Розділ 1. Формування та розвиток української хореографічної культури

1.1.Український народно-сценічний танець та його основи

Розвиток сучасного українського народного хореографічного мистецтва немислимий без знання його історії. Процес становлення і розвиток народної хореографії відображають танці, створені народом у той чи інший історичний період. Ці танці дійшли до нас завдяки зусиллям фольклористів і є матеріалом для досліджень науковців. Значна частина їх міцно увійшла до репертуару сучасних професіональних і самодіяльних танцювальних колективів.

Відомо, що записаний у народі танець дістає справжнє життя лише тоді, коли знаходить своє сценічне втілення у художній обробці хореографів, коли його виконують танцюристи. Тоді танець приносить велику естетичну насолоду, виховує почуття прекрасного.

У глиб віків сягають джерела українського народного хореографічного мистецтва. Століттями український народ творив самоцвіти свого мистецтва. Одним з найяскравіших надбань є народний танець. Народний танець має свою першооснову, першоджерело, першопочаток. Коли йдеться про культуру того чи іншого народу, доводиться враховувати не лише безпосередні його культурні досягнення, а й ту спадщину, яку він успадкував від своїх етнічних попередників, з яких утворився і сам даний народ. Це стосується культури всіх народів світу, в тому числі й українського. Народний танець – результат колективної творчості. Переходячи від виконавця до виконавця, з поколінь в покоління, з однієї місцевості в іншу, він збагачується, доходячи в деяких випадках до високохудожнього рівня, віртуозної техніки. У кожного народу створились свої танцювальні традиції, пластична мова, особлива координація рухів, прийоми співвідношення рухів з музикою. Танці народів Західної Європи спираються на рухи ніг (руки та корпус як би їм акомпанують), в танцях же народів Середньої Азії основне значення приділяється рухам рук та корпусу. Багато танців виконуються під акомпанемент народних інструментів, які танцюристи тримають в руках. Деякі танці виконуються з побутовими аксесуарами. Великий вплив на характер виконання має костюм: так плавності ходи додає довге плаття...

Із стародавніх часів танок відображав життя, діяльність, почуття людини. Специфіка життя давніх східнослов’янських племен-древлян, дреговичів, кривичів, в’ятичів, сіверян, волинян, білих хорватів, бужан та інших-слугувала за основу самобутнього, оригінального хореографічного мистецтва українського народу.

Прадавні обряди і танці супроводжувались музичним супроводом на інструментах: пентахорді (вид арфи), кувичках (своєрідна флейта), сопілках, трубах, піпелях, пищалях, рогах, гуслях, гудках, трембітах, решітках, дудках-сопелях, домрах, нарках (вид литавр).

Усі обряди, магічні звертання, закликання тощо безпосередньо залежали й були органічно пов’язані з землеробством та анімалістичним культом. Анімалістичні уособлення стихійних явищ у живих образах у народних іграх, обрядах зводилися до бажання полегшити працю, підпорядкувати явище природи і забезпечити собі добробут. Это отправить в 1.3.

За часів Київської Русі церква вела нещадну боротьбу з язичницькими звичаями, обрядами, традиціями, оголосивши їх «бісівськими», а отже й з їхніми носіями, творцями народного мистецтва. Однак, не досягнувши бажаної мети, священнослужителі переймають більшість народних обрядів до свого календаря: зустріч весни до великодніх християнських свят; русальні свята-до християнської Трійці; Івана Купала-до свята Іоанна Хрестителя; Коляду-до різдвяних, а щедрівки-до йорданських свят. Ряд обрядових ритуалів було перенесено безпосередньо до церкви. Скажімо, посвячення паски та крашанок на Великдень, обжинкових вінків – на Маковея, яблук-на Спаса. Проте, вплив від церковної «співдружності» та «співіснування» на музику, поезію і танець, що залишались в основі своїй «консервативними», був незначним (приміром зміни у текстах колядок, щедрівок та у деяких русальних і купальських пісень).

Характерні особливості загальнослов’янської культури почали формуватися в далекому минулому. Положення ніг, рук, голови, корпусу нам відомо ще з литих срібних фігурок чоловіків, які знайдено в с.Маржинівка на Київщині, які зберігаються в Київському державному історичному музеї, свідчать про те ,що в 6 ст. були наявні деякі елементи стародавньої культури в танцювальних рухах, одязі і зачісках .Все це свідчить про давні і глибокі традиції в хореографічному мистецтві слов’янських народів.

Перші записи українських народних танців відносяться до початку XX століття. Проте, на жаль, багато українських танців так і лишилися не зафіксованими, зникли без сліду або набули нових обрисів. Танок жив у народі, розвивався, збагачувався, переходив із покоління в покоління. Його танцювали на вечорницях, гулянках, весіллях та інших святах. Він увійшов до найбільш ранніх форм театрального мистецтва і сприяв визначенню самобутніх рис українського театрального мистецтва. Можна сміливо стверджувати, що український народний танець-то іскристий, то задушевно-ліричний, то драматичний, то романтично-піднесений-допомагав створювати правдиві образи, картини в життя українського народу, його звичаї, традиції, усім видатним та загальновідомим українським акторам. Український танець мав певний вплив на хореографічну культуру інших країн, та інші культури теж впливали на формування українського хореографічного мистецтва. Актори були своєрідним місточком, зв’язком між народом і мистецтвом. У народу вчились актори того, як слід танцювати, в народному хореографічному мистецтві черпали барви для своїх сценічних образів.

За історико-етнографічними характеристиками Україна поділяється на три основні регіони: центрально-східний, північний і західний та ряд підрегіонів. До центрально-східного входять: Київщина (окрім північних регіонів), Полтавщина, південні райони Чернігівщини, Слобожанщина; (Харківщина, південні райони Сумської, північні райони Донецької областей); степова частина України (Луганська, південні райони Донецької, Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська, Одеська області).

До складу північного, поліського регіону входять: північні райони Київської і Сумської, центральні і північні Чернігівської, північні райони Житомирської і Рівненської областей, південно-західна частина Волині. Згідно з етнографічними й мовними ознаками Полісся поділяється на східне та західне.

З огляду на історико-етнографічні й мовні характеристики найбільш барвистий та неоднорідний західний регіон-східна Галичина, Буковина, Закарпаття, західна Волинь, майже усе Поділля. У західній частині регіону сформувалися три етнографічні групи: гуцули, які проживають у Івано-Франківській, Чернівецькій областях і Рухівському районі Закарпатської області; бойки, які мешкають головним чином на території Львівської області (поміж Сяном та Лошницею), а також у між гірському районі Закарпатської області. На крайньозахідних теренах України, між Сяном і Попрадом, живуть українські лемки по сусідству з поляками й словаками. З історико-етнографічним регіонуванням України багато у чому співпадають локально-територіальні нашарування у фольклорі. Відносно стилю найбільш компактним є словесно-музичний і танцювальний фольклор центрально-східних районів, менше-Полісся, ще менше західних районів України.

Серед танців, які побутують, можна відзначити хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки, гуцулки, кадрилі, польки і ряд сюжетних танців: «Коваль», «Гречка», «Льон», «Лісоруби», «Опришки», «Аркан» та багато інших. Вивчення зібраного хореографічного і музичного матеріалу дає можливість визначити три основних жанри українських народних танців: хороводи, побутові та сюжетні.

Хороводи – це найдавніший із видів народного танцювального мистецтва майже у всіх народів світу. У хороводі текст відображає зміст танцю, розкриває образну суттєвість танцюючих, характер виконання, а мелодія доповнює зміст твору. Таким чином, хоровод є синтетичним видом народної творчості.

У давнину виконання їх було пов’язане з певними обрядами, що входили до традиційних календарних циклів: зустріч весни (веснянки, гаївки тощо); відзначення літа (Купала, русалії, Спаса тощо); осінній цикл (збирання врожаю тощо); зимовий (колядки, щедрівки). Тематика цих хороводів була найрізноманітнішою, включаючи навіть елементи, запозичені з язичницьких релігій (у відображенні явищ природи, Купала, зажинки, обжинки тощо).

Тематично хороводи поділяються на три чітко означені групи:

1. найдавніші хороводи з яскраво вираженим відбиттям трудових процесів;

2. хороводи, у яких оспівується рідна природа, відображується характер, темперамент свійських тварин, звірів, птахів;

3. хороводи, у яких відтворюються родинні й побутові взаємини з розкриттям характеру людини в різних ситуаціях (ліричні, жартівливі). Лексика та композиція у хороводах нескладна, адже виконувались вони просто неба, тексти допомагали відтворювати дію, а мелодія-розкривати емоційний зміст та художні образи.

Побутові танці – логічне продовження розвитку третьої групи хороводів (побутова техніка) зі значним розширенням тематики та пори виконання, поза як відомо, що хороводи водили у суворо визначений час (весняні, літні), і саме це дало їм визначення: обрядові, або ж цикл календарно-обрядових творів. Побутові танці виникли в результаті виконання численних танцювальних пісень, що з часом втратили своє значення у понятійному означенні поетичного слова, окремих ритмізованих вигуків, примовок, триндичок.

Вони поступово окреслили певні чітко визначені різновиди: гопаки, козачки, метелиці, гуцулки тощо, значно розширили амплітуду лексики, композицію, мелодійну та метро ритмічну музичну структуру.Сюжетні танці. В українській хореографії є чимало танців, які мають одну назву, але відносяться до різних жанрів: «Шевчики», «Ковалі», «Льонок» водночас хороводи і сюжетні танці. Різниця в тому, що у хороводі зазвичай дія супроводжується точно за поетичним текстом і пантомімою, нескладними рухами, і тоді, поза як це пов’язано із піснею, яку самі ж танцюристи й виконують.

Сюжетний танець – якісно новий, безперечно вищий щабель розвитку хореографічного мистецтва. Пантоміма тут поступається розгорнутій лексиці, елементи акторської гри мають глибокий підтекст, бо часом зміст танцю необхідно розкрити без тексту. Сюжетні танці виникли пізніше ніж хороводи. У них відображаються конкретні явища навколишнього світу засобами народної хореографії Лексика народного танцю має яскраво виражений національний колорит. Дивлячись на народний танець, ми одразу ж сприймаємо його як художнє ціле. Виходячи зі своїх естетичних смаків ми малюємо у нашій уяві певні образи, що нам дає змогу поринути у дивовижний світ танцювального мистецтва. За тематичним розподілом сюжетні танці перегукуються з хороводами, однак останні збагачуються набутками побутового танцю (використання багатьох з них для повного розкриття сюжету: гопаків, козачків, гуцулок та ін.)

Поділ сюжетних танців на окремі групи за тематичним принципом потрібно вивчати їх як окремого жанру хореографічного мистецтва. Налічують десятки варіантів взірців сюжетних народних танців з тематичним принципом.

Сюжетні танці-це вершина художнього здобутку українців, бо вони навдивовижу багаті тематично і найдосконаліші за формою (лексика, композиція, музика).

В 16 ст. утворюється Запорізька Січ. Козаки багато часу проводили у веселощах, танцях та різноманітних розвагах. Закидаючи ноги «аж за спину», козаки виконували високі стрибки, виявляючи свою кмітливість, спритність і вправність, винесену ними з бойових походів і війн.

Танець «Метелиця»,що має глибокі зв’язки з хороводами, з давніх-давен побутує серед російського, українського, білоруського, а також польського народів. Була занесена в побут козацтва тому, що певною мірою відповідала волелюбному характеру козаків. Виконуючи «Метелицю», запорожець міг утнути дотепний жарт, виконати якесь «колінце». Проте вона не є корінним танцем козаків, який виник у їх середовищі.

Найулюбленішим танцем молоді того часу був гопак. Але міське і сільське населення України виконували цей танець не так, як запорізькі козаки. На Січі гопак танцювали лише чоловіки. Танцювальні рухи, характерні для гопака, козачка і метелиці становлять основу танців центральної України, визначать чоловічі національні риси української народної хореографії.

В наші часи хороводи, метелиці, гопаки, козачки, коломийки, й сюжетні танці – «Лісоруби», «Ковалі», «Аркан» майже повністю перейшли в репертуар професійних і самодіяльних колективів.

Хореографічне мистецтво українського народу весь час удосконалюється і поповнюється новими художніми зразками в яких відображається суттєві сторони його життя.