5.2. Романтизм як реакція на крах ілюзій Просвітництва та його вплив на німецький ідеалізм

Кант не був ідеалістом, однак його наступники, ґрунтуючись на його ідеї активного розуму, поклали цей розум ні тільки в осно­ву людського життя, але й світобудови. Це сталося під впли­вом культурного явища, яке називається романтизмом³³. Роман­тизм був реакцією на безлад та кровопролиття, яке породила фран­цузька революція. Його суть – це втеча від дійсності, пре­зирство до реальності, намагання замкнутись у світі чистих іде­алів, відкрите неприйняття дійсності, втеча у світ фантазій, мрій, іде­алів. Це – песимізм, тлумачення історичних сил як таких, що зна­­ходяться поза реальною повсякденністю.

У романтиків на перший план виходить духовність, людська суб’єк­тивність, інколи навіть увесь світ тлумачиться як дух³⁴.

Романтичні тенденції, як буде видно із викладеного нижче, бу­ли притаманні й німецькому ідеалізмі. Визнання всієї навко­лишнь­ої дійсності ілюзією (Фіхте), або ідеальним духом (Геґель), одухо­твореною природою (Шеллінґ) – все це ідеї народжені романтизмом.

Хроно­логічні рамки романтизму припадають приблизно на 1795–1830 роки. Це явище було інтернаціональним, але в його аван­гарді стояла Німеччина, адже саме тут він розпочався й офор­мився як філософська система. Кінець розвитку романтизму при­близ­но співпадає зі смертю Геґеля у 1831 році.

5.3. Фіхте

Йоганн Ґотліб Фіхте (1762–1814)³⁵слідом за Кантом акцентує ува­гу на активності розуму. На думку Фіхте, розум – це активність, яка народжує відчуття. Світу поза людиною, її відчуттям не існує. «Ро­­зум..., – писав Фіхте, – сам по собі активний і абсолют­ний, а не пасив­­ний, бо саме він – перше і най­вище начало, йому нічого не передує... він сам дає буття»³⁶. Наш активний розум народ­жує і дум­ки, і образи. Поза розумом нічого не іс­нує. З подібним поглядом ми вже зустріча­лись, коли розглядали філософію Берклі. Од­нак перед Фіхте постало теж саме питання, що і пе­ред Берклі. Як­що наша свідо­мість, яку Фі­хте називає «Я», породжує і дум­ки, і образи ре­аль­них предметів, то чому ми можемо ке­ру­вати нашими думками, а обра­зами реаль­них предметів – ні, адже, якщо предмет пе­ред нами є лише продуктом нашої свідо­мо­с­ті, то чому ми не можемо зробити так, щоб ці предмети, наприклад, зникли? Ми знаємо, що Берклі, відпо­ві­даючи на це питання, ствер­джував, що це Бог вкладає предмети у на­шу свідомість. Фіхте вирі­шує цю проб­лему інакше; він стверд­жує, що образи ре­альних предметів – це продукт не нашої свідо­мості, а – нашої підсвідомості, яка, як відомо, від нас не залежить (Фіхте називає її «не-Я»). Це «не-Я» є по суті кантівська «річ-у-собі», однак «не-Я» не існує поза розу­мом, воно знаходиться в ньому, а коли нам здається, що ми пізнаємо об­рази довкілля, то на­справді – це наше «Я», тобто свідомість, посту­пово поглинає «не-Я», а саме підсвідомість. Отже, «річ-у-собі» посту­пово стає «річ­чю-для-нас», що, власне, заперечував Кант. Цей процес Фіхте наз­иває діалектикою. Людина намагається повністю зжити під­сві­до­ме, хоча ця мета є недосяжною. Людина, яка розши­рює свою сві­до­мість і поглинає підсвідомість, наближається до Бога, бо тільки він воло­діє абсолютною і повною свідомістю. Отже, будь-який філо­соф прагне стати Богом.

Така у найзагальніших рисах філософія Фіхте. Вона є, по-суті, роз­витком філософії Канта, однак Фіхте привносить у власну філо­со­фію ще один важливий момент. Його система поглядів є ідеаліз­мом, точніше суб’єктивним ідеалізмом, тобто визнанням першо­осно­вою ідеального людського розуму. Своєрідними фор­мами ідеа­ліз­му стане також філософія двох наступних видатних німецьких мис­лителів Шел­лінґа та Геґеля. Отже, те, що в літературі називають «ні­мець­ким ідеаліз­мом» – це, по суті, творчість трьох німецьких мис­ли­телів – Фіхте, Шеллінґа та Геґеля.