Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1
.pdfНародні повстання |
У той час, коли Хмельницький, ві- |
|||
влітку 1648 р. |
дійшовши до Чигирина, готувався |
|||
Рушійні сили |
до дальшої |
боротьби, |
народне |
|
і характер війни |
повстання широкою |
хвилею роз |
||
|
лилося по |
Україні |
й |
переросло |
у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в ар мії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе «козаками», створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували доку менти про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яск раво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шлях тичів, а й на володіння українських феодалів і навіть православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці вчинили напад на православний Густинський монастир
(на |
Прилуччині), у вересні — на Почаївський монастир |
на |
Волині. |
|
Найбільш активними і енергійними серед повстанців лі |
топис Самовидця називає «броварников, винников, могилников, будников, наймитов, пастухов», тобто найзнедоленішу, найтяжче експлуатовану частину сільського насе лення.
Основною силою визвольної війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і україн ських феодалів-крІпосників та іноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального кріпосницького гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого ан тикріпосницького спрямування. Разом із селянством ста ли на боротьбу нереєстрові козаки, «випищики», бідні мі щани. В боротьбу включилися також козацька старши на, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі. Оскільки ко зацтво мало свою військову організацію, великий бойо вий досвід, набутий у боях проти турків і татар, саме ко заки і козацька старшина стали на чолі визвольної вій ни, взяли в свої руки організацію і керівництво військо вою справою і всією боротьбою.
Всі класи і соціальні групи — селянство, козацтво, мі щанство, нижче православне духівництво, козацьку стар шину і дрібних українських шляхтичів — об'єднувало пра-
200
гнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національ но-релігійний гніт, панування великих польських та українських полонізованих магнатів, позбутися влади іно земців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели бо ротьбу за ліквідацію як соціального, так ^національного гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власника ми на вільній землі.
Великі й більшість середніх українських феодалів знач ною мірою полонізувались. їхні класові інтереси збігалися з інтересами польських магнатів, вони боялися селянських виступів і або перебували в таборі польських панів і від крито боролися проти українського народу, або прикрива ли зраду його угодовською політикою щодо Польщі.
Вище православне духівництво, очолюване київським митрополитом Сильвестром (Косовим), було землевласни ком і боялось своїх же селян; тому в ході війни фактично, правда, часто приховано, підтримувало шляхетську Поль щу. Нижче, особливо сільське, духівництво за своїм стано вищем було дуже близьким до селянства й іменем право славної церкви освячувало і благословляло боротьбу українського народу.
Отже, майже все доросле населення України, за винят ком великих полонізованих українських магнатів і шлях тичів та частини вищого православного духівництва, під нялося на визвольну війну. У цій війні, спрямованій проти феодально-кріпосницького і чужоземного гноблення, по всталі народні маси прагнули визволити Україну з^під гні ту шляхетської Польщі і здобути її незалежність. Ви звольна війна відповідала корінним інтересам найширших мас українського народу і за своїм характером була вій ною антифеодальною і національно-визвольною, а отже, справедливою і прогресивною. Ця війна мала й релігійне забарвлення, оскільки в ній часто висувалися лозунги, спрямовані проти католицизму й унії на захист православ ної віри.
Ведучи боротьбу проти польських і українських полоні зованих магнатів і шляхтичів, український народ разом з тим завжди з великою симпатією ставився до трудящих мас Польщі. їх об'єднували спільні класові інтереси, інте реси боротьби проти феодально-кріпосницького гніту. Під впливом визвольного руху українського народу в ряді міс цевостей Польщі спалахували селянські повстання, які, ускладнюючи становище польської магнатсько-шляхет ської правлячої верхівки, об'єктивно подавали допомогу народним масам України у визвольній боротьбі.
201
Створення У ході визвольної війни, в яку народної армії включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило се
лянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало росій ських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки — на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р . — і територіальними одиницями.
Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни,— Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський. З численних повстанських загонів були створені нові тери торіальні полки: на Лівобережжі — Прилуцький, Мирго родський, Ніжинський, Борзенський, Ічнянський, на Пра вобережжі — Київський, Уманський, Вінницький. Пізніше виникли й інші полки.
В ході боїв з народної маси висунулись видатні полко водці — полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Дани ло Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Глад кий та ін., які й очолили козацькі полки.
Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за раху нок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, за хопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пі
столями, мечами, |
шаблями, списами, луками, |
а то |
й косами, ціпами тощо. |
|
|
|
Незабаром після перемог під Жов- |
|
Народні |
тими Водами й Корсунем народні |
|
повстання |
повстання охопили фактично всю |
|
влітку 1648 р. |
Україну. Національно-визвольний |
|
|
рух, творення української |
держа |
ви відбувалися в умовах величезного піднесення соціаль ної, антифеодальної боротьби, яка влітку 1648 р. по суті переросла у селянську війну. Самовидець у своєму літописі писав, що «народ посполитій на Україні, послишавши о знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся
202
купити в полки не толко тіе, которие козаками бивали, але хто и нїгди козацтва не знал», тобто що в боротьбу вклю чилася величезна маса посполитих-селян. Кількість по встанських загонів зростала з кожним днем.
Повстання, передусім, охопили Київщину. Уже через десять днів після Корсунської битви православний магнат Адам Кисіль писав, що на Київщині і Брацлавщині жоден шляхтич не лишився в своєму домі. На початку червня повстанські загони оволоділи і Києвом.
Бурхливо розвивалися повстання на Брацлавщині й Поділлі. 31 травня повстанські загони захопили Немирів, 11—12 червня — Тульчин. У той же час у їхніх руках опи нилися Вінниця, Умань, Брацлав, Красне, Ладижин, Бершадь та інші міста й села. Одночасно з цим повстання перекинулось на Волинь і Галичину.
У Лівобережній Україні повстання після Корсунської битви теж розвивалися дуже швидко. Яремі Вишневецькому довелось тікати з своїх маєтків. Повстанці, яких зосе редилось на Лівобережжі близько 15 тис., ліквідували вла ду польських панів на Переяславщині, Лубенщині, Ніжинщині. Вони зайняли Новгород<Сіверськ (13 червня), потім Борзну, Чернігів, Стародуб та ін.
Ярема Вишневецький з своїм 6-тисячним шляхетським загоном, відступаючи під натиском повстанців, жорстоко розправлявся з населенням. Як писав пізніше М. Кривоніс у листі до князя Д. Заславського, Вишневецький «людей мордував, стинав і вбивав на палю, скрізь у кожному місті серед ринку шибениця, а тепер виявляється, що на палі були невинні люди. Попам нашим свердлом очі свердлив».
Вишневецький був упевнений, що жах — єдине почут тя, яким треба діяти на «презренних хлошв». Зробивши все, що міг, для придушення повстання в Задніпров'ї, він під Любечем з своїм загоном перейшов Дніпро і через Київське Полісся і Житомир врізався в саму глибину степової України, туди, де найсильніше бушувала буря народної ненависті.
Проти Вишневецького Хмельницький послав чер каського полковника Максима Кривоноса (Перебийноса), який 16 18 липня 1648 р. розбив Вишневецького під Старокостянтиновим і змусив його відступити далі на захід.
Отже, влітку повстання, найбільш масовими учасника ми яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна
203
частина Подільського. В серпні повстання перекину лось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та ін.
Великий розмах повстань змушені були визнавати на віть магнати. Так, Я. Вишневецький і його друзі 20 липня писали в польський сенат з Волині, що в Україні «що не хлоп, то й ворог, що не місто й село, то й юрби ворогів».
|
Богдан Хмельницький і |
польські |
|
Розгром |
шляхтичі готували війська до но- |
||
польсько-шляхет- |
вої битви. |
Польському |
урядові |
ських військ |
вдалося зібрати велику армію— |
||
під Пилявцями |
близько 32 тис. шляхтичів, 8 тис. |
||
|
німецьких |
найманців і кілька де |
сятків тисяч озброєних слуг. Військо було добре озброєне, мало 100 гармат. Але в Польщі між окремими магнатами й шляхтичами точилися чвари й суперечки. Тому армію очолили магнати Домінік Заславський, Микола Остророг і Олександр Конєцпольський. «Дурні ляхи — послали пе рину, дитину, латину»,— глузували козаки з розніженості й лінивості Заславського, молодості й недосвідченості Конєцпольського та «ученості» Остророга.
Хмельницький також зібрав армію у кількості 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступа лася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїз мом воїнів, талановитістю командування. До повстансько го війська приєднався також 4-тисячний загін татар.
Війська польське і українське зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями (тепер с. Пилява Старосинявського району Хмельницької обл.), над р. Пилявкою на Поділлі. У польському таборі не було порядку, шляхти чі прийшли з величезним обозом, що налічував близько 100 тис. возів, привізши з собою предмети розкоші — сріб ний посуд, ванни, а також чайники, вина, наливки, тістеч ка і т. ін. За словами одного сучасника, пани зібралися на війну не так із залізом, як із золотом і сріблом. Битва, що почалася 11 вересня, 13 вересня закінчилася повним роз громом польсько-шляхетського війська й панічною втечею тих, хто врятувався. Конєцпольський тікав, переодягнув шись селянином, Ярема Вишневецький — на простому се лянському возі, Заславський загубив булаву, Остророг — шапку та опанчу. Деякі шляхтичі за дві доби досягли Львова (300 км). Повстанцям дісталися величезні трофеї — 100 гармат, багато іншої зброї й спорядження,
204
десятки тисяч підвід з матеріальними цінностями. І довго ще в Україні шляхтичів глузливо прозивали «пилявчиками».
С. Твардовський, польський шляхтич, сучасник подій, так писав про вигляд утікаючих польських вояків з-під Гїилявців: «Не спинити руху скелі, що відірвалася від гори, й не підняти Трої, коли вона ввергнута в прах! Який шум, який хаос панував так, коли багато людей, не знаючи на віть у чому справа, вискакували з своїх жител, кидали од ні зброю, другі — списи на землю, інші, тільки від сна ско чивши, хапалися за що попало — хто за коня, хто за шаб лю, за вузду, за сідло. Поранених, хворих — усе кидали і ввіряли життя своє своїм ногам. Все добро і багат ство, яке мали тут поляки, все віддали на поживу своїм
хлопам. І цим на |
короткий час затримали |
ворога, |
а самі змогли втекти далі». |
|
|
|
Блискуча перемога народної армії |
|
Облога Львова |
мала велике значення для даль- |
|
й Замостя |
шого розгортання визвольної вій |
|
|
ни. Польсько-шляхетську |
армію |
було розгромлено, визволено Волинь і Поділля. Шляхтичі в паніці утікали з українських земель, Хмельницькому від крився шлях на Польщу. Через Збараж — Зборів — Глиняни повстанські війська 26 вересня підійшли до Львова. Хмельницький, щоб не руйнувати міста й не дати татарам можливості його пограбувати, взяв з міста 20 тис. злотих контрибуції і, знявши 16 жовтня облогу, повів свої вій ська до міцної фортеці Замостя, яку й оточив 27 жовтня.
Коли Хмельницький підійшов до Львова, а потім до Замостя, у Східній Галичині й Білорусі полум'я народних повстань розгорілося же дужче.
Активно виступали селяни й міщани в багатьох містах і селах Східної Галичини. На території Галицького Поділ ля з центром у м. Сатанові (Теребовль, Підгайчики, Янів та інші міста й села) діяли численні повстанські загони. Грізними для шляхти були виступи народних мас у Га лицькому Прикарпатті — території по правому берегу Дністра до Карпатських гір, до польсько-угорсько-молдов- ського прикордоння, що включали Галицьку землю, Жидачівський повіт, Перемишльську і Сяноцьку землі. Найвидатнішим ватажком повстанських загонів, що налічува ли 15 тис. чол. (з ЗО тис. повстанців, які діяли восени 1648 р. в Галицькому Підкарпатті), був син селянина Се мен Височан. Наприкінці 1648 р. більша частина Гали цької землі, зокрема Коломийський повіт, або Покуття, перебувала під владою Семена Височана.
205
Білоруський народ розпочав боротьбу ще влітку 1648 р. На допомогу білоруським повстанцям Хмельни цький надіслав свої війська й досвідчених керівників — Гладкого, Небабу, Гаркушу, Кривошапку та ін. Білоруські повстанці оволоділи містами Речицею, Мозирем, Гомелем, Пінськом. У районі Пінська боротьбу вели 40 тис. повстан ців, серед яких поряд з білорусами було багато українців. Білоруські повстанці відтягли на себе сили литовської шляхетської армії, на чолі якої стояв гетьман Януш Радзивілл, унаслідок чого вона не змогла рушити в Украї ну для з'єднання з польським військом, що значно полег шило дії української народної армії.
Прихід повстанських військ під Замостя сприяв по силенню антифеодальної боротьби польського селян ства. Навіть недалеко від Варшави діяли загони поль
ських повстанців. |
|
|
Становище шляхетської Польщі |
Вступ |
було критичним, і новообраний |
повстанської армії |
король Ян II Казимир почав з |
до Києва |
Хмельницьким переговори, обіця |
|
ючи старшині й козакам поступки. |
Проте становище української армії також було тяжким. За піврічний похід, що тривав з липня по грудень, повстан ці стомилися, бракувало продовольства, одягу, рух військ утруднювало осіннє бездоріжжя. У таборі спалахнула епі демія чуми, від якої в середині листопада помер і Максим Кривоніс.
До того ж, у ході масової народно-визвольної війни — в процесі ліквідації землеволодіння і влади польських маг натів та шляхти і створення нових органів державної вла - ди в українському суспільстві і передусім серед керівної верхівки — козацьких старшин та православної шляхти визрівала ідея заснування незалежної Української держа ви. Але на середину листопада 1648 р. вона ще не сформу* валася як слід і не стала загальню. Очевидно, в той час Хмельницький і найближче його оточення ще вважали, що з допомогою прихильного до них короля можна буде доби тися для України («Русі») таких же прав, які мала Поль ща і Литва, тобто, що Річ Посполита стане чимсь подібним до федерації чи конфедерації, де Україна матиме рівні права.
|
У таких умовах Хмельницький погодився на переговори |
||
з |
королем, припинив воєнні дії, зняв облогу Замостя і |
||
14 |
листопада вирушив на |
Подніпров'я. 23 |
грудня |
1648 р. українські повстанські |
війська урочисто |
вступили |
ш
до Києва. Населення міста радо зустрічало Хмельницько го, вітаючи його як свого вождя, визволителя від польсько-шляхетського гніту.
Про цю зустріч шляхтич В. Мясковський, який у люто му 1649 р. буде брати участь у посольстві до Хмельницько го, у своєму щоденнику писав, що сам ієрусалимський пат ріарх Паісій, що перебував тоді у Києві, «... з тисяччю вершників виїжджав до нього назустріч з міста, і тутешній митрополит дав йому коло себе місце в санях з правого бо ку. Весь народ, вийшовши з міста, вся чернь вітала його. Академія вітала його промовами і вигуками, як Мойсея, спасителя і визволителя народу від польського рабства, вбачаючи в імені Богдан добрий знак і називаючи його: богом даний. Патріарх надав йому титул найсвітлішого князя. З усіх гармат та іншої зброї в замку і в місті лунала стрільба».
4.Формування української національної держави. Внутрішня й зовнішня політика гетьманської
адміністрації
Ліквідація польсько- Протягом 1648 р. в ході визволь- шляхетського режи- ної війни було розгромлено зброй- му і становлення ні сили шляхетської Польщі й лік- нового державного відовано польську адміністратив- апарату в Україні но-політичну систему в Україні. Польські та українські полонізо вані магнати і великі шляхтичі були перебиті або втекли
в межі корінної Польщі разом з католицькими ксьондза ми, уніатським духівництвом і представниками польської влади (воєводами, старостами, каштелянами), земські й гродські суди припинили своє існування.
Та немає лучче, та немає краще, |
Та немає ляха, немає пана, |
Як у нас на Вкраїні. |
Немає унії,— |
співав народ, висловлюючи радість у зв'язку з поваленням влади шляхетської Польщі.
Український народ не визнавав залежності від Польщі. На визволених землях — від р. Случі на заході до ро сійського кордону на сході і від басейну Прип'яті на півно чі до степової смуги на півдні, на території, що обіймала близько 200 тис. кв. км,— почала складатися нова військо во-адміністративна і політична система, формувалась
267
українська національна держава. Очолював новий дер жавний апарат виборний гетьман, яким став на початку 1648 р. Богдан Хмельницький. Йому належала вища війсь кова, адміністративно-політична й судова влада. Панів ною верствою стала козацька старшина, яка й взяла до своїх рук управління українськими землями.
Адміністративний устрій в Україні складався на зразок устрою Запорізької Січі. Як і в Січі, всі найважливіші вій ськові й політичні справи мала розв'язувати Військова (Генеральна) рада, в якій могла брати участь уся «чернь», тобто все військо. Поступово Хмельницький загальну раду скликав дедалі рідше,— і головним органом влади посту пово ставала рада старшин, яка й вирішувала всі військо ві, законодавчі, адміністративні, господарські й зовнішньо політичні справи. На цю раду гетьман здебільшого викли кав генеральну старшину та полковників, а часом і сотників.
Найближчим постійним помічником гетьмана була ге неральна, вища військова, старшина, яка разом становила центральний, гетьманський уряд. До генеральної старши ни входили обозний, що керував артилерією, два осавули, які організовували військову раду й були помічниками гетьмана у військових справах, два судді, що відали судом, писар, який очолював військову, гетьманську канцелярію — вищу центральну установу гетьманської адміністрації. З часом до генеральної старшини почали відносити і військового хорунжого, що офіційно вважався охоронцем бойового військового прапора (корогви), та військового бунчужного — носія гетьманського бунчука, а також підскарбія, який керував фінансовими справами. Центром, столицею, де перебувало гетьманське правління, в часи визвольної війни стало м. Чигирин.
Територія України поділялася на полки, число яких бу ло несталим. Так, в 1648 р. їх налічувалося близько 40, в 1649 р . — 16, в 1650 р . — 20 і т. д. На чолі полку стояв пол ковник, який або обирався на полковій раді, або призна чався гетьманом. Він і здійснював усі військові й адміні стративні функції на території полку. Помічниками пол ковника була полкова старшина: писар, суддя, обозний, осавул, хорунжий.
Полки поділялися на сотні, очолювані сотниками, яких або обирала сотенна рада, або призначав гетьман, а інко ли й полковник. При сотникові була сотенна старшина: писар, осавул, хорунжий. У містах і селах адміністративні функції виконували отамани. Над селянами часто стояли війти. Поряд з цим у містах з магдебурзьким правом діяли
208
виборні магістрати на чолі з війтами, а в інших — ратуші. Магістратам і ратушам підлягали міщани.
Судочинство в основному було в руках козацької стар шини — гетьмана, полковників, сотників та відповідних суд дів. Функції козацьких судів здебільшого поширювалися не лише на козаків, а й на міщан та селян, зокрема в справах убивств, розбою, крадіжок та інших тяжких злочинів.
У процесі визвольної війни відбу- Економіка. лися значні зміни в економіці Соціальна політика України. Під натиском народних гетьманського уряду повстань і бойових дій Війська За порізького магнати й великі шлях тичі, католицьке духівництво, державці королівщин зму
шені були залишати свої маєтки і втікати з Лівобережної та Правобережної України. Внаслідок цього велике й се реднє феодальне землеволодіння на якийсь час було в основному ліквідовано. Серйозно було підірвано й землеводоління української шляхти та монастирів. Земельні простори, залишені панами, захопили козаки й селяни, де яка частина перейшла у власність військового скарбу. Че рез це значно розширилося дрібне селянсько-козацьке землеволодіння. Козаки й селяни стали вільними дрібними землевласниками, які займалися хліборобством, скотарст вом, бджільництвом, рибальством, млинарством, вироб ництвом спиртних напоїв тощо. Свою продукцію вони ви користовували в основному для власних потреб і лише частково продавали. Козаками вважалися ті, хто служив у війську, а решта — селянами, посполитими.
Хоча польсько-шляхетський режим було знищено «ко зацькою шаблею», феодальні відносини не були ліквідова ні, а тільки підірваніД Збереглося значною мірою землево лодіння православних монастирів, частково — української шляхти. Хмельницький видавав монастирям (Густинському, київським та ін.), а також деяким українським шлях^ тичам охоронні універсали, що захищали їхні володіння?/ Захопленням пустищ, купівлею і завдяки гетьманським на^ данням розширювала землеволодіння й козацька старши на, яка разом з українськими шляхтичами прагнула стати великими землевласниками.;Хмельницький, як представ ник козацької старшини, сприяв збереженню й розширен ню земельних володінь старшини, монастирів і української шляхти. Проте, розуміючи, що головне завдання україн ського народу — це визволення України з-під влади Поль щі і забезпечення її незалежності, а найбільш масовою рушійною силою цієї боротьби є селянство, Хмельницький
209