Розвиток сербської культури

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Сербія сягнула високого рівня духовної культури, практично синхронізувавши цей процес із поступом передових єв­ропейських країн.

У другій половині XIX ст. на певний час домінантним у літературі та мистецтві став реалізм, із яким у сербів пов'яза­но чимало здобутків у всіх видах творчої діяльності. На серб­ському тлі виник і розвинувся національно забарвлений тип реалістичного мистецтва, котрий у своїй еволюції спирався на чужонаціональні зразки, запозичувані передовсім у Росії. Його видатними представниками були В. Ілич у поезії, Л. Ла-заревич, М. Глішич, С. Сремац, С. Матавуль, С. Ранкович та інші в прозі.

Теоретичні засади реалізму сформулював у сербів Світо-зар Маркевич (1846—1875), знаний також як популяризатор соціалістичних ідей. Він справив великий вплив на розвиток соціалістичної та теоретико-літературної думки на сербських землях. Саме внаслідок цього впливу в Сербії у 70-ті роки формується специфічний соціальний тип людини, котра сповідує матеріалістичну філософію та соціалізм, але при цьому не прагне остаточно розірвати зв'язок зі своїм національним корінням.

Провідним культурним центром сербського народу на зламі століть є Белград, одночасно осередки на території Австро-Угорщини поступово утрачають своє значення. Але серби збе­рігали єдність свого культурного існування: закономірності й особливості розвитку літератури та мистецтва залишаються єдиними для всіх сербських областей як у незалежній Сербії, так і тих, що входили до складу Австро-Угорщини й Осман­ської імперії.

У цей час у Сербії остаточно формується сучасна для тієї доби система культурного, наукового, освітнього функціонуван­ня. Існували всі інституції, необхідні для забезпечення такого функціонування як на загальнодержавному, так і на місцево­му рівні: навчальні заклади — від народних шкіл до універси­тету в Белграді, в якому в 1895 р. було три факультети (філо­софський, юридичний, технічний); бібліотеки, музеї, театри, наукові товариства тощо.

На рубежі XIX — XX ст. у сербів розпочинається процес, що згодом дістав назву "поворот до Європи". Здобутком серб­ської духовної культури стають найпередовіші на той час явища західноєвропейського літературного й мистецького життя, такі, як декаданс, символізм, модернізм, неоромантизм тощо.

Література та мистецтво відмовляються від надмірного ет­нографізму й зосередження на фольклорній національній тради­ції, проголошуючи орієнтацію на європейський тип культури. Якщо в добу реалізму провідними зразками виступали росій­ські митці, то тепер цю роль стали відігравати французькі.

Переорієнтація сербської культури відбувається надзвичай­но швидко й рішуче. В галузі красного письменства її поча­ток пов'язаний із заснуванням журналів "Сербський огляд" (1895) та "Сербський літературний вісник" (1901), із діяльні­стю літературних критиків та ідеологів європеїзації національ­ної культури Б. Поповича, Й. Скерлича, Л. Недича.

Саме Б. Поповичу належить вислів, який на певний час став основним гаслом епохи: "Кожна література повинна ма­ти якісь зразки; якщо не має їх у себе вдома, нехай пошукає їх у інших".

"Поворот до Європи" збігається в сербів з істотними зру­шеннями в суспільно-економічній сфері, пов'язаними зі змі­цненням капіталістичних відносин і формуванням нових, со­ціально активних суспільних верств, насамперед — буржуазії.

В життя вступає нове покоління, для якого європейські ідеї та європейський стиль життя не є чужими й ворожими. Це покоління з перших років століття посідало ключові позиції в освітніх, наукових, культурних установах, що значно полег­шило організаційне забезпечення переходу культури на нові рейки.

Основну увагу митці приділяють тепер естетичним якос­тям художніх творів. Форма проголошується набагато важли­вішою за зміст. Сербська поезія збагатилася в цей період бли­скучими зразками ліричної поезії (Й. Дучич, М. Ракич, А. Шан-тич, С. Пандурович, В. Петкович—Діс, М. Боїч). У прозі з великим успіхом працювали Р. Доманович, П. Кочич, І. Чипі-ко, Б. Станкович та ін. Високим рівнем самобутності виріз­няється творчість Б. Нушича, — комедіографа, публіциста, ав­тора цікавих сатиричних творів.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Балкани в конце XIX — начале XX века. Очерки становлення национальньїх госу-дарств и политической структури в Юго-Восточной Европе. Москва, 1991.

Донченко С. И. Развитие сербской государс-твенности и Россия. 1878—1903. Москва, 1996.

История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.

История южных и западных славян: В 2 т. Москва. 1998. Т. 1.

Очерки истории культури славян. Москва, 1966.

Павлюченко О. В. Россия и Сербия. 1888— 1903. Дипломатические отношения, общественные связи. Киев, 1987.

Шемякин А. Л. Идеология Николы Пашича. Москва, 1998.

Яровий В. І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Київ, 1996.

Екмеruh М. Стваранье Jугославujе. 1790—1918. Београд, 1989.

Историіа српског народа. Београд, 1987.

Лекція 32

ЧОРНОГОРІЯ В БОРОТЬБІ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. УТВОРЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ (КІНЕЦЬ XVIII - ПОЧАТОК XX ст.)

• Становище в чорногорських землях у ХУІІ-ХУІІІ ст.

• Чорногорія на шляху до незалежності

• Здобуття Чорногорією державного суверенітету

• Чорногорська культура

СТАНОВИЩЕ У ЧОРНОГОРСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У XVII – ХVІІІ ст.

Чорногорія в XVII ст. фактично була напівзалежною державою, що складалася із - союзу племен, які мали своє представництво на чолі з митрополитом, власні закони

та окреме судочинство. У країні зберіга­лися сильні традиції середньовічної державної самобутності, які завжди підтримувала Цетинська митрополія Печської патріархії Сербської православної церкви. Чорногорія юридично залиша­лася складовою частиною Османської імперії, але фактично ма­ла всі ознаки самоврядної території. Васальна залежність Чор­ногорії від Порти виявлялася в сплачуванні хараджу, що збирався здебільшого за допомогою каральних експедицій, проте його скоріше варто розглядати не як данину, а як вимушений відкуп.

Чорногорія була найвідсталішою в суспільно-економічному відношенні частиною Османської імперії, де зберігалися зна­чні пережитки общинно-родового ладу та патріархальні по­рядки. Однак саме Чорногорія першою з балканських країн звільнилася з-під чужоземного панування. Цьому сприяло окраїнне положення маленької, вкритої безплідним гірським простором країни з населенням близько 80 тис. чоловік за повної відсутності міст і чітко визначених кордонів. Центром Чорногорії вважався Цетинський монастир, навколо якого стояло декілька будинків старійшин.

Чорногорія, навіть перебуваючи під османською зверхніс­тю, значною мірою зберегла національну державність. Це ста­лося завдяки широкій автономії та слабкому втручанню Пор­ти у внутрішні справи країни, які вирішувалися на Загально-чорногорському зборі. Якщо XV—XVII ст. в історії Чорногорії вважають періодом політичної роздробленості, то у XVIII — першій половині XIX ст. тут формується централізована дер­жава. У 1713 р. митрополит Даниїл заснував єдиний загально-чорногорський суд, який складався з 12 старійшин. Він же встановив суворе покарання за кревну помсту.

Особливу роль у Чорногорії відігравала православна церк­ва, яка протягом століть була об'єднувальною силою в країні. Цетинські митрополити виступали в тутешньому суспільстві хранителями історичних традицій середньовічної Сербської держави, наступниками якої вони себе вважали. Однак влада в особі митрополитів існувала тут поряд з іншими державни­ми інституціями. У 1717—1830 рр. в Чорногорії діяв інститут гувернадурства (губернаторства), і митрополити мусили вес­ти нелегку боротьбу за владу з гувернадурами, яких обирав Загально-чорногорський збор, а з другої половини XVIII ст. — Скупщина, що являла собою зібрання старійшин, які репре­зентували різні племена. До компетенції Скупщини належа­ло розв'язання всіх найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішніх зносин. Саме цей державний орган за пропози­цією старійшин затверджував митрополитів та гувернадурів, а також місцевих начальників (сердарів, воєвод тощо, влада яких фактично була спадковою), а від кінця XVIII ст. — склад уряду, приймав закони.

Спочатку повноваження гувернадурів обмежувалися зов­нішньою політикою, та згодом вони стали претендувати на роль єдиновладних правителів. У племенах та нахіях склика­лися скупщини для розв'язання різноманітних питань місцевого значення, а також для затвердження сердарів, воєвод та кнезів (сільських старост), котрі виступали як судді. Все це свідчило про існування в Чорногорії певної державної організації та апарату примусу, які тісно перепліталися з патріархальними звичаями.

Незважаючи на чільні позиції у владних структурах проводу Цетинської митрополії, республіканський та світський харак­тер державного ладу в Чорногорії залишався незмінним. Від 1697 р. Цетинську митрополію очолювали представники знат­ної родини племені негушів Петровичі-Негоші (Данило, Са-ва, Василій, Петро І та Петро II). Кожного нового митрополита обов'язково мала визнати й затвердити па посаді Скупщина.

Цетинська митрополія послідовно виявляла заінтересова­ність у зміцненні центральної влади в країні, спираючись при цьому на свій високий авторитет і підтримку серед населення та старійшин. До того ж, Цетинська митрополія протистояла засиллю на Балканах грецького духовенства Константино­польської патріархії, політика якої стосовно православних на­родів цілком улаштовувала Порту.

Церковну юрисдикцію Цетинської митрополії визнавали також православне населення Боки Которської та бродські племена. Ця територія на Адріатичному узбережжі, що межу­вала з чорногорськими землями, являла собою для чорногор­ців єдине вікно в християнський світ (до 1797 р. вона належа­ла Венеції, а потім відійшла до Австрії). Саме в населених пунктах Боки Которської чорногорці здійснювали обмін влас­них товарів на сіль, набої, хатнє начиння та ін.

Економічне становище Чорногорії, де єдиною галуззю гос­подарства залишалося розведення овець та кіз, було тяжким. Від кінця XVIII ст. Росія постійно постачала хліб до напівго­лодної країни. У Чорногорії дуже повільно розвивалися ре­месла, не було шляхів. Майнове становище племінних ста­рійшин майже нічим не відрізнялося від становища пересіч­них чорногорців.

Подальшому розвиткові Чорногорії мало прислужитися придбання родючих земель у долинах Герцеговини, в районі Скадарського озера та Примор'я. Розширення території та вихід до Адріатики поряд із здобуттям певної незалежності були визначальними напрямками політичної програми чорногорського проводу протягом майже усього XIX ст.

ЧОРНОГОРІЯ НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Чорногорію наприкінці XVIII— в першій половині XIX ст. очолювали цетинські митрополити Петро І Негош (1782— 1830) та Петро II Негош (1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських священиків не мали достат­ньої богословської освіти. Вони навіть зовні не виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чор­ногорці вкрай неохоче ставали ченцями, йдучи до монасти­рів. Проте анафема, накладена владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж покарання за світськими законами.

Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню національної самосвідомості, що було надзвичай­но важливим в умовах боротьби проти османів. Окремі спро­би поширити серед чорногорців іслам та католицизм діста­ли рішучу відсіч православної церкви. Православ'я було най­важливішим символом національної єдності та визвольної боротьби чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорно­горців, з яким вони йшли в бій: "За чесний хрест і золоту свободу".

Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного уст­рою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни на­магалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з таки­ми пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створюва­лись органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, муд­рим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши осо­бисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепа­ратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові — албанському паші Бушаті.

Важливіш кроком у процесі формування чорногорської дер­жави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдан­ня "Законника" полягало в руйнуванні залишків родопле­мінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Не­гош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.

Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір подат­ків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.

У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії. Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення на Балканах ав­тономних і незалежних держав для протидії Франції. Цент­ральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалі­зувати задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблен­ня російсько-чорногорських зв'язків, Петро І залишив своєму небожеві й наступникові Петру II повчання: "Богу молися та Росії тримайся".

Владика Петро II Негош був визначним політичним дія­чем, умілим дипломатом, хоробрим полководцем і таланови­тим поетом. Для зміцнення держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду вищий адміністра­тивний орган — Урядову раду; сформував основу регулярної армії — гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська імперія). Росія регулярно виді­ляла Чорногорії грошові субсидії, які фактично становили єди­ну доходну статтю державного бюджету. Петро II підтриму­вав програму "Начертаніє" і прихильно ставився до об'єд­нання Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне завдання на той час полягало в досягненні країною державної незалежності.

ЗДОБУТТЯ ЧОРНОГОРІЄЮ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРНІТЕТУ

Наступником Петра II став його небіж Данило Петрович-Негош (1851-1860), який відмовився прийняти сан ченця і став світським правителем, а у вересні 1852р.

проголосив себе князем Чорногорії. Для зміцнення фінансового становища країни він увів прибутко­вий податок, митний збір та новий кодекс законів.

Зміна форми правління й відокремлення духовної влади від світської привели до того, що Цетинська митрополія, яка століттями була центром політичного життя Чорногорії, втра­тила цю роль. Нові перспективи, що відкривалися перед чор­ногорським суспільством і державою, вимагали вдосконален­ня законодавства. У травні 1855 р. Народна скупщина в Цетині ухвалила "Законник князя Данила", який складався з 95 статей. Він декларував рівність усіх чорногорців перед зако­ном, визначав права та обов'язки князя й інших посадових осіб, регулював шлюбні та майнові відносини. Новий кодекс став важливим засобом проведення політики централізації і стабілізації.

У 1856 р. чорногорський уряд здійснив реформу в збройних силах. Військо відтепер поділялося на десятки, сотні, тисячі, а також створювалася гвардія. Військовозобов'язаними вва­жалися чоловіки віком від 18 до 50 років. Відбулася реформа адміністративно-територіального устрою. Великі територіальні одиниці поділялися на дрібніші, скасовувалися посади кнезів (сільських старост), функції яких перебрали комітети, що здій­снювали виконавчу, судову та військову владу на місцях.

Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом мо­дернізації державного ладу Чорногорії. Проголошення князів­ства (1856), придушення племінного сепаратизму (1855—1856), удосконалення законодавства (1855), військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період формування цент­ралізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашару­ваннями родових відносин до абсолютистського деспотично­го режиму князя Данила.

Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало со­бою перехід до нових форм антиосманської боротьби — виз­вольних війн — і створення зовнішньополітичної програми, спрямованої на дипломатичне визнання незалежності країни і розширення її території. У результаті успішних дій та пере­моги над османським військом у Грахові (1858), за сприяння великих держав було проведено чорногорсько-турецьке роз­межування. До Чорногорії відійшла частина Герцеговини та Скадарського санджака, що збільшило її населення до 130 тис, а територію — до 5 тис. кв. км.

Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош (1860—1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв'язати разом із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь Нікола сподівався посісти престол об'єднаної сербсько-чорногорської держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії знач­но зміцніли чорногорські збройні сили.

Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстан­ня, чорногорський уряд надавав повстанцям всебічну допо­могу. В липні 1876 р. Чорногорія вступила у війну з Османсь­кою імперією і вела її спочатку в союзі з Сербією, а з квітня 1877 р. — в союзі з Росією.

У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. Чорногорію остаточно визнано незалежним кня­зівством. Згідно з Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5 тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями Берлін­ського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпа­дало під контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорного­рії посилювала відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим контролем Авс­тро-Угорщини й широкою смугою роз'єднував Сербське і Чор­ногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і рані­ше, оточували османські та австрійські володіння.

Економічне становище Чорногорії наприкінці XIX ст. за­лишилося надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався тільки за рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони сягнули 500 тис. карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток аграрного сектора та ринкових відносин гальмувала відсутність необхідної інфраструктури: в 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9 км залізниць. Для народного господарства Чорногорії була згуб­ною відсутність промислових підприємств та відверта експлу­атація італійськими й австрійськими підприємцями природ­них ресурсів. Іноземці також вивозили з країни сільгосп­продукцію та деревину, контролювали тютюнову фабрику, декілька броварень та млинів.

Селяни становили абсолютну більшість населення країни. В Чорногорії налічувалося 10 містечок, в яких проживало бли­зько 30 тис. чоловік. Нестача робочих місць, перенаселеність сільської місцевості та надзвичайна бідність штовхали чорно­горців до масової еміграції до Сербії і Америки.

За умов патріархального способу життя, характерних для Чорногорії, державний лад тривалий час мав у собі такі самі патріархальні риси. Фактично абсолютним державцем, суд­дею, законодавцем та главою виконавчої влади був князь Шко­ла Петрович. У 1879 р. він ліквідував представницький ор­ган — Народну скупщину, й створив Державну раду, Раду мі­ністрів та Великий суд. У роботі Ради міністрів брали участь усі міністри та вищі посадовці, яких призначав князь. Діяло шість міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, осві­ти, юстиції, фінансів та військове). Великий суд розглядав злочини, що виходили за межі компетенції срезьких (пові­тових) судів.

За дорученням князя Ніколи підготовлено й урочисто за­проваджено "Майновий законник Чорногорії" (1888). Він мав надати нормам звичаєвого права статус законів. Однак ані цей кодекс, ані "суд трьох інстанцій" (введений у 1901— 1903 рр.) не змогли обмежити свавілля властей. У1903 р. ад­міністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й по­збавила влади племінних вождів.

У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забез­печення озброєння та вишколу чорногорського війська. Та­кий стан справ закріплювала російсько-чорногорська військова конвенція (1910).

У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто декларативним, його не забезпечували від­повідні правові гарантії. Князь, як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд. Чорно­горське князівство, згідно зі " Статутом на княжіння Чорно­горією", оголошувалося "спадковою конституційною монар­хією з народним представництвом". Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки), а й призначалися князем.

Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби між опо­зиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна про­грамна вимога "народняків" — забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною та гарантії політичних свобод і укла­сти союз з Росією та Сербією проти Османської імперії. Про­тистояння в парламенті закінчилося його розпуском і забо­роною Народної партії. Для придушення опозиції викорис­товувалися судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це призвело до розриву серб­сько-чорногорських відносин.

На ознаменування свого 50-річного правління князь Ні­кола Петрович у 1910 р. проголосив себе королем, а країну коро­лівством.

У вересні 1912 р. підписання військово-політичної концепції між Сербією і Чорногорією стало завершальним акор­дом у створенні Балканського союзу. Вже 9 жовтня чорно­горські війська розпочали наступ проти османської армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захо­пили Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Бал­канських війн, зафіксованими в Лондонському та Бухарест­ському договорах, до Чорногорії відходили території в районі Скадарського озера та частина Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія мала спіль­ний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км з населенням 435 тис. чоловік.