2.Політична ситуація на рубежі 21 ст

Першою ліберально-демократичною партією стала Партія демократичного відродження України (ПДВУ). її історія розпочиналась з утворення партійних клубів комуністів, критично налаштованих до лінії КПРС—КПУ. В січні 1990 р. вони ініціювали створення в рамках КПРС "Демократичної платформи". Наприкінці того ж року установчий з'їзд "Демплатформи" проголосив утворення ПДВУ. Біля її витоків стояли В. Гриньов, В. Фі-ленко, О. Ємець, Т. Стецьків. Тоді ж утворилася Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), навколо якої гуртувалися представники гуманітарної та науково-технічної інтелігенції.

У 1991 р. виникла Конституційно-демократична партія (КДП). Кадети вважали себе ідейними послідовниками конституційних демократів початку XX ст. — В. Вернадського, М. Туган-Барановського, В. Григоровича-Барського, М. Василенка та ін. Того ж року промисловцями та підприємцями Донецької області була утворена Ліберальна партія України, яка швидко створила регіональні структури по всій Україні.

Першою партією соціал-демократичного спрямування стала Соціал-демократична партія України (СДПУ), створена у травні 1990 р. Однак уже на установчому з'їзді відбувся її перший розкол. Більшість делегатів виявляла схильність до соціальної демократії й навіть лібералізму, виступала за незалежність України, а меншості були ближчими ідейно-теоретичні традиції західноєвропейського соціал-демократичного руху, перспективи входження України до складу СРСР на конфедеративних засадах. Різні крила соціал-демократичної течії утворили дві партії — Об'єднану соціал-демократичну партію України (ОСДПУ) і Соціал-демократичну партію України (СДПУ). Та оскільки дві партії були малочисельними, невпливовими, у 1992 р. вони об'єдналися.

Дещо пізніше сформувався лівий фланг політичного спектра України. Надто несподіваними і стрімкими були для них розпад СРСР і заборона КПРС—КПУ. Проте період глибокого шоку та збентеження був нетривалим: уже в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України (СПУ), як вимушений крок і тактичний маневр з метою збереження лівих політичних сил. Певний час СПУ була єдиною офіційно зареєстрованою лівою партією, яка активно виступала за відміну заборони Комуністичної партії України.

На першому етапі становлення багатопартійності ідеологічні засади всіх партій, за винятком СПУ, були подібні між собою, їх програми складались із декларативних гасел, спрямованих до всього народу. Вони демонстрували схожість підходів до державотворення, соціально-економічного устрою суспільства, релігійних, культурологічних та екологічних питань, обстоювали ідеї парламентської демократії та приватної власності, суверенітет України.

Другий період (з грудня 1991 р. до кінця 1997 року) умовно називають етапом становлення багатопартійної системи.

У політичних партіях, які багато зробили для досягнення незалежності України, пробудження національно-самосвідомості та духовного відродження держави, після референдуму та виборів першого Президента (грудень 1991 р.) почалися процеси розколу і виникнення ідейних розбіжностей.

1992 р. став кризовим для багатьох партій національно-демократичного спрямування. У НРУ розпочалася гостра полеміка (лютий-березень 1992 р.) щодо ставлення до Президента Л. Кравчука та перспектив Руху, яка мало не призвела до розколу організації. Одне його крило (Павличко, Драч, Горинь) вважало, що вибори першого Президента повинні покласти край політичній боротьбі та розпочати об'єднання навколо Л. Кравчука як символу незалежності гаранта державності, підтримати його діяльність. На їх переконання, НРУ повинен залишитися суспільно-політичним рухом на багатопартійних засадах. В. Чорновіл та його прибічники вимагали залишитися в опозиції до Л. Кравчука, а НРУ реорганізувати в партію. Після непростих переговорів сторони досягли компромісу. НРУ обрав трьох співголів (Чорно-вола, Драча, Гориня), об'єднавши обидві течії, і залишився опозиційним громадсько-політичним рухом, не виключаючи вибіркової підтримки дій Президента. Майже відразу після з'їзду про свій вихід з НРУ заявила Республіканська партія, а згодом і Демократична партія. Почалася криза Руху, яка завершила його життєвий цикл у тому вигляді, в якому він задумувався. Багатьох учасників Руху на перших порах єднала мета, яка полягала у знищенні тоталітарної системи. Безумовно, оптимальною формою, здатною об'єднати людей з різними політичними поглядами (від радикалів до лібералів), згуртувати різноманітні політичні угруповання, була потужна позапартійна організація фронтівського типу. Після реалізації цієї мети більшість учасників розійшлася по різних партіях і громадських організаціях. Свою роль у розколі НРУ відіграли й амбіції його лідерів. Наприкінці 1992 р. розпочався процес трансформації НРУ в партію, який завершився у грудні 1995 р. Саме тоді, на своєму IV з'їзді, НРУ проголосив себе політичною партією.

У травні 1992 р. стався перший розкол в Українській республіканській партії. Заступник її голови С. Хмара зі своїми прихильниками не погодилися з курсом партії на підтримку Президента Л. Кравчука та припинення політичної боротьби, виступаючи за непримиренну опозицію владі. Вони вийшли з УРП і створили Українську консервативну республіканську партію (УКРП). VI з'їзд УРП у жовтні 1995 р. констатував, що партія перебуває в глибокій кризі, обравши нового лідера — депутата Верховної Ради Богдана Ярошинського — й оголосивши кардинальну зміну курсу (перехід в опозицію до Президента Л. Кучми та Кабінету Міністрів). УРП заявила, що бере на себе відповідальність за лідерство в правій опозиції. Така корекція партійної тактики влаштовувала далеко не всіх, і навесні 1997 р. в УРП відбувся другий розкол — на радикальних та поміркованих республіканців. З партії були виключені колишні її помірковані республіканці — почесний голова Михайло Горинь та інші активісти. У травні 1997 р. вони ініціювали створення Республіканської християнської партії (РХП). Внаслідок неодноразових розколів і розходжень виникло п'ять партій християнського напряму — Українська християнсько-демократична партія, Християнсько-демократична партія України, Республіканська християнська партія, Християнсько-народний союз та Християнсько-ліберальний союз, але всі вони були нечисленними і невпливовими в суспільстві.

У жовтні 1997 р. відбувся установчий з'їзд партії "Реформи і порядок" (ПРП), яка об'єднала відомих економістів, підприємців. Головою партії став колишній віце-прем'єр України Віктор Пинзеник.

Це був період не тільки гучних партійних розколів і внутріпартійних розходжень, але й виникнення нових організацій. У 1992 р. було створено ще три націоналістичні партії — Конгрес українських націоналістів (КУН), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНвУ) та Українська національно-консервативна партія (УНКП). Базувалися вони здебільшого у Галичині, їх осередки на сході та півдні країни були слабкими, невпливовими.

Наприкінці 1993 р. було організовано Всеукраїнське об'єднання "Громада". Спершу воно уникало публічної політики, будучи малочисельною і непомітною силою. Активізація "Громади" відбулась у 1997 р. з приходом в партію команди тодішнього прем'єр-міністра України Павла Лазаренка.

У грудні 1994 р. виникла партія "Міжрегіональний блок реформ" (МБР), яку очолив Володимир Гриньов. На початку 1996 р. була створена Народно-демократична партія (НДП), яка претендувала на роль впливової центристської сили країни. До складу НДП увійшли тодішній прем'єр-міністр В. Пустовойтенко, кілька членів Кабінету Міністрів, чиновники з адміністрації Президента, багато народних депутатів України, впливові політики та підприємці. Першим головою партії обрали народного депутата Анатолія Матвієнка. У 1999 р. напередодні президентських виборів НДП очолив В. Пустовойтенко.

Протягом 1996 р. виникло ще кілька партійних організацій. З ініціативи державних урядовців, голів облдержадміністрацій та деяких народних депутатів наприкінці року була створена Аграрна партія України (АПУ), головою якої стала народний депутат Катерина Ващук. У тому ж році на політичну арену вийшла Соціал-демократична партія України (об'єднана), яка виникла внаслідок розколу СДПУ. Першим ц головою став колишній міністр юстиції Василь Онопенко. Паралельно продовжувала існувати СДПУ на чолі з Ю. Буздуганом. Певний час СДПУ(о) залишалась нечисленною і непомітною в Україні. Однак напередодні парламентських виборів в партію прийшли відомі підприємці й політики, зріс кількісний склад, змінилося її керівництво. Новим лідером СДПУ (о) став Віктор Медведчук, а сама партія згодом отримала неофіційний статус "партії влади".

На лівому фланзі політичного спектра в жовтні 1993 р. з'явилась нова політична сила — Комуністична партія України (КПУ), яка швидко перетворилася на одну з наймасовіших (140 тис. членів) партій України.

У 1996 р. у зв'язку з орієнтацією на соціал-демократизацію партії виник розкол в СПУ, внаслідок якого народні депутати Верховної Ради Наталія Вітренко і Володимир Марченко невдовзі створили ліворадикальну партію — Прогресивну соціалістичну партію України (ПСІЇУ).

На другому етапі розвитку політичних партій так і не була сформована багатопартійність. Більшість партій залишалася малочисельними, з аморфними організаційними структурами, без чітких програм. За рівнем інституціоналізації вони часто були протопартіями, а за своїм потенціалом і впливом на суспільство та владу уподібнювалися до груп тиску або гуртків за інтересами. В політології це явище отримало назву "дрібнопартійність".

Початок третього періоду становлення багатопартійності пов'язаний з парламентськими виборами 1998 р. — першими мажоритарно-пропорційними виборами, коли половину народних депутатів України було обрано на багатопартійній основі.

Білет 24.