Психология шпори видповиди

1. Система освіти в Україні. Закон України “Про освіту”

Відповідно до закону «Про загальну середню освіту» система освіти в сучасній Україні складається з таких ланок:

• дошкільна освіта;

• загальна середня освіта;

• позашкільна освіта;

• професійно-технічна освіта;

• вища освіта;

• післядипломна освіта;

• аспірантура;

• докторантура;

• самоосвіта.

Дошкільна освіта. Здійснюється у дитячих яслах, садках, яслах-садках, сімейних, прогулянкових дошкільних закладах компенсуючого (для дітей, які потребують корекції фізичного і психічного розвитку) та комбінованого типів з короткотривалим, денним, цілодобовим перебуванням там дітей, а також у дитячих садках інтернатного типу, дитячих будинках тощо. Метою дошкільних закладів є забезпечення фізичного, психічного здоров'я дітей, їх різнобічного розвитку, набуття життєвого досвіду, вироблення умінь та навичок, необхідних для подальшого навчання.

Загальна середня освіта. Вона є обов'язковою складовою безперервної освіти і спрямована на забезпечення всебічного розвитку особистості через навчання та виховання, які ґрунтуються на загальнолюдських цінностях, принципах науковості, полікультурності, світського характеру освіти, системності, інтегрованості, єдності навчання і виховання, на засадах гуманізму, демократії, громадянської свідомості, взаємоповаги між націями і народами в інтересах людини, родини, суспільства, держави.

Завдання загальної середньої освіти полягають у вихованні громадянина України; формуванні особистості учня (вихованця), розвитку його здібностей та обдаровань, наукового світогляду; підготовці учнів до подальшої освіти і трудової діяльності; вихованні в учнів поваги до Конституції, державних символів України, прав і свобод людини й громадянина, почуття власної гідності, відповідальності перед законом за свої дії, свідомого ставлення до обов'язків людини і громадянина; реалізації права учнів на вільне формування політичних і світоглядних переконань, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної та рідної мови, національних цінностей українського народу та інших народів і націй; виховання свідомого ставлення до свого здоров'я та здоров'я інших громадян, формування гігієнічних звичок і засад здорового способу життя, збереження і зміцнення фізичного та психічного здоров'я учнів.

Відповідно до закону 12-річна загальна середня освіта має три рівні: початковий, основний, старший. Початкова освіта забезпечує загальний розвиток дитини, вміння впевнено читати, знати основи арифметики; набуття первинних навичок користування книжкою та іншими джерелами інформації; формування загальних уявлень про навколишній світ, засвоєння норм загальнолюдської моралі та особистісного спілкування, основ гігієни, вироблення перших трудових навичок. Строк навчання — 3 (4) роки.

Основна середня освіта. Є фундаментом загальноосвітньої підготовки всіх школярів, формує в них готовність до вибору подальшого профілю навчання і здобуття освіти. У цьому віці в учнів в основному завершується формування загальнонавчальних умінь і навичок, засвоєння навчального матеріалу на рівні, достатньому для подальшого навчання. Важливе значення надається формуванню здорового способу життя, правовому й екологічному вихованню. Термін навчання — 5 років.

Повна середня освіта. Забезпечує поглиблене засвоєння знань з базових дисциплін та за вибором, формування цілісних уявлень про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, громадянської позиції особистості, з'являється можливість здобуття освіти вищого рівня. Результатом здобуття повної середньої освіти має бути інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості — підґрунтя подальшої освіти і трудової діяльності. Термін навчання — 2 (3) роки.

Старша школа функціонує переважно як профільна. Це створює ширші умови для диференційованого навчання, врахування індивідуальних особливостей розвитку учнів, які відрізняються своїми здібностями.

Середня загальноосвітня школа — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів. І ступінь — початкова школа (1—3 (4) класи; термін навчання — 3 (4) роки); II ступінь — основна школа (5—9 класи; термін навчання — 5 років); III ступінь — старша школа, як правило, з орієнтацією на профільне навчання (10—11 (12) класи; термін навчання — 2 (3) роки).

Загальноосвітня школа-інтернат — загальноосвітній навчальний заклад з частковим або повним державним утриманням дітей, які потребують соціальної допомоги.

Вечірня (змінна) школа — загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів для громадян, які не мають можливості навчатися у школах з денною формою навчання.

Спеціалізована школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів.

Гімназія — загальноосвітній навчальний заклад II—III ступенів з поглибленим вивченням окремих предметів відповідно до профілю (переважно гуманітарного).

Ліцей — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня з профільним навчанням і допрофесійною підготовкою.

Колегіум — загальноосвітній навчальний заклад III ступеня філологічно-філософського та (або) культурно-естетичного профілю.

Спеціальна загальноосвітня школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку.

Загальноосвітня санаторна школа (школа-інтернат) — загальноосвітній навчальний заклад І—III ступенів відповідного профілю для дітей, які потребують тривалого лікування.

Школа соціальної реабілітації — загальноосвітній навчальний заклад для дітей, які потребують особливих умов виховання (створюється окремо для хлопців і дівчат).

Професійна освіта здійснюється в системі вищих та середніх навчальних закладів: багатопрофільних університетах, академіях, інститутах, коледжах, технікумах, педагогічних, медичних та мистецьких училищах. Професійно-технічну освіту здобувають у середніх професійно-технічних училищах, які забезпечують підготовку кваліфікованих робітників.

Відповідно до статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

1. Технікум, училище, інші прирівняні до них вищі навчальні заклади.

2. Коледж, інші прирівняні до нього вищі навчальні заклади.

3-4. Інститут, консерваторія, академія, університет.

Вищі навчальні заклади освіти можуть створювати різні типи навчально-науково-виробничих комплексів, об'єднань, центрів, інститутів, філій, коледжів, ліцеїв, гімназій. Підготовка фахівців у них здійснюється з відривом від виробництва (очна), без відриву (вечірня, заочна форма), шляхом поєднання цих форм, а з окремих спеціальностей — екстерном.

2. Спілкування та діяльність. Функції, структура спілкування

Спілкування є невід'ємним аспектом існування людини, важливою передумовою формування її як соціальної істоти, взаємодії з різноманітними спільнотами, а також необхідною умовою існування суспільства. У процесі спілкування відбувається інтелектуальна та емоційно-чуттєва взаємодія індивідів, досягається єдність і злагодженість їх дій, що зумовлює формування спільних настроїв і поглядів, взаєморозуміння, згуртованості й солідарності. Вони необхідні в колективній діяльності, оскільки становлять культурно-комунікативну основу соціального життя суспільства. У процесі розвитку індивіда потреба у спілкуванні має соціально-вибірковий характер.

Спілкування охоплює різноманітні взаємозв'язки, міжособистісні взаємини, здійснюється у різних формах і за допомогою різних засобів, які, будучи невід'ємним чинником культури, постійно вдосконалюються, збагачуються.

Спілкування — це увесь спектр зв'язків і взаємодій людей у процесі духовного і матеріального виробництва, спосіб формування, розвитку, реалізації та регуляції соціальних відносин і психологічних особливостей окремої людини, що здійснюється через безпосередні чи опосередковані контакти, в які вступають особистості та групи.

Звужене тлумачення цього поняття пов'язане з міжособистісними стосунками людини.

Міжособистісне спілкування — процес предметної та інформаційної взаємодії між людьми, в якому формуються, конкретизуються, уточнюються і реалізуються їх міжособистісні відносини (взаємовплив, сприйняття одне одного тощо) та виявляються психологічні особливості комунікативного потенціалу кожного індивіда.

Для соціальної психології принциповим є взаємозв'язок спілкування і діяльності. Маючи за основу ідею їх єдності, вона тлумачить спілкування як реальність людських взаємин, які охоплюють усі форми спільної діяльності людей. Це означає, що будь-які форми спілкування належать до специфічних форм спільної діяльності. Тобто люди завжди спілкуються у відповідній діяльності.

Структура спілкування.

Структура (лат. structure — розташування, порядок) спілкування — порядок стійких зв'язків між його елементами, котрі забезпечують цілісність цього феномену, тотожність самому собі у процесі зовнішніх і внутрішніх змін.

Психологія тлумачить структуру спілкування через виокремлення рівнів, через аналіз його структурних елементів у ситуаціях безпосередньої взаємодії або через перелічення його основних функцій.

Оптимальною вважають класифікацію рівнів, запропоновану Б. Ломовим, який виокремив:

— макрорівень. Спілкування як складна система взаємозв'язків індивіда з іншими людьми і соціальними групами, важливий аспект його способу життя;

— мезорівень. Спілкування як сукупність цілеспрямованих логічно завершених контактів чи ситуацій взаємодії людей у конкретний період свого життя;

— мікрорівень. Спілкування як взаємодія поведінкових актів.

Функції спілкування.

Функції (лат. functio — виконання, здійснення) спілкування — зовнішній вияв властивостей спілкування, ролі і завдання, які воно виконує у процесі життєдіяльності індивіда в соціумі.

— інформаційно-комунікативна (обмін інформацією);

— регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності у процесі взаємодії);

— афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини). .

З огляду на мету спілкування розрізняють функції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення у ньому певних цілей (Л. Карпенко):

— контактна. Передбачає встановлення контакту як стану взаємної готовності до прийому і передавання повідомлення та підтримання взаємозв'язку під час взаємодії;

— інформаційна. Полягає в обміні повідомленнями (інформацією, думками, рішеннями, задумами);

— спонукальна. Суть її в стимулюванні активності партнера по спілкуванню, що спрямовує його на виконання дій;

— координаційна. Передбачає взаємне орієнтування і узгодження дій для організації спільної діяльності;

— розуміння. Виявляється в адекватному сприйманні і розумінні сутності повідомлення, а також партнерами один одного;

— амотивна. Реалізується через стимулювання у партнера по спілкуванню потрібних емоційних переживань і станів, у зміні за його допомогою власних переживань і станів;

— встановлення відносин. Полягає в усвідомленні і фіксуванні індивідом свого місця в системі рольових, статусних, ділових, міжособистісних та інших зв'язків;

— здійснення впливу. Наслідками її дії є зміна стану, поведінки, особистісно-змістових утворень партнера.

Осмислення особливостей структури і функцій спілкування доводить його багатоаспектність, яка виявляється в тому, що спілкування є потребою людини і умовою її виживання; має інформаційно-комунікативне та інтерактивне навантаження; передбачає процес обміну цінностями і соціальним досвідом; є специфічною знаковою системою і посередником у функціонуванні різних знакових систем (семіотичний аспект спілкування); є засобом нормативного регулювання поведінки індивідів; формує ставлення партнерів до індивіда, його — до партнерів та суспільства тощо.

1. Суть процесу навчання, його задачі і структура

Процес навчання передбачає тісну взаємодію учителя й учня. Основними функціями навчання є освітня, виховна і розвиваюча. Освітня функція навчання сприяє перетворенню знань у надбання особистості, яка навчається, виробленню умінь і навичок використання знань на практиці. Виховна функція виявляється у формуванні світогляду, високих моральних якостей, естетичних смаків, трудових умінь. Розвиваюча функція спрямована на формування творчої особистості.

Основні компоненти процесу навчання:

1. Мета навчання. Визначається умовами розвитку суспільства та набутим досвідом у формуванні підростаючої особистості. Життєва і соціальна компетентність учнів, громадянське виховання є стратегічною метою 12-річної школи, що передбачає розвиток і саморозвиток учнів на основі повноцінного використання внутрішнього потенціалу особистості.

2. Завдання навчання. Випливають із мети навчання і дають змогу здобувати знання, набувати вміння і навички згідно з навчальними планами та програмами.

3. Зміст освіти (навчання). Стрижнем його є чітко окреслена система знань, умінь та навичок, якими повинен оволодіти учень протягом навчання у школі.

4. Методи навчання. Основні способи навчальної роботи вчителя та учнів, за допомогою яких здобувають певні знання, вміння і навички.

5. Засоби навчання. Підручники, посібники, комп'ютери, навчаючі контролюючі машини, спортивні знаряддя, за допомогою яких учні здобувають знання та удосконалюють навички.

6. Форми організації навчання. Сприяють свідомому засвоєнню навчального матеріалу, оволодінню відповідними уміннями та навичками. Основною формою навчання у школі є урок, додаткові форми — факультативні заняття, гурткова, секційна робота, різноманітні конкурси, олімпіади, спортивні змагання тощо.

СТРУКТУРА ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ

Процес навчання складається з

• цільового,

• стимулюючо-мотиваційного,

• змістового,

• операційно-дійового,

• емоційно-вольового,

• контрольно-регулюючого,

• оціночно-результативного компонентів.

Цільовий компонент. Забезпечує усвідомлення педагогами і передачу учням мети викладання кожного предмета, його конкретних розділів і тем. Це усвідомлення залежить від попереднього матеріалу, рівня освіченості та вихованості учнів, а головне — від цілеспрямованості вчителя, вміння поставити і роз'яснити учням цілі та завдання.

Стимулюючо-мотиваційний компонент. Повноцінний стимул можливий за усвідомлення реальної значущості знань. Тому роз'яснення мети, поглиблення мотивації є передумовою позитивного ставлення учнів до навчального предмета. Учитель зобов'язаний викликати в учнів внутрішню потребу в засвоєнні знань. Це досягається за допомогою чіткого й достатнього формулювання учням пізнавального завдання (найчастіше у формі проблемної ситуації), адже одна й та сама за характером і результатами навчальна діяльність учнів може мати різні мотиви. Тому важливо, щоб учитель свідомо управляв мотиваційною стороною навчальної діяльності учнів, їх інтересами і потребами, формував позитивне ставлення до навчання.

Змістовий компонент. При підготовці до заняття вчителю необхідно ретельно обміркувати, яким повинен бути зміст навчального матеріалу, конкретизувати обсяг теоретичних положень, визначити уміння та навички, які необхідно сформувати у процесі вивчення нового матеріалу.

Операційно-дійовий (методичний) компонент. Охоплює всі методи та їх складові — прийоми, якими оперує кожен учитель у процесі своєї діяльності, форми організації навчання. Організовуючи навчально-пізнавальну діяльність, слід зважати на те, що, хоча учні засвоюють навчальний матеріал під керівництвом учителя, цей процес є індивідуальним для кожного учня. Загалом, він передбачає таку послідовність інтелектуальних операцій: сприймання; осмислення; узагальнення; систематизація; закріплення; застосування на практиці.

Емоційно-вольовий компонент. Виявляється через напруження волі учня у процесі пізнавальної діяльності. Воля, емоційні процеси інтенсифікують пізнавальну діяльність школярів. Важливими є позитивні емоції, які створюють атмосферу співробітництва, поліпшують умови самостійної навчальної роботи, викликають бажання вчитись.

Контрольно-регулюючий компонент. Містить методи контролю, самоконтролю і взаємоконтролю, якими користується вчитель паралельно з викладанням нового матеріалу.

Функція контролю здійснюється на всіх етапах навчального процесу. Вона є безперервною і не повинна обмежуватись лише констатацією досягнутого. Йдеться про зворотний зв'язок у навчанні, що передбачає; своєчасне реагування вчителя на допущені учнем (учнями) помилки; певну систему їх виправлення (учень одержує підказку, йому негайно повідомляють правильну відповідь або учень самостійно шукає помилку та способи для її виправлення).

Оціночно-результативний компонент. Передбачає оцінювання якості знань учнів, яке здійснюють як педагоги, так і вони самі. Воно є ефективним чинником, коли результати оцінювання є об'єктивними, послідовними,

узгоджуються між собою.

2. Психологія виховного впливу на старшокласників: специфіка виховання 15-17- річних в світлі особистісно-орієнтованого підходу

Юнацький вік - етап формування самосвідомості і власного світогляду, прийняття відповідальних рішень, людської близькості, коли цінності дружби, любові можуть бути першорядними.

Для юнацтва властивий максималізм суджень, своєрідний егоцентризм мислення: розробляючи свої теорії, юнак поводиться так, наче світ повинен підпорядковуватися його теоріям, а не теорії - дійсності. Прагнення довести свою незалежність і самобутність супроводжуються типовими поведінковими реакціями: “зневажливого ставлення” до порад старших, недовіри і критиканства стосовно старших поколінь, іноді навіть відкритої протидії.

Найважливіший психологічний процес юнацького віку - становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого “Я”.

Становлення самосвідомості відбувається за декількома напрямками:

1) відкриття власного внутрішнього світу, юнак починає сприймати свої емоції не як похідні від зовнішніх подій, а як стан свого “Я”, з'являється почуття власної особливості, несхожості на інших, інколи з'являється і почуття самітності (“Інші люди мене не розуміють, я - самотній”);

2) виникає усвідомлення неповоротності часу, розуміння скінченності свого існування. Саме розуміння неминучості смерті змушує людину всерйоз задуматися про сенс життя, про свої перспективи, майбутнє, про свої цілі. Усвідомлення цілей, життєвих устремлінь, вироблення життєвого плану - важливий елемент самосвідомості.

3) Формується цілісне уявлення про самого себе, ставлення до себе, причому спочатку усвідомлюються й оцінюються людиною особливості свого тіла, зовнішності, привабливість, а потім уже морально-психологічні, інтелектуальні, вольові якості.

4) Відбувається усвідомлення сексуальної чуттєвості, що з'являється в цей період, і формується ставлення до неї.

Через розбіжність особливостей сексуального визрівання дівчат і юнаків, можуть виникати взаємне нерозуміння, даремні ілюзії і потім - розчарування. Оскільки в дівчат спочатку зріє духовна потреба в любові, а не сексуальна, то, як правило, у свій перший добровільний сексуальний контакт дівчина вступає з тим хлопцем, що їй справді подобається, в якого вона закохана. Про інших судять звичайно по собі, тому багато хто з дівчат думає, що й хлопець закоханий, вступаючи у сексуальну близькість. Але в юнаків процес сексуального дозрівання і сексуальних бажань випереджає етап духовної потреби в любові, тому часом при сильних сексуальних бажаннях чоловік готовий на сексуальний контакт із жінкою, яка йому байдужа або навіть неприємна. Внаслідок цього сексуальні відносини юнака можуть не поєднуватися із закоханістю, причому він припускає, що й дівчина вступає в сексуальний зв'язок тому, що відчуває фізіологічну потребу в сексі, а не почуття любові. Розбіжності психосексуальних особливостей юнаків і дівчат часто призводять до взаємних розчарувань і особистих драм.

1. Методи навчання, їх класифікація

МЕТОД НАВЧАННЯ — взаємопов'язана діяльність викладача та учнів, спрямована на засвоєння учнями системи знань, набуття умінь і навичок, їх виховання і загальний розвиток.

У вузькому значенні метод навчання є способом керівництва пізнавальною діяльністю учнів, що має виконувати три функції: навчаючу, виховну і розвиваючу. Він є складним педагогічним явищем, в якому поєднані гносеологічний, логіко-змістовий, психологічний, педагогічний аспекти. Складовою методу навчання є прийом навчання.

Прийом навчання — сукупність конкретних навчальних ситуацій, що сприяють досягненню проміжної (допоміжної) мети конкретного методу.

Методи навчання класифікують на загальні (можуть використовуватися в процесі навчання будь-яких навчальних предметів) і спеціальні (застосовуються для викладання окремих предметів, але не можуть бути використані при викладанні інших предметів).

За іншою класифікацією їх поділяють на: методи готових знань (учні пасивно сприймають подану викладачем інформацію, запам'ятовують, а в разі необхідності відтворюють її) і дослідницький метод (передбачає активну самостійну роботу учнів при засвоєнні знань: аналіз явищ, формулювання проблеми, висунення і перевірка гіпотез, самостійне формулювання висновків), який найбільш повно реалізується в умовах проблемного навчання.

Залежно від походження інформації виділяють: словесні, наочні та практичні методи; від мети: методи здобуття нових знань, метод формування умінь і навичок, метод застосування знань на практиці, методи творчої діяльності, методи закріплення знань, умінь і навичок, методи перевірки і оцінювання знань, умінь і навичок.Досить розгалуженою є класифікація методів навчання за особливостями навчально-пізнавальної діяльності учнів, яку складають:— пояснювально-ілюстративний (інформаційно-рецептивний) метод: викладач організує сприймання та усвідомлення учнями інформації, а учні здійснюють сприймання (рецепцію), осмислення і запам'ятовування її;— репродуктивний: викладач дає завдання, у процесі виконання якого учні здобувають уміння застосовувати знання за зразком;— проблемного виконання: викладач формулює проблему і вирішує її, учні стежать за ходом творчого пошуку (учням подається своєрідний еталон творчого мислення);— частково-пошуковий (евристичний): викладач формулює проблему, поетапне вирішення якої здійснюють учні під його керівництвом (при цьому відбувається поєднання репродуктивної та творчої діяльності учнів);— дослідницький: викладач ставить перед учнями проблему, і ті вирішують її самостійно, висуваючи ідеї, перевіряючи їх, підбираючи для цього необхідні джерела інформації, прилади, матеріали тощо.Беручи за основу логіку побудови навчального матеріалу, розрізняють індуктивні, дедуктивні та традуктивні методи; логіку викладання — аналітичні, систематичні, аналітико-синтетичні, аналогічно-індуктивні, синтетично-дедуктивні; характеру пізнавальної діяльності — ілюстративні, продуктивні, творчі, акроматичні, катехізичні (запитальні) методи; ступінь самостійної роботи учнів у процесі навчання — подаючі методи (діяльність учнів в основному зводиться до сприймання словесної або наочної інформації), методи взаємодії викладача та учнів (наприклад, бесіда, дискусія тощо), методи самостійної роботи учнів; спосіб вирішення пізнавального завдання — емпіричні (засновані на досвіді, експерименті) і теоретичні (засновані на логічному аналізі) методи. Така розгалуженість класифікаційних типів методів навчання цілком закономірна. Однак відсутність єдиної загальновизнаної системи методів спричиняє труднощі для обміну й поширення досвіду, невизначеність місця конкретного методу в різних класифікаційних системах.

2. Розвиток, формування та становлення особистості

Онтогенез людини – цілісний процес, що виражається в окремих і пов’язаних між собою формах (маральний, фізіологічний, психічний і соціальний). Це – становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості.

Для розкриття сутності цього процесу використовують поняття «розвиток» і «формування», часто як синоніми, хоча кожне з них має свою, досить чітко окреслену область.

Поняття «розвиток» є загальним. Використовують його найчастіше для визначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Розвиток – кількісні та якісні зміни живої людської істоти, зміни необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її структурне та функціональне вдосконалення. Розвиток людини протікає у трьох напрямках: фізичному (динаміка росту й ваги, зміна структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо); когнітивному (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам’яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) та психосоціальному (розвиток особистості , зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних навичок і моделей поведінки).

Поняття «формування» застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виділити стихійний компонент (тобто зміни, що відбуваються під впливом некерованих, випадкових факторів) і цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання).

Окрім уже названих, часто використовують поняття «дозрівання» та «становлення». «Дозрівання» - це насамперед зміни індивіда чи окремих факторів. Наприклад, правомірно говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму в цілому.

Поняття «становлення» вказує на набуття нових ознак та формування у процесі розвитку. Можна говорити, приміром, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості як про процес наближення до певного розвитку.

1. Методи організації навчально-пізнавальної діяльності

До цієї групи належить сукупність методів (словесні, наочні, практичні), спрямованих на передачу і засвоєння учнями знань, формування умінь і навичок.

СЛОВЕСНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

Головна їх особливість у тому, що інформація подається учням через слово викладача, а сприймання її здійснюється у процесі слухання її. Усю їх різноманітність іноді зводять до двох методів: евристичного (запитального) — бесіда; та акроматичного (викладального) — пояснення, розповідь, лекція, інструктаж, робота з підручником.

Бесіда — діалогічний метод навчання, за якого вчитель із допомогою вдало поставлених питань спонукає учнів відтворювати раніше набуті знання, робити самостійні висновки-узагальнення на основі засвоєного фактичного матеріалу.

Залежно від дидактичної мети розрізняють три типи бесід: відтворюючу, систематизуючу, евристичну. Відтворююча (контрольно-перевірююча) бесіда призначена для закріплення в пам'яті учнів вивченого матеріалу і перевірки ступеня його засвоєння. Мета систематизуючої бесіди — узагальнення і систематизація знань. Проводять на завершальних етапах вивчення теми чи розділу, на уроках узагальнення і систематизації знань. Мета евристичної бесіди — розвиток творчого мислення учнів.

Пояснення — словесне тлумачення понять, явищ, слів, термінів, принципів дій, прикладів тощо.

Індукція — спосіб міркування, при якому висновок отримують на основі аналізу окремих фактів. Індуктивне пояснення забезпечує можливість переходу від одиничних фактів до загальних положень. Дедукція — спосіб міркування, за якого частковий висновок робиться лише логічним шляхом від загальних положень.

Розповідь — образний, динамічний, емоційний виклад інформації про різні явища і події.

Розрізняють три типи розповіді: розповідь-вcтyп (використовують перед вивченням нової теми для стимулювання та актуалізації опорних знань), розповідь-викладання (пояснення), розповідь-завершення (проводять після пояснення або вивчення теми з метою узагальнення вивченого, підбиття підсумків).

Лекція — інформативно-доказовий виклад великого за обсягом, складного за логічною побудовою навчального матеріалу. Читання лекцій передбачає ретельну підготовку викладача: визначення мети, складання чіткого плану, добір теоретичного й наочного матеріалу, логічний і послідовний виклад інформації. У школі найчастіше її використовують для узагальнення і систематизації знань після вивчення однієї або декількох взаємопов'язаних тем.

Інструктаж — короткі, лаконічні, чіткі вказівки (рекомендації) щодо виконання дії.

Поділяється на вступний, поточний і заключний.

Робота з підручником полягає в самостійному опрацюванні учнями друкованого тексту, що дає їм змогу глибоко осмислити навчальний матеріал, закріпити його, виявити самостійність у навчанні.

НАОЧНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

До наочних методів навчання належать: ілюстрування, демонстрування, самостійне спостереження.

Метод ілюстрування — оснащення ілюстраціями статичної (нерухомої) наочності, плакатів, малюнків, картин, карт, схем та ін.

Метод демонстрування — показ рухомих засобів наочності, приладів, дослідів, технічних установок тощо.

За критерієм відображення засобами наочності дійсності їх поділяють на такі види:

1. Натуральні об'єкти — рослини, тварини, знаряддя і продукти праці, мінерали, хімічні речовини та ін.

2. Зображальні (образно-опосередковані) засоби — навчальні картини, репродукції художніх картин, макети, муляжі та ін.

3. Схематичні засоби — географічні, топографічні, історичні карти, схеми, малюнки, діаграми, графіки тощо. Самостійне спостереження — безпосереднє споглядання та сприймання явищ дійсності. Активна і діяльна сутність людини вимагає, щоб учень здобував знання не тільки з книг, а й безпосередньо з життя, власних спостережень і дослідів. Це природні явища (погода, пори року, схід сонця тощо), поведінка тварин, функціонування механізмів. Спостереження здійснюють безпосередньо або з допомогою спеціальних приладів (мікроскопа, телескопа, термометра, барометра та ін.).

Спостереження — це складна діяльність, що виражається у єдності сприймань і мислення. Учень ніби стає експериментатором, він аналізує процес, втручається в нього, змінює, щоб краще його пізнати. Спостереження і досліди в навчальному процесі можуть виконувати демонстраційно-ілюстративну (є засобом закріплення раніше засвоєних знань, навичок та умінь) і дослідницьку (є засобом здобуття нових знань) функції.

ПРАКТИЧНІ МЕТОДИ НАВЧАННЯ

До них належать: вправи, лабораторні, практичні, графічні й дослідні роботи.

Вправи — цілеспрямоване, багаторазове повторення учнями певних дій та операцій (розумових, практичних) для формування навичок і вмінь.

За формою навчальної діяльності учнів вправи поділяють на усні, письмові, графічні, технічні.

За навчальною метою вправи бувають вступні, пробні, тренувальні, творчі, контрольні.

Лабораторні роботи — вивчення у школі природних явищ за допомогою спеціального обладнання.

Практичні роботи — застосування знань учнями у ситуаціях, наближених до життєвих.

Графічні роботи — відображення знань учнів у кресленнях, графіках, діаграмах, гістограмах, таблицях, ілюстраціях, ескізах, замальовках із натури. Виконують за завданням і під керівництвом учителя. Застосовують під час вивчення теоретичних навчальних предметів на всіх етапах шкільного навчання.

Дослідні роботи — пошукові завдання, проекти, що передбачають індивідуалізацію навчання, розширення обсягу знань учнів, використовують на факультативних, гурткових заняттях з метою підготовки учнів до виконання навчальних завдань на найвищому рівні пізнавальної активності та самостійності.

2. Структура та мотиви навчальної діяльності. Розвиток розумових здібностей школярів. Погляди Ж.Піаже, В.Давидова, Б.Ельконіна на розумовий розвиток учнів

Навчальна діяльність – це діяльність, зміст якої полягає в оволодінні загальними способами дій в сфері наукових понять. Вона направлена на самого учня як її суб’єкта – удосконалення, розвиток, формування його як особистості завдяки наданню їм соціокультурного досвіду в різних видах і формах суспільно корисної, пізнавальної, теоретичної і практичної діяльності. діяльність учня направлена на засвоєння глибоких системних знань, обробку загальних способів дій і їх адекватного і творчого застосування в різних ситуаціях.

Начальна діяльність складається з таких основних компонентів, як:

1) мотивація;

2) навчальна задача;

3) вирішення навчальної задачі за допомогою навчальних дій: предметних і допоміжних;

4) контроль, тобто контрольні дії, які переходять в самоконтроль;

5) оцінка, яка переходить у самооцінку.

Визначальним компонентом організації навчальної діяльності є мотивація. Вона може бути внутрішньою або зовнішньою щодо діяльності. Залежно від мотивації навчальної діяльності ставлення учнів до навчання може бути негативним, нейтральним і позитивним. Залежно від очікуваних результатів учні можуть виявляти такі типи мотивації навчальної діяльності:

А) мотивація, що умовно може бути названа негативно. Такими є спонукання школяра, зумовлені усвідомленням незручностей і неприємностей, які можуть виникнути, якщо він не буде вчитися (докори батьків, учителів, однокласників). Така мотивація стимулює до успішних результатів;

Б) мотивація, яка має позитивний характер, але пов’язана з мотивами, що фігурують поза навчальною діяльністю. Її формами є:

- мотивація, зумовлена значущими для особистості соціальними прагненнями;

- вузькі мотиви (схвалення у певних колах, шлях до особистого благополуччя тощо);

- мотивація, що стосується тільки навальної діяльності, цілей навчання, процесу навчання.

Навчання є найважливішим стимулятором розвитку і одночасно спирається на нього. Воно не тільки використовує вікові можливості розвитку, а й веде за собою розвиток мислення, пам’яті, уяви, світогляду, мотивів навчання, пізнавальних потреб, інтересів та інших якостей особистості.

На сучасному етапі навчання розвиваються концепції Ж.Піаже, В.Давидова – Д.Ельконіна.

Швейцарський психолог Жан Піаже відкрив, що дитина впродовж перших 15 років життя крокує вгору по сходинках інтелектуального розвитку. На кожній з цих сходинок дитина спроможна розв'язувати певні інтелектуальні завдання. Якщо характеристики завдання чи інструкції щодо його виконання не співпадають з рівнем розвитку дитини, то воно залишиться нерозв'язаним. Тобто Жан Піаже експериментальне підтвердив стару психологічну максиму: розвиток мозку зумовлює психічний розвиток.

Концепція стадіального розвитку Піаже визнана в усьому світі. Згідно з нею існує три основних стадії розвитку інтелекту дитини. Перша (від народження до двох років) - розвиток сенсомоторного інтелекту. Розумовий розвиток йде за рахунок маніпулювання дитини з предметами, самостійного опанування простором. Це початок освоєння свого оточення.

Другу стадію складають дві фази. Це фаза розвитку до-операційного інтелекту (її строк - від 2-х до 6-7 років). Дитина починає думати, оперуючи простими поняттями світосприймання. Об'єкти світу уявляються нею, насамперед, символічно та полісемічно. Відсутність об'єкту не означає зникнення його з поля свідомості дитини. Далі наступає фаза конкретних операцій (віл 6-7 - до 11-12 років). Дитина починає опановувати поняттями: маса, довжина, обсяг. В неї з'являється почуття часу. Її світ стає конкретним, знання про нього консервуються і, при появі нових обставин, дуже рідко змішуються, переглядаються.

З 11-12 років і приблизно до 15 років дитина перебуває на стадії формування "формальних" розумових операцій. Вона здатна до логічного осмислення, оперування абстракціями, висування гіпотез припущень (якщо ,.., то"...). Ці особливості розумового віку дитини потрібно враховувати, не тільки оцінюючи її інтелект, але й в роботі з нею. Повернемось до оцінювання рівня розумового розвитку дитини. Спочатку детальніше розглянемо теоретичні положення Ж. Піаже про чотири стадії розумового розвитку дитини: сенсомоторну, доопераційну, конкретних операцій, формальних операцій.

На першій - сенсомоторній - стадії дитина впродовж перших двох років життя "складає" свій внутрішній світ з тих образів дійсності, які безпосередньо потрапляють в поле її зору, в зону слухового сприймання чи дотикового контакту. Шляхом практичних спроб і помилок дитина структурує свій власний світ.

Друга - доопераційна - стадія. Саме в цей період дитина вчиться думати. Але її думка народжується не за правилами логіки, а шляхом спроб і помилок. Дитина в цьому віці справжній консерватор. Вона може оцінювати ситуацію, явище тільки за одним покажчиком, який "впадає в око". Дитина поки що.не здатна самостійно збагнути, що кількість води не залежить від зміни ємності.

За системою Давидова-Ельконіна, розвивальне навчання реалізується як єдність елементі, без якої неможливе забезпечення у навчанні очікуваного розвивального ефекту.

Змістом розвивального (за Давидовим і Ельконіним) є теоретичні знання. Засвоєння їх школярами відбувається у процесі розв’язання навчальних завдань з допомогою змістових розумових дій. В результаті цих дій засвоюються наукові поняття, духовні, соціальні, культурні, етичні, естетичні та інші цінності. Під час здійснення учнями навчальних розумових дій відбувається засвоєння їх як узагальнених теоретичних способів розв’язання практичних завдань, а факт засвоєння цих дій означає розвиток теоретичного мислення, творчих здібностей, розширення інтелектуального кругозору тощо.

Таке навчання відбувається разом із учителем у колективних навчальних діях. У процесі навчальних дискусій, якими керує педагог, учні, використовуючи раніше засвоєні теоретичні знання, засвоюють нові, обговорюють випадки, що стосуються конкретних тем, переходячи у своїх роздумах від абстрактного до конкретного. У навчальній дискусії висловлюють різні думки, що відображають рівень розуміння навчальної проблеми. Різні погляди обговорюються і критикуються, доки учасники дискусії не дійдуть згоди. Вчитель бере у ній участь, використовуючи навідні запитання, висловлюючи сумніви або незгоду з думкам учнів.

Отже, теорія змістового узагальнення, покладена в основу розвивального навчання В.Давидова-Д.Ельконіна, демонструє потенціал розумового розвитку учнів, що необхідно для розкриття їх інтелектуальних можливостей на наступних етапах навчання.

1. Методи стимулювання навчально-пізнавальної діяльності

До цієї групи належать методи, спрямовані на формування позитивних мотивів учіння, що стимулюють пізнавальну активність і сприяють збагаченню учнів навчальною інформацією. Їх поділяють на дві групи.

1. МЕТОДИ ФОРМУВАННЯ ПІЗНАВАЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ УЧНІВ

Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу. Передбачає окреслення нових знань у процесі викладання, створення атмосфери морального задоволення від інтелектуальної праці. Відчуття збагачення знаннями спонукає учнів до самовдосконалення.

Метод опори на життєвий досвід учнів. Полягає у використанні вчителем у навчальному процесі життєвого досвіду учнів (фактів, явищ, які вони спостерігали в житті, навколишньому середовищі або в яких самі брали участь) як опори при вивченні нового матеріалу. Це викликає в учнів інтерес, бажання пізнати сутність спостережуваних явищ.

Метод пізнавальних ігор. Пізнавальні ігри (ділові, рольові, ситуативні) моделюють життєві ситуації, стосунки людей, взаємодію речей, явищ. Вони можуть бути основною або допоміжною формою навчального процесу. У виховному значенні гра допомагає учням подолати невпевненість, сприяє самоствердженню, найповнішому виявленню своїх сил і можливостей.

Метод створення відчуття успіху в навчанні. Постійне відчуття учнем успіху в навчанні зміцнює впевненість у власних силах, пробуджує почуття гідності, бажання вчитися.

Диспут (від лат. disputo — досліджую, сперечаюсь) — публічна суперечка на наукову чи суспільно важливу тему та навчальна дискусія (від лат. discussio — розгляд, дослідження) — суперечка, обговорення певного питання. Базується на обміні думками між учнями, вчителями й учнями, що вчить їх мислити самостійно, сприяє розвитку аналітичних навичок.

Серед різноманітних форм дискусій найпоширенішими є:

— «круглий стіл» — бесіда, в якій беруть участь 5—6 учнів, котрі обмінюються думками як між собою, так і з аудиторією (рештою класу);

— засідання експертної групи («панельна дискусія»), в якій беруть участь 4—6 учнів разом з обраним головою; спочатку група обговорює певну проблему, потім пропонує свою позицію всьому класу у формі повідомлення або доповіді;

— форум — обговорення, в якому експертна група обмінюється думками з аудиторією (класом);

— симпозіум — обговорення, у процесі якого учасники виступають з повідомленнями, представляючи власну позицію, відповідають на запитання класу;

— дебати — обговорення, побудоване на основі заздалегідь запланованих виступів учасників, які представляють дві команди-суперниці; після виступів команди відповідають на запитання, вислуховують спростування своїх аргументів тощо;

— судове засідання — обговорення, що імітує судовий розгляд справи.

2. МЕТОД СТИМУЛЮВАННЯ ОБОВ'ЯЗКУ І ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ В НАВЧАННІ. Передбачає показ учням суспільної та особистої значущості учіння; висунення вимог, дотримання яких означає виконання ними свого обов'язку; привчання їх до виконання вимог; заохочення до сумлінного виконання обов'язків; оперативний контроль за виконанням вимог і в разі потреби — вказівки на недоліки та зауваження.

2. Психологія педагогічних здібностей. Своєрідність предметно-змістових характеристик здібностей учителя

Педагогічні здібності включають багато особистісних якостей і розкриваються через певні дії, уміння.

Виявляються педагогічні здібності в особливій чутливості до педагогічних цілей, засобів і результатів міжособистісних стосунків педагога та учнів, здатності запобігати настанню втоми при роботі з людьми, витримувати емоційні навантаження у процесі спілкування.

Систему педагогічних здібностей утворюють такі здібності:

1) дидактичні – здібності передавати учням навчальний матеріал доступно, зрозуміло, викликати у них активну самостійність думку, організовувати їх самостійну діяльність, керувати їх пізнавальною активністю;

2) академічні – здібності до певної галузі науки (музики, математики, фізики, біології, літератури), що є предметом викладання вчителя у школі;

3) гностичні – здібності до швидкого і творчого оволодіння методами навчання учнів, пошуку і творення способів навчання, збору інформації вчителем про учнів і про себе;

4) конструктивні – здібності для створення атмосфери співробітництва, спільної діяльності, чутливість до побудови уроку відповідно до мети розвитку і саморозвитку учня, встановлення педагогічно доцільних стосунків з ним;

5) перцептивні – здібності педагога проникати у внутрішній світ вихованця, психологічна спостережливість, розуміння особистості учня і його психологічних станів;

6) мовні – здібності чітко висловлювати свої думки і почуття з допомогою мови та невербальних засобів;

7) комунікативні – здібності до спілкування з учнями, уміння знаходити правильний підхід до них, встановлювати з ними психологічно доцільні стосунки, наявність педагогічного такту;

8) експресивні – здібності, що виявляються в емоційній наповненості взаємодії з учнями;

9) організаторські – здібності організовувати учнівський колектив, згуртовувати його, оптимізувати власну діяльність (планування, контроль тощо);

10) сугестивні – здібності, що виражають здатність до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів;

11) прогностичні – здібності, що виявляються в передбаченні результатів дій, у виховному проектуванні особистості учнів, умінні прогнозувати розвиток їх якостей;

12) педагогічна рефлексія – здатність оцінити свою діяльність, її результати, власний індивідуальний стиль;

13) педагогічна спостережливість – розподіл, обсяг і переключення уваги.