20

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Чернігівський національний педагогічний університет ім. Т.Г.Шевченка

Інститут історії, етнології та правознавства ім. О.М.Лазаревського

Кафедра історії країн

Центрально – східної Європи

Курсова робота з історії на тему:

«Самозванство як феномен історії Російської імперії»

Виконала:

Студентка 21 групи

Лешан Ю.С.

Науковий керівник:

Шара Л.М.

Чернігів – 2012

Зміст

Вступ……………………………………………………………………………….3

Розділ І. Причини та витоки самозванства……………………………………...4

1. Смутний час як одна з причин зародження самозванства……7

2. Перший самозванець – Лжедмитрій І………………………….8

Розділ ІІ. Історичні портрети самозванців……………………………………..10

1. Лжепетр (Ілейко Муромець)………………………………….10

2. Лжедмитрій ІІ або Тушинський злодій………………………12

3. Лжедмитрій ІІІ або «злодій Сидорко»……………………….14

Висновки…………………………………………………………………………16

Додатки…………………………………………………………………………...18

Список використаної літератури………………………………………………..20

Вступ.

Темою курсової роботи є феномен самозванства в історії Російської імперії. Я обрала цю тему тому, що вважаю її цікавою та актуальною у наш час. У роботі хочу навести приклади найбільш відомих самозванців, їх походження, роль, яку вони відіграли та наслідки їх історичної діяльності.

Метою роботи є дослідження феномена самозванства в російській історії.

Основними завданнями є насамперед знайти коріння цього явища, причини його виникнення, вивчити ідейно-психологічні особливості російського народної свідомості XVII - XVIII ст., розглянути історіографію та історичні портрети найбільш відомих самозванців в історії Росії.

Дана тема представляє собою актуальну на сьогоднішній день проблему, оскільки й досі викликають суперечливі оцінки і суперечки багатьох вчених, громадськості.

Розділ і. Причини та витоки появи самозванства.

Добре відомо, що феномен самозванства належить не тільки до російської історії. Ще в VI ст. до н.е. мідійський жрець Гаумата прийняв ім'я царя Ахеменіди Барді і правил вісім місяців, поки не був убитий змовниками-персами. З тих часів протягом тисячоліть різні люди, мешканці різних країн брали імена убитих, померлих або зниклих без вісти правителів. Долі самозванців були несхожі, але більшість з них чекав сумний кінець - розплата за оману найчастіше ставали кара або ув'язнення.

Незважаючи на те, що самозванство здавна привертало увагу істориків, коріння цього явища до кінця не з'ясовані. Здебільшого самозванство трактується як одна з форм «антифеодального протесту», а в плані політичному воно зображується винятково як «боротьба трудящих за владу». Однак при цьому не враховується, що не всі самозванці були пов'язані з рухом соціального протесту, що далеко не завжди їх метою була влада в державі.

До XVII століття Росія не знала самозванців, які претендували на царський престол. По-перше, для самозванства царистського толку є необхідним певний рівень розвитку феодальних відносин і держави. По-друге, історія самозванства в Росії тісно пов’язана з династичними кризами, які де-не-де вражали царський трон. Перша така криза відноситься до рубежу XVI та XVII століть, коли перетнулась династія Рюриковичів і на престолі опинилися «боярські царі» - Борис Годунов та Василій Шуйський. Саме тоді з’являються перші лжецарі та зароджуються масові рухи, направлені на їх підтримку. Пізнє порушення традиційного порядку престолонаслідування (наприклад, поява на троні малолітніх дітей або жінок) збагачували історію самозванства новими іменами та подіями. По-третє, історія самозванства представляє собою низку конкретних здійснень народних утопічних легенд про «царів – визволителях, що повертаються». Перша з них виникла, можливо, ще за Івана Грозного, який показав себе «несправедливим», а отже і «неправедним».

В літературі існує думка, що народ підтримував самозванців головним чином тому, що ті обіцяли йому звільнення від кріпосного гніту, сите життя та підвищення соціального статусу. При цьому допускається можливість того, що трудящі (принаймні, їх частина) могли йти за самозванцями, не вірячи в їх царське походження, а просто використовуючи їх у своїх цілях. Мається на увазі, що «натовпу» все одно, хто прийде з її допомогою на престол, - головне, щоб новий цар був «мужицьким», «добрим», щоб він захищав інтереси народу.

Проте дана точка зору далеко не безперечна. Не секрет, що поряд з такими самозванцями, як Лжедмитрій I і О. Пугачов, який захоплював собою тисячі людей, в Росії були й інші, які в кращому випадку могли похвалитися кількома десятками прихильників. Чим пояснити таку ось виборчу «глухоту»?

Швидше за все, одні самозванці краще грали свою роль, їхні вчинки в більшій мірі відповідали народним очікуванням, а інші претенденти на престол не дотримувалися загальноприйнятих «правил гри» або ж частіше їх порушували. «Праведним» в очах народу виглядав той монарх, який був, по-перше, «благочестивим», по-друге, «справедливим», по-третє, «законним».

«Законність» правителя визначалася Богообраністю - володінням харизмою (особистою благодаттю), котра доводилася наявністю «царських знаків» на тілі. Саме з їх допомогою (хреста, зірки, місяці, «орла», тобто царського герба) чисельні самозванці у XVII-XVIII століттях доводили своє право на престол і забезпечували собі підтримку в народі. Крім «царських знаків» були й інші ознаки «законного» претендента на престол - підтримка самозванця «всім світом», а також вдача претендента, яка свідчить про його Богообраність.

Термін «самозванство» відноситься до галузі соціальної психології. Самозванство починається тоді, коли лжецарь або псевдомесій відкривається оточуючим, формує групу соратників чи стає на чолі будь-якого руху соціального протесту. Вивчаючи природу самозванства, в роботі акцентується увага, перш за все на народній реакції на появу самозванця, історичних портретах Омеляна Пугачова і Лжедмитрія I.

Одна з найбільш загадкових сторінок в історії самозванства - його витоки. Точно можна вказати на декілька явищ як соціального, так і внутрішньополітичного характеру, що підготували самозванство. К.В.Чистов і Б. А.Успенський відзначили, що соціально-психологічний фон широкого розповсюдження самозванства виник завдяки сакралізації царської влади і популярності утопічних і есхатологічних уявлень у XVII-XVIII ст. Вказувалося і на інші причини цього явища, наприклад, на «зречення» Івана Грозного від трону і на подальше через двадцять років воцаріння Бориса Годунова, народженого бути підданим, а не царем.