§ 3. Соціально-історична різноманітність людства

Якщо раса — це явище біологічне, природне, а етнос за своєю сутністю — явище двобічне, дуальне, тобто явище соціо-природне (і тут цілком послідовною є позиція Л. М. Гумільо­ва), то історичні спільності людей (рід, плем'я, народність, на­ція)— явища соціальні, продукт всесвітньої історії. Історично і за своїм соціальним змістом розвиток племен, родів, народ­ностей та націй відбиває зовсім інший процес, ніж утворення рас та етносів.

А. Рід — плем'я

Родоплемінна спільність є органічним цілим. Плем'я існує як структурне поєднання родів, а рід як спільність реалізує­ться через зв'язок у племенах. Через племена здійснювалися родові, кровноспоріднені зв'язки між людьми. У категоріях су­спільно-економічних формацій як якісно своєрідних етапів в істо­рії людства родоплемінна спільність людей складається в пе­ріод первіснообщинної формації. Рід виникає разом з людиною

³ Степан В. С, Гусейнов А. А., Межуев В. М., Толстьіх В. И. От клас-совшх приоритетов к общечеловеческим ценностям //Квинтзссенция: Филос. альманах —М., 1992,—С. 14. сучасного типу, тобто кроманьйонцем (перехід до пізнього па­леоліту). І це була перша соціальна, тобто суто людська орга­нізація життя. Відкриттям цього факту наука зобов'язана аме­риканському етнографу Л. Моргану, який в основній своїй ро­боті «Стародавнє суспільство» (1877 р.) обгрунтував ідею уні­версальності роду як висхідного ступеня розвитку людства.

А що ж було до цього? Первісне стадо як перехідний стан від тваринної популяції до людського роду як спілки антро­поїдів? У 1952 р. англійський антрополог Л. Лікі знайшов в Олдовайському міжгір'ї (східна Африка) останки антропоїда, який жив близько 2 мільйонів років тому. Подальші пошуки в 60—70-ті роки привели до відкриття ще більш давньої істоти. В антропологічній науці вона дістала назву Ното НаЬіііз «лю­дина уміла». При всіх «білих плямах», які ще продовжують існувати, ми сьогодні маємо досить чітке уявлення про характер та основні етапи антропогенезу: австралопітек — «людина умі­ла» — пітекантроп — неандерталець — кроманьйонська людина, тобто Ното Заріепз. В. П. Алексєєв поділяє розвиток первіс­ного стада на шляху від біологічної популяції тварин до родо­вої общини на три етапи ⁴.

Перший етап охоплює всі колективи гомонід, які входили в підсімейство австралопітеків і жили 2—3 мільйони років тому. Другий етап — це етап життєдіяльності представників роду пі­текантропів, він хронологічно охоплює період від двох мільйо­нів до двох сотень тисяч років до нашої ери. Третій етап при­падає на життя неандертальця і триває до епохи верхнього палеоліту, тобто до появи людини сучасного типу (35—40 тисяч років тому). Головний конфлікт первісного стада — це боротьба між зоологічним індивідуалізмом і колективним началом. Роз­виток стадної спільності мав своїм результатом винесення, пере­міщення статевих зв'язків чоловічих осіб за межі первісного колективу, саме на цьому шляху складаються родоплемінні, суто людські відносини, тепер уже соціального характеру. Пле­м'я засноване на загальному походженні тих родів, які входять до нього, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. «Саме кровнородинний зв'язок,— підкреслює Л. Файнберг,— який об'єднує два або кілька родів, робить їх племенем» ⁵.

Ю. І. Семенов обгрунтовано довів, що суттєвими ознаками роду та фратрії (первісного роду) є: а) екзогамний шлюб (від грец. ехо — зовні та £атоз — шлюбний зв'язок), тобто шлюб за межами свого родового колективу; б) агамія, тобто заборона вступу до шлюбу в своєму роді. Норми регулювання шлюбних

І

відносин були пов'язані з тотемними віруваннями, які були не лише засобом усвідомлення єдності колективу людей, а й си­стемою табу. Завдяки цьому шлюбні зв'язки як вираз соціо-культурної сутності взаємин між людьми привели до заборони інце с т у — близькородинних, кровозмішувальних зв'язків. Ось чому сутність роду Ю. І. Семенов вбачає насамперед в агамії: «Агамна заборона була фундаментальним принципом родового суспільства. Про значення його свідчить хоча б той факт, що в родовому суспільстві він був особливою нормою поведінки, по­рушення якої каралося смертю. Вбивство співродича, як прави­ло, колективом прощалось, порушення агамного принципу — ніколи» ⁶.

Епоха родової організації людства, яка почалася на рубежі середнього палеоліту і тривала до початку першої суспільно-економічної формації з розподілом людей на класи, на думку істориків та етнографів, складається з двох періодів. Перший — це існування родової общини споживачів, тобто мисливців, ри­боловів тощо — хронологічно охоплює верхній палеоліт і мезо­літ. Другий (він був пов'язаний з існуванням розвинутої родо­вої общини виробників, тобто скотарів і землеробів) охоплює епоху неоліту і бронзи. Родові колективи цього періоду існують не лише у формі матріархату, а також переважно у формі пат­ріархату.

З точки зору деяких науковців, саме в період розвинутого і особливо пізнього родового ладу складається племінна орга­нізація. І хоча сутністю племені залишається рід, все ж вини­кають і нові моменти.

У кількісному відношенні плем'я — це більш широка спіль­ність людей, оскільки вона об'єднує в союз роди та фратрії. У якісному відношенні для цієї спільності характерні наяв­ність ендогамії, племінного самоуправління та виникнення май­нової нерівності людей. Крім того, завдяки індивідуалізації пра­ці економічною клітиною суспільства поступово стає патріар­хальна сім'я (сімейний клан як частина роду). Виникнення племінної і патріархальної сім'ї підриває рід із середини. Пат­ріархальні сім'ї, які проживають поруч, утворюють сусідську общину, а це означає, що родові стосунки поступаються місцем територіальним (земляцьким). Розшарування власності приве­ло до виникнення приватної власності і розпаду колишньої ро­дової колективності. Так на уламках родового ладу поступово виникає перша історична спільність людей, розділена на класи.

⁴ Див.: Алексєєв В. П. Становление человечества.— М., 1984.—_:Ч. 2, гл.7.

⁵ Файнберг Л. А. Племя//Филос. знцикл: В 5 т.— М., 1967.— Т. 4.— С. 270.

370

⁶ Див.: Семенов Ю. И. На заре человеческой истории.— М„ 1989.—С. 42. Б. Народність

Поняття народність і народ у науковій і навчальній літера­турі використовують у кількох значеннях. По-перше, під на­родністю розуміють історичну спільність людей епохи рабовлас­ництва і феодалізму, яка прийшла на зміну родоплемінній спільності. По-друге, терміном народність позначають та­ку ж саму спільність, але вже в епоху буржуазну і в подаль­шому розвитку, підкреслюючи, що ця спільність на відміну від інших народностей, які асимілювалися або увійшли до складу нової спільності — нації, цієї зміни не зазнала через різні історичні причини або їх одночасну дію (малочисельність лю­дей, які до них входили, недостатній рівень розвитку економі­ки, культури тощо).

Поняття народ теж використовують у кількох значеннях. По-перше, воно позначає населення певної країни і в цьому розумінні включає всі нації та народності, які проживають на території країни і на засадах рівності або пригноблення беруть участь в економічному, політичному, культурному житті. Так, поняття народ України позначає не тільки корінну націю, укра­їнців, а й представників інших націй та народностей: росіян, бі­лорусів, євреїв, поляків, кримських татар тощо. По-дру­ге, поняття народ використовують для позначення різних форм спільності людей, таких як плем'я, народність, нація. Нарешті, цим поняттям позначають також найбільш активну і впливову в соціально-політичному відношенні частину населення. Ця різ­номанітність використання понять народність і народ певною мірою відбиває багатоякісність відносин між різними спіль­ностями людей, а також певною мірою і різне розуміння суті цих спільностей та історії виникнення їх.

Перехідною формою від родової спільності до народності був союз племен. У «Повісті минулих літ» наводиться перелік племен і племінних об'єднань, на основі яких виникла давньо­руська народність. Як підкреслюють автори «Історії України», «завершення процесів формування Давньоруської держави по­зитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янсь­ких племен, які поступово склалися в єдину давньоруську на­родність, її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки. Протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність — спільна етнична основа українців, росіян, білорусів — розвива­лася шляхом дальшої консолідації»⁷. Київська Русь як єдина держава проіснувала з IX ст. по 30-ті роки XII ст., коли роз­почався процес феодального роздроблення. Правда, змінюючи

⁷ Історія України: Курс лекцій.— К.., 1991.—С. 35.

372

свою форму, Давньоруська держава проіснувала до М)-и років XIII ст. і впала під ударами моиголо-татарських завоі'юшнікін. Своєрідність історії народів Східної Європи полягає в тому, що вони в своєму розвитку не знали рабовласницької формації, а феодалізм у них складався на грунті первіснообщинного ладу.

Історично мали місце різні форми виникнення народностей: із споріднених племен, які перейшли від родової общини до су­сідської; із різномовних племен особливо внаслідок завоювань. Наприклад, французька народність складалась із зовсім різно­рідних племен: галлів, латинян, германців. При цьому мова одного племені домінує, а мова інших перетворюється на діалект.

Головною ознакою народності як історичної спільності людей є наявність територіальних (земляцьких) зв'язків. Розвиток приватної власності, обміну, суспільний розподіл праці та кла­сове розшарування зруйнували родоплемінні зв'язки і створили умови для реалізації нового принципу об'єднання людей. Кла­сово антагоністичні суспільства (рабовласницьке, феодальне) зробили неможливими традиційні механізми управління людь­ми (загальні збори роду, старійшини тощо). Нова, класова структура суспільства зумовила і повий тип управління (дер­жавний), і новий тип влади (політичний). Водночас економічні зв'язки були не настільки міцними, аби об'єднати народності в єдине ціле. За цих умов роздрібленість, яка посилювалася натуральним характером господарювання, стала неминучою, а це, в свою чергу, неминуче викликало відносну самостійність територіальних (земляцьких) об'єднань. Функції об'єднуючої сили при такому стані речей було покладено на державу, і не випадково вся історія епохи феодалізму є історією боротьби центральної влади із сепаратистськими настроями земель та князівств.

Іншою консолідуючою силою було загальне усвідомлення своєї етнічної та міжетнічної спільності, що проявлялося в по­ступовому створенні єдиної культури, літературної мови і вреш­ті-решт спільної долі народності, а згодом і народу. Народність, а потім і народ зберігали себе навіть за вкрай несприятливих умов, як це трапилось з українським народом., який входив до складу інших держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії).

Для існування народності специфіка культури і духовна са-моідентифікація мають не менше, а інколи й більше значення порівняно з об'єктивними, зокрема економічними і територіаль­ними законами. Еллінська народність ніколи не мала єдиної держави і загального економічного простору, але завдяки єди­ній мові (яка проявлялася і в діалектах), спільній міфології і релігії (з деякими модифікаціями в тому або іншому полісі), через слільні Олімпійські ігри і спільний календар стародавні греки усвідомлювали себе як щось ціле, єдине, протилежне варварам. Вони виробили власні механізми соціального коду та культурної⁴ традиції, зміст яких добре розкрито в працях видатного культуролога М. К. Петрова ⁸.

Звичайно, теоретично зафіксувати логіко-історичну послідов­ність виникнення якісно своєрідних спільностей людей (як пле­м'я — рід — народність — нація) означає звернути увагу на Одну із суттєвих рис розвитку людства. Проте її не слід абсо­лютизувати саме тому, що існують й інші суттєві риси цього процесу. Це і, так би мовити, «аритмія» історії, яка проявляє­ться в прискореному або уповільненому розвитку різних конти­нентів, регіонів, областей планети. Розвиток і зміна одних спіль­ностей людей іншими — це не «синхронізований», а складний процес, внаслідок, чого поряд з сучасними спільностями, тобто націями, існують як:архаїчні родоплемінні спільності, так і на­родності. Як минула, так і сучасна історія змістовно багатоко­льорова, «строката» з-точки зору специфічності і радикальності розриву між формами спільностей людей: нації стосовно народ­ності і родоплемінної спільності або народності стосовно роду. Ось чому, скажімо, в сучасному Судані, де повільно складає­ться народність, .де. є держава, так рельєфно проявляються риси родових угруповань, ворожнеча між якими загрожує існуванню держави. . .

Або інший приклад. Шотландці та валлійці в XVI—XIX ст. були самостійними _;народностями, а в сучасній Англії мають статус етнографічних груп англійської нації. Водночас корсікан-д! у Франції або валлони в Бельгії так і залишились народно­стями поряд з французькою та бельгійською націями ⁹. Більше того, в ряді регіонів Азії й Африки йде активний процес об'­єднання і перетворення споріднених племен у народності на буржуазній основі. Виникає запитання: чому ж цей процес не йде в напрямі формування націй, виникнення яких розпочалося сдме з формування .різноманітних буржуазних відносин? Від­криті філософськім аналізом фактичного матеріалу етнографії, антропології, тощр,, скажім,©, «аритмія» та змістовна багатоко-льоровіст'ь, ріанащнітністЬ:; історії дають відповідь на це запи­тання. Отже, «.мир,народність зберігає свою живучість протягом тисячоліть і- иаіЦт.ь, відтворює себе начебто в чужорідних для неї умовах,: то, де,;свідчить про те, що вона є необхідним етапом у розвитку, в,сьрг, о.-людству від родоплемінної спільності до на­ціональної, ;■; І,;■ .-,,;!! ;. ■■•;,;;

⁸ Петров '№. С"Я'змк,- знак, культура.—М.., 1991.

⁹ Диі^:г/лЄ9£рлда«_;Г..-£._іКласс.ьі,,и націш,— М... 1977.— С. 9.

374

В. Нація

Головний стартовий механізм і постійний носій енергії про­цесу утворення і консолідації націй слід шукати у сфері еконо­міки, докорінні зміни в якій починаються в буржуазну епоху. Саме в цю епоху починаються у власному розумінні цього слова всесвітня історія та світовий ринок. Руйнуючи перепони фео­дальної замкненості, економічний чинник зміг проявити себе лише у зв'язку з іншими (як об'єктивними, так і суб'єктивни­ми) основами процесу утворення та існування націй. Такими основами стали не тільки наявність єдиної території, а й спіль­на (спочатку у вигляді потенцій, певних передумов і лише по­тім як нова якісна реальність) мовна та культурна спорідне­ність, вплив яких на формування своєрідності психічного складу нації важко переоцінити.

Отже, з'ясовуючи різноманітні і водночас органічно взаємо­діючі основи формування й існування націй, слід рішуче від­межуватися від світоглядної і методологічної філософської по­зиції економічного детермінізму в аналізі даної проблеми, який нав'язує думку про те, що всі чинники історії, всі зміни якісно різноманітних явищ, в тому числі й ті, що ведуть до утворення націй, начебто знаходяться в економіці, а мова, культура, пси­хічний склад нації — це, мовляв, лише похідні результати еко­номічних перетворень.!¹ Адекватним до реального процесу утво­рення й існування націй є синтетичний (у своїй основі систем­ний) світоглядний і методологічно-філософський підхід до цієї проблеми. І мова, і культура, і психічний склад людських угру­повань у своїх суттєвих вимірах — це значною мірою не мате­ріальні, а духовні основи, чинники процесу утворення й існуван­ня націй. Тому при синтетичному підході до визначення катего­рії «нація» вдається запобігти як однобічному економічному виведенню сутності нації лише з природи і потреб виробничих відносин, так і однобічному ментальному виведенню сутності нації лише з духовних факторів.

У формування сучасних націй, в тому числі слов'янських, була «втягнута» велика кількість народностей, а латиноамери­канські нації формувалися і консолідувались навіть із народ­ностей різних рас. Скажімо, у складі кубинської нації близько 40 % негрів і мулатів (тобто народжених від негрів та білих), у парагвайській нації метиси (тобто народжені від білих та індійців) становлять 92, в панамській — 61, у чілійській — 65 % від усього населення цих країн.

Сучасна епоха — це час пробудження і зростання національ­ної самосвідомості. Національна самосвідомість стає могутнім фактором консолідації нації. Однак за своєю спрямованістю, характером співвідношення з загальнолюдськими цінностями вона може бути як творчою, так і руйнівною. Заклики поверну­тися до національних джерел і традицій, до відродження на­ціональної культури не тільки можуть, а й реально наповню­ються як гуманістичним, так і деструктивним змістом. Гносео­логічні корені цієї ситуації пов'язані з різними можливостями: або абсолютизація особливостей природно-соціальних, етнічних характеристик націй, що неминуче призводить до протиставлен­ня своєї нації іншим (заклик: «Прислухайтеся до голосу кро­ві!»), або справедливе підкреслення вирішальної ролі загально­людських, гуманістичних вимірів нації, які характеризують її як суттєву ланку, форму інтеграції людства в братній сім'ї

народів.

Уже згадані раніше авторитетні філософи цілком слушно підкреслюють стосовно зв'язку і відмінностей етносу і нації, що «тією мірою, якою нація звільнює індивіда від його «природ­ної зрощенності» зі своїм етносом, пов'язуючи його з іншими індивідами за допомогою більш широкої системи норм, ціннос­тей і символів, які мають субетнічне національне значення, вона робить його водночас і відкритим стосовно інших систем, при­водить до усвідомлення загальнолюдської належності. Носієм загальнолюдського в кожній окремій нації стає таким чином кожний індивід... тією мірою, якою він усвідомлює свою само-цінність і самостійність, свій суто особистий зв'язок із світом й іншими людьми» ¹⁰.

Співробітництво, дружба, з одного боку, і ворожнеча, підоз­ри і навіть криваві «зведення рахунків», з іншого — ось дилема міжнаціональних відносин. У наш час дедалі більше усвідом­люється єдність людства, перед яким в повний зріст стало пи­тання про необхідність негайного вирішення глобальних, тобто загальних для всіх проблем. Сувора правда полягає в тому, що людство або інтегрується на добровільних засадах у світове співтовариство, або, якщо розколеться на ворогуючі табори, на­ції, буде приречено на загибель. Шлях до виживання — в усві­домленні кожним окремим індивідом, що він землянин, бо іншої домівки, крім Землі, у людства нема. І заради майбутнього, заради відродження української культури слід особливо ціну­вати ті слова і дії поваги і дружби українців до інших народів і націй, ті слова і дії поваги і дружби представників інших на­родів і націй до України й українців, які вони проголошували і чинили в минулому, проголошують і чинять сьогодні.

Коментуючи погляди М. Гоголя, український філософ Д. Чи-жевський писав: «Це є характерним для українського духу — здатність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, розуміти, що у кожного може бути власний шлях, для нього природніший, ніж наш, що правда виказує багато сторін»". А якою щирою добротою, повагою і співчуттям до українців наповнені слова М. Г. Чернишевського: «Якщо є племена, які можуть до себе привернути симпатію більше, ніж інші племе­на, то саме малороси — одно з племен найбільш симпатичних. Чарівне поєднання наївності і тонкості розуму, лагідність нра-вів у родинному житті, поетична мрійливість характеру, непо­хитно настійливого, краса, витонченість смаку, поетичні зви­чаї — все поєднується в цьому народові, аби очарувати вас так, що іноплеменець стає малоруським патріотом, якщо хоч трохи поживе в Малоросії» ¹². Звичайно, в міжнаціональних відноси­нах були і, на жаль, все ще мають місце і сьогодні не лише слова і дії дружби, а й протилежні їм. Причини цього треба досконало аналізувати, давати наукову оцінку з метою пошуку шляхів усунення їх. Однак ні в якому разі неприпустимо пере­більшувати, абсолютизувати їх і стверджувати, що на них стояв, стоїть і буде стояти світ, бо це відкриває шлях до бе­зодні. Народи, нації заслуговують кращої долі.