8 Лекція Філософія марксизму та неомарксизму

Умовою позитивного результату, “повного успіху” світового процесу Блох вважає надію, яка є формою виразу вихідного “нестатку”, “голоду”. Надія є атрибутом буття, деяким напруженням, напруженим прагненням у майбутнє. Майбутнє – це не просто те, чого ще немає, воно реально присутнє в самих речах як можливість їхнього розвитку і присутнє також у наших прагненнях. Намічаючи бажаний хід подій, людина перебуває не в пасивному очікуванні, а активно впливає на їх спрямованість. Стан досконалості, який, на думку Блоха, досягається в сучасну епоху, людство протягом усієї своєї історії передбачало, створюючи утопії.

Універсальне значення утопії виражається в ідеалі майбутнього як остаточній меті світового процесу, як досконалого стану світу, де людина і світ зливаються в органічній єдності. У цьому стані долаються протиріччя між людиною і природою, природою та історією, долається будь-яке відчуження, долається обмеженість людської природи, і людина стає безсмертною, відбувається втілення Бога у світ.

Сциєнтистський напрямок неомарксизму, який розглядає вчення Маркса про суспільство не як філософію, а як конкретно-наукову теорію, очолює Луї Альтюссер (нар. 1918).Сам Альтюссер називає свою концепцію “теоретичним антигуманізмом”, наголошуючи, що вона покликана обстоювати наукову строгість вчення К. Маркса. Він говорить, що К. Маркс відмежувався від класичної філософії ще в 1845р., коли замість виведення суспільних відносин із людської сутності став саму людину розглядати як суттєво детерміновану суспільними відносинами (див. “Тези про Фейєрбаха”, 4 теза – сутність людини у своїй дійсності є ансамблем усіх суспільних відносин).

Взявши за основу суспільства його структуру і, перш за все, систему суспільних виробничих відносин, Маркс не тільки змінив вихідний пункт теоретичного міркування. Він змінив і сам спосіб міркування. Альтюссер підкреслює, що Маркс вперше в історії філософії поставив на місце спекулятивних, тобто умоглядних філософій історії, науку про суспільство, тобто історичний матеріалізм. Це було, наголошує Альтюссер, великою науковою революцією у філософії історії. В осмисленні цієї наукової революції Альтюссер вбачає своє головне завдання. Вирішення цього завдання і застосування при цьому сучасних епістемологічних, тобто наукових методологічних засобів, має, на його думку, максимально чітко виявити специфіку марксизму і глибше зрозуміти цю наукову революцію, і тим самим сприяти підвищенню наукової строгості вчення К. Маркса. Альтюссер наголошує, що наукова революція, здійснена К. Марксом в філософії історії, – це, перш за все, зміна проблематики. Вона означає не просто появу нових відповідей на вже поставлені питання, а зміну самих питань. А така радикальна зміна самих питань виникає в результаті “епістемологічного розриву” від попередньої філософії історії.

Поняттями, що входять до нової проблематики. є категорії історичного матеріалізму, такі як: суспільно-економічна формація, спосіб виробництва, продуктивні сили і виробничі відносини, базис і надбудова, соціальна революція і ряд інших. Як відомо, вони пов’язані між собою діалектичними зв’язками. Але чим відрізняється розуміння цих зв’язків у марксизмі від гегелівського та фейєрбахівського їх розуміння? Альтюссер вважає, що суть справи тут полягає у відмінності концепції самої суспільної цілісності у Маркса і у Гегеля та Фейєрбаха. У Гегеля – це, так звана, “виражаюча” цілісність. Вона всіма своїми частинами виражає деякий простий духовний принцип. У Маркса ж суспільна система – це завжди структурована цілісність з домінантою. Тут не має вихідної простої сутності, яка б виражала себе або відчужувалась в різних суспільних сферах. Єдність їх забезпечується певним типом зв’язку цих сфер. Звідси випливає суттєва відмінність діалектики Маркса від діалектики Гегеля. У Гегеля діалектичне протиріччя породжується самозапереченням, роздвоєнням вихідної простої цілісності, що вимагає другого заперечення для її відтворення. Тому закон заперечення має у Гегеля телеологічний характер і визначає телеологічність всієї його діалектики в цілому. У Маркса ж “матеріал” діалектики не породжується самим діалектичним рухом. Він даний від початку внаслідок вихідної складності суспільства, як і будь-якого іншого об’єкта. Тому діалектика Маркса, на думку Альтюссера, не тільки не телеологічна, але і не однолінійна.

Кожне суспільне протиріччя є “наддетермінованим” іншими протиріччями, утворюючи з ними складну систему. І ця “наддетермінація” є не випадковим зовнішнім впливом, а закономірністю, обумовленою відносною самостійністю та функціями різних суспільних сфер. Так, економічне протиріччя, наприклад, не може вирішитись без відповідної політичної та ідеологічної боротьби.

В той же час “наддетермінація” є закономірністю гнучкою і рухливою. Вона визначає той факт, що в суспільній цілісності не всі ролі розписані наперед, в ній з’являються слабкі ланки. Так складається революційна ситуація. Тут, проте, може виникнути питання: а чи не є все це вже відомими речами, для яких просто знайдене нове слово – “наддетермінація”? Ніби передбачаючи таке запитання, Альтюссер говорить, що його мета полягає в тому, щоб виявити і сформувати деякі поняття, які у Маркса перебували ще у “практичному стані”. Мова йде саме про поняття, смисл яких, на відміну від слів буденної мови, визначається їх взаємним співвідношенням у складі теорії. Будучи у “практичному стані”, ці поняття виражаються у вигляді емпіричних констатацій, або у вигляді образів чи метафор. Завдання ж полягає в тому, щоб надати їм “теоретичного стану”, тобто, перш за все, установити їх необхідний зв’язок з іншими поняттями теорії. Тому суть справи тут полягає не у введені нового терміну “наддетермінація”, а у встановленні ряду закономірних зв’язків там, де раніше деякі явища констатувались як факт. І до того ж, це мають бути не емпірично фіксовані закономірності, а випливаючі із логіки теорії поняття.

Альтюссер прагне виявити саме марксову логіку і показати, що саме з неї випливає можливість строго теоретичного осмислення відносної самостійності надбудови та взагалі різних суспільних сфер, а в зв’язку з цим не тільки можливість, а і необхідність взаємодії протиріч, їх “наддетермінації”. Вимога теоретичної строгості є основною специфічною рисою праць Альтюссера, яка ставиться йому в заслугу не тільки його прихильниками, але і багатьма його опонентами. Дотримуючись цієї вимоги з максимальною послідовністю, Альтюссер не тільки переводить деякі поняття до “теоретичного стану”, наприклад, дає класифікацію способів вирішення протиріч в залежності від типів “наддетермінації”, але і піддає “теоретичному випробовуванню” ряд прийнятих у марксизмі понять. Цього “випробовування”, на його думку, не витримують такі поняття, як гуманізм, відчуження, тотожність протилежностей, заперечення заперечення. Ці поняття перейшли до марксизму із вчень класичної німецької філософії. Альтюссер вважає, що для захисту і строго наукового дотримання принципів марксизму слід відмовитись від тих понять, які “тягнуть назад” до Гегеля і Фейєрбаха і “нічого не дають” для науково-теоретичного обгрунтування історичного матеріалізму. Так, якщо категорія діалектичного протиріччя абсолютно необхідна для обгрунтування переходу до безкласового суспільства, то закон заперечення заперечення, на думку Альтюссера, в цьому плані є безплідним, бо знищення приватної власності обгрунтовується не тим, що колись за первісного ладу існувала суспільна власність, до якої тепер слід повернутися, а тим, що приватна власність суперечить суспільному характеру виробництва, що виникає за капіталізму. Тому Альтюссер наголошує, що такі специфічно гегелівські категорії, як роздвоєння єдиного, відчуження, заперечення заперечення мають використовуватись тільки в ідеологічній боротьбі та в ілюстраціях, а не в теоретичних дослідженнях.

Другим вченням сциєнтистського напрямку неомарксизму є концепція Гальвано дела Волоне (1895-1968) та його послідовників в Італії.

У своїй головній праці “Логіка як історична наука” Г. дела Волоне просліджував різноманітні варіанти вирішення проблеми взаємовідношення загального і одиничного, загального і окремого, загального і часткового в історії філософії від Платона до Маркса, наголошуючи на тих методологічних висновках, які Маркс сформулював в ході своєї критики гегелівської філософії права в 1843р., а саме, що виведення окремого із загального є псевдодедукцією. Насправді ж між ними немає “мосту”. Тому для розуміння окремих конкретних явищ слід осягати “специфічну логіку специфічного предмету”. Така логіка, уточнює Дела Волоне, будується уже не на всезагальних філософських абстракціях, а на історично визначених, дієвих для певної предметної сфери, для певного історичного періоду. Звідси завдання філософії полягає в тому, щоб розробити метод досягнення таких конкретних абстракцій. Таким методом, на його думку, є рух від конкретного до абстрактного і від абстрактного до конкретного.

Нарешті, третьою течією сциєнтистського напрямку неомарксизму є так званий аналітичний неомарксизм, який виник в кінці 70-х р. у Великобританії та в США. Представники цієї течії намагалися розвивати вчення про суспільство К. Маркса на основі методів сучасної науки. Аналітичний неомарксизм як відносно самостійний напрямок неомарксизму почав складатися після виходу книги англійського філософа Джеральда Коена “Теорія історії Карла Маркса: захист” (1978). Основніи його представники - Дж. Коен, Дж. Рьомер, Дж. Елстер, А. Вуд та ін.

“Аналітичний неомарксизм”, на відміну від інших напрямків філософії неомарксизму, не претендує на доповнення марксистської теорії якими-небудь положеннями, запозиченими з інших філософських концепцій. Більш того, “аналітичні неомарксисти” багато в чьому не погоджуються між собою, але їх об’єднує прагнення надати марксистській соціальній теорії більш строгу, “сучасну” форму, використовуючи методи дослідження і способи доведення, що розвинулись і удосконалились за сто років після смерті К. Маркса.

Навіщо потрібна ця нова форма? У вступі до збірки “Аналітичний марксизм” Джон Рьомер пояснює, що два головних явища сучасної епохи, а саме – “невпевненні успіхи соціалізму та сумнівний крах капіталізму” кидають “серйозний виклик” марксизму у тому вигляді, в якому він успадкований від 19 ст. Відповіді на цей виклик можуть бути різними, аж до повної відмови від марксизму. Але не можна, – говорить Рьомер, відкидати хороше знаряддя лише тому, що воно не спрацьовує у деяких випадках, тим паче, що кращого знаряддя немає. Замість цього слід поставити питання, чому це знаряддя в одних випадках працює добре, а інших – не дуже. Це питання, за Рьомером, і є вихідним для “аналітичного неомарксизму”. Остаточне ж його завдання полягає в тому, щоб побудувати сучасну теорію соціалізму як гуманізму.

Деякі із представників цього напрямку неомарксизму пропонують удосконалити марксистську теорію суспільства за допомогою логіко-математичних моделей, застосовуючи модальну логіку, теорію ігор тощо.

Так, Дж. Коен застосував до вчення К. Маркса функціональний підхід, а Дж. Елстер та Дж. Рьомер – теорію ігор і модальну логіку.

Таким чином, досліджуються мотиви людської поведінки, будуються відповідні моделі суспільства, переосмислюються та уточнюються багато категорій соціальної філософії.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Адорно Т. Проблемы философии морали.- М., 2000.

Андерсон П. Размышление о западном марксизме. М., 1991.

Бердяев Н.А. Истоки и смысл русского коммунизма.- М., 1990.

Бессонов Б.Н., Нарский И.С. Дьердь Лукач.- М.,1989.

Блох Э. Принцип надежды // Утопия и утопическое сознание.

Антология зарубежной литературы. М., 1991.

Грамши А. Тюремные тетради. Общие вопросы философии и эстетики

// Грамши А. Искусство и политика: в 2-х томах. Т.1. М., 1991.

Енгельс Ф. Стара передмова до "Анти-Дюринга". Про діалектику

// Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.20.

Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії

// Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.21.

Ильенков Э.В. Маркс и Западный мир // Ильенков Э.В. Философия и

куль­тура. М., 1991.

Іщенко Ю. Класичне та некласичне у філософії Маркса // Філософська

і соціологічна думка, 1995, №1-2.

Лукач Д. К онтологии общественного бытия. Пролегомены. М., 1991.

Лукач Д. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей.- М.,1990.

Лукач Д. Молодой Гегель и проблемы капиталистического общества.- М.,1987.

Маркович М. Маркс об отчуждении // Вопросы философии, 1989, №9.

Маркс К. Тези про Фейєрбаха // Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.3.

Маркс К. До критики політичної економії. Передмова

// Маркс К., Ен­гельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.13.

Маркс К. Економічно-філософські рукописи 1844 року.

// Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.42.

Маркс К., Енгельс Ф. Німецька ідеологія. //Маркс К., Енгельс Ф. Тв., 2-е вид., Т.3.

Маркузе Г. Эрос и цивилизация. К., 1995.

Маркузе Г. Одномерный человек. М., 1994.

Нарский И.С. Западноевропейская философия 19 века. М., 1976.

Современная Западная философия. Словарь. М., 1991.

Філософія. Курс лекцій /Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. /- К.,

1993. Лекція 9.

Фромм 3. Из плена иллюзий. Как я столкнулся с Марксом и

Фрейдом // Фромм Э. Душа человека. М., 1992.

Фромм Э. Бегство от свободы. М., 1991.

Фромм Э. Иметь или быть. М., 1990.

Фромм Э. Психоанализ и этика. М., 1993.

Хабермас Ю. Демократия.Разум.Нравственность.-М.,1995.

Хабермас Ю. Понятие индивидуальности // Вопросы философии.-1989.- №1.

Хабермас Ю. Познание и интерес // Философские науки.- 1990.-№1.

Хофман Дж. Марксизм и теория “Праксиса”.- М.,1978.

47