Капєц якійсь.. ужасссссссссссссссссссссссссссс

1. Віденська система міжнародних відносин - епоха європейського концерту. Основні етапи: 1) Становлення (1814-1815) припадає на Віденський Конгрес. 2) Консолідації (1815-1822) _ Веронський Конгрес Священного Союзу 3) Стійкого розвитку ( 1822-1848) - Крах системи Матерніха В Центральній Європі в результаті весни народів. 4) Кризи ( 1848-1871) - Об*єднання Німеччини і італії. 5) Занепаду (1871-1914) - Антанта, Троїстський Союз, 1 світова

2.Після 1871 р. в Європі існував так званий «озброєний мир», під прикриттям якого відбувалася підготовка до війни. Напруженість зростала в умовах швидкого технічного прогресу, який вів до постійної гонки озброєнь. Дипломатичні зусилля європейських урядів були спрямовані на пошук союзників у майбутній війні. На межі ХІХ-ХХ ст. найгостріші протиріччя існували між Великобри танією та Німеччиною. При колоніальному розподілі світу Німеч чині дісталося значно менше колоній, ніж іншим державам. Випе редивши Великобританію за обсягом промислового виробництва, Німеччина стала на шлях докорінного переділу світу на свою користь. Суттєвими залишалися і франко-німецькі суперечності. Франція не могла примиритися з поразкою, а в Берліні, побою ючись реваншу, прагнули до остаточного розгрому Франції. У такій ситуації сторони почали інтенсивно шукати союзників. Німеччина прагнула до ізоляції Франції. У 1873 р. було ство рено «Союз трьох імператорів» — Німеччини, Австро-Угорщини і Росії. Однак під час російсько-турецької війни 1877-1877 pp. цей союз тріщав по всіх швах, оскільки Німеччина й Австро-Угор щина стали на бік противників Росії. Одночасно зміцнів союз Німеччини й Австро-Угорщини, спрямований проти Росії. 7 жовтня 1879 р. була укладена таємна угода між обома державами, за якою вони зобов´язалися надати одна одній допомогу в разі нападу з боку Росії. Після цього канцлер Німеччини О. Бісмарк спрямував свої зусилля, аби втягнути у союз Італію. Посваривши Італію з Фран цією з приводу захоплення Тунісу, німецька дипломатія досягла поставленої мети. 20 травня 1882 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною та Італією був укладений так званий Троїстий союз. Німеччина й Австро-Угорщина обіцяли Італії допомогу в разі війни із Францією. Надання військової допомоги передбачалося в будь-якому випадку, навіть якщо хтось із учасників був змуше ний воювати проти двох чи більше противників. У результаті укладання Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною. Одночасно відбувалося зближення позицій Франції і Росії. У липні 1891 р. пройшла демонстрація російсько-французької спіль ності — візит французького флоту до Кронштадту. Того ж року був укладений пакт про взаємні консультації у випадку загрози війни. У 1893 р. російська ескадра прибула до французького порту Тулон із відповіддю, і 27 грудня 1893 р. була підписана франко-російська військова конвенція, де передбачалася взаємодопомога обох дер жав у разі нападу з боку учасників Троїстого союзу. Таким чином у Європі утворилися дві ворогуючі між собою коаліції. Хоча між союзниками по коаліції теж часто виникали суперечності, перед лицем загрози з боку ворожого табору вони відходили на другий план. Англія спочатку проводила політику маневрування між коаліціями, так звану «блискучу ізоляцію», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втративши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею по гонці озброєнь, Англія потребу вала союзників. На початку XX ст. відбувається англо-французьке зближення, причинами якого стали англо-німецький та франко-німецький антагонізми. Англо-французька таємна угода була укладена в Лондоні 8 квітня 1904 р. Основний її зміст полягав у визнанні за Англією прав на Єгипет, за Францією — на Марокко. У 1907 р. обидві сторони досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні в Петербурзі договір про розмежування інтересів. Іран поділявся на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан визначався в зоні інтересів Англії. Цим договором і завершувалося формування Антанти. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було укла дено, він з´явився тільки на початку Першої світової війни. Результатом оформлення двох ворогуючих коаліцій було поси лення гонки озброєнь і спроби учасників обох союзів розколоти табори противника.

3. Російсько-японська війна 1904-1905 У війні 1904-1905 років Росія і Японія вели боротьбу за панування в Північно-Східному Китаї і Кореї.Війну початку Японія. У 1904 році японський флот напав на Порт-Артур. Оборона міста тривала до початку 1905 року. У ході війни Росія зазнала поразки в боях на річці Ялу, під Ляояном, на річці Шахе. У 1905 році японці розгромили російську армію в генеральному бої при Мукдені, а російська флот - при Цусіма. Війна закінчилася підписанням у 1905 році Портсмутського мирного договору. За умовами договору, Росія визнала Корею сферою впливу Японії, уступила Японії Південний Сахалін і права на Ляодунський півострів з містами Порт-Артур і Далекий. Поразка російської армії у війні було однією з передумов революції 1905 - 1907 років. Портсмутський мирний договір (яп. ポーツマス条約, 日露講和条約) — договір, укладений 5 вересня 1905 року між Російською Імперією і Японською Імперією, що завершив російсько-японську війну 1904—1905 років.Мирна конференція в Портсмуті (США, штат Нью-Гемпшир) відкрилася 21 серпня (9 серпня за старим стилем) 1905 року, мала 12 офіційних засідань і закрилася, закінчивши свою роботу 5 вересня (23 серпня) 1905 року підписанням договору про мир і двох додаткових статей до нього.На конференції японську делегацію очолював міністр закордонних справ Комура Дзютаро і посол у США Такахіра Коґоро, а російську — голова ради міністрів Вітте Сергій Юлійович і посол у США Розен Роман Романович

4. 1 серпня 1914 Східний фронт Німеччина оголосила війну Росії;Початок Першої Світової війни Пе́рша світова́ війна́, також відома як Велика війна (англ. The Great War, фр. La Grande guerre) і «Війна, щоб завершити всі війни» була світовою війною, глобальним воєнним конфліктом, який відбувався перш за все в Європі між 1914 і 1918 роками. Під час неї загинуло понад дев'ять мільйонів солдат і цивільних жителів. Конфлікт мав вирішальний вплив на історію XX століття.Війна спричинила розпад чотирьох імперій: Австро-угорської, Німецької, Османської і Російської. Німеччина втратила свої колоніальні території, а такі країни як Чехословаччина, Естонія, Фінляндія, Латвія, Литва, Польща та Югославія отримали незалежність. Ціна ведення війни також сформувала ґрунт для розпаду Британської Імперії.Перша світова війна визначила кінець старого світового порядку, котрий склався після Наполеонівських війн. Результат конфлікту був важливим чинником для виникнення Другої світової війни.

5. Версальський мирний договір був підписаний 1919 р. Він складався з 440 статей та одного протоколу і з його підписанням світова війна вважалася закінченою. Деякі з держав, що підписали договір, були воюючими сторонами тільки формально. Насправді вони не брали участі у війні. Китай відмовився підписувати договір, оскільки в цьому документі була зафіксована передача провінції Шаньдун Японії. Сенат США також не ратифікував Версальський договір, зокрема, через відмову Сполучених Штатів Америки вступити до Ліги Націй, статут якої був невід'ємною складовою частиною договору. Версальський договір став головним документом післявоєнного мирного врегулювання. Пізніше були підписані мирні договори із союзниками Німеччини: Болгарією, Туреччиною, Австрією та Угорщиною. Поділ німецьких колоній, встановлення над ними опіки оголошувалися «священною місією цивілізації». Передбачалася допомога тим народам, котрі ще не мали власних органів управління. Версальський договір позбавляв Німеччину всіх колоній і сфер впливу за межами країни. Передбачалося її роззброєння, а кількісний склад німецької армії, що формувалася на основі вільного найму, мав складати не більш ніж 100 тис. чоловік. Різко обмежувався німецький військово-морський флот, заборонялося мати підводні човни. Такі ж обмеження стосувалися і військової авіації. Німеччина позбавлялася права ввозити будь-яку сировину, придатну для виготовлення зброї. Країна оголошувалася відповідальною за розв'язання світової війни й завдані нею збитки. Це створювало законну основу для накладення на Німеччину репарацій для відшкодування усіх втрат, завданих союзникам.

6. У жовтні-листопаді 1918 року угорські, чеські, словацькі, а незабаром також і австрійські війська почали тікати з фронту. Почалась революція. Австро-Угорщина підписала з Антантою угоду про перемир'я, фактично капітуляцію.На землях Австро-Угорщини утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії:Трієнт, Трієст і Південний Тіроль відійшли до Італії;частина Трансільванії, Банат і Буковина — Румунії; Галичина в червні 1919 року була захоплена Польщею. Таким чином етнічні українські землі Австро-Угорщини були розділені між трьома державами: Закарпатська Україна опинилася під владою Праги, Буковина — Бухареста, Галичина — Варшави.

7.Розпад Османської І мперії Османська імперія, слабея, спробувала спертися на допомогу Німеччині, але це тільки втягнуло її в Першу світову війну ( 1914), що закінчилася поразкою Четверного союзу . Протягом 1917 - 1918 років союзники займають близькосхідні володіння Османської імперії. Після Першої світової війни Сирія і Ливан перейшли під контроль Франції, Палестина, Йорданія і Ірак - Великобританії, на заході Аравійського півострова за підтримки англійців ( Лоуренс Аравійський) утворилися незалежні держави: Хиджаз, Неджд, Асир і Йемен. Згодом Хиджаз і Асир увійшли до складу Саудівської Аравії. 30 жовтня 1918 було укладено Мудросскому перемир'я, за яким послідував Севрський мирний договір ( 10 серпня 1920). Фактично Османська імперія була розчленована. 1 листопада 1922 Великі національні збори Туреччини прийняв закон про розділення султанату і халіфату, при цьому султанат скасовувався. Так закінчилася більш ніж шестівековой історія Османської імперії.

8. У 1920—1922 pp. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють із нею дипломатичні відносини. Тоді ж було підписано перші рівноправні договори з великими державами Європи. Україна уклала, чи приєдналася до понад 60 міжнародних угод, урядові делегації України взяли участь у різноманітних міжнародних конференціях. Після об'єднання 1922 р. України з іншими радянськими республіками в СРСР, її діяльність на міжнародній арені суттєво обмежено. Договір про створення СРСР (ЗО грудня 1922 р.) обмежив права союзних республік, утому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами та забезпечення власних зовнішньополітичних інтересів, які передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Представників України введено до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР з правом участі у здійсненні зовнішньополітичного курсу СРСР, а також — на реалізацію конкретних питань, що стосувалися специфічних інтересів України у тих чи інших іноземних державах. Згодом на території України запроваджено Інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР; натомість представників України виведено зі складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві. З 30-х років, відколи Радянський Союз фактично став унітарною державою з надзвичайно централізованими владними повноваженнями Москви, союзні республіки позбавлено будь-якого впливу на зовнішньополітичну діяльність СРСР. Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі Другої світової війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші повноваження, зокрема, представництво у міжнародних відносинах. Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, МАГ ATE (Міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (Організації з питань промислового розвитку), МОП (Міжнародної організації праці). Було засновано постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об'єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв'язків. Починаючи з середини 40-х років, Україна постійно брала участь в міжнародно-договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювали винятково відповідні органи Союзу РСР, хоча на території України, як відомо, функціонували певні іноземні консульства. Однак їх акредитовано при Міністерстві закордонних справ СРСР, а не при Міністерстві закордонних справ Української РСР. Також Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами із жодною країною світу.

9.Колоніальна спадщина У листопаді 1918 р. американські й англійські експерти та південно-африканський генерал Сматс на зустрічі в Лондоні дійшли згоди щодо розподілу німецьких колоній між союзними та присталими до них державами, не вдаючись до анексій. Ліга Націй як «спадкоємниця імперій» мала надати «мандати» країнам—наступницям Німеччини. Передбачалося, що вони не матимуть повної влади над колоніями й подаватимуть щорічний звіт. Приводом було погане колоніальне правління німців та їхня жорстокість у придушенні заворушень у Південно-Західній Африці. Така система мала ще й ту перевагу, що не йшлося про анексії, а відтак не треба було виплачувати компенсації країнам, яким їх обіцяно, наприклад, Італії. Крім того, у такий спосіб можна було прискорити розробку статусу Ліги Націй. Францію й Австралію не дуже влаштовувала ця система, але вони упокорилися. Стаття 22 пакту Ліги Націй передбачала, що з метою забезпечення повного розвитку окремих народів, які самі не в змозі управляти собою, деякі великі держави, зважаючи на їхні можливості, їхній досвід і географічне розміщення, можуть здійснювати опіку як мандатарії Ліги Націй, Було встановлено три види мандатів. Мандат А — для окремих країн, що перше належали Османській імперії, були здатні управляти собою й передавалися під опіку обраної за їхнім бажанням великої держави, яка мала привести їх до повної незалежності. Мандат В — для африканських країн, не здатних самоуправлятися. Вони мали бути розподілені між державами-мандатаріями з деякими обмеженнями військового характеру й за принципом торговельної рівноправності. Мандат С — для Південно-Західної Африки й деяких островів Тихого океану, що могли управлятися державою-мандатарієм за її власними законами як складова частина її території. Більшість мандатів В і С були розподілені 6 травня 1919 р. Найвищою міжсоюзницькою радою (Франція, Великобританія, Японія, США). Італійська делегація була відсутня. Орландо й Сонніно прибули в Париж тільки вранці 7 травня, і на післяобідньому засіданні була лише закріплена ухвала, прийнята напередодні без них. Незважаючи на протести італійців, що наводили як аргумент статтю 13 Лондонського договору, Італія не одержала нічого, а лорд Бальфур зазначив, що стаття 13 стосується розшиення французьких і англійських колоніальних володінь, а не системи мандатів. Було вирішено, що Південно-Західна Африка передається Південно-Африканському Союзові, а Франція й Англія поділять між собою Того й Камерун (угода 21 серпня 1919 р.). У Того Франції залишаться 700 000 жителів з мільйону. В Камеруні Англія одержувала управління тільки німецькою частиною Борну, тобто 400 000 жителів з 4 мільйонів. Було ухвалено тільки переглянути в сприятливому для Франції напрямі умови тимчасових угод після завоювань 1914 і 1916 рр. Крім того, Франція повертала собі повний суверенітет над територіями, які вона віддала Німеччині в листопаді 1911 р., тобто частину Французької Екваторіальної Африки. Бельгія, що воювала проти німців у Камеруні, на підступах до Родезії та в Німецькій Східній Африці, була виключена з розподілу 7 травня. Мандат на всю Східну Африку мала одержати Великобританія. На протест бельгійського представника Гіманса було вирішено, що Бельгія й Великобританія підпишуть між собою угоду про розподіл цієї території. Бельгія воліла б розширити свої колонії за рахунок португальської Анголи, яка своєю чергою одержала б компенсацію в Німецькій Південно-Західній Африці. Але Португалія стала проти, і тому «угодою Ортса—Мільнера» Бельгії було надано тільки мандат на Руанду-Урунді — частину Східної Африки, за винятком 30-кілометрової смуги, де англійці хотіли прокласти залізницю між Великими озерами та Східною Африкою. Португалія дістала в повне володіння невеличку східноафриканську територію Кіонгу. Австралія отримала в Океанії німецьку частину Нової Гвінеї та німецькі тихоокеанські острови на південь від екватора. Нова Зеландія дістала мандат на острови Західного Самоа. Острів Науру було віддано під колективну опіку Британській імперії. Японія отримала на північ від екватора Маріанські,Джерабуб було віддано 6 грудня 1925 р. Ось таким убогим виявився результат обіцянок про компенсації, даних у Лондонському договорі 1915 р

10,Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціа¬тивою президента США В.Вільсона. Створення Ліги Націй було першою спробою утворення організації глобального характеру, яка б узяла на себе відповідальність за підтримання миру на земній кулі шляхом погодження дій її членів Завдання: боротьба за мир, співробітництво й безпека народів. Найважливіша мета - підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Статут: передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії; передбачав колективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів; воєнні санкції, економічна та політична ізоляція поруш-ника миру; створення об'єд¬наних збройних сил з контингентів країн-членів Ліги. Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Рішення ухвалювали¬ся за принципом одностайності, за винятком питань процедурних і таких, що стосувалися прийняття нових членів. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив¬них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальсь¬кого мирного договору Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй. Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та вик¬лючено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Ліга Націй виявилася нездатною підтримати статус-кво, що склалося внаслідок першої світової війни, збе¬регти Версальсько-Вашингтонську систему. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча фор¬мально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

11.Рапальський договір Підписання Рапальського договору відбулося під час Генуезької конференції 16 квітня 1922 року. Це договір між радянською Росією та Німеччиною, який передбачав відновлення дипломатичних і консульських відносин між обома країнами, що було ударом по ізоляції радянської Росії й Німеччини. Обидві держави взаємно відмовилися відшкодувати воєнні витрати (Німеччина відмовилася від Брестського миру, Росія — від німецьких репарацій). Договір передбачав розвиток взаємовигідної торгівлі між обома державами на основі принципу найбільшого сприяння. Рапальський договір мав велике значення. Це було перше юридичне визнання радянської Росії. Обидві країни були життєво заінтересовані в такому договорі. Вже наприкінці 1922 року значно поліпшилася торгівля між цими двома країнами. Договір вніс суттєві зміни в міжнародну політичну ситуацію і сприяв розвиткові взаємовигідного співробіт-ництва Росії й Німеччини не тільки в економічній, політичній та культурній галузях, але навіть у військовій. Було проведено ряд таємних переговорів щодо військового співробітництва. В Росії почали діяти німецькі військові навчальні центри та почалося будівництво змішаних радянсько-німецьких оборонних підприємств. Таємне військове співробітництво між радянською дер¬жавою й Німеччиною не було чимось незвичайним у прак¬тиці міжнародних відносин. У ті роки таємне військово-технічне співробітництво з Німеччиною здійснювали США, Японія, Італія та деякі інші країни. На останок необхідно відмітити, що Рапалльський договір зіграв не на користь країн Антанти, так як вони мали намір використати Німеччину проти радянської держави.Генуезька конференція: Генуезька конференція проходила з 10 квітні по 19 травня 1922 року. В ній брали участь 29 держав. Це була перша найбільш представницька міжнародна конференція, де приймали участь країни Четверного союзу та Росія. Головною проблемою обговорення була проблема економічних зв’язків та проблема повернення російських боргів. США не приймали участь в цій конференції, пояснюючи це тим, що конференція носить не суто економічний характер, а скоріше політичний. Насправді США побоювалися обговорювати проблеми скорочення або ліквідації боргів. На конференції було створено чотири комісії: • політична • фінансова • економічна • транспортна Радянська делегація була включена лише в політичну комісію. В ході цієї конференції радянською стороною було висунуто пропозицію рівноправного економічного співробітництва всіх держав, загального скорочення озброєнь та збройних сил, скликання всесвітнього конгресу для встановлення загального миру. Але західні делегації різко виступили проти радянських пропозицій, обгрунтовуючи це тим, що не треба перевантажувати роботу конференції і в першу чергу треба обговорити проблему боргів. Згодом, рада Антанти висунула вимоги радянській Росії щодо повернення боргів, але радянська сторона рішуче відхилила їх і висунула свої претензії про відшкодування збитків яких завдали радянській Росії іноземні держави під час воєнної інтервенції. Пізніше радянська сторона висловила готовність компенсувати збитки іноземців в Росії, якщо будуть відшкодовані радянські втрати від іноземної інтервенції. Разом з тим вона погоджувався сплатити довоєнні борги за умови відстрочення їх на ЗО років і надання радянській державі кредитів. Незабаром радянській стороні було висунуто нові кабальні умови, які вона знов відхилила. Таким чином конференція зайшла в тупик і в принципі не принесла нічого позитивного. Останнє, що необхідно відмітити – це те, що радянська Росія в принципі винесла деякий позитив з цієї конференції, під час якої вона уклала Рапалльський договір з Німеччиною 16 квітня 1922 року, який передбачав відновлення дипломатичних стосунків, скасування взаємних відшкодувань, розвиток торгівлі та інше.

12.Проблеми Рурської обл. На початку і в середині 20-х років Версальський договір перестав спрацьовувати. Стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Ні меччиною. Одною із причин було те, що Німеччина повільними темпами відновлювала свій економічний потенціал, та, у зв'язку з економічною депресією, виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору». Оскільки слабка Німеччина як партнер для країн Європи була невигідна, тому йшов пошук шляхів відновлення німецької економіки. Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить установити мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд. марок (у тому числі на 1,8 млрд. марок готівкою і на 1,6 млрд. марок поставками вугілля, лісу та ін.). Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну. Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну. США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством. Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шахтарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалахнуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили становище в країні. Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У самій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре. США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Державний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питанні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету. У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для пошуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеччину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику. В січні — квітні 1924 р. в Парижі працювали обидва комітети експертів у складі представників США, Англії, Франції, Італії та Бельгії. Головою першого комітету став американський банкір (і генерал) Чарльз Дауес, директор одного з банків групи Моргана в Чикаго. В комітеті також працював ще один американець — Оуен Юнг, генеральний директор морганівської компанії «Дженерал електрик». Другий комітет очолював англійський фінансист Мак-Кенна