Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Цивільний процес

6)зміна порядку оскарження рішень, ухвалених в порядку Європейської процедури вирішення дрібних спорів;

7)уточнення порядку сплати та визначення розміру судових витрат, які несуть сторони при розгляді справ за загальноєвропейськими процедурами;

8)наділення Комісії повноваженням ухвалювати делеговані акти для несуттєвих змін або доповнень положень регламентів, якими врегульовано порядок здійснення загальноєвропейських процедур [Ізарова І. О. Науково-практичний коментар до цивільного процесуального законодавства Європейського Союзу: перші загальноєвропейські процедури розгляду і вирішення цивільних та комерційних справ транскордонного характеру — видачі Європейського судового наказу й вирішення дрібних спорів. Частина 1 / І. О. Ізарова ; пер. з англ. І. О. Ізарової, А. В. Сизової. — Київ

:ВД «Дакор», 2016. — 308 с.].

Такі зміни покликані забезпечити подальшу інтеграцію європейського суспільства й належне функціонування внутрішнього ринку ЄС, удосконалити механізм захисту прав жителів ЄС, які є водночас громадянами різних держав – його членів. Адже запровадження загальноєвропейської системи процесуального права, як вірно зауважує М.Сторм, було дійсно зумовлене не гармонізаційною догмою, а самою суттю Європейського Союзу, який повинен надати всім європейським громадянам рівний доступ до правосуддя без дискримінації в таких питаннях, як судові витрати і строки розгляду [Storme M. Improving access to Justice in Europe / M. Storme // Teka Kom. Praw. – OL PAN, 2010. – Pр. 207–217].

Важливе значення має також те, що загальноєвропейські процедури є доступними і для громадян третіх країн, зокрема України, які в судах держав-членів ЄС мають можливість захищати свої права на такому ж рівні, як і громадяни Союзу. Вони забезпечені правом на участь в цих процедурах у якості заявника, а також боржника (в процедурі видачі Європейського судового наказу) або відповідача (в Європейській процедурі вирішення дрібних спорів).

Лейла Казімі

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 3 курсу

Історія становлення цивільного процесу в Ісламській Республіці Іран

В кожній державі становлення та розвиток цивільного процесу відбувається з певними особливостями, які мають важливе значення для формування ефективної системи забезпечення захисту прав її громадян. Для визначення особливостей, притаманних іранській моделі цивільного процесу, варто дослідити історичний шлях розбудови цивільного судочинства, який пройшов кілька етапів, кожен з яких став передумовою та підґрунтям для наступного.

Становлення цивільного процесу в Ісламській Республіці Іран відбувалося впродовж XIX-XX століть. Визначаючи хронологічні межі нашого дослідження за початок слід взяти 1979 рік – прийняття Основного Закону країни, оскільки саме ця подія послужила підґрунтям для виокремлення, становлення, виникнення цивільного процесу як діяльності суду з розгляду цивільних справ, відокремленого від кримінального судочинства.

80

Цивільний процес

Норми новоствореної Конституції послужили визначальним поштовхом до встановлення нової правової та судової системи, основою яких були правила цивільної процедури та правила організації права. Іранська правова система побудована на кодифікованих правилах, її правові джерела складаються із норм Закону, звичаєвого права та факіхи (ісламської доктрини про правила поведінки мусульман) [Гамов А. Юридическая и судебная система Исламской Республики Иран: 12 ноября 2003 г. // Аналитические записки: Иран. М., 2004. С. 50-58].

Дотримуючись конституційного принципу розподілу державної влади, вбачаємо в державному устрої Ірану присутність трьох традиційних гілок влади – законодавчу, виконавчу та судову. У відповідності із діючим судовим законодавством Республіки, а саме згідно ст.156 Конституції Ірану судова влада функціонує автономно, не маючи вплив від двох інших гілок влади, завданням якої є захист особистих та суспільних прав, будучи відповідальною за реалізацію справедливості (Конституція Ісламської Республіки Іран від 30 березня 1979 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.cisemo.net/sites/default/files/imagesimce/constitution_of_iran.pdf).

Цивільне процесуальне право, як і правова система Ірану, має змішаний характер, що проявляється у гармонійному поєднанні мусульманського права з романо-германськими правовими традиціями, в основному слідуючи французькій моделі [Amin, S. H. Middle

East Legal Systems. – Glasgow, 1985. – P. 39-149].

Основним джерелом цивільного процесуального законодавства є Цивільний процесуальний кодекс по громадських справах, прийнятий у 1939 році, який був складений, дотримуючись мусульманського права та положень, закріплених Основним Законом країни, з метою справедливого і неупередженого розгляду та вирішенню цивільних справ з метою захисту порушених прав та інтересів громадян.

Судова система Ірану складається з двох видів судів – суди загальної юрисдикції, до яких відносяться вищі та нижчі кримінальні суди, а також вищі та нижчі цивільні суди, та суди спеціальної юрисдикції, до яких входять ісламські революційні суди, спеціальні суди для духовенства, для військових та державних службовців [Гамов, А. Юридическая и судебная система Исламской Республики Иран: 12 ноября 2003 г. // Аналитические записки: Иран. М., 2004. С. 50-58].

До компетенції вищого цивільного суду відносяться всі юридичні та позапозовні справи. Рішення цього суду остаточні і оскарженню не підлягають, за винятком випадків, коли дії судді кваліфікуються як:

•невідповідні судовим критеріям;

•коли інший суддя вбачає в діях даного суду колізію із законом або ісламськими канонами;

[Гамов, А. Юридическая и судебная система Исламской Республики Иран: 12 ноября 2003 г. // Аналитические записки: Иран. М., 2004. С. 50-58].

81

Цивільний процес

Визначаючи співвідношення між нормою закону та нормою звичаю, як правило перевага надається нормі закону, адже згідно статті 9 Цивільного процесуального кодексу по громадянскьких справах– суддя повинен посилатися на норму закону, навіть якщо це суперечить звичаю. Важливим є також те, що судова практика формально не признається джерелом права, суддя, згідно статті 5 ЦПК Ірану повинен приймати рішення на основі закону, і таке рішення не може формулюватися у вигляді загальної норми. Проте, у той же час, рішення, які приймаються Верховним судом, фактично є обов‘язковими для нижчестоячих органів [Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://kommentarii.org/strani_mira_eciklopediy/iran.html].

Характеризуючи стадійність розгляду справ, зазначаємо, що згідно чинного ЦПК Ірану виділяють 4 основні стадії цивільного судочинства:

1.Відкриття провадження у справі шляхом подання заяви до суду відповідної інстанції, її прийняття чи відхилення суддею; 2.Підготовка справи до судового розгляду; 3.Судовий розгляд справи; 4.Оскарження судового рішення.

Підсумовуючи вищезазначене, треба підкреслити важливість подій у період з 19061910 роки, адже саме цей час став поштовхом до створення нової держави, основу якої закладають норми новоствореної Конституції, а також положення Священного Корану. Проаналізувавши ієрархічну будову судової системи Ісламської Республіки Іран, варто підкреслити її незалежність стосовно інших гілок влади. Загальною характеристикою цивільного процесу в Ірані є те, що судочинство у цілому пронизане нормами шаріату та особливостями французької моделі права,а також підлягає значному регулюванню нормативно-правовими актами держави.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Ізарова І. О.

Анна Коцюруба

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет аспірант 1 року навчання

Щодо визначення поняття зустрічного позову в цивільному процесі України

Зустрічний позов – один з процесуальних засобів відповідача, який полягає в одночасному задоволенні власних вимог до позивача, так і в захисті від первинного позову.

Актуальність цього дослідження зумовлена тим, що хоча відповідне спеціальне право й закріплене у статті 123 Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК), проте відсутнє його законодавче визначення, а юридична природа поняття зустрічного позову ще й досі по-різному оцінюється в процесуальній літературі та викликає дискусії.

Окремі питання інституту зустрічного позову були розглянуті такими вченими-

самостійний характер. Інші акцентують увагу на тому, що зустрічний – це похідне право, яке насамперед виконує функцію захисту інтересів відповідача. На думку ж деяких із

82

Цивільний процес

них, зустрічний позов має самостійну юридичну природу і водночас є засобом захисту інтересів відповідача проти позивача. А дехто з авторів відстоює позицію, відповідно до якої цей позов слід визнавати видом об'єднання позовів.

На нашу думку, доцільно погодитися з думкою більшості авторів щодо самостійного характеру зустрічного позову та визначенням С.С. Бичкової, в якому вона зазначає, що зустрічний позов — це самостійні вимоги відповідача, пред'явлені ним до позивача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного і того самого провадження у цивільній справі [Бичкова С.С. Зустрічний позов як цивільна процесуальна форма захисту інтересів відповідача. // Вісник Верховного Суду України. – 2010. - № 10 – С. 42].

Для того щоб визначити юридичну природу і місце зустрічного позову, необхідно, перш за все, виділити основні ознаки цього поняття. Важливо пам‘ятати, що процесуальна складова його вкрай важлива, оскільки він є зустрічним лише в судовому процесі, де заявлений первісний позов, в іншому випадку це просто позов. Саме така ознака як «зустрічність» характеризує і виділяє цю інституцію.

Серед основних ознак зустрічного позову слід виділити: 1) самостійний характер вимоги; 2) виконання функції захисту проти первісного позову; 3) одночасний розгляд в одному провадженні з основним позовом [Пятилетов И.М. Защита интересов ответчика в советском гражданском процессе. – М., 1990. – С. 53].

Зустрічний позов характеризується такими особливостями як спеціальна підсудність (може бути поданий лише до суду за місцем розгляду первісного позову), суб‘єкт ( при подачі зустрічного позову сторони змінюють своє початкове становище: відповідач із зустрічного позову стає позивачем, а первісний позивач перетворюється у відповідача), мету (захист від первісного позову), умови (позов заявляється у вже розпочатому процесі, який ініційовано первісним позовом) і часові межі (пред'явлення зустрічного позову обмежено за часом і можливо лише до до початку розгляду справи по суті – ст. 123 ЦПК).

Вимоги пред‘явлені в зустрічному позові мають бути взаємопов'язані з первісним позовом, тому що саме взаємозв'язок об'єктивно визначає зустрічність позовів.

Зустрічний позов – це є активний спосіб захисту відповідача проти пред‘явленого позову. Право відповідача на захист разом з правом позивача на звернення до суду є рівнозначними елементами єдиного поняття права на судовий захист, що виходить з принципу здійснення судочинства на основі рівноправ‘я сторін, закріпленого в Конституції України, а також з принципу справедливого судового розгляду і права на ефективний засіб захисту, передбачений у Конвенції про захист прав людини і основних свобод [Журба І.О. Відповідач у цивільному процесі та способи захисту його прав: актуальні питання // Наука і правоохорона. – 2014. - № 2 – С. 83-84].

Дослідження юридичної природи однієї із про¬цесуальних форм захисту інтересів відповідача, а саме — права на пред‘явлення зустрічного позову, дозволило нам дійти таких висновків:

-зустрічним позовом слід вважати самостій¬ні вимоги відповідача, пред‘явлені ним до пози¬вача у порядку і строки, встановлені законом, для спільного їх розгляду з первісним позовом у межах одного і того самого провадження у ци¬вільній справі;

-умовами прийняття судом зу¬стрічного позову для спільного роз¬гляду з первісним позовом, окрім пред‘явлення цього позову у встанов¬лений законом строк і з дотриман¬ням вимог, передбачених у статтях 119, 120 ЦПК, є взаємопов‘язаність первісного і зустрічного позовів між собою та до¬цільність їх спільного розгляду;

83

Цивільний процес

- пред‘явлення зустрічного позову не змінює первісного цивільного процесуального правового статусу сторін у справі, а тільки ускладнює його, додаючи окремі елементи процесуального статусу протилежної сторони.

Науковий керівник – к. ю. н., доц. Кіреєва Н. О.

Руслана Ляшенко

Житомирський національний агроекологічний університет канд. юрид.наук, зав. кафедри правознавства

Ксенія Бальковська

Житомирський національний агроекологічний університет, факультет екології та права студентка 4 курсу

Шикана як порушення права особи на справедливий розгляд справи судом в розумні строки

Актуальність теми дослідження обумовлена стрімким зростанням кількості недобросовісних пред‘явленнь позовів до судів, за якими процес ініціюється не для захисту порушених прав та інтересів, а з метою завдання шкоди відповідачу. У зв‘язку з відсутністю належного механізму протидії зловживанню правом на звернення до суду тим самим незахищеними залишаються інтереси відповідача, внаслідок чого порушується принцип рівності всіх перед законом і судом.

Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендації № R (84) 5 від 28 лютого 1984 р. державам-членам щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення функціонування правосуддя (далі – Рекомендація КМ РЄ № R (84) 5) зазначає, що деякими нормами цивільного процесу, які застосовуються в державахчленах, можна в окремих випадках зловживати чи маніпулювати з метою затягування провадження та вказує на необхідність захисту сторін від зловживань чи затримок, зокрема шляхом надання суду повноважень вести провадження у більш ефективний спосіб.

На думку Є. В. Васьковського, зловживання процесуальним правом є неприпустимим здійсненням процесуального права, як такого, що робить розгляд справи неправильним, несвоєчасним, несправедливим [Васьковский Є. В. Курс гражданского процесса. – М.: Изд. Башмаковы, 1915. – Т. 1. – С. 677].

На нашу думку, зловживання цивільним процесуальним правом – це вид правопорушення, який полягає у здійсненні особою свого суб‘єктивного процесуального права або виконанні суб‘єктивного процесуального обов‘язку всупереч його призначенню, що виходить за межі здійснення даного права чи виконання обов‘язку, спричиняє неправильний, несвоєчасний, несправедливий розгляд справи судом, завдає шкоди охоронюваним суспільним благам, існує в різноманітних проявах.

Процесуальна шикана − це умисна недобросовісна дія учасника цивільного процесу, що виходить за межі здійснення цивільного процесуального права або виконання обов‘язку як такого, що спричиняє настання шкідливих наслідків для іншої сторони, зокрема, незручності майнового й морального характеру та тягне застосування заходів цивільного процесуального примусу.

Шикана – це правопорушення, що вчиняється виключно з прямим умислом, проте, навіть за таких умов порушник може намагатися запевнити суд, що діяв без наміру завдати шкоду, а лише з метою добросовісної реалізації та здійснення власних

84

Цивільний процес

суб‘єктивних прав [Бакалінська О. О. Добросовісність і розумність в цивілістичній концепції здійснення та захисту суб‘єктивних цивільних прав // Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. − 2011. − № 3 (11). − С.172−174].

Ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вказує, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов‘язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будьякого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Принцип розумності строків міститься в ст. 157 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої, суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця. Ч. 2 даної статті, вказує, що у виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду справи, суд ухвалою може подовжити розгляд справи, але не більш як на п'ятнадцять днів. Однак, як показує судова практика, термін розгляду цивільних справ в багатьох випадках є значно довшим.

Апеляційними загальними судами було проведено та надано Раді суддів загальних судів узагальнення причин затягування розгляду цивільних справ, які перебувають на розгляді в місцевих судах понад рік, а у відповідному апеляційному суді – понад 4 місяці. При проведенні аналізу виявлено, що в 45% випадків у справах, які перебувають у провадженні понад рік, відкладення слухання зумовлено неявкою сторін [Аналіз причин порушення строків розгляду справ в порядку цивільного судочинства, в порядку кримінального судочинства та справ в порядку адміністративного судочинства за 2013 рік від 29 вересня 2014 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://oh.su.court.gov.ua/sud1813/analiz_uzagal/94942/].

Громадяни України часто намагаються знайти справедливість звертаючись до Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ). Серед основних проблем, які призводять до констатації ЄСПЛ порушень Україною положень Конвенції, є: 1) невиконання рішень національних судів або затягування їх виконання на довгий термін; 2) надмірна тривалість цивільного провадження, а також відсутність юридичного механізму оскарження такої тривалості; 3) недоліки законодавства та судової практики, які призводять до порушення права особи на справедливий судовий розгляд.

Слід зазначити, що при визначенні розумного строку розгляду справи ЄСПЛ розглядає поведінку заявника як об‘єктивну обставину, що не ставиться у вину державі відповідачу, і яка враховується при вирішенні питання про наявність перевищення розумного строку.

Висновки. На даний час нагальною є проблема забезпечення права на справедливий розгляд справи судом в розумні строки на такому ж рівні, як вони гарантуються Європейською Конвенцією з прав людини та основоположних свобод і практикою ЄСПЛ. У зв‘язку з цим суддям у своїй практичній діяльності, при розгляді справ будьякої юрисдикції, необхідно звертатись не тільки до національного законодавства, а і до практики ЄСПЛ. Чинне цивільне процесуальне законодавство України не містить ефективних механізмів, які б забезпечували протидію процесуальним зловживанням, що порушують право особи на справедливий розгляд справи судом в розумні строки. У зв‘язку з цим на сьогодні особи не несуть жодної відповідальності за зазначені недобросовісні дії.

85

Цивільний процес

Ярослав Мельник

Інститут законодавства Верховної Ради України канд. юрид. наук, докторант

Інститут відмови від визнання обставин в цивільному процесі за ст.178 ЦПК України, як реалізація права на процесуальну безпеку

Забезпечення справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільної справи з метою захисту прав, свобод та інтересів учасників цивільного судочинства (ст.1 ЦПК України) є безумовним завданням суду. Таке завдання суду дістає свою реалізацію і при правовому регулюванні процедури прийняття судом відмови від визнання обставин, які були визнанні стороною в попередньому судовому засіданні (ч.1 ст.178 ЦПК України). Адже завдяки цьому, забезпечується обгрунтованість та законність рішення суду (ст.213 ЦПК України) у цивільній справі чи в процесі її розгляду.

У науці цивільного процесу дослідження інституту відмови від визнання обставин, що були визнані стороною в попередньому судовому засіданні, належним чином не було приділено уваги [Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України: пер. рос. / С. В. Ківалов, Ю. С. Червоний, Г. С. Волосатий та ін.; за ред.. Ю. С. Червоного. – К. ; О. : Юрінком Інтер, 2008. – С. 298–299; Фурса С. Я., Фурса Є. І., Щербак С. В. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 т. / За заг. ред. С. Я. Фурси. – К. : Видавець Фурса С.Я. : КНТ, 2006. – С. 504; та інш.]. Адже осторонь залишаються не тільки вирізнення (ідентифікації) самих «помилок, що мають істотне значення», але й і їх правова кваліфікація на предмет загрозливих умов, що здатні ускладнити реалізацію цивільної процесуальної форми, та підстав виникнення права на процесуальну безпеку. З‘ясування цих обставин, визначається й нами за мету.

Насамперед, варто звернути увагу на мовній інтерпретації слова «помилка», та її значення у праві. Так, у термінологічному словнику слово «помилка» може визначатися як «судова помилка», «помилка у праві», та відповідає російському «ошибка» [Словник юридичних термінів (російсько-український). Укладачі: Андеш Ф., Винник В., Красницька А., Полешко А., Юрчук О. К. : «Юрінком» ; Редакція «Бюл.законод. та юр. прак. Укр.», 1994. – С. 159]. Як правило, помилка у праві» полягає в «…неправильному усвідомленні юридичних властивостей діяння та його наслідків… розглядається як специфічна форма обману при укладенні договору…що може стати підставою для визнання угоди недійсною… [Юридична енциклопедія: В 6 т./ Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К. : Укр.енцикл., 1998 – Т 4 : Н–П. – 2002. – С. 654]». А в доктрині цивільного процесу ознаки, які притаманні «судовій помилці», співвідносяться із наявністю: «об‘єктивної протиправності» чи «недосягненням цілей цивільного судочинства»; а також, як такі, що одночасно можуть мати явний (встановлені) чи прихований (латентний) зміст; і, є такими, які можливо усунути, і такими, що не підлягають усуненню [Батурина Н. А. Причыны судбных ошибок и процессуальные средства их предупреждения в гражданском судопроизводстве: монография/ под ред.докт.юрид.наук, проф. О. В. Исаенковой. – М. : Юрлитинформ,

2012. – С. 42, 54–55, 57].

Натомість, хоч ч.1 ст.178 ЦПК України і оперує термінологією «помилка», проте, тісно її пов‘язує із істотністю (як думається із значимістю для цивільної процесуальної форми – Я.М.), що повинна опосередковуватися такими чинниками як «обман»,

86

Цивільний процес

«насильство», «погроза», «тяжкі обставини», «обставини, що виникають у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною». Законодавець та судова практика не деталізує їхнього змісту та зв‘язку, як ото – із значенням для матеріального, чи процесуального права. Натомість, не дивлячись на їх очевидно різну процесуальноправову природу (відмінності однієї від іншої), з упевненістю можливо сказати про наявність у їх змісті загрозливих та небезпечних умов, що прямо чи то опосередковано впливають на диспозитивні засади розпорядження своїми правами сторонами під час розгляду цивільної справи. В силу цього, такі повинні бути виділені та усунені. А це можливо лише завдяки реалізації права на процесуальну безпеку та підстав його виникнення. Адже зміст права на процесуальну безпеку в цивільному судо¬чинстві полягає в забез¬печенні процесуальним способом дотримання низки умов щодо усунення виниклої небезпеки правоінтерпретатором чи іншими учасниками цивільного процесу заради охорони й захисту прав, свобод та інтересів щодо осіб, які беруть участь у справі [Мельник Я. Право на процесуальну безпеку в цивільному судочинстві [Текст] / Я. Я. Мельник // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». – № 6. – 2015. – С. 102]. Таке ж право виникає з ряду об‘єктивних та суб‘єктивних підстав, де такі, зумовлені станом об‘єктів (речей), чи діяльністю учасників цивільного процесу. А сама юридична ідентифікація небезпечних умов, як підстав виникнення права на безпеку, можлива в зв‘язку із появою відповідного юридичного факту (чи їх сукупностей); також, з підстав, що можуть зумовлюватися матеріальними та процесуальними презумпціями [Мельник Я. Підстави виникнення права на процесуальну безпеку в цивільному судочинстві [Текст] /Я. Я. Мельник // Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія «Юридичні науки». – № 1. – 2016. – С. 125]. Таким чином, виявляється, що інститут визнання відмови від обставин, що були предметом судового розгляду під час попереднього судового засідання має тісний зв‘язок та по суті основу із підставами виникнення права на процесуальну безпеку в цивільному судочинстві. А тому, в силу цього, підпадає під режим цивільної процесуальної безпеки, в якому цивільна процесуальна форма набуває специфічних особливостей, принципів, інструментів для правового регулювання, тощо.

В рамках висновку, слід вказати на те, що інститут відмови від визнання обставин справи за своєю суттю зводиться до реалізації права на процесуальну безпеку. І роль такого права в даному інституті зводиться до того, щоб мати можливість в проведенні відповідної процедури, усунути небезпечні наслідки та умови задля постановлення законного та обґрунтованого рішення суду. Звісно, законодавчого доврегулювання даний інститут потребує в контексті бодай дефініційного оприділення (визначення) тих категорій, що становлять безпосередній (спеціальний) предмет процесуальних правовідносин, як «обман», «насильство», «погроза», «тяжкі обставини», «обставини, що виникають у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною».

Науковий консультант – д. ю. н., проф. Ясинок М. М.

87

Цивільний процес

Юлія Навроцька,

Львівський національний університет імені Івана Франка, юридичний факультет канд. юрид. наук, доц. кафедри цивільного права та процесу

Практичні проблеми застосування інституту правонаступництва на ревізійних інстанціях в цивільному процесі

Практика судів щодо застосування інституту процесуального правонаступництва свідчить про наявність ряду проблем, пов‘язаних з застосуванням та реалізацією даного процесуального інституту. Аналіз судових рішень, розміщених в Єдиному державному реєстрі судових рішень дозволив виділити серед них найбільш гострі та поширені. Зокрема:

1.Існує думка, що якщо наступництво у матеріальних правах мало місце на стадії апеляційного та касаційного проваджень або при виконанні судового рішення, то процесуальне наступництво відповідача не може здійснюватись без його згоди, оскільки рішення фактично виносилося без участі у судовому процесі правонаступника.

В той же час прослідковується ініціативність суду апеляційної інстанції у питання залучення правонаступника відповідача, що, на мою думку, є правильним, оскільки тут повинен враховуватися той момент, що прийняття спадщини означає прийняття не тільки прав, а й обов‘язків.

2.Залучення правонаступника (відповідача), пов'язують із зміною підсудності і відповідно направленням справи за підсудністю.

В той же час, слід наголосити, що визначення підсудності здійснюється на стадії відкриття провадження і залучення правонаступника в процесі розгляду справи не є підставою для зміни підсудності.

3.Неможливою є участь (залучення) правонаступника третьої особи без самостійних вимог в процесі, якщо сама така третя особа не брала участі в ньому в суді першої інстанції.

4.Досить частим є розгляд судом касаційної інстанції справ, пов‘язаних з неправильним застосуванням судами нижчестоящих інстанцій інституту процесуального правонаступництва. Зокрема, у випадку смерті фізичної особи, суди нижчих інстанцій допускають грубе порушення норм процесуального права, яке проявляється в тому, що суди допускають помилку, плутаючи у застосуванні інститути процесуального правонаступництва та заміни неналежного відповідача - замість залучення правонаступника в порядку ст.37 ЦПК України, здійснюють заміну відповідача в порядку ст.33 ЦПК України як неналежного.

5.Частим є неправильне визначення можливості правонаступництва у матеріальних правовідносинах. Наприклад, мова йде про випадки (часто – щодо кредитних правовідносин), коли суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що відповідач помер, а позивач не надав доказів прийняття спадщини спадкоємцями відповідача. Скасовуючи рішення суду та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд виходив із того, що відповідач помер, районний суд ухвалу про залучення до участі спадкоємця у порядку процесуального правонаступництва не постановляв, а також відсутні докази прийняття ним спадщини.

В той же час, суд касаційної інстанції наголошує, що суди не врахували того, що спадкоємець на момент смерті відповідача був зареєстрований та проживав разом з

88

Цивільний процес

останнім. Вказану обставину спадкоємець визнає. Тобто правонаступник, проживаючи разом зі спадкодавцем на момент його смерті, фактично вступив в управління або володіння спадковим майном, що свідчить про прийняття ним спадщини і цей факт ним не спростований. Не свідчить про неприйняття особою спадщини і відсутність у неї свідоцтва про право на спадщину.

6. Частими є випадки залучення судом апеляційної інстанції правонаступника по справі, однак у винесеному рішенні за результатами перегляду зазначено правопопередника, що тим самим унеможливлює виконання рішення суду.

Таким чином, основними проблемами застосування інституту правонаступництва на ревізійних інстанціях є: необхідність згоди правонаступника відповідача на вступ в процес; зв'язок залучення правонаступника із зміною підсудності і направленням справи за підсудністю; неможливість участі (залучення) правонаступника третьої особи без самостійних вимог в процесі, якщо сама третя особа не брала участі в ньому; неправильне визначення можливості правонаступництва у матеріальних правовідносинах; помилкове застосування інституту заміни неналежного відповідача замість інституту процесуального правонаступництва; залучення правонаступника, але винесення рішення щодо правопопередника.

Оксана Пелагеєва

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, юридичний факультет студентка 1 курсу ОР «Магістр»

Переваги розгляду справ у міжнародному арбітражному суді

Актуальність дослідження: В міжнародній торгівлі арбітраж вже давно зайняв сильну позицію як спосіб вирішення спорів та набув широкого розповсюдження. Більшість спорів, що виникають з комерційних відносин між сторонами, що є представниками різних держав вирішуються саме арбітражними інституціями, а не у державних судах. В фокусі світової економіки та її нахилу в сторону підвищення темпів економічного зростання на ринках, що розвиваються, виникає все більше спорів у сфері міжнародної торгівлі з приводу вирішення яких сторони звертаються до арбітражних судів. Таке зростання призводить до появи конкуренції між відповідними арбітражними інституціями різних країн, зокрема найбільше це відчувається у країнах Західної Європи та Північної Америки, що вважаються традиційними центрами вирішення спорів.

Які ж переваги у даному випадку містить розгляд спорів у міжнародному комерційному арбітражі?

Перевагами є: нейтральність та неупередженість арбітражного суду при розгляді спору; гнучкість проведення такого розгляду, тобто можливість сторін самостійно обрати місце проведення, інституцію, що буде здійснювати розгляд, мову, право країни якої буде застосовуватись, а також ті процедурні правила, відповідно до яких буде відбуватись розгляд спору; конфіденційність, що гарантує сторонам збереження таємниці стосовно суті їхнього спору та іншої важливої для сторін інформації; швидкість та простота процедури, а також можливість зекономити на судових витратах; можливість приведення до виконання міжнародного арбітражного рішення у всіх країнах, що приєднались до Нью-йоркської Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень; обмеження втручання державних судів в процедури арбітражного

89