План

Вступ

1.Поняття Конституції України, її форми та структура

2.Порядок прийняття Конституції України, процедура внесення змін та доповнень до неї.

1. Характеристика внесених до Конституції України змін

3.Характеристика юридичних властивостей Конституції України

4.Значення Конституції України для побудови правової, демократичної, соціальної держави

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтується найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадянських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності. Сутність конституції – це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вияв у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного характеру та нормативно-правового змісту конституції.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного, важливий перш за все, соціально-політичний аспект конституції. Це своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів, тощо. Більшість з них виникає і реалізується в політичній сфері, яка як відомо є об’єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об’єднань. Така діяльність знаходить свій вияв в різноманітних правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не можу не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без того узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають свої державні повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом’якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі, Змінилась організація державної влади – відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній, демократичній, правовій державі, зокрема, інститути президенства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та інші. Почалось становлення сучасного парламенту й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо.

Поряд із змінами в організації держави й суспільстві і завдяки їм відбуваються зміни у правовій системі в цілому. Важливим етапом у українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави – це визначна подія в її історії, в утвердженні державної суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у русло процесів державотворення.

Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішим з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішньодержавних і міжнародних відносин, загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи, виборчого права, закріплення основних рис правової держави, впровадження ідей парламентаризму, орієнтація на людину та загальнолюдських цінностей, правове зміцнення основ громадського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп, посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції, розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України намагається втілити в життя наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, права на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

1. Поняття Конституції України, її форма та структура

Конституція України – це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади і місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави [1].

Соціально-політичні сутність конституції України полягаю в тому, що вона являє собою суспільний договір, де знайшли закріплення політичні інтереси найрізноманітніших суспільних груп населення. Вона відображає баланс інтересів суспільства.

Конституція України регулює досить широке коло суспільних відносин. Об’єктом такого регулювання є: засади народовладдя конституційного ладу, принципи формування владних структур, народний і національний суверенітет, основні права і свободи, обов’язки людини і громадянина, державні символи України, засади взаємодії державних та недержавних інститутів, територіальний устрій України, засади взаємодії центральних і місцевих органів України, Автономної Республіки Крим, зовнішньополітичні аспекти діяльності України, форми безпосередньої демократії – вибори, референдум тощо; статус, принципи формування і діяльності, засади взаємовідносин і взаємодії Верховної Ради України , Президент України, Кабінету Міністрів України, правовий статус, принципи формування і основи діяльності Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції в державі.

Конституція - політико-правовий документ, в якому знаходять свій концентрований, офіційний вираз і закріплення головні, базові устої суспільного і державного устрою: належність державної влади, характер власності, права і свободи громадян, національне - державний і адміністративне - територіальний устрій, а також система і принципи діяльності механізму здійснення повновладдя народу.

Конституція - це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни: закон законів, як називав її Маркс. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни - це Основний Закон. Закони являють собою систему, а не хаотичний набір різних положень. В основі цієї системи - Конституція, що є не тільки установчим документом держави та її основних інституцій: парламенту, уряду, суду, місцевого самоврядування і те. ін., а й юридичним актом. Як юридичний документ, Конституція має бути викладена в чітких юридичних термінах, її положення не повинні суперечити одне одному, тобто створювати колізії.

Як документ установчий, Конституція повинна містити процедури розв'язання суперечностей, що виникають у процесі діяльності держави. Одна з функцій Конституції, яка випливає із її суті, - це затвердження справжнього народовладдя. Конституція не може заважати саморегуляції суспільства: вона повинна бути орієнтиром, еталоном, на який рівняються його політичні, правові та моральні цінності. Завдання полягає в тому, щоб через усвідомлення сутності Конституції, " поставити на місце " співвідношення суспільства й держави. Це, безперечно, не означає, що традиційні класові протиріччя зникають зовсім: вони пом'якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план. На першому плані є фактори, обумовлені кризою сучасної цивілізації, необхідністю збереження людства від загибелі. Саме в таких умовах особливої ваги і значення набуває соціальний консенсус, де Конституція відіграє особливу роль, виступає головним політико-правовим засобом його забезпечення.

З огляду цього змішуються оціночні характеристики: Конституція має виражати інтереси не стільки держави, скільки інтереси громадянського суспільства, головною цінністю якого є людина. Це є мірилом соціальної цінності і ефективності Конституції. Відтак, між іншим, вирішується давня суперечка відносно того, чим є Конституція: законом суспільства чи держави. Відповідь однозначна: вона повинна стати основою, правовою базою ефективного рішення загальних справ громадянського суспільства, могутнім засобом його самозбереження і розвитку, забезпечення реалізації прав і свобод людини. Будь-яка Конституція виникає і діє для того, щоб врегулювати устрій держави, а не суспільства, хоч індиферентною до справ суспільства вона не може бути. Вона не може стояти осторонь від таких спеціальних інституцій як власність, права і свободи громадян; громадські та релігійні об'єднання; громадянське суспільство з його політичною, економічною та соціально-класовими основами; влада як авторитарний спосіб організації суспільства; права і свободи нації тощо. Це - елементи організації суспільства, а не державного устрою, його прерогатив.

Важливе значення має форма Конституції, на яку безпосередньо впливає її зміст. Форма Конституції – це спосіб організації закріпленого в ній нормативного матеріалу. Має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і структуру.

Систему Конституції – це зумовлена змістом об’єкта конституційного регулювання організація норма, яка створюється законодавцем з урахуванням вимоги національної традиції і законодавчої техніки.

Структура Конституції – це логічний зв'язок різних інститутів незалежно від місця розміщення у тексті Конституції.

Конституція України 2004 рогу має Преамбулу, 15 розділів і 161 статтю. Преамбула – це вступна частина Конституції. У ній відсутній заголовок. Формально преамбула Основного Закону не має юридичного змісту, але виражені в ній ідеї мають істотне значення для деяких видів тлумачення її норми. В ній формуються цілі, мета побудови держави, важливі вихідні положення політико-правового характеру, зокрема:

• положення про державно-політичне розуміння поняття «український народ», за яким його визначають як єдність громадян України різних національностей, тобто всі особи, які належать до громадянства України, разом становлять український народ;

• положення про те, що дану Конституцію прийнято на основі здійснення українською нацією право на самовизначення;

• положення про те, що дану Конституцію прийнято для забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя;

• положення про те, що парламентарії, приймаючи Основний Закон України, усвідомлюють усю свою відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями українського народу.

• положення про те, що визначення Конституції Основним Законом України [2].

Розділ I «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення , які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, екологічної безпеки, а також статті, що визначають державну символіку.

Розділ II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» присвячено визначенню основних особистих, політичних екологічних , соціальних прав і свобод громадян України та гарантії їх реалізації, а також обов’язків громадян перед державою і суспільством.

Розділ III «Вибори. Референдум» врегульовує порядок здійснення й проведення таких ключових форм народного волевиявлення, як вибори та референдум [3].

Розділ IV «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного органу законодавчої влади – Верховної Ради України, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

Розділ V «Президент України» вміщує норми, що регулюють правове становище Президента України , порядок його обрання, повноваження, умови їх припинення. Цей розділ також закріплює положення про порядок формування та функції Ради національної безпеки України.

Розділ VI «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції Уряду України, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення повноважень цих органів.

Розділ VII «Прокуратура» закріплює завдання та статус органів прокуратури.

Розділ VIII «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя, та визначає статус суддів [4].

Розділ IX «територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України.

Розділ X «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, повноваження республіки.

Розділ XI «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає склад та повноваження Конституційного Суду , встановлює гарантії незалежності та недоторканості суддів.

Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція України набуває чинності з дня її прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом – днем Конституції України [5].

Розділ XV «Перехідні положення» закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв’язку з прийняттям нової Конституції України.

Порядок прийняття Конституції України, процедура внесення змін та доповнень до неї. Характеристика внесених до Конституції України змін

Перший важливий крок до незалежності України зробила 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет УРСР. «Виходячи з невід’ємного права української нації та самовизначення, Декларація проголошувала верховенство, самостійність і неподільність влади Республіки у межах її території, недоторканість і незмінність кордонів, права народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством самостійного створення банкової, цінової, фінансової, митної і податкової системи України заявила про свої права на власні Збройні Сили, власні внутрішні війська та органи державної безпеки, підпорядковані Верховній Раді».

1. 16 липня 1990 року – 26 жовтня 1993 року.

На початку цього етапу була створена комісія, яка розробила концепцію нової Конституції, в якій було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції. Водночас до чинної Конституції УРСР вносилися зміни й доповнення з метою приведення її у відповідність до положень Декларації про суверенітет. Проте конституційний процес був перерваний через загострення політичної ситуації та протистояння різних гілок влади, представники кожної з яких мали різні, чи навіть суперечливі бачення нової Конституції [6].

2. 10 листопада 1994 року – 8 червня 1995 року.

Під час цього етапу паралельно з розробкою проекту нової Конституції розв’язалася проблема створення тимчасового конституційного порядку. Завершенням цього етапу слід вважати укладення Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Цей договір забезпечив умови для прискорення Конституційного процесу.

3. 8 червня 1995 року – 28 червня 1996 року.

Даний етап мав суттєві особливості, що рідко зустрічаються у світовій практиці. Саме на цьому етапі відбулися наступні вирішальні, щодо прийняття сучасної Конституції події:

• 24 листопада 1995 року Конституційна комісія створила на своєму засідання нову Робочу групу з підготовки проекту Конституції;

• Конституційна комісія схвалила проект представлений Робочою групою, і пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради;

• 5 травня 1996 року Верховна Рада створила Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції;

• Верховна Рада обговорила більшість статей Конституції і прийняла нову Конституцію кваліфікованою більшістю голосів;

• 28 червня 1996 року після завершального редагування тексту Конституції, Верховна Рада остаточно прийняла Конституцію України, а 12 липня її урочисто підписали Президент України й Голова Верховної Ради України [7].

2. Порядок внесення змін та доповнень до Конституції України.

З метою забезпечити стабільність Конституційного устрою Конституція може бути змінена лише в особливому, закріпленому нею порядку, що відрізняється від внесення змін до поточного законодавства.

Стаття 154 Конституції визначає коло суб’єктів конституційної ініціативи, яким надана можливість ставити питання про зміну положень Конституції України. Це Президент України і не менш як третина народних депутатів України. Тільки вони можуть вносити законопроект про зміни до Конституції України на розгляд Верховної Ради України.

Конституційна ініціатива про внесення змін до Конституції України оформлюється у вигляді Законопроекту. Законопроект має бути поданий у відповідній з Регламентом Верховної Ради України в письмовій формі, з супровідною запискою, що містить обґрунтування необхідності розробки та прийняття закону, а також, у необхідних випадках, з пояснювальною запискою, довідкою про фінансові та інші витрати, пов’язані з прийняттям і впровадженням закону, іншими матеріалами й додатками. Якщо вказані вимоги невиконані, законопроект може буди повернений Верховною Радою, його ініціаторові.

Конституція України встановлює, що Законопроект про внесення змін до Конституції має бути обов’язково попередньо схвалений більшістю конституційного складу Верховної Ради за нього проголосували не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.

Усе сказане стосується розділів: 2. «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»; 4. «Верховна Рада України»; 5. «Президент України»; 6. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади»; 7. «Прокуратура»; 8. «Правосуддя»; 9. Територіальний устрій України»; 10. «Автономна Республіка Крим»; 11. «Місцеве самоврядування»; 12. «Конституційний Суд України»; 14. «Прикінцеві положення»; 15. «Перехідні положення».

Після внесення до Верховної Ради законопроекту про зміни норм цих розділів процес його розгляду і прийняття можна умовно поділити на два етапи. На першому етапі законопроект обговорюється і схвалюється більшістю конституційного складу Верховної Ради, а на другому вже схвалений законопроектна наступній черговій сесії може бути прийнятим, якщо за нього проголосувало не менш як дві третини конституційного складу Верховної Ради.

Конституція України встановлює, що законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою і щодо якого закон так і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради повторно не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Також передбачено, що Верховна Рада протягом усього строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

Із цього загального порядку, внесення змін до Конституції України є винятком. Вони стосуються можливості внесення змін до розділів 1. «Загальні засади»; 3. «Вибори. Референдум» та 13. «Внесення змін до Конституції України».

Конституція України встановлює також, що повторне подання законопроекту про внесення змін до розділі 1, 3, 13 з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.

Конституція України не може бути змінена, якщо ці зміни:

1) Передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина. Це положення підкреслює те значення, яке надається правом і свободам людини й громадянина в правовій державі;

2) Спрямовані на ліквідацію незалежності України. Такі зміни суперечили б загальним засадам Конституції України ст.1, якої проголошує Україну суверенною, незалежною і правовою державою;

3) Спрямовані на порушення територіальної цілісності України. Такі зміни суперечать ст.2 Конституції України, за якою територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану. Правовий режим надзвичайного стану спрямований на забезпечення безпеки громадян при стихійних лихах, аваріях і катастроф, а також на захист прав і свобод громадян, конституційного ладу при масових порушеннях правопорядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства. Усі законопроекти про внесення змін до Конституції України розглядаються Верховною Радою України, за наявності висновку Конституційного Суду України, який повинен сформулювати мотивований висновок щодо конституційності змісту законопроекту та можливості його розгляду Верховною Радою.

Висновок Конституційного Суду є важливим юридичним гарантом проти можливості порушення Основного Закону. Без нього Верховна Рада України не може прийняти законопроект до свого розгляду.

З усього сказаного й випливає значення регламентації порядку внесення змін, та порядку введення в дію Конституції. Саме з моменту набуття Конституцією чинності вона стає Основним Законом суспільства й держави, саме з цього моменту виникають конституційні права, свободи та обов’язки тощо.

Конституція України набуває чинності з дня її прийняття ( ст.160 Конституції України ). Так, ст.94 Конституції України передбачає, що закон набирає чинності через десять днів від дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Конституція ж незалежної України, з оглядку на надзвичайну важливість цього акту, була введена в дію до її офіційного оприлюднення, в порядку, що передбачений Конституцією України.

Зволікання з офіційним опублікуванням Конституції України, яке відбулося через певний час після її прийняття і набрання чинності, було викликане необхідністю опрацювання чіткої конституційної мови, правопису й лексики, юридичної термінології, внесення редакційних та інших технічних змін і доповнень до цілковитої незмінності юридичного змісту, прийнятого 28 червня 1996 року.

Текст Конституції України був офіційно оприлюднений у відповідності з Законом України «Про прийняття Конституції і введення її в дію». Його головними положеннями є: ствердження факту прийняття Конституції України; визнання такою, що втратила чинність, Конституції України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами й доповненнями; визнанням таким, що втратив чинність, Конституційного Договору між Верховною Радої України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в України на період до прийняття нової Конституції України.

2.1 Характеристика внесених до Конституції України змін від 8 грудня 2004 року

8 грудня 2004 року Верховна Рада України прийняла ряд змін до розділів 4, 5, 6, 7, і 11 Конституції України 1996 року. Згідно цим змінам значно розширились повноваження Верховної Ради України щодо формування центральних органів виконавчої влади в державі.

Також розширені повноваження Верховної Ради України щодо формування персонального складу Кабінетів Міністрів України. Коли в минулому згідно статті 114 Конституції України 1996 року всіх міністрів призначав і звільняв Президент України, то тепер їх призначає Верховна Рада України шляхом голосування [8].

Верховна Рада України призначає тепер Голів Антимонопольного комітету України, фонду державного майна України і Державного комітету телебачення і радіомовлення України, а також Голову Служби Безпеки України.

Саме ці положення змін у Конституції України і свідчать передусім про те, що Україна з президентсько-парламентської республіки перетворюється на парламентсько-президентську республіку.

Згідно внесених змін у 5 розділі Конституції України зменшуються Права Президента України щодо впливу на органи виконавчої влади. Він втратив право призначати Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голову Служби Безпеки України. Проте нині Верховна Рада України не може призначати Голову Служби Безпеки без подання Президента України. Так само Президент України дає подання на призначення Верховною Радою України Голови Національного банку України та двох міністрів – Міністра оборони України і міністра закордонних справ України.

Зміни в Конституції України також дещо звузили ефективність президентського вето щодо прийняття Верховною Радою України законів. Так, тепер Президент України не має права вето щодо прийняття тих Верховною Радою України законів про внесення змін до Конституції України [9].

Крім того, згідно статті 94, «якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш , як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі, якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опублікується за його підписом.

Хоч за Президентом України збережене право скасовувати нормативно-правові акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, але він втратив це право стосовно актів Кабінету Міністрів України. Згідно внесених змін у статтю 106 Конституції України, Президент України тепер може лише зупинити дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідальності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.

Водночас, згідно змін у статті 87 Конституції Президент України отримав право на внесення пропозиції про розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Крім того, згідно доповнень у статтю 90 Конституції України, Президент України отримав дві додаткові підстави для дострокового припинення повноважень Верховної Ради України, якщо:

1. протягом одного місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій, в яку входить більшість (тобто не менше 226) народних депутатів;

2. протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано його новий персональний склад;

Також за Президентом України збережено право визначати керівників місцевої виконавчої влади – голів обласних і районних державних адміністрацій. Президент України також впливає на формування судової гілки влади – призначає третину суддів Конституційного Суду України, утворює у визначеному законом прядку суди загальної юрисдикції і здійснює перше призначення на 5 років суддів цих судів. Президент України також залишився Головнокомандувачем Збройних Сил України [10].

Внесені в Конституцію України зміни розширили повноваження Прем’єр-міністра України. Посилюють роль Прем’єр-міністра України у політиці держави і доповнення до статті 116 Конституції України, які дають Кабінету Міністрів України такі нові повноваження, як право утворювати, реорганізовувати і ліквідовувати міністерства та інші органи центральної виконавчої влади, які входять до складу Кабінетів Міністрів України. Раніше ці повноваження належали Президенту України. Згідно внесених змін у статті 114 Конституції України не встановлена обов’язкова кількість прем’єр-міністрів, як це було в Конституції 1996 року, де їх було 3. Це дає Прем’єр-міністру України можливість самостійно збільшувати чи зменшувати їх число.

Проте, згідно змін у статті 112 повноважень Прем’єр-міністра України звужені. Тепер у разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов’язків тимчасово покладаються на Голову Верховної Ради України, а не на Прем’єр-міністра України, як це було раніше [11].

Але в цілому роль Прем’єр-міністра України у виконавчій владі після внесення змін до Конституції України зросла.

3. Характеристика юридичних властивостей Конституції України

Головним джерелом конституційного права є конституція. Майже в усіх країнах світу це єдиний нормативний акт вищої юридичної сили (іноді кілька таких актів), що регламентує окремі сторони економічної і політичної організації суспільства, встановлює засади державного ладу і визначає основи правового статусу особи.

Найбільш поширеними є два значення терміна «конституція». Пер­ше значення — це юридична конституція як основний закон, наділений вищою силою щодо інших правових форм. Юридичні конституції відрізня­ються від звичайного законодавства не тільки за змістом своїх норм, а й за їх характером. Як правило, конституції здійснюють більш загальне ре­гулювання суспільних відносин. Однак іноді конституції містять положен­ня, що не входять до типового обсягу їх регулювання і є конституційними лише за формою, а не за суттю. Вони включені до конституційних текстів з метою надання їм більшого авторитету і сталості. Штучний зв'язок та­ких положень з конституцією виявляється в тому, що у випадках відміни конституції вони зберігають своє значення, відбиваючись у звичайних за­конах або в інших ординарних правових формах.

Сказане не заперечує поняття юридичної конституції. Близьким до нього є поняття формальної конституції. Воно охоплює не тільки юри­дичні конституції як основні закони, а й так звані неписані конституції, які вищої сили не мають. Неписані конституції існують тільки у Велико­британії і Новій Зеландії. Вони являють собою досить широку сукупність джерел, нерідко застарілих і навіть архаїчних, до яких належать закони, судові прецеденти, окремі акти глави держави, правові звичаї, консти­туційні угоди тощо. Зокрема, до складу неписаної конституції Великобри­танії входять такі акти, як Велика хартія вільностей1215 p., Білль про права 1689 p., Акт про престолонаслідування 1701 p., акти (закони) про парламент 1911 р. та 1949 p., акти про членство в палаті лордів 1958 p. і 1963 p., Акт про громадянство 1981 р., Акт про народне представниц­тво 1983 p.(виборчий закон) та багато інших. Найістотнішою особливістю неписаних конституцій є те, що норми законів, які входять до їхнього складу, є нормами звичайного характеру. У конституційній теорії і прак­тиці відповідних країн не вживається поняття основного закону.

Неписані конституції не можуть розглядатися як суто юридичні кон­ституції. Причиною цього є не тільки відсутність єдиного акта вищої юри­дичної сили, а й відносно обмежена значущість правових норм у загально­му обсязі конституційного регулювання. Не дуже визначений, проте узго­джений в цілому нормативний зміст неписаних конституцій містить ком­поненти не лише юридичного характеру. В них наявні норми, юридична природа яких викликає сумніви або навіть заперечення. До таких норм пе­редусім мають бути віднесені норми так званих конституційних угод. Тому неписані конституції є своєрідними політико-правовими феноменами.

Саме визначення відповідних конституцій як неписаних слід визнати неточним, оскільки насправді вони складаються як з писаних компонентів (закони та судові прецеденти), так і з неписаних (звичаї, конституційні уго­ди). Конституція як основний закон за формою і за суттю є систематизова­ним актом. Конституції ж названих країн можна визначити як несистематизовані, що до того ж не мають юридичних якостей основного закону.

Другим поширеним значенням терміна «конституція» є фактична конституція. Фактична конституція — це реальний порядок організації і здійснення державної влади, фактичні стосунки між державою та осо­бою. Юридична й фактична конституції можуть збігатися. Ті положення юридичної конституції, що узгоджуються з існуючими суспільними відносинами, є реальними, ті, що не узгоджуються, — фіктивними. При цьому питання про реальність або фіктивність тієї чи іншої конституції, включаючи її окремі положення, не слід ототожнювати з питанням про демократичність або реакційність.

Наука конституційного права не обмежується наведеними значен­нями терміна «конституція». Найцікавішим серед інших є визначення конституції як системи обмежень державної влади шляхом проголошен­ня і забезпечення прав та свобод громадян. Таке визначення має свої ви­токи в загальній ідеї конституціоналізму як державного правління, що обмежене і грунтується на законі основоположного характеру.

Найважливішою рисою конституції як основного закону є вища юри­дична сила. Поняття основного закону пов'язане з концепціями, сформу­льованими в XVII—XVIII ст.ст. Представники тогочасної школи природного права називали конституцію основним законом і розглядали її як первісний акт суверенної влади та як джерело будь-якої встановленої влади.

Поняття конституції як основного закону історично пов'язане і з теорією суспільного договору, яку сформулював відомий французький просвітитель Жан Жак Руссо. Він розглядав основний закон як засіб фіксації договору, на основі якого встановлюється державний лад. Прикла­дом такого суспільного договору вважалася, зокрема, Конституція Франції 1791 p., а учасниками договору — король і орган народного представництва. Договірний характер визнавався і за деякими конституціямиXIX ст.

Поняття конституції як основного закону тісно пов'язане з теорією народного суверенітету, сформульованою у XVIII ст. Однією із засад цієї теорії була ідея установчої влади, за якою тільки народ є суб'єктом такої влади, і саме народові, безпосередньо або через обраних ним представників, належить право приймати рішення про умови свого політичного існування. Таким чином, визнавалася необхідність прийняття конституцій на рефе­рендумі або спеціально обраним представницьким органом - установчими зборами. З часом тлумачення установчої влади за представництвом було по­ширене і на випадки прийняття конституцій парламентами, хоч іноді звер­талась увага на відмінність змісту мандатів депутатів парламенту і членів установчих зборів. Разом з тим прихильники класичної концепції установ­чої влади визнають її принципову відмінність від законодавчої влади. Ос­тання, будучи встановленою владою, є похідною і діє в межах компетенції, визначеної установчою.

Наочним виявом і водночас підтвердженням якостей конституції як основного закону є особливий порядок її прийняття та зміни. Історич­но першими способами прийняття конституцій були установчі збори (кон­ституційна асамблея, конвент тощо) і референдум. Установчими зборами прийнято чинну Конституцію США, першу Конституцію Франції, чинну Конституцію Норвегії та деякі інші конституції XIX ст. На референдум виносилася більшість конституційних актів Франції кінця XVIII - по­чатку XIX ст. Нерідко референдуму тут передували розробка і схвалення конституцій установчими зборами.

Ті самі способи прийняття конституцій застосовуються і в наш час. Установчими зборами були схвалені або прийняті чинні конституції Італії, Індії, Португалії, Болгарії, Румунії та інших держав. Як спосіб прийнят­тя сучасних конституцій досить широко застосовується референдум. При цьому він звичайно виступає лише як кінцева стадія конституційної правотворчості. Іноді, як і раніше, референдуму передує розробка і схвалення конституції установчими зборами (Румунія). Досить часто проект консти­туції розробляє спеціальна комісія, до складу якої звичайно входять депу­тати парламенту (Ірландія, Данія, Іспанія), або розробку його контролює уряд (Казахстан, Франція, Туреччина, Росія). У будь-якому випадку роль громадян, які беруть участь у відповідних референдумах, обмежується можливістю проголосувати «за» або «проти» пропонованого проекту.

Історія зарубіжних країн свідчить про те, що роль референдуму як способу прийняття основного закону не слід перебільшувати. Його значення і зміст можуть бути перекручені і навіть зведені нанівець шляхом різних маніпуляцій правлячих кіл, активного впливу їх на масову політичну свідомість. Немає прямої залежності між використанням процедури рефе­рендуму і демократичністю самої конституції. Головним фактором тут ви­ступає розклад політичних сил у суспільстві на момент прийняття консти­туції, спроможність їх відобразити і захистити відповідні інтереси.

Досить поширеним способом прийняття конституції є введення її за­конодавчим органом (парламентом) на основі так званої кваліфікованої більшості (як правило, 2/3 загальної кількості депутатів). Так були прийняті чинні конституції Австрії, Фінляндії, Швеції, Японії, а також основні зако­ни переважної більшості держав Центральної і Східної Європи та тих, що утворилися на терені колишнього СРСР.

Іноді парламент схвалює спеціальну процедуру розробки і затвер­дження основного закону, якої сам і дотримується. Так було прийнято чинну Конституцію Греції. У деяких випадках парламент прямо проголо­шує себе установчими зборами і діє відповідним чином. Такий порядок використовувався при прийнятті в 60-і роки XX ст. перших конституцій в більшості франкомовних країн Африки, а також конституцій в ряді інших країн, що розвиваються.

Конституція України характеризується певними кваліфікуючими ознаками, що визначають її сутність, зміст, цілі та призначення в суспільстві і державі.

По-перше, Конституція України є актом найвищою юридичної сили, що об’єктивізує політичну волю України як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Конституція України є юридичним вираженням народного суверенітету, результатом здійснення народом свого природного права на самовизначення, втіленням національних традицій державотворення і право творення, ідеалів і принципів суспільного і державного устрою, загально визначених прав і свобод людини, передових моделей організації та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування та правового захисту Конституції.

По-друге, Конституція України є головним, найважливішим нормативно-правовим актом у системі джерел національного права України, основним джерелом конституційного права і всіх інших галузей права України. Вона здійснює системоутворюючу функцію щодо системи конституційного права України та системи національного права в цілому. Всі інші закони та підзаконні акти приймаються, змінюються і припиняють свою дію відповідно до нормативних положень чинної Конституції.

По-третє, Конституція України має найвищу юридичну силу, що відображає її верховенство у системі конституційного права у системі національного права в цілому. Нові закони та інші нормативно-правові акти мають прийматися на її основі і повинні відповідати їй, а чинні-маються приводитись у відповідність до неї [12].

По-четверте, Конституція України містить норми, які є нормами прямої діє. Вони знаходять свій вияв, подальший розвиток і деталізуються в інших нормативно-правових актах, але це не спростовує можливості застосовувати норми Конституції України, безпосередньо, особливо ті норми, що визначають основні права і свободи людини і громадянина. Так, ч.3 ст.8 Конституції України визначає: «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Безпосередньо дія прямих норм гарантується її існуючим в Україні механізмом правового захисту Конституції України.

По-п’яте, Конституція України, як і конституції більшості інших країн світу, має особливий порядок прийняття і внесення до неї змін, що є важливою нормативно-правовою гарантією Конституції України.

По-шосте, за формою Конституція України є формалізованим кодифікованим правовим актом найвищої юридичної системи. Внесення змін і доповнень до окремих розділів Конституції України.

По-сьоме, за походженням Конституція України є парламентським актом, оскільки 28 червня 1996 року Конституція України була урочисто прийнята Верховною Радою України. Парламентський спосіб прийняття Конституції України, залишається і є пріоритетною формою внесення змін до Конституції [13].

По-восьме, Конституція України, за територією дії є загальнодержавним нормативним актом. Дія її положень поширюється на всю територію України і на всіх суб’єктів права. Тобто Конституції України властива така риса, як універсальність.

По-дев’яте, за часом дії Конституція України має постійний характер. Дія переважної більшості її положень не обмежується часом. Утім Перехідні положення Конституції України містять і приписи, що передбачають адаптаційні терміни для реалізації приписів, що містить Конституція в повному обсязі через певний час, після її введення в дію.

По-десяте, Конституція України відіграє важливу роль щодо розвитку і вдосконалення вітчизняної науки та освіти у сфері конституційного права. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції є підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правового буття, щодо яких Конституція виступає системоутворюючим чинником. До того ж вивчення основних положень Конституції України є обов’язковою вимогою щодо підготовки висококваліфікованих спеціалістів у галузі в цілому [14].