Розділ 2. Економічний стан подільських земель за часів гетьманщини

Розвиток товарно-грошових відносин, бажання феодалів збіль­шити прибутковість господарств привели до певного прогресу в сільському господарстві.

Панівною системою в землеробстві було трипілля. Ширше стали застосовувати угноєння. Ґрунти обробляли в чорноземних районах дерев’яними плугами з залізною робочою частиною, а на легких піщаних ґрунтах застосовувалося соха. Для розпушування землі використовували борону з залізними зубцями і рало.

Головною сільськогосподарською і експортною культурою було жито, в панських маєтках сіяли пшеницю. Попит на неї зростав, вона була майже вдвоє дорожча за жито. Культивували овес, ячмінь. Але культура землеробства була невисока і врожайність невелика. Кращим було становище в фільварках. У великих маєтках одержували велику кількість збіжжя. Так, в Степанському ключі князя Острозького в 1615 p. було 150000 пудів хліба (пуд — 16 кг). Більшу частину хліба або переробляли на горілку, або відправляли на внутрішні й зовнішні ринки.

У великій кількості в фільварках вирощували худобу на продаж, займалися табунним конярством для продажу коней, з’яви­лось товарне молочарство, виробляли масло, сир, у містах збували молоко, вершки, сметану тощо.

В бджільництві поряд з бортництвом з’являється і вуликове бджільництво. В деяких фільварках зустрічалися пасіки з тисячами вуликів. Бджільництво існувало не тільки в фільварках. Ним займалися і селяни, козаки, міщани. На продаж йшли мед, віск, меди.

Товарного вигляду набрало рибальство. В фільварках розвивалося рибоводство. Шляхта заводила рибні стави і одержувала від продажу риби великі доходи. Так, маньківські стави князя Острозького в 1615 році дали 2000 злотих доходу.

У зв’язку з прагненням шляхти збільшити прибутковість своїх господарств почали поширюватися агрономічні твори з порадами, як раціонально вести господарство; видаватися спеціальна література, присвячена конярству, рибоводству, мисливству тощо.

Створення фільварків приводило до заміни оброчної системи панщиною. В деяких господарствах робота на панщині тривала від зорі до зорі. Людина, що пропустила один день панщини, мусила сплатити штраф (1—2 гроша — ціна барана), за пропускання трьох днів людину карали батогами і змушували цей час відробити. Розміри панщини весь час зростали. Так, наприклад, селяни церковних маєтків в Україні відробляли панщину з 1 лана в кінці ХV ст. 1 день на тиждень, у першій половині ХVІ ст. — 2 дні, в кінці ХVІ ст. — 6 днів, а на початку ХVII ст. — 24 дні на тиждень, тобто з одного двору 6 днів на тиждень мусило працювати чотири особи.

Проте панщина, незважаючи на її поширення, ще не стала на той час скрізь основною формою експлуатації селян. Характер і розмір селянських повинностей в тому чи іншому районі залежали від різних чинників і передусім від рівня розвитку продуктивних сил і характеру господарської діяльності. В добре розвинутих районах, таких як Галичина, Волинь, переважали панщина, в менш розвинутих, мало залюднених (Поділля і Брацлавщина, Лівобережна Україна) — головною формою експлуатації були данина і чинш.

Зі зростанням фільваркової системи, розповсюдженням панщини селяни почали втрачати право переходу. Ще в 1435 p. галицька шляхта прийняла рішення додержуватися щодо селянського переходу правил, що існували в Польщі: селянин міг пере­ходити в інше господарство тільки в дні Різдва, сплативши викуп.

У 1447 p. великий князь литовський Казимир видав привілей, що розповсюджував кріпосне право на значну частину селянства Литви. Цей привілей забороняв перехід приватновласницьких селян у великокнязівські маєтки. Крім того, феодалу надавалось право судити своїх селян. На початку ХVІ ст., в 1518 p., селяни були позбавлені права скаржитися на феодала навіть до королівського суду. Протягом ХVI ст. (1505 і 1520 рр.) польські сейми видали ряд законів, що суворо заборонили селянам без дозволу феодала покидати свій наділ і узаконили панщину 2 дні на тиждень. Селянин, який переходив з дозволу пана, мусив оплатити викуп і залишити хату в бездоганному стані. Селяни українських земель, що були у складі Польщі, в більшості були покріпачені в першій половині ХVI ст.

Таке ж становище, з деякими відмінами, було і в Литві. Тут також селянам заборонялося скаржитися на своїх панів, феодали одержали право купувати селян без землі. «Артикули» короля Генріха Валуа 1573 р. і нарешті Третій Литовський статут 1588 p. остаточно закріпачили селян. Селянам заборонялося самостійно виступати на суді й свідчити як проти, так і за своїх панів. Феодали одержали право протягом 20 років шукати втікачів. Право переходу було обплутане такими умовами, що практично здійснити його було неможливо. Навіть «похожі» селяни, які вважалися вільними, проживши 10 років в маєтку, повинні були в разі переходу сплатити панові 10 кіп грошей, ця сума дорівнювала половині вартості селянського господарства з землею, а також повернути одержану при поселенні позику.

Під ярмом панської Польщі українського селянина було позбавлено всіх прав. Шляхтич мав право не тільки продати і купити селянина, а й засудити його на смерть. Селян заковували в кайдани, вішали, цькували собаками, саджали на палі, четвертували, відрізали їм вуха, носи, спалювали на вогнищах. Усі сучасники підкреслювали повне безправ’я селян у Польщі й Литві. Один із сучасників писав, що пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті ... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати … і хоч без жодної причини убивають, не несуть за це ніякої кари». В багатьох господарствах становище селянина нічим не відрізнялося від долі раба.

Відповіддю на посилення утисків, покріпачення були втечі. Якщо раніше козаки залюднювали південь Київщини, Брацлавщини, то в ХVI—ХVII ст. вони пішли далі на південь, і в другій половині ХVI ст. на Нижньому Подніпров’ї виникла Запорізька Січ — центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію. Всі козаки мали рівні права в користуванні землею, у вирішенні важливих питань на радах, обиранні старшин. І хоча заможна верхівка, спираючись на свою економічну перевагу, мала великий вплив на все життя Січі, правовий стан рядового козацтва докорінно відрізнявся від стану поневоленого селянства. Існування козацтва революціонізувало останнє, наочно доводило, що без панів можна жити краще. Воно було своєрідним проломом у феодально-кріпосницькій системі й свідчило про зачатки розкладу феодально-кріпосницького устрою. Козаки були в багатьох випадках заспівувачами в багаточисельних селянських повстаннях в Україні. Крім того, вони охороняли південно-східні кордони України від спустошливих нападів кримських татар і самі здійснювали сміливі походи в турецько-татарські володіння.

Уряди Польщі й Литви, покріпачуючи селян, жорстоко розправлялися з усіма, хто виступав проти покріпачення і передусім з запорізькими козаками. Щоб запобігти втечам і послабити вплив козацтва, в 1580 p. польським сеймом було навіть видано постанову про боротьбу зі «своєвільними людьми». Постанова давала право феодалам «ловити і на горло карати своєвільних людей», тобто втікачів.

Під впливом зростання товарно-грошових відносин мало-помалу в ринкові відносини втягувалися і селянські господарства. Це спричиняло соціальне розшарування селянства, появу значної кількості малоземельних і безземельних селян: загородників або городників, підсусідків, халупників, коморників. Загородники мали невеликі ділянки землі — загороди — і садибу; підсусідки не мали ні садиб, ні землі, жили в чужих дворах. Коморники мали тільки худобу і наймали під житло комори. Халупники володіли тільки садибою і хатою, халупою.

В цей же час зростав і прошарок заможного селянства. Замож­ні селяни накопичували гроші, займаючись торгівлею продукцією сільського господарства і промислів, використовували найману працю в своїх господарствах і таким чином нагромаджували кошти. Проте, треба сказати, панування феодальних відносин стримувало розшарування селян і розвиток буржуазних відносин, тому що і заможні селяни перебували під гнітом феодалів, які їх притісняли і грабували.

Швидше йшло розшарування серед козаків. Слід зазначити, що козацтво ніколи не було одноманітною в соціальному відношенні верствою. Козацтво було економічно нерівним з початку свого виникнення, тому що від феодалів тікали різні за своїм економічним станом люди: з одного боку, сільська і міська біднота, з другого, — селяни і ремісники, що володіли засобами виробництва і сподівалися знайти на нових місцях більш сприятливі умови для розвитку свого господарства. Втікачі забирали з собою все майно, худобу, навіть наймитів. На нових місцях, користуючись економічною неспроможністю голоти, заможні козаки експлуатували її у своїх господарствах. Багато документів свідчать про те, що в козаків мала місце експлуатація наймитів. Багаті козаки займали керівні посади в козацькому війську, з їхнього середовища виходила козацька старшина. Між голотою і багатими весь час ішла жорстока боротьба.

В ХVI — першій половині ХVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці — подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла. Цей процес проявився в розширенні старих і появі нових міст і містечок, кількість яких невпинно зростала. В кінці ХVI ст. на Поділлі нараховувалося 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок, у середині ХVII ст. відповід­но 111 і 150. Взагалі в Україні в цей час налічувалося 970 міст і містечок. Виникли такі міста, як Бердичів, Умань, Гайсин, Кролевець, Гадяч, Миргород, Фастів та ін. Безперервно зростала і кількість міського населення, хоча міста і містечка були невеличкими, по 100—300 будинків, і відрізнялись вони від сіл тим, що населення міст за статутами не відробляло панщини, а тільки платило натурою чинш і данину та мало торги і ярмарки. Так, з 1552 по 1622 рр. населення Києва зросло майже в 3,6 раза, Житомира — майже в 2,5 раза, Вінниці — у 3 рази (за кількістю домів, що підлягали оподаткуванню). Міста були центрами ремесла і торгівлі. Серед них найбільш значними в Україні на той час були Київ і Львів. Великими ремісничими центрами були Ніжин, в якому 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5% дворів ремісників.

Більшість українських міст була приватною власністю духовних і світських феодалів. Економічний розвиток міст супровод­жувався соціальним розшаруванням міського населення. Воно складалося з невеликої частини представників верхівки — патриціату, до якої належали багаті міщани, купці. Вони були міцно поєднані зі шляхтою, часто самі купували маєтки з кріпаками і здобували шляхетство.

Другою групою були середні купці, цехові майстри, заможне міщанство. Ця група була невдоволена засиллям міської верхівки і весь час вела з нею боротьбу.

Нарешті, третю групу, найбільш чисельну, становила міська біднота: незаможні ремісники, різні наймити, жебраки, селяни, що тільки називалися міщанами.

Ремесло розвивалося і в містах, і в селах. Усі селяни у вільний від землеробства час виготовляли вироби побутового призначення: полотно, сукно, плахти, килими, ковдри, рушники, хустки й т. ін. Цими продуктами вони часто сплачували натуральну ренту. Були в селі, крім цього, гончарі, шевці, кравці, колісники, бондарі, грабарі, чинбарі, лимарі тощо. Виготовляли вони продукцію як на замовника, так і на ринок і почали виступати як дрібні товаровиробники.

У містах і селах існували підприємства для переробки сільськогосподарської продукції на борошно, крупу, горілку, пиво. Це були водяні млини, вітряки, гуральні, броварні.

У фільварках виникають рудні (виробництво заліза), поташні, на продукцію яких попит весь час зростав у зв’язку з тим, що поташ застосовували у виробництві скла, мила, при фарбуванні й вибілюванні тканин тощо; селітряні варниці, соляні жупи. На цих підприємствах уже був певний поділ праці, працювали тут і вільнонаймані робітники, як правило, майстер і робітники-спеціаліс­ти, і залежні селяни, які відбували тут феодальні повинності. Це були зародки мануфактурної, капіталістичної промисловості.

Наприкінці ХVI — в першій половині ХVII ст. ремісники май­же всіх українських міст були об’єднані в цехи за професіональною ознакою.

Об’єднання ремісників за професіональною ознакою не були новиною для України. Вони виникли ще в ранній період існування міст, в ХІ—ХІІ ст. Їхнє виникнення було викликане необхідністю, головним чином, захисту своїх економічних інтересів від зазіхань з боку феодалів. У той час ринок ще був обмеженим, приплив ремісників у міста відбувався повільно і тому конкуренції між ремісниками майже не було. Тому і потреби в суворій всебічній регламентації виробництва і збуту ремісничих виробів також не було. В ХVI—ХVIІ ст. становище істотно змінюється. У цей період розвиваються товарно-грошові відносини, відбувається розширення і поглиблення внутрішнього ринку. Від роботи на замовлення ремісники переходять до роботи на ринок. Це викликає прагнення цехових майстрів установити свою монополію у виробництві й збуті продукції, ліквідувати можливість як внутрішньоцехової, так і позацехової конкуренції. В ХV—ХVІ ст. з’являються цехові статути, що всебічно регламентували всі сторони виробництва і збуту продукції й узагалі всього життя членів цеху. Регламентувалася кількість підмайстрів і учнів у майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, строки учнівства, розмір плати підмайстрів і учнів тощо. Разом із цим почали всіляко обмежувати вступ до цеху нових членів, збільшували строки учнівства, вступні внески. При цьому кандидат у майстри мав бути громадянином міста, володіти в місті нерухомим майном. Підвищувалися вимоги до майстерштюків-виробів, що свідчили про майстерність кандидата у майстри. Нарешті, і це надзвичайно важливо, увагу цехових статутів було скеровано на безумовну заборону позацехового ремесла. Як правило, майстрами могли стати тільки сини або родичі майстрів. Цехові майстри, таким чином, вживають усіх заходів до того, щоб перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації.

Об’єктивно цехова регламентація ставала на перешкоді розвитку цехового ремесла, сковувала розвиток продуктивних сил. Проте цехові статути не могли затримати процес подальшого поглиблення розподілу праці, ріст ремесла і розвиток капіталістичних відносин у промисловому виробництві.

Перш за все, незважаючи на всю регламентацію, серед цехових майстрів ніколи не було майнової рівності. З регістру про стягування податків з ткачів м. Кам’янця (1578 p.) видно, що з 8 ткачів п’ятеро платили по одному флоріну, а троє бідних — по 25 грошей. Ця економічна нерівність зі зростанням роботи на ринок збільшувалася, в цехах з’являється поділ на «чорних» майстрів, що виконували просту, чорну роботу, і на «привілейованих».

По-друге, загострюється боротьба між окремими цехами, що були пов’язані єдиним процесом виробництва. Так, наприклад, кам’янець-подільські шевці, сировину яким раніше постачали кушніри, почали в першій половині ХVII ст. домагатися права самим обробляти шкіри або купувати їх на стороні, тобто силкувалися утискувати кушнірів,  поставити їх в залежність від себе.

По-третє, що особливо важливо, багато хто з майстрів, нехтуючи цеховими правилами, з метою розширення виробництва збільшували кількість підмайстрів і учнів, запаси сировини.

Таким чином, цехи не могли уникнути впливу нових економічних умов, загальної тенденції господарського життя суспільства — зростання виробництва, розвитку товарно-грошових відносин, розширення ринку. В XVI—ХVІІ ст. усередині цехів з’явля­ються ознаки, що свідчили про початок розкладу цехової організації.

Розкладу цехової організації ремесла сприяв також тиск, який цехи зазнавали ззовні, з боку позацехових ремісників (партачів). Кількість їх дедалі зростала як за рахунок ремісників, що приходили з села, так і підмайстрів, які тепер не могли стати цеховими майстрами. У першій половині ХVІІ ст. партачі, наприклад, у Кам’янець - Подільському становили 40% від загальної кількості ремісників. Між цехами і партачами точилася жорстока боротьба.

У боротьбі з партачами цехи спиралися на міську владу, а також досить часто вдавалися до прямого насильства. Нападали із зброєю в руках на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли з міста. В першій половині ХVІІ ст. були зареєстровані випадки, коли озброєні ватаги кам’янець – подільських цехових майстрів нападали на дома партачів у передмісті, забирали готові вироби, знищували інструмент. Через цехові заборони партачі були позбавлені можливості вільно продавати свої вироби в місті, за браком коштів не могли їх вивозити на далекі ринки і тому змушені були звертатися до посередників—скупників, купців. Скупники були знайомі з ринком і його потребами. Спочатку вони тільки скуповували продукцію у партачів, потім, добре знаючись на потребах ринку, робили замовлення на виготовлення тієї чи іншої продукції і таким чином відривали виробника від ринку збуту. Згодом скупники починають платити ремісникам потрібною їм сировиною, інструментами. Так відривають їх і від ринку сировини і остаточно ставлять в залежність від себе, підкоряють собі. Фактично ремісник стає най­маним робітником, що працює в себе вдома на капіталіста. В ХVІ — першій половині ХVІІ ст. в Україні з’являється багато таких купців-підприємців. Вони об’єднували окремих ремісників-партачів і засновували типову розсіяну мануфактуру, тобто капіталістичну кооперацію. Спочатку тут ще не було поділу праці, але з часом, зі зростанням попиту, кількості робітників упровад­жується і поділ праці на окремі операції. Це, що стосується виникнення розсіяної мануфактури. Централізована мануфактура часто виникала на базі цехової майстерні, де також з’являється поділ праці. Мануфактура відрізняється від майстерні ремісника більшою кількістю робітників і технічним поділом праці.

Отже, цехове ремесло на Поділлі в ХVІ—ХVІІ ст. починає розкладатися. Купці-скупники, а в окремих випадках розбагатілі цехові майстри починають перетворюватися на капіталістів-підпри­ємців, а позацехові, а інколи і цехові ремісники, підмайстри — в найманих робітників.

На завершення треба сказати, що розвиток ремесла і зарод­ження мануфактурного виробництва на Поділлі стримувалося жорстоким національним гнітом і гонінням православ’я, що посилилося в ХVІ — першій половині ХVІІ ст. Намагаючись перетворити українські міста у свої опорні пункти, польський уряд всіляко сприяв укріпленню в них позицій польських і німецьких купців і ремісників католицького віросповідання. Іноземна міська верхівка за допомоги уряду і церкви всіляко утискувала українських міщан — «схизматиків», перешкоджала їм займатися ремеслом і торгівлею, усувала від участі в міському самоврядуванні. В деякі цехи українців не приймали або не давали їм звання майстра, учням забороняли стати підмайстрами, примушували жити в окремих кварталах («Руська» вулиця). Наслідком такої політики було те, що в деяких цехах у Кам’янець - Подільському вже на початку ХVІІ ст. українців узагалі не було, а там, де були, їх виключали з цеху з будь-якого приводу і нових майстрів і учнів—українців не прий­мали. Львівські міщани скаржилися, що пригнічені поляками «ярмом над єгіпетськую неволю … же нас лечь без меча, але горей ніж мечем з потомств вигубляют, заборонивши нам пожитков і ремесл, обходов вшеляких».

Багата верхівка українських міст-патриціат усе більше стикалася з польськими феодалами.

У ХVІ—ХVІІ ст. з’явилися централізовані мануфактури у таких галузях, як виробництво гармат, дзвонів, карбування монет, виготовлення виробів із скла, паперу тощо. На всіх цих підприємствах поряд з примусовою працею застосовувалась у великій кількості й вільнонаймана. Все це свідчило про появу капіталістичних відносин. Але треба сказати, що мануфактур в Україні в цей час було значно менше, ніж в Західній Європі, вужчим був ринок збуту і т. ін.

Розвиток ремесла, його подальша спеціалізація, поява мануфактур, спеціалізація окремих районів на виробництві одного продукту мали наслідком територіальний поділ праці, ознаки якого виразно виявилися в Україні в XVI — першій половині XVIІ ст. Галичина, Волинь, частина Київщини, Пн. і Цн. Поділля були районами виробництва зерна. Звідси хліб йшов у інші райони України і за кордон.

Районами розвинутого скотарства були Південне Лівобережжя, Поділля, Галичина, Волинь, Київщина.

Визначилися райони мисливства, виробництва солі, заліза, залізообробної промисловості (Волинь, Чернігівщина, північ Київщини), виробництва селітри, лісових промислів, вівчарства і виробництва смухів, ковдр, килимів тощо.

Таким чином, у XVI — першій половині XVIІ ст., незважаючи на посилення феодальної експлуатації, чужоземне панування, від­сутність національної державності, почалося формування українського національного ринку.

Територіальний розподіл праці викликав розширення внутрішньої торгівлі. Збільшилася кількість торгів і ярмарок. Відомими українськими ярмарками були ярмарки у Львові, Ярославлі, Києві, Кам’янець-Подільському тощо. На них з’їжджалися купці з усієї України, Росії, Литви, Польщі, Молдавії, Туреччини та ін.

У містах виникала повсякденна торгівля на торгах і в крамницях.

Міцніли економічні зв’язки України і з зовнішнім світом — із Західною Європою, Росією, Сходом. Однак треба підкреслити, що умови для торгівлі були дуже важкі. Торгівлі перешкоджали різні феодальні норми, шляхетська сваволя — привілеї купецьких братств, ремісничих цехів, примусове користування певними шля­хами й т. ін. Торговельні статути дуже обмежували діяльність іноземних купців. Економічна політика польського уряду передусім захищала інтереси шляхти і також завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний розвиток.

Український народ вів непримиренну боротьбу проти панування панської Польщі, проти посилення соціального і національного гніту. Ця боротьба особливо посилилась у кінці XVI — першій половині XVIІ ст., коли в Україні одне за одним вибухали масові народні повстання — К. Косинського (1591—1593 рр.), С. Наливайка (1594—1596 рр.), Павлюка, Острянина, Гуні (1637—1638 рр.).

У 1648 р. розпочалась визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького.

Визвольна війна українського народу проти пансько-шля­хетської Польщі 1648—1654 рр. закінчилася перемогою українського народу. Україна здобула політичну автономію. Утворилася Українська козацька держава. За умовами Березневих статей 1654 р. Московська держава та Річ Посполита визнавали козацький реєстр у 60 тис. чол. За козаками зберігалися всі привілеї, що вони одержали від польських королів. Вони мали право обирати гетьмана, право земельної власності й передачі її в спадщину, становий суд і т. д. Козацьке військо мало одержувати жалування. Україна зберігала свою адміністративно-територіальну систему, своє військо, суд, усі органи державної влади. За українськими містами, що мали маґдебурзьке право, збереглися їхні права. Податки повинна була збирати місцева влада й передавати представникам московського уряду. Гетьман мав право приймати послів іноземних держав за винятком Речі Посполитої й Туреччини, але негайно мусив повідомляти про зміст посольської справи московському уряду.

У визвольній війні брали участь усі кола українського народу: селянство, козацтво, міщани, духовенство, середні й дрібні феодали. Проте найбільші вигоди від утворення Української козацької держави отримали українські феодали. Царський уряд під­твердив усі їхні права, що вони одержали від польських королів.

Унаслідок визвольної війни і возз’єднання України з Росією феодально-кріпосницький устрій в Україні був суттєво розхитаний, але не знищений. Магнатське землеволодіння в східній частині країни на деякий час зникло, тому що польських магнатів було вигнано. Значна частина середньої і дрібної шляхти була знищена або викинута хвилею народного повстання за межі Поділля і втратила свої землі. Те ж сталося і з католицьким духівництвом і його володіннями.

Частина земель перейшла на деякий час до рук селянства, частину захопила козацька старшина. В зв’язку з цим у на Поділлі феодально-кріпосницький гніт на деякий час послабішав. Сотні тисяч колишніх кріпаків «покозачились», тобто звільнились від кріпацтва і назвалися козаками. Хоча офіційний царський реєстр визнавав 60 тис. козаків, фактично їх було значно більше. Нереєстрове козацтво та селяни реєстру не визнавали.

Козацька старшина і українська шляхта намагалися, вигнавши польських феодалів, зберегти й укріпити феодально-кріпосницькі відносини в Україні, зайняти місця польських феодалів. Вони зверталися до царського уряду з проханням пожалувати їм землі, що належали раніше польській шляхті. Але одержавши жалувані грамоти, не поспішали заявити на них свої права, бо боялися гніву козаків.

Під час визвольної війни 1648—1654 рр. в Україні склався новий адміністративно-територіальний устрій. Села об’єднувалися в сотні, сотні об’єднувалися в полк. На чолі сотні стояв сотник, полку — полковник. Адміністрація міст, що не мали маґдебурзького права, підлягала владі сотенного «уряду». Після закінчення визвольної війни на Східному Поділлі утворено Могилівський, Брацлавський (22 сотні)і Кальницький (пізніше Вінницький; 19 сотень) полки.

Спочатку всі органи влади були виборними, але дуже скоро всю владу в свої руки забрав гетьман. Він призначав полковників і навіть сотників, які зосереджували в сотнях і полках військову, адміністративну, судову владу. Компетенція козацьких рад обмежувалася. Старшина об’єднувалася в привілейовану верству.

Послаблення феодально-кріпосницького гніту, наявність великої кількості вільних людей не задовольняли інтереси ні українських феодалів. Вони вважали таке становище в Україні тимчасовим і робили все можливе, щоб його змінити. Тому вся друга половина XVIІ—XVIІІ ст. соціально-економічної історії Правобережної України була повільним, але неухильним процесом відновлення кріпосницьких відносин. Поступово зменшували число козаків, відокремлюючи їх від селян-посполитих, ускладнювали перехід з посполитих у козацтво, а за гетьмана Мазепи цей перехід став майже неможливим. У 1695 р. Мазепа звернувся до козацької адміністрації з погрозою: «Не толко на честі, але і на здоровю своєм будете от нас сурово карані», якщо наважитесь підданих «в козацтво приймовати». В той же час перехід козаків у посполиті всіляко спонукався. Причиною таких переходів найчастіше було зубожіння козаків у результаті тяжкої військової служби і з інших причин. Не було випадковістю і насильство. Старшина примушувала козаків прода­ти їм садибу, ґрунт і перетворювала козаків у посполитів-бідарів.

Багато було шляхів перетворення вільної людини у залежну. Козаки, як уже говорилося, розорялися від важкої військової служби, посполиті приватних сел мусили виконувати різні повинності на користь власників і поступово потрапляли в залежність від них, посполиті вільних сел і містечок виконували величезну кількість повинностей на користь Війська Запорізького (так офіційно називалася звільнена від Польщі частина України), на користь полкової і сотенної старшини. Крім козаків і посполитих, існували й інші категорії селян, що були проміжними групами. Невелику групу складали бобровники, що вважалися козаками, але мусили відбувати повинність на користь Війська Запорізького — ловити бобрів. Існувала проміжна група стрільців, яка полювала на звіра і птахів. З часом і бобровники, і стрільці злилися з посполитами.

Невелику групу складали курінчики, які служили гетьману і старшині; значно багаточисельною була група протекціантів. Протекціантами були і козаки, і посполиті. Вони чи то за певну суму грошей, чи за якусь роботу на користь старшини звільнялися від повинностей на користь держави, тому гетьмани обмежували зростання кількості протекціантів. Протекціантство було зовсім знищено в 1751 р. за гетьмана К. Розумовського.

Велику групу становили підсусідки. Вони не мали власно- го господарства і мешкали в чужих дворах. Підсусідків мали різні верстви населення: старшина, козаки, посполиті, купці, міщани тощо.

Поступово посполиті й частина козаків із різних причин втрачали свої господарства і перетворювались на залежних селян і кріпаків.

Розоряли козаків і посполитих також і війни, зокрема напади кримських татар, турків і т. ін.

У той же час зростало і міцніло феодальне землеволодіння козацької старшини, монастирів. Форми землеволодіння в цей час в Україні були різноманітні. Крім шляхетського і монастирського була особиста власність на землю козаків, селян, міщан. У більшості ця форма була поширена на півночі України — на Чернігівщині, Стародубщині, менше — на півдні, в степовій частиніПд. Поділля. Було спільне землеволодіння, «неділені» землі, проте ця форма землеволодіння в умовах розвитку товарно-грошо­вих відносин швидко занепадала.

На півдні існували села з общинним землеволодінням. Там було багато вільних земель. У XVII—XVIII ст. вони швидко заселялися, виникали нові села і селища. Козаки і посполиті таких сел об’єднувалися в громаду (общину), захоплювали землі й вважали їх власністю громади. Всі важливі питання в таких селах вирішувала громадська рада. Але і тут йшла соціальна диференціація, більш заможна частина громад намагалася звільнитися з-під общинної юрисдикції і закріпити землю у приватну власність.

З часів визвольної війни з’явилося рангове землеволодіння. Це було умовне землеволодіння. Старшина володіла таким маєтком, доки займала якусь посаду — ранг. Крім рангових володінь, були ще надання у «вічне» володіння; «до ласки військової», тобто до розпорядження вищої влади; на підтримку господарства.

Проте між цими володіннями великої різниці не було. Маєток, отриманий у «вічне» володіння, зовсім таким не був. Його могли відібрати, а одержаний «на ранг» або до наказу вищої влади міг стати спадковим. Тому старшина, монастирі та інші володільці земель домагалися того, щоб усі ці надання підтверджувалися наступними гетьманами, і ніхто не мав би права їх відібрати. В 1687 р. при обранні на гетьманство Мазепи старшина домоглася того, що було внесено пункт, який обмежував владу гетьмана: гетьман не міг відбирати надані маєтки, стверджені царськими грамотами.

Зростання феодального землеволодіння погіршувало становище раніше вільних селян. Збільшувались їхні повинності, вони підпадали під юрисдикцію феодала. Крім державних повинностей, вони мусили виконувати повинності на користь володільця землі: відбували панщину, сплачували оброк продуктами, чинш тощо.

Посилення експлуатації призводило до зубожіння основної маси козацтва і посполитих.

Селяни втрачали землі, худобу. Безперервно зростала кількість підсусідків, городників. Ряди збіднілих поповнювалися також за рахунок переселенців з Правобережної України на Лівобережну.

У той же час міцніла заможна верхівка сіл. Вона охоче прий­мала до своїх дворів переселенців, експлуатувала їх, займалася перепродажем сільськогосподарської продукції, заводила млини, крупорушки, гуральні, олійниці, займалася лихварством. У своїх господарствах почала використовувати найману працю, яка наприкінці XVII ст. набула значного поширення. Навіть гетьмани в своїх універсалах рекомендували старшині застосовувати найману працю, а не панщину.

Подібні процеси відбувалися і на Слобідській Україні, заселення якої почалося в XVI ст., масового порядку набрало під час визвольної війни 1648—1654 рр. і не припинялося протягом усієї другої половини XVII ст. Заселялася ця територія як переселенцями з російських районів, так і в більшості з Поділля, Волині та Київщини. Тут було засновано багато слобід (звідси і пішла назва «Слобожанщина», «Слобідська Україна») і міст, таких як Харків, Суми, Лебедин, Недригайлів, Олешня тощо.

Уряд Московської держави був зацікавлений у заселенні цього краю, це забезпечувало охорону південно-східних кордонів. Тому переселенцям надавалися всілякі пільги, матеріальна допомога, вони вважалися вільними людьми.

Адміністративно-територіальний устрій був таким же, як на Гетьманщині: полки, сотні. Слобожанщину було поділено на п’ять полків: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький, Ізюмський. Підпорядковані вони були не гетьману Війська Запорізького, а Розрядному приказу Московської держави.

Основним заняттям населення було землеробство. Для цього тут були дуже сприятливі умови: родючі ґрунти, луки, озера тощо. Навіть у містах більша частина мешканців займалася землеробством. Поряд із землеробством розвивалося скотарство і різні промисли: млинарство, гуральництво, бджільництво, рибальство, видобуток солі, селітроваріння й т. ін.