МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИУКРАЇНИ
ЧЕРНІГІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ ТА СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Реферат
із дисципліни «Філософія»
на тему:
«Ніцшеанська модель життя особистості»
Виконав
студент групи КІ-122 Магдибор О.Ю.
Перевірив
старший викладач Киселиця С.В.
Чернігів 2014
ПЛАН
ОСНОВНІ ВІДОМОСТІ ПРО ФІЛОСОФІЮ НІЦШЕ
ПОНЯТТЯ ЖИТТЯ У ФІЛОСОФІЇ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX – ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЬ
ОБРАЗ ВИЩОЇ «ШЛЯХЕТНОЇ» НАДЛЮДИНИ У ФІЛОСОФІЇ НІЦШЕ
ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ ЗА НІЦШЕ
СТАВЛЕННЯ ДО РЕЛІГІЇ ТА ЖІНОК
ВИСНОВКИ
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
Аль-Фарабі один із перших філософів-арабів порушив проблему співвідношення релігії і філософії. Він став відомим завдяки коментарям до праць Арістотеля, через що отримав почесне ім´я «Арістотель Сходу». Свої державницькі і правові погляди виклав у трактатах «Про погляди жителів доброчесного міста», «Афоризми державного діяча» тощо. В зазначених працях Аль-Фарабі значну увагу приділяв дослідженню сутності влади, завданням і метою якої є створення умов для щастя і злагоди.
Як і більшість філософів, він намагався розробити проект ідеального суспільства — міста-держави. Він класифікував суспільства на великі (об´єднання всіх людей, народів, що населяють землю), середні (спільнота певного народу) та малі (об´єднання людей в окремі міста).
Важливою умовою досягення щастя вважав умілу діяльність верховної влади. Саме з цих позицій усі міста-держави він поділяв на доброчесні ( в яких високоморальні правителі та мешканці прагнуть до щастя, в основі якого – знання та блага) та неосвічені (верхівка влади прагне тільки до особистого зиску). Перевагу філософ віддав першому виду, в якому суспільне життя побудоване на принципах високої моральності людей та взаємодопомоги.
Населення в таких містах-державах він поділяв на п´ять категорій:
мудреці та інші достойні особи;
«люди релігії», поети, музиканти;
лікарі, геометри, астрологи та інші;
воїни-ратники, стражі;
землевласники, купці, багаті люди.
Причому наголошував, що всі вони пов´язані взаємними інтересами, справедливим ставленням один до одного. Доброчесне місто-державу, за словами Аль-Фарабі, має очолити філософ-правитель, який має пізнати чинники, що управляють природою і суспільством, і передати ці знання населенню в образно-символічній, тобто релігійній, формі. Досягнення щастя та кращої долі для людини він пов’язував не з дотриманням принципів шаріату, а з морально-етичними принципами, покладеними в основу управління державою.
Але його проект ідеального суспільства (міста-держави) суперечив ідеям Корану про божественну передвизначеність: «все у владі Бога». Мусульманське духовенство сприйняло ідеї Аль-Фарабі як посягання на порядок, установлений Аллахом. Аль-Фарабі взагалі відкидав теологічні вчення про походження держави і стверджував, що держава - результат об'єднання людей для задоволення життєвих потреб.
Політико-правове вчення Аль-Фарабі суттєво відрізняється від доктрини західноєвропейських мислителів як за змістом, так і в програмних положеннях. Політичне життя Арабського халіфату не давало підстав для обговорення традиційних для європейської державно-правової думки проблем різних форм правління, співвідношення церкви і держави, держави і права. Що ж до політичного устрою, то за його основу Аль-Фарабі брав мусульманську общину — пов´язане шаріатом територіальне об´єднання віруючих, що справляло вагомий вплив на владу.
Подібно до більшості мислителів Середньовіччя, аль Фарабі визнавав Бога як першопричину Буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку аль Фарабі, складається з шести природних тіл або елементів (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання — органи чуття, інтелект та умогляд. Перші два дають безпосереднє знання, а за допомогою умогляду пізнається суть речей.
Аль Фарабі — перший філософ арабомовного Сходу, в якого є система філософських поглядів, яка охоплює всі сфери дійсності. Перший розділ класифікації наук утворювала "наука про мову". У філософському сенсі більш значною є роль другого розділу класифікації, що трактує питання логіки. Для аль Фарабі логіка — "мистецтво", споріднене з граматичним, "бо відношення (мистецтва) логіки до інтелекту і осягнених розумом об'єктів інтелекції таке ж, як відношення граматики до мови і слів". Логіка, з цього погляду — наука тільки про правильне мислення, в основу якої покладено закони та форми арістотелівського "Органону". З великою силою переконання захищає аль Фарабі абсолютну необхідність логіки для людини, яка претендує на знання науки і тим більше — філософії.
Третій розділ класифікації аль Фарабі становить математика. Як і в аль Кінді, вона мислиться як комплекс дисциплін. Всі перелічені науки, що становлять три перші розділи зазначеної класифікації, показують, наскільки далеко пішли арабомовні вчені від елліністичної науки.
Четвертий розділ класифікації містить в собі дві науки. Перша з них — "природнича наука", або фізика. Вона розглядає як природні, так і штучні тіла, вивчає притаманні їм акциденції. Аспекти мети, матерії і форми виявляють головний сенс такого вивчення. Інша наука того ж розділу — метафізика, яку він називав "божественною наукою".
Аль Фарабі став у близькосхідних країнах Середньовіччя першим філософом, який довів свою систему до розгляду питань суспільного життя.
Філософська спадщина аль-Фарабі сягає 80-130 трактатів. Серед них — «Про змінні речі», «Прозначення слова інтелект», «Про класифікацію наук», «Про філософію Платона», «Про філософію Арістотеля», «Громадянська політика», «Афоризми державного діяча» та ін. Аль-Фарабі продовжує і поглиблює свого знаменитого попередника аль-Кінді, полемізує з ним, намагається обгрунтувати власне бачення світу і людини, добра і зла, прекрасного і потворного, тимчасового і вічного.
Філософ здійснив класифікацію наук, пріоритет серед яких надав «божественній науці», ознайомив громадськість з основами логіки та математики, представив цікаві викладки з приводу проблем «Бог та світ», «розум та пізнання», «людина та держава», обґрунтував етичні настанови мусульманства. Аль-Фарабі ще більш посилив тенденцію до арістотелівського раціоналізму, закладену аль-Кінді. У невеличкому трактаті «Сутність питань» він розглядає арістотелівський поділ буття на два види. До першого відносяться речі, існування яких вимагає зовнішньої причини. До другого — «речі», існування яких закладено в їх сутності. На думку філософа, втіленням абсолютно необхідного буття виступає Бог, творець світу. У концепції творення, яку пропонує аль-Фарабі, велике значення відіграє уявлення про розум. Сам Аллах є істота, що володіє абсолютним пізнанням і породжує «перший розум». Перший розум роздвоєний, оскільки він не лише споглядає Бога, а й мислить самого себе. Із споглядання Бога породжуються розуми все менших розмірів, із самомислення — матерія і душі дев'яти, включених одна в одну, сфер — небосхилів. Саме душі заставляють ці сфери обертатись навколо Землі завдяки енергії, яку вони отримали від Бога — джерела абсолютного буття. У системі наук, побудованій аль-Фарабі, головне місце займає логіка, яка дає змогу відмежувати істинне від брехливого і тому є основою розуму. Геоцентрична доктрина аль-Фарабі відрізняється від християнської: арабський філософ розуміє світ не як породження божественної волі, а як утворення божественного розуму. Саме це і стало онтологічним обґрунтуванням примату розуміння перед вірою. У «Трактаті про погляди мешканців добровільного міста» аль-Фарабі коментував і частково розвивав етико — соціальні погляди Платона та Арістотеля, обґрунтовував власне розуміння специфіки соціального співжиття людей у локальному «соціумі-організмі» — «місті — державі». Останню він тлумачив як «організм», усі складові якого мають виконувати притаманні їм (від природи) функції. Очолювати «місто — державу» має володар, якому притаманні здоров'я, чиста совість, здоровий глузд, проникливий розум, сила переконання, порядність у ставленні до підлеглих. Отже, аль-Фарабі обґрунтовує необхідність (доцільність) «просвітницького абсолютизму», теорія якого на європейському грунті розквітне приблизно через сім — вісім сторіч. «Добродіяльному місту», як ідеалу справедливості та людяності, аль-Фарабі протиставляє «місто невіглаське», «місто ошуканості», «місто облуди». Філософ постійно підкреслює, що дійсне щастя та спокій люди зможуть знайти лише поза насильством, війнами, поневоленням, лише за умов дружби та взаємодопомоги, організації суспільства на духовних засадах, за умов чіткого поділу суспільства на відповідні соціальні верстви, наявності мудрого та освіченого монарха. Головною ж соціальною ідеєю аль-Фарабі (як і Платона) була ідея про те, що світ (мир і спокій) виходить з Бога й повертається до нього. Соціально-етичні погляди аль-Фарабі справили серйозний вплив на духовну ситуацію того часу. Своєрідне продовження (хоча і з трансформацією у бік ортодоксалізму мусульманського типу) вони знайшли у так званих «трактатах чистих братів» — близько 50 творів про релігію, філософію, природничі науки, написаних представниками секти «Брати чистоти та щирості».
Новий злет філософської та соціальної думки арабської філософії пов'язаний з іменем Ібн-Сіни (Авіценни).