Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1
.pdfЗначного поширення в Україні набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів.
Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світ ського характеру. Художники звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, воєнні баталії, набув поширення портретний живопис. Навіть на іконах
образам святих надають рис реальних людей |
(свята |
Марія — проста українська жінка, жінка-мати і т. |
ін.). |
Розвивається книжкова мініатюра (зокрема, |
в Пере- |
сопницькому євангелії), гравюра, особливо по дереву (по чаток покладено гравірованими ілюстраціями в «Апосто лі» і «Букварі» Івана Федорова).
Значних успіхів було досянуто в Україні у литті з міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це мистецтво набуло у Львові. Відливали й художньо оформляли гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічники, зброю, посуд та ін. Оздоблювали з допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуван ням тощо.
Отже, протягом X I V — першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і від сутності єдиної української держави, розвивалась україн ська національна культура. З посиленням національно-ре лігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові ко ла й феодали Польщі, розвиток української культури на прикінці XVI — початку XVII ст. набув характеру нацкь нально-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваю чи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну неза лежність, на свою самостійність.
Р о з д і л 6 ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ВСЕРЕДИНІ XVII СТ.
1.Україна напередодні визвольної війни.
Причини війни
Посилення Останнє десятиріччя перед ви- кріпосницького гніту звольною війною 1648—1654 рр.
в1639—1648 рр. було часом особливо жорстокого Погіршення феодального гніту. Польські й по-
становища селянства, лонізовані українські магнати й козацтва, міщанства шляхтичі, захопивши родючі укра їнські землі й зайнявши всі адмі ністративні посади — воєвод, старост, каштелянів та ін.,—
по-хижацькому грабували природні багатства, неймовірно експлуатували населення, насамперед селян. Панщина у багатьох місцевостях України, зокрема, у Східній Галичи ні й на Волині, досягла 5—6 днів на тиждень. «Щоденно працювати повинні як зимою, так і влітку»,— говориться в багатьох інвентарях першої половини XVII ст. Навіть у районах Середнього Подніпров'я, південній пристеповій смузі на середину XVII ст. селяни повинні були щотижня відробляти триабо чотириденну панщину. Крім панщини, селяни платили феодалові також натуральні й грошові по датки, розміри яких безперервно зростали,— збіжжя, мед, бджільну десятину, поволовщину й ін. Панові йшло майно померлих селян та майно втікачів. Ще тяжче жилося селя нам у маєтках, які здавалися власниками в оренду, оскіль ки орендар за час оренди прагнув одержати якнайбільше прибутків.
Становище погіршувалося ще й тим, що шляхтич міг робити з селянином все, що хотів,— продати, обміняти, на віть убити,— і селянин ніде не знаходив на нього управи, бо закон був завжди на боці пана. Особливо жорстоких знущань зазнавали селяни в час нападів одного шляхтича на маєток іншого.
Розповідаючи про життя селян Середнього Подніп ров'я, Боплан писав, що селяни там надзвичайно бідні, мусять виконувати багато повинностей і «коли селянам
191
трапиться ще потрапити в неволю до лихого пана, стано вище їх гірше, ніж галерних невільників».
До селянства за своїм соціальним становищем най ближче стояли нереєстрові козаки, які в першій половині XVII ст. зосереджувалися в Запорізькій Січі і навколо неї. Польський уряд намагався підкорити собі запорізьких ко заків, ізолювати їх від «волості», Подніпров'я, не пропу скати на Січ утікачів. З цією метою в 1639 р. відбудували фортецю Кодак, комендант якої дістав наказ стежити за тим, щоб «не була пропущена за пороги жодна жива лю дина...» У самій Запорізькій Січі стояв урядовий гарнізон, який мав завдання розправлятися із запорожцями, при боркувати їхнє «свавілля», тобто не допускати виступів проти феодалів.
Нелегким напередодні визвольної війни 1648—1654 рр. було також становище заможного, реєстрового козацтва та козацької старшини, які теж зазнавали утисків від маг натів і шляхтичів. Після придушення селянсько-козацьких повстань 1637—1638 рр. на Україні польський уряд сеймо вою «ординацією» 1638 р. позбавив реєстровців самовря дування і обмежив реєстр 6 тис. чол. Старший комісар та полковники, призначувані з шляхтичів польським урядом, всіляко знущалися з козаків, захоплювали в них землі, батьків і матерів їхніх перетворювали на кріпаків, гроші, належні за службу, не платили. Дрібні українські шляхти чі також зазнавали утисків магнатів і були незадоволені всевладдям і свавіллям.
Міське населення, особливо біднота, ремісники, також терпіли тяжкий феодальний гніт. У містах, які становили приватну власність феодалів, жителі виконували повинно сті на користь їхніх власників і платили податки. Самовря дування, що його мали деякі міста, часто порушувалося, війтів здебільшого призначав польський уряд, а не обира ло населення. Міщанство страждало від конкуренції шляхти в торговельно-промисловій діяльності, бо шлях та мала право безмитного вивезення своєї продукції, користувалася монополією в заняттях ґуральництвом, млинарством, броварством і т. ін.
Посилення |
Соціально-економічне гноблення |
доповнювалося жорстоким націо- |
|
національно- |
нально-релігійним гнітом. Викори- |
релігійного гноблення стовуючи зраду найбільших укра їнських магнатів і частини вищого православного духівництва, польські шляхтичі силою на
саджували в Україні католицизм і уніатство, перешкоджа ли розвитку шкіл, освіти, української культури, утискува-
192
ли православних і їхню віру, знущалися з православних священиків, захоплювали й руйнували церкви та монастирі.
Та, незважаючи на жорстоке національне і релігійне гноблення, полонізувалась і окатоличилася лише верхівка українських феодалів. Основна ж частина українського населення — селяни, козаки, міщани — лишилися вірними своїй мові, культурі, вірі, національним традиціям.
Варварська експлуатація природних багатств України, небачено тяжкий соціально-економічний, політичний і на ціонально-релігійний гніт, якого зазнавав український на род під владою шляхетської Польщі, децентралізація дер жавного життя, шляхетська «демократія» — все це затри мувало зростання продуктивних сил України, її економіки і культури, гальмувало розгортання творчих сил україн ського народу і стало основною причиною визвольної війни.
Отже, напередодні 1648 р. в Україні склалося таке ста новище, коли більшість українського народу — селяни, міщани, козаки, козацька старшина, дрібна українська шляхта, нижче православне духівництво — не хотіла і не могла далі терпіти гноблення феодалів, польсько-шляхет ської адміністрації. Інтереси всіх цих груп українського населення збігалися у прагненні визволити Україну з-під влади шляхетської Польщі, з-під влади іноземців. Це було історичною необхідністю, корінним питанням національно го існування українського народу. Ось чому всі названі верстви українського народу у 1648 р. піднялися на боротьбу за своє визволення.
2. Початок визвольної війни. Перші перемоги народу. Богдан Хмельницький
Богдан Хмельницький Перші великі битви, що стали по чатком визвольної війни україн ського народу проти шляхетської Польщі, відбулися на
весні 1648 р. Очолив народні маси чигиринський козаць кий сотник Богдан Хмельницький (якому тоді було понад 50 років) — зріла людина, досвідчений політик і військо вий діяч. Народився Богдан Хмельницький 27 грудня 1595 р., очевидно, в Чигирині у сім'ї дрібного українсько го шляхтича Михайла Хмельницького, який служив у магнатів, а потім дістав посаду підстарости чигиринсько го. Учився Богдан спочатку в українській школі, а потім у Львівській єзуїтській колегії, знав латинь та кілька іноземних мов і був освіченою, культурною людиною.
7 «Історія України», ч. і |
193 |
Про зовнішність і характер Богдана Хмельницького су часник посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що бував в Україні, писав, що «на зріст він скоріше висо кий, ніж середній, широкий у костях, сильної будови. Мова його і спосіб керування показують, що він має зрілий і про никливий розум... У поведінці він м'який і простий і тим викликає до себе любов козаків, але, з другого боку, дер жить їх в дисципліні суворими карами».
З молодих літ Богдан Хмельницький служив у козаць кому війську, ходив у походи проти татар і турків, зокрема брав участь у битві з турками на Печорських полях у 1620 р. Батько його там загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон, з якого звільнився тільки через два ро ки. Служив у реєстровому козацькому війську, господарю вав на хуторі Суботові під Чигирином, що дістався йому від батька. У 1637 р. він був військовим писарем, брав участь у селянсько-козацьких повстаннях 1637—1638 рр., а після придушення їх став чигиринським козацьким сот ником.
Добре знаючи нестерпне становище народних мас, які зазнавали утисків польських магнатів і шляхтичів, Богдан Хмельницький тяжко переживав за долю батьківщини. До того ж йому довелося зазнати особистої кривди. Дрібний польський шляхтич, підстароста чигиринський Данило Чаплинський, користуючись підтримкою старости Олек сандра Конєцпольського, із загоном своїх слуг напав на хутір Суботів, зруйнував його, пограбував майно Хмель ницького, побив його малолітнього сина, захопив дружину. Скарги Хмельницького королеві залишилися без наслідків. Король начебто сказав Хмельницькому, що він, як вояк, носить шаблю і цією шаблею може сам себе боронити.
Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще біль ше переконала його, що з польськими магнатами й шлях тичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.
Встановивши зв'язок із Запоріжжям, Хмельницький почав підготовку повстання. Польські власті ув'язнили його у Криловській фортеці, але з допомогою друзів йому вдалося звільнитися, і наприкінці грудня 1647 р. він утік на дніпровський Низ. Оволодівши островом Томаківкою (Буцьким), Хмельницький і його прихильники стали скли кати всіх незадоволених і готувати сили для збройної боротьби проти польсько-шляхетського режиму. Сюди масами почали сходитися селяни, козаки, міщани, дрібні шляхтичі.
т
Визволення |
Наприкінці січня 1648 р. повстанці |
повстанцями |
на чолі з Хмельницьким, підтрима- |
Запорізької Січі. |
ні реєстровими козаками, вигнали |
Народні рухи |
із Запорізької Січі урядовий гарні- |
на Подніпров'ї |
зон і обрали Хмельницького геть |
|
маном. Січ стала центром форму |
вання повстанських сил. До Хмельницького, на його за клики, як писав сучасник, «почало горнутися все, що лише було живого». На Запоріжжя прийшли запорожці, що жи ли на Дону, а також донські козаки.
Щоб забезпечити свій тил з півдня від татар і посилити повстанські загони кіннотою, Хмельницький поїхав до Бахчисарая і в лютому 1648 р. уклав угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм III про спільну боротьбу проти Поль щі. Син Хмельницького Тиміш та кілька інших козаків за лишилися в Криму як заложники. За наказом хана в Укра їну прибув перекопський мурза Тугай-бей з 4-тисячним та тарським загоном.
Одночасно з виступом повстанських загонів під прово дом Хмельницького на дніпровському Низу, на Запоріжжі, народні повстання спалахнули і на Подніпров'ї, де на бо ротьбу піднялися маси селян, міщан, козаків. Через це ко ронний гетьман Микола Потоцький змушений був затри матися на Середньому Подніпров'ї, щоб погасити там «згубне полум'я» народних повстань. Зібравши близько ЗО тис. війська, Микола Потоцький, що розташувався в Черкасах, і польний гетьман Мартин Калиновський, який обрав своїм центром Корсунь, розгорнули боротьбу про ти повстанців. Затримка Потоцького й Калиновського з військами на Подніпров'ї дала змогу Хмельницькому ви грати час, щоб підготувати збройні сили і встановити зв'язки з населенням багатьох районів України, яке в цей час піднімалося на повстання.
Зажадавши від Потоцького виве- Розгром сти з України польське військо й польсько-шляхетських скасувати «ординацію» 1638 р.,
військ в урочищі Хмельницький у квітні 1648 р. Жовті Води із своїми загонами рушив із За поріжжя назустріч польським військам, що наступали, маючи на меті не допустити
з'єднання запорожців з селянськими повстанськими загонами.
Вавангарді польсько-шляхетських військ, що рушили
внапрямку Запоріжжя 11 квітня 1648 р., було два загони.
7* |
195 |
Один з них на чолі с сином Миколи Потоцького Стефаном і козацьким комісаром Я. Шемберком ішов суходолом. Налічував він близько 6 тис. чол., серед них понад 2 тис. реєстрових козаків, решта — польські корогви. Другий за гін, що складався переважно з реєстрових козаків на чолі з генеральними осавулами Іваном Барабашем та Ілляшем Караїмовичем і німецьких найманців (4—5 тис. чол.), плив на байдаках униз по Дніпру. Обидва загони біля Ко дака мали з'єднатися і потім разом вирушити на Запоріж жя. Слідом за передовими загонами рухалося й основне польське військо на чолі з М. Потоцьким та М. Калиновським (приблизно 10 тис. чол.).
Хмельницький, скориставшися з розпорошення сил польсько-шляхетських військ, вирішив розгромити їх по частинах. 19 квітня в урочищі Жовті Води (Жовті Води — нині місто й невеличка річка — притока р. Ін гульця в Дніпропетровській обл.), повстанці, що перед цим з'єдналися з кримськими татарами Тугай-бея, ото чили загін С. Потоцького й Шемберка, змусили його зайняти невигідні позиції і перейти до оборони. Допо мога ззовні не підійшла, бо 24 квітня козаки-реєстров- ці, що пливли по Дніпру на байдаках, біля Кам'яного Затону (поблизу нинішнього села Дніпровокам'янки Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл.) скликали так звану чорну раду й підняли повстання, яке очолили особистий друг Хмельницького Філон Джалалій і черкаський сотник Б. Товпига. Повсталі вбили Барабаша, Караїмовича та інших прихильників шля хетської Польщі й рушили до Жовтих Вод. На бік Хмель ницького перейшли також реєстрові козаки й драгуниукраїнці, що перебували у війську С. Потоцького і Шем берка. 5 травня повстанці, які налічували тоді близько 10 тис. чол., увірвалися в табір польсько-шляхетських військ, змусивши їх до відступу. 6 травня в урочищі Княжі Байраки (у верхів'ї р. Дніпровокам'янка) по встанці разом з татарами вщент розгромили ворожі
війська. Багато |
жовнірів |
загинуло, |
близько |
3 тис. їх |
і 50 шляхтичів |
потрапили |
в полон |
і були |
відправлені |
в Крим. Поранений у бою С. Потоцький помер від ран, а Шемберк опинився в татарському полоні.
Народ у піснях і думах прославив свою першу перемогу над польсько-шляхетськими військами. В одній з них співається:
196
Чи не той то хміль, |
Гей, не один лях лежить |
Що коло тичин в'ється? |
Головою в воду. |
Ой, той то Хмельницький, |
|
Що з ляхами б'ється. |
Ой, втікали вражі ляхи — |
|
Погубили шуби... |
Гей, поїхав Хмельницький |
Гей, не один лях лежить |
К Золотому Броду — |
Вишеривши зуби! |
Битва під Корсунем |
Розгромивши |
передовий |
загін |
|
С. Потоцького й Шемберка під |
||
Жовтими Водами, |
Хмельницький |
повів своє |
військо |
проти головних польсько-шляхетських сил, які налічу вали до 20 тис. чол. і які від Черкас відійшли до Корсуня, де зайняли зручні позиції і укріпилися. 15 травня під Корсунем з'явилися повстанські загони (15 тис. чол.) і татари (4 тис. чол.)
Почалися бої. Потоцький почав відводити війська на Богуслав. Дізнавшись від козака Самійла Зарудного, що став провідником польського війська, про шлях відступу польсько-шляхетських військ, повстанці в лісисто-болоти стій місцевості урочища Горохова Діброва (нині поблизу с. Виграєва Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл.,) перекопали шлях канавами, зробили з дерев завали, загатили рівчак, внаслідок чого в балці розлилася вода й утворилася багнюка. Обабіч дороги повстанці й татари зробили засідки, а вперед було вислано 6-тисячний загін Кривоноса. Вранці 16 травня польсько-шляхетське війсь ко, почавши відступ від Корсуня, в Гороховій Діброві потрапило в оточення. В запеклому бою шляхетське війсь ко було вщент розгромлене.
У щоденнику походу польського війська цей бій описа но так: «Табір [польський.— Авт.] увійшов у цю діброву, як у пастку (матню); далі йти він не міг, бо шляхи були розкопані і загорожені. Ззаду на табір тисли всім тягарем татари; спереду і з боків козаки завдавали великої шкоди, [користуючись] приготовленими шанцями. Наші мужньо боронилися в кожному кутку табору, але, захоплені в па стку, не могли перемогти великих ворожих сил; вони боро нились чотири години. За півгодини до полудня почався цей нещасливий бій, а опівдні, коли татари проникли по таборних вулицях у табір, [вони] били, сікли і, розгромив ши рештки табору, кинулись грабувати,— тоді почали ті кати, хто тільки міг».
Народна пісня яскраво змальовує корсунську перемогу й глузує з Потоцького, як з невдалого полководця. Коли
197
ляхи зробили з «козаками великий колот» і коли «не одно го ляха козак, як би скурвого сина, за чуба стряс»,
Тогді козаки ляхів доганяли, Пана Потоцького піймали, Як барана зв'язали
Та перед Хмельницького-гетьмана примчали. «Гей, пане Потоцький!
Чому у тебе й досі розум жіноцький?
Не вмів ти єси в Кам'янськім Подільці пробувати, Печеного поросяти, Куриці з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумієш ти з нами, козаками, воювати І житньої соломахи з тузлуком (уплітати).
Хіба велю тебе до рук кримському хану дати, Щоб навчили тебе кримські нагаї сирої кобил и н н жувати!»
Лише незначна частина жовнірів зуміла втекти, багато їх було перебито, понад 8500 чол. взято в полон. Серед по лонених, відданих татарам і відправлених у неволю до Криму, були й М. Потоцький та М. Калиновський.
Перші перемоги українського народу під Жовтими Во дами й Корсунем мали велике значення для розвитку визвольної війни. Завдяки рішучим ударам народних мас була знищена польсько-шляхетська окупаційна армія — основна опорна сила Речі Посполитої в Україні. її полко водці опинилися в полоні. Державна скарбниця була по рожня.
Урядові кола роздирали магнатські чвари й ворожнеча різних партій та угрупувань. До того ж 10 травня помер король Владислав IV, і до всього додалося ще й безвладдя. Все це створило сприятливі умови дальшому піднесенню боротьби народних мас в Україні.
Після Корсунської битви Хмельницький 21 травня під ступив до Білої Церкви, а звідти у червні рушив до Чиги рина, зробивши це місто гетьманською резиденцією. Йому потрібно було поповнити й організувати свої війська, за безпечити їх усім необхідним, налагодити тісніші контакти з повстанськими силами всієї України, підготуватися до дальшої боротьби, а також встановити звязки з росій ським урядом.
Нарешті, тоді Хмельницький, очевидно, ще не думав повністю громити Польську державу і відривати від неї Україну. Про це свідчить, зокрема, те, що з-під Білої Церкви Хмельницький надіслав посольство до короля з ви могами встановити 12-тисячний козацький реєстр, захи-
198
ститй православну віру й повернути православним віді брані у них церкви в Західній Україні, Білорусі й Литві. Польський сейм прийняв козацьких послів, їм пообіцяно поступки. Але миролюбна дипломатія як Хмельницького, так і польських урядових кіл була зірвана бурхливим на ростанням народного повстанського руху.
3. Розгортання повстанських рухів та створення народної армії. Воєнні дії в другій половині 1648 р.
Хмельницький розгортав кипучу діяльність як всереди ні країни по мобілізації сил для наступних боїв, так і на міжнародній арені. Він намагався зміцнити зв'язки з Кримським ханством, забезпечити лояльне ставлення до України Туреччини, нав'язати контакти з Молдовою. Але особливе значення мали відносини з Росією. Хмельни цький домагався розриву Москви з Польщею і початку російсько-польської війни.
8 червня 1648 р. Богдан Хмельницький, перебуваючи в Черкасах, написав свого першого листа до царя, в якому розповів про перемоги над польськими військами під Жов тими Водами і Корсунем.
Одночасно Хмельницький просив царя взяти Ук раїну під свій захист. «Зичили бихмо собі,— писав Хмель ницький,— самодержца господаря такого в своєй землі, яко ваша царская вельможност православний хрестиянський цар...» Далі гетьман закликає царя до походу проти Польщі и запевняє: «Ми зо всім Войском Запорозким услужить вашой царской велможности готовисмо...»
Царський уряд, не будучи підготовлений до нової війни
зПольщею і переживаючи внутрішні труднощі (повстання
вМоскві та інших містах, нестача коштів і т. ін.), а також маючи незахищений тил з боку Швеції, не прийняв пропо зиції Хмельницького і не пішов на розрив миру з Поль щею. Та водночас російський уряд подавав допомогу українському народові: дозволив безмитно ввозити в
Україну хліб, сіль та інші продукти, зброю, надавав кош ти, вимагав від польського уряду припинення релігійних утисків українського населення, сприяв переселенню українців у межі Росії і т. ін.
199