16.3. Валютне регулювання: суть і необхідність.

Валютне регулювання є важливою складовою державного регулювання економіки, хоч і не зводиться до нього. Пояснюється це тим, що валютне регулювання пов'язане взаємодією різних країн, яка в цілому знаходиться за межами національного регулювання, хоч і занадто тісно пов'язане з ним.

Сьогодні валютне регулювання є невід'ємною складовою валютної системи, яка функціонує як в межах окремої держави, так і поза нею.

За своїм змістом валютне регулювання – це сукупність заходів, що використовуються міжнародними організаціями, державою у сфері валютних відносин та здійснюється на двох рівнях: міжнародному та національному.

Функції регулювання міжнародних валютних відносин покладено на МВФ, який керується статутом, ухвалами та домовленостями.

На державному рівні регулювання визначається законодавчими актами кожної країни.

До міжнародних органів валютного регулювання належать: МВФ, Світовий банк, міжнародні фінансово-кредитні організації.

Валютний контроль – важлива складова валютного регулювання, мета якого – дотримання валютного законодавства при здійсненні валютних операцій за участю резидентів і нерезидентів.

Механізм валютого регулювання в Україні охоплює сукупність заходів, котрі проводять НБУ, Мінфін, інші органи валютного контролю у сфері валютних відносин.

Механізм валютного регулювання переважно зводиться до таких форм:

1) Девальвація – зниження обмінного курсу національної валюти щодо іноземних. Об'єктивна основа: завищення офіційного валютного курсу порівняно з реальною купівельною спроможністю грошової одиниці. Причини: нерівномірність інфляційного процесу в різних країнах; нестабільність платіжних балансів; нестабільність світової економіки. Наслідки: стимулювання експорту; стимулювання споживчого попиту на внутрішньому ринку; підвищення конкурентоспроможності країни на світовому ринку.

2) Ревальвація – підвищення курсу національної валюти стосовно імпортних. Наслідки: стимулювання експорту; утримання на внутрішньому ринку споживчого попиту; приплив імпортних інвестицій.

3) Валютна інтервенція – операції щодо купівлі і продажу власної валюти або конкурентної – іншої держави. Наслідки: зміна попиту та пропозиції певної грошової одиниці на валютному ринку; кореляція обмінних курсів валют. Способи здійснення валютної інтервенції: за рахунок використання власних іноземних валютних резервів (через своп-угоди); за рахунок продажу цінних паперів, розміщених в іноземній валюті, в тому числі кредитних пропозицій у СПЗ (SDR).

4) Платіжний баланс – співвідношення всієї сукупності надходжень з-за кордону та платежів за кордон за певний проміжок часу, тобто співвідношення вимог і платежів.

Структура платіжного балансу:

I. Баланс поточних операцій:

1.1. Торговий баланс – співвідношення між надходженнями за експортом та платежами за імпортом товарів:

– експорт;

– імпорт.

1.2. Баланс послуг і некомерційних платежів:

– платежі й надходження від транспортних перевезень, від усіх видів зв'язку;

– міжнародний туризм;

- утримання дипломатичних, торгівельних і культурних представників;

– надходження від інформаційних, культурних, наукових обмінів.

II. Баланс руху коштів і кредитів:

– співвідношення платежів і надходжень щодо ввезення та вивезення приватних і державних капіталів, отриманих і наданих міжнародних кредитів;

– довгострокові й середньострокові позики;

– короткострокові кредити, поточні рахунки національних банків у зарубіжних банках.

Важливе значения в процесі валютного регулювання набуває й визначення факторів, які впливають на стан платіжного балансу. В першу чергу до них належать:

– нерівномірність економічного й політичного розвитку країн, конкуренція;

– циклічні коливання економіки;

– зростання закордонних державних видатків;

– мілітаризація економіки та військові видатки;

– зміни в міжнародній торгівлі;

– негативний вплив інфляції, її рівень;

– форс-мажорні обставини – стихійні лиха, тощо.

Що стосується заходів спрямованих на вирівнювання сальдо платіжного балансу, то з цією метою можливо:

– використання золотовалютних резервів держави;

– залучення зовнішніх джерел фінансування.

У разі, якщо заходи не призведуть до подолання дефіциту платіжного балансу, то його можна подолати використовуючи такі заходи:

– провести дефляційну політику, яка дозволить стабілізувати ціни (стримати їх зростання);

– девальвувати національну валюту;

– запровадити дієвий валютний контроль та обмеження валютних операцій.

В Україні основні засади організації валютного регулювання вперше було викладено в Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" (1991 р.), який заклав перші правові основи організації управління валютною сферою. Але безпосереднім нормативним актом, що стосувався валютного регулювання, стали декрети Кабінету Міністрів від 19.02.1993 р. "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті". Цей документ визначав загальні принципи валютного регулювання, порядок здійснення валютних операцій і поклав на НБУ функцію організації управління й контролю за валютною сферою. У подальшому нормативна база поповнювалась новими законами, які містили норми стосовно валютного регулювання. Серед них слід назвати Закон України "Про Національний банк України" і деякі інші нормативні акти.

Об'єктом регулювання в кожній країні виступає валюта, її рух і самі валютні відносини. Але це регулювання найбільш сфокусоване, як правило, на забезпеченні курсоутворення і на відповідному регулюванні курсу національної валюти. Зрозуміло, що таким об'єктом є й відносини між суб'єктами, які вступають у ці валютні відносини. Так, держава в особі відповідно уповноважених на це органів, регламентує, наприклад, відносини, між комерційними банками і господарюючими суб'єктами-резидентами країни, які проводять валютні операції. Окремо будуть регулюватись такі самі відносини з нерезидентами. Об'єктом регулювання будуть і ті відносини, які виникають між певними суб'єктами, наприклад, у процесі переміщення валюти через митний кордон держави та інше.

Суб'єктами регулювання виступають інституційні державні органи, які на це уповноважені відповідно до чинного законодавства країни. Як правило, це центральний банк, комерційні банки, Міністерство фінансів та інші спеціальні установи, яким держава надає ту чи іншу частку функцій для здійснення валютного регулювання.

У нашій державі, як і інших країнах з ринковою економікою, головним суб'єктом, який здійснює валютне регулювання, виступає центральний банк – Національний банк України. Саме він визначає курс національної валюти стосовно до валют інших держав, регламентує порядок і межі використання іноземної валюти на території нашої країни, нагромаджує і забезпечує відповідно до закону управління золотовалютними резервами країни, видає комерційним банкам ліцензії на здійснення валютних операцій з валютними цінностями, контролює валютні операції.

Важливим суб'єктом валютного регулювання виступають комерційні банки, які згідно з чинним законодавством України забезпечують контроль за проведенням валютних операцій, які здійснюються резидентами країни.

Валютне регулювання як система дій з боку держави щодо регулювання валютних відносин знаходить своє відображення у валютній політиці. Її розробкою і впровадженням у життя, як правило, займається центральний банк країни. Валютна політика виступає складовою частиною грошово-кредитної політики і у своїх цілях і засобах відбиває як поточні, так і стратегічні питання валютного регулювання на його даному конкретному етапі залежно від дії конкретних чинників.

Валютна політика Національного банку України включає такі найважливіші складові:

– заходи, націлені на обмінні курси з метою захисту валютних резервів НБУ;

– дії, спрямовані на стабілізацію і розвиток валютного ринку;

– заходи, щодо захисту національної валюти і забезпечення її внутрішньої та зовнішньої стабільності й конвертованості;

– комплекс дій щодо створення сприятливих умов для припливу іноземної валюти в нашу державу;

– накопичення золотовалютних резервів для забезпечення платоспроможності нашої держави.

Валютна політика відображає не тільки загальні, тобто стратегічні завдання, що стоять перед державою, а й ті обставини, що складаються в економіці на кожному етапові її розвитку. Ця політика має певні особливості, і залежно від них у характері та методах її реалізації можна виділити певні періоди, або етапи.

На початку становлення нашої незалежної держави в умовах емісійної монетарної політики, яка проводилась НБУ до 1994 р. і знаходила свій вияв в емісійному покритті бюджетного дефіциту, суттєво зросла інфляція, а через неї посилювався і попит на іноземну валюту, перш за все, на долари. Це призвело до великого знецінення карбованця. Так, у 1992 р. інфляція за рік становила 2100 % (ціни зросли у 21 раз), а курс карбованця стосовно долара США впав у 1062,8 раза, тобто зовнішнє падіння карбованця порівняно з внутрішнім було вищим у 50,6 раза (1062,8 :21) = 50,6.

За цих обставин НБУ вдався до адміністративно-командних заходів щодо руху валюти і її регулювання. Ці заходи зводились до такого:

– обов'язків продаж господарюючими суб'єктами 50 % валюти, вирученої від експорту;

– лімітування вивозу іноземної валюти за кордон;

– жорсткий контроль за здійсненням будь-яких валютних трансакцій і встановлення обов'язкових відрахувань від валютних надходжень;

– обмеження закордонних інвестицій, які здійснювали резиденти України.

Цей етап реалізації валютної політики НБУ характеризувався жорсткими валютними обмеженнями і відображав надзвичайно складну ситуацію, яка склалась в економіці нашої держави в той періо

Другий етап починається з 1994 р. і продовжується до введення національної валюти – гривні (1996 р.). Він характеризується тим, що валютна політика стає більш ліберальною, а валютний ринок помітно розширюється. Вже в кінці 1994 р. валютний курс почали визначати на основі купівлі-продажу валюти на Українській міжбанківській валютній біржі УМВБ). Обсяги торгів на цій біржі поступово зростають, а сама біржі відкриває свої філії в Харкові, Львові, Донецьку та Дніпропетровську.

У 1995 р. відбулась подальша лібералізація валютних операцій. НБУ дозволив здійснювати обов'язковий продаж валютних надходжень не тільки на УМВБ, а й через уповноважені банки та на міжбанківському валютному ринку. Це було курсом на пристосування вітчизняного валютного ринку до тих традицій і положень, які склалися на валютному ринку розвинених країн. Як, відомо, там 85–95 % валюти купується і продається саме на міжбанківському ринку, а валютні біржі мають місце тільки в окремих країнах, і їх роль невелика. Було скасовано обов'язковий продаж валютних надходжень від господарюючих суб'єктів до валютного резерву НБУ. У другій половині 1995 р. було заборонено використання іноземної валюти як засобу платежу на території України

З уведенням гривні починається третій етап у формуванні й реалізації валютної політики НБУ. Його загальна особливість полягає в подальшому зменшенні валютних обмежень. Поступово відбувається уніфікація вітчизняного валютного законодавства зі світовим. У травні 1997 р. наша країна приєдналась до VIII статті Статусу Міжнародного валютного фонду, що означає визнання нашої валюти як конвертованої за поточними операціями. Значно розширено права фізичних осіб-іноземців за операціями з валютою. Вони можуть, як резиденти України, купувати валюту на міжбанківському валютному ринку з правом переказу її іншим суб'єктам за межами нашої держави.

Таким чином, можна констатувати, що поступово, з подоланням кризових явищ у нашій економіці і поступовим піднесенням в економіці валютна політика нашої держави стає більш виваженою і, головне, ефективною.