2.2. Періоди реставрації і липневої монархії

Становлення романтизму в французькій лі­тературі завершується вже в період Реста­врації, коли в суспільно-політичному житті країни ще раз

144

Французький романтизм

Французький романтизм

145

відбуваються круті зміни. Після розгрому Наполеонасою­зними військами у Франції поновлюється монархія Бур­бонів, дворянська за своїм характером, проте король Луї XVIII змушений був прийняти конституцію, за якою збе­рігалися певні, хоч і дуже обмежені завоювання буржуа­зної революції. В країні не вщухала гостра політична боротьба, ультрароялісти прагнули до повного поновлення старого режиму, ліберали домагалися розширення конс­титуційних свобод. Великі зміни відбуваються в цей час і в літературному житті Франції: романтизм наступає і стверджується як домінуючий художній напрям, класи­цизм здає одну за одною свої позиції.

Водночас змінюються місце й роль цих напрямів у суспільному й художньому житті країни, зокрема, їхні ідеологічні знаки. Якщо в попередній період французи схильні були пов'язувати класицизм з Просвітництвом та революцією, а романтизм —із середньовічно-християнсь­кою культурою та іноземною духовною інвазією, то тепер вони їх бачать в іншому світлі. Режим Реставрації теж виявляв відверті симпатії до класицизму як мистецтва, що стверджує авторитет і порядок, тоді як романтизм почи­нають пов'язувати із "сум'яттям умів", духом бунтарства й заперечення і так аж до відомої формули Тьєра: "Ро­мантизм —це революція". Звичайно, симпатії тепер пов­ністю віддаються "старому класицизму", класицизму "віку Луї XIV", тобто часів розквіту феодально-абсолютистської монархії. Таким чином, класицизм знову ніби набуває ста­тусу офіційного мистецтва, його підтримує королівський двір, його опорою стає академія.

А це також означало, що романтизм стає мистецтвом опозиційним до режиму Реставрації, хоч у переважній більшості романтики 20-х років були людьми далекими від політики. Але в сприйнятті громадськості романтизм де­далі більше асоціюється з лібералізмом, в його боротьбі з нормативною естетикою класицизму починають вбачати політичний опозиційний зміст, а штурм романтиками те­атру, останнього оплоту класицизму, в 1829-1830pp. роз­цінюється як революційна акція. Постановка драми Гюго "Ернані", що відбувалася в січні 1830 р. йсупроводжува­лася колотнечею серед глядачів, у наелектризованій ат­мосфері Парижа була сприйнята як передвістя революції.

Все це здійснювалося вже молодим поколінням роман­тиків, яке прийшло в літературу в 10-20-х роках. Із зачинателів романтичного руху в Франції мадам де Сталь

пішла із життя на початку періоду Реставрації, Констан і Сенанкур відійшли від літературної творчості, Шатобріан переключився на політичну діяльність і, друкуючи раніше написані твори, декларував вірність класичним ідеалам. Власне, всі вони так і лишилися на стадії преромантизму. Винятком серед них є хіба що Ш. Нодьє (1780-1844),який і в творчості попереднього періоду був ближчий до роман­тизму, ніж його імениті сучасники. Про це свідчить його найвідоміший твір, роман "Жан Сбогар" (1812),в якому впливи німецького романтизму поєднуються з традицією "готичного роману". В період Реставрації він брав активну участь в літературному житті, в 1824р. навколо нього і журналу "Глоб" створюється один з найзначніших гуртків романтиків.

Загалом же в період Реставрації таких гуртків (сенак-лів) з'явилося в Парижі чимало, і вони відігравали важ­ливу роль в консолідації романтичного руху та його боротьбі з класицизмом. Найзначніший із них виник у 1827 р., донього ввійшли як молоді, але вже відомі пись-менники-романтики В. Гюго, А. де Віньї, ПІ. де Сент-Бев, А. Ламартін, так і наймолодші —А. де Мюссе, Ж. де Нерваль, А. Дюма та інші. Провідна роль належала в ньому Гюго. Саме цей "Сенакль" і розгорнув наприкінці 20-х років знамениту "романтичну битву" з класицизмом, яка завершилася захопленням останнього його бастіону —театру.

До цього "Сенаклю" входили не тільки письменники, а й романтики в інших мистецтвах —живописці Е. Делак­руа,Е. Деверіа, Л. Буланже, скульптор Д. д'Анже, компо­зитор Г. Берліоз та інші. А це означає, що в 20-30-ті роки романтизм стає не лише провідним напрямом у французь­кій літературі, а й охоплює інші мистецтва, переживає свій розквіт.

Проте у французькій літературі періоду Реставрації було й немало письменників, творчість яких протікала поза романтичним рухом. Не кажемо про численних епі­гонів класицизму, який протягом названого періоду пос­тупово сходив зі сцени. Поза романтизмом лишався П. Л. Курьє (1772-1825),який прославився своїми пам­флетами, спрямованими проти режиму Реставрації. В них він сміливо й дотепно викривав політичну систему режи­му, поліцейське свавілля і засилля цензури, негідну роль клерикалів у суспільному житті, зовнішньо-політичні акції королівського уряду, як то придушення іспанської рево-

146

Французький романтизм

французький романтизм

147

люції, і водночас брав під захист "нижчі класи", жертви економічного визиску й соціальної несправедливості. В своїх памфлетах Курьє вдавався до народної мови з її простотою і прямотою вислову, але в цілому йому прита­манні орієнтації на французьку класицистичну прозу, на .чіткість і ясність її стилю.

Ж.-П. Беранже (1780-1857),знаменитий поет-пісняр, теж не належав до романтичного напряму. Хоч він творив у іншому жанрі, ніж Курьє, між ними є немало спільного. Це передусім їхня ангажованість, ненависть до режиму Реставрації, активна участь у суспільно-політичному жит­ті й боротьбі. Як і памфлети Курьє, пісні Беранже,при­наймні значна їх частина, теж ставали явищами не тільки літературного, а й громадсько-політичного життя. Поету-пісняру доводилося змінювати памфлетиста в камері па­ризької в'язниці Консежері. В період Реставрації Беранжепрославився передусім своїми політичними піснями, але великою популярністю користувалися також інші його пісні, в яких він у фривольному стилі оспівував вино, кохання та інші чуттєві втіхи життя, і серед новинок паризької моди, що приходили тоді в інші європейські столиці, були й "останні пісеньки Беранжера".

Свій творчий шлях Беранжерозпочав на початку XIX ст. врічищі класицизму, офіційного мистецтва Першої імперії. Працював він тоді у "високих жанрах", писав оди й дифірамби, пробував свої сили в епічній поезії. Але через певний час переконується, що ці жанри й загалом "високе мистецтво" не відповідають складові його обдару­вання, і наважується на відчайдушний крок —на спален­ня всього написаного. "Ніщо не горить так яскраво, як полум'я рукописів, кинутих мужньою рукою у вогонь", —сказав він згодом.

Після цього "самоспалення" Беранжезвертається до неофіційного "демократичного" жанру пісні, в якому зна­ходить своє покликання. Водночас він підносить пісню, яка тоді у Франції перебувала на узбіччі літератури, до рівня справжньої поезії і надає їй художньої довершеності. Але слід зауважити, що це була не фольклорна пісня, яку в той час підносили німецькі романтики, а пісня літератур­на, що культивувалася поетами-піснярами (шансоньє), які об'єднувалися в групи, такі як "Погрібець", до якого вхо­див спершу Беранже. Вцих піснях панувала анакреонти­ка,але здебільшого грівуазна й вульгаризована, розрахована на невибагливий смак.

Дебютом Беранже вжанровому різновиді політичної пісні була пісня "Король Івето" (1812),сповнена прозорих натяків-випадів на внутрішню й зовнішню політику Напо­леона,зокрема на його нескінченні завойовницькі війни/' Але справжнього розквіту цей жанровий різновид поезії Беранженабуває в період Реставрації, коли вона справді стає голосом французької демократії. Ці його пісні набу­вають характеру політичної сатири, чим вони теж близькі до памфлетів Курьє. В них він піддає знищувальній нас­мішці аристократів, які повернулися у Францію в обозі інтервентів і, нічого не зрозумівши й нічому не навчив­шись, вимагають повернення всіх їхніх привілеїв і повного відновлення старого ладу ("Супліка породистих собак", "Маркіз де Караба", "Пагінець знатного роду" та ін.), церкву й клерикалів, які були головною ідеологічною опо­рою режиму Реставрації ("Святі отці", "Місіонери", "Смерть диявола"), систему поліцейських стежень і доно­сів ("Юда", "Стій...", "Провокатор"). Сатира Беранжепо­ширюється й на інституцію монархії ("Карл IX, простак"), він пророкує повну деградацію Франції,' якщо на троні залишаться Бурбони ("Майбуття Франції"), віщує близь­кий крах режиму Реставрації ("Червоний чоловічок"). У цілому період Реставрації —це апогей творчості Беранжеі апогей його слави.

Беранже захоплено вітав Липневу революцію, оспівав її в "Липневих могилах", але буржуазну Липневу монар­хію він не прийняв. Поет розійшовся зі своїми колишніми спільниками, лідерами лібералів, які тепер стали при владі ("Моїм друзям, що стали міністрами", "Відмова"). Творча активність Беранжепродовжується в перші роки Ли­пневої монархії, розширюється тематичний діапазон його пісень, охоплюючи нові явища й реалії суспільно-політи­чного життя Франції. Об'єктами його викриття стають нові хазяї життя, буржуа ("Слимаки", "Черв'яки"), дух збага­чення й наживи, який охопив країну зверху донизу: "все призначається на продаж, все стало товаром —патенти, клятви, стиль" ("Бонді"). В полі зору поета —тяжке життя простих людей, жертв безжального визиску й не­справедливості, про них він розповідає емоційно й не без сентиментальної розчуленості ("Жак", "Руда Жанна","Старий бурлака").

Однак слід сказати, що поезія Беранжеі в період її розквіту не зводилася до пісень на суспільно-політичні теми. Через всю його творчість проходить патріотична

148

Французький романтизм

французький романтизм

149

тема, любов до батьківщини й гордість її роллю в історії людства, любов, що не зливалася з його політичними іде­ями й пристрастями. "В мені патріотизм, —зізнавався поет, —завжди стояв над політичними доктринами". І в своїй останній передсмертній пісні він прощається з Фран­цією, лише до неї звернені його думки й почуття, зали­шаючи світ, він вболіває за неї і її майбутнє:

Вже скоро, Франціє. Я подих смерті чую,

0 мати дорога! Нехай твоє ім'я, Ім'я улюблене останнім прокажу я. Чи хто любив тебе відданіше, ніж я? Я вихваляв тебе, не вміючи читати,

1 нині в смертну мить, знесилений украй, Про тебе буду я, конаючи, співати,

Ти ж пошануй мене сльозою і — прощай!

Переклад М, Зерова

Варто ще заторкнути питання про типологію творчості Беранже.Безсумнівно, вона розвивалася поза романтич­ним напрямом, хоч і зазнавала певних його впливів. У нас ще недавно поезію Беранжезараховували до реалізму, засновуючись на її тематичному рівні, нерідко близькому до життєвої емпірії. Та коли розглядати цю поезію як мистецтво слова, то впадає у вічі її пов'язаність з класи­цистичною традицією (яка, нагадаємо, в "низьких жанрах" цілком допускала виходи в емпіричну дійсність). Структу­ра пісень Беранжераціоналістична в своїй основі, загос­треній, чітко вираженій думці, афоризму й дотепу в цих піснях належить визначальна роль.

У принципі зберігається у Беранже йкласицистичний підхід до слова, яке мало бути семантично чітко окресле­ним і прозорим. Залишалося йому чужим і. прагнення романтиків до розширення поетичного словника шляхом мобілізації всіх ресурсів французької мови, збагачення його неологізмами, діалектизмами, архаїзмами тощо. Що­правда, він широко вдавався у своїх піснях до просторіччя, але це інша річ, що допускалася класицистичною тради­цією в "низьких жанрах".

Створений Беранжеі доведений до досконалості жанр пісні, зокрема політичної, став передусім набутком фран­цузької демократичної поезії XIX ст. Тут унього з'яви­лися численні учні й послідовники від його молодших сучасників Е. Моро й П. Дюпона допоетів Паризької ко­муни Е. Потьє й Ж. Б. Клемана. Та слід сказати, що за

своїм художнім рівнем, поетичною майстерністю пісні Бе­ранжезалишалися неперевершеними.

В Україну поезія Беранжеприйшла в першій половині XIX ст. Вона була відома Шевченкові, який належав до її шанувальників. Ще популярнішою, значною мірою завдя­ки російським перекладам, вона стає в другій половині століття, передусім серед демократичної інтелігенції. Пер­шими її перекладачами в Україні виступили П. Грабовсь-кий і В. Самійленко. У 20-ті роки її перекладали поети групи неокласиків —М. Зеров, М. Рильський, П. Филипо-вич, досягнувши високого рівня у відтворенні оригіналу. Ці переклади були опубліковані в збірці пісень Беранжеукраїнською мовою, що вийшла 1930р. Згодом збірки пісень Беранжевиходили в 1957і 1970pp., остання зна­чною частиною складається з перекладів І. Світличного.