Деян Айдачич

Кому потрібна славістика сьогодні?

Університет, Київ, 2004, 2, 147-151

Славістика на початку ХХІ століття, порівнюючи з ХХ століттям, викликає менше зацікавлення в академічних та дослідницьких закладах, видавництвах та засобах масової інформації. Така тенденція виявляється в зменшенні числа абітурієнтів вступників до груп слов’янських мов, у зменшенні кількості проектів та дослідників слов’янських культур та зниженні кількості опублікованих книг та перекладів зі слов’янських мов. Зниження популярності славістики, зрозуміло, менш виражене у слов’янських, а більше у неслов’янських, зокрема західноєвропейських, країнах. Винятком у такій взагальній ситуації є Корея, Японія та Китай, що можна пояснити попередньою нерозвиненістю славістики на Далекому Сході та бажанням вийти на ринки слов’янських країн.

Щоб відповісти на питання, чому славістика сьогодні стала менш привабливою, треба показати суспільно-історичні причини змін, які призвели до зменшення важливості позиції слов’янських країн і народів у сучасному світі.

Довготривале існування двополярного світу – від закінчення Другої світової війни до початку 1990-их років – почало зникати зі знищенням берлінської стіни та залізної завіси. У блоку радянських країн, пов’язаних Варшавським договором та співпрацею в Раді економічної взаємодопомоги, більшість населення була слов’янського походження. Тому зовсім зрозуміло, що західний ідеологічний суперник і ворог багато зусиль вкладав у вивчення не тільки суспільно-політичної системи, але й побуту, культурного та наукового життя. В Америці та в Європі славістика була необхідною, щоб зрозумити противника, знайти його вразливі місця і спрямувати відповідні удари. Коли цей ворог виявився настільки слабким, що його можна було примусити прийняти правила багатопартійної системи, слов’янознавство як допоміжна наукова дисципліна втратила свою актуальність.

Зміна географічної карти Східної Європи та розпад багатонаціональних слов’янських федерацій – Чехословаччини, Югославії та Радянського Союзу збільшила число країн, які зі свого боку призвели до змін у ставленні до державної мови. Наприклад, російська мова в Україні, сербохорватська мова в Македонії та Словенії втратили місце державної мови, що, відповідно, збільшило важливість української, македонської та словенської мов. Таким чином, зросло значення україністики, македоністики та словеністики серед інших славістичних дисциплін. В країнах колишної Югославії, замість сербохорватської мови, зараз існують сербська, хорватська, боснійська мови, а в Чорногорії є и прихильники чорногорської мови. Це ускладнює питання вивчення цих мов, також тому що навіть заможні країни незацікавлені у збільшенні, а навпаки у зменшенні числа слов’янських мов, які вивчаються в університетах.

Є ще багато наслідків розпаду багатонаціональних країн слов’янських народів. У деяких державах втрачається інтерес до колись сусідніх народів – колишніх співвітчизників. Ця втрата для майбутнього може бути шкідливою, отже Європа яка об’єднується намагається підтримати регіональні проекти співпраці. Але найменшою мірою це стосується культурології та філології, тому що вважається, що це національні дисципліні.

Глобалізація на мовному рівні приносить зміни в поширеності та взаємовідносинах між національними мовами. Англійська мова завоює світ, в тому числі слов’янський. Вона все частіше переймає роль мови-посередника навіть у міжслов’янському спілкуванні. Повний абсурд коли, наприклад, текст болгарської авторки перекладають на сербську мову з англійської, не

знаючи добре правил транслітерації, та відтворюють імена помилково, виявляючи таким чином що не знають ані англійської мови, ані культури сусіда. Таким чином, зменшується кількість співрозмовників, що володіють іншими слов’янськими мовами, а також обмежується число ситуацій використання. Деякі спеціалісти попереджають, що відсутність мовної політики захисту національних мов загрожує їхньому розвитку, а песимісти бояться того, що в близькому майбутньому зникнуть не тільки "маленькі" мови. Міжнародні організації на високому рівні декларують збереження різноманітності та багатства мов, але практично не мають засобів втілити такі ідеї, вони залишаються лише нереальними мріями. Європа намагається в політичних інституціях об’єднаних країн надавати рівні права усім мовам незалежно від кількості їх носіїв, підтримує вивчення регіональних мов та мов сусідів, виділяє великі кошти для забезпечення перекладацьких сервісів. Навіть найбільші країни Німеччина та Франція мають рішення які спрямовані на захист німецької та французької мов. Європейська мовна політика знайшла активну підтримку серед слов’янських членів ЄС – Чехії, Словаччини, Польщі та Словенії.

Тиск англійської мови ще більш зростає через відносну бідність слов’янських країн у порівнянні з західними. До того-ж, їхні уряди та відповідальні інституції рідко приймають рішення які стосуються мови, а ще рідше виділяють гроші для їх проведення. Одним з результатів недостатньої зацікавленості національною мовою є занепад мовознавства, порівняльного мовознавства та дидактики вивчення мови, центрів вивчення мови для іноземців. Тоді як англомовні країни отримують прибуток від домінування англійської мови за рахунок видань, курсів, підручників, тестів, ліцензій, інші – не тільки не можуть заробляти на свій мові, але їм потрібно вкладати гроші для її підтримки. Крім того, завдяки бажанню дітей та батьків вивчати англійську мову, створюється замкнене коло процесу, що прямо веде до подальшого занепаду національних мов та до розширення сфери використання англійської мови. Колишня ідеологічно зумовлена нерівновага на користь російської мови перетворилася на ще більшу нерівновагу на користь англійської.

Відовідно до зростання впливу англійської мови буде посилюватися такожангломовна славістика. Із цього факту виникає проблема, викликана тим що деякі англомовні славісти вважають англомовну славістичну літературу самодостатньою та ігнорують літературу слов’янскими мовами. Якби це відображалося тільки на низькому рівні спеціалістів, якості книжок, які друкуються в університетах, та освіченості або неосвіченості викладачів та випусників, це впливало б на престиж окремих університетів у колах світової академічної спільноти. Такий наслідок не турбував би никого, як не турбує низький рівень славістики в нерозвинутих регіонах світу. Але це найвпливовіші та найсильніші країни, в яких недостатньо інформовані спеціалисті можуть стати або є радниками політиків на найвищих посадах. У таких умовах це не тільки питання академічне, але й політичне.

Зараз намагаються спроба витиснути традиційні, національно орієнтовані дослідження мови та культури славістикою, яка розглядала б проблеми, меншин – сексуальних, етнічних, расових, конфесійних. Іноземні благодійні фонди щедро підтримують ці нови парадигми. Керівники фондів знають, чому так відбувається, і самі оцінюватимуть результати здійснених програм та їх вплив на слов’янські суспільства. Здається, що він менший бажаного: дослідники, організатори, редактори та видавництва отримують гроші, що для них зрозуміло, вігидно, але їхні книжки мало купуються.

Позитивним результатом зникнення залізної завіси в Європі є залучення славістів зі слов’янских країн, яких після відкриття кордонів було легко запросити викладати в європейських країнах та США. Вони підвищують академічний рівень у нових осередках, але не виходять за межі академічних кіл країн, в яких тимчасово або постійно працюють. Процес взаємовпливу ставатиме ще ширшим в рамках болонського процесу та передбаченої можливості пересування викладачів та студентів в межах університетів-партнерів.

Кілька слов’янських країн вже належать до об’єднаної Європи, а тепер не відомо, як будуть відноситися "новоєвропейські" слов’янські народи до слов’ян з іншого боку нового "кордону". Це більше не є і не може бути залізна завіса, але наявність різного статусу формує відмінне ставлення до членів або не-членів європейської спільноти. В такій ситуації дуже важливою є позиція славістики між наукою та політикою. Було б погано, якби наука знову підпорядковувалась ідеології, а не пропонувала справжнє та об’єктивне тлумачення історії та культури. Завжди є потенційна загроза підкорення частини науки політично спрямованим цілям та небезпека її ідеологічного забарвлення. Сподіваючись, що розвиток не буде такий, треба бути готовими, в рамках власних сил протистояти цьому.

Є ще одна причина зниження зацікавленості Європи славістикою: після звільнення від комуністичної цензури народи східної Європи (за винятком колишньої Югославії, де це відбулося раніше) почали задовольняти голод за забороненою еротикою, фантастикою, психоаналізом та ін., а їхня культура, література та теорія все більше набували риси ринкової та масової культури. Переклади давно опублікованих книг з’явилися на полицях книжкових магазинів країн колишнього східного блоку, і Європа помічає відсталість центральнота східноєврпейських культур, які швидко заповнюють дірки утворені під час реального соціалізму. Чим більше слов’янські культури стають схожими на західноєвропейські, тим вони здаються менш виразними, менш невідомими та цікавими. Можна додати до цього й долю радянських емігрантів, які після 1989 р., втратили неподільну повагу, якою користувалися як критики радянської системи. А коли деякі з них почали критикувати західне ставлення до Росії, вони стали ще менш цікавими. Думки Солженіцина та Зінов’єва тепер неважливі в політичному процесі, а їх тексти зі сфери політики перенесено на наукові сфери, де в працях фахівців, емігрантологів розглядаються як твори колишніх емігрантів.

Маючи на увазі ідею розширення Європи на схід, можна розуміти зацікавленість європейців та їхню увагу до філологічних, історичних культурологічних ідей слов’янських ближніх та дальніх сусідів. Нові ініціативи в галузі славістики, з одного боку, пов’язані з розвитком та впливом відповідних дисциплін в західних країнах, наприклад: історична антропологія, історія побуту, постколоніальні дослідження, гендерні дослідження, комп’ютерна лінгвістика приживаються на нових методологічних основах у славістиці. З другого боку, є дисципліни які традиційно розвивалися або зявилися в рамках славістики, даючи щось нове світовій науці, як ареальні та етнолінгвістичні дослідження, когнітивно-лінгвістичні дослідження, етимологія, дослідження хронотопів, структуралізм, пареміологія, та ін. Ці результати опираються на досягнення видатних особистостей, та шкіл, які розвивалися під їхнім впливом.

Систематична, планована та колективна праця можлива передусім в наукових інститутах, тому що вони мають забезпечене фінансування, а також є постійний контакт співробітників одним з одним та з керівниками. У слов’янських країнах є кілька наукових інститутів в назвах яких відзначено славістичне поле досліджень – Інститут слов’янознавства (Институт славяноведения) Російської Академії Наук у Москві, Інститут слов’янської філології (Institut za slavensku filologiju) в Загребі, Instytut Slawistyki Польської академії наук у Варшаві та ін. У деяких країнах не існують такі інститути, а славісти працюють у різних інститутах, які переважно займаються національною тематикою (інститути історії, фольклору, мови та ін). Зрозуміло, що в таких умовах набагато складніше реалізувати славістичні проекти. Об’єднуюча методологія та постійні консультації можливі в рамках наукових шкіл та інститутів, є невід’ємною частиною великих проектів. Тому і взагальни славістичні проекти дуже рідко здійснюються. Але вони є: "Общелингвистический славянский атлас" (ОЛА) в рамках роботи Діалектологічної комісії Міжнародного комітету славістів, яка вже видала кілька томів, "Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд " (ЭССЯ. Вип. 1-, 1974) в Інституті російської мови РАН, під керівництвом московського етимолога, пок. проф. Олега Трубачова, "Słownik starożytności słowiańskich. Encyklopedyczny zarys kultury Słowian od czasów

najdawniejszych do schyłku wieku XII" (SSS, вип. 1-7, 1961-1982) під керівництвом Лободи та Штібера та "Славянские древности. Этнолингвистический словарь под общей редакцией Н.И. Толстого" (СД, Вип. 1-3, 1995-), який запланованний як видання відділу етнолінгвістики (Отдел этнолингвистики Института славяноведения, Москва) у п’яти томах. Після смерті Микити Ілліча Толстого проектом керує Світлана Михайлівна Толстая. Видно, що ці проекти присвячені переважно давній культурі.

Сучасний розвиток технології, зокрема мережі інтернет, можливості швидкого та постійного контакту потенційних співпробітників вирішив проблеми комунікації та координації, але він не може вирішити проблему фінансування довготривалої дослідницької роботи. В ситуації зменшення кількості дослідників буде складно організувати такі проекти, тому що гроші для їхнього проведення зникають навіть з інституцій, які мають великий авторитет.

Куди та як далі? Із сказаного можна зробити висновки, що стара система занепадає, зменшується зацікавлення неслов’янських, але і слов’янських народів славістикою, хоча є і нові журнали, нові видання, нові славісти – генерація майбутніх славістів, яка в науку входить без страху ідеологічного тиску, який розділяв світ до 1989 року.

Слов’янським народам славістика потрібна для того, щоб розуміти себе та етнічно близькі народи, а також вивчати свою та їхню історію та історію культури та зв’язкі з неслов’янськими народами. Зі славістичними знаннями, слов’яни будуть відноситися з більшою повагою та самоповагою до усіх: близьких, та далеких народів.

Окремої уваги заслуговує комп’ютерний аналіз мов та комп’ютерні сервіси, що розвиваються, а також текстові корпуси окремих мов, мовні редактори та комп’ютерні міжмовні перекладачі.

Щоб уникнути існуючих непорозумінь, потрібні двосторонні, багатосторонні в усіх галузях, а зокрема міжслов’янські та слов’янсько-неслов’янські імагологічні та постколоніальні дослідження. Славістика не може бути слугою панслов’янських та антислов’янських ідей та задумів. Тільки так можна позбутися міфоманії, та комплексів меншої або вищої вартості. Треба знищити розрізнення слов’н на дві групи: освіченого і ввічливого європейця та дикого і суворого варвара, часто свого сусіда. Фантазм вищої раси та культури, яка хоче культивувати нижчий народ та ввести його в Європу або світову культуру існує й сьогодні. Ідея протиставлення "європейців" та "варварів" на європейському сході або півдні тільки сприяє затвердженню нових кордонів. Те, що європейці вважають народи, які опинилися за межею ЄС, "варварами" призводить до того, що самі "варвари" внаслідок відчуття відштовхнутості стверджуються в ілюзії самодостатності, месіанства, іноді навіть повертаються до язичництва, доводять своє найдавніше походження, або захоплюються азіатськими ідеями. Етнічні стереотипи легко, найчастіше некритично повертаються до колишніх уявлень. Але є й люди добрих намірів та інтелектуальної чесності які почувають, що може принести таке протиставлення. Для всіх краще буде знати вади та цінності, ідеали, фальшиві ідеали, побоювання один одного, щоб краще розуміти один одного та навколишній світ.

Славістика у неслов’янських країнах, зрозуміло, потрібна, тому що постійні й давні зв’язкі зміцнююються в світі, який стає все вужчим. Декілька генерацій слов’ян-емігрантів, неслов’яниславісти та слов’яни, які знають інші культури, є найсільнішою ланкою взаєморозуміння. Не можна радіти занепаду славістики, треба підтримувати славістів, використувати позитивні сторони глобалізації та протистояти негативним.

Необхідно надалі розвивати перекладацьку діяльність. У цьому зацікавлені перекладачі, славісти, філологи, науковці, викладачі та студенти, редактори журналів та видавництв, а також читачі. Слов’янські літератури та наука мають що показати світу, але без знавців та перекладачів цього не можна показати. Тому було б варто працювати над створюванням перекладацьких центрів, та об’єднуючи їх, зробити мережу, яка збирає та публікує інформацію та бібліографічні

дані про існуючі переклади, публікує переклади славістичних текстів, налагоджує зв’язки перекладачів з редакторами періодичних видань та видавництв, публікує списки пропонованих для міжслов’янського перекладу текстів (Пропозиції для перекладу), надає інформацію про дослідження зі слов’янської транслатології, конференції, книги, підручники, посібники, присвячені перекладознавству.