sbornik

Деякі роздуми про юридичні особи та їх організаційно-правові форми*

Поділ юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права із винесенням за межі Цивільного кодексу України (ЦК) останніх викликає деякі зауваження.

По-перше, не визначені критерії такого поділу, оскільки положення ст. 81 ЦК про залежність розмежування від порядку їх створення навряд чи можна вважати прийнятним, оскільки:

•всі юридичні особи створюються за рішенням (по волі) своїх засновників

іцим юридичні особи публічного права не відрізняються від юридичних осіб приватного права;

•той, хто прийняв таке рішення (орган державної влади чи приватні особи), також не впливає на правовий статус створюваної юридичної особи;

•якщо навіть взяти до уваги цей критерій, то слід було б визначити акціонерні товариства (АТ), створені в порядку корпоратизації та/або приватизації юридичними особами публічного права, в той час, коли це не може так бути, оскільки всі АТ являють собою юридичні особи приватного права.

По-друге, якщо справа була б лише в порядку створення юридичних осіб, то їх правовий статус мав би бути таким самим, як у юридичних осіб приватного права. Тобто мали б бути товариствами або установами з тією лише різницею, що вони поіншому створюються.

По-третє, слід було б винести за межі ЦК порядок їх створення, а врегульовувати в кодексі їх статус. Втім, одразу ж постає запитання, наскільки це доцільно.

Якщо ЦК, як наголошується, є кодексом приватного права, то логічно, що в ньому врегульовуються юридичні особи приватного права. Настільки ж логічно було б припустити, що десь є кодекс публічного права, і в ньому містяться так само чітко опрацьовані норми про юридичних осіб публічного права. Однак ані кодексу такого у нас немає, ані в його заміннику — Господарському кодексі України (ГК) — такого однозначного підходу не застосовується. В ГК не ставиться завдання продовжити таку класифікацію юридичних осіб, незважаючи на те, що він претендує на спеціальний закон в порівнянні з ЦК. Тобто здоровий глузд вимагав підхоплення основних засад поділу юридичних осіб, намічених в ст.81 ЦК, і завершення їх повної картини. Але цього не сталося. Замість дотримання такої схематичної класифікації, ГК ... не надає іншої та залишає взагалі поза регулюванням багато видів юридичних осіб, які мав би врегулювати. З Господарського кодексу ми так і не зрозуміли, які ж можуть бути юридичні особи публічного права, скажімо, що являють собою публічні (державні, комунальні) установи, які існують їх види, що за юридичні особи органи центральної та місцевої виконавчої влади та багато іншого. Тобто цей кодекс:

* Право України. — 2007. — №2. — С. 118–123.

•від запровадженого в ЦК підходу відступив;

•інших підходів не запровадив;

•численні види юридичних осіб публічного права не врегулював, зате

•передбачив інші юридичні особи приватного права, чим зіпсував фундаментальний підхід ЦК щодо існування лише двох організаційно-правових форм юридичних осіб — товариств та установ1;

•відновив ті, що вже є юридичними мертвяками (орендні підприємства);

•взагалі нехтуючи основними орієнтирами ЦК, його термінологією щодо юридичних осіб та підприємств як майна, вводить свою (суб’єкти господарювання, підприємства як суб’єкти), чим робить наше життя «в сфері господарювання» нестерпним.

У ЦК не вказується як критерій поділу юридичних осіб на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права їх право на майно. І це не випадково, оскільки ЦК виходить із того, що всі юридичні особи є власниками. Більше того, відмовляючись взагалі від регулювання юридичних осіб публічного права, в ст. 329 ЦК тим не менш визначається, що вони є власниками свого майна без усяких винятків. До того ж звертає на себе увагу той факт, що розташована вона не там, де йдеться про суб’єктів права власності, а де регулюється порядок набуття права власності!

За ГК ж, на перший погляд, здається, що основоположним для розмежування юридичних осіб (суб’єктів господарювання) є право на майно. Однак це лише на перший погляд! Адже якщо майно належить юридичній особі на праві власності, то за ГК це однозначно юридична особа приватного права, а якщо ця юридична особа невласник — то не однозначно, що вона є юридичною особою публічного права, оскільки як невласників ГК допускає й приватні підприємства, підприємства об’єднань громадян, дочірні підприємства господарських товариств тощо. Останні не можна ввжати юридичними особами публічного права і отже методом виключення їх слід було б віднести до юридичних осіб приватного права. Тоді вони, мабуть, і потраплять до тієї когорти «інших» юридичних осіб, про які з легкої руки господарників стало вказуватися у чинній редакції ч. 1 ст. 81 ЦК.

Не вказується як критерій розмежування юридичних осіб й інтерес — і не може вказуватися, оскільки інтерес таких юридичних осіб, які створюються в порядку, іншому, ніж передбачений ЦК, тобто тих, що можна було б віднести до юридичних осіб публічного права за ст. 81 ЦК (державні, комунальні), — не публічний,

априватний. І хоч їх засновником виступає держава в особі певних державних органів (відповідно для комунальних підприємств — територіальна громада в особі органів місцевого самоврядування), інтерес при цьому є такий самим, як і в разі створення юридичної особи приватного права.

1 Тут, зрозуміло, навіть немає потреби зупинятися на спробах довести різноманітність організаційноправових форм та виявити якісь критерії цього із відповідними залежностями. Це нехтує самі основні засади ЦК, яким однозначно встановлювалося, що тільки дві такі форми можуть мати місце. І лише «стараннями» господарників стало те, що перша частина ст. 83 зазнала змін і в ній в чинній редакції стало передбачатися, що можуть бути й інші форми, встановлені законом. Так було похоронено одну з основних ідей ЦК і що набуто взамін цього? — чудні форми: орендне, приватне та інший «господарницький набір».

При поєднанні двох попередніх критеріїв — права на майно (або інакше — права власності) та інтересу — не слід забувати: (а) що всі власники є рівними;

(б)що тим самим відкидається підстава для існування різних «форм власності»;

(в) що суб’єкти можуть мати майно на різних правових режимах власності, переслідуючи при цьому різні інтереси.

Щодо останнього особливо наочно це демонструється прикладом майна, яке належить державі (або інакше: те, що ми звикли називати державною власністю). Це майно перебуває в закріпленому стані за певними суб’єктами або в незакріпленому стані (казна).

Розглянемо перший випадок, який припускає такі варіанти закріплення:

–за державними підприємствами, тобто суб’єктами, які здійснюють підприємницьку діяльність;

–за державними установами, тобто суб’єктами, які не здійснюють підприємницької діяльності;

–за казенними підприємствами, які здійснюють квазіпідприємницьку діяльність, тобто в цілому їх діяльність дуже схожа з підприємницькою, але такою не є, оскільки відсутні критерії підприємницької діяльності — власний ризик (таке підприємство гарантоване, що його продукція буде реалізована і кошти сплачені, самостійної відповідальності воно також не несе), одержання прибутку (оскільки такі підприємства можуть бути й завідомо збитковими), виготовляють продукцію, обмежену або вилучену з обігу;

–за органами державної влади, які мають статус юридичної особи — міністерства, держкомітети, комісії тощо;

–за органами державної влади, які не мають статусу юридичної особи — Верховна Рада (майно Верховної Ради, але управляє ним юридична особа — Управління справами апарату ВРУ).

Органи державної влади в свою чергу:

–мають майно, яке їм належить як юридичній особі для здійснення своєї діяльності, тобто таке, що має для неї обслуговуюче значення (меблі, обладнання, приміщення);

–мають відношення до державного майна як орган держави, що виконує певні державні функції. Наприклад, Фонд державного майна України управляє державним майном, зокрема, через (а) проведення діяльності з приватизації,

(б)є представником держави в здійсненні її корпоративних прав тощо. Міністерство є органом, що контролює державні підприємства, а також виступає засновником АТ при корпоратизації;

–мають відношення до суспільного майна як орган держави, що виконує певні функції від імені і для Українського народу. Так, наприклад, згідно зі ст. 324 ЦК об’єктами права власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони. Від імені Українського народу ці права здійснюють органи держав-

ної влади та органи місцевого самоврядування. Очевидно, що слід додати, що й такі юридичні особи, як Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Міністерство аграрної політики, Державний комітет лісового господарства України тощо також покликані виконувати ці функції.

Підсумовуючи висловлене, можна зазначити, що публічні юридичні особи діють:

–у власних інтересах, коли вони використовують майно у своїй діяльності (державні та комунальні підприємства, органи державної влади та органи місцевого самоврядування на закріплене за ними майно);

–в інтересах держави, яка залишається значним власником майна, що використовується у різних сферах соціальної діяльності, в тому числі підприємницькій (органи державної влади та органи місцевого самоврядування при здійснені ними функцій управління державним майном, у т. ч. майном казенних підприємств та корпоративних прав держави);

–у суспільному інтересі.

Розглядання юридичних осіб публічного права крізь призму інтересів і прав на майно доводить, що державні та комунальні підприємства нічим не відрізняються від юридичних осіб приватного права. Вони діють у своєму, а отже — приватному інтересі. Тоді виникає колізія між приватним інтересом і публічним статусом. Вона має бути усунена перетворенням державних та комунальних підприємств на юридичні особи приватного права, внаслідок чого все стає на свої місця: по-перше, досягається гармонія між інтересом і правом, випрацьована ще з давньоримських часів; по-друге, перестануть існувати такі види юридичних осіб, яких не має бути у ринковому середовищі; по-третє, держава як будь-який власник зберігає за собою владу над ними, але зі встановленням інших правових зв’язків, ніж це мало місце за радянських часів.

Детальніше розглянемо варіанти відносин між публічним власником (державою) та юридичною особою, якій передане державне майно:

– речово-правові, що переважають нині. Вони втілені у таку конструкцію: держава є власником і як власник закріплює своє майно на іншому речовому праві — господарського відання — за своїми (тобто, державними) юридичними особами, якими є підприємства1. В такому разі ми маємо власника, який не володіє своїм майном, і невласника, що володіє чужим майном на іншому речовому праві — господарського відання2. І у першого, і у другого суб’єкта наявні речові права, але друге речове право підпорядковане першому. Це, безумовно, нагадує конструкцію довірчої власності, але вже протягом більш півстоліття всі докори в такій схожості

ди цього права. Так, не можна відкидати доводів В.А.Дозорцева, який обґрунтовував відсутність рис речових прав у права повного господарського відання та оперативного управління, оскільки вони, поперше, не є самостійними та залежать від іншого права — права власності; по-друге, можуть бути призупинені односторонніми діями носія іншого права (власника) і, по-третє, власник визначає їх межі та способи здійснення.

акції, що належать державі, поступово будуть відчужуватися на виконання концептуального бачення того, що в державній власності має залишитися лише те, що забезпечує виконання державою своїх конституційних завдань, а не ведення підприємницької діяльності. Так само — інші господарські товариства, частка в яких належить державі і яка має бути відчужена на користь приватних осіб у встановленому порядку.

Отже, запропонована схема не робить ніяких революційних кроків. Більше того, не є суперновою пропозицією реформування юридичних осіб в Україні, а є єдино вірним і таким, що відповідає правовим засадам варіантом вирішення тих проблем, які

унас сьогодні існують:

–щодо розбіжностей в регулюванні юридичних осіб приватного та публічного права та визначення (а скоріше, невизначення) правового статусу останніх;

–організаційно-правових форм юридичних осіб (суб’єктів господарювання);

–прав на майно юридичних осіб, які однозначно сьогодні визначити не можливо, оскільки не тільки існують традиційні для нас як нащадків радянської правової системи юридичні особи-невласники (державні та комунальні підприємства), не тільки породження 90-х років із закріпленням їх в ГК недержавних підприємствневласників, а й так звані державні або національні акціонерні товариства (ДАКи та НАКи), які далеко не завжди визначаються власниками свого майна.

Доводячи дієвість лозунгів: «існують лише дві організаційно-правові форми юридичних осіб приватного та публічного права — установи та товариства» та «всі юридичні особи — власники», слід зазначити: по-перше, мають бути виключно дві організаційно-правові форми юридичних осіб незалежно від того, чи вони є юридичними особами приватного, чи публічного права. Це товариства і установи1.

По-друге, такі суб’єкти публічного права, як держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, які є певними утвореннями (насамперед політикоправовими), виступаючи в цивільних правовідносинах, стають такими ж, як і суб’єкти приватного права. Останні ж за ЦК є особами, а отже і вказані суб’єкти публічного права мають набувати статусу осіб2. Поширеною і виваженою є позиція вважати їх юридичними особами, а не зациклюватися на тому, що ЦК врегулював їх як особливих учасників цивільних правовідносин3. Якщо так, то до яких із суб’єктів їх можна віднести? Очевидно, до товариств як публічних корпорацій4.

1 В ідеалі ж найоптимальнішим було б повернутися до бачення відсутності у товариств статусу юридичної особи, а взамін товариств позначити корпорації. Тоді було б дві організаційно-правові форми: корпорації та установи.

2 Таку позицію відстоював у своїй дисертації О.О. Первомайський, всебічно її обґрунтовуючи. Див.: Первомайський О.О. Участь територіальної громади у цивільних правовідносинах. — Дис. ... канд. юрид. наук. — Х., 2003. — 197 с.

3 Справа в тому, що науковці не повинні виходити з приписів закону, бо сьогодні закон один, а завтра — інший. Ми повинні вивести найбільш оптимальну модель регулювання, довести її і запропонувати для використання, адже закон не забороняє нам цього робити. В тому ж і завдання науки, щоб бути корисною законотворенню.

4 На жаль, наше цивільне законодавство взагалі не оперує поняттям корпорацій, а корпорація за ГК (ч. 3 ст. 120) — це щось зовсім інше, ніж у всьому світі. Проте в ГК йдеться і про корпоративні підприємства (ч. 5 ст. 63). Доцільно все ж таки було б поняття корпорації ввести до ЦК, визначивши її як організаційно-правову форму юридичної особи, що багато чого розставило би по своїх місцях.

По-третє, всі інші юридичні особи публічного права, до яких зазвичай сьогодні відносять державні та комунальні підприємства, також будуть корпораціями, що піддаватимуться загальноцивільному регулюванню.

Висловлені думки поступово приводять і до розуміння поняття корпорацій як таких юридичних осіб, в яких має місце відокремлення власності від управління. Строго кажучи, це твердження не сприймається повною мірою цивілістичним та й взагалі правовим, але є вірним по суті. Поясню свою позицію.

Для корпорацій мають значення два критерії. Перший: відокремлення майна власника, що супроводжується не тільки відсутністю безпосереднього впливу на це майно, а й припиненням самого права власності на нього внаслідок передання цього майна корпорації і виникненням замість цього корпоративних прав (або акцій) як іншого об’єкту.

Другий: новий об’єкт, в свою чергу, впливає і на повноваження власника, який вже не матиме класичну їх тріаду щодо володіння, користування та розпоряджання, бо відтепер може йтися лише про управління як про зовсім інший ракурс (прояв) можливостей власника1. Корпорація ж, якій передається майно численними власниками, самим своїм механізмом існування його поглинає, одночасно роблячи своїм єдиним конгломерованим об’єктом права власності. Щодо цього об’єкта його власник — корпорація — здійснює повноваження через свої органи, кожен з яких має свою компетенцію. Вищим з них є загальні збори осіб, які мають корпоративні права (акціонерів, учасників). Останні беруть участь в управлінні корпорацією, а отже — тим майном, яке їй належить і яке було створене за їх участю. Однак, враховуючи компетенцію вищого органу корпорації, можна стверджувати, що його функції інші, ніж безпосереднє управління майном. Для цього створюється виконавчий орган, який складають професійні управителі (менеджери). Створюють його загальні збори. Відтак, уже цілком очевидно, що власність від управління істотно відокремилася.

Опосередкованість зв’язку «первісного власника» (учасника, акціонера, який передав своє майно корпорації) і «його» майна схематично можна зазначити таким чином: (а) створення фіктивної особи — корпорації, (б) наявність у неї органів, через які здійснюється вплив на майно, (в) виникнення нового об’єкта, через який здійснюється зв’язок з майном і який зосереджує в собі відносини з корпорацією, тобто немовби «генетичний код» — що саме хто може вчиняти, певний акумулятор можливостей, (г) перетворення правомочностей власника на інше право — управління. Учасники беруть участь в управлінні корпорацією, а корпорація через свій виконавчий орган здійснює управління майном, (д) завдяки зазначеному учасники (акціонери) усуваються й від безпосереднього впливу на це майно своєю підприємницькою діяльністю, котру вони не здійснюють.

1 Спасибо-Фатеева И.В. Общая характеристика права собственности акционеров и права собственности акционерного общества // Предпринимательство, хозяйство и право. —1999. — №2. — С.15–20; вона ж. Юридична природа права на управління в акціонерному товаристві // Вісн. Акад. правових наук України. — 1999. — №3. — С. 77–88.

Підсумуємо всі три попередні тези: (а) необхідність розмежування товариств і корпорацій; (б) відокремлення власності від управління; (в) виникнення корпоративних прав (акцій) як окремих об’єктів, що поряд із іншим незворотньо та однозначно впливає на організаційно-правову форму юридичних осіб. З цього приводу зазначимо наступне.

По-перше, якщо взяти на порівняння такі «суто товариства», як повне та командитне, то в них немає органів, а вплив на їх майно (в тому числі шляхом управління) здійснюють самі учасники. Тобто в цих товариствах власність від управління не відокремлюється. По-друге, крім того, в них і підприємницька діяльність настільки тісно пов’язана з особами учасників, що це призвело до встановлення в ч. 7 ст. 80 ГК правила про необхідність державної реєстрації їх учасників як суб’єктів підприємницької діяльності, з чим погодитися аж ніяк не можна і що потребує найскорішого виправлення. По-третє, інші показники, крім відокремлення власності від управління і виникнення нового об’єкта, до уваги не беруться. Так, настільки спокусливим бачиться наявність об’єднання осіб/майна як критерій, що має характеризувати корпорації, що як правило, про нього йде мова при її характеристиці. Оскільки ж може існувати компанія однієї особи, цей критерій неприйнятний і його зазначають або як такий, що взагалі знищує можливість розглядати такі компанії як корпорації1, або як такий, що демонструє винятки з загального правила про корпорацію як об’єднання осіб2. Другий підхід був втілений в законодавчу норму (ч. 2 ст. 83 ЦК та ін.). Хоча і незважаючи на це, І.М. Кучеренко стверджує, що у випадку, коли товариство з обмеженою відповідальністю створюється однією особою відповідно до ГК, то це підприємство є не корпоративним, а унітарним3. При цьому залишається багато питань: чи стосується це тільки товариств з обмеженою відповідальністю, чи й акціонерних товариств; чи таке твердження ґрунтується лише на ГК, чи й на ЦК; чи не існуватимуть корпоративні права у єдиного учасника товариства з обмеженою відповідальністю тощо. Гадаємо, що таке твердження є не зовсім вірним і, не вдаючись в ті численні прикрі прояви нехтування ГК основними позиціями ЦК, лише демонструє те, наскільки небезпечно спиратися на ГК в цьому та в інших питаннях.

На завершення хотілося б сподіватися на те, що в українському праві буде наведений порядок з організаційно-правовими формами юридичних осіб, нарешті буде вироблений узагальнений підхід щодо їх розуміння, чим ми (і я в цьому переконана) зробимо дуже корисну справу для всіх, хто має відношення до цього питання. А це — вся українська спільнота. Тому проблема юридичних осіб стосується майже всіх, є однією з основоположних в цивільному праві і як така має бути вирішена якомога скоріше і цим сприяти нашому подальшому розвитку.

1Красько И. Юридические проблемы компании одного лица // Предпринимательство, хозяйство

иправо. — 1998. — №11; Мусин В.А. Одночленные корпорации в буржуазном праве // Правоведение. — 1981. — №4. — С. 44; Флейшиц Е.А. Буржуазное гражданское право на службе монополистического капитала. — М., 1948.

юрид. наук. — К., 2004. — С. 72.

Некоторые проблемы регулирования юридических лиц в законодательстве Украины*

Преобразования, происходящие в праве Украины с 1991 г., затронули многочисленные пласты отношений в обществе, коренным образом изменив устоявшееся за советский период их правовое регулирование. В частности, это касается юридических лиц. В данной статье будут рассмотрены лишь некоторые проблемы этой тематики: (1) организационно-правовые формы юридических лиц и (2) такие аспекты создания хозяйственных обществ, как формирование уставного капитала и разработка устава.

Организационно-правовыеформыюридическихлиц.Отметим такие этапы изменений, произошедших в украинском законодательстве по рассматриваемому вопросу.

1.В 1991 г. были приняты основополагающие законы Украины «О собственности», «О предпринимательстве», «О предприятиях в Украине», «О хозяйственных обществах», которые положили начало реформированию системы юридических лиц в Украине. Стали возникать частные, коллективные предприятия, различные хозяйственные общества. Для этого процесса не была характерна разборчивость в сущности отношений между участниками различных юридических лиц. Поэтому мало кто отличал их друг от друга. Наиболее яркими критериями для отличий было то, что частные предприятия создавались только одним физическим лицом; члены коллективного предприятия обязаны были работать в нем и при увольнении переставали быть таковыми. Между обществами с ограниченной ответственностью (ООО) и закрытыми акционерными обществами (ЗАО) отличия были исключительно формальными, ибо ЗАО не выпускали акции, а лишь фиксировали

вучредительных документах распределение уставного капитала на доли (акции). ЗАО и открытые акционерные общества (ОАО) имели также несущественные и к тому же спорные отличия, принципиальным из которых был запрет для акций ЗАО продаваться и покупаться на бирже. Но в отсутствие биржевой торговли в 90-е годы ХХ в. как таковой проблематика ЗАО и ОАО сводилась, как правило, к возможности в принципе отчуждать акции ЗАО третьим лицам.

2.С 1992 г. в Украине началась приватизация государственного имущества,

впроцессе которой на базе бывшего государственного имущества создавались мелкие, средние и крупные негосударственные юридические лица. Пожалуй, одной из черт этих процессов было то, что такие юридические лица стали воплощением стремления к закрытости состава своих участников. Это мог быть трудовой коллектив, приватизация госимущества которым приветствовалась законодательством того времени, а могли быть и кто-либо из руководства бывшего государственного предприятия или другие лица, перекупающие у членов трудового коллектива их ак-

* Гражданское законодательство: Статьи. Комментарии. Практика / Под ред. А.Г. Диденко. — Алматы, 2007. — Вып. 29. — С. 152–168.

ции (доли в уставном капитале) и сосредоточивающие в своих руках всю или значительную их часть. В любом случае налицо было желание пресечь намерения посторонних лиц проникнуть в хозяйственное общество путем скупки акций/долей участников или акций дополнительных выпусков.

Наблюдались также разноплановые попытки привлечь иностранных инвесторов. Однако доводы вложить свой капитал в украинский бизнес были малоубедительными в связи с постоянными изменениями законодательства. Для иностранных инвесторов то устанавливаются льготы, то отменяются; то государство предоставляет гарантии против изменения законодательства с их участием, то этими гарантиями оно пренебрегает; то вводится понятие совместного предприятия (СП) как специальной организационной формы участия иностранного инвестора в предпринимательской деятельности, то этот термин становится сленгом, поскольку СП уже видится обычным хозяйственным обществом, участником которого будет иностранное юридическое или физическое лицо; то происходит возврат к первоначальному варианту понятия СП и даже вводится понятие иностранного предприятия как юридического лица, созданного со 100% иностранной инвестицией (ст. 117 Хозяйственного кодекса Украины).

3. Становление негосударственного сектора экономики в процессе приватизации и укрупнение частного бизнеса приводят к возникновению крупных предпринимательских структур — холдингов, концернов, объединений. Законодательство, регулирующее их правовой статус, слишком слабо и несовершенно1, что позволяет создавать структуры, выводящие имущество из государственной собственности

вчастные руки без приватизации.

Вэто же время наблюдаются и контрпроцессы — создаются государственные юридические лица в организационно-правовой форме, свойственной негосударственным субъектам. Сначала стали появляться объединения предприятий угольной, строительной и других отраслей промышленности с квазикорпоративной структурой, а позже — национальные или государственные акционерные компании (корпорации), в которых имеет место лишь имитация корпоративного управления. До сих пор остается неясным и то, являются ли они собственниками либо их имущество принадлежит государству на праве собственности.

4. С 1995 г. постепенно нормализуются отношения в сфере аренды государственного и коммунального имущества. Запутанную и ущербную схему «перехода на аренду» сменила понятная и логичная. Арендные предприятия, правовой статус которых был слишком спорным, стали уходить в небытие. Их заменили обычные хозяйственные общества, создаваемые членами трудового коллектива государственного предприятия, которые хотят взять в аренду государственное имущество. Однако в Хозяйственном кодексе 2003 г. снова стало фигурировать арендное предприятие

1 Это лишь одна статья (ст. 3) Закона «О предприятиях в Украине» (ныне утратил силу) и Указ Президента Украины от 11.05.1994 г. «О холдинговых компаниях, которые создаются в процессе корпоратизации и приватизации» от 11.05.1994 г.