вона втратила зовнішні ринки,

занепало промислове і сільськогосподарське виробництво, за-

знала краху кредитно-фінансова система. Однак реалізація

плану Дауеса вже незабаром дала відчутні результати.

Величезні капіталовкладення, висока господарська культура

і національна самосвідомість німецького народу сприяли ста-

білізації господарського життя країни. Було оновлено основ-

ний капітал важкої промисловості, в яку вкладалося найбіль-

ше капіталів. Поступово Німеччина стала випереджати Анг-

лію з експорту машин та індустріального обладнання. При-

скореними темпами розвивалися хімічна та електротехнічна

галузі промисловості.

Японія вийшла із повоєнної економічної кризи у 1924 р.

Успішно переведено економіку на мирні рейки. Поступово

нарощувалося промислове виробництво. Виплавка чавуну та

сталі до кінця 20-х років подвоїлася. Цьому сприяло освоєн-

ня родовищ кам'яного вугілля та залізної руди в Кореї та

Манчжурії, окупованих Японією.

Текстильна галузь, продукція якої складала 40% промис-

лового виробництва, також успішно розвивалася, а японські

текстильні вироби не поступалися знаменитим англійським.

У 20-х роках спостерігалася інтенсивна концентрація ви-

робництва і капіталів, подальша монополізація економіки.

Особливість монополій Японії полягала у їхньому тісному

зв'язку з державою, імператорською родиною, які вкладали в

економіку великі інвестиції, сприяли впровадженню новітніх

досягнень науково-технічної революції.

Наступний циклічний спад виробництва на зламі 20—30-х

років вилився у справжню економічну катастрофу, найбільшу

в історії індустріального господарства.

США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на

нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий

крах розорив багато тисяч власників цінних паперів. Одразу

ж почався небачений в історії спад промислового виробницт-

ва і торгівлі. Так, випуск автомобілів, виплавлення чавуну і

сталі скоротилися на 80%. У цілому промислове виробництво

і торгівля скоротилися вдвічі. За роки кризи збанкрутували

130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Мільйо-

ни громадян постраждали, втративши своє майно, нагромаджен-

ня, робочі місця. Криза призвела до небаченого росту безробі-

ття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища із ха-

луп, у яких жили безробітні та їхні сім'ї (названі в "честь"

президента СІЛА Герберта К. Гувера (1929—1933 рр.). Зроста-

ла кількість голодуючих, жебраків. Мав місце масовий рух без-

робітних, "голодні походи" на Вашингтон. Безробіття досягло

астрономічної цифри — 17 млн чол.

Економічна криза в США поглиблювалася й невпевненими

діями уряду, який відмовився від втручання в економічне життя.

Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки.

Незважаючи на величезні економічні здобутки, зумовлені "да-

уесизацією", країна опинилася у глибокій кризі. Різко скоро-

тилося промислове виробництво, з'явилася велика кількість

банкрутств (біля ЗО тис. виробників). Припинили свою робо-

ту навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне змен-

шився експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13483 млн

марок, то у 1934 р. впав до 4167 млн. Кількість безробітних у

Німеччині досягла 8 млн чол. Німеччина не мала змоги випла-

чувати репарації.

План Юнга. Стурбовані катастрофічним становищем Ні-

меччини, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн

вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репара-

ційний план, названий у честь творця іменем О. Юнга, амери-

канського банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції

у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів

щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх

^^^-/ІУІ і оівд-чз гх^шроліи пад ел<_>иШУІІк,<_>Ю 1 фінансами 1~І1МЄЧ-

чини. У 1930 р., достроково, було припинено окупацію Рейн-

ської області. Проте вже у 1931 р. Німеччина, у зв'язку з по-

глибленням кризи, відмовилася взагалі від сплати репарацій-

них платежів. У тому ж році план Юнга припинив своє існу-

вання, що й підтвердила Лозанська конференція у 1932 р.

Економічна криза у Німеччині тривала до початку 1934 р.,

коли намітились ознаки стабілізації. Внаслідок кризи у Німеч-

чині до влади прийшов один із найжорстокіших в історії люд-

ства політичних режимів — нацистський.

Англія. Економічна криза розпочалася дещо пізніше (в

кінці 1929 р.). Найбільші труднощі виникли у зв'язку з пе-

ревиробництвом, з реалізацією товарів. Існувала проблема кре-

дитів. Зупинялися тисячі підприємств, зростала кількість без-

робітних. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на

25% порівняно з 1929 р.

Англійський уряд своєчасно вжив цілий ряд заходів, спря-

мованих на подолання кризових явищ і оздоровлення еконо-

міки. При сприянні держави здійснювалася концентрація

виробництва, встановлювався контроль за випуском продукції,

її реалізацією та цінами. Все це робилося з допомогою приму-

сових санкцій, кредитних привілеїв тощо. Під час кризи ви-

никли і діяли змішані державно-приватні підприємства.

Виходу із кризи сприяла зовнішньоекономічна політика

держави. У 1931 р. було створено "стерлінговий блок" 25

держав. Саме вони допомогли Англії подолати економічну

кризу. Оздоровленню економіки сприяла також ліквідація у

1931 р. золотого стандарту фунту стерлінга.

Франція у 1929 р. зуміла уникнути руйнівної дії світової

економічної кризи. Проте у 1930 р. "велика депресія" торк-

нулася її економіки.

Економічна криза у Франції була затяжною і тривала до

1936 р. Найбільшого удару зазнала легка промисловість, під-

приємства якої знаходились у приватному секторі. Виробниц-

тво вовняних і шовкових тканин скоротилося вдвічі. Криза

промисловості переплелася з аграрною кризою. Різко знизив-

ся (на 10%) рівень сільськогосподарського виробництва. У цій

країні особливо відчутними були "ножиці цін". Деякі галузі

промисловості так і не вийшли із кризи, а їхній занепад про-

довжувався до другої світової війни.

ЛП.ОШЯ а середині ±3^,» р. ичтігіла^п х> 1,1.1.1.14,^.4 і у- ^і-.ііч^^

економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства краї-

ни — торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів

скоротився більше ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробниц-

тво сільськогосподарської, на 32% — промислової продукції.

У роки економічної кризи налічувалося до 10 млн безробітних.

Японський уряд вирішив виходити з кризи шляхом міліта-

ризації країни та воєнної агресії. Вже в 1931 р. японська ар-

мія захопила північно-східну частину Китаю, утворивши там

маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення на-

правлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов'я-

зані з воєнною промисловістю.

5. Господарство розвинутих країн світу

у 30-х роках

У другій міжвоєнній декаді в господарстві розвинутих країн

відбулися важливі зміни, викликані завершальним ходом

індустріалізації, економічною кризою та її наслідками. Дер-

жава в цей період стала одним із визначальних чинників

економічного життя, брала на себе дедалі більші економічні

функції. Почалася заміна ринкових структур, які розвалюва-

лися під час кризи, державним регулюванням і навіть плану-

ванням. Методи і мета державного втручання у національні

господарства відрізнялися у різних країнах. У СРСР, наприк-

лад, економічна політика стала взагалі антиподом ринкової.

В індустріальне розвинутих країнах справа не дійшла до по-

вної ліквідації ринкових відносин, а ступінь державного ре-

гулювання суттєво відрізнявся.

Сполучені Штати Америки. "Новий курс" Ф. Рузвельта.

Економічна катастрофа початку 30-х років за своїми кіль-

кісними показниками була у США не менш глибока, ніж у

Німеччині. Однак у США ресурси для відновлення і подаль-

шого розвитку господарства виявилися більшими. При цьому

ступінь втручання американської держави в економіку був

таким же, як і в Німеччині, проте мета державного втручання,

наслідки втручання виявилися зовсім іншими.

Вихід з економічної кризи у США тісно пов'язаний з іме-

нем президента Франкліна Делано Рузвельта, який чотири рази

„„*іґ„—,. ^.^^..^^лі^и^іі.!. пандит па ц,си Іюит. програма ви-

ходу із кризи відома під назвою "новий курс". Фактично це

передвиборна програма Ф. Рузвельта. Здійснювався "новий

курс" упродовж 1933 —1938 рр.

Перший етап чинності "нового курсу" тривав з 1933 по

1934 рр. Насамперед проведено реформи у фінансово-кредит-

ній сфері. У березні 1933 р. було закрито всі банки країни, при-

пинено обмін банкнот на золото, яке взагалі вилучалося з обігу.

Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку бан-

ківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредит-

ним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати

депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався

ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Скла-

довою частиною банківської реформи було страхування дріб-

них і середніх депозитів.

У 1933 р. було прийнято закон про відбудову промисловості

(НІРА). Він передбачав запровадження у різних галузях проми-

словості "кодексів чесної конкуренції", які фіксували ціни на

продукти, рівень виробництва, розподіляли ринки збуту, вста-

новлювали розміри заробітної платні тощо. Основне призна-

чення кодексів — підтримка конкурентоздатного виробництва.

У тому ж році розпочав діяти закон про регулювання сіль-

ського господарства (ААА), спрямований на підвищення цін

на сільськогосподарську продукцію. Документ, серед інших

заходів, передбачав надання грошової компенсації фермерам,

які скорочували зернові посіви і поголів'я худоби. Тимчасові

труднощі уряд компенсував відповідною фінансовою підтрим-

кою. Здійснювалися заходи з інтенсифікації, механізації сіль-

ськогосподарського виробництва.

На другому етапі чинності "нового курсу" (1935—1938 рр.)

було прийнято важливі акти соціального характеру. У 1935 р.

введено в дію закон про трудові відносини (т. зв. закон Вагне-

ра). У ньому фіксувалося право робітників на об'єднання у

профспілки, проведення страйків і підписання колективних

угод. У тому ж році вперше в історії США вступив у дію за-

кон про соціальне страхування і допомогу безробітним.

У 1938 р. набув чинності закон про справедливий найм

робочої сили, що встановлював мінімум заробітної плати і

максимум тривалості робочого дня для деяких категорій ро-

бітників. Закон заборонив використання дитячої праці.

У ТОМУ Ж ІУЗй РОЦІ ОуЛО Прийнято а.ілііа.п оаг^п щ-.^ ^^ ^

лювання сільськогосподарського виробництва. Метою держав-

ного регулювання у цій сфері тепер стала боротьба за збере-

ження родючості ґрунту. Для цього фермерам виплачували-

ся премії за скорочення посівних площ або за введення сіво-

змін, які щадять землю. Таким чином, здійснювався і конт-

роль за рівнем сільськогосподарського виробництва.

Державне регулювання економіки у США успішно викори-

стовувалося і в наступні десятиліття. Воно базувалося на еко-

номічній теорії Джона Кейнса ("Загальна теорія зайнятості,

процентів і грошей", 1936 р.). За його іменем державне регу-

лювання отримало назву "кейнсіанство".

Англія, як і США, подолала наслідки економічної кризи.

Проте виходила вона з неї дуже повільно. Наприкінці 30-х

років у країні панувало значне безробіття. Англійська промис-

ловість залишалася на рівні 1929 р. У багатьох галузях деп-

ресію не було ліквідовано. Спостерігалися суперечливі тен-

денції розвитку старих і нових галузей. Так, у вугільній, мета-

лургійній, текстильній галузях був застій, а в автомобільній,

хімічній, енергетичній, верстатобудівній — прогрес, значний

приріст продукції.

Сільське господарство Англії у 30-х роках відставало від

промисловості. Воно перебувало у стані застою і лише на 35%

задовільняло потреби населення в сільськогосподарській про-

дукції. За її імпорт держава розплачувалася золотом або де-

фіцитними товарами. Англійські хлібороби були не самостій-

ними господарями, а лише орендарями. Вони платили ленд-

лордам, власникам землі, ренту, яка становила 20% валового

врожаю. Вартість їхньої продукції була значно вищою, ніж у

американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскіль-

ки були незалежними господарями на своїй землі.

Якщо внутрішня торгівля Англії дещо нормалізувалася, то

зовнішня переживала значні труднощі в зв'язку з посиленням

конкуренції з боку США, Японії, Німеччини. Хоча Англія до

самої другої світової війни зберігала перше місце в світовій

торгівлі, однак впритул до неї підходили США, які зуміли

відтіснити її на друге місце в світовому експорті, значно по-

ступаючись, правда, за розмірами імпорту.

Але особливо небезпечним для Англії виявився економіч-

ний і політичний наступ фашистської Німеччини, яка швид-

ко витісняла англійські товари в Західній і Південно-Східній

Європі та Латинській Америці. Як і перед Першою світовою

війною, англо-німецька конкуренція в основному проявляла-

ся в області експорту товарів, насамперед готових промисло-

вих виробів.

Наприкінці 1937 р. в Англії вибухнула нова економічна

криза, яка привела до спаду виробництва (за 1938 р. випуск

промислової продукції впав на 14%). З цієї кризи країні вда-

лося вийти лише в обстановці підготовки до нової світової

війни, яка потребувала збільшення воєнного виробництва.

Франція. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був

схожий на поступ американської, німецької, англійської. Він

виявився особливо повільним, затяжним. Застій у головних

галузях був тривалішим порівняно з іншими країнами. Збері-

галося дрібне виробництво, де було зосереджено близько 40%

всіх промислових робітників. Загалом французька промис-

ловість за рівнем механізації і продуктивності праці відста-

вала від всіх провідних держав.

Не могло вийти зі стану кризи французьке сільське госпо-

дарство. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 р. зріс

на 10%, однак цього було замало, щоб забезпечити країну хар-

човими продуктами. Держава почала ввозити їх з-за кордону.

У Франції посилився процес концентрації фінансово-кре-

дитних установ. До 1939 р. шість найбільших банків контро-

лювали 86% усіх капіталів країни. Французькі монополії

підтримували взаємовигідні відносини з іноземними корпора-

ціями. Банки охоче вкладали капітали в промисловість, не-

рідко за межами країни. Лише в 1936—1938 рр. з Франції

вивезли 100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився

національний золотий запас Французького банку. Похитнулася

національна валюта — франк. Знизився курс продажу акцій

на біржах, здійснювалася емісія облігацій, інших цінних па-

перів, скоротилися вклади громадян у банки.

Погіршувалося міжнародне економічне становище Франції,

її питома вага в світовому промисловому виробництві знизи-

лася з 7% в 1913 р. до 4% в 1938 р. Аналогічною була ситу-

ація і в світовому експорті, де в результаті гострої конкурент-

ної боротьби частка країни за період 1913—1938 рр. скоро-

тилася з 7,2 до 3,7%. Франція, таким чином, поступалася не

тільки СІЛА, Англії і Німеччині, але й Японії та Канаді.

Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політич-

ної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його

уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для

мирного часу розширення державного регулювання господар-

ського життя.

На кошти держави було розгорнуто будівництво автострад,

що дозволило відразу різко скоротити чисельність безробітних

та пожвавило будівельну індустрію.

Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на

прискореному розвитку військової промисловості. Лозунг "гар-

мати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої

політики фашистської Німеччини. За 1933—1938 роки вій-

ськові витрати зросли з 620 млн до 15,5 млрд рейхсмарок. З

метою стимулювання економічного росту вводилися податкові

пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні подат-

ків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском папе-

рових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін,

уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався посту-

повий перехід до карткової системи розподілу. Це ще більше

посилило масштаби державного регулювання економіки.

Особливістю економіки нацистської Німеччини було те, що

всі підприємства були об'єднані в галузеві картелі і підпоряд-

ковані Імперському міністерству господарства. У 1936 р. було

прийнято чотирирічний план розвитку військової промисло-

вості Німеччини, а уповноваженим з його реалізації призна-

чено Германа Герінга. Створене ним відомство взяло під кон-

троль всю економіку країни. Заводи державного концерну

"Герман Герінг" виплавляли більше 7 млн т сталі, на них

працювало 600 тис. чол.

Нацисти встановили жорсткий контроль над ринком робо-

чої сили та трудовими відносинами. Національні інтереси

ставились вище інтересів окремих громадян. Було ліквідова-

но профспілки. Вводилася загальна трудова повинність.

Напередодні другої світової війни в економіці було здійсне-

но ще більш радикальні зміни. Приватна власність зберігала-

ся, великі підприємці входили до складу керівництва держа-

вою, вони ж керували галузевими і територіальними органа-

ми управління.

Однак свобода підприємництва була суттєво обмежена. Ри-

нок товарів і послуг, ринок праці були замінені державною

регламентацією. Лаикращі умови для розвитку отримали ви-

робники металу, палива, хімічних речовин, але не готової про-

дукції, не товарів широкого вжитку. Вийшло так, що не ви-

робники кінцевої продукції, які стоять найближче до спожи-

вача, а виробники сировини (вугілля, залізної руди) та напівфаб-

рикатів (чавуну, сталі, коксу і т. ін.) почали визначати страте-

гію розвитку німецької економіки. Це призвело до занепаду

експортних галузей, а зовнішня торгівля жорстко контролю-

валася. Зменшувалася залежність країни від імпорту.

Доцільно відзначити, що такий комплекс заходів приско-

рив вихід Німеччини із кризи. Вже у 1935 р. було досягнуто

докризового рівня виробництва, а до 1939 р. значно його пе-

ревищено. Скоротилося безробіття. Однак в цілому економі-

ка Німеччини потрапила у зачароване коло: пріоритетний роз-

виток військових галузей гальмував інші, в т. ч. й ті, що пра-

цювали на експорт, що, у свою чергу, підривало позиції військо-

вих галузей. Економічна експансія замінювалася військовою,

в результаті якої нацисти планували встановити свою гегемо-

нію в Європі.

Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи 1929—

1933 рр. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупа-

ційної влади в Маньчжурії вона розпочала загарбання китай-

ських територій. У 1937 р. їй вдалося захопити деякі провінції

на півночі, а згодом — і в інших частинах Китаю. Війна набу-

ла затяжного характеру. На неї Японія витрачала понад 80%

державного бюджету, що покривався за рахунок емісії папе-

рових грошей.

Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів робіт-

ників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було

розігнано, робочий день продовжено до 14—16 год, заробітну

плату зведено до мінімуму.

З великим напруженням працював в умовах війни аграр-

ний сектор. Основна маса землі належала самураям. Лише 30%

її перебувало у власності безпосередніх виробників — селян.

За оренду вони віддавали поміщикам половину врожаю. Проте

завдяки надзвичайній працьовитості японських селян країна

забезпечувалася, хоч і не в повній мірі, продуктами харчування.

У 30-х роках посилився вивіз японського капіталу у краї-

ни Південно-Східної Азії. Його обсяг лише в 1939—1941 рр.

збільшився вдвічі. З такою торгово-фінансовою експансією

Лпоші не могли змиритися Інші країни, насамперед ЬША та

Великобританія.

Отже, наприкінці 30-х років знову проявилися різкі проти-

річчя між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною,

Італією, Японією, з одного боку, та СІЛА, Англією, Францією, з

другого, їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл

найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за ра-

хунок інших.

Загостренню суперечностей між двома групами країн без-

умовно сприяла економічна криза 1929—1933 рр., яка не лише

призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва,

зростання безробіття, розвалу системи соціального захисту,

кризи інститутів влади, поляризації політичних сил в середині

індустріальних країн, але й збільшила вододіл між багатими

й бідними державами, посилила агресивність зовнішньої полі-

тики останніх. Сильним дестабілізуючим фактором було існу-

вання комуністичного режиму з його ідеєю "світової рево-

люції". Тому демократичні держави проводили свою зовніш-

ню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режи-

ми: фашистський і комуністичний.

Не останню роль у розв'язуванні другої світової війни віді-

грало економічне, технологічне й військове співробітництво

між СРСР та Німеччиною, що розгорнулося після підписання

Рапалльського договору. У ході цього співробітництва райхс-

вер отримав можливість налагодити на території СРСР підго-

товку офіцерів хімічних військ, танкістів, льотчиків, а також

приступити до проектування та виготовлення наступальних

видів зброї (танків, літаків, отруйних речовин тощо), чого він

не мав права робити на території Німеччини. У свою чергу

вищі офіцери червоної армії проходили стажування у штабах

райхсверу. На першому етапі другої світової війни Радянський

Союз, підписавши з Німеччиною пакт про ненапад та договір

про дружбу й кордон, був фактичним союзником останньої.

Цьому були прямі підтвердження — спільна агресія проти

Польщі, санкціонована Німеччиною агресія СРСР проти Фін-

ляндії і відторгнення від Румунії Бесарабії, а також Північної

Буковини. Анексія СРСР Латвії й Естонії, а також той факт,

що за 7 млн марок Німеччина поступилася СРСР Литвою в

обмін на старопольські землі — усе це були спільні агресивні

дії тоталітарних режимів.

1. Проаналізуйте економічні наслідки першої світової вій-

ни для воюючих країн.

2. Як розвивалося господарство світу у 1920-ті роки?

3. У чому полягала суть планів Дауеса та Юнга? Якими

були їхні причини та наслідки?

4. Охарактеризуйте світову економічну кризу 1929—

1933 рр. та її особливості у провідних країнах світу.

5. Чим різнилися шляхи виходу зі світової економічної

кризи США та Німеччини?

6. Якими були економічні причини другої світової війни?

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

ПРОВІДНИХ КРАЇН СВІТУ

в 1939—1990-х роках

1. Економіка провідних країн

в роки другої світової війни

Господарство воюючих країн було переведено на воєнні

рейки, а виробництво зброї, боєприпасів, амуніції, бойової тех-

ніки тощо стало пріоритетним. Так, у Німеччині, де воєнної

промисловості ще у 1932 р. практично не існувало, під час

війни щорічно вироблялось близько 25 тис. бойових літаків,

20 тис. танків, 50 тис. гармат і мінометів. З початком другої

світової війни промисловість рейху працювала на військові

потреби на повну потужність, випускаючи одні з кращих у світі

танки, літаки, гармати. Виробництво військової техніки і зброї

стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промис-

ловість набагато відставала від неї. У сільському господарстві

німецький уряд зробив ставку на великих землевласників і

заможних селян, господарства яких всебічно підтримував і які

забезпечували потреби економіки і населення у сільськогос-

подарській сировині та продуктах харчування.

Військові успіхи Німеччини на початковому етапі другої

світової війни дали можливість використовувати економічний

потенціал завойованих країн. Після поразки Франції у червні

1940 р. Німеччина повернула собі втрачені Ельзас і Лотарін-

гію, інші території, майже вся Європа працювала для вермахту.

Військова промисловість під час війни була основою еконо-

міки. У 1939 р. її питома вага в загальній вартості валової

продукції становила 80% . Кількість працюючих у військових

галузях впродовж 1939—1943 рр. зросла вдвоє і становила

5 млн чол. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за

рахунок примусової праці військовополонених, мільйонів де-

портованих з окупованих країн.

Економіка Німеччини втратила ознаки ринкової, перетво-

рилася у варварську індустріально-мілітаризовану економіч-

ну систему, яка безперервно виготовляла величезну кількість

озброєнь, направляючи їх на масове знищення людей.

іІ^О.ОСІУГХСІН-'-И-І па Ілліеиагшу ІУІІЛІЧілрміісіи,ііи, МІмеЦЬКа ЄКОНОМІ-

ка була неспроможною повністю задовольнити потреби фрон-

ту. З кінця 1943 р. Німеччина відчула серйозні труднощі в

усіх галузях господарства. Були порушені зв'язки між окре-

мими економічними комплексами, відчувалася гостра неста-

ча сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів.

З другої половини 1944 р. промислове та сільськогоспо-

дарське виробництво різко знижується. Наступає економічний

крах.

Сполучені Штати Америки не брали участі на початко-

вому етапі війни, але займали чітко виражені антинімецькі по-

зиції. Напад Японії на американську військову базу Пірл-

Харбор (7 грудня 1941 р.) змусив США розпочати війну і пе-

реорієнтувати своє господарство на військовий лад.

Ще до вступу у війну США надавали в позику чи оренду

зброю, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші

матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції. Ленд-

ліз, саме так називалася широкомасштабна система допомоги

США країнам-союзницям, став одним із найбільших джерел

збагачення держави у роки другої світової війни. Ленд-ліз

забезпечив масовий збут американських товарів і продуктів

на зовнішньому ринку. Внаслідок цього США перетворилися

у могутній військовий "арсенал", а промислове виробництво

зросло за період з 1939 по 1944 рр. більше, ніж вдвічі. Війна

змінила структуру американської економіки. Випереджаючи-

ми темпами почали розвиватися виробничі потужності у ко-

льоровій металургії і металообробній галузі. У шість разів

зросло виробництво алюмінію, а випуск літаків — у 16 разів.

У розпал війни США давали 60% світового промислового ви-

робництва.

За роки війни ще більше посилилася роль держави, яка стала

найбільшим замовником на виробництво зброї, боєприпасів

і т. ін. За її рахунок велося широкомасштабне будівництво но-

вих підприємств. Було введено в дію промислові підприємства

військового призначення вартістю в 25 млрд дол.

Різко збільшився державний сектор економіки. Під час

війни у США сконцентрувалося 2/3 світових запасів золота,

що привнесло корективи у механізм міжнародних валютних

відносин.

Англії довелося пережити загрозу гітлерівського вторгнен-

дон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста. Були блокованими

морські комунікації, окуповано ряд колоній, втрачено значну

частину торгового і військово-морського флоту. Промислове

виробництво скоротилося на 5%. Різко знизилося виробницт-

во вугілля (на 21%). У легкій промисловості, зокрема бавов-

няній, спад становив більше ніж 50%, у вовняній — 27%.

Витрати Англії на війну становили 25 млрд фунтів стер-

лінгів. Для покриття цих затрат було залучено приблизно

третину своїх закордонних капіталовкладень, особливо з ко-

лоніальних країн — Індії, Канади, Австралії, Південноафри-

канського Союзу, а також з Латинської Америки і США. Дер-

жавний борг збільшився за роки війни втроє. У багатьох краї-

нах, що були сферою впливу Англії, утверджується американ-

ський капітал.

Франція, незважаючи на значний економічний потенціал,

у роки другої світової війни також зазнала величезних збит-

ків. Через бездіяльність свого уряду, що самовпевнено сподівав-

ся на оборонну лінію "Мажино", вона була в червні 1940 р.

окупована фашистською Німеччиною.

Понад 4 роки французькою економікою повністю розпоря-

джалися німецькі загарбники. За воєнні роки Франція втрати-

ла вбитими 1,1 млн чоловік. Рівень промисловості в 1944 р.

порівняно з довоєнним становив 38%. Виробництво продукції

сільського господарства зменшилося в 2 рази. 600 тис. фран-

цузів фашисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини.

Більшість шахт, електростанцій, суднобудівних заводів було

зруйновано. Франція втратила весь торговий і військовий

морський флот. Розпадалася французька колоніальна систе-

ма. Національна валюта (франк) девальвувалася. Капітало-

вкладення за кордоном зменшилися в 10 разів. Загальні втрати

країни у війні оцінювалися у 1440 млрд довоєнних франків.

Японія виступила у війні на боці гітлерівської коаліції і

на початковому етапі війни мала певний успіх. Захопила Фі-

ліппіни, Бірму, Індонезію, В'єтнам та інші території. Проте ви-

тримати тривале суперництво з американською економічно-

військовою потугою не змогла. Щоправда, війна сприяла пе-

ретворенню Японії в індустріально-аграрну державу, збільшен-

ню частки важкої промисловості. Зростала концентрація ви-

робництва, а розміри контролюючого капіталу в компаніях

ніж у 6 разів.

Проте згодом стала відчутною слабкість військово-промис-

лового комплексу Японії, нестача сировини, продуктів харчу-

вання, військово-морського транспорту тощо. Війна важким

тягарем лягла на плечі японського народу. Військові витра-

ти здійснювалися за рахунок проїдання національного багат-

ства. Після американських атомних бомбардувань Нагасакі і

Хіросіми у серпні 1945 р. Японія капітулювала.

Отже, результатом війни було знищення, демонтаж інду-

стріальних господарств Німеччини, Франції, Японії, багатьох

менших індустріальних країн Європи. Частково було знище-

но господарство Англії. Крім прямих військових зруйнувань

піддавалося зносу виробниче обладнання, машини і механіз-

ми, припинилося оновлення виробничих потужностей, мав місце

вивіз фабрично-заводського обладнання з переможених країн

переможцями.

Єдиною індустріальною країною, яка під час війни пережи-

ла справжнє економічне піднесення, були США. Більше того, у

Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив,

який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття.

Після другої світової війни розпочалося відродження рин-

кових господарств розвинутих європейських країн шляхом

їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків:

американізація світової валютної системи; вивіз американ-

ських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і при-

ватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індуст-

ріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосе-

реднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі,

де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також

Англія.

Наслідком війни і важливим кроком на шляху до віднов-

лення індустріального світового господарства стали міжнародні

валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками

44 країн. Підписання цих угод відбулося на валютно-фінан-

совій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити

Міжнародний валютний фонд (МВФ), вироблено основні пра-

вила міжнародних валютних відносин: долар США поряд із

золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти,

ціна золота — незмінна, курс валюти — твердий і контрольо-

рукції і розвитку (МБРР) зобов'язувалися забезпечити вико-

нання рішень конференції і виконувати роль міжнародного

кредитного центру.

2. План Маршалла

Економічне становище країн Західної Європи, особливо

Німеччини, було катастрофічним і негативно впливало на світову

економіку. Більше того, США, нагромадивши в роки війни вели-

чезні багатства, не могли успішно розвиватися ізольовано від

інших країн, прагнули до економічної інтеграції, перш за все

з розвинутими європейськими державами. Реконверсія еконо-

міки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє

прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин.

Такій меті повинен був служити план Маршалла — важ-

ливий крок на шляху до створення світового ринкового гос-

подарства. План Маршалла — це програма відбудови і розвитку

Європи після Другої світової війни шляхом надання їй еко-

номічної допомоги з боку США.

Ідея створення плану була висунута державним секрета-

рем США Джорджом Кетлеттом Маршаллом (1880—1959 рр.)

5 червня 1947 р. у виступі в Гарвардському університеті, її

підтримали Великобританія та Франція.

Паризька нарада міністрів іноземних справ США, Велико-

британії, Франції та СРСР (червень—липень 1947 р.) вирішили

створити організацію, яка займалася б вивченням ресурсів і

потреб європейських країн, визначала розвиток основних га-

лузей промисловості тощо. СРСР та його союзники відмовилися

від участі у плані. Погодилися 16 країн — Великобританія,

Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Нор-

вегія, Данія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Австрія, Швейцарія,

Греція і Туреччина. У липні 1947 р. ці країни уклали конвен-

цію про створення Організації європейського економічного

співробітництва (ОЄЕС), яка розробила спільну програму відбу-

дови Європи.

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень

1951 р. Його реалізація розпочалася фактично після прийнят-

тя у США закону про чотирирічну програму "допомоги іно-

и^л.іллжип ^^^/уіічоч^уі . иаїхил ц,сі-І ис]_Ісдиама.й иаданнЯ ДОПОМОГИ

західноєвропейським країнам на основі двосторонніх угод.

Угоди були підписані у 1948 р. з усіма вищеназваними краї-

нами (крім Швейцарії). Згідно з ними, країни-учасниці пла-

ну Маршалла зобов'язувались сприяти розвитку вільного під-

приємництва, заохочувати приватні американські інвестиції,

співпрацювати у зниженні митних тарифів, постачати у США

окремі види товарів, забезпечувати фінансову стабільність, ство-

рювати спеціальні фонди у національній валюті, яка вивіль-

нялася внаслідок отримання американської допомоги. США

встановлювали контроль за витратами цих фондів. Країни —

учасниці плану звітували про використання наданої допомоги.

Загальний контроль за виконанням плану здійснювала

Адміністрація економічного співробітництва, яку очолювали

відомі американські фінансисти і політичні діячі. Сама допо-

мога надавалась з федеративного бюджету США у вигляді

безоплатних субсидій і позик. З квітня 1948 р. по грудень

1951 р. США видали за планом Маршалла майже 17 млрд

доларів, причому основну частку (майже 60%) отримали Ве-

ликобританія, Франція, Італія і ФРН, на яку також поширю-

вався план. Двостороння угода між США і ФРН була підписа-

на у грудні 1949 р.

ЗО грудня 1951 р. план Маршалла офіційно припинив свою

чинність і був замінений законом "про взаємну безпеку", при-

йнятим конгресом США 10 жовтня 1951 р., який передбачав

одночасне надання країнам Західної Європи економічної і

військової допомоги.

План Маршалла позитивно вплинув на відновлення еконо-

мічного потенціалу та ринкових господарств в країнах Захід-

ної Європи. Вже на початку 50-х років було досягнуто довоєн-

ного рівня виробництва.

3. Передумови та наслідки прискореного

розвитку Німеччини та Японії

Господарський розвиток країн Західної Європи у післявоєн-

ний період суттєво відрізнявся. Англія і Франція менше

постраждали від військових дій, ніж Німеччина та Японія.

Крім того, вони і після війни зберегли величезні колоніальні

1 СД. ОСІЛ ^УТХПІ 1 С|^^Л І \_|^_/-1.1, 1 І ^»_/ ^и^^і^І.ЛІ-' X ^ЛГААДД-^ЖА^ІЛ^ІТІ^ й ч-/»-^ ^ ^ А ь V*** А-Ч.*-- *^

цих країнах замкнутого національно-колоніального госпо-

дарства.

Німеччина та Японія, які зазнали поразки у світовій війні,

опинилися в іншому становищі. Вони виявилися повністю

залежними від країн-переможниць і, перш за все, США. Ці

країни втратили свої колонії, виплачували величезні репарації.

Крім того, їхнє зруйноване господарство було докорінно органі-

заційно і структурно перебудоване.

Німеччина. Важливу роль у відбудові та подальшому роз-

витку господарства відіграли грошово-цінова реформа німець-

кого уряду. Вона зупинила інфляцію, сприяла ліквідації "чор-

ного ринку", створила умови для відновлення економіки. Па-

ралельно відбувалося формування органів державної влади та

самоуправління, політичної системи країни. Посаду федераль-

ного канцлера Німеччини зайняв лідер ХДС-ХСС К. Аденау-

ер. 20 вересня 1949 р., після сформування уряду, було завер-

шено процес утворення ФРН, економічне життя пожвавилося.

Перші роки існування ФРН були позначені високими і ста-

більними темпами промислового розвитку. Вже у 1951 р. за-

гальний обсяг виробництва був на третину вищим, ніж у 1936-му,

а у 1956 р. він подвоївся. Середньорічний приріст промисло-

вої продукції складав за період з 1950 по 1960 роки 9,6%

проти 4% у США і 3% у Великобританії.

Німецькому "економічному диву" сприяло декілька причин.

По-перше, значною мірою вдалося зберегти промисловий по-

тенціал західної частини країни, репараційні платежі на ко-

ристь США, Англії, Франції були меншими. По-друге, було

вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації

9 млн німців із Східної Пруссії та інших районів.

Особливості менталітету німецького народу (висока праце-

здатність, схильність до дисципліни, порядку, готовність після

руйнівної війни на будь-які жертви для відбудови країни і

досягнення власного добробуту тощо) відіграли дуже важли-

ву роль у відбудові.

Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була на

35% меншою від довоєнної, а робочий тиждень був більшим.

США надали Західній Німеччині 3,9 млрд доларів "стар-

тової допомоги" згідно із планом Маршалла. Ці кошти, а та-

кож надходження із федерального бюджету (ЗО—32% всіх

вкладів в економіку) були витрачені на заміну застарілого

обладнання, оновлення виробництва, створення нових галузей

економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес

прискореної індустріалізації порівняно відсталих регіонів.

Економічному розвитку сприяв великий попит на всі види

промислової продукції, як виробничого призначення, так і на

товари широкого вжитку. Крім того, ФРН у 50-х роках прак-

тично не мала військових витрат, що дозволяло робити гро-

шові заощадження. Золотий запас ФРН на початку 60-х років

перевищував запаси Великобританії, Франції та скандинав-

ських країн, разом узятих.

Успішно розвивалися експортні галузі економіки. Німеч-

чина впевнено входила у світовий ринок. Цей процес був тісно

пов'язаний з фінансовою допомогою США і спрямований на

інтенсифікацію взаємних торгових зв'язків.

Визнаним архітектором німецького "економічного дива"

був Л. Ерхард, міністр економіки в урядах К. Аденауера. Він

разом з групою неоліберальних економістів створив теорію

"соціального ринкового господарства", в якій вдало поєднува-

лися особиста ініціатива підприємців, вільна конкуренція з

елементами державного регулювання. Держава, на думку ав-

торів цієї теорії, повинна підтримувати нормальне функціону-

вання системи цін та забезпечити захист ринкової економіки

від монополізму товаровиробників. Для попередження цик-

лічних криз їй необхідно використовувати важелі кредитної,

валютної, податкової політики. Проте, втручання в господар-

ську діяльність окремих підприємців з боку держави — абсо-

лютно недопустиме. Теорія "соціального ринкового господар-

ства" стала основою економічної політики західнонімецького

уряду у наступні десятиліття.

Японія. Японське "економічне диво" розпочалося приблизно

у 1948 р., через три роки після нищівної поразки і воєнних

руйнувань, коли країна ще була під військовою окупацією. До

початку 1953 р. Японія досягла довоєнного економічного рівня,

якщо говорити про ВНП. Відтоді вона зберегла високі темпи

зростання виробництва. Протягом 1952—1963 рр. її ВНП

майже потроївся і характеризувався щорічним приростом у

9%; протягом цих же років обсяг виробництва товарів зріс у

5 разів, а споживання подвоїлося. Від початку тріумфального

економічного поступу і до 70-х років Японії вдалося утвер-

дитися в ролі могутньої промислової держави. Які основні пе-

редумови японського "економічного дива"?

Американська окупаційна влада провела в країні цілий ряд

важливих перетворень, які значною мірою сприяли розвиткові

японського суспільства і господарства. Було розпущено збройні

сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне

виборче право, сформовано парламент, уряд, прийнято консти-

туцію. Окупаційні власті здійснили ряд економічних реформ.

Було введено антимонопольне законодавство, згідно з яким

розпущено найбільші монопольні концерни. Американські

фінансові радники провели реформу податкової системи. Були

зменшені податки на підприємницьку діяльність. Встановлю-

вався твердий обмінний курс ієни. Реформи в цілому пожва-

вили і посилили конкуренцію підприємців, сприяли росту

виробництва.

У 1946—1949 рр. була проведена земельна реформа, яка

ліквідувала поміщицьке землеволодіння. Держава викупила

у поміщиків і продала селянам майже 80% усіх сільськогос-

подарських угідь. Посилилася конкуренція між виробника-

ми, внаслідок чого зросла продуктивність праці, врожайність

культур, розширився внутрішній ринок Японії, сформувався

ринок робочої сили (частка самодіяльного населення, зайня-

того у сільському господарстві, скоротилася з 48% до 8% сьо-

годні).

Важливу роль у повоєнній відбудові японської економіки

відіграла американська допомога. Стабілізаційна лінія Дж. Дод-

жа, якому президент СІЛА Г. Трумен доручив очолити перетво-

рення в Японії, сприяла нормалізації фінансів, відновленню

механізмів відтворення. Величезні американські капітало-

вкладення, а також внутрішні накопичення капіталу дали змо-

гу повністю оновити обладнання, створити нові виробництва.

У березні 1952 р. набрав чинності закон про сприяння раціо-

налізації виробництва. Згідно із законом підприємства отри-

мували державну допомогу, податкові та інші фінансові пільги

за умови модернізації виробництва, оновлення устаткування.

Японці успішно використовували зарубіжні досягнення в

найсучасніших галузях індустрії. Розвиток чорної металургії

йшов шляхом спорудження доменних печей великої потуж-

ності із застосуванням новаторської киснево-конверторної

виплавки сталі з безперервним розливом. Успішно розвива-

електрометалургія, встановлювалися потужні автомати-

зовані прокатні стани, впроваджувалися енерго- та матеріало-

економні технології. Японія наприкінці 70-х років перетво-

рилася в один з найпотужніших світових центрів металур-

гійного виробництва. Закуповуючи патенти й ліцензії на нау-

кові відкриття, оригінальні технології тощо і вміло присто-

совуючи їх до своїх умов, японці отримували величезні при-

бутки. Ряд значних технічних новин народилися і були за-

проваджені у масове виробництво на японських фірмах. У

другій пловині 50-х років — нейлон, транзисторні приймачі, у

60—70-х роках — аудіостереосистеми, відеокамери і відеомагні-

тофони, у 80-х — комп'ютеризовані роботи, мікросхеми на крем-

нієвих кристалах (чіпи) та ін. Японія веде перед у такій важ-

ливій галузі науково-технічного прогресу, як електронна про-

мисловість.

Головним чинником економічного зростання є, безпереч-

но, повсякденна наполеглива праця більше ніж 120-мільйон-

ного японського народу, його працелюбність, самовіддача, жер-

товність і високий патріотизм.

Дуже ефективною виявилася в Японії система пожиттєво-

го найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно

зростає і залежить від віку і стажу. Фірми дбають про постій-

не підвищення кваліфікації робітників, їхній добробут і відпо-

чинок. Перехід робітника в іншу фірму — рідкісне явище і

сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтен-

сивніше, за нижчу платню, у них довший робочий день, тиж-

день. Це впливає на зниження собівартості продукції, її ціну.

Зовнішньоекономічні зв'язки, насамперед торгівля, набули

для Японії особливого значення. Імпорт сировини, якої у країні

майже немає, йде головним чином із держав, що розвивають-

ся, за низькими цінами. Дешева сировина також сприяла підне-

сенню японської економіки. Готову продукцію Японія виво-

зить до розвинутих країн — США, Канади, Австралії, країн

Європи.

Завдяки цим та деяким іншим чинникам Японія досяг-

нула передових рубежів у світі і перетворилася в один із світо-

вих центрів.

4. Динаміка та структурні зміни світового госпо-

дарського розвитку другої половини XX ст.

Після другої світової війни світове господарство охоплю-

вало три підсистеми: господарство економічно розвинених

країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що

розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду ко-

лоніальної системи. Головною тенденцією в економічному

розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася струк-

тура національних господарств. Важливими чинниками роз-

витку світового господарства були розвиток науково-техніч-

ного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці,

інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфра-

структура — комплекс галузей, що обслуговували світові еко-

номічні відносини (транспортна система, мережа інформацій-

них комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту

всі форми міжнародних економічних відносин. Для господар-

ського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків

між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинені країни в другій половині XX ст.

перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був

здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь

масового споживання і соціальної інфраструктури. Характер-

ною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, за-

проваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові

технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з

матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері по-

слуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося

підвищення життєвого рівня населення.

Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна

галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в

різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в

одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і

вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефектив-

ності використання палива зумовили повільні темпи розвит-

ку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало зна-

чення обробної промисловості. Випереджаючими темпами

розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хі-

мічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сиро-

винну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електро-

галузь, провідна роль, як І раніше, належала машино-

будуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектрон-

на та ін.

Істотною ознакою сільського господарства в економічно

розвинених країнах був перехід до машинного виробництва

стандартизованої продукції землеробства, широке впроваджен-

ня досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайня-

того в сільському господарстві. Посилилася концентрація ви-

робництва. Сільське господарство перетворилося на індустрі-

альну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національ-

ного господарства економічно розвинених держав визначала-

ся досягненнями науково-технічного прогресу, який активі-

зувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці,

яка охопила такі види трудової діяльності людини: техноло-

гічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську. По-

чали широко застосовуватись автоматичні системи машин.

З'явились нові матеріали, натуральна сировина замінювалася

штучною. На ґрунті фундаментальних відкриттів виникли нові

технології — лазерна, плазмова тощо.

За невеликий відрізок часу, з 50-х до середини 70-х років,

з'явилися обчислювальні системи четвертого покоління, які

стали технологічною та інформаційною основою перетворен-

ня індустріальної економіки в постіндустріальну. З середини

70-х років особливо швидко росло виробництво персональних

комп'ютерів. Створювалися гнучкі системи виробництва, які

дозволяли швидко міняти види товарів. Ще у 1968 р. з'явив-

ся перший гнучкий робот, а у 1974 р. створений перший ко-

мерційний робот, яким керував комп'ютер.

У середині 70-х років почався бурхливий розвиток енер-

гозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у

технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні

джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо

розвивалася біотехнологія — ще одна важлива галузь пост-

індустріального господарства. Наука взагалі перетворюється

в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від на-

родження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробниц-

тво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбуваєть-

ся інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й

розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижу-

ються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика

кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направ-

ляється у сферу послуг тощо. Змінюється характер і зміст

праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне значення

інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби

масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості лю-

дей появляється вільний час — величезне багатство і досяг-

нення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійно-

го використання наукових досліджень і конструкторських

винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні

та дослідно-конструкторські розробки.

З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були терито-

ріальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабора-

торіями, створені та фінансовані державним і приватним ка-

піталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним

зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати

йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні

чинники розвитку економіки — модернізацію, автоматизацію

виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невироб-

ничу сферу: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополі-

стичних об'єднань. Це був період злиття та поглинання фірм

різних галузей господарства. Масовим явищем також стало

виникнення транснаціональних корпорацій — монополій, що

створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії.

Вже до середини 70-х років у світі діяло близько 100 тис.

подібних корпорацій.

У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в

багатьох розвинених країнах була великим власником, їй

належало 15—25% національного багатства країн. Державні

капіталовкладення спрямовувалися переважно в галузі, що

забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру,

атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії,

водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Нада-

валися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурен-

тоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих".

Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в

США частка воєнних витрат у федеральному бюджеті стано-

вила 40%, у Японії — 7,1, ФРН — 23,7, Великобританії — 13,7,

Франції — 16,7.

Велике значення у державному регулюванні мали подат-

кові стимули: прискорена амортизація, зменшення податко-

вих ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні

кризи зумовили втручання урядів економічно розвинених

держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних

форм і методів державного регулювання економіки зумовили

поступовий перехід наприкінці 60-х років до "структурної

стратегії". Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей

до вдосконалення і регулювання структури господарства з

урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього гос-

подарства. Фактично це був початок відходу від традиційних,

за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах

склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого

рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті

роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі.

Збільшення доходів населення спричинило зростання спожив-

чих витрат і зміну самої структури споживання. Населення

західних країн все менше грошей витрачало на харчування і

все більше на товари тривалого користування: будинки, авто-

мобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти

значні кошти на виконання соціальних програм. До середини

70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні си-

стеми соціального забезпечення. Вони надавали громадянам

соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи дер-

жавну підтримку протягом всього життя. Держава гаранту-

вала допомогу інвалідам, сиротам, вдовам, багатодітним сім'ям,

громадянам, життєвий рівень яких був менший від межі ма-

лозабезпеченості. Соціальні витрати в західних країнах скла-

дали 50—60% національного бюджету. Працездатне населен-

ня країн Заходу було охоплене різноманітними видами стра-

хування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсій-

ним забезпеченням.

В другій половині XX ст. провідні індустріальні країни

поряд з бурхливим піднесенням економічного розвитку пе-

реживали і його спад. Зокрема, у 1974—1975 рр. вони відчу-

ли гостру економічну кризу, яка супроводжувалася

абсолютним падінням виробництва: у США на 3% , у ФРН —

на 7,5% , в Японії — на 14%. Подібний спад мав місце в інших

розвинутих країнах. Різке погіршення кон'юнктури пояс-

нювалося рядом причин, які в сукупності свідчили про поча-

ток переходу від індустріальної до постіндустріальної еко-

номіки.

Одна із причин кризи — різке підвищення цін на нафту і

нафтопродукти (у декілька разів) країнами-експортерами на-

фти у 1973 р. Внаслідок цього зросли витрати, вартість товарів

і відповідно зменшився попит з боку споживачів. Подорож-

чання енергоресурсів зачепило не лише товаровиробників, а й

домашні господарства, сімейні бюджети. Внаслідок цього ско-

ротився приватний попит на велику кількість товарів. Най-

важчі наслідки мали місце в експортних галузях промисло-

вості. Країни-імпортери змушені були через різке зростання

цін зменшити свої замовлення, що призвело до скорочення

виробництва і відповідно зменшення товарообороту.

Вихід із кризи проходив відносно швидко і вже у 1976—

1977 рр. було подолано "нафтовий шок" і досягнуто значного

росту виробництва, причому знову в традиційних галузях.

Проте це був останній спалах традиційної індустрії. Одночас-

но відбувався прискорений розвиток новітніх виробництв і

галузей: електронної, аерокосмічної промисловості, виробниц-

тва роботів і біотехнологічних виробництв.

Підсумком економічного розвитку провідних країн світу

стало виділення трьох панівних центрів: США, Японії, Захід-

ної Європи — головним чином країн Європейського союзу. В

1990 р. на ці країни припадало 59,3% світового експорту

(США — 11,5, ЄС — 39,4, Японія — 8,4% ) та 60,7% світового

імпорту (США — 14,5, ЄС — 39,6, Японія — 6,6%).

Міжнародні порівняння показують, що економіка США

забезпечує найвищі показники ВНП на душу населення. Сьо-

годні США — це держава з високорозвинутою економікою

інтенсивного типу, більш передовою порівняно з іншими краї-

нами світу галузевою і відтворюючою структурами. З більшості

найважливіших напрямів науково-технічного розвитку, тех-

нічної озброєності підприємств, ступеня насиченості господар-

ства інформаційними технологіями, сучасними системами зв'яз-

ку тощо США випереджують своїх конкурентів. Водночас, як

свідчать розрахунки, США поступово втрачають свої позиції

у рівні зростання продуктивності праці, динаміці середньоріч-

них темпів приросту ВВП, знижується частка країни у світовій

продукції обробної промисловості. Прогнозується, що США

зрештою поступляться першим місцем у машинобудуванні

країнам ЄС, а в електроніці — Японії, яка збереже також го-

ловну роль у виробництві електротехнічного устаткування.

Японія на кінець XX ст. являє собою економічно могутню

державу, що володіє промисловістю, оснащеною найновішими

технологіями, має великі валютно-фінансові ресурси, займає

міцні позиції у міжнародному поділі праці. Показники про-

дуктивності праці в країні — одні з найвищих у світі. Причо-

му за останні десятиріччя зростання продуктивності праці

обганяло ріст заробітної плати, а заробітна плата поступово

стала однією з найвищих у світі. Японія — одна з найбіль-

ших торгових держав світу, причому 98% її експорту припа-

дає на готові промислові вироби. Наприклад, на неї припадає

понад 2/5 лічильної техніки, що надходить на світовий ринок,

а також морських суден, мотоциклів та роботів; понад 1/5

продажу автомобілів, сталі, текстильних виробів.

З огляду на рівень економічного розвитку в післявоєнний

період серед західноєвропейських країн виділяються ФРН,

Франція, Великобританія та Італія. На цю "велику четвірку"

припадає більше третини території і дві третини населення

Західної Європи. Хоч частка цього регіону у ВНП і промис-

ловій продукції серед розвинутих країн світу знизилась по-

рівняно з 60-ми роками, ці держави концентрують у своїх руках

величезний економічний потенціал. Головною "винуватицею"

тенденцій до зменшення питомої ваги "четвірки" у західно-

європейській економіці є Англія, частка якої від 1960 р. змен-

шилась у ВНП Західної Європи на 25%. Водночас частка Фран-

ції та Італії у ВНП за цей період трохи підвищилась. Найроз-

винутішою і стабільною в економічному розвитку залишаєть-

ся ФРН, на яку не вплинуло навіть об'єднання з НДР, що зу-

мовило використання величезних ресурсів на "підтягування"

економіки останньої. Частка ФРН у західноєвропейському

ВНП складає близько 20%.

Отже, бурхливий розвиток науки, техніки, технології в другій

половині XX ст. в провідних країнах світу зумовив створен-

ня концепції постіндустріального суспільства, її головним

теоретиком є американський соціолог Д. Ьелл, який вже на

початку 1970-х років вказував на визначальні риси нового

суспільного устрою, що зароджувався. Якщо в доіндустріаль-

ну епоху головним виробничим ресурсом була мускульна сила,

в індустріальному — машинна техніка, то на постіндустрі-

альній стадії таким ресурсом стає знання, інтелект. Метою стає

не кількість вироблених благ, а їхня якість — і в ширшому

розумінні — якість життя. Відповідно провідною соціальною

групою постіндустріального суспільства стають не селяни, не

робітники, а представники інтелектуальних професій, практи-

ки нових наукомістких технологій та інформаційних послуг.

5. "Спільний ринок" — Європейський Союз

У 50-х роках в більшості європейських держав були роз-

винуті індустріальні господарства, їхній розвиток відзначав-

ся динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного

зростання доповнюються початком органічної інтеграції в

єдиний західноєвропейський економічний простір. Органі-

заційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме

тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське

об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН,

Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця між-

народна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну,

металургійну галузі промисловості і контролювала 60% ви-

плавлення сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній

Європі.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підпи-

сання Римського договору про створення Європейського Еко-

номічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р.

шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета

Співтовариства — створити "спільний ринок", забезпечити

рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у

Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні

бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, спри-

яти пересуванню людей. Договір передбачав також проведен-

ня єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усу-

нення перепон для руху капіталів Європейського інвестицій-

ного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співто-

мали оути вільна торгівля і конкуренція. Євроатом,

створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної

енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, за-

конодавчий та консультативний органи ЄЕС, відповідно: Комі-

сія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства

формувався з внесків його членів.

Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного

протистояння у Європі між індустріальними країнами, перш

за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття ста-

ли очевидними і незаперечними позитивні результати євро-

пейської інтеграції. З 1 липня 1968 року було запроваджено

єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно

проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня

1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства,

відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів

та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції.

У листопаді 1993 р. вступив в силу Маастрихтський договір,

згідно з яким до кінця десятиріччя Європейське Співтовари-

ство мало перетворитись у валютний, економічний і політичний

Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, грома-

дянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту — євро

перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро буде

засобом безготівкового розрахунку поряд з національними

валютами. У деяких країнах цінники вже зараз подвійні. З

2002 р. з'являться і готівкові євро.

На сучасному етапі до Європейського Союзу входить 15

країн. У 1973 р. до нього вступили Великобританія, Ірландія,

Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. в

ЄС вступила Греція, у 1986 — Іспанія і Португалія, у 1995 —

Австрія, Швеція, Фінляндія. Кандидатами на вступ до ЄС є деякі

країни колишнього соціалістичного табору — Польща, Чехія,

Угорщина, Естонія та ін. Схиляються до поступового входжен-

ня до Європейського Союзу й фактично всі нові незалежні

держави європейської частини колишнього СРСР, в тому числі

й Україна.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу

друга половина XX ст. стала періодом поступової стабілізації

основних галузей промисловості, зростання виробництва то-

варів масового споживання, підвищення життєвого рівня на-

селення. Масове застосування досягнень науки, інформації та

комп ютеризації надало економічному розвитку технотронного

характеру. Людська діяльність все більше набуває духовного

виміру. Фізична праця поступається місцем розумовій. Інду-

стріальна епоха трансформується в постіндустріальну.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Які економічні наслідки другої світової війни? У чому

полягає значення плану Маршалла для відбудови європейської

економіки?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світового гос-

подарства у 50-х — 90-х роках XX ст. Охарактеризуйте

структурні зрушення у світовому господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли "економічному ди-

ву" Німеччини та Японії в 50-х — 60-х роках.

4. Яке значення має науково-технічний прогрес для розвит-

ку національних господарств і світової економіки в цілому?

5. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світо-

вому і національних господарствах.

6. Яка роль держави у розвитку національних господарств

розвинених країн?

7. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнарод-

них економічних відносин у 50-х — 90-х роках XX ст. Назвіть

основні центри економічного суперництва у світовому госпо-

дарстві.

8. У чому полягає суть постіндустріального суспільства?

9. Назвіть основні причини, суть та наслідки світових

інтеграційних процесів.

1А

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНИХ

СУСПІЛЬСТВ ТА КРАЇН,

ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

1. Господарство країн з перехідною економікою

Створення так званої соціалістичної системи означало

перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До

1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбу-

дови. 50—60-ті роки стали періодом форсованої індустріалі-

зації на основі екстенсивного розвитку. Економічна політика

засновувалася на методах і механізмах, що використовували-

ся в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Викорис-

товувалися однакові інструменти впливу на господарське жит-

тя. Були здійснені перетворення у трьох напрямках: націона-

лізація промисловості, впровадження планової економіки, аг-

рарні реформи.

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були

різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократич-

на Республіка (НДР) мали сформований промисловий комп-

лекс. За рівнем національного доходу на душу населення,

промислового розвитку, зовнішньоторгових зв'язків у 1950 р.

існувало три групи країн:

1) найбільш розвинуті — Чехословаччина, НДР;

2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками — Угор-

щина, Польща;

3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 раз а і

більше відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів

економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання

аграрного характеру господарства та перетворення їх на інду-

стріальне розвинені. Протягом 50—60-х років утвердилася

суспільна форма власності. Характерною ознакою стало при-

скорення економічного зростання. Середньорічні темпи при-

росту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених

країнах, особливо в 50-х роках. Проте, головна увага тут при-

металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівель-

них матеріалів. У наступних десятиріччях в країнах "соціалі-

стичного табору" розпочинається уповільнення темпів розвит-

ку, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехословаччина)

почали спостерігатися кризові явища в національних еконо-

міках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва тут

різко впали із 2,9% у 1981—1985 рр. до 1,8% у 1989 р. На-

прикінці 80 — початку 90-х років усі східноєвропейські краї-

ни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи.

Головними причинами різкого зниження темпів економічно-

го зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах

регіону стала неефективність адміністративно-планового роз-

витку та використання досягнень НТП, нераціональна струк-

тура суспільного виробництва, висока енерго- та матеріало-

місткість національного виробництва, низька продуктивність

праці тощо.

З розпадом "соціалістичної системи" більшість країн, які

туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політи-

зованого господарства до природної ринкової економіки, де

вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть

поведінку виробників і споживачів. Виходячи з цього, голов-

ним напрямом програм та практики ринкових реформ у

даних країнах є процес роздержавлення й приватизації. Знач-

на увага приділяється подоланню монополізму й розвитку

конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоеко-

номічної діяльності, кардинально змінюється грошова, фінан-

сово-кредитна та соціальна політика.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві

групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина,

Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як пере-

хідне суспільство і водночас інтегрується політичне й еконо-

мічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія,

Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на

терені старої Югославії. Друга група — п'ятнадцять держав,

що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія,

Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування

державності, що надає специфічного характеру перехідній еко-

номіці у цих країнах.

Попередні оцінки показують, що зростання виробництва в

припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині,

починаючи з 1993 р., щорічне збільшення ВВП становить 5_

7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хор-

ватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів

у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністич-

ного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки.

З цієї загальної картини випадають країни СНД, в яких мова

поки що йде лише про зниження темпів спаду виробництва.

Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща,

Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них

сприятливого інвестиційного клімату. Це — загальна лібера-

лізація господарської діяльності; забезпечення відносної ста-

більності законодавства та передбачуваності змін у ньому;

встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами

для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна полі-

тика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий

попит тощо.

Результатом такого комплексного підходу став процес ак-

тивного відновлення інтенсивного внутрішнього капітало-

утворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник

уже перевищив дореформений, а в Словаччині — значно на-

близився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо

цього компенсується вагомими успіхами в залученні інозем-

ного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий

обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і ста-

новив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині — 22,7%, у

Чехії — 27,7%, у Словаччині — 34,9%, а в 1995 р. у Словенії

— 22%.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів

у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Че-

хія), активно залучали капітал найбільших транснаціональних

компаній (ТНК), з включенням відповідних національних

виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і поста-

чання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було

повністю або переважно продано у власність іноземних інвес-

торів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кош-

ти інвестували такі ТНК, як Аисіі (Німеччина) — 530 млн

доларів, Сепегаї Моі;огз (США) — 283 млн доларів і 8ІІ2ІІ1П

(Японія) — 280 млн доларів, а у сферу виробництва споживчих

товарів — ипііеуег (Великобританія—Нідерланди) — 150 млн

доларів, що сприяло модернізації відповідних галузей. У Чехії

такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легко-

вих автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової

та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо.

Зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експорто-

спроможного виробництва миючих засобів компанією Ргосіег

& ОатЬІе. У Польщі цей метод ефективно використано в трак-

торному виробництві: Ваешоо СогрогаМоп (Південна Корея)

придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд доларів.

Водночас, досвід центральне- та східноєвропейських країн

з перехідною економікою показує, що конкретні засоби при-

стосування підприємств до більш жорсткого ринкового еко-

номічного середовища використовуються залежно від того, які

з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причо-

му на перших фазах трансформаційного процесу підприємства

(навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні мож-

ливості) в переважній більшості випадків намагаються уни-

кати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки най-

частіше це пов'язано з болісними конфліктами інтересів все-

редині самого підприємства (організації). Навпаки, переважа-

ють намагання коригувати умови діяльності. Причому в бага-

тьох випадках превалюють надії на використання методів

державної підтримки, а також слабкостей недосконалої на

печатках системи законодавчого регулювання.

Так, під тиском національних виробників практично в усіх

згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібераліза-

цію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний

протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебу-

вають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподар-

ських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено

імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також за-

проваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та

вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та

ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запрова-

джувалося (1995 р.) додаткове 8-відсоткове мито на всі види

імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий

20-відсотковий податок на імпорт споживчих товарів, а також

системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп

напоїв.

І а І п І І І І

засоби державної підтримки в даних країнах застосовуються

відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які

дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроеко-

номічні механізми. Саме вихідна обмеженість державної до-

помоги, її концентрація виключно на пріоритетних напрямах

розвитку, які дають помножений ефект, при наявності чітких

і прозорих механізмів її надання, стали передумовою для кар-

динальної зміни пануючих у суспільстві очікувань і, як резуль-

тат, формування стратегії позитивного пристосування на рівні

підприємств (організацій).

Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, при-

чому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збережен-

ня там при владі комуністичної партії і відповідної їй полі-

тичної системи. Швидке піднесення китайського господарства

на основі розширення ринкових відносин, приватного й не-

державного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку

свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економі-

ки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо

протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко

займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу насе-

лення, то завдяки безпрецендентно високим темпам еконо-

мічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р.

підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загаль-

ний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збіль-

шився в 22,4 раза, а його частка в світовій економіці зросла з

2,7 до 10,2%. Всього за п'ятнадцять років, що пройшли від

початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів

і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують,

що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до

2020 р. стане чільною економічною потугою світу.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію ін-

дустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіче-

ності, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають роз-

винені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських

робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн

потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Зага-

лом населення даних країн підтримує основні цінності, які

формують "дух індустріальної цивілізації". Це не дає змогу

вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в су-

купності в середньому найважливіші показники перехідних

економік поступаються перед відповідними даними розвину-

тих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в

середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих тех-

нологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді

як у більш розвинених країнах відповідний показник стано-

вить до 20%.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як уста-

леної форми господарювання, приватний, недержавний сектор

перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легіти-

мації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завер-

шена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни

вже на власній основі.

2. Країни, що розвиваються

Розпад колоніальної системи після другої світової війни —

одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно

можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини

50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Дру-

гий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи

незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій

етап, з 1965 до 1990 рр., завершив деколонізацію півдня "чор-

ного континенту".

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи

для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Аф-

риці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% тери-

торії Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосе-

реджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% —

газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої

руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки

на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили

складні соціально-економічні перетворення, досягли певних

успіхів у створенні основ національної економіки. Проте пе-

реважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відста-

вання від промислово розвинутих країн з ринковою економі-

кою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем еко-

номічного розвитку, соціально-економічними структурами, ма-

ють національні, Історико-культурні, релігійні своєрідності,

можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім

кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня

постіндустріальних держав. Більшість даних країн має мало-

розвинену економіку, їм притаманна відсталість соціально-

економічної структури, яка характеризується багатоукладні-

стю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних

та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою пере-

важної більшості цих країн є низький рівень життя населен-

ня, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті,

їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив

релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в

індустріальних країнах.

Недивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у

світовому виробництві підвищилась за 1980—1990 рр. з 13,1

до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже

повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох

державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збере-

ження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою

ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення

складав відповідно 830 і 18211 доларів.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених

держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності

праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну від-

сталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не-

відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже

слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем

інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці

набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем

безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь

у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення

нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечен-

ня існування маси незайнятих людей потрібні великі кошти,

в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос-

тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так

звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме-

рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного

спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів на-

иул<л репутації

розвиваються, у 80—90-ті роки почали робити дедалі більший

акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній,

їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання бор-

гу й водночас може бути важливим джерелом фінансування

економіки, а також каналом одержання засобів виробництва,

технологій, "ноу-хау", інженерно-консультаційних послуг, управ-

лінського досвіду.

Недивлячись на притаманну всім країнам, що розвиваються,

соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різни-

ця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального

росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Значно зросла диференціація між країнами зазначеної гру-

пи у 80—90-х роках. Вона була спричинена багатьма соціаль-

но-економічними, політичними та іншими факторами. Від-

мінність умов виробництва (зокрема, забезпеченість природни-

ми ресурсами), демографічної ситуації, місця у міжнародному

поділі праці, як і специфічність політичної ситуації, будуть і в

перспективі визначати дедалі більшу нерівномірність розвит-

ку цих держав.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів наф-

ти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об'єднані Арабські Емірати,

Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку

на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки

ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у

національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудів-

ській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив ЗО млрд

доларів, а в 1981 р. — понад 101 млрд доларів. В Об'єднаних

Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення

на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі — 23 тис.

доларів Упродовж 70—80-х років провідне місце в світі посідав

і Кувейт — 16 тис доларів на душу населення щорічно. Однак

через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження

світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили тем-

пи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Ара-

вії склали в 1998 р. лише п'яту частину від надходжень 1980 р.

Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Ні-

герія, Алжир, бюджети яких на 80—95% залежать від нафти.

Інша група країн, що розвиваються, так звані нові індуст-

ріальні країни, у 80-ті роки перетворилась на полюс світового

фікуючи галузеву структуру господарства, нові індустріальні

країни займають дедалі помітніше місце у глобальній еко-

номіці.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо афри-

канських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соці-

ально-економічної та культурної відсталості. Це так звані

найменш розвинені держави. За класифікацією ООН, до них

належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йємен,

Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда

чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут ста-

новить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природ-

них ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів

для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття

практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебува-

ють у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн

такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінуван-

ня натуральних і напівнатуральних форм господарювання в

економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування

товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початко-

ва стадія формування єдиного інтегрованого національного

ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та

значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих

верств населення призводить до значних проблем. Так, у краї-

нах на південь від Сахари за межею бідності живе близько

половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської

продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає

на 3%, тобто вдвічі швидше. За даними ООН, близько 60%

населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому

числі 40% дітей у віці до 5-ти років.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочен-

ня державних асигнувань на охорону здоров'я, освіту, профе-

сійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10—12 разів вища

за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці

— неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчать-

ся у вузах — лише 1,4%.

Світове співтовариство намагається допомогти найменш

розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в

вилися про списання половини зовнішнього боргу найбідні-

ших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд

доларів США із загальної суми заборгованості більш як ЗО кра-

їн, яка складає майже 130 млрд доларів. Окрім того, для забез-

печення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу

була підтримана пропозиція про продаж близько десятої час-

тини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд доларів.

3. Нові індустріальні країни

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модерні-

зація сучасної системи міжнародного поділу праці створили

сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які

дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно

короткий час вони створили значний промисловий потенціал,

розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили

промисловий експорт, посівши важливе місце у міжнародно-

му поділі праці.

Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-

ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Півден-

на Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш роз-

винені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Ар-

гентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише

азійська четвірка так званих "драконів" стабільно підтверди-

ла свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і

найчастіше пов'язується з поняттям "нові індустріальні краї-

ни". 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої

хвилі, з'являються НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд,

Індонезія, і, у перспективі, третього — Туреччина, Філіппіни,

Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить

умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка

переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають

увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання,

динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні

зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтен-

сивна участь у міжнародному поділі праці, широке викорис-

тання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.

розвиток економічного потенціалу нових Індустріальних

країн, насамперед вражаючий "ривок" азійської четвірки НІК

першого покоління зумовлені, на думку дослідників, об'єктив-

ними процесами у світовій економіці загалом і в економіці

зазначених країн зокрема. Під впливом НТП, екологічної

проблеми, демографічної ситуації у 60—70-ті роки у розвине-

них країнах з ринковою економікою деякі галузі легкої про-

мисловості, металургії, хімії (а згодом машинобудування та

електроніки) почали втрачати порівняльні переваги. Зростання

витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього

середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробниц-

тво продукції згаданих галузей і викликало їхнє перенесення

у країни, що розвиваються. Деякі з цих країн, маючи традиційні

порівняльні переваги (дешева робоча сила, наявність сирови-

ни, низькі ціни на землю і т. ін.), стали районом активних опе-

рацій транснаціональних компаній, які організували тут екс-

портне виробництво промислової продукції. Залучення ТНК

до індустріалізації виявилося найбільш значним у тих краї-

нах, які раніше за інших взяли курс на експортоорієнтова-

ну модель розвитку і створили сприятливий клімат для іно-

земних інвестицій. Це були НІК першого покоління.

Позитивну роль у становленні цілого ряду галузей госпо-

дарства в НІК Азії відіграла політика захисту національної

економіки від зовнішньої конкуренції. Так, у Південній Ко-

реї створено галузі, яких не було в країні: чорну та кольорову

металургію, машинобудування, суднобудування, автомобіле-

будування, електронну промисловість тощо. Це дало можли-

вість здійснити структурну перебудову промисловості, реоргані-

зувати і зміцнити провідні "базові" галузі, ліквідувати ряд

диспропорцій в економіці, стимулювати розвиток дрібного та

середнього підприємництва з тіснішою прив'язкою його до

експортного сектору.

З середини 80-х років процес експортоорієнтованої моделі

розвитку охопив деякі інші країни, що розвиваються. У зв'яз-

ку зі зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів

національних валют (відносно долара) НІК першого поколін-

ня почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги

у виробництві працемісткої продукції. Активно переорієнту-

вавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції,

азійська четвірка НІК з певною участю ТНК почала масово

переміщувати працемісткі виробництва у країни з дешевою

робочою силою — Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і

сприяла появі нових індустріальних країн другого покоління.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало найди-

намічнішою за темпами економічного росту групою країн в

Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економі-

ки не були готовими до таких різких змін. В 1997 р. в Таї-

ланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула

глибока фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом ко-

тировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким

падінням курсів національних валют. Серед причин кризи,

помимо значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових

ринків, називались недорозвинутість фінансового сектору і його

зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика

місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до

нагромадження непосильних короткострокових боргів, загаль-

ний "перегрів" економіки, штучно завищені котировки на бір-

жах і ціни нерухомості, велика залежність експортних струк-

тур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих

матеріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згада-

них країнах стабілізується.

З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше при-

стосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали не-

від'ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свід-

чить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є виро-

би легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які

займають провідні позиції на світових товарних ринках цих

виробів. Гонконг посідає перше місце в світі по експорту одя-

гу, Тайвань — перше місце по експорту взуття. До першої

десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості

входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остан-

ня також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електро-

технічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток

цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індуст-

ріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед

прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу

праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транс-

національні компанії, які перетворюють цілі країни на своє-

рідні цехи. Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії,

вим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на

початку 70-х років у країні не існувало підприємств електрон-

ної промисловості, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю

зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК

вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробни-

цтва електронного й електротехнічного обладнання. Вони по-

ступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних то-

варів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія, Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку

НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отриман-

ня новими конкурентами перспективних технологій, новітньо-

го обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індус-

тріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійсню-

ють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже

на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань,

Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові

центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що

в опублікованому в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом,

який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатніших

країн світу перші два місця посідають Сінгапур та Гонконг.

До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.

У 70—80-ті роки про НІК говорили лише як про перспек-

тивний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці

країни перетворились на відчутний центр впливу на структу-

ру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і

фінансових ресурсів. НІК значно впливають на економічну

політику решти країн, демонструючи одну з моделей успіш-

ного подолання економічної та соціальної відсталості. Якщо

у 50-ті роки та ж Південна Корея мала дохід на душу насе-

лення 5,6% від рівня США, то на початку 90-х — уже 34%.

Середньорічна заробітна плата зросла з 80 доларів у 1960 р.

до 10 тисяч доларів у 1997 р. Аналогічні показники в Сінга-

пурі й Гонконзі.

Значну увагу нові індустріальні країни приділяють регіо-

нальному економічному співробітництву. У 1967 р. було ство-

рено Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). її

члени — Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Сінгапур та

ін. — проголосили своєю метою "прискорення економічного

розвитку, соціального і культурного прогресу, сприяння ста-

Жі]^ У 1. «-* ^ А ІЛЧ_*Л.^іі-»іАі-' \-г л. л. ^ л^-^.^^^л^****— _-_,_,_,. ___ —

номічне об'єднання, зокрема, взаємне забезпечення товарами,

сировиною, будівництво спільних підприємств, безмитна торгів-

ля у рамках асоціації стали ще одним фактором для підне-

сення рівня виробництва та перетворення цього регіону в один

із центрів тяжіння світової економіки.

Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних

країн складових успіху варто виділити: максимально ефек-

тивне використання зовнішніх факторів економічного розвитку

(пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залу-

чення транснаціональних корпорацій, іноземні технології);

послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну полі-

тичну й економічну стабільність; ефективна макроекономіч-

на політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реаль-

них обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попи-

ту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло

нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успі-

хи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора,

як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості

їхнього населення.

Працелюбність й відповідальність, престиж знань і кваліфі-

кації, енергійність і ділова кмітливість — ці риси населення

країн Південно-Східної Азії сприяли підвищенню продуктив-

ності праці і якості продукції, швидкому зростанню підпри-

ємництва й створенню в цілому такого психологічного кліма-

ту, який забезпечив готовність суспільства, незважаючи на певні

труднощі, йти важким шляхом динамічної модернізації і

прискореного залучення до передових досягнень світової ци-

вілізації.

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію

до формування спільних рис та ознак господарського розвит-

ку світової економіки. Водночас відбувається диференціація

між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхньо-

го соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у

міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості голов-

ними факторами виробництва, територіально-географічних та

інших особливостей.

Все це спонукає країни до найширшого використання як

внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного

зростання, до гармонізації національної та міжнародної еко-

\.

п^іуц.іпиі Іііл/іітіі«..и, наикмоиристосування господарських ме-

ханізмів й інституціональних структур на міждержавному

і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законо-

давства.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. У чому полягає суть "соціалістичного господарювання"?

Якими є його основні уроки?

2. Визначте характерні ознаки розвитку країн з пере-

хідною економікою.

3. За допомогою графічного зображення покажіть динамі-

ку розвитку країн з перехідною економікою.

4. Проаналізуйте причини та наслідки розпаду колоніаль-

ної системи.

5. Які основні групи країн, що розвиваються, ви знаєте?

Охарактеризуйте їх.

6. Назвіть основні причини та наслідки швидкого еконо-

мічного зростання нових індустріальних країн.

ЧАСТИНА ДРУГА

ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ЛЕКЦІЯ X

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ у період від найдавніших

часів до V ст. н. е.

1. Основні здобутки господарства первісних

племен. Трипільська культура

Територія України була заселена із найдавніших часів.

Перші людські поселення з'явилися тут приблизно 1,5 млн

років тому. До них відносяться Королеве, Рокосове у Закар-

патті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївка у Донбасі,

Кіїк-Коба в Криму тощо. Люди селилися в основному на півдні

сучасної України, їхнє житло нагадувало курені, накриті шку-

рами звірів. Важливим досягненням тогочасних людей було

вміння видобувати та підтримувати вогонь, обробляти кремінь,

кістку, ріг. Основними заняттями були збиральництво та по-

лювання. Таким чином можна зробити висновок, що терито-

рія України в добу палеоліту (ранній кам'яний вік) належа-

ла до високорозвинених регіонів світу, а господарські досяг-

нення її населення були значними.

У добу мезоліту (середній кам'яний вік) природно-клі-

матичні умови проживання людей змінилися, важливим за-

няттям їх стало рибальство. У цей же час було винайдено

гарпуни, лук, стріли, рибальські снасті. Велике значення ма-

ли спроби приручити диких тварин, створити водні транспорт-

ні засоби (плоти, човни). В Україні мезолітичні пам'ятки дату-

ються IX — VI тис. до н. е. і зустрічаються по всій території.

неолітична революція, значення якої в історії людства важко

переоцінити. У цей час відбувається перехід до відтворюючо-

го господарства. Неоліт тривав в Україні з другої половини

VI до II тис. до н. е. Найвідомішою культурою цього періоду

була трипільська (IV — III тис. до н. е.), найменування якої

походить від с. Трипілля на Київщині. Трипільці селилися

майже на всій території сучасної України. Мали постійне

житло чотирикутної форми, будоване з дерева і глини, покри-

те соломою або очеретом. Основним заняттям трипільців було

хліборобство. Сіяли ячмінь, жито, пшеницю, просо, вирощува-

ли садово-городні культури, які сьогодні добре відомі в Україні.

Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістя-

ним наконечником, пізніше — ралом. Збіжжя жали кістяни-

ми або крем'яними серпами. Зерно мололи жорнами. Займа-

лися трипільці розведенням великої та дрібної рогатої худо-

би, а також коней та свиней. У трипільців було добре розвине-

не ремесло. Виготовляли керамічний посуд, оздоблений умі-

лими майстрами. Зародилися прядіння і ткацтво, завершилося

формування техніки обробки каменю. Трипільці вдосконалили

лук, стріли, сокиру, застосовували наземний транспорт — лижі,

віз, сани, волокушу. Худобу використовували як тяглову силу.

Трипільці були праосновою українського народу, їхні гос-

подарські здобутки ставлять трипільську культуру поруч із

шумерською, мікенською культурами, дають підставу сучасним

науковцям вважати трипільців одним із найцивілізованіших

народів неолітичної доби.

Бронзовий вік в Україні припадає на II тис. до н. е. Ви-

значальними рисами цього періоду були існування відтворю-

ючого господарства, швидкий розвиток тваринництва і орного

землеробства, виділення скотарських племен. Високим був

рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та брон-

золиварного. Виникли місцеві центри металургії та обробки

бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру.

Початком залізної доби в Україні вважають XII — VIII ст.

до н. е. Вона пов'язана з кіммерійською, скіфо-сармато-антич-

ною та ранньослов'янською культурами. Основою господарства

залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні

знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло пта-

хівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство.

користовувався гончарний круг. Населення України підтри-

мувало тісні контакти із стародавніми сусідніми цивілізація-

ми. У ранній залізний період в Україні виділяється декілька

культур, серед яких важливе значення мали Пшеворська, За-

рубинецька і Черняхівська. Вони охоплюють І ст. до н. е. —

VII ст. н. е. У цей час удосконалювалися знаряддя праці, роз-

вивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін.

Черняхівська культура у III — IV ст. н. е. зумовила появу

одного з перших могутніх утворень — держави антів.

2. Господарство скіфів та античних міст-держав

українського Причорномор'я

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н. е. —

III ст. н. е. Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських

степах формується могутнє державне об'єднання на чолі зі

скіфами — Велика Скіфія з столицею поблизу сучасного

м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. До її складу входи-

ли різні за походженням народи. Це були перші паростки влас-

не державності на території сучасної України.

Про господарське та культурне життя скіфів нам відомо в

основному з даних археології. У V ст. до н. е. Скіфію опи-

сав батько давньогрецької історії Геродот. її населення він по-

діляв на скіфів-землеробів, кочових скіфів і царських скіфів.

Скіфи-землероби жили осіло, вирощували пшеницю, ячмінь,

просо, часник, цибулю тощо. Скіфи-кочівники займалися ско-

тарством. Царські скіфи — панівна верхівка державного об'єд-

нання, збирали данину з підлеглих племен, служили у війську,

воювали. Незважаючи на те, що Геродот вважав скіфів одним

народом, є підстави вважати скіфів-землеробів народом-автох-

тоном, предком українського народу.

Скіфи добували також сіль, солили рибу, збували її сусіднім

народам. Важливим заняттям було ремесло, про рівень роз-

витку якого свідчать знахідки у розкопаних царських курга-

нах. Скіфські ремісники володіли технологією виплавки міді

та заліза, виготовляли зброю, військову амуніцію. У скіфських

курганах знайдено численні ювелірні вироби надзвичайно

складної роботи (скіфська пектораль тощо).

ми та грецькими містами-колоніями. Скіфи вивозили хліб,

солону рибу, полотно, мед, віск, хутро, а ввозили різні вина, зо-

лото і срібло, вироби з дорогоцінних металів, зброю, дорогі тка-

нини та інші товари.

У III ст. до н. е. почався занепад могутньої держави скі-

фів. У кількох битвах з кочовими племенами сарматів цар-

ські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Основна ча-

стина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї

та Степовому Криму й утворили нову державу — Малу Скіфію.

її столицею став Неаполь, залишки якого й досі зберігаються

в передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово перехо-

дила до осілого способу життя, займалася землеробством, са-

дівництвом, торгівлею. Пожвавилися відносини з античними

містами-державами. У II ст. до н. е. — III ст. н. е. Мала

Скіфія переживає період піднесення. Вона встановила владу

над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Бос-

пором за панування над всією Тавридою. Але на прохання

херсонесців понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар

Мітрідат у 110 р. до н. е. військовою силою поклав край

скіфській експансії. Без воєнних трофеїв, у замкненому про-

сторі, із застарілим суспільним ладом Мала Скіфія виявила-

ся нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, що

остаточно доконало скіфську державу. В III ст. н. е. Мала

Скіфія припинила своє існування.

Античні міста-держави українського Причорномор'я. У

VIII — VI ст. до н. е. стародавні греки розпочали колоніза-

цію Північного Причорномор'я. Причинами грецької колоні-

зації було перенаселення міст-полісів, нестача придатної для

обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична

боротьба, посилення торгового обміну. На узбережжі Чорного

моря греки створили ряд торгових факторій, які поступово

перетворювалися у міста-держави на зразок грецьких. Най-

відоміші з них Березань у Дніпро-Бузькому лимані, Ольвія на

Бузі, Пантікапей на місці сучасної Керчі, Тір над Дністром,

Херсонес біля нинішнього Севастополя, Феодосія, Німфей, Кім-

мерик на Керченському півострові та багато інших.

Міста успішно розвивалися і в VI — IV ст. до н. е. пере-

творились на великі політичні, торгово-економічні і культурні

центри. Основні заняття жителів міст-колоній — торгівля та

малося сільським господарством, між ними відбувався жва-

вий обмін. У міста-колонії завозили хліб, худобу, шкіри, хутро,

солону рибу, сіль. З міст-колоній та з материкової Греції при-

возили металеві вироби, зброю, тканини, мармур, дорогоцінне

каміння, твори мистецтва. Найходовішими товарами були олив-

кова олія, вина та керамічний посуд.

У V ст. до н. е. на Кримському півострові утворилося Бос-

порське царство, столицею якого став Пантікапей. До цієї

держави у IV ст. до н. е. ввійшли Німфей, Феодосія, Таман-

ський півострів, значна частина чорноморського узбережжя су-

часної України. Провідне місце в економіці Боспорського

царства займало землеробство. Ним займалися тисячі неве-

ликих власників. Крім них сільськогосподарську продукцію

постачали великі латифундії земельної аристократії, яка ви-

користовувала працю рабів. Ці господарства вирощували пе-

реважну частину товарного зерна, яке направлялося в Грецію.

Боспорці займалися також городництвом, садівництвом, ви-

ноградарством. Розводили коней, корів, овець, свиней, свійську

птицю. Азовське море та річки, що в нього впадають, сприяли

промисловому рибальству.

Населення Боспорського царства досягло успіхів і в ремеслі.

Як ніде у грецькому світі славилися каменярі, муляри, теслярі,

столяри, малярі, штукатури. У великих кількостях ремісники

виготовляли металеві вироби з міді, бронзи і заліза. Знайдено

чимало ювелірних прикрас.

Успішно розвивалася торгівля, насамперед з Афінами. У

царстві чеканили власні монети, у тому числі золоті статери.

У IV — III ст. до н. е. античні міста-держави починають

занепадати під ударами варварів. Різко скоротився експорт

збіжжя, розладналися фінанси.

ЗІ ст. до н. е., після того як причорноморські колонії стали

васалами Римської імперії, їхнє господарство дещо стабілізу-

валося. Пожвавилося будівництво, відновлювалися інші галузі.

Велася жвава торгівля з Малою Азією, Єгиптом, Грецією, Іта-

лією, з сусідніми варварськими племенами.

Однак загальна криза рабовласницького господарства у II —

III ст. н. е. остаточно підірвала сили Римської імперії. Кри-

за позначилася і на долі античних держав Північного Причор-

номор'я, економічний занепад яких розпочався в першій по-

ловині ні ст. н. е. скоротилися торгові зв язки, зменшилася

товарність сільського господарства і ремесла, і відповідно ско-

ротилися прибутки міст. Відбувалася поступова натуралізація

всього господарства. Проте в містах Північного Причорномо-

р'я у соціально-економічному розвитку цього періоду йшли й

позитивні процеси. Праця рабів поступово витіснялася пра-

цею залежних людей, подібних до колонів Римської імперії.

Однак у 40-х роках III ст. н. е. в Північне Причорномор'я

вторглись готські племена, які призвели до остаточної заги-

белі античних держав. Вона збіглася з крахом усієї рабовлас-

ницької системи господарства.

3. Економічний розвиток східнослов'янських

племен

Українці становлять етнічну гілку східного слов'янства і

пройшли тривалий та складний час еволюції від найпростіших

до висококультурних форм людських спільнот. Предками

українців були праслав'яни, походження і етногенез яких на

сьогодні остаточно не з'ясовано. Частина вчених вважає, що

праслов'яни почали формуватися як окрема гілка індоєвро-

пейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносять до

них племена тшинецько-комарівської культури (XV — XI ст.

до н. е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Поль-

щі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України.

Незважаючи на значний ареал розселення, ця людність мала

багато спорідненого в суспільному устрої, заняттях, побуті та

звичаях. Люди сіяли пшеницю, ячмінь та інші культури. Існу-

вав землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігра-

вати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби,

коней і свиней.

З плином часу тшинецько-комарівська спільність розпалася

на окремі племінні об'єднання. Східна їхня гілка заселила

південну частину лісостепу Правобережної України від Серед-

нього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність,

відому під назвою племен білогрудівської культури (XI —

IX ст. до н. е.). На думку багатьох учених, білогрудівці ста-

новили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися

східні слов'яни. Найбільше вони концентрувалися в районі су-

чаипиі о-шштії. г>ілогрудівці иаималися перевалено землероо-

ством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також

конярством. Виготовляли тюльпаноподібні горщики, інший

обідній і ритуальний посуд, займалися прядінням, ткацтвом, у

глиняних формах виливали бронзові сокири, кинджали, брас-

лети. У білогрудівців склався землеробський культ.

Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської

культури успадкувало населення чорноліської культури (X

— VIII ст. до н. е.). Чорноліські племена займали лісосте-

пові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня те-

риторія доходила до Прип'яті. Розвивалися традиційні види

господарства. Ширше застосовувалися дерев'яні плуги. Дерев'я-

ні та крем'яні вкладиші у серпах поступово замінювалися за-

лізними, збільшувалася кількість і асортимент бронзових та

залізних речей. На місцевій традиційній основі підвищував-

ся рівень виробництва посуду.

Наприкінці IX ст. до н. е. на чорноліські племена поси-

лилась експансія кіммерійців, а згодом і скіфів. Завойовники

нав'язують чорноліським та іншим племенам, а подекуди вони

й самі запозичують, іноземні досягнення у заняттях, побуті та

віруваннях. Із занепадом Скіфії у II ст. до н. е. слов'яни, у

тому числі й предки нинішніх українців, почали звільнятися

від невластивих їм рис. На праслов'янській основі почали

формуватися нові етнокультурні спільності, які суттєво від-

різнялися від попередніх. Зокрема, на землях поміж Віолою і

Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об'єд-

нання пшеворської культури (II ст. до н. е.—IV ст. н. е.).

До його складу входили також і слов'янські племена венедів.

Це перша відома нам назва слов'ян.

Майже одночасно з пшеворським сформувалось племінне

об'єднання зарубинецької культури (III ст. до н. е. — II ст.

н. е.). У його складі поряд з іншими східнослов'янськими

народами беруть свій початок і українці. Спочатку об'єднан-

ня займало територію Середнього Подніпров'я, південної час-

тини правобережних Полісся та частково лісостепу. Згодом

зарубинці колонізували пониззя Дніпра, басейни Десни, Сей-

му, Сожу, Південного Бугу, проникли у верхнє Подніпров'я.

Вони займалися в основному землеробством. Застосовували

прогресивну перелогову систему хліборобства. Орали дерев'я-

ними ралами, які були відомі на цій території ще з епохи брон-

КОСИМИ.

зберігали у великих корчагах. Найбільше висівали проса, пше-

ниці та ячменю. Вирощували також коноплі й льон. На віль-

них землях випасалися корови, бики, свині, дрібна рогата ху-

доба, коні. За допомогою прирученої собаки люди полювали

на диких свиней, оленів, лосів, зубрів, ведмедів, бобрів, куниць.

На високому рівні розвитку перебувала обробка заліза. Май-

стри Середнього Подніпров'я навчилися надавати міцності

сталі за допомогою цементації. Залізо виплавляли в основно-

му з болотних руд у сиродутних горнах. Продовжувалося ви-

готовлення бронзових виробів. Зарубинці уже мали ткацький

верстат і виробляли тканину з шерсті, льону та конопель. Посуд

робили на гончарному крузі з місцевих глин.

Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн

Швденно-Західної Європи та античних міст-держав Північного

Причорномор'я завозились фібули, скляне намисто, різні ви-

роби з бронзи й заліза, з країн Західної Європи — кераміка й

бронзові вироби. Натомість у Північне Причорномор'я і Гре-

цію вивозилися продукти тваринництва, мисливства і, можли-

во, частково рільництва.

Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли та-

кого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виді-

лятися із племінного об'єднання венедів. З часом це привело

до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зок-

рема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за

межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких

М. Грушевський вважав безпосередніми предками українського

народу, займали землі на схід від них. У IV ст. вже існувало

велике антське державне об'єднання, яке в період найвищо-

го його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Ру-

мунії й далі на Балкани.

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного

господарства й зародження складнішого суспільства. З'яви-

лася приватна власність на землю, майнове розшарування.

Можновладці експлуатували полонених і обертали їх на рабів.

Чисельність рабів була досить значною, якщо врахувати, що в

окремих військових походах анти захоплювали в полон десят-

ки тисяч чоловіків, жінок та дітей. Але це не було класичне

рабство. Найчастіше воно перетворювалося на феодальну за-

лежність полоненого від власника.

логічних матеріалів. З існуванням антського об'єднання при-

близно збігаються в часі кілька археологічних культур. Най-

більша з них черняхівська (II — V ст.) — в окремі періоди

поширювалася на величезну територію від верхів'я Західного

Бугу до Сіверського Дінця й від Прип'яті та Сейму до Нижньо-

го Дунаю й Понту Евксінського (Чорного моря), її існування

вказує на відносну економічну та побутову подібність між

племенами антського державного об'єднання. Культура чер-

няхівців у своїй основі сформувалася на ґрунті культури за-

рубинецьких племен. Як і зарубинці, черняхівці займалися в

основному хліборобством. До набору традиційних зернових

культур додався високопоживний харчовий продукт — греч-

ка. Поряд з сохою із залізним наральником частіше почав

використовуватися плуг із залізним лемішем і череслом.

Напередодні утворення Антського царства відбувся другий

суспільний поділ праці — ремесло відділилося від сільського

господарства. У багатьох поселеннях з'явилися печі для ви-

плавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Від-

повідно збільшилася чисельність маистрів-ремісників. Земле-

робство й тваринництво стали відігравати в їхньому госпо-

дарстві допоміжну роль. Свої вироби майстри в основному ви-

мінювали на продукцію сільського господарства, що сприяло

встановленню тісніших зв'язків між ремісничими центрами

й сільською округою. Тим самим закладаються підвалини для

переростання таких центрів у містечка й міста.

Розгром в 602 р. антського державного об'єднання авара-

ми не означав повного фізичного винищення праукраїнської

людності. Частина праукраїнців дійсно загинула, інша — підко-

рилася завойовникам і асимілювалася серед навколишніх

народів, решта відійшли у віддалені від аварів регіони. У цей

час етнічним центром консолідації праукраїнських племен

стало Середнє Подніпров'я. На його основі наприкінці VIII —

в першій половині IX ст. утворилося стабільне державне об'єд-

нання Руська земля, а згодом могутня держава — Київська

Русь.

запитання І завииння оля самоперевірки

1. Охарактеризуйте основні здобутки господарства пер-

вісних племен на території України.

2. Чим займалося населення трипільської культури?

3. Назвіть основні риси господарства скіфів.

4. Як розвивалися економічні зв'язки населення Північно-

го Причорномор'я з грецькими містами-полісами, розташова-

ними на території України?

5. Якими були особливості економічного розвитку східно-

слов'янських племен?

ЛЕКЦІЯ XI

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ЕПОХУ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (V — XVI ст.)

1. Форми і характер землеволодіння в Київській

державі. Категорії залежного населення

Упродовж V — VII ст. у східних слов'ян відбувався процес

становлення сільської сусідської громади, яка найбільше відо-

ма під назвою вервь. Вона складалася з окремих сімейних

дворищ, тісно зв'язаних господарськими стосунками. Земля

знаходилася в індивідуальній власності малих сімей, поступо-

во утворювалося спадкове володіння. У VIII — IX ст. майно-

ве і соціальне розшарування, яке й перед тим мало місце, по-

глиблюється, виділяється племінна знать — князі, "лучпіі му-

жі", воїни-дружинники. Так виникає приватне землеволодін-

ня, яке утверджується у IX — XII ст. разом із розвитком

держави Київська Русь.

Найпоширенішими були такі форми землеволодіння, як

князівське, боярське та монастирське. Земельна власність

князів та бояр алодального типу була спадковою, вільно відчу-

жувалася (продавалася, обмінювалася, дарувалася). Існувала

також державна (в особі князя) власність на землю, що була

панівною впродовж XI — XII ст. Це була власність бенефіці-

ального типу, тобто тимчасова, умовна, що надавалася на час

князювання чи служби. У кінці XI ст. розпочався процес пе-

ретворення її у власність феодальну — тобто велику спадко-

ву. Проте цей процес не завершився у домонгольский період.

Найбільшими землевласниками були князі київські. Так, кня-

гиня Ольга володіла селом Ольжичі на Десні, селом Бутури-

но і містом Вишгородом під Києвом. Великі маєтності мав її

син Святослав.

Боярське землеволодіння було досить поширене в Київській

Русі, проте воно не отримало сталих форм. Бояри, як і дружин-

ники, були на службі у князя. Після переходу князя на інший

стіл чи волость, бояри переїжджали за ним. При втраті кня-

зем столу чи волості бояри також зазнавали втрат. Те ж мож-

на сказати й про дружинників. Боярське землеволодіння мало

більше значення в часи роздробленості Русі, особливо в Галиць-

ко-Волинському князівстві.

У Київській Русі значним було церковне та монастир-

ське землеволодіння. Особливо великим землевласником був

Києво-Печерський монастир.

Хоча велика земельна власність зростала, вона не станови-

ла основу економіки, як це мало місце у Західній Європі. На

додаток до великих маєтностей існувало значне число малих

землевласників. Великі землевласники мали меншу владу, ніж

на Заході Європи, вони підлягали законові так само, як інші

люди. Селяни ж мали різний легальний статус: абсолютно

вільні, вільні з різного роду обмеженнями, кріпаки, невільни-

ки. Велика земельна власність розширювалася за рахунок

розорювання цілини, а не за рахунок відбирання селянської

землі. Мала або общинна земельна власність переважала в

сільському господарстві.

Феодальні тенденції, зокрема щодо маноріальної економі-

ки, стали помітними в кінці XII ст. Посилення уваги до хлібо-

робства було пов'язане із занепадом зовнішньої торгівлі, спри-

чиненим постійними нападами половців уздовж торговельних

шляхів Дніпра та занепадом Візантії як торговельного цент-

ру після її завоювання хрестоносцями у 1204 р.

Більшість населення Київської Русі проживала у сільській

місцевості й називалася смердами. Разом з тим є підстави

ділити сільське населення на вільних людей і невільних, які

знаходилися у власності князя, бояр та інших людей. Зустрі-

чаються відомості про села з челяддю, рабами.

Термін "смерд" (походження нез'ясоване) означає вільний

селянин, який займався землеробством, працював у власному

дворищі. Проте слово "смерд" вживалося і в іншому, ширшо-

му значенні: воно означало все населення крім князя, всіх

княжих підданих. Економічне становище смердів було різним.

"Руська Правда" признає у смердів рухоме і нерухоме майно і

навіть холопів, що теж належали до майна. Смерди господа-

рювали в основному на своїй землі, що є свідченням їхньої еко-

номічної самостійності.

Поруч з цим повноправним і економічно незалежним се-

лянством існувало інше — залежне, безземельне, що працю-

вало на чужій землі і внаслідок своєї економічної залежності

було обмежене у політичних правах. Джерела подають нам

інформацію про деякі з них.

Ізгої — люди без суспільного становища, що з різних при-

чин вийшли з тієї соціальної групи, до якої належали, та не

ввійшли до іншої. Вони вважалися вільними, проте не мали

власного господарства, часто осідали в чужих дворах, при цер-

квах. Аналогічним було становище сябрів.

Закупи (відомі із "Руської Правди", як наймити) — це люди,

які відробляли позичені гроші — "купу" або наймалися на

роботу, попередньо беручи плату. Закупи жили або у дворі пана,

або у своєму власному господарстві. Ті закупи, які виконува-

ли хліборобську роботу, називалися рільними закупами. За-

куп, безперечно, був вільною людиною. Він мав своє майно,

рухоме або нерухоме, особисто відповідав за свої вчинки, а не

його господар (як за холопа). За незаслужене покарання за-

купа господар повинен був платити як за вільного. Закуп мав

право оскаржити пана перед княжим судом. Однак його ста-

новище було дуже хитким і він міг кожної миті опинитися в

категорії холопів.

Рядовичами називали селян, які уклали ряд (угоду) з фео-

далом, визнаючи свою залежність від нього. За соціальним і

юридичним становищем рядовичі подібні до закупів. Вони

входили до складу челяді, виконували певні роботи у госпо-

дарстві феодала або сплачували йому данину.

Холопи — це невільники, раби. Причини невільництва "Ру-

ська Правда" називає різні: одруження з рабинею при від-

сутності застереження своїх прав; поступання на двірську

службу, банкрутство купця і продаж його майна на конкурсі;

втеча чи крадіжка, вчинена закупом; неспроможність сплати

судового покарання. Діти холопів також ставали холопами.

Та найпоширеніший шлях до невільництва — полон під час

війни.

Раби були об'єктом купівлі-продажу. Поступово (почина-

ючи з X ст.) більшість рабів, крім двірських, отримали земельні

наділи і своїм становищем наблизилися до селян.

л. Іпіста, ремесла, торгівля у київській Русі

Міста на Русі, як і в усій Європі, виникли внаслідок відок-

ремлення ремесла від землеробства, в результаті скупчення

значної кількості ремісників і торгових людей-купців. У VI —

IX ст. це були городища — невеликі укріплені поселення.

Середньовічні міста України—Русі утворювалися по-різному:

були це, найперше, центри племінних союзів. Чимало міст (Га-

лич, Львів, Ярослав, Ізяслав, Володимир, Холм) заснували князі.

Виростали міста із боярських поселень, часто у них перетво-

рювалися окремі села. Найбільше міст виникало на перетині

сухопутних торговельних шляхів, а також на берегах судно-

плавних річок — Дніпра, Дністра, Дону, Волги та їхніх приток.

XI — XIII ст. — це період урбанізації Русі і найбільшого

розквіту її міст. Літопис "Повість временних літ" нараховує у

XIII ст. майже 300 міст. У них проживали 13—15% населення.

Місто, як правило, складалося з кількох частин: власне міста,

оточеного стіною, яке називалося ще "дитинцем" і передмістя,

що виникло внаслідок нових поселень і в якому проживали

ремісники, торговельники, розміщувалися склади, майстерні

тощо. Стіни міста були, як правило, дерев'яні, хоча трапляли-

ся й кам'яні, з вежами, брамами. Передмістя ділилися на кінці,

а кінці — на вулиці. Міські будівлі були дерев'яні, а церкви

— кам'яні або дерев'яні. Літопис згадує про будівництво мос-

ту через Дніпро у 1115 р. за князювання Володимира Моно-

маха. Внаслідок дерев'яного характеру забудови міст, у них

досить часто виникали пожежі.

Керівними особами в місті були: в стольному — князь, який

тримав біля себе тіуна, в нестольному — посадник, який та-

кож мав тіуна; тисячник, сотник, десятник, старости кінців,

вулиць, старости для окремих промислів. Крім місцевих жи-

телів, у містах проживали іноземні громадяни: євреї, німці,

поляки та ін.

Міста належали державі, церкві та князям. З волі міських

урядників чи правителів на міщан накладалися податки та

різні повинності. Міста зберігали тісний зв'язок з сільським

господарством.

Ремесла. Київська Русь славилася майстрами-ремісника-

ми та їхніми виробами. Існувало понад 60 видів ремесел. Важ-

ливою галуззю ремесла була металургія та обробка заліза. Мала

місце спеціалізація ковальської справи. Основна продукція —

сокири, серпи, коси, нараменники, лопати, ножі, цвяхи, підкови,

замки, ключі, гаки, обручі тощо. Виготовлення зброї та військо-

вої амуніції займало провідне місце.

Ливарна справа, центрами якої були Київ, Володимир, Чер-

нігів та інші міста, досягла значних успіхів, особливо після

прийняття християнства. Будівництво церков, соборів, монас-

тирів сприяло виготовленню предметів релігійного призначен-

ня, розвитку ювелірного мистецтва. Руські ремісники вироб-

ляли прикраси способом чеканки срібла і золота, волочіння

дроту, виготовлення назерні, філіграні, застосовувалась техні-

ка позолоти, оздоблення черню і т. ін.

Успішно розвивалося гончарство, широко поширене і в міс-

тах, і в селах. Вироблялася цегла — плінфа, високоякісний

будівельний матеріал, з якої будувалися собори, церкви, фор-

теці та палаци.

Високого рівня розвитку досягло склоробне виробництво,

обробка дерева, з якого робили все: вози, колеса, човни, діжки,

бодні, відра, корита, ложки, колиски, меблі та ін. Добре розви-

валися кравецтво і шевство. Та найбільший успіх мали зодчі

— будівельники, архітектори Київської Русі.

В організації ремесла визначним явищем була спеціаліза-

ція та існування корпорацій, спілок. Так, наприклад, у Києві

була спілка візників, що возили дерево з київської пристані,

корпорація тесль — "дереводілів" (так їх називає літопис). У

таких спілках могли працювати вільні майстри — ремісники

чи наймані працівники, чи навіть княжі ремісники — невільни-

ки, холопи. Є дані про те, що професійні спілки ремісників

називалися на Русі дружиною і були зародками цехів.

Монголо-татарська навала призвела до тимчасового занепаду

ремесла.

Торгівля. У господарському житті Київської Русі важливе

значення мала торгівля: внутрішня і особливо зовнішня. Внут-

рішня торгівля забезпечувала обмін між сільськогосподар-

ськими і ремісничими виробниками. Велася вона переважно

на міських торгах, у визначені дні тижня, у більших містах —

щоденно. На торгах можна було придбати зерно, хліб, овочі,

фрукти, рибу, м'ясо, молоко, сіль, а також ремісничі вироби. У

цілому внутрішня торгівля розвивалася повільно.

Зовнішня торгівля була краще розвиненою. Через Київську

проходило кілька міжнародних торговельних шляхів,

серед яких особливе місце займав шлях "із варяг у греки".

Проходив він по Дніпру, його притоках, з'єднував Балтійське

і Чорне моря. На цьому шляху виросли великі міста: Київ,

Великий Новгород (на Дніпрових притоках: Смоленськ, Лю-

беч, Чернігів, Вишгород) таін. Новгородські купці торгували з

німцями, нідерландцями. Добиралися до Уральського хребта,

де скуповували хутро, шкіри та іншу сировину і збували її в

прибалтійських країнах. З вигодою торгували із киянами.

Важливими торговими шляхами були Соляний і Залозний,

які з'єднували Київську Русь з Кримським узбережжям Чор-

ного моря та Кавказом.

У Києві, за свідченням літописців та іноземних очевидців,

було багато складів, а саме місто — важливим центром грець-

кої (візантійської) торгівлі. До Візантії руські купці вивози-

ли мед, віск, хутро, мечі; у меншій кількості хліб та ліс. При-

возили дорогі тканини, заморську зброю, південні фрукти, пря-

нощі, дорогоцінні ювелірні вироби, прикраси, художній посуд

тощо.

Через Київ, Нижній Новгород зносилися русичі з країнами

Сходу — Хозарським каганатом, Булгарським царством, се-

редньоазіатськими та арабськими країнами. Про це свідчать

як археологічні, так і писемні згадки. Асортимент товарів, що

обмінювалися, був надзвичайно багатим.

Руські купці торгували із країнами Центральної та Захід-

ної Європи: Чехією, Польщею, придунайськими країнами. Вони

бували на торгах Франції, Італії і навіть Іспанії. Досить ста-

більними були торгові зв'язки із німецькими князівствами.

Зовнішня торгівля Київської Русі своїми успіхами завдя-

чувала вигідному географічному розташуванню. Участь у ній

брали не лише купці, а й державні провідники. Князі й бояри

збирали данину від своїх підданих, і вона не тільки задоволь-

няла їхні особисті потреби, а й була об'єктом вивозу.

Монголо-татарська навала змінила напрямки і характер зов-

нішньої торгівлі Східної Європи, в т. ч. Київської Русі. Зов-

нішня торгівля мала неабияке значення для культурного роз-

витку Київської держави. Відбувався інтенсивний обмін духов-

ними, культурними цінностями між сусідніми народами. У

Русь у великій кількості поступали книги, ікони, інші цінності.

Гроші. У Київській державі існувала досить розвинена гро-

шова система. Головну роль у розрахунках та обміні відігра-

вала срібна гривня. Походження терміна виводять від "гри-

ви" — волосся, отже (на думку М. Грушевського) у первісно-

му вигляді гривня — це намисто із срібла, чи обруч. Спочатку

обруч міг бути мірою ваги, а згодом став грошовою одиницею.

Монетні гривні мали вигляд шестикутних злитків срібла (київ-

ські гривні), крім них існували ще гривні новгородські та

чернігівські.

Як менші одиниці розрахунків, відомі ногати, куни, різони і

вівериці. Деякі кодекси Руської Правди свідчать, що гривня

мала 20 ногат чи 50 різан. Щодо куни, то М. Грушевський, ана-

лізуючи окремі джерела, робить висновок, що гривня дорівню-

вала десь 20—ЗО кунам. Рубель, відомий також з княжих часів,

був половиною гривні. Вівериця була найменшою одиницею

розрахунків, а отже найдрібнішою монетою. Одну віверицю

коштувала воскова свічка.

Серед археологічних знахідок зустрічаються менші від грив-

ні золоті та срібні карбовані руські монети. Золотих, на думку

вчених, було небагато, зате срібні широко використовувалися

в купецьких операціях. Існували між ними значні відмінності

і тому їх важко класифікувати.

До цього часу не з'ясовано, якими були на вигляд куна,

ногата, вівериця. Є думка, що куна та вівериця — це хутра

тварин. У зв'язку з цим в Русі—Україні є багато нез'ясова-

них питань з цього приводу. Вони вимагають глибшого дослі-

дження і висвітлення.

Фінансова система Київської держави базувалася на зби-

ранні податків із населення, які називалися даниною. Впер-

ше цей термін згадується у "Повісті временних літ". Трива-

лий час збирання данини мало хижацький, стихійний харак-

тер. Після вбивства князя Ігоря деревлянами княгиня Ольга

ввела регламентацію у відносини щодо данини. Були встанов-

лені норми — "уроки", назначався час і пункти збору — "по-

гости", в які звозилася данина.

Одиницею обкладання даниною (оподаткуванням) в деяких

місцевостях був "дим" — сім'я, в інших — "плуг" чи "рало"

— норма землі, якою користувалася сім'я. Поступово данина

отримала форму державного, феодального податку чи ренти.

Князі одержували також доходи у вигляді торгових мит, пла-

ти за судочинство і штрафів.

О. 1

леності та монголо-татарського поневолення

(XII — середина XIV ст.)

Тенденція до виокремлення руських князівств проявилася

ще в часи розквіту Київської держави, під час правління Ярос-

лава Мудрого. Після його смерті Русь поступово розпадається

на окремі удільні князівства. Це був закономірний процес,

притаманний всім державам середньовічної Європи. Причи-

ни феодальної роздробленості випливали з самого характеру

суспільно-політичного та економічного розвитку Київської

Русі. Головними з них були: прагнення окремих князівств до

економічної та політичної самостійності; неможливість конт-

ролювати з єдиного центру таку велику територію, як Київ-

ська Русь, особливо при відсутності вироблених комунікацій;

перенесення світових торгових шляхів з України—Русі на

Середземномор'я; постійні напади степовиків.

Важливе місце серед держав, які утворилися на теренах

Київської Русі, належить Галицько-Волинському князівству.

На його прикладі ми покажемо хід господарського розвитку

України—Русі часів роздробленості.

Господарство Галицько-Волинського князівства суттєво не

відрізнялося від господарства Київської держави. Тут також

співіснували князівське, боярське, монастирське та селянське

землеволодіння. На відміну від Київської держави, в Галиць-

ко-Волинській сильні позиції мало боярство, особливо галиць-

ке. У жорстокій боротьбі з князями воно збільшувало свої

земельні наділи, зосереджувало у своїх руках торгівлю, постійно

претендувало на владу в князівстві.

Разом з тим, тут відбувалося визрівання інших форм фео-

дальної власності. Зміцнювалося, перш за все, князівське зем-

леволодіння і поступово утверджувалася ієрархічна структура

земельної власності, що ґрунтувалися на міжкнязівських і

князівсько-боярських відносинах. У Галицько-Волинському

князівстві, на думку окремих істориків, утверджувалася бене-

фіціально-ленна система західноєвропейського типу. Надан-

ня землі у власність своїм слугам боярам галицько-волинські

князі пов'язували з службою та васалітетом. Землі, які нада-

валися у довічне володіння, називалися "державою".

Поступово зростало велике землеволодіння, землевласники

иудочипільа, сіиііралил данини,

всіма категоріями селянства, яке все більше потрапляло в еко-

номічну та юридичну залежність.

Найкраще розвивалося князівське вотчинне господарство,

яке за своєю природою було багатогалузевим, разом з тим

зберігало свій натуральний характер. Крім землеробства, у

вотчині займалися тваринництвом та різними промислами:

рибальством, бджільництвом, млинарством тощо. Деяка час-

тина продукції вироблялася для обміну.

Селянські господарства ("дим", "рало") залишалися основою

економічного життя, хоча вотчинні господарства князів та бояр

були перспективнішими.

Торгівля у Галицько-Волинському князівстві, особливо внут-

рішня, суттєво відрізнялася від зовнішньої торгівлі Київської

Русі. Змінилися напрямки торгівлі. Сухопутні торгові шляхи,

якими русичі відправляли товари традиційного експорту вели,

як правило, на Захід. Центрами торгівлі були Львів, Перемишль,

Володимир, Луцьк, Галич. Інтенсивною залишалася торгівля

з Києвом. Однак після монголо-татарської навали вона зане-

падає, як і торговельні стосунки русичів зі Сходом.

4. Економічне становище українських земель

у литовсько-польські часи

Економічний розвиток України в другій половині XIV —

XVI ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуван-

ням українських земель у складі сусідніх держав: Великого

князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р.

— Речі Посполитої.

Аграрні відносини в цей час визначалися наближеністю

українських земель до країн Центральної та Західної Європи,

в яких формувалися нові індустріальні суспільства.

Становлення економічних основ новоєвропейської христи-

янської цивілізації втягувало економіку багатьох країн, в т. ч.

й Польського королівства, Великого князівства Литовського у

загальноєвропейський ринок, прискорювало процес феодалі-

зації земельної власності, розвиток ремесла, промислів, ману-

фактур на українських землях.

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав

иідлачаппм иги-гггоііл Иіадів иирипуіпш і і<л.І_Іа*Іл Іхіьарііі. г>оми

надходили з різних регіонів та країн світу. Благородні мета-

ли, наприклад, — з країн Центральної та Латинської Америки.

Сільськогосподарська продукція дедалі активніше надходила

з українських земель. Західноєвропейський попит породжу-

вав відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі ви-

робництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі

та Литви користуватися престижними західноєвропейськими

промисловими товарами, предметами розкоші, книгами, напо-

ями тощо. Це спонукало збільшувати виробництво продукції

і призводило до посилення експлуатації аграрно-сировинних

придатків новоєвропейської цивілізації, одним із яких були

українські землі у польсько-литовську добу і, пізніше, у складі

Російської імперії.

Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі

землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна

власність зосереджувалася в основному в руках королів, маг-

натів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува-

тися козацьке землеволодіння.

Значна частина земель була державною чи королівською і

об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси,

які складалися із адміністративне сполучених фільварків і

окремих груп поселень. У першій половині XVII ст. в Речі

Посполитій на королівські маєтки припадало майже 10% від

усіх поселень. Королівська земля орендувалася шляхтою та

магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її

фактичними власниками.

Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів,

серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкев-

ських, Конецпольських та ін. На початку XVII ст. нараховува-

лося майже 250 магнатських маєтків. Серед них було чима-

ло магнатів українсько-литовського походження: Острозькі,

Вишневецькі, Чорторийські, Корецькі та ін. Магнатське зем-

леволодіння швидко збільшується після Люблінської унії

(1569 р.) та сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам

відкривалися простори Наддніпрянщини.

У 30-х роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького

було 50 міст і містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230

тис. селян.

Певну роль в господарському житті відігравало шляхет-

сопе зклілкаилиишня. -У ЮАА р. сепію польського и.ороліьі;тва

прийняв ухвалу "Про вивід шляхетства", за якою було визна-

чено, хто належить до стану шляхти. У 1528 р. було проведе-

но перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні налічува-

лася майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі

виступали орендарями державної чи магнатської землі. Пе-

реважна їх більшість — це дрібні та середні власники. Були

серед них шляхтичі українського (із бояр) походження: Куль-

чицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські, Попелі та ін.

У даний період продовжувало зростати церковна-монас-

тирське землеволодіння. До кінця XVI ст. великим земле-

власником в Україні залишалася православна церква та її

монастирі. Однак після підписання Брестської унії у 1596 р.

її володіння поступово зменшуються. Натомість зростає земель-

на власність уніатської і особливо католицької церкви. Напере-

додні Хмельниччини на Волині, Брацлавшині та Київщині май-

же 50 маєтків належало католицькій церкві та монастирям.

Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке земле-

володіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозь-

ких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за

службу королю, а запорожці, що також були на службі, освою-

вали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земель-

на власність зростає, особливо під час Хмельниччини.

Зберігалася тривалий час селянська земельна власність.

З розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту

на сільськогосподарську продукцію в Західній Європі відбував-

ся поступовий процес обезземелення селян та їхнє закріпачення.

Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювали-

ся правовими актами: Литовськими статутами та іншими, які

поширювалися й на українські землі. За Литовським статутом

1529 р., шляхтич мав право лише на рухоме майно, якщо во-

лодів маєтком на основі військової служби магнатові. При-

вілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував

недоторканість шляхетських володінь на державних землях,

якщо їхні власники не були феодально-службово залежними

від великого князя чи магната. Перший Литовський статут

вводив ряд обмежень для селян: їм заборонялося без дозволу

панів купувати або брати землю у заставу.

Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження

щодо шляхетської земельної власності. Так, шляхетська вот-

чина могла відчужуватися (продаватися, обмінюватися тощо)

без дозволу великого князя. Деякі обмеження зберігалися щодо

земель, наданих за службу. Однак вже Люблінська унія 1569 р.

підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх

обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за селянами

право лише на рухому власність, а продаж селянської землі

дозволяв лише в межах одного маєтку.

Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-ли-

товської доби відіграла "Устави на волоки" 1557 р. Під та-

кою назвою відома аграрна реформа польського короля і ве-

ликого князя литовського Сигізмунда II Августа, яка прово-

дилася Спочатку лише у його маєтках, а згодом поширилася

на всю державу. Згідно з "Уставою", всі землі (дворові та се-

лянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське

тяглове господарство отримало (за точно встановлену ренту)

волоку землі. Категорію тяглових селян було збільшено за

рахунок селян-данників, службових та челяді. Селянські на-

діли вважалися спадковими, але купівля-продаж їх була забо-

ронена. Крім того, селяни отримали землю на окраїні маєтків

і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські по-

рядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спіль-

ні відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян

феодалам. Для тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні

на тиждень), крім цього, вони повинні були виконувати різні

повинності (шарварки, толоки тощо) та платити грошові й на-

туральні податки.

"Устава на волоки" створила найсприятливіші умови для

розвитку фільваркових господарств. Фільварок — це багато-

галузеве товарне господарство, в якому, крім землеробства,

займалися також різними промислами. Продукція фільварків

була орієнтована на ринок — внутрішній і зовнішній. Саме

на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса

продуктів і товарів держави. "Устава на волоки" закріпила за

фільварками кращі землі, створила умови для ефективного

використання на них праці селян.

"Артикули" польського короля Генріха Валуа 1573 р. і

третій Литовський статут 1588 р. остаточно закріпачили се-

лян, їм заборонялося самостійно брати участь у судочинстві,

свідчити про своїх панів. Унеможливився перехід від одного

до іншого маєтку. Селяни втрачали право розпоряджатися

своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на

Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нор-

мою щоденна панщина. Обтяжливими були різні повинності.

Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього

ринків на українських землях ускладнилися аграрні відносини,

почала формуватися і утверджуватися фільваркова система госпо-

дарства. Зросло магнатсько-шляхетське землеволодіння. Звер-

шилося юридичне закріпачення селян, зросла їхня експлуатація.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XIV

— XVI ст. відігравали міста, які були центрами товарного

виробництва й обміну. Міста були носіями суспільно-еконо-

мічного прогресу. У даний період зростає значення старих міст

України, відбудованих після монголо-татарської навали. Про-

цеси прискореної урбанізації проявилися спочатку на Заході

— в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі число міст

за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 раза. Всього міст

тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині

XVI ст., коли відбувалася колонізація та заселення Наддні-

прянщини і з'явилася потреба у зміцненні кордону перед та-

тарськими нападниками. Більшість міст та містечок виросли

на південних окраїнах заселеної території, на краю "дикого

поля" — на Брацлавщині, Уманщині, Полтавщині. Часто у

створенні міст ініціатива належала польським магнатам, але

будували і проживали у містах переважно українці. У 40-х

роках XVII ст. в Україні була майже тисяча міст і містечок.

Більшість з них були невеликими, число їхніх мешканців стано-

вило від 600 до 3 тис. чоловік. Найбільшими були Львів (більше

20 тис. жителів), Кам'янець-Подільський, Умань, Біла Церква,

Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. меш-

канців), а також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Жито-

мир, Ярослав та ін. Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самовряду-

вання, прийняте у відповідності з магдебурзьким правом і яке

отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їхній аграрний ха-

рактер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи

— міста із землеробським характером господарства і міста із

розвинутим ремеслом і торгівлею. Але сільське господарство

не було головним заняттям міського населення.

гемесло. лирооничу основу оільшості міст складало ремесло

— дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський

ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне гос-

подарство, що базувалося на особистій праці з метою не одер-

жання прибутків, а добування засобів для існування. Міське

ремесло, на відміну від сільського, мало професійний харак-

тер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні

належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревооб-

робні та харчові ремесла. У середині цих галузей поглиблю-

валася спеціалізація ремісників за вужчими спеціальностями.

Так, у харчовій галузі були: різники, м'ясники, сальники, ков-

басники; мельники, мірошники, крупники, гречаники; олійники,

маслянники; пекарі, перепічники; хлібники, калачники, пи-

рожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники, браж-

ники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах Украї-

ни першої половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих

спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була

характерна цехова організація — об'єднання ремісників однієї

чи ряду професій в межах міста у спілки — цехи. Поява цехів

в Україні пов'язана із поширенням тут магдебурзького пра-

ва. Певна річ, мало місце і запозичення елементів цехової

організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперше документаль-

но засвідчено у кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано

цехові права ремісничим об'єднанням Львова та Перемиш-

ля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася створенням це-

хових організацій в більшості великих міст України. У першій

половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони

об'єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менш розвинутим, існували

цехи споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді,

коли місто було невеликим, у ньому існував всього один цех,

що об'єднував усіх ремісників. Крім цехового, в українських

містах існувало й позацехове ремесло.

У XVI ст. з'являються складніші виробництва мануфактур-

ного типу, яких, однак, було небагато, їхнє виникнення та розви-

ток були пов'язані зі становленням індустріальних суспільств

у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Торгівля. Зростання обсягів виробництва, як сільськогосподар-

ського, так і ремісничого, зумовив появу базарів І торгів, еони

проводилися раз або двічі на тиждень у визначені, як правило,

святкові дні. Право на влаштування торгів і базарів надава-

лося містам і містечкам спеціальними привілеями. Торги

відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари

певного виду. Асортимент товарів свідчив про господарську

спеціалізацію окремих регіонів.

Міські власті здійснювали контроль за торгівлею і за які-

стю продукції, здавали в оренду міри і ваги, які були їхньою

власністю.

Ярмарки (дослівно — щорічний ринок) — регулярний торг

широкого значення; базар, періодично організовуваний в тра-

диційно визначеному місці; сезонне розпродування товару

одного чи кількох видів. Ярмарки — це основні центри форму-

вання національного ринку, основна ознака складання внутріш-

нього ринку. Торги і базари з'єднували в основному виробників

і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від них, зв'язу-

вали між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в

Україні у 1654—1656 рр., писав: "У козацькій країні ярмар-

ки відбуваються безперервно, від початку до кінця року, кож-

ного свята, кожної пори року буває ярмарок в тому чи іншому

місті". За його словами, найбільший ярмарок був у Печорському

монастирі. Поступово склалася певна періодичність ярмарків,

вони проходили у різних містах впродовж року. На ярмарках

не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окре-

мих товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилюва-

лася їхня спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернопо-

ля і Бродів торгували кіньми, у Станіславі та Чернівцях — по-

лотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в

інше — пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами

України, торговельні шляхи з'єднували найвіддаленіші тери-

торії. Внутрішній ринок України поступово набував загаль-

нонаціонального характеру.

Підносилась і зовнішня торгівля. З Західною Європою вона

здійснювалася через Польщу і Прибалтику. Особливо велику

роль в експорті українських товарів (хліба, поташу, вовни, вос-

ку тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж в Україну йшов

торгівельні зв язки стримувалися приписами середньовічної

регламентації та численними митами.

Отже, V — XVI ст. в економіці України це період заро-

дження та розвитку феодального господарства. З втратою дер-

жавності соціально-економічний розвиток українських земель

визначався русько-литовським й польським правом. Одно-

часно українські землі колонізувалися польськими, литов-

ськими, угорськими, молдавськими феодалами. З кінця XV ст.

в Україні, як і в європейських країнах на схід від Ельби, роз-

почалося юридичне оформлення кріпосного права, фільварко-

вої системи.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Опишіть форми і характер землеволодіння на україн-

ських землях в IX — першій половині XIV ст.

2. Які категорії залежних селян були в Київській Русі?

Дайте їхню характеристику.

3. Назвіть особливості утворення і розвитку українських

міст в період середньовіччя.

4. Яким було українське ремісництво в X — XIII ст.?

5. Якими були економічні причини і наслідки феодальної

роздробленості Київської Русі?

6. Розкрийте особливості господарського розвитку україн-

ських земель у складі Великого князівства Литовського та

Польського королівства.

7. Проаналізуйте характер, форми внутрішньої та зов-

нішньої торгівлі Київської Русі. Яку роль відігравали українські

землі в зовнішньоекономічних зв'язках Речі Посполитої?

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ у XVII — XVIII ст.

1. Еволюція аграрних відносин

в козацько-гетьманську добу

У процесі Національно-визвольної революції, яка розпоча-

лася у 1648 р., відбулися величезні зміни у соціально-еконо-

мічному житті України. Внаслідок селянських повстань і воєн-

них успіхів Війська Запорізького магнати і значна частина

шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з

ними відступав також і державний апарат шляхетської Поль-

щі. У 1652 р. Правобережжя та Лівобережжя остаточно були

очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння збе-

рігалося за православними монастирями та дрібною шляхтою.

Таким чином було ліквідоване велике і середнє землеволоді-

ння на території, підлеглій Війську Запорізькому. Величезні

земельні простори, маєтності магнатів Потоцьких, Вишневець-

ких та ін. переходять у користування нових власників: ко-

зацької старшини, козаків, селян, міщан. На зміну великому

феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне земле-

володіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-

гетьманський період.

Характерною стала займанщина з боку козаків і селян, по-

кинутих польськими землевласниками, земель. Середня ко-

зацька та селянська власність зросла, значно перевищивши

передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли гос-

подарства заможних козаків та селян, які володіли господар-

ським реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості

мала сільська старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт,

сотник). Селяни ділилися на "пашенних", які обробляли зем-

лю власною робочою худобою, і "бобилів", що не мали робочої

худоби. "Бобилів" було менше 20 відсотків. За свідченнями

очевидців та багатьох джерел, українське козацьке село відзна-

чалося заможністю і добробутом населення.

Під час війни деякі монастирі були зруйновані, але вони

першими повернули свою земельну власність. Гетьман Б. Хмель-

- ——— „,„-„„. ^^„^и иі^о-ілі^іш Іі^и^^-^^ІЧІЗІІІ ІУШЛСІ^ІГІД/Л, ВИДИВ ЩОДО НИХ

ряд універсалів, пам'ятаючи їх заслуги перед православною

вірою та Україною. 16 універсалів одержав Густинський мона-

стир на Лівобережній Україні. Універсали захищали монастир

від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували

села, млини і т. ін. Це ж стосується Михайлівського Золото-

верхого, Печорського, Межигірського, Видубицького та інших

монастирів. Величезними маєтностями володіло світське духо-

венство. Київська митрополія була одним із найбільших земле-

власників.

В Україні залишилася значна кількість української право-

славної шляхти, яка в Речі Посполитій зазнавала утисків і

переслідувань з боку польських магнатів та адміністрації. Вона

взяла участь у визвольній війні і будівництві української

державності. Є дані, що у складі козацько-селянського війська

було 6 тис. українських шляхтичів. Б. Хмельницький вида-

вав шляхтичам оборонні універсали. Деякі з них стали ко-

зацькими отаманами, сотниками, полковниками. Шляхта во-

лоділа значними земельними наділами, які поступово збільшу-

валися. Юридичною основою для існування шляхетського

землеволодіння були гетьманські універсали та пізніші дого-

вори гетьманів України з московськими царями.

Козацька старшина перед 1648 р. володіла в основному

хуторами, невеликою кількістю орної землі та сіножатями,

лісами, ставами та іншими угіддями. Ці землі заможні коза-

ки здобували займанщиною неосвоєних ґрунтів або купівлею,

збільшували їх, розорюючи "дикі поля", вирубуючи ліси і за-

сновуючи нові хутори. Національно-визвольна революція ство-

рила вигідні умови для ведення великого господарства. За-

ймаючи вищі військово-адміністративні посади, козацька стар-

шина розпоряджалася величезним майном, яке залишила поль-

ська шляхта і магнати. Старшинське землеволодіння зрос-

тало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і царських

привілеїв. Гетьманські надання земель були не вельми щед-

рими. Саме тому, на думку деяких істориків, козацька стар-

шина зверталася за землею до царя, минаючи гетьмана, що

згодом принесло негативні для України наслідки. Старшинські

володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину.

На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному

землеволодінні, вказує кількісне порівняння гетьманських і

ПОЛКОВНИЦЬКИХ Надань ОКреМИМ Групам Власників, типа^иа^л

одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина —

біля 20. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося на

території західноукраїнських земель.

У цілому варто зазначити, що Національно-визвольна війна

українського народу під проводом Б. Хмельницького внесла

кардинальні зміни в аграрні відносини. Було ліквідовано ве-

лике магнатське землеволодіння на більшій території сучас-

ної України, знищено панщину. Оформилася і домінувала інди-

відуально-приватна козацько-селянська власність на землю.

Були створені умови для прискореного розвитку аграрних

відносин. Проте у складі феодально-кріпосницької Російської

імперії економічний розвиток Української держави був по-

збавлений цих перспектив.

Економічною основою розвитку України традиційно зали-

шалося сільське господарство, а його провідною галуззю —

зернове землеробство. Прискореними темпами розвивалося

сільське господарство Гетьманщини, Слобожанщини й Запо-

ріжжя. Причому в старшинських і монастирських маєтностях

воно базувалося на використанні переважно найманої робо-

чої сили, а не кріпаків, як це було до війни. Високопродуктив-

на праця найманих працівників, досконала техніка й техно-

логія обробітку ґрунтів вивела панські господарства на досить

високий рівень сільськогосподарського виробництва. Багато

зерна вирощувалося в господарствах гетьманів, полковників,

шляхти й монастирів. Більшість його у чистому або перероб-

леному вигляді надходила на внутрішній і зовнішній ринки.

Розширювалися посіви під технічні культури, особливо ко-

ноплі. Значні зміни спостерігалися у садівництві та город-

ництві. Вони поступово набирали рис товарного характеру.

Важливе місце у господарстві займало тваринництво. Ве-

ликі тваринницькі господарства виходили за межі звичного

феодального господарства, оскільки базувались на використанні

переважно найманої робочої сили. Розвинуте тваринництво

України відіграло важливу роль у становленні суконних ма-

нуфактур і нагромадженні багатства в руках підприємливої

старшини, шляхти, заможних козаків і селян.

Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьман-

щина і Слобідська Україна остаточно ввійшли у склад Ро-

сійської держави, а їхня автономія ліквідувалась.

У другій половині XVIIІ особливо у XVIII ст. зростало стар-

шинське землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьман-

ського уряду і російських царів. Старшинське землеволодіння

поділялося на спадкове і рангове. Останнє надавалося за службу

гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками були миргородські, чернігівські,

ніжинські полковники, посади яких ставали спадковими. Чи-

малі маєтності були у родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів

та ін. Згодом відмінність між спадковим і тимчасовим зем-

леволодінням зникла. Гетьмани України (І. Мазепа, І. Скоро-

падський, Д. Апостол, К. Розумовський) також володіли вели-

чезними земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська

дворянська земельна власність. Вже у другій половині XVII ст.

на Слобожанщині поселяються російські дворяни, духовенство

та ін. Після Полтавської катастрофи маєтності російських

вельмож в Україні збільшуються. Великі земельні наділи

отримали члени Малоросійської колегії та "Правління геть-

манського уряду". Після ліквідації Гетьманату значні рангові

володіння перейшли до рук російських можновладців. Після

зруйнування Запорізької Січі її землі були передані росій-

ським дворянам. Ще раніше почалася, а після ліквідації За-

порізької Січі посилилася колонізація півдня України інозем-

цями: греками, татарами, сербами, болгарами. Найбільшим був

наплив німецьких колоністів.

Становище селянства України поступово погіршувалося.

Фактично за 100 років майже все лівобережне селянство втра-

тило земельні багатства, здобуті в ході Національної визволь-

ної революції. У 80-х роках XVIII ст. було повторно введено

кріпосне право. Вчорашні козаки переводилися, як правило,

у ранг державних селян. Козацька старшина отримувала або

викупляла дворянські звання та привілеї, поступово втрачаючи

національний український характер.

Отже, земельні відносини другої половини XVII — XVIII ст.

розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Зни-

щувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на

кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з росій-

ським дворянством і поступово денаціоналізувалася. Визнач-

ний історик сучасності Михайло Брайчевський вважає, що

приєднання України до Росії зумовило "реставрацію феода-

лізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій, напів-

азіатській формі".

Аграрний розвиток західних і правобережних українських

земель у XVII — XVIII ст. характеризувався зростанням і

зміцненням феодальної власності на землю, її концентрацією

в руках магнатів. Господарство розвивалося на основі фільвар-

ково-панщинної системи, що на початок 60-х років XVIII ст.

поширилася по всій території. У західноукраїнських і право-

бережних північно-західних землях продовжувала панувати

відробіткова рента. У північно-східних районах Правобереж-

ної України еволюція йшла від особистої свободи селян до

слобід (селяни, які створювали свої господарства на вільних

землях, на 4—6 років звільнялися від повинностей), грошової,

відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення.

2. Мануфактурний період

української промисловості

Національно-визвольна революція справила значний вплив

і на розвиток української промисловості. Склалися сприятливі

умови для розвитку міст тих українських земель, що були

визволені від польсько-шляхетського володарювання. На ве-

ликі промислово-торгівельні центри перетворювалися Київ,

Ніжин, Переяслав, Прилуки, Миргород, Лубни, Чернігів, Полта-

ва, Стародуб, Новгород-Сіверський. Найбільші міста розвива-

лися за магдебурзьким правом. Воно гарантувало незалеж-

ність міст від старшинських органів влади й закріплювало

особливі права купецтва та міщанства. Всього на Лівобережній

Україні у XVII ст. налічувалося понад 100 міст і містечок, у

середині XVIII ст. — 200. З освоєнням південних земель були

засновані міста Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав

(Дніпропетровськ), Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Севастополь,

Одеса. На основі поселень українських переселенців виника-

ли міста Слобідської України.

Правобережні й західноукраїнські міста після значних руй-

нувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку

XVIII ст. відроджувалися повільно.

Ремесло на Лівобережжі та Слобожанщині розвивалося в

межах цехової системи з її суворою регламентацією виробки-

чих процесів. Але Національно-визвольна революція послабила,

а то й скасувала різні, в тому числі й цехові, заборони та обме-

ження. Нехтуючи ними, окремі ткачі, чоботарі й і ниті майстри

дедалі частіше послуговувалися в своїх майстернях працею

вільних наймитів. Вони застосовували нові прийоми та інстру-

менти в своїй роботі. Ремесло поступово перетворювалося у

свою вищу форму — дрібнотоварне виробництво.

Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промис-

ловості в Україні датується по-різному. Початкові форми ма-

нуфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій

половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські

та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські промис-

ли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатніши-

ми для технічних нововведень, нових форм організації вироб-

ництва і праці. Технічною передумовою для створення ману-

фактур було широке використання водяного колеса, що забез-

печувало перехід від дрібного ручного виробництва до вели-

кого механізованого. Водяні млини механізували виробничі

процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й

використовувались у текстильній, деревообробній, металооб-

робній та інших галузях. Найкраще розвивалися борошно-

мельні мануфактури, яким служили не лише водяні, а й вітряні

млини. У 1640 р. в маєтках Яреми Вишневецького було 476

млинів. У Гетьманській державі на будівництво та викорис-

тання млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми влас-

никами чи орендарями були шляхта, старшина, козаки та се-

ляни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медо-

варіння, які мали добру сировинну базу в Україні й приноси-

ли великі прибутки своїм власникам. Ґуральні та пивоварні

були в кожному фільварку, маєтку, в кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою

формою якого була рудня. Рудні складалися з млина, димарні,

де з руди плавилося залізо, і кузні. У кінці XVIII ст. з'явили-

ся перші доменні мануфактури, на яких спочатку виплавляли

чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти

папір. Найбільше папірень було у Східній Галичині, основним

центром українського паперового виробництва вона залиша-

лася впродовж XVII — XVIII ст. Папірні були в основному

власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У

XVI ст. здобутки у паперовій промисловості України дозво-

лили відкрити добу книгодрукування, яке також здійснюва-

лося у друкарнях мануфактурного типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвива-

лося селітряне виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла,

Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та

Путивля. Ще до Хмельниччини в Україні існувало 20 селіт-

роварень, які були монополією держави. Наприкінці XVIII ст.

лише на Слобожанщині було 500 селітряних мануфактур.

В Україні у XVI — XVIII ст. існувало багато інших видів

мануфактур. Серед них успішно розвивалися гути (виробниц-

тво скла), буди (виробництво поташу), солеварні, пороховні. До

мануфактур належали підприємства з виробництва гармат і

дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні та інші

підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства,

на яких частково застосовувалася механізована праця, хоча

ручна праця все ж домінувала. На мануфактурах існував поділ

праці, використовувалася наймана праця. Мануфактурне ви-

робництво було в основному товарним і ринковим. З виник-

ненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

Збереження кріпосництва на західноукраїнських і право-

бережних землях після Національно-визвольної революції, його

поступове утвердження на Лівобережжі та Слобожанщині ство-

рювало умови для дальшого розвитку виробництва на приму-

совій праці селян у феодальних (вотчинних) і посесійних ма-

нуфактурах. Останні утворювалися як казенні, а потім пере-

давалися у посесію (умовне спадкове користування) приват-

ним особам або одразу виникали як посесійні. На них пра-

цювали приписані державні селяни або куплені спеціально для

роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур

передавалася в оренду.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 цен-

тралізованих мануфактур, які виникли в текстильній галузі й

які можна вважати зародками великого капіталістичного ви-

робництва, їхнє виникнення було тісно пов'язане з військово-

господарськими потребами держави. Подібні мануфактури

з'явилися в інших галузях промисловості. У цілому XVIII ст.

— період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

3. Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування

українського національного ринку

З розвитком товарного виробництва в Україні активізува-

лись економічні зв'язки між населеними пунктами, регіона-

ми і країнами. Збільшилася кількість торгів і базарів та днів

їхнього проведення. На кінець XVIII ст. на території Східної

Галичини і Північної Буковини їх діяло щорічно майже 5000,

на території Лівобережної України — 8680, Слобожанщини —

близько 2000. Сфера економічного впливу міст і містечок по-

ширювалася, втягуючи в товарно-грошові відносини й відда-

лені села та хутори. Основними товарами на них була продук-

ція переважно місцевих ремісників і селян.

Значно ширший асортимент товарів надходив на ярмарки,

їхня кількість і тривалість також збільшилися. Якщо в 1666 р.

на Лівобережжі діяло 76 ярмарків, то в кінці XVII ст. — 390,

у Слобожанщині — 271, у Галичині й Буковині — близько 120,

у Закарпатті — понад 70. У Правобережній Україні в першій

третині XVIII ст. виникло 16 ярмарків, в 40—60-ті роки —

42. Великі ярмарки збирались на Слобожанщині, Правобе-

режній Україні, Закарпатті. Вони проводилися таким чином,

що торгівля велася майже безперервно. Переїжджаючи з од-

ного ярмарку на інший, торгівці могли місяцями не бути вдо-

ма. Розвиток торгівлі гальмували зловживання властей, високі

мита й митні кордони.

Значну роль відігравали контрактові ярмарки у Львові

та Києві, що збиралися щорічно. У Львові такі ярмарки пере-

творилися на біржі, де купували, продавали, закладали, здава-

ли в оренду маєтки, укладали кредитні угоди, надавали пози-

ки. Кількість учасників становила 4000 чоловік. На Хрещен-

ський контрактовий ярмарок у Києві, що був відкритий в 1797 р.

замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджало 5000 чоловік.

Винятково важлива роль належала торгівлі в економічно-

му зближенні українських земель. Незважаючи на міждер-

жавні кордони, торгівля між Слобожанщиною, Лівобережжям,

Північним Причорномор'ям, Правобережною і Західною Укра-

їною ніколи не припинялася. На ярмарки до Кременчука

прибували купці як з близьких, так і віддалених місць, зокре-

ма з Катеринослава, Могилева, Пінська. Широко були представ-

лені регіони на торгах у Києві. Жоден київський ярмарок не

відбувався без слобідських, південних, кримських, подільських,

волинських, західноукраїнських та іноземних купців.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува-

ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та

інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс-

ничими виробами (кожухами, свитами, полотном), дьогтем.

Лівобережна Україна була основним постачальником зерна

на правобережний ринок. Активною була торгівля Правобе-

режної України з Запоріжжям: звідти везли сіль, рибу, зброю,

чоботи, а купували коней, волів. Із Закарпаття через Львів

надходили товари з Угорщини та інших європейських країн.

З Північної Буковини в інші українські землі гнали худобу,

вивозили хутро, вино, мед, віск, горіхи, фрукти. Основними

предметами ввозу були вироби ремесел і промислів, залізо.

Регулярними були торгові зв'язки Придніпров'я та Слобожан-

щини з Північним Причорномор'ям і Кримом.

Розвивалася також постійна торгівля, яку здійснювали

через стаціонарні заклади — крамниці, магазини, рундуки,

склади, корчми, шинки, ятки (ларки). З кінця XVIII ст. на за-

хідноукраїнських землях з'явилася аукціонна торгівля. Про-

давали і купували землі, маєтки, будинки, хатнє майно, худобу,

право на відкуп і оренду прибутків міста.

Торгівлею займалися різні прошарки населення. Але най-

більше, звичайно, купецтво, кількість якого незмінне зроста-

ла. Якщо купці займалися перепродажем товарів і притому в

значних масштабах, то торгівці часто торгували своїми виро-

бами, причому в незначній кількості. Як правило, більшість з

них спеціалізувалася на продажі певних товарів. Окрему гру-

пу торгівців становило чумацтво — торгово-візницький про-

мисел, який переважно спеціалізувався на перевезенні солі та

риби. Зародившись у попередні часи, воно у XVIII ст. пере-

живало піднесення. Валки чумаків досягали 100 і більше возів.

З розвитком торгівлі пожвавилися старі й з'явилися нові

торгові шляхи. Більшість їх перетиналися у Києві. Тут схо-

дилися і звідси розходилися дороги, що зв'язували північні та

південні, східні та західні українські землі. Через Київ велася

транзитна торгівля з країнами Західної Європи та Близького

Сходу. Густа мережа старих і нових шляхів зв'язувала між

собою міста і села, українські землі й створювала необхідні

умови для дальшого розвитку торгівлі.

Отже, упродовж XVI — XVIII ст. в Україні відбувалося фор-

мування і становлення національного ринку. Незважаючи на

те, що українські землі перебували у складі різних держав,

торгівля, обмін між різними поселеннями і регіонами посту-

пово зростали. Економічні зв'язки сприяли нівелюванню місце-

вих особливостей людей у побуті, матеріальній і духовній куль-

турі та мові, кристалізації рис, властивих для більшості україн-

ського народу.

Розвиток торгівлі в XVII — XVIII ст. сприяв процесу по-

дальшого формування фінансово-грошової системи. Для то-

гочасного грошового обігу характерним був біметалізм — ви-

користання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися

стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу.

В XVI ст. в обігу залишалися празькі гроші, литовські та

польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри, угорські

золоті дукати та ін. З середини XVII ст. на території Україн-

ської козацької держави поширилися російські срібні і в не-

значній кількості мідні монети.

Протягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на

стандартизацію грошового обігу всіх частин Російської імперії,

в тому числі Лівобережної України. Випускалися мідні, срібні

та золоті монети. У 1769 р. російський уряд почав випускати

паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст.

поширилися на українські землі, витіснивши з обігу польсько-

литовську монету. Відбулося об'єднання грошових систем

Росії й України в єдину грошову систему.

Значні зміни в XVII — XVIII ст. на українських землях

відбулися у фінансово-податковт системі. В Українській ко-

зацькій державі фінанси підпорядковувалися гетьману, вони

були невіддільні від його приватного господарства.

Головним джерелом прибутків військового скарбу були

загальні податки з населення Української козацької держа-

ви. Зокрема стягували: побір або подимне — постійний пода-

ток від хати, дворів, землі; стаиію — надзвичайний податок,

який йшов переважно на утримання війська. Розміри податків

становили від 1 до 12 золотих. Інколи їх сплачували зерном.

Податки платили в основному селяни і міщани. Оподаткову-

валися також виробники спиртних напоїв. Цей податок, який

називався показенщиною, платили і козаки.

Значні доходи козацька держава одержувала також від

торгівлі — за рахунок ряду внутрішніх торгових зборів І мита

та сільськогосподарських промислів. У її власність перейшли

млини, винокурні, броварні, корчми, лісові буди та інші підприє-

мства, які раніше належали королівщинам або шляхті. В умо-

вах становлення та зміцнення Української держави вони зда-

валися в оренду.

У міру посилення політичної залежності України від імпер-

ського центру, збільшувалася й її фінансова залежність. Ро-

сійські монархи проводили політику, спрямовану на руйнуван-

ня України як самостійного економічного організму і посту-

пове перетворення її в російську колонію. Зокрема, дедалі

частіше місцевим купцям і торговим людям заборонялося

займатися торгівлею за кордоном. В 1719 р. Петро І заборо-

нив своїм указом експорт на Захід будь-якого товару з Укра-

їни. Вводилась державна монополія на багато товарів. Широ-

ко практикувалося перекуповування різноманітних товарів

лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск.

Нерідко центральною владою визначались торги, ярмарки, а

особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. Отже,

фактично була скасована вільна українська торгівля.

Українську економіку дуже підривали постійне перебування

в Україні великої кількості російських військ (часом понад

•10 тис. чол.), які утримувалися здебільшого за рахунок про-

стого люду, а також швидке зростання податків. Так, тільки з

Лівобережжя в царську скарбницю 1722 р. надійшло 45,5 тис.

крб., 1723 р. — 85,9 тис., а вже 1724 — 241,3 тис. крб. Однією

з негативних економічних санкцій російського уряду було

також збування на території українських земель "лихих"

мідних грошей, щоб срібні й золоті залишались по можливості

в обігу в Росії і зосереджувалися у державній скарбниці.

Останню спробу відстояти фінансову автономію України

зробив гетьман К. Розумовський, проте успіху не досяг. Цар-

ський указ 1754 р. вимагав подавати точні відомості про при-

бутки та видатки українського скарбу. Зі скасуванням в Укра-

їні в 1764 р. гетьманства фінансова система України була

об'єднана з фінансовою системою Російської імперії.

Значну роль в економічному розвитку українських земель

відіграло козацтво, яке вийшло на історичну арену в кінці

XV ст. Воно успішно освоювало землі Передстепової України,

Південного Поділля, Слобожанщини, Північного Причорномо-

р'я і Приазов'я. У середині XVI ст. за порогами Дніпра було

зосереджено багато українських козаків. Визначну роль у

їхньому згуртуванні відігравала Запорізька Січ, що виникла

на Нижньому Подніпров'ї в середині XVI ст. її можна визна-

чити як самоврядну військово-політичну організацію народ-

ної самооборони з комбінованою громадсько-індивідуальною

господарською системою, яка ґрунтувалася на засадах особис-

тої свободи козаків, демократії, самоуправління, федералізму

та економічного лібералізму.

Економічна система запорізького козацтва складалася з двох

секторів: січового й індивідуального. У свою чергу січове гос-

подарство поділялося на загальносічове та курінне. На цьо-

му рівні переважали ті форми господарської діяльності, які

потребували спільних зусиль артільної роботи. Ядром соціаль-

ної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке жит-

тя. Як самостійна економічна одиниця кожний курінь мав

майно і доходи, якими Кіш як центральний запорізький уряд

не розпоряджався. Саме між куренями Кіш жеребкуванням

переділяв щорічно найбільш прибуткові угіддя — рибні лови,

пасовища та сіножаті. Кіш утримував загальновійськові та-

буни коней, череди худоби, отари овець і торгував ними з сусі-

дами: Польщею, Гетьманщиною, Росією. Індивідуально-тру-

довою діяльністю на приватному рівні запорожці займалися

в паланках — адміністративно-територіальних округах на зем-

лях Вольностей запорізьких козаків (у межах теперішніх За-

порізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської і Кіро-

воградської областей).

Землеробство в економіці Запоріжжя довго відігравало

другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було мало-

рентабельним. Скотарство порівняно з ним приносило в

5 разів більший дохід.

Природні й соціальні умови визначили організаційну фор-

му запорізького господарювання в степу — зимівник (хутір).

Зимівники запорізької старшини і багатих козаків — це були

У них не було кріпацтва, що панувало тоді майже в усій Ро-

сійській імперії, а виробництво ґрунтувалося на власній та

найманій праці. Запорізьке хліборобство заклало основу сте-

пової житниці, пізніше відомої на всю Європу.

Запоріжжя ще не знало приватної власності. Проте, вкла-

даючи в господарство свої гроші і працю, окремі господарі

природно прагнули змінити умовний титул власності на без-

умовний. У Вольностях Війська Запорізького відбувався без-

поворотний процес перетворення загальнокозацької власності,

що перебувала у спільному нероздільному користуванні всьо-

го війська, на приватну власність.

Господарські осілості запорожців започаткували майбутні

села і навіть великі міста. Наприклад, Катеринослав (Дніпро-

петровськ) виріс на місці запорізького поселення Половиці,

Запоріжжя сформувалося навколо знаменитого острова Хор-

тиці. Подібне історичне походження мають Нікополь, Кривий

Ріг, Олександрія та багато інших міст.

Значного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промис-

ли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому

числі й з виробництва холодної зброї, куль, ядер. У середині

1670-х років тільки на Січі перебувало не менше 100 ковалів,

котрі виробляли різні залізні речі. Запоріжжя славилося своїми

майстрами кораблебудування. На Дніпрі існували корабельні

верфі, де запорожці будували річковий і морський флоти. Хоч

за розмірами суден Чорноморський козацький флот поступався

турецькому, але створював йому наисильнішу конкуренцію на

Чорному морі.

Торгівля та фінанси Запоріжжя визначалися особливос-

тями його господарства, способу життя і суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчуван-

ня й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари за-

безпечували місцеве виробництво і кустарні ремесла. Для

Запоріжжя велике значення мала зовнішня торгівля. На

Січ завозили предмети найпершої необхідності в козацькому

житті: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, а

також тканину, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, худо-

бу, хутра.

Ресурси Січі формувалися з комбінації податків, які стягу-

валися через ціни на товари, а також з доходів від промислів,

бистих повинностей, оренди, регалій (монопольного права Коша

розподіляти між куренями рибні та звірині лови, ліси й сіно-

жаті при виключенні конкуренції з боку сторонніх). Значну

роль також відігравали військова здобич, царське "пожалуван-

ня" тощо. Відомо, що в останній рік існування Запорізької Січі

її річний бюджет оцінювався у сьогоднішній валюті в 40—50

млн грн.

Запорізька Січ не мала власної банківської та грошової

систем. В обігу перебували гроші різних країн. На Запоріжжі

здійснювалися досить значні кредитні операції й продаж цін-

ностей з відстрочкою платежів.

Таким чином, у результаті Національно-визвольної рево-

люції українського народу середини XVII ст., що відбувалася

одночасно з Англійською буржуазною революцією, на більшій

території України були створені сприятливі передумови для

генезису індустріального суспільства, розвитку мануфактурного

виробництва і формування ринку найманої праці, становлен-

ня фермерського господарства та національного ринку. Однак

на заваді реалізації згаданих можливостей стали Московська

держава і Річ Посполита, які спрямували свої зусилля на

ліквідацію Української держави, перетворення її на колонію.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Якими були соціально-економічні завоювання україн-

ського народу в ході Національно-визвольної революції середи-

ни XVII ст.?

2. Проаналізуйте зміни, що відбулися в земельних відно-

синах в Українській гетьманській державі та Слобідській

Україні протягом другої половини XVII — XVIII ст. Як

змінилося правове становище селян?

3. Розкажіть про господарство старшини, козаків, селян

в Українській гетьманській державі.

4. Проаналізуйте форми землеволодіння на правобережних

та західноукраїнських землях. Назвіть особливості селян-

ського землеволодіння.

6. Охарактеризуйте мануфактурний період української

промисловості.

7. Які фактори сприяли формуванню українського націо-

нального ринку в XVII — XVIII ст.?

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ

в XIX ст.

У кінці XVIII ст. українські землі були вкотре поділені і

опинилися під владою Російської та Австрійської імперій, у

складі яких вони перебували впродовж XIX — на початку

XX ст. Становище українських земель на початку XIX ст. було

важким. І російські, і австрійські володарі розглядали Україну

як колоніальний сировинний придаток до промислове розви-

нутих центральних районів своєї імперії. Промисловість на

окраїнах розвивалася вкрай повільно. Панщина, кріпосне право

та інші форми експлуатації селянства гальмували розвиток

промисловості, сільського господарства та внутрішнього ринку.

У цей же час в країнах Західної Європи відбувається про-

мислова революція, яка не могла не позначитися на економі-

чному розвиткові країн Центральної та Східної Європи, в т. ч.

й України. На землях Лівобережної та Слобідської України

успішно розвивається землеробство, основою якого були дрібні

та середні поміщицькі господарства. На Правобережжі висо-

ку ефективність господарювання демонструють великі магнат-

ські маєтки, які спеціалізувалися на вирощуванні зернових,

буряків. Найуспішніше розвиваються господарства Степової

України, де більшість землі перебувала в руках українських

селян, а також колоністів-німців, сербів, болгар, євреїв, вірменів,

греків та ін. У цьому регіоні успішно розвивалося також по-

міщицьке тваринництво, особливо конярство, вівчарство. З

українських земель розпочався вивіз худоби та інших про-

дуктів сільського господарства.

Величезні прибутки поміщикам, особливо Правобережної

України, давало ґуральництво та цукроваріння, які були на той

час дуже "модним" промислом. Важливе місце у промисловості

України займало сукновиробництво, другорядне — залізороб-

на, скляна, паперова, кам'яновугільна та деякі інші галузі.

Характерною рисою господарства першої половини XIX ст.

була його раціоналізація, що свідчило про народження нової

епохи — епохи індустріалізації.

Промисловий переворот започаткував епоху індустріалі-

зації. Його перший етап відбувся у 20—40-х рр. XIX ст. Не-

зважаючи на панування кріпосництва в аграрній сфері та де-

які інші перешкоди на шляху до економічного зростання, у

першій третині XIX ст. мануфактурне виробництво досягло

значних успіхів. Зростали кількість мануфактур, число най-

маних робітників. Почали використовуватися механічні ро-

бочі машини, зросло зацікавлення поміщиків, купців у збіль-

шенні виробництва.

Промисловий переворот в Україні почався у харчовій га-

лузі промисловості. У 20-х роках з'явилися перші парові ґу-

ральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збіль-

шила вихід горілки з одиниці сировини.

У цей же час виникає цукрова промисловість. Перший цук-

ровий завод збудував польський поміщик граф І. Понятов-

ський у 1824 р. в с. Трощин Канівського повіту Київської гу-

бернії. У наступному році такий же завод збудував князь О. Без-

бородько (козацького походження) у с. Макошин на Чернігів-

щині. В цукровиробництві почали використовувати машини

для подрібнення буряків, гідравлічні преси для сокодобуван-

ня, парові котли для випарювання і згущення цукробуряково-

го соку. Таких заводів у 20-х роках було небагато, але їхня по-

ява свідчила про початок промислового перевороту в Україні.

Робочі машини та механізми, які замінили ручну працю

робітників, з'явилися на текстильних мануфактурах, перш за

все суконних. Особливі успіхи мали мануфактури посаду Клин-

ці на Лівобережжі, однак парові машини в цій галузі запро-

ваджувалися повільно.

У 1823 р. в маєтку графа Воронцова у містечку Мошни на

Черкащині майстрами-кріпаками було споруджено перший на

Дніпрі пароплав, який назвали "Бджілка". Місцевий майстер

Вернигора встановив на ньому парову машину потужністю 6,5

кінських сил. З 1835 р. на Дніпрі вже діяла акціонерна па-

роплавна компанія, у власності якої було кілька потужних па-

роплавів.

Всезростаючі потреби у машинах і механізмах зумовили

появу машинобудівних заводів. Перший завод з виробництва

сільськогосподарської техніки, гідравлічних пресів, парових

——— -- - -----г-.—-——— п—— —І.Г--Г-—'' ""-"«Іще ачудував у

1841 р. український поміщик Кандиба. На час реформи 1861 р.

в українських губерніях було біля 20 машинобудівних заводів.

Однак багато машин ввозилося з-за кордону.

Розвиток машинобудування сприяв зростанню обсягів ме-

талургійного виробництва, видобутку кам'яного вугілля і хоча

потужність підприємств цих галузей була невеликою, проте

невпинно зростала.

Промислове виробництво базувалося головним чином на

примусовій кріпосницькій праці. З 13 960 робітників у 1828 р.

— 10 385 (74,4%) були кріпосними і тільки 3575 (25,6%) віль-

нонайманими. Скоро з'ясувалося, що наймана праця, за яку

платили грішми, була прибутковішою і вигіднішою, ніж дар-

мова кріпосна, а тому почав зростати попит на вільнонайма-

ного робітника. Поступово зменшувалася кількість поміщиць-

ких і, навпаки, зростала чисельність купецького, капіталіс-

тичного типу підприємств. Нові фабрики та заводи будували-

ся, починаючи з 40-х років, в основному в містах.

Таким чином, незважаючи на кріпосницькі порядки, про-

мисловий переворот проходив успішно, хоч і повільніше, ніж

у розвинених західноєвропейських країнах.

Другий етап промислового перевороту відбувався після

ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно)

— це 60—80-ті роки. У цей час фабрики та заводи остаточно

витісняють мануфактурне виробництво.

Як і в попередні десятиріччя, основне місце в структурі

української промисловості займало цукроваріння. Частка Укра-

їни у всеросійському виробництві цукру в 1880-х роках до-

сягла майже 90% . Всі основні операції на цукроварнях меха-

нізовано, на них використовувалася праця вільнонайманих

робітників. Для цукроваріння стала характерною концентра-

ція виробництва, ріст продуктивності праці. Такі ж явища

стали притаманними й горілчаній промисловості. Обсяги ви-

робництва горілки, спирту постійно збільшувалися.

Крім перелічених галузей промисловості успішно розвива-

лися борошномельне, олійне, текстильне та інші виробництва,

в яких ефективно запроваджувалися парові машини та інше

обладнання.

Технічний поступ у галузях важкої промисловості ширив-

ся повільніше, ніж у харчовій та легкій. Ще у кінці 30-х — на

Початку <±и-Х рр. .У К.риіпу алдал.Аа.л.ІгІ ,и,і>.І І ^УЛІ^Л ічиі чі^і.^,^.^,-

(французька — професор Ле-Пле, і англійська — геолог Р. Мерчі-

сон), які виявили великі поклади високоякісного кам'яного

вугілля в Донецькому кряжі. Незабаром відкрито поклади

залізної руди в околицях Кривого Рогу. Найближчим резуль-

татом цього стало те, що на півдні України почали виникати

шахти і металургійні підприємства, їхня кількість у порефор-

мений період зростає. У 1880-х роках у Донбасі налічувалося

197 вугільних шахт, на яких видобувалося 86,3 млн пудів

вугілля, що становило 43,1% від усього видобутку вугілля Росії.

Постійно нарощували виробництво чавуну, сталі й прокату

Юзівський, Сулінський та інші металургійні заводи. Разом з

тим, їхніх потужностей було недостатньо.

Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і

суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформений період

розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будів-

ництво першої залізниці від Балти до Одеси, яка згодом була

продовжена до Києва. На Лівобережжі залізниця з Курська

була продовжена до Броварів. У 1870 р., після будівництва

моста через Дніпро, вся Україна з півночі на південь була спо-

лучена залізницею. Залізничне будівництво здійснювалося в

різних напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано

10 тис. км залізничної сітки. Залізниці з'єднали найбільші

міста і промислові райони України, сприяли розвитку націо-

нального ринку, росту продуктивності праці, консолідації укра-

їнської нації.

Таким чином, після ліквідації кріпосного права в Росії й

Україні прискорився економічний розвиток, завершився про-

мисловий переворот. В Україні він мав свої особливості. Пер-

ший етап промислового перевороту відбувався в умовах пану-

вання кріпосницьких порядків, що гальмувало його здійснен-

ня. Почався переворот у харчовій галузі промисловості, при-

чому на поміщицьких мануфактурах. Машинобудування в

Україні мало яскраво виражену сільськогосподарську спрямо-

ваність. Залізничне будівництво, як і розвиток господарства в

цілому, було підпорядковане колонізаторським, військово-стра-

тегічним міркуванням царського уряду Росії.

2. Аграрна реформа 1848 р. в Австрійській

імперії і в Західній Україні

Панщинна система господарювання в Східній Галичині

Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської

імперії, була так само, як і в Східній Україні, малоефективною,

гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпац-

тва. Хоча становище західноукраїнських селян порівняно з

їхніми земляками в Російській імперії було значно кращим.

Габсбурги-реформатори прагнули покращити стан селянства

— найчисельнішого класу імперських підданих, а отже, голов-

ного джерела збирання податків для державної казни. Ніде в

Австрійській імперії визискування селянства не набрало та-

ких потворних форм, як в Галичині: під час літніх сільсько-

господарських робіт панщина тут досягала 6 днів на тиждень.

Тому в 1781—1782 рр. імператор Йосиф II проголосив свої-

ми патентами ряд змін в аграрній сфері краю, які передбача-

ли: звільнення селян від особистої залежності від поміщиків;

суд над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально при-

значений державний чиновник; чітко визначався розмір пан-

щини — до ЗО днів на рік; заборонялося збільшення поміщиць-

ких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель;

сільським лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися

займатися сільським господарством, заборонялося прожива-

ти у селі тощо.

Найголовнішим наслідком йосифінських реформ було те,

що вони хоч і не ліквідували соціального конфлікту між поміщи-

ками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Хоча

селянські бунти раз за разом вибухали в Галичині, але здебільшо-

го селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і соки-

ри, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичи-

ні практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком.

Проте тривалий час панщина була вигідною панівним вер-

ствам Австрійської монархії — німцям, полякам, євреям, як і

колоніальний статус західноукраїнських земель в цілому. Тому

після смерті Йосифа II його наступники звели реформи на-

нівець, зокрема селянські повинності зросли майже вдвічі.

Галичина була "хлібною коморою" для Австрії й Німеччини.

Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєт-

ків, що приносило чималий зиск. Разом з тим, сільське насе-

лення Східної Галичини періодично голодувало. І головна

причина цього голодування у тому, що 43% орної землі нале-

жало польським та іншим панам-дідичам, яких налічувало-

ся дещо більше ніж 50 тис., тоді як на майже 2 млн 700 тис,

селян припадало 57% орної землі. Не дивно, що у першій

половині XIX ст. по Західній Україні прокотився ряд селян-

ських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежа-

ми та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події

1848 р. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної

Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про

скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня

1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщи-

ни в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей

закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було

проголошено народові 22 квітня 1848 року на Великдень.

Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звіль-

нялися від панщинних повинностей.

7 вересня 1848 року віденський парламент ліквідував при-

мусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв,

правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації)

володіли поміщики.

Селянин, як і поміщик, ставав власником землі. Як ком-

пенсацію за ліквідацію панщини пани-дідичі отримували від-

шкодування з державної скарбниці. Вони звільнялися від

опікунських обов'язків над селянами (від обов'язку допома-

гати на випадок стихійного лиха, епідемій тощо). Держава

звільнила поміщиків від окремих податків. За панами зали-

шилися сервітутні володіння (ліси, пасовища, луки і т. ін.).

Селяни за користування сервітутами повинні були заплатити

певну суму панам на основі добровільних угод з ними. Па-

тент 1853 р. почав регулювати сервітутні відносини, але мало

чим допоміг селянству: більшість сервітутних судових про-

цесів селяни програли поміщикам.

Таким чином, скасування панщини було проведене з пов-

ним нехтуванням інтересів селянської верстви. Крім грошо-

вого відшкодування за землю, селяни змушені були платити

за користування сервітутами, що робило їх залежними від панів

у господарському відношенні.

Невирішеним залишалося питання "права на пропінацію".

Пани зуміли обійти закон від 7 вересня 1848 р. і далі ви-

користовували "право пропінації" у своїх корисних цілях. Так,

у 1860 р. дохід від пропінації становив 5 млн ринських що-

річно. А у 70-х роках селяни змушені були викупляти право

на пропінацію.

Незважаючи на перелічені недоліки, аграрна реформа в ціло-

му сприяла розвитку господарства, розчистила шлях для інтен-

сифікації сільськогосподарського виробництва, формування

індустріального суспільства.

3. Селянська реформа 1861 р. в Росії

та її здійснення в Україні

Передумови скасування кріпосного права в Росії і Україні

визрівали впродовж тривалого часу. Його ліквідації вимага-

ли перш за все аграрні відносини, які свідчили про кризу

панщинної системи господарювання. У першій половині XIX ст.

посилюється занепад поміщицьких господарств. Праця се-

лян-кріпаків ставала малопродуктивною. Хліборобство вело-

ся традиційними методами, екстенсивним шляхом. Разом з

тим промислова революція та початок індустріалізації в краї-

нах Західної Європи та в Росії вимагали збільшення вироб-

ництва сільськогосподарської продукції, зерна насамперед.

Кріпосництво було основним гальмом у розвитку сільського

господарства, промисловості. Це добре розуміли панівні кола

Росії.

Проти кріпосного права виступили селяни — найважливі-

ша і найчисельніша суспільно-політична сила імперії. Упро-

довж чотирьох років (1848—1851) у Київській, Подільській і

Волинській губерніях селянські бунти ставали все частіши-

ми. Під час заворушень вбито 24 поміщики і 7 управителів

панських маєтків.

В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах

Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужин-

цями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненави-

стю. Масові селянські рухи 1855—1856 рр. справили вели-

кий вплив на панівну верству і значною мірою визначили по-

літику царського уряду щодо кріпосного права. Не випадково

цар Олександр II саме у 1856 р. вперше офіційно заявив про

необхідність його ліквідації.

Проти кріпосного права виступила ліберальне настроєна

інтелігенція, яка вважала його анахронізмом, антигуманним

явищем. Промисловці та фабриканти також були проти кріпос-

ництва, яке перешкоджало вільному розвитку торгівлі і про-

мисловості. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка були суцільним

звинуваченням кріпацької неволі.

У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські

комітети для розроблення програми селянської реформи. У

наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла

Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонова-

них проектів. У комісію входили і брали активну участь у її

роботі українські поміщики з Чернігівщини Василь Тарнов-

ський та Григорій Ґалаґан.

Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії.

На його підставі Редакційна комісія підготувала "Положен-

ня", яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водно-

час був проголошений офіційний Маніфест про скасування

кріпацтва. Ці документи були обнародувані в Петербурзі і

Москві 5 березня, а в містах і селах України — з 9 березня до

2 квітня.

Реформа повністю зберегла поміщицьке землеволодіння.

Майже повсюди зменшилися селянські земельні наділи, яки-

ми селяни користувалися до реформи. Виділення землі та її

межування реформа віддавала на розсуд місцевих поміщиків.

Як правило, селянам віддавали землю гіршої якості, а іноді й

взагалі непридатну для хліборобства. Крім того, селянський

наділ роздрібнювався на кілька ділянок у різних місцях. Се-

ляни були фактично позбавлені пасовищ, луків, лісів та інших

угідь.

Внаслідок реформи 1861 р. селянство України втратило

понад 15% загальної площі земель, які раніше перебували у

їхньому користуванні. 94% колишніх поміщицьких селян

одержали наділи менше 5 десятин, тобто менше норми серед-

нього прожиткового мінімуму. Земельні наділи селяни повинні

були протягом 49 років викупити у поміщиків згідно з вста-

новленими реформою цінами, які значно перевищували тодішні

ринкові ціни на землю. Так, в Україні до 1906 р., коли викупні

платежі припинилися, поміщики одержали за землю, переда-

ну селянам, 382 млн крб., в той час, як її ринкова вартість ста-

новила 138 млн крб. Таким чином, селяни фактично викупо-

вували не тільки землю, але й свою волю.

Земельна реформа надала поміщику право упродовж двох

років самому визначити й оформити у т. зв. уставних грамо-

тах розміри земельних наділів селян. У цей час селяни пере-

бували у становищі "тимчасово зобов'язаних", змушені були,

як і раніше, відбувати панщину або платити оброк. У багатьох

місцевостях таке становище продовжувалося багато років.

Дворові селяни взагалі землі не отримали.

В Україні існувала численна група (майже 50%) держав-

них селян, долю яких було вирішено спеціальним законом про

поземельний устрій від 1866 р. Згідно з ним, селяни мали право

викупити свій наділ, а до того часу вони повинні були сплачу-

вати щорічний державний податок.

Разом з тим, реформа 1861 р. створила сприятливі умови

для активізації господарської діяльності, перетворила селян-

кріпаків у вільних людей. Селяни могли вільно пересуватися,

купувати і продавати рухоме і нерухоме майно, займатися

підприємництвом, торгівлею. Реформа сприяла господарсько-

му піднесенню, завершенню промислового перевороту і здій-

сненню індустріалізації.

4. Промисловий розвиток

західноукраїнських земель

Колоніальним аграрно-сировинним придатком до промис-

лово розвинутих центральних та західних провінцій Австро-

Угорської імперії залишилися підвладні їй землі Східної Га-

личини, Північної Буковини і Закарпаття. Тим не менше у

70—80-х роках XIX ст. тут також відбувався інтенсивний про-

цес формування фабрично-заводської промисловості. Щоправда,

охопив він, головним чином, нафтово-озокеритну, лісопильну

та борошномельну галузі, на яких почали досить широко за-

стосовувати парові двигуни. Більшість підприємств краю на-

лежали іноземним власникам: австрійським, німецьким, навіть

канадським. У 1890-х роках кількість робітників на підприєм-

ствах Прикарпаття досягла лише 3 тис. осіб, з яких значний

відсоток становили поляки. Це було свідченням низького

г———-'-.7 іі^^.^і^./і.-.і..-.^-! Іч іх^лип-іалсгил Ііилнима цеитраль-

них і місцевих (польського походження) властей.

У Східній Галичині розвивалися традиційні галузі промис-

ловості: текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, паперова, скля-

на, керамічна. Найпоширенішою галуззю залишалося ґураль-

ництво, цукроваріння. Однак застосування передової техніки

у цих галузях відбувалося вкрай повільно. Однією із важли-

вих перешкод у цьому був початок промислового перевороту

в німецьких та чеських провінціях Австрії. Ремісничі та ма-

нуфактурні вироби краю не витримували конкуренції фабрич-

но-заводської промисловості. Негативно впливала також ко-

лонізаторська політика властей, які не були зацікавлені у

промисловому зростанні західноукраїнських земель. Вклада-

лися капітали у вигідні виробництва, що продукували на-

півфабрикати, видобували сировину, здійснювали її первинну

обробку тощо.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких

були в основному чужинці. Були там величезні лісові простори,

які забезпечували сировину не лише для деревообробної та

будівельної, але й для хімічної галузі промисловості. Хімічну

промисловість почали розбудовувати у 1870-х роках коштами

підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З деревини,

зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил,

алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

Наприкінці XIX ст. на Закарпатті почали видобувати граніт,

каолін, мармур, вогнетривкі та гончарні глини, вапняк тощо.

Велике значення мав видобуток бурого вугілля та кам'яної солі

з осередком у Солотвині — найбільшій соляній копальні в

Україні, що давала 200 000 т щорічно, тобто майже 20% усієї

соляної продукції України. Діяло там декілька нафтових

копалень, ґуралень, броварень тощо.

У 60—70-х роках західноукраїнські землі були з'єднані

залізницею із Заходом. У 1861 р. завершено будівництво за-

лізничної лінії Краків—Перемишль, а у 1864 р. ЇЇ з'єднали

зі Львовом. У наступні десятиліття залізничне сполучення

отримали Чернівці, Стрий, Тернопіль та інші міста і містечка.

Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу

викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західно-

українських землях лише незначною мірою сприяло розвит-

ку виробництва промислової продукції, переважно лісової, та

оудівельних матеріалів. Внаслідок прокладання залізниць, хоч

і було зменшено в кілька разів транспортні витрати на пере-

везення товарів, західний регіон України став легкодоступним

джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промис-

ловості західних провінцій монархії Габсбургів.

Отже, фабрично-заводська промисловість західноукраїн-

ських земель розвивалася однобоке — розширювалися видобу-

вання і первинна переробка сировини, а не виробництво гото-

вої продукції. Такий напрям диктував уряд Австро-Угорщи-

ни, а також іноземний капітал. Це негативно впливало на хід

промислового перевороту, початковий етап якого припадав на

50—70-ті роки XIX ст.

5. Фінансова політика

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у

першій половині XIX ст. були оброчний і подушний податки

з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів і торго-

вих оборотів, незначні податкові збори з дворян. У структурі

доходів знизилося значення подушного і оброчного податків і

зросла роль непрямого оподаткування, насамперед так звано-

го "питейного" доходу, який продовжував ґрунтуватися на

системі відкупів. Напередодні селянської реформи 1861 р. він

становив майже 30% держбюджету.

Видаткова частина бюджету значною мірою мала непродук-

тивний характер. Більшість витрат припадала на воєнне і

морське міністерства. Понад 10% бюджету поглинало утри-

мання двору. При цьому витрати на міністерство освіти в

першій половині XIX ст. становили менше ніж 1% всіх бю-

джетних видатків. Хронічний дефіцит бюджету покривали в

основному випуском у дедалі більших обсягах внутрішніх і

зовнішніх позик, а також паперових грошей.

У таких умовах російський уряд змушений був здійснюва-

ти заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконален-

ня фінансових відносин. З цією метою в 1839—1843 рр. було

реалізовано фінансову реформу, підготовлену міністром фі-

нансів Росії Є. Канкріном. її проводили через вилучення асиг-

націй і введення твердої валюти у вигляді розмінних на срібло

державних кредитних білетів. Номінальне відновлювалася

срібна валюта з прирівнюванням срібного карбованця до 3 крб.

50 коп. асигнаціями (девальвація). У 1841 р. випущено нові,

розмінні на срібло кредитні білети, а асигнації в 1843 р. ви-

лучено з обігу. Впровадження кредитних білетів на рівні зі

сріблом принесло значні вигоди. Це дало змогу відмовитись

від срібла, громіздкого в обігу (до того ж монети в обігу силь-

но стиралися).

Однак у зв'язку зі зростанням державних і особливо воєн-

них видатків царський уряд знову вдався до емісії нових кре-

дитних білетів, які почали знецінюватися. У 1862 р. було зроб-

лено спробу чергової грошової реформи, за якою дозволявся

розмін кредитних білетів на золото та срібло. Але вже в кінці

наступного року розмін було відмінено.

Отже, господарський розвиток України у XIX ст. в значній

мірі визначався її колоніальним статусом. Українська еконо-

міка, незважаючи на істотні зміни в другій половині XIX ст.,

залишалася аграрно-індустріальною.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте передумови, основні етапи та на-

слідки промислового перевороту в Східній Україні. Які його

особливості?

2. Які економічні зміни сталися на західноукраїнських

землях після їхнього переходу під владу Австрійської імперії?

3. Назвіть характерні риси розвитку аграрних відносин

в Україні напередодні 1861 р. На конкретних прикладах і

фактах розкрийте підприємницький характер сільського гос-

подарства України в першій половині XIX ст.

4. Розкрийте зміст аграрних реформ 1848 і 1861 рр., зро-

біть їхній порівняльний аналіз.

5. Коли почався і як проходив промисловий переворот на

західноукраїнських землях?

6. Що собою являла грошова реформа царського уряду 1839—

1843 рр.?

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНИ наприкінці XIX —

початку XX ст.

1. Індустріалізація в Україні

Упродовж 60—80-х років в Східній Україні завершився

промисловий переворот. Найхарактернішою ознакою цього

було повсюдне застосування у виробництві парових двигунів,

систем машин, механізмів та верстатів. Основним промисло-

вим паливом стало кам'яне вугілля. З цього часу активніше

застосовуються у виробництві досягнення науки і техніки.

Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі

промисловості, пов'язані з сільським господарством. У першу

чергу це стосувалося цукрової промисловості, в якій господа-

рювали підприємці-представники різних національностей:

Терещенко, Симиренко, Харитоненко, Бобринський, Хряков,

Потоцький, Бродський, Гінзбург та ін. Завдяки високій концен-

трації виробництва загальна кількість цукрових заводів з

початку 60-х до середини 90-х рр. зменшилась з 247 до 153, а

робітників, навпаки, збільшилось з 38 тис. до 78 тис. Вироб-

ництво цукру на заводах зросло в 14 разів і становило 84%

виробництва всієї Російської імперії. Найбільші цукрозавод-

чики України об'єдналися в цукровий синдикат — перше у

Російській імперії монопольне об'єднання, що виникло у Києві

у 1887 р. Через 5 років у нього входили 90% діючих заводів

в Україні.

В останні десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Хер-

сонській губерніях виникли 17 великих металургійних заводів,

9 з них належали іноземним: англійським, бельгійським та

французьким підприємцям. Вони були збудовані на їхні кош-

ти: завод Джона Юза з робітничим селищем Юзівка (нині

Донецьк); Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині

Дніпродзержинськ); Гданцівський завод біля Кривого Рогу.

Російські промисловці стали власниками заводів: Брянсько-

го — біля Катеринослава, Дружківського та Донецько-Юр'їв-

ського у Донбасі.

нерні компанії з основним капіталом майже 63 млн. крб.

Французький, бельгійський, англійський і німецький капіта-

ли значною мірою захопили ключові позиції в кам'янову-

гільній, залізорудній та металургійній промисловості Украї-

ни (у вугледобуванні іноземцям належало 63% основного

капіталу, в металургії — 90%). У 1900 р. переважно інозем-

цям належали 65 підприємств сільськогосподарського маши-

нобудування.

Значним досягненням у процесі індустріалізації України

стало будівництво Харківського та Луганського паровозобудів-

них заводів, на яких було збудовано до 1900 р. 233 паровози.

Процес монополізації став особливо активним на початку

XX ст. Переломним моментом стала економічна криза 1900—

1903 рр., внаслідок якої збанкрутіли сотні дрібних і слабких

підприємств, натомість виник ряд великих монополістичних

об'єднань: "Продамет", "Продвагон", "Продвугілля" та інші.

Монополії проникли в усі сфери господарства. Напередодні

першої світової війни в Україні не було вже жодної важли-

вої галузі промисловості, в якій так чи інакше виробництво

не було б монополізоване. За рівнем концентрації промисло-

вого виробництва Україна вийшла на початку XX ст. на одне

з перших місць у світі. Підприємці, в основному чужинці,

монополізуючи виробництво, встановлювали ціни на готову

продукцію, забезпечували високі прибутки шляхом жорсто-

кої експлуатації трудового люду.

Таким чином, ставши на шлях індустріалізації, Україна

зробила значний поступ уперед у своєму розвитку. Вона пере-

творилася в один з найрозвинутіших у промисловому відно-

шенні районів імперії. Тут склалися такі великі промислові

центри загальноімперського значення, як Донецький вугіль-

но-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський

марганцевий басейни та Південно-Західний цукровобуряковий

район. Однак докорінних змін в економіці не відбулося. У

зв'язку з початком першої світової війни індустріалізація в

Україні так і залишилася незавершеною. До того ж царський

уряд проводив колонізаторську політику щодо України, мало

цікавився її економічними проблемами. Виробництво заліз-

ничних рейок, яке в Україні становило більше 75% від загаль-

нодержавного, переважно обслуговувало Російську імперію з

...

давала 70% усієї продукції добувної промисловості, тоді як в

переробній її частка становила лише 15%. Основним вироб-

ником тютюну імперії була Україна, але виробництво цига-

рок здійснювалося в Петербурзі. Велику частину українсько-

го цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть

у цій галузі зробити Україну залежною від Росії. Таких при-

кладів було дуже багато. Тому, хоч несподіваний і потужний

вибух промислової активності в Україні справляв приголом-

шуюче враження, він приховував однобічний, незрівноважений

характер цього розвитку.

Фактично однобічний, колоніальний характер мав і това-

рообмін. Бо імперська політика ціноутворення створювала

ситуацію, коли вартість готових російських товарів була над-

звичайно високою, в той час як ціни на українську сировину

залишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники

готових товарів мали значно більші прибутки, ніж компанії з

видобутку вугілля та залізної руди в Україні. Так українську

економіку позбавляли потенційних прибутків і змушували

слугувати інтересам російського центру імперії.

Отже, незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріа-

лізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни

не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залиша-

лася аграрно-індустріальною.

Західна Україна. У кінці XIX — на початку XX ст. в еко-

номічному житті Західної України відбуваються суттєві зру-

шення. Прискореними темпами почала розвиватися лісопиль-

на та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст.

Галичина експортувала щорічно 80—85 тис. вагонів лісома-

теріалів. З 90-х років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації

виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р.

нафтового картелю. У 1905—1906 рр. виникло понад 50 акціо-

нерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких бу-

ли "Галицько-карпатське товариство", "Східниця", "Галичина".

Акціонування та монополізація стали характерними й для

інших галузей промисловості. Однак переважна більшість

підприємств залишалися дрібними. На початку XX ст. на всіх

західноукраїнських землях налічувалося близько 100 фабрич-

но-заводських, переважно дрібних підприємств, де працювало

62—63 тис. робітників із 300 тис. робітників, зайнятих різни-

МИ Видами

— працювала в кустарних промислах, у маленьких ремісни-

чих майстернях, удома.

У цілому промисловість західноукраїнських земель розви-

валася повільно. Галузева її структура залишалась однобокою

— в напрямку видубутку і первинної переробки сировини —

і мала колоніальний характер. Незважаючи на значні зрушен-

ня кінця XIX — початку XX ст., становлення фабрично-завод-

ської промисловості на західноукраїнських землях ще не від-

булося.

2, Зрушення в сільському господарстві. Столипін-

ська аграрна реформа

Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у

Російській імперіях мали багато спільних рис. Насамперед

вони створили сприятливіші умови для індустріального роз-

витку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося

селянське підприємництво, розширювалися ринкові відноси-

ни. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі пи-

тання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася

низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господа-

рювання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян

землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у

громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це

гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток

селянства.

Залишки кріпосництва, невирішеність аграрного питання

стали причинами незатихаючої боротьби у пореформеному

селі. Особливо це проявилося в умовах першої російської ре-

волюції 1905—1907 рр. Царський уряд намагався стабілізу-

вати становище в країні шляхом перебудови земельно-аграр-

них відносин. У квітні 1906 р. головою Ради Міністрів і вод-

ночас міністром внутрішніх справ Росії було призначено ви-

датного реформатора Петра Столипіна. Був він противником

ліберального й соціалістичного рухів, прагнув змінити Росій-

ську імперію шляхом економічних і соціальних реформ, актив-

но боровся з національно-визвольними рухами, особливо укра-

їнським.

ре-

форма. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії

(і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р

скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному

селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому

землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни

могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати

"хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був

служити перебудові земельних відносин, створити стан замож-

них селян-фермерів.

Іншим важливим кроком аграрної реформи П. Столипіна

було створення Селянського земельного банку і надання йому

права давати селянам вигідні кредити для купівлі землі, ре-

маненту тощо. Це сприяло також торгівлі поміщицькою зем-

лею та придбанню її селянами.

Ще один важливий напрямок реформи — переселення се-

лян із густозаселених регіонів європейської частини Російської

імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід, де був надлишок

вільної землі. Українські губернії протягом 1906—1912 рр.

дали близько 1 млн переселенців. Однак через погану органі-

зацію переселенської кампанії значна частина українців зму-

шена була повернутися назад. В 1914 р. в Сибіру і на Дале-

кому Сході проживало 2 млн українців.

За неповних чотири роки четверта частина господарств в

Україні, що входили до земельних громад, вийшла з них, а

протягом 1916—1917 рр. селяни купили, головним чином у

поміщиків, понад 7 млн десятин землі. Внаслідок цього напере-

додні Лютневої революції 1917 р. в руках селян було вже 65%

усієї землі, й на одне господарство припадало 8,6 га. У резуль-

таті реформи на Правобережній Україні й Полтавщині, де об-

щинне землеволодіння було слабо поширене, майже вся се-

лянська земля стала приватною.

У цілому столипінська аграрна реформа мала успіх в Укра-

їні. Нею скористалися, перш за все, селяни, які хотіли і вміли

господарювати. Реформа прискорила перехід українського села

на індустріальну основу, створила сприятливі умови для роз-

витку приватного селянського землеволодіння, стимулювала

розвиток агрономічних заходів. В 1909—1913 рр. продук-

тивність сільського господарства зросла в півтора рази. Земські

агрономи організували прокатні станції техніки, сільськогос-

ПОДарСЬКІ ЧИТаННЯ. Для малоаемельпил иелпп І; і ииргигхял^і

товариства з оренди землі та колективного ведення рільницт-

ва. Однак модернізація українського села здійснювалася по-

вільно порівняно з країнами Західної Європи і була перерва-

на війною 1914 р.

Розвиток капіталістичних відносин у сільському госпо-

дарстві мав місце і на західноукраїнських землях. Однак

Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття залишалися

відсталими аграрними провінціями Австро-Угорської імперії.

У сільському господарстві було зайнято близько 90% населен-

ня, а безпрецендентний визиск селян під час викупу землі та

упорядкування справи сервітутів завів західноукраїнське село

у безвихідь.

У Західній Україні збереглося велике поміщицьке й цер-

ковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40% усіх

земель. Великими землевласниками були польські, румунські,

угорські, німецькі поміщики. Основна ж маса селянства страж-

дала від безземелля і малоземелля. Взагалі господарств, що

мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалось 80%, на Буко-

вині — 85% , у Закарпатті — 73%.

Користуючись малоземеллям селян, великі землевласники

зберігали з ними напівкріпосницькі стосунки. Поміщицькі

господарства базувались в основному на відробітках селян, які

не мали засобів до життя і були позбавлені необхідних умов

ведення господарства. Великого поширення набули відробіт-

ки за проценти, які сплачували за борг взятого до "нового вро-

жаю" збіжжя, за "порцію" — певну суму грошей, яку поміщи-

ки позичали селянам, за землю, за штрафи при потравах у полі,

за порушення лісового чи рибальського законів тощо.

Щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати за-

робітків поза селом; швидкими темпами зростала еміграція.

Йдеться про початок масової еміграції українських селян до

Америки, здебільшого Канади і США, у менших розмірах —

до Бразилії та Аргентини, де ще було чимало неосвоєних те-

риторій і уряди цих країн заохочували масове переселення з-

за кордону. Окрім того, місцеве селянство виїжджало на се-

зонні заробітки до Німеччини, Чехії, Румунії, Данії та у при-

кордонні російські губернії. Ті, хто бажав працювати, щоб мати

постійний заробіток, і не боявся важкої роботи, влаштовува-

лися чорноробами на заводах, шахтах, будівництві. Споконвічні

селяни наиоільше прагнули одержати земельні ділянки для

сільськогосподарського обробітку з фондів державної влас-

ності.

Масштаби еміграції особливо зросли на початку XX ст.

Якщо в 1890—1900 рр. з Галичини емігрувало 78 000 чол., то

за перше десятиріччя XX ст. виїхало понад 224 000 чол.

Еміграція полегшила становище селян, оскільки вона дещо по-

м'якшила проблему аграрного перенаселення. Підраховано, що

з 1890 по 1913 р. число емігрантів дорівнювало майже тре-

тині всього приросту населення за цей період. Окрім того, аме-

риканські емігранти і європейські сезонні робітники велику

частину заощадженого заробітку переказували додому. У ре-

зультаті вперше у західноукраїнських селян з'явилися гроші,

на які вони почали скуповувати головне багатство — землю.

Отже з початком XX ст. становище селян стало потрохи

покращуватися і не було вже таким безрадісним, як декілька

десятиліть тому. "Наш бідний, довгі роки систематично гноб-

лений і оглуплюваний народ власною силою й енергією піді-

ймив себе з понижаючого стану... та з радісною певненістю

глядить у свою кращу будучність", — писав І. Франко у 1907 р.

про цю важливу переміну в селянському житті.

3. Зародження і розвиток кооперативного руху

У новітню епоху великих соціально-економічних перетво-

рень український народ вступив без власної держави. Він був

об'єктом жорстокого колоніального гноблення. Іноземні по-

неволювачі безсоромно грабували багаті землі, природні ресурси

України. Тяжке становище трудового люду, особливо селян-

ства, посилювалося його соціальною та політичною незахище-

ністю.

Після скасування кріпосного права в Україні виникають

різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрун-

тувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливі-

шою з них стає кооперація, як рух самооборони економічно

слабких і соціальне принижених верств населення. Перший

споживчий кооператив в Україні був створений у 1866 р. в

Харкові. З самого початку товариство налічувало 64 члени з

повним (50 крб.) та 292 члени з неповним паєм. Крім торгівлі

предметами широкого вжитку, товариство мало свою

пекарню, фабрику овочевих напоїв, забезпечувало своїх членів

паливом. Товариство ознайомлювалося з кооперативним ру-

хом на Заході, його представники побували у Великобританії,

Франції та Німеччині, підтримували зв'язки із зарубіжними

кооперативними організаціями.

Протягом 1866—1870 рр. в Україні діяло 20 споживчих

кооперативів (загальна кількість їх в Російській імперії тоді

становила 63). Серед провідних діячів кооперативного руху тоді

були найвидатніші представники українського національно-

го руху, відомі науковці В. Антонович, О. Кістяківський, М. Яс-

нопольський, М. Зібер, М. Драгоманов таін.

Однак перші українські кооперативи проіснували лише

кілька років, їхній занепад був зумовлений рядом причин.

Насамперед погано був підготовлений соціальний ґрунт для

кооперативної діяльності. Переважна більшість громадян ще

не розуміла суті та значення кооперації. Високі як на ті часи

внески (25—50 крб.) не давали змоги вступати у кооперативи

менш заможному населенню. Через матеріальну незабезпе-

ченість кооперативи не могли конкурувати з приватними тор-

гівцями, які до того ж не гребували засобами, щоб їх знищити.

Вбачаючи в кооперації опозиційну силу, державна адмініст-

рація вороже ставилась до неї. Організатори перших спожив-

чих товариств не мали практичного досвіду.

У 1890-х роках кооперативна діяльність пожвавилася, що

було пов'язано з діяльністю відомого українського кооперато-

ра, "артільного батька" М. Левитського. Завдяки його енер-

гійним зусиллям 29 вересня 1894 р. в с. Февар на Херсон-

щині утворилась перша хліборобська спілка, так звана артіль,

її члени об'єднали свої земельні ділянки, робочу худобу, рема-

нент. Спільними зусиллями вони вели господарство, а прибут-

ки розподіляли відповідно до кількості працюючих та площі

землі. Артіллю керував староста, якого обирали голосуванням.

З Херсонщини артільний рух швидко поширився на Ка-

теринославщину, Полтавщину, Чернігівщину, Київщину та До-

неччину. Проте усі ці спілки, об'єднуючи в основному 15—20

господарств, не мали значного впливу на сільське господарство

і проіснували не більше трьох років. Об'єднані у них селяни

не були підготовлені до ведення спільного господарства та

розрахунків між собою. Тому М. Левитський з 1903 р. зосере-

див основну увагу на організації ремісничих артілей у містах.

Він, зокрема, організував артілі у Єлизаветі, Одесі, Києві, Балті

Вінниці. У 1912 р. на Надніпрянщині діяло всього 2500 спо-

живчих кооперативів, тоді як у всій Російській імперії — 6700.

У 1908 р. був заснований Київський союз споживчої коо-

перації. За два перших роки існування він об'єднав 220 спо-

живчих товариств на Київщині, Поділлі, Чернігівщині. Київ-

ський союз розгорнув активну діяльність, скликав кооперативні

з'їзди і наради, став провідним осередком проти Московсько-

го союзу. Та після фінансового краху в 1913 р. його було

ліквідовано.

З початком українського кооперативного руху виникали

також кредитні товариства. Вже в 1901 р. виник перший

на українських землях Союз кредитних кооперативів у м. Бер-

дянську. У 1903 р. виник другий такий союз у Мелітополі.

Ці союзи були лише організаційно-ревізійними надбудовами

без права вести банківські операції. Проте це вже був крок

вперед, адже вони надавали практичну допомогу низовим, об'єд-

наним у них, кооперативам.

В 1911 р. розпочав свою діяльність реорганізований Київ-

ський кредитний банк — Союзбанк, який очолював X. Бара-

новський. Союзбанк швидко став важливим організаційним

та фінансовим осередком не тільки Київщини, а й всієї Над-

дніпрянської України. Він здійснював банківські та торгово-

посередницькі операції, організовував промислові підприємства,

проводив видавничу діяльність, скликав кооперативні наради.

Перед західноукраїнською кооперацією від самого почат-

ку її заснування було поставлено завдання — створити вну-

трішній ринок для національних товаровиробників. Перше

західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприєм-

ство "Народна торгівля" було організоване у 1883 р. у Львові

за ініціативи В. Нагірного. Діяльність "Народної торгівлі"

спочатку зводилась виключно до підтримки української при-

ватної торгівлі. Проте вже у 1907 р. вона перетворилась на

союзне об'єднання споживчих кооперативів. Відповідно до

статуту "Народна торгівля" мала організовувати торгові коо-

перативи, перевіряти їхню діяльність та бути для них цент-

ральною організацією.

У 1899 р. представники селянства, інтелігенції та духівниц-

тва організували в Олеську на Золочівщині місцеве товари-

СТВО "СІЛЬСЬКИЙ ГОСПОДар", ЯКе В ІУІЛЗ р. ПереИШЛО ДО

і стало крайовим органом кооперації. "Сільський господар",

очолюваний Є. Олесницьким, швидко перетворився на знач-

ну інституцію з філіями майже в кожному повіті, сотнями

гуртків, багатьма дослідними полями, станціями, часописами.

Найважливішими напрямами роботи товариства були: ство-

рення різних виробничих і господарських спілок, пропаганда

сільськогосподарських знань серед населення, організація чи-

талень, бібліотек, сільськогосподарських і промислових шкіл,

проведення з'їздів та віче, курсів і виставок, посередництво при

купівлі землі чи реманенту, при збуті сільськогосподарських

продуктів тощо.

У тому ж таки 1899 р. у Перемишлі було організовано

Спілку для господарства і торгівлі. Протягом короткого часу

спілка охопила усі українські кооперативи цього типу в Га-

личині й стала Крайовою спілкою для господарства і торгівлі.

Об'єднанням у 1911 р. цієї спілки з торговим відділом "Сіль-

ського господаря" було створено Крайовий союз господарсько-

торгових спілок, який до 1913 р. організував 28 сільських

господарсько-торгових спілок.

Значного розвитку в Західній Україні досягла кредитна

кооперація, оскільки кредит був дуже важливою і найлегшою

до опанування кооперативами стороною економічного життя.

Попит населення, зокрема селянства, яке намагалося знайти

порятунок від лихварства, на кредити зріс, а це спричинило

підвищення процентів і збільшення вкладів широких верств

населення в кредитні спілки. Зростання чисельності кредит-

них спілок зумовило створення в 1898 р. Крайового союзу

кредитового — першого західноукраїнського кооперативного

союзу, який об'єднав і підпорядкував собі значну частину укра-

їнських кредитних кооперативів. Його організатором та довго-

літнім головою дирекції був провідний політик галицьких

українців К. Левицький.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше

розвинулася молочарська, яку започаткував о. О. Нижанків-

ський. До першої світової війни існувало близько 100 молочар-

ських кооперативів.

Провідна роль в організаційному та політичному спряму-

ванні західноукраїнських кооперативів належала Крайовому

союзу ревізійному (КСР). Через спеціалізовані кооперативні

ои єднання урановий союз кредитовий, "Народна торгівля",

Крайовий господарсько-молочарський союз та ін.) він підпо-

рядкував собі близько 600 українських кооперативів. З січня

1904 р. КСР почав видавати часопис "Економіст", навколо

якого згуртувалася група видатних теоретиків і практиків

кооперації під керівництвом К. Панківського.

Паралельно з Галичиною розвивався кооперативний рух на

Буковині та в Закарпатті.

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. український

кооперативний рух, незважаючи на великі труднощі та пере-

шкоди, набув значного розвитку. Він став важливим чинни-

ком господарського, культурного і духовного піднесення укра-

їнського народу.

4. Фінанси та кредит

Наприкінці XIX ст. дедалі актуальнішим ставало питан-

ня встановлення в Росії грошового обігу, заснованого на золоті,

як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Гро-

шова реформа потребувала нагромадження величезної кіль-

кості золота. У 1897 р. золотий фонд становив уже 1095 млн

крб. при 1067 млн крб. кредитних білетів у обігу. При тако-

му співвідношенні можлива була реформа грошового обігу,

тобто кредитні білети ставали розмінними на золото. Між зо-

лотим і паперовим кредитним карбованцями взяте було спів-

відношення, яке на той час фактично встановилося на ринку

— 66 коп. золотом за 1 кредитний карбованець. Отже, рефор-

ма була проведена через девальвацію зниження карбованця

до фактично встановленого його ринкового курсу. У 1897 р.

було остаточно затверджено закон про золоту реформу. Кар-

бувалися нові золоті монети п'ятикарбованцевої вартості, а

також були визначені умови забезпечення кредитних білетів

у обігу. Встановлювалися суворі обмеження емісійного права

Державного банку.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта про-

існувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона

давала можливість уряду здійснити великі економічні та кре-

дитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток

великої промисловості. На основі золотого запасу розвивала-

ся кредитна політика, державні позики, фінансувалося заліз-

ничне будівництво, промисловість тощо.

В умовах промислового розвитку значна увага приділяла-

ся вдосконаленню кредитно-банківської системи. В Україні

виникло багато приватних банків, комерційних кредитних

закладів — банківських контор, дисконтерів (кредиторів-лих-

варів, які брали на облік векселі). Новими формами організації

кредиту були приватні акціонерні банки, міські (громадські)

комерційні банки, товариства взаємного кредиту, позичково-

ощадні товариства тощо.

Таким чином, незважаючи на значний прогрес у господар-

ському розвитку України наприкінці XIX — на початку XX ст.,

кардинальних змін у її економіці не сталося. Причинами були

колонізаторська політика Російської і Австро-Угорської імпе-

рій, які зберігали за українськими землями статус сировинно-

го придатку, та, до певної міри, перша світова війна, яка зава-

дила завершенню процесу індустріалізації.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. У чому полягає суть індустріалізації України? Якими

були її найважливіші наслідки до початку першої світової

війни?

2. Як вплинула індустріалізація на розвиток українських

міст?

3. Що привело до зростання протиріч в аграрному секторі

України на рубежі XIX — XX ст.?

4. У чому полягало прогресивне значення столипінської

аграрної реформи? Якими були особливості її здійснення в

Україні?

5. Проаналізуйте фактори, які сприяли зростанню еміг-

раційних процесів в Україні.

6. Розкрийте передумови виникнення української коопе-

рації, види та найважливіші напрями її діяльності.

7. Якими були причини та наслідки грошової реформи цар-

ського уряду 1895—1897 рр.?

ЛЕКЦІЯ XV

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНИ

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

1. Економічна політика українських урядів доби

Національно-визвольної революції

(1917—1919 рр.)

Перша світова війна мала руйнівний вплив на економіку

України. Була паралізована зовнішня торгівля. Скорочувалися

посівні площі, на 200 млн пудів у порівнянні з 1913 р. зни-

зився валовий збір зерна, почалися перебої з продовольством.

Назріла криза промислового виробництва, обсяг якого скоро-

тився на ЗО—50%. На початку осені 1917 р. у Донбасі не пра-

цювало 200 шахт, були зупинені металургійні заводи. Негатив-

но позначалася на господарстві нестача кваліфікованої робочої

сили. Понад 3,5 млн українців у російській армії і 250 тис. в

австро-угорській змушені були воювати за чужі їм інтереси.

Економічна і політична криза на початку 1917 р. призве-

ла до краху російського самодержавства. У березні 1917 р.

представники української інтелігенції утворили Централь-

ну Раду, що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії.

За таких складних умов Центральна Рада як найбільш пред-

ставницький, владний орган в Україні, не змогла налагодити

ефективного державного управління, забезпечити стабільність

і порядок, організувати економічне життя. Лише після при-

йняття Третього універсалу і створення УНР, тобто із запізнен-

ням у кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні

принципи своєї економічної політики. Значне місце у Третьо-

му універсалі відведено вирішенню аграрного питання — най-

пекучішого у той час для селянства. Оголошувалося скасування

приватної власності на "землі поміщицькі й інші землі нетру-

дових господарств сільськогосподарського призначення, а та-

кож на удільні монастирські, кабінетські та церковні". Ці землі

мали перейти в руки трудящих селян без викупу. Для реалі-

зації цього положення Універсалу Центральна Рада доручи-

ла Генеральному Секретаріату із земельних справ розробити

закон про те, як користуватися цими землями до остаточного

вирішення їхньої долі на Українських Установчих Зборах.

V А ^/^ А тлчіу упіОС^І^сАЛІ ДСЛЛсІру ЬсІЛсі^Ь Л Є(_>иЛІ Д НІ 1"ГЬ ДООрО-

го упорядкування виробництва, рівномірного розподілення

продуктів споживання й кращої організації праці". З цією

метою Центральна Рада зобов'язала Генеральний Секретаріат

праці спільно з представниками робітників "установити дер-

жавний контроль над продукцією в Україні". Проголошува-

лося введення восьмигодинного робочого дня.

Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в

реалізації наміченої Третім універсалом програми. Централь-

на Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аг-

рарного питання. 10 листопада 1917 року на нараді представ-

ників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і

банкірів, В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що

питання про землю буде вирішене на Українських Установ-

чих Зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснен-

ня Універсалу з аграрного питання, яке забороняло "свавіль-

не захоплення земель та іншої власності". Передбачалися

покарання тих, хто порушуватиме встановлений порядок. На-

міри Центральної Ради спрямовувалися на збереження про-

дуктивності сільського господарства, але розходились із праг-

неннями мало- та безземельних селян.

Малоефективною виявилась політика Центральної Ради

щодо фінансів та промисловості. Катастрофічне бракувало

грошей навіть для виплати зарплатні. Та зачіпати царські

банки, які діяли в Україні всупереч інтересам Центральної

Ради, уряд не ризикував. Не виконувалася також обіцянка

встановити державний контроль над промисловістю. Робітники

не зрозуміли її суті, а промисловці зустріли взагалі вороже.

Остаточне банкрутство економічної політики соціалістич-

ної (за переконаннями) Центральної Ради стало очевидним

після окупації України німецькими та австро-угорськими

військами. Рада виявилася неспроможною гарантувати вико-

нання умов Брестського мирного договору, тобто забезпечити

вивезення до Німеччини продовольства. Внаслідок цього та

інших причин Центральна Рада перестала існувати.

Гетьманат. Уряд гетьмана Павла Скоропадського та його

оточення складалися з помірковано-консервативних чинов-

ників, військових і громадських діячів дореволюційного часу.

Вони прагнули побудувати нову за формою Українську дер-

жаву зі стабільним устроєм, що базуватиметься на засадах

ї власності, у ряд очолив Федір Лизогуб, октябрист з

українофільською орієнтацією, великий поміщик. Він зумів

налагодити функціонування державного апарату, в т. ч. й на

місцях, за рахунок використання царської бюрократії. Це

правда, загрожувало відновленню Української державності, зате

забезпечило порядок, виконання союзницьких домовленостей

тощо. Великі землевласники стали відновлювати свою влас-

ність на землю і майно в Україні. Поряд з цим уряд розпочав

розробку аграрного законодавства й опублікував у липні

1918р. "Проект загальних основ земельної реформи". Перед-

бачалося збільшити кількість землевласників за рахунок ви-

ділення селянам державних, удільних, а також викуплених у

великих приватних власників земель. Землею за викуп на-

ділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя (більше 100 дес.)

залишалися за власниками і серед селян не ділилися. У ціло-

му проект був консервативним і більшістю селян не спри-

ймався.

Відновлювалися старорежимні порядки і в промисловості,

Уряд повертав націоналізовані підприємства колишнім влас-

никам. Фабриканти не сприйняли тих змін, що настали після

Лютневої революції. На виробництві обмежувалась свобода

профспілкової діяльності, рівень зарплати визначався власни-

ком фабрики і т. ін. Внаслідок такої політики влітку і особли-

во восени 1918 р. Україною прокотилася хвиля робітничих

страйків і селянських заворушень, які разом з іншими при-

чинами призвели до ліквідації держави Павла Скоропадського.

Директорія, її економічний курс не відзначався послідов-

ністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну

роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який

належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради

Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-

демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими

справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.

Директорія одним із перших своїх заходів оголосила про

намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське,

церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір встано-

вити в Україні національний варіант радянської влади, праг-

нув цим самим вибити з рук більшовиків один з найважливі-

ших пропагандистських козирів. Владу на місцях передба-

чалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудо-

вої інтелігенції. Законодавча влада в У НГ належала трудово-

му Конгресові, який обирало трудове населення без участі "по-

міщиків і капіталістів". Внаслідок такої політики Директо-

рія залишилась без підтримки переважної більшості спеці-

алістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх,

без кого нормальне існування держави неможливе.

Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці

аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків

без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія

прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компен-

сацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдоскона-

лення, раніше проведеш в маєтках. За землевласниками за-

лишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також

оголошено про недоторканість земель промислових підпри-

ємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також

землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян

залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи

обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економіч-

не життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були роз-

цінені як пропоміщицькі та прокуркульські й відкидалися.

Західноукраїнська Народна Республіка. Перед урядом

ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-економічні зав-

дання. Адже Галичина впродовж чотирьох років першої світо-

вої війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих

держав. Край був зруйнований і пограбований. Не тільки села,

а й повіти (наприклад, Зборівський) майже повністю зникли з

лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турбо-

тою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення насе-

лення й армії продуктами харчування, так як у Галичині не

вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промис-

лових виробів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам.

У край було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в

тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано гроші для купівлі

продуктів харчування. Але ця допомога виявилася недостат-

ньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був здій-

снити радикальні заходи. Усі запаси продуктів харчування та

предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках.

Було введено два безм'ясних дні на тиждень, заборонено пит-

лювати збіжжя, випікати тісто. До хліба треба було давати

четверту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося

врятувати людей від голоду.

За умов постійної руїни й воєнних дій західноукраїнсько-

му урядові вдалося також налагодити адміністрацію краю,

уникнути поширення епідемій, забезпечити функціонування

шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти й телефону.

Було проведено земельну реформу. Українська Національ-

на Рада поклала в основу своєї аграрної політики принцип

збереження приватної власності на землю. Конфіскації підля-

гали лише державні землі, землі, що належали членам пану-

ючої династії, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою

спекуляції, а також ті, які перевершували певну дозволену

норму площі. Наділення землею передбачали почати зразу ж

після закінчення війни. До того часу землею мали розпоряджа-

тися земельні комітети.

Успіхи державного будівництва Західноукраїнської Народ-

ної Республіки були перекреслені воєнними невдачами.

Отже, бойові дії першої світової війни, хаос і дезорганіза-

ція, що панували в усіх сферах економічного життя, агресія з

боку білої та червоної Росії, Польщі, непослідовність та не-

рішучість українських національних урядів у проведенні еко-

номічних перетворень були найголовнішими причинами по-

разки національної революції і втрати державності.

2. Економічні експерименти більшовиків

в Україні: "воєнний комунізм" та неп

Політика "воєнного комунізму". Вирішивши збройним

шляхом питання про владу в Україні на свою користь, більшо-

вики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних

відносин. Перш за все було взято під партійний контроль

фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела

конфіскацію на користь рад золота та інших цінностей. Фінан-

сове господарство України підпорядковувалося фінорганам

Росії. Паралельно відбувалось одержавлення промисловості.

Його здійснювала Вища рада народного господарства Росії

(ВРНГ), утворена 1 грудня 1917 р. В Україні були сформовані

філії ВРНГ, які не мали ніякої автономії. Постановою ВРНГ

від 22 січня 1918 р. державною власністю Російської федерації

були оголошені акціонерні товариства "Продамет" І "Кровля".

Було націоналізовано і оголошено власністю Російської феде-

рації 9 з 15 великих металургійних заводів України, які ви-

плавляли 80% чавуну і сталі. Державною власністю РРФСР

стали 230 великих шахт, суднобудівні заводи Півдня, ряд під-

приємств Харкова, Катеринослава та інших міст.

Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні

було питання про хліб. Після проголошення радянської вла-

ди в Харкові більшовики стали відправляти в центральну

Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щоденно з Укра-

їни в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1

березня — по 300, азі квітня — по 400 вагонів. Вивіз хліба

супроводжувався реквізиціями, насильством над селянством,

здійснювався терор над українським селом.

Більшовики встановили контроль над Україною з допомо-

гою дуже привабливих для людей гасел: "Заводи — робітни-

кам", "Земля — селянам". Проте незабаром було оголошено

курс на "швидке, рішуче і тверде здійснення економічної дик-

татури пролетаріату", яке передбачало ліквідацію товарно-гро-

шових відносин і введення прямого продуктообміну. Було

розгорнуто широку націоналізацію промисловості, торгівлі,

транспорту. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізова-

но понад 11 тис. підприємств. Характерно, шо державні під-

приємства, як правило, в умовах розрухи не діяли. Сотні ти-

сяч робітників залишалися без роботи, змушені були виїхати

у село.

Продовольча політика радянської влади була антинародною

за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР

прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити

робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радян-

ських службовців продовольством. Були створені спеціальні про-

довольчі загони. З метою їхнього зміцнення до продзагонів було

мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис.

членів більшовицької партії. Влітку 1920 р. завдання щодо

продрозверстки було покладено на 1-шу кінну армію С. Будьон-

ного, що перекидалася на радянсько-польський фронт. Тим не

менше, селянство відмовлялося здавати хліб і до липня 1920 р.

загальний план продрозверстки, що становив 153 млн пудів

хліба, було виконано лише на 10% .

Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування

г>слі-іла ранили півдня У країни (насамперед — Донецька За-

порізька, Катеринославська, Миколаївська та Одеська губернії)

Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха, наслідком

чого став голод 1921 —1923 рр. Лихо зростало: у грудні 1921 р.

голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20%, а

в травні — вже 48%, тобто не менше 10 млн чол.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях

більшовики визначали свою політику, виходячи з єдиного

критерію: як би не послабити власної диктатури. Тому пере-

вага в продовольчому постачанні надавалася промисловим

районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані

й голодні робітничі колективи були набагато небезпечніши-

ми, аніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився одна-

ково. Факти свідчать, що поволзьким селянам і біженцям з

Поволжя в Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за

рахунок України. Але про голодуючих українських селян

держава постаралася забути. Газетам було заборонено висвіт-

лювати становище у південних губерніях України (цю блока-

ду було знято лише в 1922 р.). Було опрацьовано й техніку

замовчування пануючого в Україні голоду. 4 серпня 1921 р.

Політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує

пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії

необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від

боротьби з неврожаєм на Україні, де допомога місцям, що по-

страждали від неврожаю, могла бути цілком надана своїми

губернськими або повітовими засобами".

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у

1921—22 рр. хлібний дефіцит степових губерній України ста-

новив майже 25 млн пудів. У той же час до РСФСР було виве-

зено 27 млн пудів зерна. Наступного року ситуація повтори-

лася. Крім того, з осені 1922 р., незважаючи на голод, партій-

но-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту

хліба (з України в цей час було забрано не менше 15 млн пудів

зерна). А щоб це не виглядало аморально, було оголошено, що

врожай 1922 р. припинив голод. Принцип "недоїмо, але виве-

земо", котрим керувалися царські міністри, трансформувався

в інший: "помремо, але вивеземо". Як наслідок, голод в півден-

них губерніях України протримався весь 1922 р. і перейшов

на першу половину 1923 р.

Ьула ще одна причина трагедії І.^^\. — хс-^и ^Р. і^^*^*^

ши руйнівну та спустошливу дію природних явищ (посухи та

неврожаю) численними конфіскаціями продовольства, офіційна

центральна влада фактично вперше апробувала голод як ефек-

тивний засіб придушення антибільшовицького повстанського

руху, яким було охоплене українське село. За офіційними

даними, наприкінці 1920 — на початку 1921 рр. тільки у ве-

ликих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. чол.

Знешкодити їх каральними акціями не вдалося. Тому в 1921 р.

в Україні було вперше запроваджено терор голодом, через який

більшовики, конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть

у селян південних губерній, допомагали природному катаклізму

справитись із селянським повстанським рухом, небезпідставно

вважаючи, що голод впорається з повстанцями краще, ніж

каральні експедиції.

Загалом же голод 1921—1923 рр. за приблизними оцінка-

ми, коштував Україні до 1,5—2 млн жертв.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого

зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у вій-

ськові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстан-

ня, які охопили Росію та Україну. Наполегливі спроби більшо-

виків у 1918—1921 рр. побудувати, відповідно до своєї програ-

ми, безтоварну централізовану економіку завершилися крахом.

Нова економічна політика. У 1921 р. більшовики та їхній

вождь В. Ленін були змушені визнати повний провал політи-

ки "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної полі-

тики (непу).

Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та

товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової оди-

ниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі;

денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернен-

ня їх старим власникам; введення господарчого розрахунку

на підприємствах (право продажу надпланової продукції);

дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів

виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення дер-

жавного втручання в економіку; заміна продрозверстки прод-

податком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького

режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів

населення.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему

заходів, серед яких найголовнішим оула заміна продрозвер-

стки продподатком. Розмір продподатку визначався напере-

додні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продроз-

верстки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося про-

давати надлишок продукції на ринку, організовуватися у коо-

перативи, а також орендувати землю та використовувати най-

ману працю.

У промисловості неп передбачав повернення дрібних та се-

редніх підприємств їхнім власникам, проведення децентралізації

управління промисловістю. Підприємства могли об'єднувати-

ся у трести. Була відмінена обов'язкова трудова повинність,

створювались умови для формування ринку робочої сили. У

промисловості також дозволялося використання найманої

праці та оренди. Під час проведення нової економічної полі-

тики залучався іноземний капітал шляхом створення концесій

та спільних підприємств.

У галузі торгівлі створювалися умови для розвитку трьох

її форм: приватної, державної та кооперативної, організовува-

лись ярмарки.

У 1922—1924 рр. було введено в обіг нову грошову одини-

цю — червонець, який рівнявся 10 золотим карбованцям, став

конвертованим і сприяв оздоровленню економіки в цілому.

Була введена єдина система податків, створювалися ощадні

каси та ощадний банк.

Політика непу була сприйнята в Україні неоднозначне. Так,

відомо, що деякі діячі компартії України виступили проти

заміни продрозверстки продподатком.

Незважаючи на це, нова економічна політика почала за-

проваджуватися в Україні. З 1923 р. трудолюбиве українське

селянство почало швидкими темпами підвищувати продук-

тивність праці у своїх господарствах. У 1927 р. в Україні об-

робляли землі більше ніж у 1913 р. на 10%, а виробництво

зерна вже у 1925 р. досягло довоєнного рівня.

Неп сприяв розгортанню кооперативного руху. Сформува-

лася єдина система кооперації: споживчої, сільськогосподар-

ської, кредитної, виробничої. Вона сприяла підвищенню продук-

тивності праці, заготівлі й збуту продукції, ефективному кре-

дитуванню селянських господарств.

В умовах непу довоєнного рівня досягли галузі легкої, хар-

чової промисловості, виробництво предметів споживання. Про-

те відставала більшість галузей важкої промисловості, які, так

само, як і транспорт та зв'язок, були під контролем держави.

Підсумки і значення непу досить суперечливі та неодно-

значні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване

за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське

виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята

соціальна напруга. Але водночас з позитивними результата-

ми нова економічна політика породила безліч протиріч. Зов-

нішня торгівля стала виключно державною монополією. Всі

великі підприємства залишались у державній власності. Ста-

вала все очевиднішою невідповідність між ідеологією більшо-

виків і їхньою практикою.

У кінці 20-х років неп було відкинуто. Приводом до цього

стала чергова хлібозаготівельна криза 1927—1928 рр. На по-

чатку 1928 р. партійно-державне керівництво почало засто-

совувати "воєнно-комуністичні" адміністративні заходи щодо

селян, які не виявляли бажання продавати державі зерно за

заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністратив-

ною системою керівництва.

3. Сталінська індустріалізація в Україні: хід,

особливості, наслідки

Незважаючи на успіхи непу, СРСР, в т.ч. й Україна, зали-

шалися аграрно-індустріальними, їхня економіка вимагала тех-

нічної і технологічної модернізації. У 20-х роках мала місце

гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світо-

вого рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталі-

на та його соратників, які були прихильниками авторитарних

форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ці-

ною і в найближчій перспективі.

Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої про-

мисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Пер-

ша п'ятирічка 1928—1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була вико-

нана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'я-

тирічний план розвитку господарства був недовиконаний.

Замість мінімальних 18% зростання темпів виробництва за рік,

реальні темпи росту становили біля 16%.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав рекон-

струкцію та будівництво в Україні промислових підприємств,

був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване ста-

новище російський центрально-промисловий район, Ленінград

і Урал. В Україні ж прискореним темпом мали розвиватися

лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промис-

ловість Росії. З 61,6 млрд крб., призначених згідно з планом

першої п'ятирічки на народне господарство, Україні припада-

ло 11,3 млрд крб., тобто 18,3%, що менше від будь-якого по-

казника її питомої ваги, тоді як Росії призначалося 68%, на-

багато більше, ніж належало б. З виділеної Україні суми на

промисловість припадало 4,2 млрд крб., з них на нове бу-

дівництво лише 1,2 млрд крб. Найгіршим було те, що з суми

1,2 млрд крб. 78% призначалось на Донецько-Криворізький

район (6, 5 млн чол. населення), отже — для задоволення потреб

Росії у вугіллі й металі. На решту території України (22,5 млн

чол.) припадало лише 22% асигнувань на нове промислове бу-

дівництво.

Отже, розвиток промисловості в Україні повинен був і на-

далі йти у старому напрямі, що сформувався ще у царські часи.

І тоді, і тепер роль України зводилась до забезпечення Росії

паливом, необробленим металом і важким прокатом. Наступні

п'ятирічки не внесли суттєвих змін — в другій п'ятирічці

Україні припало ще менше коштів, лише 16,7% від загальної

суми по Союзу, а в передвоєнні роки — 14,5%. Частка ж Росії

зросла до 71%.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналі-

зація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків,

використання трудового ентузіазму трудівників і примусової

праці політичних в'язнів, колективізація сільського господар-

ства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибут-

ки від зовнішньої торгівлі та інші.

На відміну від розвинених країн світу, індустріалізація

здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населен-

ня, а навпаки, споживання промислової продукції населенням

обмежувалося. Сама держава ставала не тільки власником

створюваних промислових об'єктів, а й споживачем її про-

дукції: в основному зброї та засобів виробництва. Фінансові

ж засоби для цього черпалися з бюджету, тобто шляхом ви-

зиску людей, який був можливий лише в тоталітарній державі.

Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний ви-

зиск поневолених народів, у т.ч. й українського. Визиск здій-

снювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і

вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за цент-

нер м'яса Україні платили 2,4 крб., тоді як на світовому рин-

ку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував

хліб, що вивозився з України за кордон.

Курс на індустріалізацію був слабо підготовлений. Катаст-

рофічне бракувало коштів, обладнання, кваліфікованих кадрів

і багато іншого. Тим не менше, завдяки ентузіазму простих

людей, їхній вірі у краще майбутнє, з'явилися сотні великих і

середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. У цілому за

30-ті роки в Україні створено потужну індустріальну базу, що

ввела республіку в коло економічно розвинутих країн світу.

У цей час тут з'явилися такі велетенські підприємства, як Кри-

воріжсталь", "Азовсталь", "Дніпрогес", Харківський трактор-

ний завод та ін.

4. Колективізація сільського господарства та її

наслідки в Україні. Голодомор 1932—1933 рр.

Колективізація сільського господарства служила одним із

джерел індустріалізації. Разом з тим, вона забезпечувала кон-

троль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складо-

вою частиною формування тоталітарної системи.

Переходу до колективізації сприяла криза хлібозаготівель

1927—1928 рр. За умов зростання ринкової ціни на хліб се-

лянство відмовлялось продавати державі хліб за нижчими

цінами. У січні 1928 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рі-

шення про примусове вилучення у селянства зернових над-

лишків та необхідність форсованої колективізації сільського

господарства.

Суцільна колективізація почала здійснюватись вже у 1929 р.,

названому "роком великого перелому". Було визнано, що Укра-

їна мала все необхідне, щоб попереду інших республік здійсни-

ти колективізацію. Комісія, очолена наркомом землеробства

СРСР Я. Яковлевим, встановила терміни суцільної колективі-

зації в основних зернових районах. Постанова ЦК ВКП(б) від

5 січня 1930 р. "Про темпи колективізації і заходи допомоги

держави колгоспному будівництву" віднесла Україну до гру-

пи районів, де колективізацію мали завершити восени 1931 р.

або навесні 1932 р.

Партійно-державний апарат України виступив з рядом

власних ініціатив щодо прискорення темпів колективізації.

У маси кинуто гасло "шалених темпів колективізації". 24

лютого 1930 р. С. Косіор підписав лист-директиву місцевим

партійним організаціям України, в якій ставилося завдання:

"Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної

компанії, а всю Україну — до осені 1930 р." Таким чином,

українські партійні вожді зменшили терміни колективізації

на 1—1,5 року.

Початок колективізації показав, що селяни не бажають

відмовлятися від своєї власності і передавати її у колгоспи.

Адже усуспільнювали не тільки засоби виробництва, а й про-

дуктивну худобу, птицю, реманент. Досягти цього вдавалося

лише шляхом грубого насильства. Селяни відповіли антикол-

госпними, антирадянськими виступами локального характеру,

які жорстоко придушувалися. Поставлене у безвихідь селян-

ство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати

реманент. У 1928—1932 рр. в Україні було винищено майже

половину поголів'я худоби, на відновлення якого потрібні були

десятиліття.

Події набували загрозливих масштабів. На початку берез-

ня 1930 р. газета "Правда" надрукувала статтю Й. Сталіна "За-

паморочення від успіхів", в якій засуджувалися "перегини" у

колгоспному будівництві. Головну відповідальність за "ви-

кривлення партлінії" Сталін перекладав на місцеве керівни-

цтво. Таким був маневр Сталіна та його оточення, які, в першу

чергу, були винними у скоєному.

У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими

темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин.

Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. кур-

кулів. Спочатку цей наступ здійснювався шляхом адмініст-

ративного тиску — встановлювався високий податок, заборо-

нялася оренда землі тощо. З грудня 1929 р. влада перейшла

до політики відкритого терору проти заможних селян. На

перше червня 1930 р. було "розкуркулено" 90 тис. селянських

господарств України, що становило 1,8% їхньої загальної

кількості. Конфісковано й передано в колгоспи худоби, рема-

ненту, будівель на суму 90—95 млн крб. Під "розкуркулен-

ня" потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, що не

хотіли йти в колгоспи. Компанія "ліквідації куркульства як

класу" була формою репресій щодо всього селянства.

У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за

роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. се-

лянських господарств, разом з членами сімей це становило

майже 1,5 млн осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і

Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у не-

людських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караган-

да, Печора, Колима...

Найжорстокішим злочином сталінського режиму проти

українського народу був організований ним голодомор 1932—

1933 рр. Це була спланована акція комуністичного режиму

проти українського селянства, яка повинна була ліквідувати

базу української нації і національного відродження, проти-

стояння радянській владі. Аналіз архівних джерел переконливо

засвідчує той факт, що в українському селі мали місце всі еле-

менти політики геноциду. Такого висновку дотримуються і

члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні

(до її складу входили провідні юристи світу), яка працювала в

1988—1990 рр. Та й сам Сталін визнавав, що загальний вро-

жай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше ка-

жучи, харчів не бракувало. Проте держава систематично кон-

фісковувала більшу їх частину. Ігноруючи заклики і попере-

дження українських представників влади, Сталін підняв план

заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і та жорстокість,

з якою виконувалися його накази, прирекли мільйони людей

на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як

штучний.

Голод, що поширювався протягом 1932 р. набув найстраш-

нішої сили на початку 1933 р. Залишившись без хліба, селя-

ни їли мишей, пацюків та горобців, кісткову муку і кору де-

рев. Мали місце численні випадки канібалізму. Але конфіс-

кації збіжжя продовжувалися, незважаючи на те, що з голоду

вимирали цілі села. За вказівкою Молотова, коли хліба не було,

забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі.

Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли до міста, де вес-

ною скасували хлібні картки і можна було купити хліб. Од-

нак сільським жителям хліб продавати заборонялося. Селя-

нам не дозволялося також найматися самостійно на роботу

на промислові підприємства. Незважаючи на те, що шляхи

вели до міста, були блоковані, тисячі сільських жителів пгю

бивалися туди, але не знаходили порятунку і вмирали прямо

на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві

кожного ранку збирали і вивозили до братських могил помер-

лих від голоду селян. Прагнучи врятувати від голодної смерті

дітей, селяни везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях,

просто на вулицях.

Загалом же, за підрахунками дослідників, від голоду

1932—1933 рр. в Україні загинуло від 5 до 9 млн чол. Цим

самим підривалася етнічна основа становлення української

нації — село, знищувався той прошарок, від якого залежали

процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

5. Економічний розвиток західноукраїнських

земель у 20—30-х роках

Після розпаду Австро-Угорської імперії і поразки націо-

нально-визвольної боротьби західноукраїнські землі були роз-

ділені між Польщею, Румунією та Чехо-Словаччиною. Ці краї-

ни значно відставали від промислове розвинених держав Захід-

ної Європи. Західноукраїнський регіон залишався аграрно-

сировинним придатком, ринком збуту, джерелом сировини й

дешевої робочої сили іноземних країн.

Польський уряд поділив свою країну на дві території Поль-

щу "А" і Польщу "Б". До першої входили корінні польські

землі, до другої — переважно західноукраїнські. У Польщі "А"

зосереджувалось 80% металообробної, електротехнічної, тек-

стильної, хімічної, паперової промисловості, виробництво цег-

ли, вапна й цукру. Уряд свідомо гальмував промислове будів-

ництво у Польщі "Б".

Про колоніальну відсталість галицьких земель свідчив стан

їхньої промисловості. 85% підприємств були дрібними, на кож-

ному з них працювало в середньому 20 чол. Продуктивні сили

у краї розвивалися відповідно до інтересів польської економі-

ки. Тут переважали ті галузі, що давали високі прибутки без

значних капіталовкладень, а саме: нафтодобувна, деревообробна,

харчова та деякі інші. Зберігалося ремесло. Понад 80% насе-

лення краю займалося сільськогосподарським виробництвом.

Уахідш українці зуміли організувати економічну самоооо-

рону проти іноземної експлуатації. Вже у перші повоєнні роки

було створено широку мережу споживчих, закупівельно-збу-

тових, кредитних, виробничих кооперативів. Вони були об'єд-

нані у повітові і крайові товариства, серед яких виділялися

"Народна торгівля", "Центросоюз", "Центробанк", "Маслосоюз".

Очолював українську кооперацію в Польщі Ревізійний союз

українських кооперативів.

Закупівельно-збутові кооперативи змогли організувати за-

готівлю сільськогосподарських продуктів серед своїх членів,

забезпечення їх реманентом, насінням. Селянські кооперативні

об'єднання налагодили експорт окремих видів продуктів за

кордон.

Виробнича кооперація займалася переробкою сільськогос-

подарської та іншої продукції. Особливі успіхи мала моло-

чарська кооперація, яка змогла вийти на європейський ринок.

Кредитні кооперативи займалися мобілізацією заощаджень,

надавали вигідні кредити. При "Центробанку" був створений

"Фонд господарської розбудови", який сприяв будівництву

нових виробництв.

Кооперація являла собою чітко налагоджену систему, органі-

зувала основні ділянки економічного життя і стала важливим

його чинником.

На становищі відсталих окраїн Румунії були Буковина і

деякі повіти Бессарабії. Буковинська промисловість залиша-

лася напівкустарною. Найбільшу питому вагу в економіці краю

становила харчова промисловість.

Слабо розвивалася промисловість Закарпаття, в якому в

1926 р. налічувалось всього 92 підприємства, які до того ж були

напівкустарними, дрібними.

В умовах іноземного панування гальмувався також і роз-

виток сільського господарства. Українські селяни страждали

від малоземелля. Аграрні реформи, які проводилися, не могли

задовольнити потреби українського села. Мав місце масовий

селянський рух, масова еміграція за кордон. Економіку захід-

ноукраїнських земель періодично потрясали кризи.

Отже, як і в попередній період, у міжвоєнний час Україна

залишалася територіальне роз'єднаною, а її економіка розви-

валася за принципами, які мало узгоджувалися з українськи-

ми інтересами.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Як вплинула перша світова війна на економіку україн-

ських земель?

2. Проаналізуйте економічну політику урядів Централь-

ної Ради, Гетьманату, Директорії, ЗУНР.

3. Якою була специфіка здійснення "політики воєнного

комунізму" в Україні? Назвіть основні причини голоду 1921 —

1923 рр.

4. У чому полягала суть нової економічної політики? Що

привело до її згортання?

5. Охарактеризуйте хід, особливості та наслідки сталін-

ської індустріалізації в Україні.

6. Як вплинула суцільна колективізація на стан сільського

господарства? Назвіть основні причини голодомору 1932—

1933 рр.

7. Прослідкуйте економічний розвиток західноукраїнських

земель у 20—30-х роках. Якими факторами він визначався?

ЛЕКЦШ XVI

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ

У РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ТА ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

(1939—1950рр.)

1. Господарство України на першому етапі

другої світової війни

Початок другої світової війни приніс Україні значні тери-

торіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина,

Західна Волинь у 1939 р., а Північна Буковина і Південна Бес-

сарабія у 1940 р.) були приєднані до Радянської України і

СРСР в цілому.

Відразу ж після приєднання тут відбулися важливі еко-

номічні зміни. Було ліквідовано приватну власність на основні

засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі землі, промис-

лові підприємства, торгівлю і транспорт. Націоналізація май-

же 2 тис. промислових підприємств, переважна кількість яких

були середніми і дрібними, призвела до зниження їхньої ефектив-

ності, що негативно позначилось на становищі значної частини

населення. На селі здійснювалася експропріація власності за-

можного селянства, якого позбавляли землі, реманенту, худоби.

Водночас радянська влада асигнувала значні кошти на ре-

конструкцію промислових підприємств. Зі східних районів

направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами.

Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової,

легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радян-

ської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідо-

вано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів

збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося

переселення робітників у східні райони України. Так, з верес-

ня 1939 р. по червень 1941 р. із Західної України на підприєм-

ства Донбасу виїхало 17 тис. робітників.

Обережність, з якою радянська влада зміцнювала свої по-

зиції у Західній Україні, найкраще помітна у проведенні зе-

мельної реформи. Суцільна колективізація сільського госпо-

дарства не становила її головної мети. Конфісковані землево-

лодшня поміщиків, монастирів і державних чиновників пере-

давалися селянським комітетам, яким належало поділити її

серед безземельних і малоземельних селян. До кінця 1939 р.

було конфісковано майже третину всіх сільськогосподарських

угідь. Але лише близько половини цієї площі роздали селя-

нам. Решта мала послужити основою для створення радгоспів

і колгоспів. Колективізація сільських господарств розпочала-

ся навесні 1940 р. До середини 1941 р. було колективізова-

но близько 13% господарств. Західноукраїнські селяни не ба-

жали йти до колгоспів, незважаючи на те, що колгоспникам

надавалися величезні пільги та технічна допомога. Зі свого

боку, радянська влада не наполягала на різкому збільшенні

кількості колгоспників. Вона здебільшого турбувалася про

зміцнення захисту своїх західних кордонів. Важливішим за

колективізацію сільського господарства для радянського ре-

жиму було встановлення контролю над потенційно ворожим

йому суспільством.

Ця мета досягалася у першу чергу репресіями. Найбільш

поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація.

Тисячі уявних "ворогів народу" без усякого попередження, суду

чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли

у вагони для худоби й вивозили до Сибіру й Казахстану для

невільницької праці у страхітливих умовах. Багато депорто-

ваних гинули, часом цілими сім'ями. Всього із Західної Укра-

їни в 1939—1940 рр. було вислано, за різними підрахунками,

від 10 до 20% населення. Чимало невинних людей, яких ні-

мецько-радянська війна застала в місцевих тюрмах, було по-

звірячому закатовано.

Головними жертвами радянських репресій у 1939—1941 рр.

стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові

осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери. До почат-

ку німецько-радянської війни було проведено арешти влас-

ників фабрик і заводів, банків, заможних селян. Були репресо-

вані активні діячі кооперативного руху, а кооперативні об'єд-

нання "Центросоюз", "Центробанк", "Маслосоюз", "Народна

торгівля" та інші одержавлені. Вони втратили свій коопера-

тивний, самодіяльний характер і були включені у відповідні

державні чи псевдокооперативні структури.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли,

незважаючи на політичну та економічну недоцільність, було

націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підпри-

ємств, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїн-

ської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної

мережі, бюрократична неповороткість нових управлінських

структур у сфері виробництва і обслуговування привели до

значних перебоїв у постачанні населення товарами першої

необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м'ясо і м'ясопро-

дукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно

незначний час небачене виросли черги в магазинах, різко стриб-

нули вверх ринкові ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упу-

щення, що негативно вплинули на матеріальне становище

населення, не кажучи вже про репресії, не могли не виклика-

ти, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви знач-

ної частини західноукраїнського суспільства.

Важким в умовах комуністичного режиму залишалося й

становище населення східних областей України. Незважаю-

чи, що на кінець 1930-х років масовий огульний терор припи-

нився, його жахливі наслідки, передусім морально-психологічні

травми продовжували справляти свій згубний вплив на су-

спільство. Практично на будь-якому великому підприємстві

відчувалася гостра нестача технічних спеціалістів і керівників

промисловості. Залякана технічна інтелігенція у складних

ситуаціях на виробництві боялася брати на себе відповідаль-

ність.

Труднощі в економіці командно-адміністративна система

намагалася усунути притаманними їй наказними методами.

Так, за найменше порушення — прогул чи запізнення — люди-

на звільнялася з роботи, а нерідко й позбавлялася волі. Іншим

указом збільшувався робочий час, заборонявся самовільний

вихід робітників і службовців з підприємств та установ. Тро-

хи пізніше випуск неякісної і нестандартної продукції при-

рівняли до свідомого шкідництва. Водночас було вжито заходів

до подальшого розгортання так званого "соціалістичного зма-

гання". Неучасть у ньому почала розглядатися як ознака не-

лояльності.

На початок 1940-х років остаточно виявилося призначен-

ня щойно збудованої "матеріально-технічної бази соціалізму"

як, по суті, потужного воєнно-промислового комплексу (на

1941 р. асигнування на оборону становили більше 43% дер-

жавного бюджету). Причому українська промислова база була

її наріжним камінем. На 1940 р. Україна видобувала 50,5%

загальносоюзного видобутку вугілля, виробляла 64,7% чаву-

ну, 48,8 — сталі, 67,6 — залізної руди, 25,7 — електроенергії

тощо. Завдяки кільком урожайним рокам, практично дармовій

праці селян, а також запровадженню механізації, передових

методів агрокультури в тому ж році колгоспи України дали

понад 20% загальносоюзного виробництва товарного хліба, 73%

— цукру, 20% — м'яса та ін.

Однак, незважаючи на форсовані темпи індустріалізації та

досягнення у ряді галузей важкої промисловості, їхні результа-

ти в значній мірі були знівельовані авантюрною політикою

комуністичного режиму на чолі з Й. Сталіном. Особливо це

проявилося з початком німецько-радянської війни.

2. Економічне становище України в 1941—1944 рр.

У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна.

Господарство України з початку війни було переорієнтовано

на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід за-

водів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезе-

но в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис

заводів, понад 4 млн осіб, відповідно з Києва — 197 підпри-

ємств і 300 тис чоловік. Крім цього, з України евакуйовано

ЗО 212 тракторів, більше ніж 6 млн голів худоби, 1,6 млн т шкур,

хутра тощо. Майже все обладнання з українських електро-

станцій було вивезено і встановлено на нових станціях.

Перед німецьким вторгненням зерно та інші види продо-

вольства форсованими темпами вивозились на державні заго-

тівельні пункти. Що неможливо було вивезти — спалювали, з

наказу сталінського керівництва в Україні застосовувалась

тактика "спаленої землі". У Донбасі було затоплено усі шах-

ти, знищено промислові об'єкти Дніпрельстану, всі 54 домни,

висаджено у повітря мости, зруйновано залізниці, телеграфні

лінії тощо. Все це негативно позначилося на життєвому рівні

населення, яке залишилося на окупованій німцями території.

Фашистський режим, який встановився на українських

землях, поставив перед собою завдання підкорити та колоні-

зувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення

в Україну в найближчі двадцять років 20 млн німців. Це була

частина його стратегічного плану завоювання для арійської

раси "життєвого простору" на Сході. Українці, як й інші сло-

в'яни, трактувалися як недолюди (Ппіегтепзсіїеп); їхнє істо-

ричне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій

арійській расі. Ставлення до них з точки зору нацистів було

не моральним, а чисто технічним питанням: як найкраще

використати місцевий людський потенціал для побудови ти-

сячолітнього Рейху. Воно мало розв'язуватися трояко: одна

частина місцевого населення підлягала винищенню, інша —

зведенню до статусу рабів, решта — виселенню до Азії.

Масові страти відбувалися майже в кожному місті. Іншим

засобом винищення мирного населення мав стати голодомор.

За словами історика Я. Грицака, існують свідчення, що в лис-

топаді 1941 р. на конференції у Східній Пруссії за участю

Гітлера та інших високопоставлених нацистських чиновників

було прийнято таємне рішення про створення штучного голо-,

ду в Україні. Вже в грудні 1941 р. німецька адміністрація ви-

рішила збільшити обсяг продовольчого постачання Рейху з

України шляхом зменшення числа "надлишкових спожи-

вачів" — "євреїв і населення українських міст, таких як Київ",

для яких навіть не встановлювалася норма раціонованого

пайка. В інших українських містах передбачалося різко ско-

ротити ці норми. Щоб перешкодити перевезенню продуктів

харчування до міст, на дорогах встановлювався спеціальний

контроль і закривалися міські базари. У результаті цих заходів

у великих містах склалася катастрофічна ситуація з продо-

вольством. Наприкінці 1941 р. харчова норма продовольства

у Києві становила лише 30% необхідного мінімуму.

Серед інших заходів окупаційної влади окремої згадки

заслуговує примусова мобілізація робочої сили з України. З

літа 1942 р. запроваджувався обов'язковий дворічний термін

праці для всіх молодих людей віком 18—20 років. Хати тих,

хто не з'являвся на виїзд до Німеччини, спалювалися.

Схожість фашистського і більшовицького режиму в Україні

проявилася в тому, що перший перейняв багато готових еле-

ментів другого. Так, з міркувань практичної доцільності фа-

шисти зберегли в окремих районах колишню радянську мі-

ліцію як елемент місцевого управління. Та найбільш вража-

ючим було збереження колгоспної системи разом з трудодня-

ми й адміністративним апаратом. Німці визнали радянські

колгоспи й радгоспи найефективнішим способом викачування

з місцевого населення хліба і продовольства.

Під час війни німці вивозили з України зерно, м'ясо, олію,

масло, цукор і навіть чорнозем. Промислові підприємства, які

залишились неушкодженими, німецька адміністрація оголо-

сила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала.

Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р.,

вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за

собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Укра-

їна в ході другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж

будь-яка інша європейська країна. Тільки безпосередні збит-

ки, завдані господарству республіки, становили 285 млрд крб.

в цінах 1940 р. (загальні збитки СРСР складали 679 млрд крб.,

з яких 255 млрд — Росії). Ця сума вп'ятеро перевищувала

асигнування УРСР на будівництво нових заводів, фабрик, за-

лізниць, електростанцій, шахт, радгоспів, МТС та інших держав-

них підприємств протягом останніх п'ятнадцяти довоєнних

років. Загальна ж сума збитків, яких зазнали населення й

господарство України, становили майже 1,2 трлн крб. — 40%

національного багатства.

На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28

тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис.

лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС.

10 млн чоловік залишилися без даху над головою.

Проте, найстрашнішими були людські втрати, які, за різни-

ми даними, в Україні становили від 7 до 15 млн чоловік. 2,4

млн мирних жителів республіки було силоміць вивезено до

Німеччини на примусові роботи.

3. Труднощі післявоєнної відбудови

Відбудова зруйнованого війною господарства відбувалася у

надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася струк-

тура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з

України, поверталася незначна частина. За вивезене майно

Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове

обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось

платити з власного бюджету.

Відбудова промисловості здійснювалася однобоке. Випе-

реджаючими темпами розвивалися галузі важкої промисловості,

хронічно відставали харчова та легка промисловість. Причи-

ною цього були не тільки волюнтаризм керівництва та ігнору-

вання життєвих інтересів людей, а й відставання сіль-

ськогосподарського виробництва, яке нездатне було забезпечити

промисловість сировиною. Внаслідок війни та колективної

системи господарювання сільське господарство повністю дег-

радувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової

худоби, насіння, робочих рук: у селі залишилися в основному

жінки і діти.

Після війни, як і раніше, селянство залишалося найбільш

ущемленою категорією тодішнього суспільства. Колгоспник

був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створе-

ного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція держа-

вою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом прод-

розкладки. Оплата праці сільських виробників була симво-

лічною, а існували вони, в основному, за рахунок присадибних

ділянок. Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгосп-

ників не мала паспортів і без особливого дозволу не могла

залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила

жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях

республіки. Почався голод, який охопив мільйони жителів

України. Майже 800 тис. осіб загинуло. Мали місце випадки

людоїдства. Мільйони голодуючих ринули у західні області

України, рятуючись від біди. Голоду 1946—1947 рр. можна

було уникнути. У країні були достатні продовольчі резерви.

Однак добірну пшеницю вивозили за кордон, а прості трудів-

ники гинули голодною смертю. Вина за це лежить на совісті

партійно-державного керівництва СРСР.

Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдало-

ся досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною

господарства. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в за-

гальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. У 1945 р.

Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і

11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і вве-

дено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств

України, що становило майже третину довоєнних виробничих

потужностей.

Було відбудовано Дніпрогес, заводи "Запоріжсталь", "Азов-

сталь , машинобудівні заводи Києва, Харкова, введено в дію га-

зопровід Дашава—Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни,

видобували залізної руди, виробляли прокату чорних металів,

продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо.

Все це було досягнуто шляхом жорстких командно-адміні-

стративних методів управління, ігнорування інтересів простих

людей. Традиційне для радянського режиму нехтування ви-

пуском товарів широкого вжитку доходило до крайнощів:

купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба ста-

вало проблемою. Характерною рисою повоєнної відбудови було

й те, що економічний розвиток здійснювався на переважно

екстенсивній основі. Понад 70% робітників промислових під-

приємств України досягали норм виробітку переважно руч-

ною працею. Ігнорування світового досвіду, ідеологічні амбіції

завдавали великої шкоди в царині науково-технічного і соці-

ального прогресу. Відомо, що США пропонували включити

СРСР, у тому числі й Україну, в план Маршалла, однак сталін-

ський режим відмовився і переніс весь тягар відбудови на плечі

трудівників.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів (скорочення

грошової маси, випущеної під час війни) було здійснено гро-

шову реформу, яка ще більше погіршила становище простого

населення, її проводили конфіскаційними методами. Старі

гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідно-

шенні 10:1. Вклади в ощадних касах розміром до 3000 крб.

переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3000 до

10000 крб. — з розрахунку 3:2, а понад 10000 — зменшува-

лися наполовину. Облігації державних позик змінювалися на

облігації конверсійної двохпроцентної позики 1948 р. у спів-

відношенні 3:1. Кошти колгоспів і кооперативних організацій

обмінювалися як 5:4 або вилучалось 20% їхніх грошових

нагромаджень. Оскільки ці заходи призвели до збільшення до-

тацій промисловості, то в 1949 р. було підвищено оптові ціни

на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. 31 бе-

резня 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних

валют, переведено його на власну золоту базу. Отже, радян-

ський уряд боровся з інфляцією фактично за рахунок добро-

буту народу.

Після голоду 1946—1947 рр. розпочалося повільне підне-

сення сільського господарства. Проте підхід до розв'язання

аграрних проблем залишався старим: форсування вирооницт-

ва в умовах жорстокої централізації та регламентації колгос-

пного життя. З метою боротьби проти порушення Статуту

сільськогосподарської артілі в 1946 р. почали обмежувати

присадибні індивідуальні господарства. Введено грошові та

натуральні податки, що призвели до знищення домашніх тва-

рин, вирубування садів.

У 1947 р. перший секретар ЦК КПУ М. Хрущов розпочав

в Україні гучний проект, який передбачав об'єднання колгоспів

у так звані "агроміста", що теоретично мали сприяти високо-

ефективному використанню гостродефіцитної сільськогоспо-

дарської техніки. Проект також передбачав ліквідацію при-

садибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину

продуктів харчування. Однак остання обставина викликала

велике невдоволення серед населення, і уряд змушений був

відмовитися від проекту агроміст.

У цілому до початку 50-х років сільське господарство зали-

шалося збитковим. Незважаючи на збільшення посівних площ,

валова продукція землеробства становила лише 84% довоєн-

ного рівня.

У перші повоєнні роки розпочалася індустріалізація та

колективізація сільського господарства й у західних областях

України. Безумовно, що перед тим Східна Галичина, Волинь,

Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами

різних держав. Згідно з партійними рішеннями, ці землі по-

винні були у найближчі роки зрівнятися у промисловому відно-

шенні зі східними областями УРСР.

В більших містах краю почали будувати заводи-гіганти:

найбільший у Європі Жидачівський паперовий, Калуський

хімічний комбінати, ряд заводів у Львові (автобусний, автона-

вантажувачів, кінескопів, телевізійний), Тернополі, Івано-Фран-

ківську, Чернівцях.

Крім цього, в західних областях розширювалися старі ви-

робництва: видобуток нафти (район м. Долини), природного

газу (Дашавське, Угорське та інші родовища). У повоєнні роки

відкриті перші пласти у Львівсько-Волинському кам'яновугі-

льному басейні.

У цілому в 1950 р. промислове виробництво становило 10%

загальноукраїнського проти 3% у 1940 р. Швидкими темпа-

ми зростало число промислових робітників. Лише на Терно-

пільщині наприкінці 1950 р. їхня кількість була у 6,8 раза біль-

шою ніж у 1940 р. Успіхи у розвитку промисловості свідчи-

ли про завершення процесу індустріалізації західних облас-

тей України. Доцільно вказати й на суттєві недоліки у її

здійсненні. Індустріалізація здійснювалась бездумно, без вра-

хування економічної доцільності, наявності сировини. Не бра-

лися до уваги проблеми охорони навколишнього середовища,

хімічні заводи будувалися в курортній зоні і т. ін.

У 1948—1949 рр. сталінський режим здійснив колективі-

зацію сільського господарства, її проводили тим же методом,

що й у 30-х роках в УРСР: посилення податкового тиску на

заможних селян, примус, депортація непокірних до Сибіру,

Середньої Азії. На початку 1950 р. було колективізовано 96%

селянських господарств і усуспільнено 99,4% орної землі.

Отже, у відбудові народного господарства України були певні

успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промис-

ловості не було досягнуто, темпи розвитку сільськогосподарсько-

го виробництва відставали від темпів розвитку промисловості,

не задовольняли потреб населення у предметах споживання.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Проаналізуйте економічну політику радянського уряду

на першому етапі другої світової війни.

2. Якими були соціально-економічні наслідки приєднання

західноукраїнських земель до УРСР?

3. Охарактеризуйте окупаційну політику фашистського

режиму на українських землях.

4. Визначте економічні втрати України у роки другої сві-

тової війни. Порівняйте вихідний рівень її господарства з

іншими країнами на початок відбудови.

5. Підведіть господарські підсумки відбудовного періоду.

Як проходила індустріалізація та колективізація у західних

областях України.

6. Якими були причини та наслідки голоду 1946—1947 рр.?

7. Якою була грошова реформа 1947 р.? Як вона вплинула

на добробут населення?

ЛЕКЦІЯ XVII

ГОСПОДАРСЬКИЙ РОЗВИТОК

УКРАЇНИ в 1950— 1980-ті роки

1. Україна в умовах кризи радянської тоталітар-

ної системи і спроб її модернізації

І

У 50-х — першій половині 60-х років основні напрямки

економічної політики в Україні залишалися практично не-

змінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби

переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаю-

чи при цьому основ тоталітарного суспільства.

Насамперед було розпочато реорганізацію управління про-

мисловістю. На думку М. Хрущова, першого секретаря ЦК

КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві

міністерства (у 1950 р. існувало ЗО всесоюзних і 21 союзно-

республіканське міністерство) були неспроможними забезпе-

чити швидке зростання промислового виробництва. Зокре-

ма, надмірна централізація управління породжувала ситуацію,

коли виробництво меблів у 1950-х роках в Україні контролю-

вало 35, а взуття — 11 міністерств. Це вело до справжнього

хаосу: так, підприємства Івано-Франківської області, однієї з

найбільших постачальників лісових матеріалів у республіці,

одержували ліс не з околиці, а аж з північно-східних регіонів

СРСР (Карельської АРСР та Архангельської області). Закар-

патська тютюнова фабрика одержувала пакувальну фанеру з

м. Пінська Білорусії, а Ужгородський фанерно-меблевий ком-

бінат, розташований поруч, не знав куди збувати фанеру.

Щоб зменшити розтратність централізованого виробницт-

ва, уже з 1953 р. почалося скорочення кількості всесоюзних

міністерств і передача частини економічної влади республі-

канському керівництву. Якщо у 1950 р. в Україні 65% всьо-

го виробництва було підпорядковано центру, то у 1956 р. ця

частка зменшилась аж до 24%. Решту 76% контролювали рес-

публіканські міністерства. У 1957 р. Хрущов замість старої

міністерсько-вертикальної системи ввів нову територіально-

горизонтальну систему управління, засновану нарадах народ-

ного господарства (раднаргоспи). Новоутворені органи здій-

в ОКрвМИХ ЄКОНОМ1ЧНО-аД-

міністративних районах і перебрали владу над підприємства-

ми, що раніше належали союзним і змішаним міністерствам.

При цьому Держплан зберігався. Він продовжував здійсню-

вати загальне керівництво, планування та координацію у все-

союзному масштабі. Реформі не підлягали військова промисло-

вість і енергетика. Уряд вважав, що реформа допоможе раціо-

нальніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз'єд-

наність і відомчі бар'єри. Кінцевим результатом мало стати

ефективніше управління економікою і швидке господарське

зростання.

І дійсно, організація раднаргоспів мала певний ефект. Вна-

слідок ліквідації окремих міністерств значно скоротився адмі-

ністративно-управлінський апарат. Було закрито сотні дрібних

підприємств, які дублювали одне одного. Вивільнені виробничі

площі задіяні для виготовлення нових видів продукції. При-

скорився процес технічної реконструкції багатьох підприємств.

Зменшилася кількість зустрічних перевезень вантажів.

На території України було створено 11 раднаргоспів. Май-

же вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкова-

на Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність

українських органів управління у прийнятті багатьох рішень.

Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на по-

вну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових

машин, агрегатів, приладів. Внутрішній ринок заповнювався

телевізорами, радіоприймачами, пральними машинами, пило-

всмоктувачами, холодильниками, швейними машинами, велоси-

педами та іншими товарами, яких раніше не вистачало. Тем-

пи приросту промислової продукції у 50 — першій половині

60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за

1965—1985 рр. У цьому сенсі роки правління Хрущова були

найдинамічнішими для розвитку української промисловості.

Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбу-

лося. Реформи М. Хрущова носили половинчастий характер.

Ні він, ні тим більше його найближче оточення не ставили

питання про повний злам командно-адміністративної систе-

ми, скасування централізації. Партійно-державне керівницт-

во вважало, що стабільні темпи економічного росту цілком

можна забезпечити за допомогою існуючого господарського

механізму, не усвідомлюючи, що його резерви вичерпалися.

ІІІДПрИЄМСТВа ЗаМІСТЬ ОПІКИ Міністерств і відит^ І г> \л.л.шіхч*,*~„

під пресом раднаргоспів. По-старому Москва ставила вироб-

ничі завдання, встановлювала ціни на основні види товарів,

забирала значні суми прибутків. І найголовніше — Держбанк

СРСР, який регулював господарську діяльність підприємств, не

став ближче до України.

Чи не найбільшою помилкою М. Хрущова було фатальне

нерозуміння ним того, що насправді сталося на Заході у після-

воєнні десятиліття. Поставивши у 1957 р. перед країною зав-

дання за 20 років догнати і перегнати США за всіма показ-

никами суспільного виробництва, він старанно вираховував,

скільки тон заліза має виробити Радянський Союз на душу

населення, щоб реалізувати задумане. Іронія полягала в тому,

що США, як й інші промислово розвинуті країни, у той самий

час розвивали нові технології, які не потребували такої кіль-

кості металу. На Заході повним ходом йшла науково-техніч-

на революція, що базувалася на використанні нових матері-

алів — напівпровідників, пластмаси. Хрущов хотів догнати і

перегнати західний світ, але не розумів, що біжить у цілком

протилежний бік.

Поряд з експериментами у промисловості М. Хрущов за-

йнявся реформуванням сільського господарства. Були підви-

щені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшено асиг-

нування аграрного сектору, зміцнена його матеріально-техні-

чна база тощо. Разом з тим, спостерігаючи за успіхами тва-

ринництва, аграрного сектору економіки в США, лідер партії і

держави, завзятий реформатор, вирішив запровадити окремі

досягнення американських фермерів в СРСР. Колгоспам і

радгоспам було наказано збільшити посіви кукурудзи, гороху

та деяких інших культур, що повинно було підняти рівень

кормової бази тваринництва, а, отже, забезпечити потреби спо-

живачів у молоці, м'ясі, маслі і т. ін. У цілому добру ідею в

умовах радянської дійсності, безвідповідальності і загальної

безгосподарності було повністю дискредитовано. Кукурудзу

почали сіяти на пшеничних полях. Сіяли її навіть в Архан-

гельській області. Тому, посіявши в 1962 р. кукурудзу на

З 7 млн га, радянські аграрники змогли зібрати її лише з 7 млн

га. Внаслідок цього у крамницях пшеничний хліб був заміне-

ний на кукурудзяний, а горохова та кукурудзяна епопея ста-

ла темою для багатьох гуморесок та анекдотів. Погано підго-

звело майже нанівець попередні

досягнення в галузі сільського господарства і поставило його

у кризовий стан. Якщо з 1950 по 1958 рр. обсяг валової про-

дукції сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958—

1964 рр. — на 3%. У 1962 р. СРСР вперше змушений був за-

купити зерно за кордоном, потрапивши у залежність від його

імпорту до кінця свого існування.

Волюнтаристським методом вирішував М. Хрущов пробле-

му забезпечення людей продуктами харчування. Категорич-

но виступав проти індивідуальних присадибних господарств

селян, які планував у близькій перспективі ліквідувати вза-

галі й орієнтуватися лише на колективні господарства. У часи

правління Хрущова було ліквідовано МТС, а їхню техніку пе-

редано колгоспам, що мало в цілому негативні наслідки. У цей

же час здійснювалося освоєння цілинних земель Сибіру, Ура-

лу, Середньої Азії, перш за все Казахстану. Україна виділила

на програму освоєння перелогових земель значні кошти, ма-

теріальні і людські ресурси, що призвело до зменшення по-

сівних площ у республіці. Великої шкоди господарству Укра-

їни було завдано створенням "рукотворних морів" — Канів-

ського і Київського водосховищ, які "похоронили" сотні ти-

сяч гектарів родючих земель, зіпсували водний басейн Дніпра.

"Косигінські реформи". У 1965 р. до влади в СРСР при-

йшло нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Бреж-

нєвим. Свою діяльність воно також розпочало з економічної

реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного Го-

лови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.

Реформа повинна була забезпечити подолання таких нега-

тивних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкла-

деннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів,

що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.

Для досягнення такої мети передбачалося: скоротити пла-

нові показники для підприємств, створити на підприємствах

фонди матеріального стимулювання; фінансувати промисло-

ве будівництво шляхом кредитування, а не дотацій; ліквіду-

вати раднаргоспи і відновити галузеву систему управління;

підвищити закупівельні ціни на сільськогосподарську продук-

цію; перерозподілити долю національного прибутку на користь

аграрного сектору.

Перші кроки реформи принесли позитивні результати: по-

ЖВаВИЛОСЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДарСЬКе ВИрООНИЦТВО,

постачання міст продовольством, зросла продуктивність праці.

Але вже на початку 70-х років темпи реформи почали знижу-

ватися. І радянське керівництво поступово відмовилося від

будь-яких реформ. Наступили "золоті роки стабільності".

Причини невдачі економічних реформ 50—60-х років ле-

жать в основі тоталітарне керованої економіки, якою й була

економіка радянська. Економічне реформування не могло

принести успіху без політичних змін, демократизації і без

реального суверенітету республік.

2. Причини і форми застійних явищ в економіч-

ному житті 70-х — першій половині 80-х років

На середину 70-х років радянська економіка повністю

втратила притаманний для 50—60-х років динамізм, розви-

ваючись суто екстенсивними методами. Це вкрай негативно

позначилося в першу чергу на Україні, природні і трудові ре-

сурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтен-

сифікації суспільного виробництва. Республіканська еконо-

міка стала заложницею економічної стратегії центру. Украї-

на була перетворена на інтегральну частину "загальносоюзно-

го народногосподарського комплексу", тут розміщувалися ви-

робництва з незавершеним циклом, у т. ч. високотехнологічні.

Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки респуб-

ліки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобуду-

вання, виробництво металів) швидко занепадали через брак

нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продук-

ції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних

виробничих фондів української промисловості був значно ви-

щим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств

була вищою. Крім того, за темпами зростання основних вироб-

ничих фондів республіка на 1986 р. опинилася на останньому,

15 місці у Радянському Союзі. Все це мало турбувало центр, кот-

рий пов'язував надії на новий економічний стрибок із освоєн-

ням Сибіру та Далекого Сходу. До речі, Україна також віддава-

ла матеріальні й людські ресурси на цю програму, отримуючи

натомість дешеві енергоносії. Серйозною вадою економічної

політики центру, яка негативно позначилася на Україні, стала

продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості.

Нарешті, саме в центрі ухвалювали рішення щодо розміщен-

ня підприємств атомної енергетики на території республіки, в

результаті яких проводилась злочинна політика будівництва

реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього

місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території

Радянського Союзу, було побудовано близько 40% атомних

енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали

не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Основою радянської економіки, як і раніше, були паливно-

енергетичний і військово-промисловий комплекси. У середині

70-х років частка ВПК у загальному обсязі промислового ви-

робництва становила понад 60%. На військову промисловість

працювало до 80% машинобудівних заводів. Перекоси в струк-

турі економіки обумовлювали її деформований, нераціональ-

ний характер. Так, частка галузей української економіки, що

працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової

продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинутих краї-

нах цей показник досягав 50—60% і більше.

У 70-ті роки Україна потребувала нових якісних поштовхів

для подальшого розвитку економіки: впровадження нових

технологій, інтенсифікації використання трудових ресурсів

(яких вже не вистачало), переорієнтації структури виробниц-

тва на високотехнологічні цикли тощо. Всі ці елементи були

або відсутніми в економічних планах центру, або мали у них

здебільшого декларативний характер. Відтак цей період став

часом уповільнення економічного розвитку, який перетворився

на якісний занепад на початку 80-х років.

Скута ланцюгами командно-адміністративної системи еко-

номіка поступово втрачала чутливість до НТР. Розвиток про-

мисловості відбувався шляхом надмірних витрат, нарощування

паливно-енергетичної та хімічної бази, форсованого залучен-

ня до виробництва все нових природних ресурсів, наслідком

чого повинна була стати сировинна й екологічна криза. Але

це давало короткочасний ефект; хоча кінцеві результати були

низькими, фондовіддача падала, якість продукції не відпові-

дала сучасним вимогам (у 1986 р. у загальному обсязі про-

мислової продукції вищої категорії якості досягли лише 15,9%

виробів). Поглибилися й диспропорції між галузями господар-

плани Радянського Союзу й України не виконувалися. З кінця

60-х до кінця 80-х років в СРСР неухильно знижувалися такі

показники, як приріст об'єму виробництва промисловості — з

50 до 14%; продуктивність суспільної праці — з 32 до 13%;

національний дохід впав у свому прирості з 45 до 16%. На

виробництво одиниці національного доходу в Радянському

Союзі витрачалося в 2 рази більше сировини і матеріалів, ніж

у розвинених країнах.

Аналогічною була ситуація в аграрному секторі. Здава-

лося б, що саме в 70-ті роки було зроблено найбільше для підви-

щення сільськогосподарського виробництва у республіці. За-

проваджувалися масштабні програми механізації та хімізації

сільського господарства, колосальна увага приділялася меліо-

рації. Протягом десятиліття у галузь було вкладено 27% усіх

капіталовкладень в українську економіку. Однак усе це дава-

ло мізерний, а часом протилежний результат. Механізація

перетворилася у постачання колгоспам і радгоспам низько-

якісної техніки, хімізація вироджувалась у забруднення земель

і сільськогосподарської продукції хімікатами, а меліорація

приводила до розорення родючих земель і порушення еколо-

гічного балансу. Залишалась украй низькою ефективність ви-

користання людських ресурсів у сільському господарстві, най-

наочнішими свідченнями чого стали сезонні "мобілізації" пра-

цівників інших секторів народного господарства, освіти та

науки на збирання врожаїв. До цього додавалася відстала

система переробки та зберігання сільськогосподарської про-

дукції, в результаті чого щорічні втрати урожаїв з окремих

видів сягали ЗО—33%.

Відповідно з року в рік не виконувалися плани виробниц-

тва у сільському господарстві. Складалась абсурдна ситуація:

капіталовкладення зростали, а віддача від них зменшувалася.

Темпи зростання виробництва у сільському господарстві по-

стійно спадали. У 1960—1970 рр. вони становили 4,5% в се-

редньому на рік, у 1981—1985 — 3,9%. У другій половині 70-х

років середньорічний приріст сільськогосподарської продукції

становив 1,5%, а в першій половині 80-х — 0,5%. Країна, яка

мала найкращі в світі чорноземи, стала лідером закупівлі зерна

за кордоном. Якщо в усіх розвинутих країнах виробництво

зерна постійно зростало, то в СРСР воно знизилося з 737 кг на

„.,_., „——„™..„ ~ .—— ^. „V, ^, Л1- у Ау00 р Найголовнішою

причиною такого становища була криза колгоспно-радгоспної

системи як такої.

Певний час радянському керівництву вдавалося послаблю-

вати негативні наслідки економічної політики форсованим

постачанням на світовий ринок енергоносіїв — нафти і газу,

які забезпечували надходження "нафтодоларів". З 1960 по

1985 р. частка паливно-сировинного експорту з СРСР збільши-

лася з 16,2% до 54,4%. Враховуюче значне зростання цін на

нафту в 70-ті роки, Радянський Союз отримав від експорту

енергоносіїв величезні кошти — сотні мільярдів доларів. Од-

нак вони використовувалися неефективно: вкладалися у будів-

ництво, яке часто залишалося незавершеним, йшли на закупів-

лю техніки, яка нерідко осідала на складах, а також дефіцит-

них споживчих товарів і продовольства. Переорієнтація інду-

стріальне розвинутих країн на енергозберігаючі технології на

початку 80-х років призвела до зниження попиту на нафту, що

значно зменшило валютні надходження в СРСР.

Відповідно до цього змінювався і добробут народу. Якщо

наприкінці 60-х — початку 70-х років спостерігалося певне

зростання життєвого рівня людей, то в подальшому цей про-

цес уповільнився. Навіть незважаючи на постійне зростання

середньої заробітної плати, яке в 1970—1979 рр. становило

30%. Адже підвищення номінальної заробітної платні не озна-

чало зростання реальної. Воно не підкріплювалося збільшен-

ням маси пропонованих товарів і послуг. Кількість грошей

на руках громадян збільшувалася, однак витрачати їх було

дедалі важче через постійні дефіцити тих чи інших товарів

широкого попиту, які до того ж здебільшого мали низьку якість.

Про це свідчить неймовірне зростання заощаджень громадян.

На кінець 70-х років вони становили 32 млрд крб. на рахун-

ках в ощадних касах. Отже, цей дисбаланс між доходами і

можливістю їхньої реалізації був однією з причин інфляцій-

них процесів, які набирали силу саме з кінця 70-х років, а також

однією з головних причин хронічних дефіцитів на споживаць-

кому ринку, які, у свою чергу, призводили до зловживань у

торгівлі, спекуляції і розвитку "тіньової економіки" (з 60-х

до кінця 80-х років "тіньовий" сектор економіки СРСР зріс у

ЗО разів і становив більш як 20% від національного доходу),

формування мафіозних угруповань.

^1УІ\.С, .ПІЯЩ-ІІ'ІГЧПи.і І Ч/-Л. ——— іі^-іслі^.у ^^ л. ^^іі-іі, ^іі^іі^і.ііііі*

України, як і всього Радянського Союзу, входила в смугу то-

тальної кризи. Вона була неефективною, неконкурентоздатною,

а більшість спроб оживити її мали суто адміністративний чи

навіть ідеологічно-декларативний характер. Основними при-

чинами такого становища була низька ефективність економіч-

ної системи, в основі якої лежала загальнодержавна власність

на засоби виробництва, надзвичайно централізована, планова

економіка, з якої вилучено ринкові сили. Централізована пла-

нова економіка створила величезну бюрократію, яка увічню-

вала неефективність виробництва. Фактично, неможливо було

взагалі спланувати економіку такої великої держави як СРСР.

Відсутність ринку призводила до відсутності інформації, яку

постачає суспільству система ринкових цін.

Для української економіки, крім того, були характерні такі

явища, як гігантоманія, власне збагачення партійно-номен-

клатурних груп, боротьба кланів, корупція, хабарництво і т. ін.

Важливою причиною кризи радянської економіки було існу-

вання політичної системи, в якій одна партія повністю моно-

полізувала право на владу.

3. Пошуки шляхів реформування господарської

системи в другій половині 80-х років та їхня

невдача

На середину 1980-х років криза в СРСР охопила всі сфери

життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала по-

треб країни. Рік у рік падав рівень життя населення. Зниження

цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку та агресія

в Афганістані завдали нищівного удару і без того критичному

економічному станові. Тотальний контроль душив будь-які

прояви незалежної думки. Зазнали руйнації суспільні від-

носини, мораль, процвітали корупція, казнокрадство, органі-

зована злочинність. СРСР опинився перед прірвою. Ця кри-

тична ситуація і змусила нового (з березня 1985 р.) генераль-

ного секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова на квітневому

партійному пленумі 1985 р. оголосити про зміну економічної,

соціальної та зовнішньої політики. Оточивши себе групою

відомих економістів, спеціалістів, М. Горбачов проголосив курс

на проведення політичних і економічних реформ.

У ході проведення економічних реформ можна виділити три

етапи:

1. Реформа А. Аганбегяна (квітень 1985 р.), суттю якої було

соціально-економічне прискорення розвитку країни на основі

широкого впровадження досягнень НТП, створення нового

господарського механізму. Але невдовзі стало зрозумілим, що

реформування економіки вимагає якісних структурних змін в

радянській економічній моделі.

2. Реформа М. Рижкова—Л. Абалкіна (1987—1989 рр.), сут-

тю якої була формула "самостійність", "самофінансування",

"самоокупність". В основі реформи лежало дві складові:

а) розширення самостійності трудових колективів (було

прийнято закон "Про державне підприємство та об'єднання");

б) розширення сфери дії приватної ініціативи (за закона-

ми "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність"

та ін.).

3. Концепція переходу до регульованої ринкової економі-

ки (1990—1991 рр.), суттю якої було запровадження під кон-

тролем держави ринкових механізмів. Гострі дискусії вели-

ся про темпи та методи переходу до ринкових відносин (Яв-

лінський, Шаталін).

Спроба економічних реформ не мала позитивного резуль-

тату. Наслідком цього стало подальше падіння виробництва,

продуктивності праці, зубожіння найширших верств населен-

ня, утвердження в держсекторі бартерної економіки, а в ново-

му підприємницькому секторі — "економіки казино", коли

головним стало не виробництво, а продаж товарів в найкоротші

терміни за максимальними цінами з метою отримання макси-

муму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати вну-

трішній та зовнішній борг.

Значною перешкодою на шляху реформування економіки

України був її структурний дисбаланс. Зокрема, питома вага

важкої промисловості становила більше 60%. Оборонні галузі

поглинали до 2/3 науково-технічного потенціалу. 95% про-

дукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкуван-

ня. Залежність України від центру була закріплена у союзно-

му фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип

передбачав вилучення до союзного бюджету основної маси

доходів республіки та послідуючий її перерозподіл поза зв'яз-

ком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності

та розмірами споживання. Так, 1990 р. лише 36,2% витрат

Державного бюджету України покривалися власними дохода-

ми, решта — перерозподілом союзних.

Величезною проблемою для української економіки стала й

Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 р. її катастрофічні

екологічні й економічні результати не піддаються точним

оцінкам. Досить сказати, що до початку 1990 р. в Укра'їні було

деактивовано 3,5 млн га орної землі і 1,5 млн га лісу, що ста-

новило близько 12% території республіки. З господарського

обороту вилучено близько 190 тис. га землі. У цілому жерт-

вою радіоактивного зараження стали понад 1000 українських

міст і сіл. Десятки тисяч чоловік змушені були змінити місце

проживання. Число людей, які загинули від радіоактивного

опромінювання та викликаних ним хвороб, на середину 1996 р.

становило більше 32 тис. чоловік, ще 5 тис. повністю втрати-

ли працездатність. Витрати на ліквідацію наслідків Чорно-

бильської катастрофи тільки за період з 1986 по 1989 р. скла-

ли більше 10 млрд доларів, а непрямі витрати — 25 млрд до-

ларів. Щорічно Україна витрачає 800—900 млн доларів для

вирішення чорнобильських проблем.

Значним етапом на шляху до виходу з-під колоніальної

зверхності Москви було прийняття Верховною Радою Украї-

ни 16 липня 1990 р. "Декларації про державний суверені-

тет України", де, серед іншого, було проголошено про верхо-

венство Конституції та законів республіки на своїй території,

виключне право українського народу на володіння, користу-

вання і розпорядження національним багатством України.

Логічним продовженням Декларації про державний сувере-

нітет став закон "Про економічну самостійність Української

РСР", прийнятий 2 серпня цього ж року. Головними принци-

пами економічної політики України було визнано: власність

народу республіки на її національне багатство і національний

дохід; різноманітність і рівноправність різних форм власності

та їхній державний захист; повну господарську самостійність

і свободу підприємництва; введення національної грошової

одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; націо-

нальну митницю, захищеність внутрішнього ринку тощо.

На час, коли Україна приступила до становлення своєї дер-

жавності, особливо помітно тривав спад виробництва в усіх

галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності

суспільної праці та падіння обсягів промислової

Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4%,

ще на 13%! Дефіцитом окрім промислових товарів стали м'ясо

молочні продукти, вершкове масло. Зростав "чорний ринок"'

значна частина продукції вивозилася за межі України Піл'

вищення роздрібних цін 2 квітня 1991 р. вдвічі (у січні

1992 р. вони вже перевищували рівень грудня 1990 р. у8 разів

їхнє зростання щонайменше у 1,5 раза перевищувало зростан-

ня доходів) призвело до різкого погіршення життєвого рівня

населення. Оскільки не було проведено належної індексації

вкладів, це підвищення фактично знецінило всі нагромаджен-

ня й залишило переважну частину населення, особливо людей

похилого віку, без заощаджень, створених роками важкої праці.

З метою подолання цих негативних явищ вживалися не-

ординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено про-

даж продовольчих і промислових товарів за картками спожи-

вача з купонами. У червні 1991 р. Верховна Рада України

ліквідувала контроль над економікою України з боку централь-

них відомств. Загальносоюзна власність на території України

була перетворена у республіканську. Створювалася власна

грошово-фінансова система, податкова і митна служби. Однак

все це не змогло врятувати економіку України від подальшо-

го розвалу.

Аналогічні процеси відбувалися по всій території СРСР.

Ставало очевидним, що імперія вичерпала свої можливості.

Стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний го-

лод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в су-

спільстві. Спроби кремлівської верхівки розв'язати проблему

силовими засобами зазнали невдачі.

Запитання і завдання для самоперевірки

1. Якими були причини та наслідки реорганізації управ-

ління промисловістю в 50-ті — на початку 60-х років?

2. Як відбилася реформаторська діяльність М. Хрущова

на становищі сільського господарства?

3. Охарактеризуйте передумови, хід та наслідки госпо-

дарської реформи 1965 р.

4. Визначте основні напрями розвитку госпооарства

України в другій половині 60-х — 80-х роках. Обґрунтуйте

його стагнаційний характер.

5. У чому проявлявся диспропорційний розвиток радян-

ської економіки, її затратний характер в 60—80-ті роки?

6. Що собою являли спроби реформування господарської

системи в другій половині 80-х років?

7. Назвіть основні економічні причини розпаду СРСР.

ЛУШ

ЕКОНОМІКА НЕЗАЛЕЖНОЇ

УКРАЇНИ в 1990-ті роки

1. Проблеми соціально-економічного реформу-

вання української економіки в перші роки неза-

лежності

24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Акт неза-

лежності України. Цей день відкрив нову еру в історії нашої

держави. Одним із найважливіших завдань, що постали пе-

ред першим всенародне обраним Президентом України Л. Крав-

чуком, Верховною Радою та урядом: забезпечити українсько-

му народові нормальні умови життя, підняти рівень його доб-

робуту.

У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Ос-

нови національної економічної політики". У документі перед-

бачалася структурна перебудова господарства України. Вели-

ке значення надавалося конверсії оборонної промисловості,

перерозподілу матеріальних і трудових ресурсів на користь тих

виробництв, які забезпечують населення споживчими товара-

ми. Передбачалося переорієнтувати машинобудування на за-

доволення потреб агропромислового сектору, легкої та харчо-

вої промисловості. Було заявлено про вихід з рубльової зони.

Важливу роль у становленні ринкової економіки України

відіграв закон "Про приватизацію майна державних підпри-

ємств". Почалося створення малих та спільних підприємств,

товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо.

Розпочалися деякі зрушення у сільському господарстві. По-

чали створюватися фермерські господарства. Цьому сприяв

закон "Про селянське (фермерське) господарство", приймалися

інші закони і постанови. У Міжнародний валютний фонд було

представлено розширену програму ринкових перетворень, яка

була ним схвалена. Україна стала членом МВФ.

Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно

повільно. Український народ, тривалий час перебуваючи в

колоніальному становищі, втратив колишні демократичні

інститути і традиції самоврядування, а тому змушений в

процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від

імперсько-тоталітарних структур, як в політиці, так і в еко-

номіці. Ознаками останніх були: тотальне одержавлення еко-

номіки; панування монополізму, командних форм і методів

управління; екстенсивний шлях розвитку господарства; струк-

турна та територіальна диспропорційність республіканської

економіки, її побудова на принципі незавершеності; значна

мілітаризація економіки; катастрофічна екологічна ситуація;

психологічний клімат колективної пасивності та ін., що сут-

тєво послабило стартові можливості України на шляху само-

стійного розвитку. До того ж держапарат, чиновництво Укра-

їни значною мірою стали уособленням консервативної сили,

яка готова швидше повернутися в минуле, ніж рухати рефор-

ми вперед.

В умовах відсутності цілісної концепції переходу від то-

талітарного до демократичного суспільства багато прийнятих

в Україні законів виявилися відірваними від життя і належ-

ним чином не спрацювали. У пострадянському просторі ство-

рилася унікальна соціально-економічна ситуація, до якої не

підходив весь нагромаджений людством досвід реформ. Про-

суватися вперед можна було лише методом проб і помилок,

пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспек-

тиви, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у

колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зро-

зуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був

тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище.

Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж в Росії, особли-

во щодо продовольчого постачання населення. Відповідно

серед української політичної верхівки переважали настрої

на користь якомога повільнішого просування в реформах.

Небезпека такого підходу виявилася не відразу, а в результаті

— і радикальні зміни почалися значно пізніше.

Проте, вже весною-літом 1992 р. почуття первісного опти-

мізму українського керівництва почало випаровуватися. Полі-

тичне й економічне становище України виявилося легко враз-

ливим. Унезалежнившись політичне, Україна опинилася з

дуже обмеженими енергетичними ресурсами. (Тут доречно

згадати, що значну частину власних енергоресурсів та сиро-

вини Україна втратила, перебуваючи в Російській та радян-

ській імперіях, внаслідок колоніального пограбування). Фун-

кдюнування її господарства залежало від поставок російських

нафти і газу. Державі довелося платити за ці поставки згідно

з новими цінами. Залежність української економіки від ро-

сійської виявилася майже абсалютною, — що, зрештою, не є

дивиною, бо таку ситуацію імперський центр моделював сто-

літтями, особливо за радянських часів. У січні 1992 р. Росія

підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну

до такого ж кроку. Розрив всесоюзних економічних зв'язків

поглибив кризу у промисловому виробництві. Адже промис-

ловість України виробляла не більше 20% кінцевого продук-

ту. Основна частина її товарної продукції являла собою на-

півфабрикати або комплектуючі вироби, призначені для про-

довження виробничого процесу в інших республіках. Але си-

туація погіршувалася не стільки через зруйнування старих

структур, скільки через те, що вони не були замінені новими.

На відміну від російських лідерів, керівники Української

держави не виявляли бажання проводити радикальну еконо-

мічну реформу. Заявляючи про прихильність до ринкових

регуляторів, вони зберігали попередню вертикальну систему

управління господарством, систему держзамовлення, центра-

лізований розподіл найважливіших ресурсів. У промисловості

та сільському господарстві продовжував домінувати держав-

ний сектор.

Після вимушеного відпуску цін в січні 1992 р. в Україні

проводилась відверто проінфляційна політика, для якої харак-

терні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-

кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів

переважної більшості населення. Уряд практично не робив

спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У

результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна

на посаді прем'єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж

50%, тобто стала гіперінфляцією. Порівняно з попереднім

роком національний дохід за 1992 р. склав 85%, промислова

продукція — 91%, продукція сільського господарства — 89%.

Найбільший спад відбувся в транспортному і сільськогоспо-

дарському машинобудуванні, хімічній промисловості. Особ-

ливо вибухового характеру набуло зростання цін на товари

широкого вжитку, які в 1992 р. піднялися більше як в ЗО разів.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада України затвердила но-

вого прем'єр-міністра Л. Кучму, колишнього директора най-

ОІЛЬШОГО ВОЄННОГО Заводу ІІІВДеимиш . » лмитшіііді линуїіа у^лд

прийняв принципове рішення про вихід з рубльової зони. В

країні була введена власна національна валюта — карбованець,

що давало можливість оздоровити фінансову систему і на ос-

нові її стабілізації зупинити падіння виробництва. Однак в

своїй політиці Л. Кучма наголошував не на впровадженні еле-

ментів вільного ринку, а на відновленні порядку й адміністра-

тивної системи управління економікою. На початку 1993 р.

Кучма одержав від Верховної Ради надзвичайні повноважен-

ня на найближчі шість місяців для здійснення свого плану

економічних реформ. Проте до якихось позитивних змін в

економіці це так і не привело. У перші місяці намітилось де-

яке сповільнення спаду виробництва, однак воно було досяг-

нуте дорогою ціною — посиленням кредитної емісії, безпере-

станною роботою друкарського верстата. Інфляція до осені

досягла рівня 70% в місяць. Намагання уряду Кучми стабілі-

зувати становище шляхом відновлення командно-адміністра-

тивної системи управління державними підприємствами, вве-

дення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило

Україну від цивілізованої економіки. 21 вересня 1993 р. Вер-

ховна Рада вдовольнила прохання Кучми і звільнила його від

обов'язків прем'єр-міністра. Уряд очолив сам Президент, а

обов'язки прем'єр-міністра виконував Ю. Звягільський.

Тактика нового Кабінету Міністрів полягала у посиленні

регуляцій і податків. Вона, за словами історика Я. Грицака,

зробила майже неможливою нормальну економічну активність

— українські громадяни, які, скажімо, заробляли місячно екві-

валент до 100 американських доларів, повинні були віддава-

ти державі у вигляді податку 90% цієї суми. Сконцентрував-

ши у своїх руках велику владу, Л. Кравчук виявив мало полі-

тичної волі для реформування країни. Його нерішучість у

впровадженні змін пояснювалася небажанням зачіпати інте-

реси старої номенклатури, яка ототожнила свої інтереси з

українською самостійністю не стільки з високопатріотичних,

скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксист-

сько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову

легітимацію їхньої влади. Вони стали господарями ситуації,

не маючи більше потреб озиратися на вказівки й команди з

Москви. Зберігаючи за собою керівні пости, ця так звана "елі-

та" могла казково наживатися в умовах гіперінфляції за ра-

хунок дешевих державних кредитів. Зокрема, у 1993 р. рівень

інфляції в Україні становив 10200% і, за оцінкою Світового

банку, був найвищим у світі.

У 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП

порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво

промислової продукції — на 27,8%, сільськогосподарської —

на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992—1994 рр. знизились

на 57%. Фінансова система держави виявилася практично

зруйнованою. У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% ВВП.

Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази.

Подібна політика викликала значне невдоволення серед

українського населення, яке нерідко ототожнювало погіршен-

ня свого матеріального становища із набуттям Україною дер-

жавної самостійності. Особливо це відчувалося на зрусифіко-

ваних Сході, Півдні та в Криму, де почали проявлятися регіо-

налістські і сепаратистські тенденції, підтримувані Москвою.

Загострилося протистояння між законодавчою та виконав-

чою гілками влади, яке на фоні всеохоплюючої кризи закін-

чилося рішенням обох сторін достроково припинити свої по-

вноваження, їхня консервативна політика дискредитувала в

очах збіднілого народу ідею української державності і ринкової

економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й еконо-

мічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур,

проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.

2. Економічне становище держави

у другій половиш 90-х років

Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано

Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спи-

рався на підтримку промислового директорату, частини дер-

жавної номенклатури та лівих політичних сил. До того ж

Москва ясно дала зрозуміти, що його прихід до влади був би

для неї бажаним. Кучма вів передвиборну боротьбу під гасла-

ми радикальних економічних реформ, відновлення зв'язків з

Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та

організованою злочинністю.

У жовтні 1994 р. новообраний Президент проголосив стра-

тегію економічних перетворень, яка була в принципі схвалена

Верховною Радою. Вона передбачала звільнення цін, обмежен-

ня дефіциту державного бюджету, впровадження вільної внут-

рішньої і зовнішньої торгівлі, введення суворої монетарної полі-

тики, масову приватизацію великих підприємств і проведен-

ня земельної реформи.

У перші 2—3 роки після проголошення економічного кур-

су Л. Кучми в українській економіці намітилися певні пози-

тивні зрушення. Почалась реальна приватизація. В 1995 р. в

Україні було роздержавлено 16 265 об'єктів, з яких 4051 відно-

силося до загальнодержавної власності. Це вдвоє більше ніж

в 1994 р. У підсумку за 3,5 роки частина державної власності

в Україні скоротилася з 96 до 62%. Другим важливим підсум-

ком прискорення економічних реформ було досягнення в

1996 р. фінансової стабілізації. У результаті темпи зростан-

- ня цін почали зменшуватися з 400% в 1992 р. до 40% в 1996.

Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію

курсу національної валюти щодо долара. У вересні 1996 р.

була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактич-

ній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в

обігу, і заміна його гривнею. Разом з тим було також здійсне-

но лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої

торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок

цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністра-

тивної системи, як тотальний товарний дефіцит.

Згадані заходи дали позитивні результати. Насамперед це

знайшло відображення в зменшенні темпів падіння ВВП. Якщо

до 1994 р. ВВП постійно скорочувався, то в 1995 р. вперше

його скорочення не перевищило рівня попереднього року. Така

ж тенденція мала місце і в 1996 р. В 1997 р. темпи падіння

ВВП ще більше сповільнилися — 3,2% проти 10,1% в 1996 р.

Аналогічна ситуація складалася в промисловості та сільсько-

му господарстві. Заробітна плата з жовтня 1994 р. по квітень

1997 р. зросла у валютному еквіваленті більш як у 4 рази —

з 22 до 90 доларів СІЛА. Середньомісячна інфляція у 1997 р.

не перевищувала 1%.

Однак, не дивлячись на деяку стабілізацію, що намітилася

на 1997 р. у ряді галузей, економічну кризу подолати не вда-

лося. І без того непросте фінансове становище України знач-

но погіршилося через наслідки кризи в Південно-Східній Азії

(1997 р.) та Росії (1998 р.). Крайньо складною залишається

фінансова ситуація більшості промислових підприємств. В

1997 р. збитковим було кожне друге підприємство (в 1995 —

кожне п'яте, в 1990 — кожне одинадцяте). Заборгованість

українських підприємств перед бюджетом на сьогодні стано-

вить 16,4 млрд грн. (на початок 1999 р. — 13,3 млрд грн.).

Платіжна дисципліна майже відсутня; почалася повальна

бартеризація економіки. За даними на кінець 1997 р., близь-

ко 40% всієї промислової продукції реалізовувалося по бар-

теру (на початку року — 32%). В паливно-енергетичному ком-

плексі рівень бартеру досяг 45%, машинобудуванні — 48%, ви-

робництві будматеріалів — 58%, цукровій промисловості —

62%. В шинній і нафтохімічній промисловості бартер став

практично єдиним засобом розрахунків. На сьогодні гроши-

ма оплачується трохи більше третини всієї продукції.

Головна причина переходу українських підприємств на

бартер — плачевний стан їх обігових засобів і особливо гостра

нестача готівки. З іншого боку, підприємства не могли попов-

нювати свої обігові засоби за рахунок кредиту, так як ставки

були непосильними для більшості з них. В результаті частка

кредитів у фінансуванні інвестицій скоротилася з 49% ВВП у

1992 р. до 5% в 1996. Значно сприяє бартеризації і діюча по-

даткова система. Вона змушує підприємців, які, в принципі, ма-

ють можливість розрахуватися "живими" грошима, йти на

здійснення товарообмінних операцій, бо тільки так вони мо-

жуть послабити дію податкового пресу.

Криза істотно вплинула на інвестиційну сферу, що прояв-

ляється в падінні норм прибутків, зниженні національного

доходу. За підрахунками експертів, для нормального розвит-

ку української економіки потрібно 40—50 млрд дол. Таких

засобів в уряду немає, тому основний розрахунок робиться на

притік іноземних інвестицій. Однак з моменту проголошення

незалежності країни, потреби в капіталовкладеннях істотно

перевищують пропозицію. За цей час в Україну прийшло всього

близько 3 млрд. дол. інвестицій, тоді як у Польщу, для при-

кладу, в 1997 р. — 20 млрд дол., а в минулому — 16 млрд дол.

Причини такого несприятливого становища пов'язані з не-

стабільною політичною ситуацією в країні, частою зміною і за-

путаністю податкового законодавства, корумпованістю чинов-

ництва, небажанням бюрократії допускати іноземний капітал

в Україну через неможливість впливу на нього тощо.

Негативним фактором для розвитку української економіки

є величезний зовнішній борг. За останніх 5 років він зріс

більше ніж втричі і становить сьогодні 12,4 млрд доларів при

ліквідних валютних резервах у 768 млн доларів. Сюди додається

триваюче зростання заборгованості з виплати пенсій, заробітної

плати, стипендій та соціальних виплат, загальна сума яких сягає

11 млрд гривень. За оцінкою Рахункової палати, лише за 9 мі-

сяців 1998 р. на обслуговування й погашення державного вну-

трішнього і зовнішнього боргу було затрачено майже 10 млрд

гривень, тобто 95% усіх доходів держбюджету на цей час.

Одним з небагатьох порівняно динамічно реалізовуваним

блоком економічних перетворень на мікрорівні стала прива-

тизація. Вона планувалася як елемент системи ринкових ре-

форм. А паралельно з нею повинен був бурхливо розвиватися

новий приватний капітал. Ефективний з моменту народжен-

ня, він покликаний був рекрутувати в приватизовані підприєм-

ства і власників з досвідом конкурентної поведінки, і нові

відносини управління, і засоби для розвитку, а самий процес

перетворити з формально юридичної дії в реальну економіч-

ну трансформацію. Новий приватний капітал мав можливість

стати власником приватизованих підприємств безпосередньо

в процесі масової приватизації, в основному за допомогою

фінансових посередників.

Приватизація змушена була відігравати невластиву їй аван-

гардну роль, створюючи корпоративний сектор економіки, рин-

кову інфраструктуру, прошарок дрібних власників, систему

позабанкових фінансових посередників. В 1997 р. частка дер-

жави в основних фондах виробничого сектору економіки змен-

шилася з 81,4% (1990 р.) до 55,7%, в чисельності працівників

(без колгоспів і малих підприємств) — з 82,9% (1992 р.) до

60,6%, в прибутку (без сільського господарства) — до 29,7%.

До 1 січня 1999 р. частка держави в основних фондах цього

сектора наблизилася до 50%, по кількості працівників — до

58—55%.

В 1997 р. вперше проявилася і різниця в ефективності ро-

боти державних підприємств і акціонерних товариств. Дані

економічних досліджень за галузями, в яких державний сек-

тор не регулює ціни, свідчать, що при загальному для обох груп

погіршенні об'ємних показників недержавні підприємства

краще використовували працю і капітал, досягли вищої рен-

таЬельності. Аналогічні процеси відбуваються в сільськогоспо-

дарському виробництві, де колективні підприємства продовжу-

ють втрачати свої позиції. Якщо в 1997 р. приватні господар-

ства виробили 55,7% всього продовольства, то в 1998-му — вже

58,8%.

Однак масштаби позитивних змін мінімальні, загальноеко-

номічна динаміка залишається негативною. Приватизація не

виправдала сподівань суспільства в тому значенні, що сама по

собі не забезпечила створення розвинутих конкурентних рин-

ків, не привела до кардинильних змін в господарській поведінці

власників і вищих менеджерів, не запобігла погіршенню ста-

новища української економіки. Масова приватизація приве-

ла до розпилення власності серед дрібних акціонерів і перева-

жанню працівників в структурі власності більшості привати-

зованих підприємств, значного розкрадання державного май-

на. Це була плата за політизацію і соціалізацію процесу, за

можливість швидкої приватизації в країні практично без при-

ватного капіталу, за тотальне домінування у приватизаційно-

му процесі корумпованої бюрократії. Як наслідок, в Україні,

за словами відомого економіста О. Пасхавера, спостерігається

процес формування бюрократичного капіталізму, коли бюро-

кратія визначає темпи, пропорції, якість створення і відтворення

приватного капіталу.

У 1999 рік українська економіка також вступила обтяже-

ною істотними проблемами, що мають тенденцію до загострен-

ня. У першому кварталі в результаті істотного скорочення

зовнішнього і внутрішнього попиту на вітчизняну продукцію

валовий внутрішній продукт зменшився на 4,8%. За даними

Міністерства економіки, зменшення ВВП очікується і в дру-

гому кварталі. У крайньо плачевному стані опинилися фінан-

сові ресурси всіх без винятку секторів економіки. Насампе-

ред зменшилися доходи підприємств. У січні-лютому порівняно

з аналогічним періодом 1998 р. абсалютний об'єм прибутку

в економіці зменшився на 40%, при цьому в будівництві і

торгівлі отриманий взагалі від'ємний фінансовий результат.

Середньомісячна заробітна плата, що виплачується вкрай не-

регулярно, з 1997 р. знизилася у валютному еквіваленті май-

же вдвічі і знаходиться сьогодні на рівні близько 50 доларів.

Спостерігається постійне зростання цін на основні продукти

та споживчі товари. Збільшилась чисельність офіційно зареє-

строваних безробітних, що становить на сьогодні ізлизько І,о

млн чол. За межею бідності опинилося більше половини укра-

їнських громадян.

Причини такого становища криються в низькій якості еко-

номічної політики, яка проводиться протягом всіх останніх

років, відсутності політичної волі в оптимізації податкової

системи, зниженні бюджетних витрат тощо. Зокрема, жорсткі

податкові вимоги і витікаючі з них фінансові обмеження при

високих цінах на кредитні ресурси паралізують виробничо-

споживацький обіг. Якщо за весь 1998 р. податкова недоїмка

виросла на 8 млрд грн., то лише за перший квартал нинішньо-

го — на 4 млрд. У бюджет сплачено тільки 61,2% всіх нара-

хованих податків. Суб'єкти господарювання не мають засобів

на внесення нарахованих сум, тому 40% недоїмки складають

штрафи.

Втрата виробниками обігових засобів, як один з найважчих

наслідків завищеного оподаткування, привела до зниження

конкурентоздатності продукції: підприємства змушені йти на

дорожчу закупку сировини, матеріалів, енергоносіїв шляхом

невигідного для них бартерного обміну, що звужує зовнішній і

внутрішній попит на вітчизняні товари. При наявності ж по-

питу виробники не мають можливості на нього реагувати з-за

відсутності грошових засобів. Кредитування в свою чергу стри-

мується з-за великого ризику неповернення взятих кредитів.

Таким чином, хибна податкова система є головним блокую-

чим механізмом економічної активності в будь-якій формі.

Але держава, замість того, щоб зупинитися і кардинально, до

розумних меж, зменшити податковий прес, вишукує нові дже-

рела і бази для оподаткування.

У значній мірі існуюча податкова система об'єктивно сприяє

формуванню "тіньової" економіки, що становить значну за-

грозу для економічної безпеки держави. "Тіньова" економіка,

яка є неоподаткованою структурою, має дві складові. Перша з

них — це економіка, в якій громадяни діють цивілізованими

методами, але приховують свій прибуток від оподаткування

("тінь" сьогодні забезпечує доходи щонайменше для 75% на-

селення України). У значній мірі вона є об'єктивною реакцією

суб'єктів господарювання і населення на втрату державою її

можливостей ефективно керувати економічними процесами та

необхідністю компенсувати неофіційною індивідуальною ак-

тивністю обвальне падіння соціального захисту. "Тіньова" еко-

номіка є і результатом пошуку підприємств шляхів само-

збереження в умовах тотального податкового пресингу, котрий

робить неможливим їхнє функціонування у правовому просторі.

Друга складова — кримінальний сектор, який має значну вагу

і, на думку окремих спеціалістів, становить не менше полови-

ни об'ємів "тіньової" економіки, характеризується навмисним

ухиленням від дій державних регуляторів, перерозподілом

офіційно чи неофіційно виробленого товару, незаконним ви-

користанням державних ресурсів, присвоєнням в тій чи іншій

протиправній формі прибутку від реалізації товару чи надан-

ня послуг, розкраданням, шахрайством, рекетом, наркобізнесом

та іншими видами кримінальної діяльності.

За останні роки "тіньовий" сектор економіки України збіль-

шувався катастрофічними темпами, його об'єми сьогодні до-

сягають не менше 60% ВВП. За словами голови державної

податкової адміністрації України М. Азарова, в "тіньовій" еко-

номіці обертається 10—12 млрд доларів США і більше 6 млрд

грн. (для порівняння: в легальному обігу знаходиться близь-

ко 10 млрд грн.). Лише з 1991 по 1995 рр. з України було не-

легально вивезено 15—20 млрд доларів, які осіли в іноземних

банках. Отже, сконцентрований у "тіньовій" економіці капі-

тал не направляється на інвестування національного вироб-

ництва, не може бути використаний для підтримки соціаль-

ної інфраструктури, об'єктивно сприяє зростанню податково-

го пресу, що в свою чергу ще більший об'єм економіки зага-

няє в "тінь". Відповідно держава втрачає можливості реально-

го управління економікою, оскільки більше половини еконо-

мічної діяльності має неофіційний характер, функціонує сти-

хійно чи під прямим контролем кримінальних структур і не

потрапляє під дію державно-правових регуляторів.

Незважаючи на тривалу системну кризу та її вкрай нега-

тивні наслідки, економічна політика держави і по сьогодні не

має стратегічної основи, здійснюється фрагментарно, переваж-

но зусиллями Національного банку України, що зовсім недо-

статньо для формування умов економічного росту. Уряд у

різних складах виявився неспроможним забезпечити адекват-

не управління економічними процесами, був мало ініціатив-

ним, в значній мірі сприяв "тінізації" української економіки,

відлякував зовнішніх інвесторів. Законотворча діяльність пар-

ламенту була надто політизована. Це зумовило прямі еко-

номічні втрати для держави, створило несприятливий еконо-

мічний режим у країні. Багато часу і енергії витрачено на

безплідну, виснажливу боротьбу всередині самої влади.

Не на висоті виявився і сам Президент. Зокрема, він не зумів

ефективно скористатися делегованим йому Конституцією пра-

вом протягом трьох років видавати укази з економічних пи-

тань, не врегульованих законом. Чимало помилок було допу-

щено у кадрових питаннях. Як наслідок, майже кожен рік

позначався зміною уряду (у червні 1995 р. замість В. Масола

головою уряду був призначений Є. Марчук, у травні 1996 р.

його замінив П. Лазаренко, у червні 1997 р. Кабінет Міністрів

очолив В. Пустовойтенко). Не вдалося Л. Кучмі розгорнути й

широко рекламовану боротьбу з корупцією та хабарництвом.

Державний апарат, в тому числі і його вищі ешелони, дедалі

більше зрощується з напівзлочинними кланами, тим самим

втрачаючи імунітет проти кримінальної корозії. Злочинні

угрупування продовжують утримувати під контролем пере-

важну більшість суб'єктів підприємницької діяльності, знач-

ну частину державних підприємств. Транснаціональні клани

мають суттєвий вплив на розподіл ліквідної продукції україн-

ського ринку. Мафіозні структури, зміцнівши, ставлять зараз

перед собою не лише економічні, а й політичні цілі. Україна

опускається до рівня найкорумпованіших держав світу. Здаєть-

ся, ще Нестор-літописець писав: "Земля наша багата, порядку

тільки немає"...

Отже, відсутність достатньої політичної волі, професіоналі-

зму законодавчої і виконавчої влади в умінні поєднати світо-

вий досвід з конкретними українськими умовами для прове-

дення структурних реформ зумовили затяжний економічний

спад, привели до зниження довіри суспільства до влади і об'єк-

тивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої

монетарної політики макроекономічна стабілізація без враху-

вання пріоритетів і потреб національної економіки, без ство-

рення сприятливих умов для промислової і підприємницької

діяльності супроводжується наростанням фінансової незбалан-

сованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері,

погіршенням галузевої структури промислового виробництва,

що веде до серйозного порушення основних параметрів еко-

номічної безпеки України.

запитання і завдання для самоперевірки

1. Як вплинув тривалий бездержавний статус України

на її економічне становище?

2. Яку економічну політику проводив український уряд

в перші роки незалежності? Чим вона зумовлювалася?

3. Проаналізуйте розвиток української економіки в

1994—1999 рр. Які проблеми необхідно вирішити в Україні

в ході ринкових перетворень?

4. Що сприяло проведенню грошової реформи 1996 р. в

Україні? У чому полягала її суть?

5. Визначте основні фактори зростання "тіньового" сек-

тора української економіки та його наслідки.

6. Порівняйте економічну політику президентів Л. Крав-

чука та Л. Кучми. Назвіть спільні та відмінні риси їхньої

політики.

7. Що, на вашу думку, заважає подолати затяжну еконо-

мічну кризу в Україні?

ПРОГРАМА КУРСУ

"ЕКОНОМІЧНА ІСТОРІЯ"

Укладачі: Б.Д. Лановик, Н.О. Тимочко, РД. Толепгов