58. Фінансування виборів. Відповідальність за порушення виборчих прав громадян.

Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано Центральною виборчою комісією.

Партія (блок), кандидатів у депутати від якої зареєстровано Центральною виборчою комісією, для фінансування

своєї передвиборної агітації зобов'язана утворити свій виборчий фонд, що формується в порядку, встановленому цим Законом. Фінансування передвиборних агітаційних заходів чи матеріалів з джерел, не передбачених частиною першою цієї статті, незалежно від наявності погодження з партіями (блоками) - суб'єктами виборчого процесу чи висунутими ними кандидатами у депутати, забороняється.

Фінансове забезпечення підготовки і проведення виборів депутатів за рахунок коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку та проведення виборів депутатів, здійснюється

Центральною виборчою комісією, яка є головним розпорядником цих

коштів.

Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів, у тому числі на друкування інформаційних плакатів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано Центральною виборчою комісією, на оплату публікації в засобах масової інформації передвиборних програм партій (блоків), часу мовлення на радіо і телебаченні здійснюються Центральною виборчою комісією та окружними виборчими комісіями відповідно до затверджених

Центральною виборчою комісією кошторисів видатків у межах коштів, передбачених на підготовку і проведення виборів у Державному бюджеті України.

Кошти на підготовку і проведення виборів депутатів, передбачені Державним бюджетом України, перераховуються Державним казначейством України Центральній виборчій комісії у триденний строк з дня оголошення про початок виборчого процесу.

Центральна виборча комісія затверджує середні норми видатків окружної виборчої комісії, а також середні норми видатків для потреб дільничних виборчих комісій, які повинні включати в себе, зокрема, витрати на майновий найм (оренду) приміщень виборчих комісій та оплату використання матеріально-технічних засобів і оплату праці членів комісій.

Окружна виборча комісія у десятиденний строк з дня її утворення на основі середніх норм видатків, затверджених відповідно до частини п'ятої цієї статті, складає єдиний кошторис видатків для підготовки і проведення виборів із включенням до нього видатків окружної виборчої комісії та видатків для потреб дільничних виборчих комісій територіального округу. Єдиний кошторис видатків окружної виборчої комісії затверджується Центральною виборчою комісією.

Фінансування виборчих комісій здійснюється в порядку, встановленому Центральною виборчою комісією спільно з Міністерством фінансів України.

Контроль за правильним та цільовим використанням коштів Державного бюджету України, виділених на підготовку і проведення виборів депутатів, здійснюється Центральною виборчою комісією та відповідними органами Державної контрольно-ревізійної служби України у порядку, встановленому Центральною виборчою комісією спільно з Міністерством фінансів України.

Відповідно до чинного законодавства України за порушення виборчого процесу та виборчих прав громадян передбачена адміністративна та кримінальна відповідальність.

Адміністративна відповідальність настає за виготовлення або замовлення виготовлення під час виборчого процесу друкованих матеріалів передвиборної агітації, які не містять відомостей про установу, що здійснила друк, їх тираж, інформацію про осіб, відповідальних за випуск, або у яких така інформація означена неправильно чи неповно, за що Кодексом про адміністративні правопорушення України передбачено накладення штрафу на громадян від 10 до 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (далі — НМДГ) і на посадових осіб — від 50 до 70 НМДГ. Нагадаю, що на сьогоднішній день неоподаткований мінімум доходів громадян становить 17 гривень.

Також, за порушення встановленого законом порядку розміщення агітаційних матеріалів чи політичної реклами або розміщення їх у заборонених законом місцях на громадян накладається штраф від 5 до 10 НМДГ.

Забороняється шляхом підкупу, обману або примушуванням перешкоджати громадянам у здійсненні ними свого виборчого права. За таке порушення Кримінальним кодексом України передбачена відповідальність у вигляді штрафу від 300 до 500 НМДГ або обмеження волі на строк до двох років.

Кримінальна відповідальність настає і за викрадення чи приховування виборчого бюлетеня або виборчого протоколу; незаконне знищення чи псування, викрадення чи приховування скриньки з бюлетенями. Такі дії караються штрафом від 200 до 400 НМДГ.

Виборцю забороняється незаконно передавати іншій особі свій виборчий бюлетень. Таке порушення карається обмеженням волі на строк від одного до трьох років.

Якщо ж член виборчої комісії умисно надав громадянину можливість проголосувати за іншу особу чи проголосувати більше, ніж один раз у ході голосування, або надав виборчий бюлетень особі, яка не включена до списку виборців, чи надав заповнений виборчий бюлетень, то за одну з таких дій настає кримінальна відповідальність у вигляді обмеження волі на строк від трьох до п’яти років.

Статтею 71 Конституції України передбачено, що вибори в Україні є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. За умисне порушення таємниці голосування під час проведення виборів, що виявилося у розголошенні змісту волевиявлення виборця ККУ передбачено штраф від 100 до 300 НМДГ або виправні роботи на строк до двох років.

Те саме діяння, вчинене членом виборчої комісії чи іншою службовою особою з використанням свого службового становища, карається штрафом від 300 до 500 НМДГ або обмеженням волі на строк до трьох років.

59. Державно-правові (юридичні) ознаки унітарної держави.

Унітарною (від лат. unitas - єдність) вважається держава, всі або переважна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу. Себто, територія унітарної держави складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць, які, за окремими винятками2, не наділяються власним правовим статусом, а статус органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які здійснюють управління в межах цих одиниць, визначається актами чинного законодавства центральної влади.

Унітарні держави класифікуються:

1) залежно від наявності чи відсутності в їхнім складі державоподібних територіальних утворень (автономних одиниць) на прості та складні. Територія простої унітарної держави по­діляється лише на адміністративно-територіальні одиниці3, тоді як складна унітарна держава у своєму складі має автономні одиниці.

2) залежно від ступеня централізації управління на централізовані, децентралізовані та відносно децентралізовані. В централізованій унітарній державі управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади. У децентралізованій унітарній державі відсутні місцеві органи виконавчої влади загальної компетенції, і на всіх субнаціональних територіальних рівнях функціонують органи місцевого самоврядування. Відносно децентралізовані унітарні держави характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Частина 2 ст. 2 Конституції України визначає Україну як унітарну державу, не конкретизуючи при цьому конкретну форму унітаризму. Аналіз положень Конституції України, присвячених питанням організації виконавчої влади на місцях, статусу Автономної Республіки Крим і місцевого самоврядування дозволяє характеризувати Україну як складну, відносно децентралізовану унітарну державу.

Це пояснюється тим, що, по-перше, до складу України входить автономне територіальне утворення - Автономна Республіка Крим, по-друге, децентралізацію управління в Україні здійснено лише на низовому територіальному рівні - село, селище, місто, а на регіональному (область) та субрегіональному (район) рівнях управління збережено централізоване державне управління. Подібна система територіальної організації влади є архаїчною і сьогодні в європейських країнах практично не застосовується. В контексті конституційної реформи гостро стоїть і питання щодо вдосконалення українського унітаризму на основі подальшої децентралізації управління, зокрема запровадження місцевого самоврядування на регіональному та субрегіональному територіальних рівнях.