2.1. Поняття та ознаки юридичної особи.
Поняття юридичної особи є не лише одним із центральних інститутів у цивільному праві, а й “запозичується” для регулювання інших суспільних відносин майнового характеру, що свідчить про те, що ця категорія має велике загальноправове значення. Тому термін “юридична особа” вимагає чіткого нормативного визначення.
Необхідно зазначити, що в правовій літературі є безліч визначень юридичної особи. Різні вчені по-різному трактують це визначення.
Наприклад, є точка зору Мейера Д.И., що “юридичною особою називається суб’єкт права, який не підпадає під поняття фізичної особи”[7,c.118]. І.А.Покровський писав, що юридична особа складає живе продовження індивідуальних осіб; особистість і воля цих останніх продовжує жити в утворених ними організаціях [8,c.125,140]. Братусь С.Н. у своїй монографії дав таке поняття юридичної особи: «Юридическое лицо, - такое коллективное образование, которое может приобретать гражданские права и принимать на себя гражданские обязанности. Юридическое лицо – самостоятельный субъект прав и обязанностей, отличный от тех лиц, которые являются либо членами его, либо его рабочими и служащими [9,с.92].Також проблемою юридичної особи займалися свого часу такі науковці як, А.В.Венедиктов [10, c.39]. Таким чином, досліджуючи цю проблему необхідно спочатку з’ясувати сутність цієї категорії, тих завдань, які з її допомогою реалізуються.
У суспільстві існує безліч організацій, і лише частину з них законодавець визначає як юридичні особи. Згідно ст. 23 Цивільного кодексу України [11,с.61] юридична особа визначається через категорію “організація”, але її визначення України не містить.
Стаття 63 Цивільного кодексу України дає нам таке поняття юридичної особи: ”Юридичними особами визнаються організації, що як такі можуть мати право власності, інші майнові та особисті немайнові права, а також нести обов'язки, бути позивачами та відповідачами у суді” [19].
Організація - це система соціальних відносин, орієнтована на досягнення соціальних результатів та на досягнення спільної мети [12,c.92]. Інакше кажучи, якщо люди утворюють певну систему, поєднуючись між собою для досягнення спільної мети, - з’являється організація. Організація – це цільова спільність [13,c.10]. Найбільш визначальним у ній є орієнтованість на досягнення певної мети. Причиною, яка зумовлює об’єднання, служить необхідність реалізації певної, відомої усім, хто об’єднується, мети. Такі об’єднання і є організаціями. В основі їх створення завжди лежить суб’єктивний чинник – інтерес.
Отже, суб’єктами цивільних правовідносин, учасниками цивільного обігу можуть бути як громадяни (фізичні особи), так і організації (юридичні особи). Але не кожна організація визнається юридичною особою та володіє цивільною правосуб’єктністю. Статус юридичної особи визнається лише за організаціями, які відповідають певним ознакам.
Правовими ознаками юридичної особи є ті, які визначають умови набуття організаціями статусу юридичної особи та характеризують правові наслідки визнання за організаціями такого статуту. Ознак юридичної особи багато, але ми розглянемо найважливіші, відсутність хоча б однієї з яких виключає можливість визнання організації юридичною особою. Такими ознаками є: 1) організаційна єдність ; 2) державна реєстрація; 3) самостійна участь у цивільному обороті; 4) майнова відокремленість; 5) самостійна майнова відповідальність; можливість бути позивачем та відповідачем у суді.
Отже, організаційна єдність. Її сутність полягає в тому, що у цивільних правовідносинах організація виступає як єдине ціле, яке має певну структуру, свою певну мету, задачі.
Організаційна єдність юридичної особи може бути закріплена в статуті, чи в статуті та установчому договорі, чи лише в установчому договорі. Дане положення виходить із законів України “Про господарські товариства”[35] та інших законів, а також із статті 25 ЦК України [11,67].
Іншою важливою ознакою юридичної особи є державна реєстрація. Відповідно до ст. 26 Цивільного кодексу України [11,c.69] правоздатність юридичної особи виникає з моменту затвердження її статуту або положення, а у випадках, коли вона повинна діяти на підставі загального положення про організації даного виду, - з моменту видання компетентним органом постанови про її утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність юридичної особи виникає в момент реєстрації. Сучасне законодавство України, як загальне правило, містить норму про те, що організація набуває статусу юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Крім того, таке правило МІСТИЛОСЯ ст. 6 Закону “Про підприємства в Україні” (ВТРАТИВ ЧИННІСТЬ з 1.01.2004 року) [34], ст. 14 Закону “Про об’єднання громадян” [17], ст. 6 Закону “Про господарські товариства”[35].
Як відомо, державна реєстрація, поряд із повідомленням про заснування, є одним із шляхів легалізації організації. Мета останньої – визнання з боку держави за певною організацією статусу учасника суспільних правовідносин (суб’єкта права). Лише у разі здійснення легалізації шляхом державної реєстрації за організацією визнається статус юридичної особи. Такий взаємозв’язок державної реєстрації з виникненням статусу юридичної особи містить ч. 2 ст. 14 Закону “Про об’єднання громадян” [17]: у випадку реєстрації об’єднання громадян набуває статусу юридичної особи.
Організація, яка не пройшла процедуру державної реєстрації, не визнається державою учасником цивільних правовідносин (юридичною особою). Проте вона може реалізувати свою мету в тій сфері суспільних відносин, які не вимагають наявності цивільної правоздатності або ж правом не регулюються. Якщо ж мета організації, може бути реалізована шляхом участі у цивільних правовідносинах, державна реєстрація є обов’язковою її передумовою. Інакше організація не зможе реалізувати мету, заради якої створювалася. Вона не здатна буде ні набувати прав, ні нести обов’язки.
Змістом державної реєстрації є не надання правосуб’єктності, а її визнання за організацією. Держава не визначає зміст правосуб’єктності організації. Вона лише стверджує, визнає її, контролює правоузгодженість задекларованої мети організації та шляхів її здійснення. Саме вони закріплюють в установчих документах створюваної ними організації статус юридичної особи.
Наступною ознакою юридичної особи є самостійна участь у цивільному обороті. Ця ознака характеризує організацію, яка вже визнана юридичною особою. Вступаючи у правовідносини, юридична особа набуває права та обов’язки. Існує точка зору, що це підсумкова ознака юридичної особи й одночасно мета, заради якої вона і створюється [14,c.120]. Саме ця ознака і виражає цивільну правосуб’єктність юридичної особи. Внаслідок самостійної участі в цивільному обороті юридична особа для захисту своїх порушених прав наділяється цивільною процесуальною правоздатністю. Підтримуємо думку вчених [15,c.121], які вважають, що можливість бути позивачем, відповідачем у суді, господарському чи третейському суді не є самостійною ознакою юридичної особи, а відноситься до ознаки, що розглядається. Це ствердження пояснюється тим, що процесуальна правоздатність залежить не лише від наявності у організації статусу юридичної особи, а й від наявності матеріально-правового інтересу та інших передумов права на позов. Оскільки цивільна процесуальна правоздатність є похідною від цивільної правоздатності, від наявності матеріально-правових відносин, то з визнанням за організацією цивільної правоздатності за нею повинна визнаватися і правоздатність процесуальна. Отже, самостійна участь у цивільному обороті визначає можливість юридичної особи бути суб’єктом цивільно-процесуальних відносин. На нашу думку, це трактування є найбільш правильним.
Перейдемо до наступної ознаки, яка тісно взаємозв’язана з попередньою. Це майнова відокремленість юридичної особи. Важливість цієї ознаки проявляється вже в тому, що частина науковців з її допомогою пояснюють сутність юридичної особи. А саме, В.Ємельянов пише, що “юридична особа – це організація, створена для самостійного господарювання з певним майном. Сутність юридичної особи вбачається як персоніфіковане майно, спеціально призначене для участі в цивільному обігу” [15,c.38]. На тих самих позиціях стоїть Е.О.Суханов [16,c.48].
Юридичні особи є учасниками цивільних правовідносин, які в основному пов’язані із здійсненням майнових прав та обов’язків. Тому вона наділяється відповідним майном, яке відокремлюється від майна її засновників. Майнова відокремленість є основою самостійної участі організації у цивільних правовідносинах. Стаття 23 ЦК України [11,c. 62] містить вказівку, що юридична особа має відокремлене майно. Але досліджуючи цю проблему, слід зазначити, що наявність відокремленого майна і майнова відокремленість у правовій літературі не ототожнюються. Прикладом формування відокремленого майна для створення юридичної особи є вимога внесення частини внесків у статутний фонд ще до її реєстрації. Це передбачено для деяких видів господарських товариств і в цілому відповідає потребам правового регулювання господарських відносин. Вважаємо, що до моменту державної реєстрації товариства такі внески належать учасникам на праві спільної часткової власності, оскільки суб’єкт ще не виник. Тому і в цих випадках немає підстав вважати це майно, хоч і відокремлене, майном юридичної особи. Необхідно зазначити, що існують і такі організації, які визнаються юридичними особами незалежно від наявності відокремленого майна. Більше того, їх існування та діяльність можливі без використання відокремленого майна як такого. Типовим прикладом є об’єднання громадян. До юридичних осіб, у відношенні яких їхні засновники (учасники) не мають майнових прав, відносяться також суспільні і релігійні організації (об'єднання), благодійні й інші фонди, об'єднання юридичних осіб [18,с.78]. Тут варто ще помітити, що наявність відокремленого майна виражається в самостійному балансі організації, на якому лічиться закріплене за нею майно.
Таким чином можна з упевненістю сказати, що наявність відокремленого майна не є обов’язковою ознакою юридичної особи.
Майнова відокремленість, навпаки, тлумачиться як здатність юридичної особи мати майно, відокремлене від майна її учасників (членів). Це, безумовно, характерно для будь-яких юридичних осіб. Ця ознака характеризує організацію, яка вже є юридичною особою. Майнова відокремленість юридичної особи має відносний характер і полягає в регламентуванні її діяльності з боку засновника. Засновник може встановити додаткові обмеження щодо реалізації права власності юридичної особи, що, як правило, закріплюється в установчих документах.
Самостійна майнова відповідальність. Ця ознака є похідною від двох інших: майнової відокремленості і самостійної участі в цивільному обороті. Будь-яка організація (юридична особа) несе відповідальність за результати своєї господарської діяльності, і відповідає по своїх боргам вона своїм майном. Про це в законі сказано: ”Юридичні особи відповідають по своїм обов’язкам майном, який їм належить на праві власності (закріпленим за ними), якщо інше не встановлено законодавчими актами. Засновники юридичної особи або власник її майна не відповідають по її обов’язкам, а юридична особа не відповідає по обов’язкам власника або засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи” [19]. Виступаючи в цивільному обороті від власного імені, юридична особа набуває відповідних прав та обов’язків. Як наслідок самостійної участі в цивільному обороті юридична особа несе і самостійну майнову відповідальність. Це ознака знаходить свій вираз у тому, що за зобов’язанням юридичної особи, як правило, не відповідає засновник, будь-які інші суб’єкти, в тому числі держава. Винятки з цього правила можливі лише щодо юридичних осіб окремих організаційно-правових форм, де така відповідальність може покладатися на засновників у силу правових норм. Самостійна майнова відповідальність юридичної особи означає, що вимоги кредиторів повинні бути пред’явлені саме до неї. На нашу думку, саме ця ознака є найпривабливішою для засновника, завдяки тому, що його ризик обмежується розміром переданого юридичній особі майна.
Згідно ст.23 Цивільного кодексу України [11,c.62] ще одною ознакою юридичної особи є можливість бути позивачем та відповідачем у суді, господарському чи третейському суді. Наявність цієї ознаки пов’язано з тим, що юридичні особи повинні не тільки приймати участь у цивільному обігу, а й мати можливість захищати своє порушене право чи відповідати за невиконання обов’язків.
Можливість юридичної особи виступати в якості позивача чи відповідача закріплена не тільки нормами матеріального права (ст.28 ЦК), а й в праві процесуальному - ЦПК [ 20,с.40], ст.1 ГПК України [21,с.4] і ін.
Таким чином, юридична особа – це створена відповідно до законодавства на підставі угоди організація, що має на меті реалізацію правомірних інтересів її засновників шляхом самостійної участі в цивільних правовідносинах від власного імені.