Том 3_Актуальні питання державотворення_КНУ_2016

Кримінальне право та кримінологія

званoї непoвнoї криміналізації, як її визначає М. І. Мельник [Мельник М. С. Пoмилкoва криміналізація: види, причини та наслідки / М. С. Мельник. – К. : Підприємництвo, гoспoдарствo і правo. – 2004. – № 5. – С. 186].

Нарешті, саме фoрмулювання диспoзиції ч. 1 ст. 446 КК України свідчить, щo з тoчки зoру вітчизнянoгo закoнoдавця сутністю піратства є «...викoристання… судна… для захoплення… застoсування насильства абo інших вoрoжих дій». Тoді як у кoнвенційнoму визначенні йдеться прo « … акт насильства, затримання абo грабежу…». Визначальнoю рисoю цьoгo явища є напад oсіб з бoрту oднoгo судна чи літальнoгo апарата на інше суднo, абo літальний апарат, абo на oсіб чи майнo, щo перебувають на їх бoрту, із застoсуванням насильства, небезпечнoгo для життя чи здoрoв‘я пoтерпілoгo, абo з пoгрoзoю застoсування такoгo насильства.

Отже, беручи дo уваги зрoстання числа проявів мoрськoгo піратства вартo кoнстатувати, щo пoки ще українська правoва база бoрoтьби з ним є недoстатньoю. Неoбхідне прийняття нoвих, більш деталізoваних дoкументів, щo врахують специфіку сучасних акцій прoяву мoрськoгo піратства, щo удoскoналять йoгo юридичну кваліфікацію, а такoж пoсилюють кримінальнo-правoву відпoвідальність за їх здійснення.

Враховуючи викладене, ст. 446 КК України слід викласти у наступній редакції: «піратствo – це грабіж абo інші насильницькі дії, щo здійснюються з приватних кoраблів у міжнарoдних вoдах абo з приватних пoвітряних суден у пoвітрянoму прoстoрі над міжнарoдними вoдами.»

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Кубальський В.Н

Андрій Закревський

Вищий навчальний заклад «Національна академія управління» аспірант

Суб’єкти або учасники суспільних відносин та соціальний взаємозв’язок у цих відносинах щодо кримінальної відповідальності за порушення права на захист

Актуальність теми дослідження обумовлена тим, що при правильній кваліфікації злочину порушення права на захист, з‘являється необхідним дослідження структурних елементів об‘єкта складу злочину, передбаченого ст. 374 КК, і, зокрема, суб‘єктів або учасників та соціального взаємозв‘язку в суспільних відносинах щодо кримінальної відповідальності за порушення права на захист.

Мета статті полягає у з‘ясуванні того, хто є суб‘єктом відносин з кримінальноправової охорони права на захист.

В юридичній літературі відсутні дослідження відносно того, хто може бути суб‘єктом відносин з кримінально-правової охорони права на захист. З цією метою необхідно дослідити структурний елемент безпосереднього об‘єкта злочину, передбаченого статтею 374 КК. Аналіз юридичної літератури, що стосується цієї проблеми дає нам підставу визначитися з суб‘єктами суспільних відносин у сфері здійснення правосуддя, проти яких спрямоване злочинне діяння.

Суб‘єктами суспільних відносин у сфері правосуддя, які забезпечують кримінальноправову охорону права на захист, являються окремі особи — учасники процесуальної діяльності:

- слідчі (як безпосередньо) органів Національної поліції, слідчі органів безпеки, слідчі органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства,

30

Кримінальне право та кримінологія

слідчі органів державного бюро розслідувань, детективи Національного антикорупційного бюро України, керівники органів досудового розслідування (які можуть здійснювати повноваження слідчого у порядку, передбаченому процесуальним законом);

-прокурор;

-суддя (слідчий суддя, суд — суддя, який здійснює судове провадження одноособово, а також колегія суддів у складі трьох або п‘яти чи семи суддів, суд присяжних);

-підозрюваний, обвинувачений;

-захисник.

Ми вважаємо, що для досягнення мети забезпечення судочинства необхідною умовою є не тільки виявлення осіб, які вчинили злочин, притягнення їх до кримінальної відповідальності, а й убезпечення підозрюваного та обвинуваченого від посягань на відносини, що забезпечують право останніх на захист.

Отже, як ми вже зазначали, що в юридичній літературі, зазвичай, відсутня якась позиція відносно того, хто може бути суб‘єктом відносин у площині кримінальноправової охорони права на захист, а точніше, цьому питанню увага взагалі не приділялася. Це, на нашу думку, істотно має вплинути на вирішення питання про те, що є безпосереднім об‘єктом досліджуваного злочину. Вивчення суб‘єктів указаних суспільних відносин, а також їх соціальних функцій у цих відносинах дасть змогу визначити на науковій основі ті суспільні відносини, які виступають об‘єктом цього злочину, що передбачені статтею 374 КК [Тацій В. Я. Об‘єкт і предмет злочину в кримінальному праві України : Навчальний посібник / В. Я. Тацій. — Харків : Українська юридична академія, 1994. — 80 с., с. 79].

Цю властивість суб‘єктів у суспільних відносинах використовує інколи законодавець як для визначення меж дії кримінального закону, так і для вказівки на ті суспільні відносини, що є об‘єктом відповідного злочину (скажімо, порушення права на захист), а саме, що це стосується правосуддя [Матишевський П. C. Об‘єкт злочину / П.C. Матишевський // Кримінальне право України. Заг. част : Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. ; за ред. П. С. Матишевського та ін. — К. : Юрінком Інтер, 1997 — 257 с., с. 8-9]. Законодавець цей підхід до злочину, передбаченого статтею 374 КК, застосував, чим ускладнив наше завдання у дослідженні зазначеної проблеми, а також у застосуванні цієї статі в практичній діяльності правоохоронних органів та суду.

Вивчення соціальної функції суб‘єкта відносин, тобто його прав та обов‘язків (статусу), має певну цінність, оскільки з‘ясування суб‘єктного складу відносин сприяє визначенню змісту самих відносин, дає можливість оцінити їх характер, обсяг цих відносин і межі дії закону (статті 374 КК).

Отже, зробивши повний перелік суб‘єктів суспільних відносин (об‘єкта злочину, передбаченого статтею 374 КК) ми зрозуміли, що вони можуть мати різноманітні варіанти, які так чи інакше можуть впливати на зміст відносин та межі кримінальної відповідальності. Про це свідчить і судова практика. Так, суди правильно кваліфікували діяння лише тоді, коли встановлювали суб‘єктів відносин, їх соціальний статус, роль у суспільних відносинах. Виходячи з предмета дослідження, розглянемо такий структурний елемент відносин як соціальний взаємозв‘язок у суспільних відносинах щодо права підозрюваного та обвинуваченого на захист. Цей структурний елемент суспільних відносин, що нами досліджується, а саме, соціальний взаємозв‘язок справедливо розглядається як засіб самих відносин [Таций В. Я. Преступление против

31

Кримінальне право та кримінологія

природных багатств СССР / В. Я. Таций // Уголовное право УССР : Особенная часть : Учебник // Под ред. М. И. Бажанова и др. — К. : Высшая школа, 1989. — 503 с., с. 10; Іщенко О. М., Матвійчук В. К., Єросова І. Ю. Кримінально-правовий захист атмосферного повітря : Навчальний посібник / О. М. Іщенко, В. К. Матвійчук, І. Ю. Єросова. — К. : РВВ МВС України, 1994. — 64 с., с. 6]. Цей зв‘язок може виявитися як на рівні індивідуальної взаємодії суб‘єктів, так і у взаємодії людських спільнот, а також і індивідуумів із відповідними спільнотами, як елементами соціуму. Зовні цей соціальний зв‘язок проявляється, як показує вивчення кримінальних проваджень (справ) і нормативної бази, що стосуються відносин у сфері права підозрюваного та обвинуваченого на захист, а також опитування працівників правоохоронних органів та суду, в таких формах діяльності як забезпечення конституційного права підозрюваного та обвинуваченого на захист; в організаційних заходах щодо кримінально-правової охорони права на захист; в законодавчому забезпеченні конституційного права підозрюваного та обвинуваченого на захист; в питаннях запобігання злочину, передбаченого статтею 374 КК.

Отже, для визначення безпосереднього об‘єкта складу злочину, передбаченого ст. 374 КК (порушення права на захист), мають враховуватися лише ті суспільні відносини, що відповідають інтересам всього суспільства, а не інтересам окремої особи на її розсуд чи вподобання. Такими можуть бути лише позитивні відносини, що поставлені під охорону кримінального закону.

Науковий керівник - к.ю.н., Шаповалова О.А.

Оксана Ільїна

Київський національний університет імені Тараса Шевченка канд. юрид. наук, доцент кафедри

кримінального права та кримінології

Проблеми реалізації заходів виправного впливу на засуджених

Українське суспільство переживає непростий період свого оновлення. Реформуванню піддаються різні сфери соціального життя, у тому числі й кримінально-виконавча система, що долає непростий шлях становлення і розвитку. Прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу України (далі КВК) стало великим кроком на шляху розвитку Державної пенітенціарної системи України. Наведені в ньому положення розроблені з урахуванням міжнародних стандартів у сфері поводження із засудженими. В чинному КВК багато уваги приділяється виконанню такого виду покарання, як позбавлення волі. При виконанні даного виду покарання до засуджених застосовуються заходи виправного впливу, а саме режим, суспільно-корисна праця, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання, громадський вплив, які є засобами досягнення мети покарання - виправлення та ресоціалізації. Стаття 6 КВК визначає, що ресоціалізація - свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціальнонормативного життя в суспільстві. Незважаючи на велику роботу, яка була проведена за останні роки в даному напрямку, питання ресоціалізації засуджених в місцях позбавлення волі залишається надзвичайно проблематичним, а головна проблема полягає в тому, що дуже важко адаптувати засуджену особу до життя на волі, залишаючи фактично її ізольованою. В сучасних умовах такий стан справ потребує вжиття заходів,

32

Кримінальне право та кримінологія

спрямованих на перегляд загальних засад кримінального покарання та практики його виконання [Проблеми пенітенціарної теорії і практики: Щорічний бюлетень / За заг. ред. д-ра юрид. наук, профессора А. А. Музики. – К. : КЮІ КНУВС, 2005. – С. 324].

На нашу думку, позитивний досвід в цьому напрямку, застосований в російському законодавстві. Відповідно до кримінального кодексу Російської Федерації (далі -КК РФ) ст. 44 «Виды наказаний» також зазначено, що «видами наказаний являються» згідно пункту «з.1) принудительные работы».

Так, згідно ст. 53.1. КК РФ « Принудительные работы:

1.Принудительные работы применяются как альтернатива лишению свободы в случаях, предусмотренных соответствующими статьями Особенной части настоящего Кодекса, за совершение преступления небольшой или средней тяжести либо за совершение тяжкого преступления впервые.

2.Если, назначив наказание в виде лишения свободы, суд придет к выводу о возможности исправления осужденного без реального отбывания наказания в местах лишения свободы, он постановляет заменить осужденному наказание в виде лишения свободы принудительными работами. При назначении судом наказания в виде лишения свободы на срок более пяти лет принудительные работы не применяются.

3.Принудительные работы заключаются в привлечении осужденного к труду в местах, определяемых учреждениями и органами уголовно-исполнительной системы.

4.Принудительные работы назначаются на срок от двух месяцев до пяти лет.

5.Из заработной платы осужденного к принудительным работам производятся удержания в доход государства, перечисляемые на счет соответствующего территориального органа уголовно-исполнительной системы, в размере, установленном приговором суда, и в пределах от пяти до двадцати процентов.

6.В случае уклонения осужденного от отбывания принудительных работ они заменяются лишением свободы из расчета один день лишения свободы за один день принудительных работ.

7.Принудительные работы не назначаются несовершеннолетним, лицам, признанным инвалидами первой или второй группы, беременным женщинам, женщинам, имеющим детей в возрасте до трех лет, женщинам, достигшим пятидесятипятилетнего возраста, мужчинам, достигшим шестидесятилетнего возраста, а также военнослужащим.»

Даний вид покарання в кримінальному кодексі України відсутній, і його введення до Кримінального кодексу України та Кримінально-виконавчого кодексу України буде позитивним кроком до гуманізації кримінальної відповідальності і реалізації мети покарання.

Наразі при застосуванні такого виду покарання, як примусові роботи, громадяни України, яких судом визнано винними в скоєнні злочину невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкого злочину вчиненого вперше, отримали б умови відбування кримінального покарання, які більше сприяли ресоціалізації засуджених. Залишаючи цих осіб в соціально сприятливому середовищі, процес повернення до загальноприйнятного соціально-нормативного життя в суспільстві, на практиці був би більш дієвим, ніж поміщення осіб засуджених за злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості та тяжкі злочини вчинені вперше до місць позбавлення волі. Засуджені до примусових робіт могли працювали у місцях визначених відповідними органами виконавчої влади, такі засуджені залишались би проживати на місцях постійного місця проживання разом з сім‘ями, біля своїх батьків та дітей. Держава в свою чергу отримувала б прибуток від

33

Кримінальне право та кримінологія

заробітної плати засудженого в розмірі, наприклад, від п‘яти до двадцяти процентів, а також значно зменшилась кількість засуджених в місцях позбавлення волі.

На завершення необхідно зазначити, що дана пропозиція щодо удосконалення норм КК та КВК, шляхом доповнення новим видом покарання потребує обговорення, оскільки зміни які відбуваються чинному КК та КВК законодавстві повинні бути направленні на гуманізацію кримінальної відповідальності і дозволяли більш повноцінно проводити реформування пенітенціарної системи в розрізі Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України.

Катерина Катеринчук

кандид. юрид. наук, доцент

Тяжкі наслідки, як критерій диференціації кримінальної відповідальності

Кримінальний кодекс України (далі – КК) містить словосполучення, які зустрічаються як в Загальній так і в Особливій частині. Так наприклад, в Загальній частині в п. 5 ч. 1 ст. 67 (Обставини, які обтяжують покарання) КК та ч. 4 ст. 133 (Зараження венеричною хворобою) КК – особливо кваліфікуюча ознака складу злочину – тяжкі наслідки. Така особливість може викликати проблеми в кваліфікації суспільно небезпечного діяння та при призначенні покарання за нього.

Якщо у випадку зараження іншої особи венеричною хворобою особою, яка знала про наявність у неї цієї хвороби (ч. 1 ст. 133 КК), які вчинені особою, раніше судимою за зараження іншої особи венеричною хворобою та (або) зараження двох чи більше осіб, та (або) неповнолітнього (ч. 2 ст. 133 КК) та при цьому спричинені тяжкі наслідки. Виникає питання, щодо особливостей призначення покарання та, що вміщує законодавець в зміст терміну «тяжкі наслідки».

Теорією кримінального права визначено, що під тяжкими наслідками як обтяжуючою обставиною слід розуміти додаткові (не передбачені кримінально-правовою нормою) для даного злочину суспільно-небезпечні (злочинні) наслідки, які у сукупності з іншими ознаками злочину відображають підвищений рівень суспільної небезпечності діяння за умови, що такі додаткові наслідки не можуть бути враховані при призначенні покарання в силу п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України [Лемеха Р. І. Тяжкі наслідки як обставина, яка обтяжує покарання / Р. І. Лемеха // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 546–552 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2012-1/12lrijop.pdf]. Отже, суд при призначенні покарання не може ще раз враховувати будь-яку із зазначених у ч. 1 ст. 64 обставин як таку, що його обтяжує, якщо ця обставина передбачена в статті Особливої частини КК України як ознака, що впливає на його кваліфікацію (ч. 4 ст. 67 КК). Це положення також закріплено і в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24. 10. 2003р. № 7 (п.

4).

Крім того, деякі статті (частини статей) Особливої частини КК також містять словосполучення «тяжкі наслідки», зміст якого трактується по-різному. Не є виключенням і ч. 4 ст. 133 КК, де їх визначено особливо кваліфікуючою ознакою складу злочину. До тяжких наслідків в ст. 133 КК слід відносити, зокрема, смерть людини, втрату будь-якого органа або його функцій, втрату репродуктивної здатності, психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя [Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. І. Мельника,

34

Кримінальне право та кримінологія

М. І. Хавронюка. – 9-е вид., переробл. та допов. / – К. : Юридична думка, 2012. –С. 332; Кваліфікація злочинів, підслідних органам внутрішніх справ : Навчальний посібник / за заг. ред.. В. В. Коваленка; за наук. ред. О. М. Джужи та А. В. Савченка. – К. : Атіка, 2011.

– С. 59], самогубство [Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред.

О. О. Дудорова, Є. О. Письменського. – [2-ге вид.] – К. : «ВД «Дакор», 2013. – С. 86], безплідність [Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; за заг. ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. – К. : Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. – С. 401]. Така неузгодженість думок серед науковців, щодо змісту «тяжких наслідків» в ч. 4 ст. 133 КК, може по-різному сприйматися, що ускладнить кваліфікацію.

Отже, кримінально-правова охорона здоров'я особи починається з моменту народження людини і до самої смерті. Оціночні терміни та категорії, що містяться в КК, на нашу думку, ускладнюють їх розуміння та призводять до юридичних помилок на практиці. Саме тому, потрібно, щоб в нормативно-правових актах, в тому числі і в КК, чітко визначити перелік можливих наслідків не лише щодо ч. 4 ст. 133 КК, а й щодо інших статей Особливої частини КК. Тому пропонуємо, під тяжкими наслідками в ч. 4 ст. 133 КК розуміти смерть людини в тому числі й самогубство, втрату будь-якого органа або його функцій, втрату репродуктивної здатності (безплідність), психічну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний із стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, переривання вагітності або непоправне знівечення обличчя.

Степан Кравчук

Хмельницький національний університет канд. юрид. наук, доцент кафедри післядипломної економічної освіти та права

Механізми виявлення та шляхи упередження негативного впливу тіньової економіки на соціальну стабільність України

Актуальність теми дослідження обумовлена необхідністю забезпечення владою соціальної стабільності нашої держави в умовах повної залежності її від рівня злочинності в економічній сфері. Отримані представниками тіньових економічних структур кримінальної ренти свідчать про необхідність глибокого вивчення правоохоронними органами таких протиправних діянь. Механізми злочинів в економічній сфері досить глибоко вивчались останнім часом Предборським В.А., який визначив причини виникнення такого виду злочинів, характеризуючи їх з позицій кримінології [Предборський В. А. Детінізація економіки у контексті трансформаційних процесів. Питання теорії та методології / В. А. Предборський // Монографія. – К. :

Кондор. – 2005. – 614 с.].

Разом із цим, вченими не в повній мірі досліджувались питання негативного впливу тіньової економіки на соціальну стабільність держави, не визначались загальнодержавні та соціальні заходи по припиненню головного її об‘єкта – злочинів в економічній сфері. Тому ця проблема залишається і до сьогодні актуальною для визначення методів припинення нанесення значних збитків державі.

Головна мета дослідження – визначити механізми негативного впливу тіньової економіки на соціально-економічний стан держави і намітити шляхи попередження подальшого розширення функціонування тіньових економічних структур в Україні. Вирішення цієї проблеми надасть можливість владі підготувати комплекс заходів по

35

Кримінальне право та кримінологія

недопущенню нанесення значних збитків економічній , в тому числі бюджетній сфері державі.

Враховуючи величезні обсяги тіньового виробництва товарів, робіт та послуг (за даними Мінекономрозвитку в 2015 році тіньова економіка становила 47% від обсягу офіційного ВВП). Безумовно, збільшенню тіньового сектора сприяють ряд об‘єктивних факторів: поглиблення політичної та кризи в сфері економіки,. Тому, природно, у більшості населення країни, в умовах невідповідності затрат праці і особистого споживання вникає в постійно генерується бажання до пошуку додаткових джерел доходів, що в кінцевому підсумку стає фактором розвитку процесів розвитку переходу економіки в тіньовий сектор.

Не дивлячись на застосовані за останні два роки вищими органами державної влади організаційно-правових заходів, призупинити збільшення тіньового сектору економіки в України не вдалось. Причиною цього є надто повільне проведення економічних реформ, низька ефективність діяльності правоохоронних органів и значна корумпованість судової системи [Савич І. В. Детермінанти формування тіньової економіки України / І. В. Савич

//Молодий вчений. – 2014. – №12(15). – С. 88]. Разом з цим, безумовними ознаками тіньової економіки є: подальша інтеграція та кооперація кримінально-кланових відносин, системний розподіл функцій «службової» субординації на всіх рівнях олігархічних структур та формування т.з. корумпійної «еліти» в органах влади, яка координує злочинні відносини у всіх без виключення сферах тіньової економічної діяльності.

Таким чином, згадані вище ознаки дають можливість організаторам тіньових економічних структур впливати на прийняття державних рішень на всіх владних рівнях, а також формувати із керівників правоохоронних органів і приватних бандитських структур угруповання для підтримання кримінального порядку в підприємницькій та фінансовій сферах кожного регіону України [Баклан О. Деякі питання детінізації економіки і підприємництва / О. Баклан // Право України. – 2011. – №6. – С. 175–180]. Тому виходячи із ознак злочинності в тіньовій економіці варто зробити висновок про необхідність розгляду такої діяльності з науково-практичної позиції, як особливу, напівлегальну та злочинну систему [Горбань О. Злочини у сфері економіки / О. Горбань

//Юридичний вісник України. – 2007. – 28 квітня – 4 травня]. Тому встановити факти таких злочинів досить складно. В пошуках доказової бази необхідно, забезпечивши результативну діяльність відповідних державних структур її протидії, використовувати комплексні науково-практичні підстави загальної концепції дій, які б полягали в формуванні законодавчих основ боротьби зі злочинністю в економічній сфері, які б чітко встановили невідворотність покарання злочинців та утворення в НАБУ та відновлення в СБУ спеціальних структурних підрозділів для виявлення конкретних механізмів вчинення економічних злочинів.

Зметою попередження подальшого розширення функціонування тіньових економічних структур необхідно: ввести в практику залучення представників опозиційних політичних структур та громадських організацій до складу комісій по підготовці відповідних законопроектів; сформувати наукові організації для прогнозування розвитку тіньової економіки, моделювання нових видів таких злочинів; розробити новітні організаційно-тактичні заходи правоохоронних органів, визначити склад і зміст необхідної інформації для розкриття и розслідку слідчих та працівників оперативних, оперативно-технічних та аналітичних служб.

На жаль, такі заходи зможуть лише частково знизити обсяги тіньової економіки, Тому з таким явище необхідно боротись більш радикальними методами. Зокрема:

36

Кримінальне право та кримінологія

розробити макромоделі економіки держави для виведення її з кризового стану, якими передбачити введення податкових пільг, а також стимулювання капіталовкладень в розвиток виробництва, інноваційної діяльності та зниження енергоємності виробництва; стабілізувати правову систему, якій надати можливість прийняття законів, що забезпечують тривалу та ефективну їх дію на злочинців у цій сфері;підвищити в десятки разів суми штрафних санкцій за вчинення гуманізованих в кримінальному кодексі статтях за вчинення економічних злочинів.

Враховуючи значні неповернення в Україні валютних коштів із-за кордону ( в десятки разів перевищують бюджет Україні) необхідно прийняти Закон «Про державний борг України», в якому передбачити адміністративну відповідальність за прийняття економічно необґрунтованих рішень в сфері управління державними боргами (передбачити персоніфікований штраф в розмірі 1000 мінімальних заробітних плат).

Висновки. Таким чином необхідними умовами економічної стабільності України є при ведення у відповідність інтересів керівників органів державної влади і населення. Ігнорування збоку влади таких вимог, а також імітація боротьби з корупцію, яка полягає в притягнення, в основному, до адміністративної відповідальності керівників низових владних органів, не лише не ліквідує тіньову економіку в Україні, але й загострить політичну ситуацію, що, в свою чергу, призведе до соціального вибуху в державі.

Юлія Манько

Інституту кримінально-виконавчої служби, юридичний факультет курсант 4 курсу

Проблеми кваліфікації вбивства матір’ю новонародженої дитини

Вбивство новонародженого явище менш поширене в порівнянні з простим чи кваліфікованим вбивством, однак воно викликає в теорії та практиці безліч спірних питань. Зокрема, будучи з дореволюційних часів в кримінальному законодавстві привілейованим складом вбивства і залишаючись таким сьогодні, дане діяння потребує дослідження з точки зору засад кримінального законодавства. Зокрема, це питання визначення особливого психічного стану жінки, місцезнаходження трупа та час смерті дитини. Розгляд поставлених питань дасть змогу зробити висновок стосовно доцільності виокремлення складу злочину, передбаченого ст. 117 КК України, як привілейованого складу злочину.

Відсутність визначення поняття післяродового стану та проміжку часу в якому він проявляється у Постанові Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров‘я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2 значно ускладнює кваліфікацію діяння, та його відмежування від злочину, передбаченого п. ч. 2 ст. 115 КК України (вбивство малолітнього). В теорії існують різні точки зору стосовно визначення цього проміжку, зокрема, С. В. Бородін вважає, що в разі, коли мати почала годувати дитину, цей період слід вважати завершеним [Бородин С. В. Преступления против жизни. – М.: Юристъ, 1999. ‒ С. 178]. Фактично протилежною є думка вчених, які вважають, що, оскільки в медичній практиці новонародженою вважають дитину до досягнення нею одного місяця, то вбивство матір‘ю дитини до досягнення цього віку потрібно кваліфікувати за ст. 117 КК України [Александров Ю. В. Науково-практичний коментар до кримінального кодексу України. – 2-ге вид., перероб. та доп. – К.: А.С.К., 2002. – С. 411]. На наш погляд, встановлення проміжок часу потребує конкретизації або

37

Кримінальне право та кримінологія

критеріїв його розпізнання. Однак, поряд з цим при кваліфікації варто звертати увагу на умисел жінки, який, з матеріалів досліджених справ, окрім як прямим, назвати неможливо.

Тобто, мова йде про те, що жінки здійснюють підготовчі дії задовго до вбивства, а саме підшукують місце, готують знаряддя, вигадують легенду або ж підшукують місце для переховування на деякий час після вчинення злочину.

Також, аналіз вироків з Єдиного державного реєстру судових рішень дає нам підстави зробити висновок, що на місці події варто звертати увагу на те, чи могла особа з необережності вчинити те чи інше діяння (наприклад, коли новонароджена дитина опинилася у вигрібній ямі, чи могла винна взагалі народжувати у певному місці, що мало собою в подальшому наслідком смерть дитини, чим перерізано пуповину тощо).

Також, у кожній справі про дітовбивство необхідно встановити, чи мало взагалі місце позбавлення життя дитини або вона народилася мертвою. Якщо встановлено насильницький характер смерті немовлят, важливо вирішити питання, чи не є настання смерті результатом нещасного випадку під час пологів. Коли позбавлення життя новонародженої дитини не має протиправного характеру, а відбулося, наприклад, внаслідок випадкових ран, отриманих при проходженні родових шляхів, воно не є дітовбивством [Остапенко Л Правова оцінка причетності до вбивства матір‘ю своєї новонародженої дитини // Підприємство, господарство і право. – 2005. ‒ №6. – С. 128131].

При розслідуванні подібних випадків варто також звертати увагу і на те, що народження жінкою мертвої дитини або настання смерті дитини від інших причин, виключає можливість кваліфікації за ст. 117 КК України. Однак, і в даному випадку вато звертати увагу на умисел жінки.

Для кваліфікації має значення і встановлення того, яка дитина вважається новонародженою. Так, Т. А. Павленко у своїй науковій статті, проаналізувавши нормативно-правові акти у сфері медичного обслуговування, виходячи з категорій новонародженості, дійшла наступних висновків щодо тлумачення терміна «новонароджений»: (а) у педіатрії – це період до 28 діб (пізній неонатальний період, що починається після 7-ми повних діб життя (з 169-ї години) до закінчення 28 діб життя); (б) в акушерстві – це період до 7-ми діб (так званий перинатальний період або ранній неонатальний період після народження, що триває 168 годин); (в) у судовій медицині – це 24 години» [Павленко Т. А. Кримінальна відповідальність за вбивство матір‘ю своєї новонародженої дитини // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «ПРАВО». – Харків, 2011. – № 17. – С. 159].

На основі дослідженого, можна дійти наступних висновків. По-перше, для правильної кваліфікації діяння необхідно нормативно більш точно визначити часовий проміжок або поняття чи критерії визначення особливого психічного стану жінки після пологів. По-друге, час який пройшов з моменту народження дитини також впливає на кваліфікацію, тим паче він оцінюється в сукупності з психічним станом матері. З цього випливає необхідність встановлення чітких часових меж, в яких можна вважати дитину новонародженою. По-третє, варто звернути увагу на момент виникнення умислу у матері. На наш погляд, доцільно вказати у статті, що він має виникнути раптово, тобто саме під час післяродового особливого психічного стану матері. Саме ці критерії забезпечать, на нашу думку, правильну кваліфікацію діяння та забезпечать право особи на справедливе правосуддя.

Науковий керівник - к.ю.н., доц., Кубарєв І.В.

38

Кримінальне право та кримінологія

Ігор Мейдич

Національна академія Служби безпеки України здобувач

Кримінально-правова охорона службової інформації в законодавстві України: історичний аспект

Вже в ранніх державних утвореннях усвідомлювалася необхідність збереження в таємниці важливої інформації у сферах державної діяльності, переважно – у військовій, відтак в законодавством, що діяло на теренах України, передбачалася її кримінально-правова охорона.

За радянських часів з середини 50-х років вся державна інформація з обмеженим доступом була об‘єднана в одну категорію – «державні секрети», які поділялися на дві складові – державну та службову таємниці. За критерій поділу брався розмір потенційної шкоди, яка могла бути спричинена їх протиправним розповсюдженням. Відповідно застосовувались і ступені секретності. Відомостям, що становили державну таємницю надавались грифи «Особливої важливості» і «Цілком таємно». Гриф «таємно» повинні були мати документи та вироби, які не містили відомостей, що становлять державну таємницю, але віднесені до категорії секретних у відповідності до відомчих переліків відомостей, що становлять державну таємницю, та інші відомості, які підлягають засекречуванню (службова таємниця). Документи, що містили несекретні відомості, «але які у відповідності із Переліком Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань друку заборонено опубліковувати у відкритій пресі, передачах по радіо і телебаченню, або публікація яких може нанести шкоду Радянській державі», повинні були мати гриф «Для службового користування».

Вперше визначення службової таємниці наводиться законодавцем лише у Положенні «Про порядок встановлення ступеню секретності категорій відомостей і визначенні ступеню секретності відомостей, що містяться в роботах, документах та виробах», затвердженому постановою Ради Міністрів СРСР від 3 грудня 1980 року, де зазначалось, що службову таємницю становлять відомості, що охороняються державою у різних областях науки, техніки, виробництва та управління, розголошення (передача, витік та ін.) яких може нанести шкоду інтересам держави» (п. 39).

У січні 1984 р. Кримінальний кодекс УРСР було доповнено статтею 68-1 «Передача іноземним організаціям відомостей, що становлять службову таємницю». Проте, в нормативно-правових актах СРСР термін «службова таємниця» не визначався, отже для визначення предмета злочину передбаченого ст. 68-1 КК УРСР 1960 р. орієнтиром слугували лише попередні Інструкції та згадане Положення від 3 грудня 1980 року.

Із прийняттям у 1994 році закону «Про державну таємницю», що включив відомості з грифом «Таємно» до складу державної таємниці, службова таємниця як інститут остаточно зникла з правового поля України: частина відомостей із грифом «Таємно» увійшла до складу державної таємниці, частина набула статус конфіденційної інформації, окремі категорії «таємних» відомостей взагалі були розсекречені.

Оформлення нового статусу державної інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, відбулося після прийняття у 1997 р. Концепції національної безпеки України, де вперше було застосовано дефініцію «конфіденційна інформація, що є власністю держави», а її витік визнавався однією із загроз національній безпеці в інформаційній сфері. Проте, оскільки предмет злочину, передбаченого ст. 68-1 чинного на той час КК України (1960 р.) відповідних змін не зазнав, до 1 вересня 2001 року, коли набрав чинності новий Кримінальний кодекс України, кримінально-правова

39