Історія України (1)

Донецький національний технічний університет Кафедра історії і права

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Донецьк 2008

Донецький національний технічний університет

Кафедра історії і права

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Навчальний посібник

Розглянуто на засіданні кафедри історії і права протокол №4 від 14 жовтня 2008 р.

Затверджено на засіданні навчально-видавничої ради, протокол №5 від 22 жовтня 2008 р.

Донецьк 2008

УДК 63.3(4УКР)я7

Рецензенти:

доктор історичних наук, професор М.Є. Безпалов кандидат історичних наук, доцент Н.М. Петрова

Саржан А.О. Історія України: навчальний посібник. – Донецьк: ДонНТУ, 2008.– 434 с.

ISBN 966-639-263-1

Навчальний посібник складено відповідно до програми з дисципліни „Історія України” для студентів вищих навчальних закладів та з урахуванням програми вступних випробувань до вищих навчальних закладів, рекомендованої Міністерством освіти і науки України.

Наведений у посібнику фактичний матеріал висвітлює період від виникнення людської цивілізації на території України до початку ХХ ст.

Дане видання може бути корисним не лише студентам, але й викладачам середніх навчальних закладів, абітурієнтам, що вступають до вищих навчальних закладів на історичні, юридичні та інші гуманітарні спеціальності, а також усім, хто цікавится історією України.

УДК 63.3(4УКР)я7

ВСТУП

1. Предмет і методологія історичної науки

Термін «історія» давньогрецького походження. Він означав оповідь про минулі події, про те, що досліджено, що пізнано. Згодом цей термін почав застосовуватися у латинській мові і поширився в усіх країнах Європи.

Є кілька значень поняття «історія». У широкому розумінні слова історія – це загальний всесвітній процес розвитку людини, природи, культури тощо. Як процес розвитку історія – це безліч великих і малих подій, які відбувалися, або відбуваються у безмежному просторі і часі.

Під історією в більш вузькому значенні слова розуміється життя і розвиток людського суспільства. Історія як процес розвитку людства виникає з появою людей на Землі, виокремленням їх із природного світу і формуванням у первісний колектив. З цього моменту люди як суб’єкти історії, починають створювати матеріальні і духовні цінності, вести боротьбу з довкіллям і долати суперечності, що виникають у суспільстві.

Історія як процес розвитку людства має низку особливостей:

1.У підвалинах історичних подій знаходяться люди, які намагаються реалізувати свої задуми та інтереси. Тому історія – це результат діяльності людей які дбають про свої інтереси і реалізують свої цілі. При цьому алгоритм діяльності людини, звичайно відбувається за схемою: думка – дія – результат.

2.Поступальна хода історії виявляється передусім в історії матеріального виробництва, його удосконаленні. Починаючи з виготовлення примітивних кам’яних виробництв, людство поступово переходило до виготовлення більш складних досконалих знарядь. Водночас відбувалися значні зміни у соціальноекономічному житті людини, суспільних відносинах.

3.Внесок людини в історичний процес багато в чому залежить від місця яке вона займає в суспільстві й ролі яку відіграє в ньому. Суспільна ієрархія людей – важливий чинник їх впливу на історичні події. „Недосконала” людина породжує „недосконалу” історію.

Шлях, пройдений людством за сотні тисяч років, свідчить, що:

– по-перше, процес його історичного розвитку має об’єктивний характер;

– по-друге, на розвиток суспільства впливають багато чинників, що взаємодіють між собою : насамперед, виробництво матеріальних благ, тобто засобів для життя людини; рівень розвитку продуктивних сил; географічне місцезнаходження тощо;

– по-третє, матеріальне життя суспільства, як об’єктивний бік історичного процесу його розвитку, є первинним, а людська свідомість – вторинною щодо його. Історія суспільства виявляється у свідомій діяльності кожної людини, що становить суб’єктивний бік історичного процесу. Суспільна свідомість людського колективу є відбитком його суспільного буття і передусім досягнутого в ньому способу виробництва.

Терміном «історія» позначається також наука, що вивчає минуле людства. Історія як наука має низку особливостей:

– по-перше, об’єктом і предметом історичної науки є минуле;

– по-друге, історична наука вивчає життя людей і суспільства не як статичне становище, а як динамічний розвиток. Історія вивчає процес безперервних якісних змін, проходження певних станів розвитку, зміни одних явищ, подій іншими;

– по-третє, історична наука, на відміну від багатьох інших гуманітарних наук теоретичного характеру є виключно конкретною наукою. Тому що вона вивчає конкретні події і явища на основі конкретних джерел;

– по-четверте, історична наука має багатоаспектний, різнобічний характер.

Таким чином, предметом історичної науки є провідні тенденції й закономірності історичного розвитку природи і суспільства в усіх виявах, аспектах, хронологічній наступності від найдавніших часів до наших днів. Таке загальне визначення предмета історичної науки конкретизується стосовно кожної історичної дисципліни. Зокрема, предметом історії України є провідні тенденції етногенезу (розвиток на певній території спільності людей) українського народу, його діяльності в усіх сферах суспільного, державно-політичного, соціально-економічного й духовного життя на всіх етапах історичного розвитку.

Методологія вивчення історії. Методологія історії (від грецького metodos – шлях дослідження, спосіб пізнання і logos – слово, вчення) – це система принципів, прийомів та процедур формування й використання методів історичного пізнання, а також вчення про цю систему. Тобто, методологія – це вчення про основоположні принципи побудови, форми і засоби наукового пізнання дійсності.

Основоположними принципами історичного наукового дослідження є об’єктивність та історизм. Об’єктивність – це принцип підходу до характеристики, аналізу будь-якого явища, історичного факту з

позицій об’єктивного пізнання дійсності, незалежно від класових, партійних чи інших класифікацій. Цей принцип потребує від історика дослідження подій, фактів тільки на підставі наукового підходу і зіставлення кількох аналогічних фактів, що створює умови і надає можливість з найбільшою вірогідністю об’єктивно підійти до його оцінки.

Разом з тим у кожному історичному дослідженні присутній суб’єктивний фактор. Історичне дослідження – це суб’єктивне відображення об’єктивної реальності.

Історизм. Відповідно до принципу історизму процеси розвитку об’єктивного світу мають розглядатися в тому вимірі, в якому вони відбувалися в дійсності. У принципі історизму вбачається один із критеріїв об’єктивності, коли історичні явища описуються і пояснюються з погляду їх розвитку, еволюції. Тобто, розглядаючи явища, події на основі принципу історизму, треба дослідити як це явище чи подія виникли, як вони розвивалися і у що трансформувалися. Історизм збігається з об’єктивністю і виключає будь-які спотворення історичної науки.

Методи дослідження. Методи дослідження безпосередньо пов’язані з предметом і методологією історичної науки.

Для дослідження творчих завдань історик використовує різні методи дослідження, які поділені на три групи: загальнонаукові, специфічно-історичні та міждисциплінарні.

До загальнонаукових методів належать історичний, логічний і метод класифікації (систематизації). Особливо важливе значення в історичному дослідженні мають власне історичні методи:

хронологічний, хронологічно-проблемний, проблемно-хронологічний, синхронічний, діахронний (метод періодизації), порівняльно-історичний, ретроспективний. Нерідко застосовується ще й метод актуалізації, коли історик намагається прогнозувати, давати практичні рекомендації на підставі «уроків історії»

Історик-дослідник використовує ще й міждисциплінарні методи, які застосовуються фахівцями інших наук (статистичний, математичний та інші методи).

Під час вивчення подій недавнього минулого, учасники яких ще живі, використовується також метод конкретних соціологічних досліджень (анкетування, опитування тощо). Коли доводиться вивчати і враховувати настрої людей у здійсненні певних подій, історик використовує методи соціальної психології.

Проте тільки комплексне застосування різних методів, що відповідає темі та характеру дослідження, може забезпечити успішне її засвоєння.

2. Періодизація всесвітньої історії та історії України

Періодизація – це поділ процесу розвитку світового або окремих регіонів людського суспільства на головні періоди, які якісно відрізняються один від одного. Наукова періодизація розробляється відповідно до об’єктивних законів розвитку природи, а також закономірностей і тенденцій розвитку суспільства.

Всесвітню історію прийнято поділяти на ряд великих періодів, що якісно відрізняються один від одного. За загальноприйнятою періодизацією в історичній науці виокремлюють п'ять періодів.

Перший період охоплює історію первісного суспільства. Він починається з появи на планеті найдавнішої людини (за останніми оцінками дослідників – приблизно 3 млн. років тому) і завершується появою перших класових суспільств і держав. Формування класових суспільств і держав в різних регіонах світу відбувалося неодночасно: в Азії й Африці – на межі ІV і ІІІ тис. до н.е.; із появою перших цивілізацій у Єгипті й Межиріччі; в Європі – у ІІІ-ІІ-у тис. до н.е., тобто в період крито-мікенської цивілізації; в Америці

– лише у першому тис. н.е.

Другий період охоплює історію давнього світу. Він починається від зародження перших цивілізацій в Єгипті й Межиріччі й завершується падінням рабовласницької Західної Римської імперії в V ст. н.е.

Третій період – це історія середньовіччя. В Європі середньовіччя продовжувалося з V ст. до епохи Відродження (кінець XV – початок XVI ст.). Це був час формування і розвитку феодального способу виробництва. Занепад феодального ладу й зародження капіталістичних (буржуазних) відносин відкриває історію. Цей період охоплює XVI-XIX ст.

Нарешті, сучасну епоху (XX-поч.XXI ст.) прийнято називати періодом новітньої історії. При цьому всередині кожного великого періоду зазвичай виділяють певні підперіоди. Наприклад, історію середньовіччя умовно поділяють на раннє, розвинуте (класичне) і пізнє середньовіччя.

Зазначена періодизація всесвітньої історії була розроблена вченими в основному відносно історії Європи. Періодизація історії України, на думку істориків, загалом збігається з періодизацією всесвітньої історії, звичайно із своїми особливостями. Втім, в сучасній українській історіографії проблема українського етногенезу залишається дискусійною. На сьогодні, ще не вироблено єдиних критеріїв її поділу. Найбільш доцільним, на нашу думку, є виокремлення чотирьох основних періодів в історії України: стародавній, середньовічний, новий і новітній. В середині кожного з них виділяють спеціфічні періоди які грунтуються передусім на етапах формування української державності.

Стародавня історія України охоплює період з появи і розселення людей на території України в епоху раннього палеоліту (1 млн. – 150 тис. років тому) і закінчується формуванням слов'янського етносу на початку (приблизно VІ ст.) першого тисячоліття нашої ери.

Стародавня історія (VІІ – середина ХV1 ст.) – це період виникнення, розквіту та занепаду першої східнослов'янської держави – Київської Русі; формування і розвитку Галицько-Волинської держави; перебуваннй українських земель у складі Великого князівства Литовського та інших держав.

Нова історія України (середина ХVІ – початок ХХ ст.) охоплює часи перебування українських земель під владою Речі Посполитої; національно-визвольної боротьби українського народу проти Польщі; розвиток українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

Новітня історія України (ХХ – початок ХХІ ст.). Цей нетривалий період насичений надзвичайно важливими подіями: Перша світова війна; українська національно-демократична революція; нова економічна політика і радянська модернізація в Україні; Друга світова війна; розвиток України у складі СРСР у повоєнні роки; відродження незалежності України.

3. Джерела вивчення історії України

Кожна навчальна дисципліна базується на власній джерельній базі – комплексі джерел, що становлять основу наукового дослідження. Власну джерельну базу має й історична наука – сукупність джерел історичного пізнання.

Дослідженням джерел з історії України займається спеціальна наукова дисципліна – історичне джерелознавство. Це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел; теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях; склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки.

Під історичними джерелами розуміють комплекс пам’яток минулого, носіїв історичної інформації, що становить джерельну базу історичної науки в цілому та її окремих розділів (історії Стародавнього світу, середніх віків, нового та новітнього часу, історії окремих суспільств, держав тощо), а також конкретнонаукових досліджень (монографій, статей, дисертацій тощо).

Специфіка історичного знання полягає в тому, що історики здобувають його не дослідним шляхом, не безпосередньо, а опосередковано, з допомогою історичних джерел.

Тривалий час панувала думка, що джерелами можуть бути лише писемні пам’ятки історичного змісту – хроніки, літописи тощо. За доби Просвітництва в XVIІІ ст. європейська історична наука починає усвідомлювати, що неможливо обмежити джерельну базу лише писемними джерелами історіографічного характеру.

У сучасному джерелознавстві склалося уявлення про історичні джерела як про пам’ятки минулого, що виникли в результаті людської діяльності в духовній, матеріальній, природній сферах і несуть у собі інформацію про цю діяльність. Відповідно до цього визначення, розрізняють декілька типів історичних джерел

:

1.Речові джерела вивчення історії, тобто пам’ятки матеріальної культури. До них можна віднести археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні споруди та ін.

2.Етнографічні джерела – пам’ятки, в яких знаходимо відомості про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу.

3.Лінгвістичніджерела, тобтовідомостізісторіїрозвиткумови.

4.Усні джерела – народні пісні, історичні думки, перекази, легенди, народні прислів’я, приказки та

ін.

5.Писемні джерела, які є основою історичних знань. Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи :

–актові матеріали – тобто джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб;

–оповідні пам’ятки – літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

Отже, глибоке, систематичне вивчення історії України можливе лише на основі широкого і всебічного використання різноманітних історичних джерел.

ТЕМА 1. СТАРОДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

(1 млн. років тому – до початку VІІ ст. н.е.)

1.1. Первісна людина на території України

Історію первісного суспільства, залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці, поділяють на кілька періодів :

Перший період: кам’яний вік (приблизно 1 млн. років тому – IV тисячоліття до н.е.). Другий період: енеоліт (мідний або мідно-кам’яний вік) – IV-ІІІ тис. до н.е.

Третій період : бронзовий вік (ІІ-І тис. до н.е.).

Кам’яний вік був самим тривалим в історії розвитку людини. Він займає понад 99% історії людства. У цей період основним матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь.

Кам’яний вік в свою чергу поділяється на: палеоліт (стародавній кам’яний вік) який охоплює період від 1 млн. років тому до X тис. до н.е.) В палеоліті виокремлюють: ранній палеоліт (1 млн. років – 150 тис. років тому); середній палеоліт (150 тис. – 35 тис. років тому); пізній палеоліт (35 тис. – 11 тис. років тому); мезоліт (середній кам’яний вік) – Х-VІ тис. років тому; неоліт (новий кам’яний вік) – VI-IV тис. до н.е.

Палеоліт. На думку учених, початкове розселення людства з Африканського континенту на нові території почалося в ранньому палеоліті.

Ранній палеоліт (від появи людства до 150 тис. років тому). На українських землях найдавніші люди (архантропи) з’явилися майже 1 млн. років тому, в період раннього палеоліту, у так звану ашельську епоху. Найвірогідніше архантропи прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція тривала протягом багатьох тисячоліть. Заселенню сприяв теплий клімат, різноманіття флори і фауни. В пошуках їжі первісні люди постійно пересувалися з місця на місце.

На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 стоянок первісних людей. Найдавніші стоянки ашельської епохи знайдені біля с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина), м.Амвросіївка (Донбас) та ін.

Архантропи жили невеликими групами, що утворювали первісне людське суспільство. Воно базувалося на основі кровно родинних стосунків.

Господарство архантропів було присвоюючим. Основні їх заняття – це полювання на диких тварин, у тому числі великих та збирання рослинної їжі (плодів, ягід, коріння).

Основним знаряддям праці первісних людей було ручне рубило (вагою приблизно до 1,5 кг). Використовувалися також дерев’яні палиці, скребла, гостроконечники тощо.

Архантропи широко використовували вогонь. Освоєння вогню мало величезне значення для життя стародавнього населення: він забезпечував захист від холоду, давав можливість освоювати нові території, використовувався для приготування їжі тощо.

Середній палеоліт (150-35 тис. років тому). Наприкінці раннього палеоліту розпочалося чергове похолодання. Клімат став холодним і сухим. Наслідки цих змін стали особливо відчутними у наступному періоді – середньому палеоліті (мустьєрська епоха). На території України межа зледеніння орієнтовано проходила повз сучасні міста Львів, Житомир, Суми та ін.

Подальша еволюція людини привела до появи її нового типу на зміну архантропу в мустьєрську епоху приходить неандерталець (назва походить від місцевості у Німеччині). Він був корінної статути, з міцною мускулатурою, трохи сутулий. Неандерталець більш розвинена, порівнянно з архантропом, людина. Це був наступний ступінь фізичного та розумового розвитку людини, що розширила межі свого проживання. В Україні відомо близько 200 стоянок такої людини.

Зміни в природі призвели до зміни занять та знарядь праці людини:

–традиційне для попереднього періоду збиральництво поступається полюванню, яке відіграє у житті людини мустьєрської епохи вирішальну роль;

–відбувся розподіл праці між чоловіками і жінками: чоловіки займалися полюванням; жінки вели домашнє господарство, переробляли здобич, підтримували вогонь, виховували дітей;

–поліпшилася технологія виготовлення знарядь праці, стає різноманітнішою їхня форма та призначення: удосконалюється ручне рубило, з’являються кам’яні гостроконечники, поширюються скребла для обробки шкури тварини;

–люди почали виготовляти одяг із шкур тварин, заселяти печери, будувати штучні житла; не тільки використовувати, а й добувати вогонь.

Умустьєрську епоху почали закладатися першооснови духовного світу людини:

–неандертальці, у порівнянні з архантропами, володіли більш розвинутою мовою;

–мали більш тісні родинні зв’язки;

–у цей час зароджуються релігійні уявлення та вірування (ритуали під час поховання), елементи образотворчого мистецтва (зображення на кістках контурів тварин тощо).

–неандертальці мали елементи абстрактного мислення : подібність рахування (лічення), перші ознаки мистецтва тощо.

Пізній палеоліт (35-11 тис. років тому). Протягом цього періоду відбулися значні зміни в економіці, соціальній сфері, мистецтві. Найважливішою подією цього періоду є завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – homo sapiens або «людини розумної». В Європі його ще називають кроманьйонцем за місцем першої знахідки кісток цієї людини у гроті Кро-Маньйон (Франція).

На території України знайдено майже 800 пізньопалеотичних стоянок. Вважається, що саме на основі кроманьонця сформувалася європеоїдна раса.

У пізньому палеоліті значно прискорився процес удосконалення знарядь праці: почали виготовляти кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, із кісток та рогів тварин виготовляли гарпуни, шила, голки тощо. Вперше почалося використовування знарядь з вкладишами. Загалом археологами знайдено майже 100 типів знарядь праці.

Вумовах останнього, четвертого, зледеніння, що відбулося у пізньому палеоліті, колективне полювання на великих тварин (бізонів, оленів, мамонтів) перетворилося в основний вид занять кроманьйонців.

Свої житла будували на берегах річок (землянки, напівземлянки), які у своїй сукупності утворювали первісне поселення – стоянку.

Новим явищем пізнього палеоліту стало виникнення господарсько-побутових комплексів, що утворювалися із стоянок, на яких розташовувалися: житла, ділянки для обробки кременю, кісток тощо; ями

–сховища, а також вогнища (за межами жител).

У пізньопалеотичному періоді відбулися суттєві зміни у соціальній сфері:

–на зміну первісному стаду прийшла родова община;

–основою родової організації був рід, який складався з кровних родичів за материнською лінією;

–головною особою роду була жінка, родовід в умовах групового шлюбу (жінки одного роду вступали в шлюб з чоловіками іншого роду, тому відома була лише мати дитини) міг вестися тільки за жіночою лінією. Крім того, жінка виступала у ролі охоронниці сімейного вогнища та відала харчовими запасами;

–виникає звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родової групи, що сприяло зближенню різних родів;

–на основі родинних стосунків відбувається консолідація родів у племена, формувалася племінна організація суспільства, внаслідок чого поступово склався родовий первіснообщинний лад. Характерними рисами цього ладу були спільне володіння засобами виробництва і зрівняльний розподіл результатів праці.

У добу пізнього палеоліту сформувалися першооснови релігійних вірувань:

–тотемізм: віра в спільного для конкретного колективу предка із тваринного чи рослинного світу;

–анімізм: віра в існування душі та духів, що нібито управляють усім матеріальним світом;

–фетишизм: поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних

речей;

–магія: обряди, пов’язані з чаклунством, віщуванням, вірою в уміння людини викликати надприродні явища.

Помітно ускладнюється духовне життя людини. Мистецтво кроманьйонця вже існує у різноманітних формах: декоративно-прикладній, образотворчій, музичній, скульптурній (особливо стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів), печерний живопис, обрядові танці.

Мезоліт (10-6 тис. років тому). Початок мезоліту (середнього кам’яного віку) хронологічно збігається із закінченнямльодовиковогоперіоду. Кліматстаєбільшм’яким, урізноманітнюєтьсяфлораіфауна.

Зростає чисельність населення, розширюється ареал їх розселення. На території України налічується майже 1000 відомих нині пам’яток мезоліту.

У період мезоліту відбулися суттєві зміни в удосконаленні знарядь праці: вони стають значно меншими, зручнішими та ефективнішими. Але головним було те, що у цей період створюються нові знаряддя, особливо для обробки дерева: долото, сокира, вкладишеві знаряддя (ножі, списи тощо). Особливо важливе значення мало впровадження лука і стріли – це досить складне, як на той час, механічне знаряддя, що давало змогу полювати на звірів на відстані.

Поява цього знаряддя мала важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців; по-друге – зменшилась кількість мисливців, вивільнивши їх для інших робіт; по-третє, багатолюдні мисливські колективи розпадалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва; почетверте, за цих умов помітно зросла роль парної сім’ї; по-п’яте, значно зменшився травматизм серед мисливців.

Зникнення великих стадних тварин, поява значно дрібніших і рухливіших (кабан, вовк, бобер тощо), зростання населення, масове винищення дичини внаслідок застосування лука і стріли зумовили кризу мисливського господарства. За цих умов активно починає розвиватися рибальство, удосконалюється його техніка: з’являються гачки, сіті з поплавками, будуються системи загородок на річках та озерах тощо. Однак, загалом присвоюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі форми.

В епоху мезоліту почалося приручення диких тварин: спочатку собаки, потім свині.

Розвиваються релігійні вірування, померлих почали ховати вже не серед живих, тобто на території стоянок, а за її межами – у давніх родових чи племінних могильниках.

Неоліт (VI-IV тис. до н.е.). Новий кам’яний вік вважається переломним в історії людства. Англійський археолог Г.Чайлд назвав цей період неолітичною революцією. Суть її полягає в переході від традиційного присвоюючого господарства (збиральництво, мисливство, рибальство) до відтворюючого (землеробство і скотарство). Це сприяло не тільки помітному зростанню продуктивних сил, а й створило сприятливіші умови життя: їжа стала різноманітнішою, її добування стабільним, з’явилися харчові запаси.

Перехід від присвоюючих форм господарювання до відтворюючих тривав протягом багатьох століть і мав свої особливості у різних регіонах. Археологи виділяють у межах України дві культурногосподарські зони: південно-західну де розвивалося землеробство і скотарство і південно-східну де ще переважало мисливство та рибальство. Тобто на півдні, у степовій зоні, (де бракувало дичини, були більш сприятливі кліматичні умови) перехід до відтворюючого господарства розпочався раніше.

На території України виявлено майже 500 осередків життя доби неоліту. Серед них найвідоміші: Кам’яна Могила поблизу Мелітополя, біля с.Бондариха на Сіверському Дінці та інші.

Характерні риси неолітичної революції. На думку О.Д.Бойко, до найбільш характерних її рис можна віднести :

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці. З’являються такі нові форми обробки каменю, як шліфування, пиляння, свердління.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. Людина переходить від пасивного присвоювання, використання дарів природи до активного перетворення навколишнього світу. Один із найважливіших досягнень стає виготовлення глиняного посуду, який використовувався для

приготування їжі, зберігання продуктів тощо. Випалені на вогні глина (кераміка) стала першим штучним матеріалом, котрий створила людина. Згодом виникло прядіння, а пізніше на його основі виникло ткацтво, яке дало ще один штучний продукт – тканину.

3.Перехід до осілого способу життя. Землеробство і тваринництво було продуктивнішим, ніж мисливство і збиральництво. З появою харчових запасів життя людини стало стабільнішим, міграцію замінили осілість.

4.Активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили. Перехід у неоліті від мисливства до скотарства зумовив приручення майже всіх великих домашніх тварин : бика, свині, кози, вівці. Лише коня одомашнили вже у мідному віці (енеоліті – IV-ІІІ тис. до н.е.). Худоба використовується як тяглова сила.

5.Суттєві зрушення відбулися в демографічній сфері. Зростання населення зумовило збільшення кількості та розмірів поселень, щільності їх забудови. Зросла тривалість життя людини (в середньому – 3032 роки). Деякі учені вважають, що внаслідок поліпшення умов життя відбувся неолітичний «демографічний вибух» і населення світу зросло з 5 до 80 млн. осіб. Інші вважають, що в неоліті лише дещо зменшилася дитяча смертність.

6.В період неоліту відбулися значні зміни в суспільному житті первісної людини : зросла роль парної сім’ї; розширилася і зміцніла племінна організація суспільства; зароджувалися інститути родової влади.

7.У духовному житті неолітичної людини під впливом нових знань про навколишній світ примітивна мисливська магія дедалі більше поступається місцем розвинутим землеробським та скотарським культам.

Загалом, на думку О.Д.Бойко, у період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стає панівною в Європі, аж до виникнення і розбудови міст. Її характерними рисами були :

– аграрне господарство і ручна праця;

– мінімальне споживання і простий побут;

– уповільнений темп життя;

– органічне занурення в природу і залежність суспільного розвитку від природнокліматичних

ритмів;

– природно-демографічна саморегуляція (збільшення кількості харчових продуктів зумовлювало посилену народжуваність людей, зменшення їх вимирання).

Енеоліт (IV-ІІІ тис. до н.е.). Мідний, або мідно-кам’яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам’яного віку до епохи металу.

В період енеоліту з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, відтак з’являється колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла призвів до значних змін у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестись по батьківській лінії. Замість матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною.

Господарською основою стала патріархальна сім’я, що складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії.

Зростання продуктивності праці створювало умови для регулярного обміну і появи майнового розшарування суспільства, тобто початку розкладу первіснообщинного ладу.

Трипільска культура. Трипільська культура – це давньо-землеробська культура мідно-кам’яного віку, яка розвивалася на території України упродовж IV-III ст. до н.е. Свою назву вона отримала за місцем першої характерної археологічної знахідки біля села Трипілля Київської області, дослідженої археологом В.Хвойкою наприкінці XIX ст. Нині відомі сотні трипільських поселень у межах України, Молдови та Румунії.

ВУкраїні виявлено понад 1000 пам’яток трипільської культури. Вони згруповані в трьох районах: у Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі; у Наддніпрянщині; у Покутських Карпатах (область обмежена Карпатами й річками Дністер і Черемош). На всій території трипільської культури населення часів енеоліту становило близько 1 млн. осіб. Носії трипільської культури належали до середземноморської раси, поширеною у Південно-Східній Європі. Це були невисокі вузьколиці люди з тонкими рисами обличчя.

Трипільські селища розташовувалися на високих рівних місцях поблизу річок. Це були родові або племенні поселення, які налічували 10-100 жител, культових і господарських споруд. Селища

забудовувалися за чітким планом: житла споруджувалися кількома рядами або концентричними колами навколо майдану з громадськими спорудами – святилищами. Площа жител становила 30-150 м2. Підлога викладалася на дерев’яному помості з глиняних обпалених вальків і замазувалася зверху глиною. Стіни споруджувалися на дерев’яному плетеному каркасі й теж обмазувалися глиною, й зовні і всередині розфарбовувалися вертикальними смугами червонуватого, рожевуватого, золотаво-жовтого, чорного й білого кольорів. Двосхилий дах укривався солом’яними або очеретяними снопиками. Житла мали маленькі округлі віконця. На вході було символічне зображення одвічного дерева. У середині могли бути одна, дві чи три кімнати. У кімнатах були: піч, лежанки, кам’яні плити для розтирання зерна, полиці з різноманітним

розписаним посудом (горщики, миски, чаші,сковорідки), сімейний вівтар-жертовник, який мав вигляд хрестоподібного глиняного підвищення, розписаного фарбами, на ньому стояв культовий посуд і глиняні жіночі фігурки. Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, у яких проходили свята, пов’язані з культами природи, що вмирає й відроджується. Інколи в храмах або поряд із ними, на майданах поселень знаходять жертовні людські поховання, що робилися для збільшення родючості землі, збереження достатку, захисту від злих сил.

Поблизу сіл Доброводи, Майданецьке й Тальянки (Черкаська обл.) знайдено трипільські протоміста

– найбільші на той час в Європі. Ці величезні поселення площею до 400 га налічували близько 2000 жител і 2550 тисяч мешканців. Багато будинків були двоповерховими.

Трипільське суспільство було конфедерацією племенних союзів, а гігантські протоміста – їхніми столицями. Основу суспільного устрою племен складали спочатку матріархальні, а згодом патріархальні родові відносини. Основною ланкою трипільського суспільства була сім’я. Сім’ї об’єднувалися в роди, роди становили плем’я, а группа племен – об’єднання, яке мало яскраві етнокультурні риси.Найбільш самобутнього й високого рівня досягли трипільські племена, які жили на Покутті, Наддністрянщині й Буковині – там, де виникла і звідки поширилася трипільська культура. Ці ж племена найдовше зберегли традиційні культурні елементи.

Трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи й прискорила розвиток відсталіших племен, що населяли північно-східну Україну. Як самобутня етнокультурна спільність вона зникла внаслідок змішування з іншими народами й вторгнення войовничих племен, які прийшли з північного заходу та південного сходу.

Очевидно, що прямими предками українців трипільські племена не були, оскільки за чотири тисячоліття з населенням території майбутнього панування слов’янства відбулися дуже серйозні етничні зміни, спричинені масовими переселеннями представників різноманітних етносів. Втім, деякі вчені вважають, що є наукові підстави визнавати автохтонність (місцеве походження) частини населення майбутньої слов’янської держави починаючи від ІV тис. до н. е.

Зміни в житті людей протягом бронзового віку. Бронза (сплав міді й олова) стала першим штучним сплавом, виготовленним людиною. Хоча виплавляти бронзу, яка має більшу твердість й нижчу температуру плавлення ніж мідь можно було в примітивних печах і на відкритих вогнищах, праця стародавніх металургів була складною й вимагала спеціальних знань і досвіду. На терени України перші бронзові вироби потрапили з Балкан і Кавказу. Місцеве бронзоливарне виробництво виникло в XV-IX ст. до н. е. Металургійні осередки тоді існували на Закарпатті та Північному Причорномор’ї.

Проте поява бронзових виробів не була найважливішою ознакою того часу. Витіснивши з ужитку мідні знаряддя, бронза не замінила кам’яних і крем’яних виробів. Суттєві зміни відбувалися у суспільному житті. Удосконалювалися землеробство і скототарство, розвивалися ремесла. Збільшувалася кількість населення, великі племена розпадалися, заселяли нові землі, завойовуючи місцеві племена, або мирно співіснуючи з ними.

На території України в епоху бронзи існувало майже 20 археологічних культур. Це свідчить про зростання певної відособленості господарського та культурного розвитку окремих людських колективів. Племена і народи утворювали три етнічно культурні зони, які розрізнялися за походженням населення, особливостями господарства, міфічних вірувань. На Поліссі сформувалася етнічно-культурна зона, яку утворили нащадки місцевих мезолітичних племен, які потрапили до Європи за часів палеоліту, а також племена південної группи праугрофінів. В Степу кочові й напівкочові племена, походження яких пов’язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами й населеннями, яке прийшло зі Східних степів Кавказу. Основу етнічно-культурної зони лісостепу становили предки праслов’ян – індоєвропейські племена з давніми традиціями землеробських культур, у тому числі трипільської.

Отже, в епоху бронзи відбувся перший суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства. Починається і другий – виділення ремесла в самостійну галузь господарства. На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна) – людські колективи формуються за ознакою не лише кровного споріднення, а й спільної території. У цей період почала проявлятися майнова нерівність – племінна верхівка, користуючись владним авторитетом, нагромаджує багатства (насамперед, худобу й запаси продуктів землеробства) на користь власних родин. У суспільстві утвердились патріархальні родові відносини – чоловіки посіли панівне становище в господарській і громадській діяльності.

1.2.Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Застосування міцніших і гостріших за бронзові залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах виробництва. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близькоXVIII ст. до н. е. на Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV-XIV ст. до н. е. Наприкінці ІІ тис. до н. е. залізні предмети використовували в степовій зоні України. У XI-IXст. до н. е. залізоробні майстерні з’являються в праслов’янських культурах Правобережної України, а починаючи відVIII-VII ст. до н. е. залізо вже витісняє з ужитку бронзу.