Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи

Глава 22 ЦК України містить ряд статей, пов'язаних із правом фізичної особи на ім'я. Право громадянина на ім'я забезпечує особі правову індивідуа­лізацію. Традиційно це право надає його носієві юридично забезпечену можли­вість мати ім'я і вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем.

М. М. Малеїна визначає право на ім'я як суб'єктивне, абсолютне немайнове право, що індивідуалізує громадянина у суспільстві¹.

В широкому розумінні під ім'ям особи розуміють власне ім'я громадянина, його по батькові та прізвище. У Декларації прав дитини 1959 р. проголошено, що "дитині від народження має належати право на ім'я". Аналогічна норма містить­ся у ч. 1 ст. 7 Конвенції про права дитини².

Відповідно до ст. 146 Сімейного кодексу України ім'я дитини визначається за згодою батьків, а в разі народження дитини жінкою, яка не перебуває у шлюбі і за умови відсутності добровільного визнання батьківства — матір'ю дитини. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішувати орган опіки та піклуван­ня або суд. За українським законодавством дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої на­лежать мати і (або) батько.

За ч. 2 ст. 294 ЦК України фізична особа має право на транскрибований за­пис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції.

Сімейний кодекс України у статтях 145 та 147 детально врегульовує питання щодо визначення по батькові і прізвища дитини.

Проте слід зазначити, що право на ім'я не має сімейно-правової природи, оскільки не можна змішувати право на присвоєння імені відповідно до норм сімейного права із самим правом на ім'я. Останнє є ширшим за своїм зміс­том.

Л. О. Красавчикова включає у право на ім'я:

право громадянина вимагати від інших осіб звертатися до нього у відповідності з його прізвищем, ім'ям та по батькові;

право на зміну імені, по батькові та прізвища;

право вимагати припинення незаконного використання прізвища, імені та по батькові¹.

М. М. Малеїна вважає, що до складу особистого немайнового права на ім'я входять такі повноваження:

право громадянина називати себе закріпленим за ним в органах реєстрації актів громадянського стану іменем в усіх сферах соціального життя;

право вимагати від інших осіб утримуватись від його порушення;

право змінити ім'я, по батькові чи прізвище².

Стаття 295 ЦК України надає право фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років, змінити своє прізвище та ім'я у порядку, встановленому законом, а фізич­на особа, яка досягла чотирнадцяти років наділяється правом змінити своє пріз­вище за згодою батьків або одного з батьків, з ким вона проживає, чи піклуваль­ника.

По батькові фізичної особи може бути змінено у разі зміни її батьком свого імені (ч. З ст. 295 ЦК України). Що стосується прізвища фізичної особи, то воно може бути змінене відповідно до закону у разі реєстрації шлюбу або визнання його недійсним. Більш детальної регламентації питання обрання прізвища наре­ченими, збереження прізвища після розірвання шлюбу, надання прізвищ усинов­леним та інші набули у статтях 35, 45, 46, 113, 148, 149 та 231 Сімейного кодек­су України.

Відповідно до ч. 1 ст. 296 ЦК України фізична особа має право використо­вувати своє ім'я у всіх сферах своєї діяльності. Громадяни користуються своїм ім'ям, по батькові та прізвищем, беручи участь у суспільних відносинах. При укладенні правочинів, притягненні до відповідальності за заподіяння шкоди тощо має бути відомо ім'я конкретної особи. При укладенні усної чи конклюдентної угоди ім'я однієї чи обох сторін може бути і не вказано, проте відсут­ність зазначення імені у цих випадках не означає відсутності самого права на ім'я.

Про обмеження можливості використання імені фізичної особи йдеться, зок­рема, у частинах 2—7 ст. 296 ЦК України. Використання імені фізичної особи в літературних та інших творах як персонажа (дійової особи) допускається лише за її згодою, а після її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів чи сестер. Використання імені фізичної особи з метою висвітлен­ня її діяльності або діяльності організації, в якій вона працює чи навчається, що грунтується на відповідних документах (звіти, стенограми, протоколи, аудіо-, відеозаписи, архівні матеріали тощо), допускається без її згоди. Використання початкової літери прізвища особи у засобах масової інформації, літературних творах не є порушенням її права.

Ім'я фізичної особи, яка затримана, підозрюється чи обвинувачується у вчи­ненні злочину, або особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, може бути використане (обнародуване) лише у разі набрання законної сили обвину­вальним вироком суду щодо неї або винесення постанови у справі про адмініст­ративне правопорушення. Дане положення кодексу фактично є гарантією дотри­мання принципу презумпції невинності, сутність якого викладено у ст. 62 Конституції України. Ім'я потерпілого від правопорушення може бути обнароду­ване лише за його згодою, а це забезпечує потерпілому право на таємницю його особистого життя. В свою чергу ім'я учасника цивільного спору, який стосується особистого життя сторін, може бути використане іншими особами лише за його згодою (ч. 6 ст. 296 ЦК України).

Важливими особистими немайновими благами є честь, гідність та ділова репутація фізичної особи.

Згідно зі ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гід­ності. Ніхто не повинен зазнавати такого, що принижує його гідність, поводжен­ня і покарання, а також посягання на його честь та репутацію (статті 5, 12 За­гальної декларації прав людини; статті 7 і 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Л. О. Красавчикова визначає право на честь, гідність і ділову репута­цію як забезпечену законом можливість громадянина вимагати від інших осіб, щоб оцінка його особистості, справ і вчинків спиралась на реальні об­ставини і не спотворювалась ганьбливими відомостями, які не відповідають дійсності¹.

3. В. Ромовська, називаючи серед особистих немайнових прав громадян пра­во на честь і гідність, визначає його як право людини претендувати на правильну моральну оцінку її особистості чи її діяльності, а також право вимагати від всіх інших осіб усунення будь-яких порушень і утримання від порушення цього права².

Стаття 7 ЦК УРСР має назву "Захист честі і гідності та ділової репутації. Терміни "честь", "гідність", "ділова репутація" чинне законодавство не роз'яс­нює. Що стосується цивільно-правової доктрини, то в науці цивільного права честь визначається як суспільна оцінка особистості, міра духовних, соціальних якостей громадянина. Гідність у свою чергу є внутрішньою самооцінкою власних якостей, здатностей, світогляду, свого суспільного значення³.

На думку ряду авторів, зі словом "честь" пов'язується оцінка суспільством моральних та інтелектуальних якостей людини, а зі словом "гідність" — усвідом­лення самою людиною факту, що вона володіє незганьбленими моральними та інтелектуальними якостями¹.

Про гідність слід говорити не лише як про самооцінку, а й як про сукупність об'єктивних якостей людини, які визначають її репутацію в суспільстві².

Серед цінностей особистості окремо виділяються:

особиста гідність, тобто цінність даної конкретної особистості, сукупність притаманних їй суспільно значимих властивостей;

колективна гідність, а саме цінність людини як представника певної соціальної групи (сім'ї, колективу тощо), належність до якої наділяє її певною цінністю;

професійна, трудова гідність, тобто цінність, яка пов'язана з професією осо­бистості та визначається основними видами її суспільної діяльності;

3) громадянська гідність, а саме цінність людини як представника певного народу, як громадянина певної держави;

4) людська гідність, тобто цінність людини як представника всього людства.

Термін "честь" у науковій літературі, періодичних виданнях набуває таких значень: позитивна моральна репутація, добре ім'я окремої людини чи певної спільності людей; повага та пошана; зовнішній вияв поваги та пошани, прийняті в даному суспільстві знаки вшанування та слави; усвідомлення та відчуття честі; синонім кращих душевних якостей особистості — благородство, совість та ін.; ті якості особистості чи соціальної спільності, які користуються загальним визнан­ням, те, за що віддають шану; синонім гідності³.

Враховуючи те, що честь і гідність є особистими немайновими благами, не­віддільними від особистості, можна вважати, що це право виникає з моменту на­родження людини. Конвенція про права дитини, яка визначає, що дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку (ст. 1), займає саме таку по­зицію і забороняє будь-яке незаконне посягання на її честь і гідність (ст. 16). Ос­кільки встановити точний момент виникнення в особи права на честь і гідність практично неможливо, слід визнати правильним підхід законодавця до вирішен­ня цієї проблеми, відповідно до якого вказане суб'єктивне право належить люди­ні від народження (ст. 28 Конституції України). Аналогічну позицію займають і міжнародні акти в галузі прав людини: Загальна декларація прав людини, Між­народний пакт про громадянські і політичні права, а також Конвенція про права дитини. У разі порушення права особи на честь і гідність, вона може особисто звернутися за захистом до суду, якщо згідно з чинним законодавством має повну цивільну дієздатність, або права звернення до суду набувають її батьки (опікуни, піклувальники, усиновителі) відповідно до норм цивільного законодавства про представництво в суді.

В юридичній літературі досить часто право на честь і гідність та право на ді­лову репутацію об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян. Відповідно до ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним осо­бистим немайновим правом фізичної особи (ст. 299), а право на повагу до гід­ності та честі міститься у ст. 297, в якій вказано, що кожен має право на пова­гу до його гідності та честі, а гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Такий підхід є цілком правильним і обґрунтованим.

Автори вказують на те, що якщо право на честь і гідність належить кожній особі, то носіями ділової репутації можуть бути далеко не всі суб'єкти цивільного права, наприклад, не можуть мати ділову репутацію непрацюючі пенсіонери, ін­валіди, які не мають фізичної можливості займатися певною справою та ін. Із цього робиться висновок, що ділову репутацію можуть мати громадяни, які здійс­нюють підприємницьку діяльність та юридичні особи¹.

Між тим законодавчого захисту потребує не лише репутація підприємців. Мають право розраховувати на захист своєї репутації і лікарі, педагоги, державні службовці. Пропозиції назвати репутацію професійною чи службовою не зміню­ють суті даного питання.

Питання захисту честі, гідності та ділової репутації у судовому порядку роз­глядається у наступних главах.

ЦК України у ст. 298 зобов'язує кожного шанобливо ставитися до тіла люди­ни, яка померла, і до місця поховання людини. У разі глуму над тілом людини, яка померла, або над місцем її поховання члени її сім'ї, близькі родичі мають пра­во на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Серед особистих немайнових прав ЦК України визнає і право фізич­ної особи на індивідуальність, тобто право на збереження своєї націо­нальної, культурної, релігійної, мовної самобутності, а також право на вільний вибір форм та способів вияву своєї індивідуальності, якщо вони не за­боронені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 300 ЦК України).

Формуючись внаслідок особливостей психічного складу, певного складу ха­рактеру, нахилів, здібностей, релігійної і національної належності, багатьох ін­ших чинників, особа має право бути саме такою, якою вона є. Суспільство має сприймати її саме такою.

Можуть бути ситуації, коли вияв власної індивідуальності матиме звужений спектр дії, зокрема у разі встановлення обов'язкових вимог щодо одягу посадо­вих осіб при виконанні ними своїх службових обов'язків.

Фізична особа має право на особисте життя, самостійно визначаючи своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб, зберігаючи у таєм­ниці обставини свого особистого життя (ст. 301).

Право громадянина на особисте життя та його таємницю слід розуміти як юридично забезпечену можливість вимагати від оточуючих не розголошувати ві­домості, які стали їм відомі з будь-яких джерел або обставин, що стосуються осо­бистого життя громадянина. Отже, кожен зобов'язаний не розголошувати відо­мості з особистого життя іншої людини.

Нині законом встановлено таємницю усиновлення, лікарську таємницю, та­ємницю нотаріальних дій, таємницю операцій ощадних банків, адвокатську таємницю. Проте, у повному обсязі це право у чинному цивільному законодавстві ще не закріплено. Визначено лише правовий режим певних відомостей про особисте життя окремих осіб. Немає в цивільному законодавстві також ефективних спе­цифічних заходів захисту права громадянина на таємницю особистого життя.

Щоб запобігти вчиненню злочину, з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи і якщо іншими способами одержати інформацію неможливо, суд може встановити винятки із права на таємницю особистого життя, у перед­баченому законом порядку.

Таким чином, як це передбачається ч. 4 ст. 301 ЦК України, обставини осо­бистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду.

Право на особисті папери дає можливість громадянину перешкодити тре­тім особам доступ до особистої документації. В ЦК України йдеться про правову охорону особистих паперів — документів, фотографій, щоденників та інших за­писів, особистих архівних матеріалів тощо (ст. 303 ЦК).

Обов'язок оточуючих — утримуватися від отримання інформації, яка міс­титься в особистій документації особи. Це право надає людині свободу у ство­ренні, накопиченні і веденні особистих паперів, які є її власністю.

З інформацією, яка міститься в особистих паперах, можна ознайомитися, ви­користати шляхом опублікування лише за згодою самої фізичної особи, якій во­ни належать.

Цивільне законодавство потребує внесення загальної норми щодо особистих паперів для закріплення суб'єктивного права громадянина мати свободу у ство­ренні, накопиченні, веденні та розпорядженні своїми особистими паперами на свій розсуд. Слід виключити можливість будь-якого втручання третіх осіб поза волею громадянина, крім випадків, прямо зазначених у законі.

Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої особи, для їх використання, у тому числі шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи (ч. З ст. 303 ЦК України), а у разі смерті цих фізичних осіб, особисті папери можуть бути використані, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів та сестер (ч. 4 ст. 303).

У ЦК України детально регулюються питання розпорядження особистими па­перами (ст. 304) та права на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів. Так, фізична особа, якій належать особисті папе­ри, може усно або у письмовій формі розпорядитися ними, у тому числі і на ви­падок своєї смерті. Будь-які особисті папери, що передані до фонду бібліотек або архівів, можуть вільно використовуватися за умови додержання прав фізичних осіб — власників особистих паперів, якщо інше не буде встановлено договором, на підставі якого особисті папери передано (ст. 305 ЦК України).

Що стосується авторського права на листи, нотатки, щоденники, поміт­ки та інше, то необхідно відрізняти його від права громадянина на особис­ту документацію. Слід пам'ятати, що авторське право лише визнає грома­дянина автором твору, забороняючи третім особам публікацію, відтворення або розповсюдження творів, що містяться у документах, але не встанов­лює заборони для третіх осіб знайомитися зі змістом самого твору (листа, щоденника тощо).

Важливим особистим немайновим правом завжди визнавалося право на таємницю кореспонденції (ст. 306 ЦК України). Фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

ЦК України регулює ці відносини докладніше. Телеграми, листи проголошу­ються власністю адресата. їх можна використовувати, зокрема, шляхом опублі­кування, лише за згодою особи, яка направила їх, та адресата. У разі якщо вони містять інформацію, що стосується особистого життя іншої фізичної особи, по­трібна згода і цієї особи на її поширення (ч. 2 ст. 306 ЦК України).

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата ви­користання кореспонденції, зокрема шляхом її опублікування, можливе ли­ше за згодою їхніх дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів та сестер.

У разі смерті фізичної особи, яка направила кореспонденцію, і адресата, а та­кож у разі смерті названих вище фізичних осіб кореспонденція, яка має наукову, художню, історичну цінність, може бути опублікована в порядку, встановленому законом.

У кодексі розроблено положення, згідно з якими кореспонденція, що стосу­ється особи, може бути долучена до судової справи (але не публічно розголоше­на) лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи (ч. 4 ст. 306).

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено лише судом у ви­падках, встановлених законом, з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати ін­формацію неможливо (ч. 5 ст. 306 ЦК України).

Конституція України закріплює право кожного громадянина вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в ін­ший спосіб — на свій вибір (ст. 34). Право на інформацію проголошується і ЦК України (ст. 302).

Інформація — це те найважливіше, що передувало появі матеріального. Бу­дучи нематеріальною за своєю сутністю, інформація є першоджерелом і пояснен­ням усього існуючого у світі. Через таке глибинне розуміння інформації можливе вирішення цілого комплексу як загальнотеоретичних, філософських, так і право­вих проблем¹.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про інформацію" інформацією є доку­ментовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Стаття 10 цього Закону серед гарантій права на інформацію називає, зокрема:

обов'язок органів державної влади, органів місцевого і регіонального само­врядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;

вільний доступ суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;

3) створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну) (статті 28—ЗО Закону).

Збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди не допускаються, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Не допускається також збирання інформації, яка є державною та­ємницею або конфіденційною інформацією юридичної особи (ч. 1 ст. 302 ЦК України).

Стаття 302 ЦК України регулює питання щодо достовірності інформації. Так, фізична особа, яка поширює інформацію, зобов'язана переконатися в її достовірності. Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службо­вою особою при виконанні нею своїх службових обов'язків, а також інформа­ція, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення за­собів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною. Фізична особа, яка поши­рює таку інформацію, не зобов'язана перевіряти її достовірність і не відпові­дає у разі її спростування.

Про захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок йдеться у ст. 307 ЦК України. Такі дії можливі лише за згодою цієї особи.

Згода особи припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру, а зніман­ня без згоди особи, в тому числі таємне, може бути проведене лише у випадках, встановлених законом (частини 1, 2 ст. 307 ЦК України). Крім того, у разі згоди фізичної особи на зйомку, вона може вимагати припинення публічного показу в тій частині, в якій це стосується її особистого життя, взявши на себе відшкоду­вання витрат, пов'язаних з демонтажем виставки чи запису.

Основні положення щодо охорони інтересів фізичної особи, яка зобра­жена на фотографіях та в інших художніх творах, містяться у ст. 308 ЦК України. Фотографія та інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті — за згодою її дітей, вдови (вдівця), а якщо їх немає — батьків, братів та сестер. При цьому надана згода може бути відкликана назва­ними особами після смерті фізичної особи, обов'язком яких є відшкодування ви­трат особи, яка здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії або іншого художнього твору.

Інша ситуація передбачена у випадку, якщо фізична особа позувала авторові за плату. В такому разі фотографія, інший художній твір може бути публічно по­казаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. У ч. 2 ст. 308 ЦК Украї­ни зазначається також, що фізична особа, яка позувала авторові фотографії, ін­шого художнього твору за плату, а після її смерті — її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтво­рення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшко­дування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків. Фотографія може бути розповсюджена і без дозволу фізичної особи, яка зображена на ній, якщо це ви­кликано необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб (ч. З ст. 308 ЦК України).

Право фізичної особи на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості і право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості передбачається ст. 309 ЦК України.

Важливою гарантією названого права слід визнати те, що згідно з ч. 2 ст. 309 ЦК України цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається.

Фізична особа має право на місце проживання і на вільний вибір місця про­живання та його зміну, крім випадків, встановлених законом. Право громадян на недоторканність житла (ст. 311 ЦК України) розуміється як особисте немайнове право, згідно з яким управомочена особа може діяти у своєму житлі (по­мешканні) на свій розсуд і перешкоджати будь-яким спробам вторгнення у нього поза волею осіб, які в ньому проживають, крім випадків, які прямо перед­бачені в законі.

Конституція України в ст. 30 гарантує, що ніхто не має права увійти до жит­ла проти волі осіб, які проживають у ньому без вмотивованого рішення.

Здійснення цього права має відповідати ст. 5 ЦК України, яка встановлює правила здійснення цивільних прав. Цивільно-правовий аспект такої недоторкан­ності полягає не лише у тому, що ніхто не може зайти у житло без волі особи, а й у тому, що особа не може бути виселена з нього, за винятком тих нечислен­них випадків, які передбачені законом (обшук за постановою слідчого, контроль за газовим обладнанням тощо).

Праву на недоторканність житла кореспондує обов'язок третіх осіб не втру­чатися у сферу вияву індивідуальних форм життєдіяльності особи в її житлі. Тобто ніхто не має права вказувати громадянину, як саме організовувати свій побут і як поводитися у своєму житлі.

За ЦК України, житло фізичної особи є недоторканним, при цьому фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, проведення в ньому огляду чи обшуку може відбутися лише за вмотивованим рішенням суду (ч. 2 ст. 311 ЦК України).

Законом може бути встановлено й інший порядок проникнення до житла чи до іншого володіння фізичної особи, проведення в них огляду та обшуку за таких обставин: у невідкладних випадках, пов'язаних із рятуванням життя людей та майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ч. З ст. 311 ЦК України).

Названі положення доповнюються ст. 313 ЦК України, що присвячена праву фізичної особи на свободу пересування, яка може бути обмежена у здійс­ненні цього права лише у випадках, встановлених законом.

Згідно зі ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах пе­ребуває на території України, гарантується свобода пересування. Суть права на свободу пересування полягає в тому, що громадянин може вирішувати на влас­ний розсуд, які місця йому відвідувати і як довго там перебувати. Юридич­ний зміст цього права включає ряд повноважень, серед яких можна назвати, зокрема:

право вільно пересуватися у межах своєї держави;

право на вибір місця перебування;

право на вільний виїзд за межі своєї держави;

право на безперешкодне повернення у свою країну¹.

Перелік даних повноважень не є вичерпним, оскільки стосується лише ос­новних можливих шляхів реалізації свободи пересування.

Юридична можливість вільно пересуватися передбачає відсутність будь-яких спеціальних заборон чи обмежень у відвіданні певних районів, територій, місце­востей чи міст своєї країни.

Стаття 33 Конституції України закріплює також право фізичних осіб вільно залишати територію України та право громадян України у будь-який час повер­нутися в Україну. Перелік підстав для тимчасових обмежень у праві виїзду гро­мадян України за кордон встановлюється спеціальним законом.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право відповідно до ст. 313 ЦК України на вільне самостійне пересування по території України і на вибір місця перебування, а особа, яка не досягла цього віку, має відповідне право лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів та в їхньому супроводі або у супроводі осіб, які уповноважені ними.

Фізична особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну, а якщо вона досягла шістнадцяти років, має право і на вільний самостійний виїзд за межі України. У разі якщо вона не досягла шіст­надцяти років, необхідна згода на її виїзд за межі України батьків (уси­новителів), піклувальників та їх супровід або супровід осіб, які ними уповнова­жені (ч. З ст. 313).

Фізичну особу не може бути видворено з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом. Законом також можуть бути встанов­лені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інте­реси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я лю­дей (частини 5 і 6 ст. 313 ЦК України).

Право на свободу пересування і свободу об'єднання, право на мирні зібрання разом із правом на вибір місця проживання і роду занять становлять комплекс прав, які можна об'єднати у поняття права фізичної особи на особисту свободу, розуміючи під цим юридично забезпечену можливість вимагати за судом припи­нення дій третіх осіб, якщо ці дії обмежують особисту свободу громадянина, а саме — свободу переміщення, свободу обирати рід занять і місце проживання та інші.

Згідно зі ст. 29 Конституції України, людина має право на свободу. Основою цієї норми стало положення Загальної декларації прав людини, яке було перене­сено у ст. 21 Конституції: "Усі люди є вільними". Конституція України і тут ви­ступає нормативною основою, передбачаючи, що громадяни мають право на су­довий захист від посягань на особисту свободу.

Під свободою розуміється здатність людини діяти відповідно до своїх інтере­сів і мети.

Право на свободу стосується всіх сфер життя людини, а не лише сфери її приватного життя, тобто це право є всеосяжним. Однак свобода не повинна пе­ретворюватися на свавілля, повинна мати певні межі.

Цивілістичний підхід до поняття свободи пов'язаний із дієздатністю фізичної особи. В літературі існує думка, що свобода у повному обсязі належить особі, яка досягла повноліття або була емансипована у зв'язку із шлюбом. Рівень сво­боди дітей залежить від їх віку. Недієздатна особа, визнана такою судом, може розглядатись як цілком позбавлена свободи¹.

Комплекс цивільно-правових механізмів забезпечує можливість володіти сво­бодою у приватних відносинах (укладати правочини за своєю волею, брати шлюб, користуватися своїми правами).

Закон передбачає певне обмеження вказаних свобод, але це не повинно за­важати поступовому досягненню суті права громадянина на особисту свободу.

За ст. 312 ЦК України фізична особа має право на вибір та зміну роду занять.

Кожен має можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно оби­рає або на яку вільно погоджується (ст. 43 Конституції України).

Частина 3 ст. 312 ЦК України містить заборону використання примусо­вої праці і уточнення щодо того, що військова або альтернативна (невій­ськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за ви­роком чи іншим рішенням суду, а також робота чи служба відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан, не вважається примусовою працею.

Стаття 43 Конституції України забороняє використання примусової праці. Не вважається примусовою працею за Конституцією військова або альтерна­тивна служба, а також робота, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Право фізичних осіб на свободу об'єднання у політичні партії та гро­мадські організації тощо і вільно збиратися на мирні збори, конференції, засі­дання, фестивалі тощо передбачені статтями 314 та 315 ЦК України.

Відповідно до ст. 36 Конституції громадяни України мають право на свобо­ду об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і за­хисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­них, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом, а згідно зі ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мир­но, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведен­ня яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації останнього права може встанов­лювати суд відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки і гро­мадського порядку.

За ст. 1 Закону України "Про об'єднання громадян" від 16 червня 1992 р., об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Цей За­кон регулює порядок створення та діяльності політичних партій і громадських організацій.

Належність чи неналежність фізичної особи до політичної партії або громадської організації не є підставою для обмеження її прав, надання їй пільг чи пере­ваг (ч. 2 ст. 314 ЦК України), а обмеження щодо реалізації права на мирні зі­брання може встановлювати суд відповідно до закону (ч. 2 ст. 315 ЦК України). Суди зобов'язані розглядати звернення з названих питань з метою захисту прав і свобод людини та громадянина.

44