8. Договірна теорія

Авторами договірної теорії вважаються Г. Гроцій (праця “Про право війни і миру”), Т. Гоббс (“Левіафан”), Дж. Локк (“Два трактати про правління”), Ж. Ж. Руссо (“Суспільний договір”), П. Гольбах (“Природна політика”).

В основі теорії – положення про те, що в період до існування держави має місце природній стан людини. Ж. Ж. Руссо, наприклад, описував минуле як “золотий вік”. На його думку, спочатку люди жили як звірі й жодних ознак суспільного (мови, моралі, власності тощо) у них не було. Вони були рівні між собою. По мірі удосконалення навичок і знань людини, знарядь її праці формувалися суспільні відносини. Період виходу із стану дикості, коли людина стає суспільною істотою, залишаючись при цьому вільною, представлявся цим мислителем “найщасливішою епохою”.

Після цього, відзначають у своїх праці всі вищеназвані вчені, люди змушені були укласти договір всіх з усіма заради дотримання права і загального блага. Люди відмовлялися від частини своїх прав задля спокою і стабільності. Обмеживши себе в правах, вони ввели заборону робити те, що є згубним для життя. Отже, було укладено договір всіх з усіма, котрий дозволив встановити суспільний мир. Д. Дідро так викладає суть такого суспільного договору: “Люди швидко здогадалися, що якщо вони будуть продовжувати користуватися своєю свободою, своєю незалежністю і нестримно піддаватися своїй пристрасті, то становище кожної окремої людини стане більш нещасливим, ніж якби кожен жив окремо; вони усвідомили, що кожній людині треба поступитися частиною свої власної незалежності і підкоритися волі, котра представляла би волю всього суспільства і була би, так би мовити, спільним центром і пунктом єднання всіх воль і всіх їх сил”.

Відмовившись бути єдиним гарантом своїх природних прав і законів, люди передали цю частину своїх прав державі, котра відповідно набула право видавати закони, в тому числі з санкціями, і застосовувати засоби примусу для реалізації цих законів, а також відати стосунками з іншими державами. Це означало, що люди уклали суспільний договір з публічною владою. Ж. Ж. Руссо, до речі, передбачав, що народ має право на повстання і збройний опір владі, котра порушує умови цього договору.

Необхідно відзначити, що творцями цієї теорії суспільний договір розуміється не як історичний факт підписання ким-небудь якогось конкретного документу, котрий би став основою виникнення держави, а як стан суспільства, коли люди добровільно об’єдналися в державно-організаційну форму шляхом мовчазного визнання необхідності заснування певного об’єднуючого всіх центру.

Теорія суспільного договору має немало позитивних аргументів, які відрізняють її від інших теорій. Досить сказати, що чим як не суспільними договорами стали конституції (правда, вже юридично оформленими договорами між народами і владами), характерні для сучасних держав.

Поняття держави та її характеристики

1. Плюралізм у розумінні держави

Почнемо з того, що слід виокремити розуміння поняття “сучасної держави” і поняття “державності”. На нашу думку, те інституційно-нормативне явище, котре зараз юридичною і політичною наукою називається “державою”, виникло лише в новий час. Його необхідно відрізняти від “ранніх форм держави” (протодержав, племен), котрі виступають певними політичними формами організації суспільства, проте все ж не характеризуються всіма ознаками сучасної держави.

Санкт-Петербурзький учений XIX ст. П. Лодій (виходець із Закарпаття), який у 1828 р. став автором чи не першого навчального посібника з теорії держави і права у Російській імперії (з назвою “Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве”) державу розумів у такий спосіб: “Держава – це нерівне суспільство вільних людей, що об’єдналися під однією верховною владою, для досягнення загальної безпеки й благополуччя. Члени, об’єднані в одну Державу, називаються Громадянами; ті ж, які не входять до об’єднання, називаються Іноземцями”.

Відомий російський державознавець П. Сорокін (автор “Элементарного учебника общей теории права в связи с теорией государства”) у 1919 р. писав, що держава “виступає організованим союзом людей, об’єднаних єдиною верховною владою”. З його точки зору “відмінною ознакою держави як форми суспільства, є те, що тут об’єднуючим зв’язком виступає підлеглість всіх його членів одній державній владі, обов’язковій для всіх членів суспільства, незалежно від їх вірувань і родової приналежності”.

На думку основоположників марксизму і, зокрема, Ф. Енгельса “держава є нічим іншим, як машиною для придушення одного класу іншим”. Пізніше В.Ульянов-Ленін (праця “Держава і революція”, 1917 р.) уточнив: “Держава – це машина для підтримання панування одного класу над іншим”.

Такий підхід, хоч і пояснюється умовами західного суспільства ХІХ - поч. ХХ ст. з його соціальним розшаруванням і протистоянням класів, все ж, на нашу думку, не зовсім адекватно відображає сутність держави початку ХХІ ст.

Нині найвідоміший Фішеровський словник права дає поняття держави як спільність, в основі структури якої лежить територія, народ і державна влада.

Серед сучасних юристів і політологів, і це природно, продовжує залишатися різноманітність підходів до розуміння й визначення поняття держави та її ознак. У 1982 р., наприклад, іспанський дослідник, професор юридичного факультету Мадридського університету Г. Перес-Барба Мартінес писав, що термін “держава” означає не всяку форму політичної організації, а лише таку, яка виникає у новий час. На його ж думку, характерними ознаками держави виступають: суверенна влада, раціональність адміністрації, державна власність, постійна армія, релігійний нейтралітет.

Французький вчений П. Бірнбаум дає таке визначення держави: "Держава – це інституційна політико-правова машина, що обслуговується функціонерами, котрі ідентифікуються з своєю роллю, відокремлена від громадянського суспільства, над яким вона намагається здійснити повну опіку, контролюючи його через свої адміністративні органи і через своє власне право, домінуючи в ньому через свою поліцію, приводячи його в рух шляхом економічних інтервенцій, підкоряючи його врешті через оволодіння думками і їх пов`язування з своїми власними цінностями.”

Разом з своїм колегою Б. Баді цей учений виділяє такі елементи сучасної держави:

1) система інституйованих ролей, яка постійно функціонує;

2) єдиний легітимний тримач, який використовує силу для контролю території, на якій він здійснює свій суверенітет, реалізуючи охоронну владу над територією найбільш віддаленої з провінцій, захищаючи також кордони;

3) політико-адміністративна машина, котра діє через функціонерів, які рекрутуються на без особистій основі за меритократичними критеріями.

Американський вчений Р. Даль, відомий своїми теоретичними дослідженнями демократії, державу розуміє в такий спосіб – це асоціація, що характеризується ступенем забезпечення згоди з установленими в ній нормами і правилами з боку тих людей, на яких методами примусу поширюється її юрисдикція.

Як відзначає російський фахівець-державознавець В.А.Четвернін, західна теорія держави розглядає останню як “правову форму організації і функціонування політичної влади – з точки зору міжнародного права” і важко з ним не погодитися, бо справді сучасні держави настільки повноцінно функціонують, наскільки вони визнані міжнародним співтовариством.

Інший російський дослідник В.Е. Чіркін відслідковує в сучасній науковій літературі п`ять основних підходів до поняття держави:

1) теологічний (мусульманські вчення);

2) класичний (держава – це сукупність влади, території, населення);

3) юридичний (держава – юридична персоніфікація нації);

4) соціологічний (велика кількість вчень про суть дер­жави: органічне, природньо-правове, марксистське тощо);

5) кібернетичний (держава – особлива інформаційна система з прямими і зворотними зв`язками).

Відомий український вчений зі Львова П.М. Рабінович в одному з останніх досліджень цієї проблеми подає таке визначення: “Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи його цілісність і безпеку, організовує задоволення загально соціальних потреб та здійснює керівництво суспільством насамперед в інтересах цієї його частини”. Цим же вченим визначається соціальна сутність держави: у здатності держави забезпечувати – у процесі свого функціонування і розвитку – задоволення основних потреб усього суспільства, а також створювати умови для можливого, за наявних конкретно-історичних обставин, задоволення потреб й інтересів окремих груп індивідів та їх спільнот.

Узагальнюючи вищесказане й спробуємо сформулювати поняття держави та її основних параметрів.

Отже, держава – це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, яка має спеціальний апарат з метою управління суспільством і здатна зробити свою волю обов`язковою для всього населення даної країни.

Погоджуємося із відомим вітчизняним вченим-теоретиком права М. Цвіком, який вказує, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією, бо діє в межах права, котре має пріоритет над нею.

Кожна сучасна держава характеризується, принаймні, такими ознаками як: а) визначена кордонами територія; б) належність осіб до держави (громадянство); в) державна влада; г) суверенітет; д) спеціальний апарат; е) правотворча діяльність; є) економічна і фінансова система.