11. Стоїцизм

(от stoa poikile – “узорчатый портик” в Афинах) – одна из самых влиятельных религиозно-философских школ древнего языческого мира. В религиозном плане стоики – пантеисты, Высшее начало – космический Логос, руководящий миром как Судьба. Идеал стоического мудреца – апатия (апафея), бесстрастие, независимость от любых жизненный обстоятельств, максимальное послушание Судьбе, тщательное исполнение своей роли в заданном ею сценарии происходящих событий. Мир, где господствует Логос, считали стоики, лучший из миров; жить в нем нравственно и лагочестиво значит жить согласно разуму и по природе, ибо Высший разум – источник нравственности – действует в глубинах природы. Достигший апафеи, считали стоики, становится божественным. Они – постоянные оппоненты христианства, начиная с проповеди ап. Павла в афинском ареопаге (Деян.17.18-33). Со стоицизмом были связаны некоторые ереси, напр., пелагианство. Нравственное учение стоиков является их самой сильной и лучшей стороной. Известные западноевропейские моралисты XVI-XVII вв. широко использовали стоическое наследие.

12. Скептицизм

(греч. skeptikos – исследующий) – сомнение в возможности достижения достоверного знания. Школа скептиков была еще в Древней Греции. У Л.Витгенштейна: “Скептицизм не неопровержим, но явно бессмыслен, поскольку он пытается сомневаться там, где невозможно спрашивать. Ибо сомнение может существовать только там, где существует вопрос; вопрос – только там, где существует ответ, а ответ – лишь там, где нечто может быть высказано”. Различают скептицизм в познании и скептицизм религиозный. Из первого второй с необходимостью не следует. Напр., Д.Юм был скептиком в познании, но не в отношении религии. П.Флоренский рассматривал религиозный скептицизм как ад, из которого можно выбраться через религиозный опыт и подвиг веры: “Как бы ни был тонок скептицизм, верить в него нельзя, потому что он не имеет собственного содержания”. Августин призывал скептиков до конца продумать свои сомнения и признать, что если они видят отсутствие истины в отвергаемых ими учениях, это означает, что в глубине души человека-скептика есть изначально данное ему чувство истины, которое не может его обманывать, а следовательно есть истина и нужно искать путь к ней. Сравн.: “После того, как все основания для сомнений ниспровергнуты, восстает во всей своей силе вера” (Климент Александрийский).

13. Епікуреїзм

Епікуреїзм (Епікур, Лукрецій, Горацій) виходить з того, що будь-якому відчуттю, почуттю повинна передувати "відчутність" як якесь первосвойство, аксіома. Атоми стали розумовими конструкціями, аналогіями відчутності буття, які могли змінювати свої напрямки, а джерело їх руху знаходився в них самих. Такий же ощутимостью були і боги, які вже тому ні від чого не могли залежати: "ні вони не впливають на світ, ні світ не може впливати на них" [1].

Справжнім джерелом пізнання, який ніколи нас не обманює, є почуття. Об'єктивно існуючі речі "випромінюють" потоки атомів, кожний з цих потоків внутрішньо містить образ речі, який закарбовується в душі. Результат цього впливу є відчуття, які істинні, якщо відповідають речам, і помилкові, якщо здатні передавати ілюзорну видимість відповідності речей. Відчуття є основою для формування уявлень, які зберігаються в пам'яті. Їх сукупність може бути названа минулим досвідом. Імена людської мови фіксують уявлення. Значенням імен служать уявлення, співвіднесені через образ (потік атомів) з річчю.

Крім звичайних п'яти органів чуття, Епікур виділяє насолоду і страждання, які є оцінним комплексом, що дозволяє розрізняти не тільки істину і брехню, але також добро і зло. Звідси випливає знаменитий принцип свободи епікурейства, який насправді виступає не просто як деяка внутрішня активна позиція, а як вираження самого устрою світу. Це була не суб'єктивна воля людини, але об'єктивний стан справ. Те, що сприяє насолоді, є добром, а те, що приносить страждання, є злом. Філософія призначена для пізнання шляхів до насолоди і разом з етикою - на щастя. Знання звільняє людину від страху перед природою, богами і смертю. Людина живе у світі пристрастей, повинен мати обгрунтовані переконання, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей і ненависті, які здатні зруйнувати основи суспільного договору.

15.Філософія Августина Блаженного

На богословии и философии Августина лежит глубокий отпечаток его темперамента и биографии. Августин придерживается материалистического взгляда на «дурную природу» человека, которая является следствием первородного греха и передается через половую жизнь.

Для Августина человек - это душа, которой служит тело. Но человек - это единство души и тела. Однако именно его темперамент и постоянная борьба против нравов того времени привели к чрезмерному превозношению божественной благодати и одержимости идеей о предопределении

Августин внес некоторые заблуждения в развитие западной ветви христианского вероучения. Он развил учение о чистилище, как о промежуточном месте между раем и адом, где души грешников очищаются.

Его взгляды на тысячелетнее Царство как на эру между Боговоплощением и вторым пришествием Христа, в течение которой церковь одержит победу над миром, привели к превознесению Римской церкви до уровня Вселенской, которая постоянно стремилась подчинить все своей власти. Опираясь на это утверждение, как на церковную догму, Римские папы вели бесконечные войны за утверждение главенствующего положения католической церкви. До сих пор католическое вероучение отводит церкви особую роль в спасении людей, обремененных первородным грехом.

Августин отстаивал учение о роке, предопределении, отвергая этим свободу воли человека. По мнению Августина, Бог устраивает будущие дела; это устроение непреложно и неизменно. Но предопределение, не имеет ничего общего с фатализмом язычников: Бог наказывает, чтобы явить свой гнев и силу. Всемирная история представляет собой арену, на которой совершаются Его деяния. Одни люди удостаиваются вечной жизни, другие - вечного проклятия, и среди последних - младенцы, умершие некрещеными.

Долгое время Августин выступал против почитания мучеников. Не смотря на авторитет Амвросия, он не слишком верил в чудеса, совершаемые святыми, и заклеймил торговлю мощами. Однако перенос мощей святого Стефана в Гиппон в 425 году, и последовавшие затем чудесные исцеления заставили его изменить мнение. В проповедях, которые он произносит в период с 425 по 430 гг., Августин объясняет и оправдывает почитание мощей и совершившиеся от них чудеса.

В его работах из попытки выразить понимание догматов веры возникает система христианской философии. Августин считал, что основой изучения жизни, как и философии, является Бог, поскольку любое изучение является частью познания Бога. Человек, познавший Бога, не может не любить его. Всякое знание должно вести к Богу, а потом и к любви к нему.

16.Філософія Фоми Аквінського

Фома вважав, що реально існують лише одиничні речі, або субстанції, що складаються із сутності і існування. Він думає, що розходження між сутністю й існуванням не є щось тільки уявне, залежне від наших актів свідомості, а є чимсь фактичним, реально існуючим. Виходячи із цієї передумови Аквинат затверджує, що речам властива сутність, але сутність не имплицирует їхнього існування. Це відбувається тому, що все існуюче у світі створено Богом, а отже, залежить від нього. У Богу ж як у простому, нескладовому бутті сутність і існування тотожні. Тому сутність Бога имплицирует його існування, у той час як сутність створених речей не имплицирует їхнього існування. Людина або тварина існують завдяки причетності божественному акту утвору. Отже, відповідно до Фоми, мир матеріальних речей існує не в силу власної природи, а є чимсь зовсім випадковим, залежним від творця або існувати не повинен. На противагу цьому миру Бог – буття абсолютно необхідне, а отже, повинен існувати безумовно, тому що це укладено в нього природі

Категорії матерії (materia) і форми (forma) Фома запозичить із аристотелевской метафізики. Він повторює, що реально існують лише одиничні речі, що складаються з матерії й форми. що матерія представляє principium individuationis – основу індивідуалізації, що матерія, позбавлена форми, пасивна, недиференцированна й не може без її існувати, що форма є активним елементом, що конструює одиничне буття, що завдяки формі здобуває здатність кизменениям.

Відповідно до Фоми, у процесі раціонального пізнання розум витягає з речей не що інше, як божественну ідею, що визначає їх об’єктивне існування

Одиничні речі як самостійні буття складаються з можливості і акту. Під можливістю або потенцією розуміється можливе буття, під актом же – буття дійсне, абсолютно існуюче. Т.е. категорії можливості й акту мають більше загальний характер, чим форма й матерія

Матерія як потенція вже не існує споконвіку, а виявляється створеної Богом з нічого, а тому з первинної стає вторинної, похідній. Можливість властива їй не в силу її природи, а вкладена в неї творцем і тільки завдяки йому здійснюється й переходить у дійсність. А тому будь-яка зміна в природі й у суспільстві як перехід з можливості в акт має своє кінцеве джерело у творчій божественній силі. Бог є якимось перводвигателем, тому що в ньому нічого не перебуває в стані можливості, а він весь – абсолютний акт

Однак ці міркування відповідають позиції августинизма, і Фома не зупиняється на них, а йде далі: він уводить поняття природних причин, за допомогою яких Бог править миром. Звідси следует. що не можна пасивно очікувати божого вироку, а потрібно активно займатися земними справами в межах тих цілей, які переслідує провидіння

Фома Аквінський підрозділяє істини одкровення на два роди: істини, доступні розуму, і істини, що виходять за межі його пізнавальних можливостей Фома затверджує, що висловлення “Бог існує”, з однієї сторони є очевидним, з іншого боку, не знаючи, що таке Бог, ми не можемо прийняти його існування за щось очевидне.